Вчителі Носівщини
Вчителі Носівщини
- «Вчителі Носівщини» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.
Спогади про людей, які вже майже всі за межею Вічності, які залишили свій добрий слід на землі, в душах і серцях своїх вихованців, колег, людей, що жили поруч з ними.
Їх із вдячністю пам'ятає не одне покоління колишніх школярів, яких вони виховували, навчали, виводили в доросле життя, яким допомагали здійснити свої мрії.
Згадує своїх колег Шовкун Марія Кирилівна – старійшина педагогів Носівщини.
Бондаренко Олександр Федорович
Буштедт Марія Валер'янівна
Буштедт Марія Валер'янівна – працювала вчителем історії та англійської мови в Носівській середній школі №1. Історик за освітою, Марія Валер'янівна дуже добре володіла англійською і часто, (при потребі), заміняла вчителів англій ської мови. Ерудована, оптимістична, приємної зовнішності вчителька вміла красиво і емоційно подати матеріал уроку, захопити і зацікавити своїм предметом учнів. Тому вона користувалася любов'ю учнів і була авторитетною серед колег учителів, а також, – батьків учнів.
На той час в школах щотижня проводилися політзаняття, на яких вчителі історії читали політінформації. Марія Валер'янівна проводила такі заняття дуже грамотно, цікаво для колег. Учні дуже поважали вчительку за її тактовність, вміння ніколи не підвищувати голос і поважати школярів.
Виходець із Чернігова, з інтелігентної сімї вона ніколи не хизувалася цим і була товариською та приязною у спілкуванні.
Так склалося, що Марія Валер'янівна, не маючи чоловіка та рідних дітей, удочерила доньку померлої подруги, виростила і виховала її і дочекалася двох внучок, яких безмежно любила.
Гаврилей Оксана Юхимівна
Гурбич Микола Павлович
Мірошник Кирило Федосійович
Кирило Федосійович закінчив семирічну школу до початку війни. В роки німецької окупації його родина була в парти занському з'єднанні «За Батьківщину», командиром, а потім комісаром якого був його дядько Стратилат Михайло Іванович.
Після війни Кирило Федосійович працював лаборантом в Носівській сш №1 і навчався в Ніжинському педагогічному ін ституті, після закінчення якого став працювати вчителем фізики та математики в Носівській сш №1. Кирило Федосійович бездоганно знав свій предмет, навчав на високому професійному рівні і навіть найскладніші теми пояснював доступно і зрозуміло, широко використовував наоч ність, проводив різноманітні досліди на уроках. Учні дуже ша нували свого вчителя. Професіоналізм та майстерність вчителя неодноразово відзначалися на районному та обласному рівнях.
Кирило Федосійович був непересічним класним керівни ком. Колишні його випускники і нині із захопленням згадують туристичні походи по рідному краю, мандрівки «Дорогами партизанської слави», екскурсії до столичних музеїв, театрів, культпоходи в кіно. Класний керівник не шкодував власного часу та зусиль для організації цікавого та змістовного дозвілля своїх учнів. Так склалася доля, що у Кирила Федосійовича не було власних дітей і він повністю віддавався вихованню своїх учнів. Я не знаю жодного випадку коли б він підвищував голос чи на учнів, чи на колег, чи будь кого. Він завжди був тактовним, чемним, врівноваженим і з дорослими і з учнями. Виключна порядність, стриманість, вихованість змушувала заспокою ватися навіть тих людей, які гарячкували чи пробували грубо говорити з ним.
Він був великим естетом, вмів цінувати прекрасне і вміло прививав учням любов до прекрасного. Любив працювати на землі і завжди ділився саджанцями молодих дерев, розсадою, квітами з колегами, сусідами, учнями, друзями. Таким він зали шився в пам'яті тих, хто його знав, працював з ним, навчався під його вмілим керівництвом.
Назаренко Галина Дмитрівна
Галина Дмитрівна була вчителькою хімії в повному розу мінні цього слова. Вона, разом із колегою з Ніжина склала задачник з хімії, яким користувалися учні шкіл усієї України, єдиною з району була учасницею Всеукраїнської конференції вчителів хімії в Донецьку. Держава по заслугам оцінила її пра цю, присвоївши їй високе звання «Відмінник народної освіти».
Та ще більше цінували її учні. Колишня її учениця (нині вчитель, але не хімії, а музики), Гурбич Ірина відгукнулася так: «Є в учнів улюблені і не любимі предмети і вчителі, але Галину Дмитрівну та її предмет ми дуже любили, мабуть, усі. За що? Її уроки були цікавими, зрозумілими, простою українською мовою вона пояснювала нам ази хімії. Всі уроки були насичені наочністю і цікавими дослідами. Не можна було не любити хімію. Матеріал ми засвоювали стовідсотково».
Один із колишніх випускників зізнався, що ніколи не любив школу і хімію і не вчив уроки. Але коли в 9-му класі хі мію почала викладати Галина Дмитрівна, то полюбив і зрозумів цей предмет, став навчатися і не вірив сам, що в атестаті мав «четвірку» з хімії.
Галина Дмитрівна підготувала десятки абітурієнтів до всту пу в медінститути та на хімічні факультети інститутів і не було випадку, щоб хтось не поступив. На високому рівні вона вела факультатив з хімії, який допоміг багатьом учням підготуватися до вступу у вищі навчальні заклади.
Наприклад, на обласній олімпіаді з хімії у 1966 році, ко манда Носівського району виборола перше місце. Перемож цями стали учні Люба Гармаш, Віра Поліванова, Віктор Стріль чин і Микола Назаренко. Призером всеукраїнських олімпіад з хімії у 1970-х роках був Григорій Подолянко.
Нині її вихованці працюють в Києві, Чернігові, Ніжині, рідній Носівці та інших містах країни та в близькому зарубіжжі.
Оксимець Оксана Григорівна
Скнар Анастасія Дмитрівна
Скнар Володимир Пилипович
Це була особливо обдарована і талановита людина, пре красний педагог, щирий українець. З відзнакою закінчив Київ ський Державний Університет. Володимир Пилипович читав в оригіналі твори англійських класиків і чудово викладав англій ську мову. Його учні мали дуже гарні знання. Так Микуленко Владислав, поступаючи до військового училища в Краснояр ську, здавав екзамен з англійської мови. Екзаменаційна комісія була вражена рівнем його знань іноземної мови і надіслала лист-подяку Володимиру Пилиповичу за таку підготовку учня. Інша його учениця, Таїсія Набок, так відгукнулася про свого вчителя: «Мої батьки були педагогами – мама читала російську мову та літературу, а батько – фізику. Вони були гарними вчителями, але не змогли привити мені таку любов до своїх предметів, як Володимир Пилипович до англійської. Я дуже любила його як вчителя, як людину і під його впливом поступила на факультет англійської мови і добре навчалась».
Володимир Пилипович дуже любив українську літературу, багато поем Шевченка знав напам'ять. Також напам'ять він знав майже всі вірші і поеми, забороненого в той час, Олек сандра Олеся. Разом з дружиною Настунею, (як він називав Анастасію Дмитрівну), мав величезну бібліотеку і щедро ділив ся книгами з колегами та учнями. Володимир Пилипович дуже любив історію України і своєї рідної Варвинщини. Він не був комуністом, критично ставився до тієї дійсності і тому не зміг поступити до аспірантури. Свою кан дидатську дисертацію він захистив значно пізніше, вже працюючи викладачем англійської мови в Ніжинському педінституті ім. Гоголя. В Носівській середній школі №1 він довгий час працював завучем, а потім, аж до виходу на пенсію – в Ніжині. Похований, разом з дружиною, в с.Озеряни Варвинського району.
Скрипець Галина Олександрівна
В Носівській СШ №1 вчитель біології, Галина Олексан дрівна Скрипець, почала працювати ще до Другої світової вій ни. Вона була закохана у свій предмет: на присадибних ділян ках навчала учнів вирощувати квіти, дерева, городину. На уро ках завжди намагалася зацікавити учнів, навчала любити при роду: то серед зими принесе в клас сухий букетик польових кві тів, то якийсь інший витвір природи, яким неодмінно захопить учнів. І її уроки завжди були відкриттями для школярів.
Вона була дуже вихованою, поважала своїх учнів, з увагою і розумінням ставилася до слабких у навчанні, доступно пояс нювала незрозумілий і важкий матеріал, виховувала учнів порядними людьми. Завжди добре організовувала дозвілля учнів, культурно- виховні заходи, відмінно готувала школярів до участі в олімпіадах. Тому і любили її і учні і батьки.
Колишня учениця Ніна Буняк-Самар відгукнулася так про свою вчительку: «Ми любили Галину Олександрівну, як матір, хоч вона тоді, до війни, була ще дуже молода. Ми могли їй повідати, навіть, свої таємниці в сьомому класі».
Ще в 12-річному віці вона перенесла тяжку хворобу, а в 50-річному віці ревматизм прикував її до ліжка. Багато років хвору дружину доглядав прекрасний чоловік, Андрій Петрович Скри пець – людина надзвичайної доброти, високої інтелігентності і порядності. Колеги, які відвідували хвору, дивувалися, як умів так доглядати за дружиною чоловік.
Світлу пам'ять в усих залишили про себе вчителі – Галина Олександрівна та Андрій Петрович Скрипці.
Філь Парасковія Тихонівна
Парасковія Тихонівна сама прекрасно знала російську мову та літературу і була дуже вимогливою до знань своїх учнів. Тож, коли вони поступали на навчання до вищих учбових закладів, то не раз дякували своїй вчительці за таку прискіп ливість у навчанні і за ті знання, які вона їм дала.
Вчителька повністю віддавалася своїй роботі. Був, навіть, жарт: «Паша Тихонівна замикає школу», тобто йде з роботи останньою. Вона багато часу витрачала на навчання тих учнів після уроків, які погано засвоїли граматику.
Це не було репетиторством; в той час вчителі нерідко займалися з учнями після уроків абсолютно безкоштовно, вболіваючи за знання і за долю цих учнів.
Її вчитель російської мови та літератури, шанований всіма нами Андрій Петрович Скрипець, високо цінував свою уче ницю Пашу Філь, говорив, що захоплюється її наполегливістю і обов'язковістю у вивченні мови та літератури, написанні творів.
Обов'язковість була визначальною рисою в усій діяльності вчительки: в навчанні, в громадській роботі, при виконанні усих доручень, при спілкуванні з батьками учнів свого класу. Вона була дуже відповідальним і гарним класним керівником. Тому її цінували і відзначали і учні, і колеги-вчителі, і адміністрація школи.
Деякий час, після Перемоги у Великій Вітчизняній війні Парасковія Тихонівна працювала директором Носівської неповно середньої школи №6, а з 1952 року перейшла працювати до Но сівської СШ №1 вчителем, в якій працювала до виходу на пенсію.
Харченко (Мірошник) Зінаїда Федосіївна
Рід Стратілатів походив з Макіївки. Зінаїда Федосіївна була племінницею Михайла Івановича Стратилата командира, а потім комісара партизанського загону «За Батьківщину». Її родина також перебувала в партизанах. Після закінчення окупації Зіна навчалася в Ніжинському педінституті ім. Гоголя і працювала вчителем фізики та математики в Носівській школі №7, а потім – №1.
Вона показала себе вмілим, відмінно підготовленим і ком петентним педагогом – її учні неодноразово були призерами районних та обласних олімпіад з фізики та математики. За що Зінаїду Федосіївну дуже любили учні та шанували колеги – що вона ніколи не підвищувала голос на учнів і, здавалося, що вона ніколи не сердилася. Вона була дуже тактовною і делікатною в розмові з батьками учнів і навіть про найслабшого та лінивого учня розповідала з повагою.
Так склалися обставини, що довелося Зінаїді Федосіївні очолити районний відділ освіти. І на цій посаді вона виявила прекрасний організаторський талант керівника. Будь які про фесійні питання пов'язані з роботою шкіл, вчителів, навчанням учнів, непорозуміннями в колективах Зінаїда Федосіївна роз в'язувала і вирішувала вміло, тактовно і компетентно. Завжди складне і непросте питання забезпечення вчителів житлом вона вміла вирішити мирно і місцеве районне керівництво, яке ціну вало такого керівника освіти, нерідко допомагало їй.
Зінаїда Федосіївна залишила про себе хорошу згадку як патріот, людина, педагог, керівник.
Записано в 2007-2017 рр
Буняк Мойсей Григорович
Вчителів, які мешкали на Дослідній, було небагато. Решта – приїздили на заняття і тому часто змінювалися. Пропрацює вчи телька рік та й влаштується десь в іншому місці.
В 4 класі (1950 рік) вчителькою української мови та літератури на дослідній була Булах Євдокія Титівна, в 5 класі – вже Мурашко Валентина Іванівна, в 6 класі – Мусій Григорович Буняк – всі його так називали. Він одночасно ж був і директором школи. Невисокий кремезний чолов'яга, кароокий, з темно-каштановим волоссям, розмовляв, як і належало, чистою українською мовою, та чимось нагадував єврея. Під час уроку свій голос – м'який баритон він не підвищував, взагалі був до сить доброю, не злопам'ятною людиною.
В 1953 році газета «Пионерская правда» оголосила так звану «Всесоюзну піонерську експедицію». Директор школи, разом з учителем фізкультури Яхимовичем Володимиром Станіславовичем організували похід для 25 старшокласників. Мар шрут проходив польовою дорогою, потім – через хутір Короб чин, далі йшов болотистою рівниною, взовж річки Носівочки та Більського лісу і привів до Остра. Учні на все життя запам'я тали той похід – і купання в Острі, і смачну гартаначку, і ночівлю під відкритим небом на лісовій галявині… Мабуть, Мусій Григорович був чи не єдиним директором школи, який особисто, разом з учителем фізкультури В.С. Яхимовичем водив дітей у похід.
Пропрацювавши 3 роки на Дослідній, Мусій Григорович переїхав до Носівки і тривалий час працював там директором цукрозаводської школи.
С.Д. Іващенко
«Вічні інспектори» — Микола Микитович Веремійченко, Рогоза Георгій Георгійович
Мені пощастило застати у 1980-х роках двох дійсно видатних людей носівської освіти, двох «вічних інспекторів» район ного відділу освіти, як їх тоді жартома прозивали, Миколу Микитовича Веремійченка та Георгія Георгійовича Рогозу. Микола Микитович Веремійченко народився в селі Ада мівка Носівського району в 1918 р. Працювати вчителем розпо чав у 1937 році після закінчення Ніжинського педагогічного інституту. В жовтні 1940 року з посади вчителя фізики серед ньої школи був призваний на службу рядовим 9-го окремого прожекторного батальону в м. Баку. Коли розпочалася війна, він став курсантом Бакинського зенітно-артилерійського учи лища, яке за прискореною програмою готувало офіцерів.
Командир взводу керування першої батареї 36-го окремого зе нітно-артилерійського батальону лейтенант Веремійченко М.М. в липні 1942 року став на захист м. Ворошиловграда (нині – Луганськ). То був найтяжчий період війни – німецькі війська насту пали на Сталінград і на Кавказ, а радянські війська з важкими боями відступали. Батальон захищав Грозненські нафтопромисли, де знищив чотири ворожі літаки, а потім був перекинутий на захист Воєнно-Грузинської дороги. Бойовий шлях Веремійченка М.М. проліг через Кубань, Крим, Рівне, Львів, Дрогобич, Стрий. Потім були бої за визволення Польщі, а завершив війну Микола Мики тович командиром вогневого взводу в німецькому місті Бунцлау.
Рогоза Георгій Георгійович воював зв'язківцем, а потім розвідником на Південно-Західному фронті у складі 78-ї стрілецької дивізії. Після тяжкого поранення у 1943 р. був комісований і повернувся до вчительської праці. Колишні фронтовики, високоосвічені ерудити, висококлас ні фахівці своєї справи, дуже людяні та інтелігентні чоловіки справляли незабутнє враження на всих, хто з ними мав справу. Понад два десятиліття вони працювали разом в райвно. Тоді весь штат цієї установи складався із завідуючого, двох інспекторів, бухгалтерів та секретаря, яка працювала на 0,5 ставки.
Завідуючі змінювалися один за одним, а інспектори незмінно працювали і добросовісно виконували свої обов'язки: перевіряли роботу шкіл, стан та рівень викладання різних предметів, готовність шкіл до наступного навчального року, надавали потрібну методичну допомогу вчителям та директорам.
Микола Микитович після демобілізації був директором Адамівської семирічної школи, в 1950 році призначений на посаду інспектора шкіл Носівського району, на якій пропра цював 25 років. Після розформування Носівського району в 1963 році Микола Микитович два роки працював завучем в Носівській СШ №2, а з відновленням району – знову працює інспектором райвно. Три роки виконував обов'язки директора Носівської районної заочної середньої школи.
Георгій Георгійович працював в Носівській середній школі №1 заступником директора з навчальної частини, очолював Носівську восьмирічну школу №5, викладав педагогіку у Полтавському педагогічному інституті та НДІ педагогіки УРСР.
Обидва інспектори мали неабиякий життєвий досвід, досконало знали усі тонкощі шкільного процесу і життя школи.
Зараз це може здатися неймовірним, а в ті часи було реальністю таке: Георгій Георгійович пішки вирушав з Носівки до Макіївки. Телефонували, що інспектор вже вирушив з Носівки, тож готуйтеся до перевірки. Інспектор зупинявся по черзі в кожній школі, яка була на шляху і перевіряв стан її роботи. Потім вирушав до наступного села, а по телефону вже передавалася естафета, що Інспектор вже вирушив в путь і наступній школі слід готуватися до зустрічі з ним.
Наприкінці 1960-х років в районі налічувалося 44 загальноосвітні школи в яких навчалося понад 10 тисяч учнів (в 1968 р. – 10 тис. 420 учнів). І інспектори удвох справлялися з усією роботою. Нині в складі територіальних громад Носів ського району налічується лише 21 школа, в яких навчаються 2304 учні. Кількість шкіл скоротилася вдвічі, а кількість учнів – в 4,5 рази! А нині в районі працює чотири відділи освіти – свій в кожній громаді.
Уявіть собі який величезний обсяг роботи раніше виконували два інспектори удвох уособлюючи увесь райвідділ освіти.
Мені ніколи не доводилося чути жодних нарікань від своїх колег-вчителів на адресу «вічних інспекторів» – лише слова вдячності і глибокої поваги. Інша справа – начальство, яке не любило незалежних людей із власною позицією та думкою, відмінною від його, начальства, «мнєнія».
Інспектори самі справлялися з усією роботою, іноді залучаючи для перевірок директорів шкіл, завучів чи деяких вчителів. Мене також, вже після виходу Веремійченка М.М. та Рогози Г.Г. на заслужений відпочинок, райво декілька разів запрошувало перевіряти роботу своїх колег. Та після того, як я відмовився переписати свою характеристику роботи колеги на негативну, мене перестали запрошувати в якості інспектора.
Щороку свою відпустку Георгій Георгійович проводив в архівах та бібліотеках Чернігова, Ніжина чи в столиці.
Носівська районна газета «Прапор комунізму» часто друку вала історичні розвідки та нариси Георгія Георгійовича про наш край. Він, разом з Миколою Микитовичем та завідуючим районної бібліотеки для дорослих – Буняком Іваном Яковичем, підготував енциклопедичну статтю про Носівський район, яка була надрукована в другому томі «Історії міст та сіл Української РСР» в 1972 році. Цикл публікацій Рогози Г.Г. в районій газеті в 1967 році, півстоліття тому – «Розвиток освіти на Носівщині», надихнув мене на створення даної книги.
Де б не працювали ці Вчителі – вони усюди повністю віддавалися праці, були вимогливими, принциповими і, одно часно, – людяними, власним прикладом, особистим ставленням до виконання своїх обов'язків навчали підлеглих і колег. Вони завжди мали активну життєву позицію: організовували і про водили десятки районних заходів, були постійними кореспон дентами районної газети, вели військово-патріотичне виховання та оборонно-масову роботу серед молоді, брали активну участь у роботі Товариства Червоного Хреста… Варто згадати, що Микола Микитович був чемпіоном району з шахів. Дякуючи таким талановитим людям, як «вічні інспектори», іхній подвижницькій діяльності, їхній мудрості, їхній творчості – зростають зерна засіяні ними і дають щедрий врожай.
В.Фурса
Спогади Наказної Лідії Андріївни
Народилася я 15.01.1935 р. в смт Згурівці Київської області. Там же в 1953 році закінчила середню школу. Нав чатися мені завжди подобалося – із задоволенням відвідувала літературний та хоровий гуртки, редагувала шкільну і класну стінгазети, була найактивнішим читачем районної бібліотеки.
Студентські роки в Ніжинському педагогічному інституті ім.М.В.Гоголя навчили мене працювати над собою, над само освітою, готуватися до майбутньої професії вчителя. Запам'яталися своїми прекрасними уроками викладачі – Савченко Юрій Андріанович, Васильківський Григорій Васильович, Костеневський, Панфьоров та інші.
Після закінчення навчання в 1957 році перші 5 років я працювала в Носівській семирічній школі №3 (пізніше вона стала восьмирічною №6). Я вчилася у своїх колег Кравченко Віри Яківни та Солошенко Катерини Григорівни сприймати дитячий колектив не як однорідну масу, а бачити кожного учня окремо, шукати до кожного індивідуальний підхід, любити дітей і не шкодувати для них свого особистого часу. Також не поспішати і вміти володіти собою.
В 1962 році в Носівській с.ш.№1 не вистачало учнів, щоби наповнити 7-8 класи. Набок Василь Кирилович, директор пер шої школи, особисто прийшов до нашої школи і відібрав в класах найкращих учнів. Мене та вчительку фізики Шаулко Галину Антонівну також перевели працювати до першої школи. Ця школа завжди славилася своїми сильними педагогами і працювати в ній було почесно. Я була класним керівником завжди в старших класах. Перші мої випускники закінчили школу в 1965 році.
На моє формування як педагога мав великий вплив педагогічний колектив.
Бугайова (Руденко) Паша Іванівна, перша вчителька мого сина Олега, дотримувалася такого правила (і мене вчила): вчитель на те і вчитель, щоб навчати і виховувати, а не перекладати свої обов'язки на батьків.
Надзвичайним авторитетом серед вчителів, учнів, батьків, жителів міста користувався завуч школи Скрипець Андрій Петрович. Дуже скромний, інтелігентний, високоосвічений, витриманий. В нього я навчилася займатися самоосвітою, слідкувати за новинками літератури.
Мої старші колеги – Набок Галина Петрівна та Самоненко Любов Іванівна вчили мене методики проведення уроків мови та літератури. Філь Паша Тихонівна навчила вимогливості до учнів та себе.
У Марії Кирилівни Шовкун, нашого корифея педагогічної справи, я навчилася використовувати і поєднувати на уроках усі види мистецтв, міжпредметні зв'язки.
Великий вплив на мене мало подружжя Скнарів Анастасії Дмитрівни та Володимира Пилиповича. Разом з Анастасією Дмитрівною ми планували виховну роботу, працюючи в паралельних класах, їздили на екскурсії, водили учнів в походи, працювали в колгоспі… А від Володимира Пилиповича одного разу я почула пораду, якої намагалася потім дотримуватися в житті і роботі: «Якщо у тебе щось не складається в сім'ї, на роботі – шукай причину в першу чергу в собі».
Ці великі педагоги пізніше були запрошені на викладацьку роботу до Ніжинського педінституту, а я з ними дружила до самої їхньої смерті.
Самовіддачі в роботі я навчилася у Набока Василя Кири ловича, який «згорів» на роботі, бо крім директорства він ще господарським способом, разом з учителями, учнями, батьками будував нове приміщення школи.
Школу побудував, а от працювати в ній вже не довелося.
До 1967 року ми навчалися в старому дерев'яному приміщенні церковно-приходської школи.
Такими ж самовідданими були вчителі Прокоп'єва Ганна Федорівна та Фоміна Катерина Кузьмівна, чий педагогічний досвід вивчався і в школі і в районі, і в області.
Галина Дмитрівна Назаренко була дуже сильним хіміком, друкувалася в фахових журналах і першою в районі одержала звання вчителя-методиста. А я, здається була другою, в школі – точно.
У мене авторитетом користувалися вчителі-фронтовики: Бондаренко Олександр Федорович, Василенко Ілля Іванович, Воскресенський Євгеній Михайлович, Нікітін Василь Вікторович, Наливайко Микола Федосійович, Шумський Валентин Іванович, Ляшенко Іван Григорович. Я вже говорила – Набок Василь Кирилович, Скнар Володимир Пилипович, Скрипець Андрій Петрович, Калина Микола Нестерович, Гончар Іван Васильович. Також жінки – Прокоп'єва Ганна Федорівна та Шовкун Марія Кирилівна.
Я 35 років викладала російську літературу в старших класах першої школи. Я вдячна колегам-вчителям, які квалі фіковано навчали дітей в середніх класах. Це Пономаренко Інна Данилівна, Труш Любов Миколаївна, Висовень Катерина Сергіївна, Васюк Людмила Василівна, Філь Паша Тихонівна.
В старших класах я намагалася розвивати здібності учнів – писали твори, реферати з рецензуванням, робили усні і пись мові огляди новинок поетичних і прозових творів, проводили літературні конференції.
Запам'ятався один з перших творчих рефератів про Базарова по роману Тургенєва «Отцы и дети» на цілий шкіль ний зошит учениці 9 класу 1974-75 н.р. Труш Ірини. Робота була самостійна, науково обгрунтована, творча.
Ірина закінчила школу із золотою медаллю, з відзнакою закінчила Київський педінститут ім.Горького. Потім вона пра цювала старшим викладачем психології в Ніжинському пед університеті ім.М.В.Гоголя. Друкується, має наукові роботи.
Інша наша випускниця Муханова Олена, яка потім закін чила НДПІ, рос. факультет, знала напам'ять багато поетичних творів і могла захоплююче розповідати про поетів. Учні лю били поезію Висоцького, Єсєніна, Ахматової, Цвєтаєвої. Мені приємно було чути зізнання одного з колишніх випускників, що з моїх уроків ніхто не тікав бо усім було цікаво.
Директор Волинський А.П. на одній з педрад запропонував створити раду школи з найкращих вчителів. Наказом по школі мене призначили керівником ради. Також я вела гурток «Помічник вчителя», учасники якого відвідували уроки, допомагали вчителям.
Здобули педагогічну освіту Білобловська Світлана, Побру сило Світлана, Дем'яновська Валентина, Супрун Валентина, Калина Олександр, Іванова Лариса, Войтко Наталія, Волоха Світлана, Рибачко Сергій, Павленко Ірина, Жигун Ніна, Гуди мова Світлана, Перев'язко Наталія – всі вони гуртківці – випус кники 1987 року.
Багато моїх випускників одержали педагогічну освіту, ма ють наукові звання, працюють на педагогічній ниві в різних містах України.
Наш кумир Василь Кирилович Набок…
При одній лише згадці цього імені в пам'яті спливають щасливі шкільні юнацькі роки і поруч нас Великий Учитель, наш неперевершений математик, наш наставник, наш вихователь, наш кумир.
Ішов 1948 рік. В той час він працював завучем Носівської СШ №1і викладав алгебру, геометрію, тригонометрію у 8-10 класах. Василь Кирилович був надзвичайно вимогливим, але справедливим, навіть суворим. Спочатку ми його навіть трішки побоювались. За першу чверть у 8-му класі з математики двійки одержали 18 учнів з 31-го. Настільки слабкою була в нас підго товка до сприйняття складної програми. Але зусилля, наполег ливість учителя, його бажання дати нам знання, його методика роботи зробили свою справу. Він не рахувався ні з чим. Додаткові заняття, щоденні інди відуальні завдання, вміння зацікавити предметом, нікому жод них поблажок. Матеріал він подавав так зрозуміло і пере конливо, що ми полюбили цей предмет і чекали уроки мате матики з нетерпінням.
Сам Василь Кирилович був одержимий математикою. Це була його стихія, його поезія. Це відчуття він зумів прищепити і нам, своїм учням. І вже на кінець 8-го класу ми всі успішно склали екзамен з математики. Характерно, що всі учні нама галися розв'язати задачі самостійно, ніхто не списував. Якщо задача не виходила, ми з чернеткою підходили до Василя Кири ловича, і він одразу знаходив помилку. Такий був порядок.
Пригадую: навчалися в другу зміну. Додому поверталися після 8-ї години вечора, але єдиним моїм бажанням було після вечері якнайшвидше сісти за математику. Одержувала справ жню насолоду, коли з першого разу все виходило правильно, коли сходилась відповідь. І тільки після цього можна було до 12-ї години ночі почитати художню літературу.
Був у нашому класі і природжений математик – Олексій Падун. Йому Василь Кирилович давав збірники задач підви щеної складності. Часто можна було бачити, як вони вдвох чаклували над задачами.
Щоб успішніше розв'язати задачу, навчав Василь Кири лович, найперше треба вірно зробити малюнок (коли це була геометрія). Правильний малюнок – це половина правильного розв'язку. До речі, четверо моїх однокласників стали вчителями мате матики. Це Падун Олексій (працював у Любечі. За непере віреними даними був нагороджений орденом Леніна), Смо ловик Катерина (працювала в Черкасах), Прошко Ольга (пра цювала в м. Городище Черкаської обл.), Компанець Ганна (пра цювала в Київській обл.).
Василь Кирилович – це (як нині говорять) справді Учитель від Бога. Треба було бачити, як він доводив теорему, або роз в'язував задачу на дошці. Багато доводилося бачити вчителів, але щоб з такою одержимістю, з таким запалом, з таким нат хненням (ні, не помилилась, саме з натхненням) відносилися до «сухої» математики не доводилось цього розповісти не можна, це треба було бачити. Він нічого не помічав навкруги. Сам увесь у крейді, крихти якої розліталися в усі боки по класу, зосереджений, глибоко аналізуючи доведення, Василь Кири лович ішов до кінця. І зараз ніби бачу цю картину. Ми всі сте жимо тільки за ходом розв'язання. Ніхто не залишається бай дужим. Про дисципліну на уроках не було навіть мови. Яке уміння! Василь Кирилович – це Учитель, це особистість неорди нарна. Запальний, вимогливий до себе і інших, об'єктивний, трудолюбивий, надзвичайно простий і безпосередній, цікавий співрозмовник, ерудит. І це не суб'єктивне судження. Ті, хто його знав підтвердять це. Він ще і шахіст, і співак, і глибокий знавець художньої літератури, і актор, і гуморист, і ще багато хто. Він за всіх і за все вболіває. Йому до всього є діло.
Ось іде репетиція шкільного хору. Василь Кирилович доби рає репертуар, сердиться, коли хтось фальшивить, допомагає слабшим. На сцені сам шикує хористів, надихає на перемогу в огляді художньої самодіяльності. На спортивних змаганнях він також найпалкіший вболівальник.
А цей випадок запам'ятався на все життя. Були ми в же в 10-му класі. Нас виховували атеїстами. Наближалися травневі свята, а перед ними, в неділю – Великдень. Вказівка «зверху» – на Пасху вчимося.
Пройшло два уроки. Хтось запропонував піти в кіно на денний сеанс. Згодилися всі ще й дев'ятикласників із собою прихопили. А наступним уроком мала бути математика. Василь Кирилович зайшов до класу, а учнів немає. Зайшов лише наш однокласник Криворотий Григорій, якого забрали з уроків оформляти плакати до травневих свят.
-Де учні? – питає Василь Кирилович.
-Не знаю, – відповідає учень.
-Тоді, Грицьку, пішли зіграємо в шахи.
А ми після фільму повернулися до школи. Василь Кири лович не сказав нам ні слова. Він не став шукати організаторів «походу», не став нікого викликати до свого кабінету. Він не дивився на нас, але його мовчання було таким промовистим! Воно нам довго дошкуляло більше всілякої сварки чи «моралі». Нам було соромно перед Учителем за наш вчинок. Він не очі кував від нас такого. Це був виховний метод на кшталт мака ренківського. Ми зробили правильні висновки… Василя Кириловича любили і поважали всі. Для хлопців він був еталоном чоловіка. У нього було щось не адміністративне, а товариське, добре, тепле, батьківське. Він міг годинами про сиджувати у вільний час за шахами з учнями. Тоді вся школа «хворіла» шахами. Кожен із старшокласників мріяв зіграти партію з директором, якому подобалися сильні суперники.
По-своєму він вів боротьбу з учнями-курцями. Міг зне нацька заскочити до чоловічого туалету, де найчастіше хова лися курці. Тоді той, хто потрапляв під його гарячу руку, вже ніколи не курив.
Василь Кирилович – великий життєлюб. Він любив учнів, любив усе прекрасне в житті і сам творив це прекрасне. Аматорські спектаклі за участі Василя Кириловича «Платон Кречет» і «Безталанна», (в останньому він грав роль Карпа, грав емоційно, імпульсивно, запально, як і в житті), викликали справжній фурор. Публіка шаленіла. Мені і зараз здається, що кращих спектаклів я не бачила і на столичних сценах.
Василь Кирилович цікавився нашою долею, коли ми стали студентами. Майже кожного вихідного ми приходили в рідну школу; нам так не вистачало вчителів, неповторного Василя Кириловича.
Коли він став директором, то загорівся ідеєю будівництва нової школи. І домігся свого. Днював і ночував на будівництві. Школу збудував, але в результаті захворів. В новій школі йому попрацювати вже не довелося… Він міг би жити і без тієї фатальної операції, але тоді не зміг би працювати в школі, з учнями, яких любив понад усе. І щоб не полишати улюблену справу Василь Кирилович обрав операцію.
Напередодні я відвідала Учителя вдома. Він не був схожий на хворого. Ніщо не віщувало біди. Як завжди, дотепний, ціка вий співрозмовник, багато читав.
Нову школу відкривали в грудні 1967 року вже без Василя Кириловича… 12 грудня 1967 року Носівка прощалася з учителем. Тисячі людей проводжали його в останню дорогу.
Громадськість міста наполягала на тому, щоб новій школі присвоїли ім'я В.Набока, але партійна влада району на це не пішла. Мабуть, тому, що він був «неугодним». Він не мирився з втручанням у шкільні справи некомпетентних осіб, зі спробами керувати школою, не боявся відстоювати свою думку. Тому районні керівники проігнорували похорони Василя Кири ловича. Тому школа лишилася без імені, хоч його заслуги виз навали всі.
Я і всі мої однокласники, пишаємося тим, що були вихо ванцями Василя Кириловича Набока. Він залишив глибокий слід на формуванні нашого світогляду, на наших душах. Дуже багато зусиль він витратив, щоб ми, «діти війни», стали людьми. Ми його не підвели.
Вище сказане – лише невелика дещиця про улюбленого Учителя, що зберегла пам'ять через багато десятиліть. Низько вклоняємося світлій памяті нашого дорогого і незабутнього Учителя.
З глибокою шаною і вдячністю випускниця 10-го класу Носівської СШ №1 1951 року Н.М. Сало
З людьми і для людей. Кошовий Іван Іванович
З людьми і для людей. Ця фраза досить точно характеризує життєве кредо ще одного директора Носівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 – Кошового Івана Івановича.
Народився він 15 січня 1955 року в невеликому мальов ничому селі Хотинівка Носівського району. Мати Вані була колгоспницею, батько працював там само, електриком. В сімї зростали ще дві сестри – Тоня та Галя (Іван був середнім). Ще до школи він навчився читати і писати. Тому батько, порадившись з директором місцевої 8-річки віддав сина до школи у 7 років (а не у 8 як було тоді заведено). Батько Івана (теж Іван) був дуже освіченою людиною: багато читав, писав вірші та гуморески. Ці таланти успадкував і син. В школі він був «хорошистом». Тут же відкрився в нього неабиякий хист до малювання, який однак, вчителі не змогли розгледіти. А все через ту ж таки сердечність малого, який прагнув надати допо могу всім однокласникам: поки всім понамальовує – вже нема часу зробити щось для себе. Вже тоді він не міг відмовити тим, хто потребував його допомоги. Тут таки в одному класі навчалася з Іваном і його майбутня дружина – Надя. Після закінчення школи їх шляхи на деякий час розійшлися. Вона пішла здобувати середню освіту до сусіднього Лихачева, а він вступив до Прилуцького педагогічного училища на вчителя праці та креслення.
У Прилуках звернули увагу на хлопця, що гарно малював, допомогли йому розвинути свої задатки, «підтягнули» математику і креслення. Закінчив заклад Ваня лишень з кількома четвірками і поїхав вчителювати до с. Буда. Пробув там неповний навчальний рік, бо навесні був призваний до лав Збройних сил.
Служити І.І. Кошовому випало в Москві. Гострий розум, комунікабельність, почуття гумору та інші якості бійця зробили можливим просування по службовій драбині. Так він опинився при штабі, дружив з багатьма офіцерами, кумом мав навіть одного місцевого генерала, який вмовляв Івана залишитися в Москві. Але не вмовив. Ще перед «дембелем» Іван ненадовго приїхав до рідного села, привіз додому цілий чемодан свіженьких апельсинів. Ото для сестер і близьких було свято! До цього вони таких фруктів не їли і не бачили! Якраз тоді у Хотинівці звільнилось місце вчителя праці. Батько настояв і Ваня не зміг йому відмовити. Як не заманювала в свої пута столиця, та він у 1975 році повер нувся на малу Батьківщину. У рідній школі читав уроки праці, малювання і фізичної культури. Останню дуже любив і організовував для учнів цікаві ігри, походи тощо. Організував одну з кращих в районі шкіль них майстерень. Учні тягнулися до молодого вчителя і це було для нього найвищою нагородою.
Сюди ж, до школи, приходить піонервожатою і Надія Олексіївна. Тут вони знайомляться ближче і починають зустрі чатися. Вона навчалася тоді у Чернігівському педагогічному інституті на історичному факультеті (заочно, бо мала хвору маму). Стосунки складалися не просто, але 13 травня 1979 року, на день народження Наді, Іван завітав з великим букетом нар цисів і з тих пір вони були разом.
25 травня 1979 року був день народження Іванового батька. Був десь обід, коли гості (без попередження) завітали у Надій чину хату, у якості сватів… 21 липня цього ж року було весілля. Привітати молодих зібралося чи не все село.
Іван одразу ж перейшов жити до Наді. У невеличкій бідно обставленій хатці було тісно, але запанували там любов і зла года. Іван Іванович мав золоті руки, тож скоро помешкання розширилось: з'явилася ще кімната, кухня, нові меблі. Пара лельно він продовжив навчання на факультеті географії Київ ського педагогічного інституту ім.Горького (нині університет ім. М.П. Драгоманова).
Надія Олексіївна вже носила під серцем доньку, коли чоло вік вступив до КПРС. На партійних зборах, десь у селі, моло дого вчителя примітив М.М. Фурса з райкому партії. Йому настільки сподобалося вміння Івана говорити і доводити свою думку, що через деякий час він запропонував Кошовому перейти в райком до відділу пропаганди. Після довгого обго ворення в родині Іван погодився і почав їздити до Носівки на роботу, щодня долаючи відстань до райцентру мотоциклом. У подружжя народжується донька Наталія.
В цей час вималювалося рішення житлової проблеми: у «Шанхаї» звільняється квартира. Провівши сякий-такий ре монт, після важкої хвороби доньки (їй вже виповнився рік), сім'я переїздить до Носівки.
Майже 10 років працював І.І. Кошовий у відділі про паганди Носівського райкому КПРС. Вище заступника він не піднявся, бо завжди мав свій неупереджений погляд на ситу ацію, що не подобалось керівництву. Побачивши численні злов живання владою місцевими партійними «князьками» він зне вірився у партії. Все більше на різних заходах його голос закли кав до змін (повним ходом йшла горбачовська «перебудова»). Квартира Кошових, за висловом Надії Олексіївни, пере творилася за ці роки на своєрідний «дім римського трибуна». Тут постійно були люди, як з рідної Хотинівки, так і інші. Всі просили в чомусь допомогти. Іван не вмів відмовляти і за це його дуже поважали.
1990 року на засіданні бюро райкому Іван Іванович розкритикував позицію вищого керівництва відносно виборів до Верховної Ради УРСР. Позиція партії тоді ще була дуже міцною і ця критика поставила хрест на партійній кар'єрі та робила кар'єру Кошового у районі взагалі не можливою. В цей час, пішовши на великий ризик для себе, тодішній заврайвно Косиченко бере «бунтаря» до себе на посаду інспектора з кадрів. Новоспечений інспектор показово виходить з комуністичної партії, написавши відкритого листа до газети «Комсомольський гарт», з обґрунтуванням свого вчинку.
У травні 1991 року виникає т.з. «Носівський майдан». Це конфлікт інтересів місцевого рівня, що переріс у акцію загаль ного опору обридлій тоталітарній системі і засиллю КПРС.
В перші дні масових акцій Іван Іванович знаходився на лікуванні в Києві, переніс важку операцію. Але повернувшись до Носівки, де революційний запал народу почав згасати, він вніс у нього свій, новий струмінь. Саме він пішов на переговори з воїнами-афганцями, з якими багато спілкувався на попередній посаді у райкомі. І от, не відійшовши від операції, попри плач дружини він одягає пов'язку з написом «ГОЛОДУЮ» і приєднується до повсталих проти свавілля місцевої влади. Слідуючи його прикладу поряд сідають афганці.
На пленумі райкому нарешті відбулися кадрові зміни. Носівський майдан переміг.
Після цих подій Івана Івановича запрошує до себе завучем директор Носівської середньої школи № 2 Г.І. Музиченко, з яким разом голодували на площі біля готелю «Полісся».
1994 року Музиченко емігрує в Ізраїль. Колектив школи (хоч це і було не просто) домігся від райвно призначення на посаду директора саме Кошового.
На посаді директора він проявив свої найкращі орга нізаторські здібності. Іван Іванович горою стояв за колектив і за дітей. Він вважав, що основною цінністю являється у освіті саме учень. Діти розуміли його і дуже поважали.
Спочатку було дуже важко. Середина 90-х років ХХ століття була дуже не простим періодом для країни. Працівники місяцями не бачили грошей. Іноді зарплату видавали мисками, відрами, продуктами харчування, які прямо в школі доводилося розподіляти серед колективу замість заробленого. Молодь у школі не затримувалась, залишались тільки ветерани і справжні фанатики своєї справи, серед яких було і подружжя Кошових.
Іван Іванович, не зважаючи на труднощі зумів організувати навколо себе творчий і професійний колектив, запровадив деякі новації. В основне приміщення навчального закладу було пере ведено бібліотеку зі старої будівлі (була біля дитсадка «Ромаш ка»). У цей час також було закрито міжшкільний навчально виробничий комбінат – потім знов відкрито і приєднано до школи. Кошовий вважав це помилкою і настояв на самостій ності даної установи. Директор також переобладнав частину колишнього гардеробу на окреме приміщення – так у школі з'явився методичний кабінет. Саме тоді, чи не вперше в області він домігся для двох талановитих учениць-відмінниць вільного відвідування уроків! Було і так, що учні рішеннями педради переводилися минаючи один клас – бо випереджали пропо новану програму! У цей час, завдяки неспокою Івана, школу було газифікова но. Всі етапи проектування і будівництва котельні контролював сам, будучи за приклад і колегам, учням і батькам, які теж допомагали.
2004 року здоров'я директора дало збій – інфаркт. Лікувався в Києві. І тут він не міг залишитись осторонь за гальнодержавних суспільних процесів. Прямо з лікарні їздив на Майдан незалежності (сім'ї не повідомляв, зізнався потім). Це вже була друга в його житті революція… Зі зміною влади в районі оновлювався керівний склад посадовців. Потрібні були грамотні люди, яким би вірив народ. Тому нове керівництво РДА запропонувало йому очолити від діл освіти. Так Іван Іванович став керівником райво. Свій вибір він обґрунтував колективу, що з розумінням віднісся до його рішення. З цього року – на новій посаді, передавши школу колезі – Наталії Іванівні Пасічник.
Повіривши у нові ідеали і якісні зміни Кошовий, однак скоро зрозумів, що не все було так гладко. Всі спроби його поміняти суспільство наштовхувались на байдужість бюрокра тів-хапуг з району. Плодами революції знову скористалися негідники. Однак педагогічні колективи Носівщини згадують Івана Івановича дуже тепло: його доброта, ентузіазм, гумор і допомога були надійними і щирими. Знову погіршився стан здоров'я, дали ІІІ групу інвалід ності. Втомившись воювати з бюрократами Іван Іванович 2007 року залишає відділ освіти Носівської РДА і обирається головою Носівської районної організації Профспілки праців ників освіти і науки України.
На новій посаді він виявив себе блискучим організатором: випускав своїми силами районну освітянську газету, запровадив «Клуб вихідного дня», боровся за соціально-економічні права освітян району. Саме він започаткував масові екскурсійні поїзд ки працівників освіти з усіх закладів та установ до Почаївської лаври, на Сорочинський ярмарок, в Умань, Переяслав-Хмель ницький і в інші місця. Саме тоді вперше почали проводити масові заходи по вшануванню працівників освіти у відповідний день. Вручалися нагороди не лише вчителям, а і іншим працівникам освіти, лунали концерти.
Однак на вересень 2009 року Носівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 залишилася без директора і Кошовий вирішив повернутися на своє колишнє місце роботи. Ще цілий рік він на громадських засадах виконував обов'язки голови Профспілки.
І знову почалися новації. Тісно зійшовшись з Народним депутатом України І.І. Куровським, що придбав тоді Цукровий завод, Іван Іванович отримав кошти на побудову в закладі внутрішніх туалетів (збудовані пізніше), реконструкцію спор тивної зали будинку культури, що нею користується школа і донині.
Ще однією важливою справою стало перенесення шкільної їдальні зі старого приміщення І пол. ХХ століття (зараз там церква) до головного корпусу. Куровський виділив кошти на придбання деяких матеріалів. Але основну роботу зробили учні, батьки та працівники школи, самостійно розібравши напів зруйновані приміщення занедбаного танцювального майдан чика. Самі викопали вигрібні ями і зробили каналізацію, самі провели воду (у всіх цих роботах був задіяний і директор).
Та влітку 2011 у віці 56 років Іван Іванович вирішує піти на пенсію по інвалідності. З собою забрав і дружину. Та і тут не зміг висидіти на місці: займався внучкою Сашею, потім влаш тувався на роботу сторожем на АТП-1208, організував заміну даху у своєму багатоквартирному будинку.
Він щедро роздавав себе людям – і роздав всього без остатку… 25.11.2016 року його неспокійне серце зупинилося.
Євген Бондарчук, директор Носівської ЗОШ І-ІІІ ст.№2
Семак Віра Євгеніївна
Дуже цікаву історію життя однієї скромної носівчанки – Семак Віри Євгеніївни, яка працювала багато років музичним керівником в дитсадку, розповіла мені вихователька «Барвінка» Рекун Наталія Борисівна.
Віра Євгеніївна Семак народилася в 1895 році в Ніжині, у дворянській родині. Батько її був генералом Російської Імпера торської армії. Дівчина одержала прекрасну освіту і виховання, закінчила Ніжинську міську гімназію з золотою медаллю у 1912 році.
Пізніше вона стала дружиною Лева Платоновича Семака, який працював директором Парафіївського цукрового заводу. В гіркому 1937 році Лев Платонович був заарештований і невдовзі розстріляний. Реабілітували його лише в 1954 році. Родині безневинно убієнного держава виплатила 150 тисяч рублів.
Після арешту чоловіка Віра Євгеніївна, разом із сестрою – Розумцевою Ксенією Євгеніївною, переїжджають до Носівки, рятуючись від репресій. В ті часи бути родичами «ворога народу» було смертельно небезпечно. Сестрам довелося знищити майже всі родинні фотографії і ніде не згадувати про своє минуле.
Після Другої світової війни Віра Євгеніївна багато років працювала музичним керівником в дитячому садку, а її сестра – Ксенія Євгеніївна, з 1945 року викладала математику в Носівській середній школі №1. Про своє життя Віра Євгеніївна розповіла лише незадовго до смерті (померла в 1982 році) Наталії Борисівні Рекун, тоді ще школярці, яка допомагала і доглядала Віру Євгеніївну в останні її роки.
2018 рік
Спогади про Варвару Скрипець
Вчителі. Вони у наших душах запалюють полум'я любові до людини, держави … і до маленької стеблини, що ледь-ледь пробивається з-під землі, щоб дати життя чомусь новому. Такою була і Варвара Павлівна Скрипець, моя мама, учитель від Бога, яка жила школою, любила дітей, часто для власних не знаходячи часу. Її я, її син, завжди бачив, коли вранці прокидався при світлі каганця, схиленою над зошитами, або книжкою. Варвара Павлівна починала працювати вчителем україн ської мови у селищанській школі, а згодом перевелася до мар хаївської школи №5, що знаходилася на самій околиці Носівки. Школа тулилася у кількох одноповерхових будівлях, звичайних хатах, за тогочасними розповідями розкуркуленого селянина Мархая. У післявоєнні часи в ній навчалося багато дітей, навчальний заклад працював у дві зміни і матері доводилося трудитися з ранку до вечора.
Педагогічний колектив був дружнім, вчителі завжди допо магали один одному не лише у школі, а й по господарству: гуртом вибирали картоплю, інколи цілими родинами, а потім після толоки пізнього осіннього вечора всідалися за столи з нехитрими наїдками і розмовам про своїх учнів не було ні кінця ні краю. Мені, тоді ще малюку, запам'яталося чомусь це найкраще.
Мати звертала завжди велику увагу на учнів у яких кульгала дисципліна, які слабенько вчилися, говорячи, що головне із них сформувати людину, а там, у житті вони доб'ються свого – стануть хорошими спеціалістами, і не обов'язково з вищими освітами, створять гідні родини, виховають чуйних дітей. Для неї вони були часткою скривдженої негараздами часу нечужої душі. Пройшовши шлях від вчителя української мови до заступника директора школи з навчально – виховної роботи, завуча, вона не втратила своєї чуйності і доброти.
Останні роки свого життя мама дуже хворіла. Астма не давала життя. У шестидесяті – восьмидесяті безтелефонні роки їй часто доводилося, навіть серед ночі, самій прошкувати до лікарні, коли задушувала астма, щоб зробили укол, батько на той час також дуже хворів, саме ці колишні учні найчастіше і допомагали їй.
Одного разу вона у нічних сутінках ледь брела до лікарні. Назустріч, гримлячи по бруківці, асфальт у Носівці ще не був покладений, мчав, блимаючи фарами, грузовик і різко зупи нився біля неї.
- Варваро Павлівно, ви куди це бредете серед ночі? – висунувся з кабіни водій.
- Ой у лікарню, щось мені дуже погано, – вона ледь впіз нала у замурзаному шоферу свого учня – шибайголову Петра, який у старших класах не давав нікому життя.
- А я зерно возив на тік, зачекайте мить, зараз розвернемося і я вас підвезу.
- Дякую, дитино, сама якось доберуся, ти ж за день натомився.
- Не натомився, за мене не хвилюйтеся.
Він відвіз свою вчительку до лікарні і вчинив там галас, бо медсестри не звернули одразу на них увагу, а коли ті, роблячи укол, сказали – який у вас турботливий, люблячий син, мати з гордістю промовила: «То не син мій, то мій учень».
На таких вчителів потрібно завжди рівнятися, щоб можна було згодом сказати – своїм життям до себе дорівнятись.
Її шляхом пішов і я – Микола Скрипець. Працював учи телем української мови та літератури у київських школах, потім заступником директора з навчально-виховної роботи, останні двадцять два роки, до самої, пенсії директором київської середньої школи № 235 ім. Вячеслава Чорновола.
У ній був створений перший в Україні шкільний музей Вячеслава Чорновола, який у певні періоди сприймався неадек ватно керівниками району; чомусь рідна історія місцевих чиновників завжди лякає.
Дружина, Валентина, по закінченню КДУ ім. Тараса Шевченка, також почала працювати учителем біології у київській середній школі № 253. Вона, як і всі у нашому роді, повністю віддана роботі з дітьми, які неодноразово ставали переможцями різних конкурсів та олімпіад столичного і Всеукраїнського рівня.
Шляхом бабусі Варвари пішла і наша донька Ярослава, яка працює вчителем інформатики в одній із столичних шкіл.
Загальний педагогічний стаж нашої родини на 2018 рік понад 130 років. Ці стежки до дитячих душ повні відчаю, зневіри і радощів перемог, коли ти бачиш політ високий своїх учнів, яким ти старався прищепити любов до свого роду і до найкращої у світі землі із таким чарівним ім'ям – Україна.
Микола Скрипець
Ключик до дитячих сердець Катерина Григорівна та Григорій Федорович Солошенки
Спілкуючись з такими людьми, як Катерина Григорівна Солошенко з Носівки, чомусь завжди виникає бажання хоч на день потрапити у світ їхньої молодості, коли люди того поко ління жили поінакшому, думали поіншому, раділи зовсім ін шим цінностям, ніж тим, що цінуємо зараз. Їй, як представнику педагогічної еліти Носіщини, є що розповісти сучасникам, адже провела в дорослий світ не одне покоління учнів, навчивши їх життєвій премудрості.
– Важко нині вчителю на уроці втримати дисципліну, яка була в наш час, та й школярі нинішні не з такою відпо відальністю ставляться до шкільної науки, – розпочинає нашу розмову Катерина Григорівна. Вчителі, чуючи про нарікання на недостатній рівень освіти, який маємо нині, пов'язують цю проблему з небажанням учнів навчатися, адже з роками тих, хто дійсно розуміє всю важливість шкільної науки, чомусь все менше. З вуст школярів, навпаки, часто доводиться чути, що їхня незацікавленість тим чи іншим предметом залежить від вчителя. Ось і виходить такий собі бумеранг педагогічних проблем, які з роками поглиблюються, гублячи істинне покликання вчителя – бути наставником для молоді, допомогти не заплутатися в павутині сучасного життя.
В роки трудової діяльності Катерини Григорівни в Носівці функціонували вісім шкіл, у трьох із яких у різні часи вона була справжнім наставником для своїх учнів. Й сьогодні, крізь роки, багато з них не забувають поздоровити зі святами свою вчительку. І таке визнання, в першу чергу, завдяки її постійній роботі над собою, пошукам найоптимальнішого підходу до викладання предмету та, разом з тим, й виховання молоді.
Надто рано довелося їй втратити рідних людей, працювати у важкі повоєнні роки, бачити біль і страждання, які принесла в дім війна. Закінчивши Ніжинський педагогічний вуз за спе ціальністю «вчительмовник», дипломована молода вчителька за направленням поїхала вчителювати в Ріпки. Лиш рік там пробула. Потім з'явилася вільна вакансія в Носівці, звідки родом жінка. Викладала українську мову та літературу в Ліснохутірській школі (зараз НВК «ЗНЗДНЗ» №3). Новий клас, де учні були старшими від учительки всього на сім років, зустрів її з приязню. Вона одразу змогла стати для них й подругою, й мудрим наставником, до якого тягнулася школярі, на якого їм теж хотілося бути схожими та теж піти в майбутньому по вчительському шляху. Багато з ким з колишніх випускників Катерина Григорівна спілкується й зараз, дізна ється останні новини, адже перенісши останнім часом тяжку хворобу, важко старенькій виходити з дому.
– Тодішні школярі були не такими, як зараз. В їхніх очах можна було бачити жахливі картини війни, страждання та бід ність, з якими зіштовхнулися в повоєнні роки. До школи з сусідніх сіл тоді ходили пішки, хоч сніг, хоч спека, а до школи йшли… Потім вчителювала в міській школі №6. Останнім місцем роботи Катерини Григорівни була міська школа №1, де вона пропрацювала завучем тринадцять років. Та за кропіткою роботою ніколи жінка не забувала про найдорожче – власну родину. П'ятдесят п'ять років прожили душа в душу з чоловіком Григорієм Федоровичем, який був шанованою та знаною людиною в Носівці. Знала його давно, адже мешкав на іншому кінці їхньої вулиці. ... Катерина та Григорій народилися й зростали в Носівці на одній вулиці. Були майже ровесниками, проте фактично познайомилися в 1947 році, коли в одній молодіжній компанії зустрічали Новий рік. На той час Григорій Солошенко вже встиг побути на фронті (він 1927 р.н. і демобілізований 17-річним), на армійській службі, з якої через хворобу повернувся раніше від своїх ровесників. Катерина ще навчалася у випус кному класі середньої школи.
Красиве чисте почуття, яке зародилося чи не з першої зус трічі в серцях юнака і дівчини, вони плекали терпляче, трепет но. Обоє мріяли вчитися далі, але батьки загинули на фронті, а згорьовані матері-вдови мало чим могли допомогти. Як би там не було, Катерина вступила до Ніжинського педінституту на факультет російської філології, Григорій – до Ніжинського технікуму механізації. Почалося для обох студентське життя. Здавалося б, кращі роки молодості, до того ж осяяні взаємним коханням, але поряд із цим – гнітюча матеріальна скрута...
Одружувалися Катерина з Григорієм 25 листопада 1951 року. Вони не потребували такої тривалої (майже 4 роки!) пере вірки своїх почуттів, та взяти шлюб раніше не могли з однієї банальної причини: на той час заміжня студентка педінституту змушена була платити за навчання 400 карбованців на місяць... Коли Катерина перейшла на останній курс, плату за навчання відмінили, й закохані вирішили побратися, щоб хоч при неда лекому вже розподілі на роботу їх не розлучили. Весілля спра вили дуже скромне. На молодому – позичена сорочка, на моло дій – позичене українське вбрання. Обручок також не мали. Із невибагливих весільних атрибутів – квітку та свій віночок і досі зберігає Катерина Григорівна, як і зворушливі листи, записки нареченого. Вицвіли й потьмяніли яскраві колись кольори папе рових квітів, та спогади літнього подружжя досі яскраві, якісь деталі – й то пам'ятаються, хвилюють серця навіть через 50 літ.
На їхнє життя випало немало випробувань. Чого варта лише епопея з розподілом на роботу! Катерину Григорівну по слали вчителювати у Ріпкинський район своєї області, а Григорій Федорович отримав направлення...у Кривий Ріг. Скільки не оббивали молодята пороги двох міністерств, яким були підвідомчі їхні навчальні заклади, ні одному з подружжя не погодилися дати відкріплення. Подальша доля молодої сім'ї мало цікавила чиновників-бюрократів.
– Ми були просто у відчаї. Хотіли вже на цілину завер буватися, аби разом, – згадує Катерина Григорівна. А потім вирішили діяти на свій страх і ризик.
Після року роботи в чужому районі К. Г. Солошенко нарешті змогла працевлаштуватися в Носівці. Спершу це була школа в Лісних Хуторах, потім – міська семирічка №6, після її закриття – Носівська середня школа № 1.
Мав труднощі із працевлаштування і Григорій Федорович. Він «проігнорував» призначення, до Кривого Рогу не поїхав. Це на той час могло обернутися неабиякими неприємностями для новоспеченого техніка-електрика. Якось обійшлося... Так скла лося, що Г. Ф. Солошенко трохи згодом перейшов працювати у колектив станції юних техніків і фактично також присвятив себе роботі з дітьми.
Він – зачинатель авіамоделізму в місті. В середині мину лого століття в небі над будинком піонерів, а згодом і станцією юних техніків кружляли моделі літаків, виготовлені ним та учнями, багато з яких присвятили своє життя небу, стали льотчиками. Доброю і порядною людиною він залишився в пам'яті багатьох носівчан.
... У невеликому будиночку Солошенків чисто і затишно. На стінах у вітальні – дерев'яні плакетки із зображенням птахів (малюнки виконані в техніці випалювання). Більшого і меншого розміру стільчики так само прикрашені випалюванням. Усе це вироби господаря. Він взагалі майстер на всі руки. Своє житло як будували, то дещо робили толокою, але здебільшого Григорій Федорович справлявся сам. Фінський будинок вони придбали в розстрочку, на виплату якої потім ішла левова частка зарплати. Наймати будівельників просто не було за що. Довелося освоювати всі будівельні премудрості самому. Словом, будувалися довго і важко, але в 1964 році справили новосілля. У родині вже підростав синочок Мишко.
Син радував родину своїми успіхами у навчанні (школу закінчив з медаллю). Відвідував і музичну школу, досить при стойно навчившись грати на баяні. Змалечку захопився авіа моделюванням (то вже таткова школа), брав участь у змаганнях і перемагав. Все це разом формувало дуже необхідні для життя вміння і навички. Михайло нині живе та працює в Закар патській області. Вже дорослі онуки – Григорій та Олексій. Кожен вибрав свою стежку у житті.
Хоч як там важко не було, Катерина Григорівна на долю не скаржиться, адже нині має все те, чим нагородила доля. Мешкає одна, проте не одинока старість жінки. Приїздять діти та внуки, в гості заходять сусіди, колишні учні… З трепетом в душі показує мені Катерина Григорівна свої шкільні фотографії. – Побільше б нашим вчителям таких вдячних учнів, які були в мене, – промовляє, показуючи фотографію зустрічі випускників. Саме їм вдячна за повагу, яка завжди панувала у її класах, за належну оцінку вчительської праці, яку сьогодні більшість школярів навіть і не помічає. Та це все, передусім, її власні заслуги, адже такі як вона – люди великої ідеї та сильного характеру.
Катерина Смичок
Стрільчина Галина Федорівна
Іван Федорович Тарасенко
«Хочеш вчитися – йди в завод!» Саме так говорили про Носівську школу № 2, що розта шована у Цукрозаводському мікрорайоні, коли директором там був Іван Федорович Тарасенко. Проте шлях його до вершин педагогічної та управлінської майстерності видався тернистим і не легким.
Народився Іван Федорович 11 серпня 1934 року в селі Дуболугівка Ніжинського району. Дитинство його було обпа лене війною і важке. Мало в нім було радості. Але малий Іван ріс допитливим і тямущим хлопцем. Тяга до знань у нього була велика. Без жодних учителів опанував шахову науку – з цією грою нерозривно було пов'язане все його життя. Перші фігурки робилися вручну, з дерева. Перша дошка малювалася на землі. Це пізніше з'являться в нього і шахи, і шаховий годинник, і навіть, учні (бо стане керівником шахово-шашкового гуртка). А поки що, була за плечима семирічка у Дуболугівці, потім середня школа у сусідньому селі, куди ходив пішки. Родина жила бідно, тож пробиватися в люди доводилось самотужки. Сам вступив до Ніжинського інституту на фізмат, хоча палко мріяв бути лікарем. До Ніжина і додому ходив пішки, все через ті таки негаразди.
1958 року Іван одружився з гарною синьоокою дівчиною, на ім'я Марія. Так Марія Кузьмівна стала йому вірною дружиною і коханням всього життя. Їй щодень освідчувався і писав вірші, її кохав і шанував над усе.
Через рік після весілля молодий Іван Федорович закінчив фізмат, а його Марія навчалася там ще довгих три роки, бо саме подовжили навчання в інституті на 1 рік. Після цього працював у Кладьківці, аби бути ближче до дружини (хоча пропонували одразу в Кобижчу).
Затим, вже разом, їздили до обласного управління освіти. Просилися, щоб направили працювати в одну школу. Там пішли назустріч молодій родині педагогів і скерували їх до с. Свидовець. Там пройшло цілих чотири роки. Жили в старенькій хатці в однієї місцевої бабусі. Тулилися всі в одній кімнатці. Роботи в школі вистачало, але хотілося і кар'єрного росту і власного житла тощо. Свидовець – село не велике. Бувало, взимку замете дорогу, то на місяць і більше не було жодного сполучення із зовнішнім світом.
Отож, вже вдруге, після шести років учителювання в селі (в армію після цього вже не брали) поїхали Тарасенки знову до «облоно». Тодішній очільник освіти області сам був родом з Бобровиці, тож молоду родину вчителів знав особисто. Пропозицій було дві: або до Городні директором, або у Носівську середню школу № 2 завучем. Вибрали другу школу, бо ближче і рідніше. Там же отримали ділянку коло школи, самі збудували хату, з'явилися діти.
Марії Кузьмівні дали 17 годин, а згодом вона стала вести ще і два класи вечірньої школи, де навчалися тоді і заводчани і трудівники села (заняття були до пізньої ночі).
Власне, виникла у другій школі вакансія завуча не випадково. Тодішній директор Мусій Григорович Буняк вигнав попередника за якісь махінації. Тож довелося Івану Федоровичу опановувати нову посаду в досить важких умовах. Але це йому вдалося.
Ось де знайшлося застосування гострому розуму і холодному мисленню, випрацьованому за роки шахових вправлянь! Тарасенко постійно себе вдосконалював: вчив вірші (хороша пам'ять давала змогу знати їх після одного прочитання), читав художню, фахову та іншу літературу.
Він досконало намагався опанувати кожен предмет, що вивчався в школі. Майже щодня грав у шахи – у його двір приходили зі школи, з заводу, з околиці і вечорами під грушею у дворі працював справжній шаховий клуб місцевого значення. Паралельно він виступав і здобував перемоги і за освіту і за рідний Цукровий завод.
1969 року у вересні помер М. Г. Буняк. Похорон був організований і виконаний завучем та колективом. Хоронили директора на кладовищі, що розташоване і зараз на розі перехрестя вулиць Дімітрова і Вокзальної. Всю дорогу ішли пішки. Учні встеляли квітами останній шлях видатного директора і будівничого (адже саме за часів Буняка з'явились і сучасний двоповерховий шкільний будинок і будівлі МНВК).
Минуло небагато часу і черговий інспектор з «облоно», якому дуже сподобалась школа, рекомендував Івана Федоровича на посаду директора. Саме тут Тарасенко розкрився пов ністю. З 1969 по 1988 роки тривала ціла «епоха» його директорства.
Спочатку було дуже важко. Район заводу був дуже не простий у ті роки. 18 учнів уже стояли на обліку у міліції за різного роду злочини. На всіх щаблях влади школу розпікали за низькі показники.
Іван Федорович намагався власним прикладом надихнути учнів на навчання: сам відвідував їх вдома, переконував, доводив важливість освіти для кожної людини. Кожного ранку він на посту — зустрічає учнів, звертає увагу на зовнішній виг ляд, контролює всіх і кожного. Щотижня відбувалися загально шкільні лінійки з обов'язковими звітами. Навчально-виховний процес постійно аналізувався на батьківських зборах.
За Івана Федоровича у школі почали вести боротьбу із завищенням оцінок. Одразу це призвело до жаху: чи не кожен п'ятий учень став двієчником! Лаяли на всіх рівнях! Потім ситуація виправилась. І зараз учні знають, що у другій школі просто так оцінки не ставлять. Жорстко і принципово діяв з усіма членами колективу. За це його багато хто не любив. Але поважали і слухалися всі.
Марія Кузьмівна розповідала такий факт. Після однієї з педрад, коли чоловік довів до сліз своїм аналізом роботи якусь вчительку, вона завела вдома розмову про межу строгості. На що Тарасенко відповів: – Завтра ж пишу заяву і ставай директором сама. Більше до нього у роботу вона не встрягала. Вимогливий до всіх, і до себе в першу чергу, Іван Федорович, міг розказати вчителю англійської мови про дефекти її вимови! Говорив завжди прямо і жорстко. За кожне порушення трудової дисципліни – догана, сувора догана, звільнення. Практикувались пояснювальні записки до «райвно» з вирахуванням з заробітної плати «прогуляних» працівниками годин.
Такі жорсткі заходи дали результат: зменшилась кількість правопорушників серед неповнолітніх, зросла успішність, вихо ваність учнівського контингенту і персоналу. І вже гордо з високої трибуни на щорічній педагогічній конференції звітує Іван Федорович про те, що 60 % випускників школи вступають до технікумів та вищих навчальних закладів! Багато які новації введені І.Ф. Тарасенком збереглися до цього часу. Перш за все – розклад в учительській, простий і геніальний водночас, де є всього прізвища вчителів і класи куди вони йдуть поурочно (такий розклад можна змінити в робочому порядку за хвилини). По-друге, є журнал обліку відвідування учнів, до якого після кожного уроку заносяться прізвища відсутніх (саме завдяки журналу в минулому році учителі виявили зникнення двох сестричок, що втекли з дому і змогли підняти тривогу раніше за батьків!).
1981 року Постановою Верховної Ради України школі № 2 було урочисто присвоєно ім'я драматурга, уродженця Носівки І.А. Кочерги (на жаль, цей документ не зберігся).
З 1984 року щорічно Іван Федорович писав заяву на звільнення з посади директора (боліли ноги). Аж 1988 року заяву задовольнили.
Ще до початку 2000-х вони удвох із Марією Кузьмівною працювали в школі. Він читав фізику, вів гуртки (шахи, фотогурток), вона читала математику.
Обірвався земний шлях великого Педагога і Директора 2015 року.
Євген Бондарчук, директор Носівської ЗОШ І-ІІІ ст.№2
Незабутня Катерина Кузьмівна
Коли на сцені – вся школа Юрій Іванович Подольський
Ім'я Юрія Подольського в Носівці найчастіше пов'язують з районним хором ветеранів. Нещодавно цей творчий колектив відзначив своє тридцятиріччя. Й приблизно стільки ж ним керував Юрій Іванович. Власне, саме він, на той час вчитель музики у Носівській ЗОШ №3, разом з директором цього навчального закладу, учасником бойових дій Олександром Хоменком й стали його засновниками. Олександр Андрійович був справжнім фанатом музики та щирої пісні, тож нерідко, коли ставало важко на душі, йшов на уроки до Юрія Івановича, отримуючи тут добрий настрій та естетичну насолоду.
Якось до школи завітали з міністерською перевіркою музичний фахівець Алла Виноградова та завкафедри музики Чернігівського інституту професійного удосконалення вчителів Ніна Федорова. Відвідавши урок Подольського, саме вони першими запропонували директору, аби його учні поглиблено вивчали музику. Так три кабінети поповнилися новенькими комплектами різноманітних музичних інструментів, було закуплено та пошито велику кількість костюмів для виступів колективів художньої самодіяльності. Саме в ті часи тут з'явився перший дитячий хор української народної пісні, хор хлопчиків, домровий оркестр, ансамбль баяністів, оркестр ударних інструментів, ансамблі сопілкарів, бандуристів, народ них інструментів, духовий оркестр, зведений шкільний хор, хо реографічний колектив, вокальний дівочий ансамбль, ансамбль старшокласників, танцювальний колектив.
Музику дітям викладали кваліфіковані педагоги Ю.І. Подольський, К.М. Ляшенко, С.В. Шаулко, В.О. Ємець, І.В. Козаченко, Р.І. Бровко, а сама школа набула статусу школи з поглибленим вивченням музики, стала філіалом районної музичної школи. Впродовж багатьох років тут проводилися районні, обласні та всеукраїнські семінари за участю профільного міністерства. Юрій Подольський давав відкриті уроки музики, ритміки, у стінах цієї школи проводилися районні огляди художньої самодіяльності тощо. Скільком дітям Юрій Іванович відкрив чарівний світ музики, прекрасного, окрилив їхні душі піснею. Багато хто з них і надалі також пов'язав – на професійному чи любительському рівні – своє життя з піснею. Повертаючись до ветеранського хору, слід зазначити, що спочатку це була лише чоловіча група. Затим своїми голосами до них приєдналися й жінки. На жаль, перше покоління хористів вже відійшло за межу Вічності, залишивши по собі свої фронтові, партизанські та трудові подвиги. Це – О.А. Хоменко, О.С. Фесенко, М.Д. Коршок, Б.І. Філь, М.М. Фурса, І.І. Василенко, Н.М. Буняк, Л.Б. Серебряков, К.М. Невінський, Р.М. Роговий, І.Д.Кононенко, Л.В. Расюк, І.В. Заволовий, М. Волошок, О.О. Доброгорський, А.М. Шевченко, Г.М. Мишко, Г.Г.Коровіна, Т.В. Чеховська, В.Г. Побрусило… Аби не міліла пісенна криниця цього творчого колективу, Юрій Іванович постійно залучав до участі все нових і нових учасників, поповнював репертуар, долучивши до пісень періоду Великої Вітчизняної дедалі більше народних, пісень українських сучасних авторів тощо.
Де б не проходили концерти хору – на головній сцені міста, району чи навіть області, або ж у якомусь віддаленому, забутому Богом і людьми сільці, зворушені до глибини душі глядачі завжди аплодують їм стоячи, зі сльозами на очах, з великою шаною до людей з високими бойовими та трудовими нагородами, зі щирою вдячністю до виконуваної ними пісні… Творча орієнтація цього високопрофесійного творчого колективу завжди була спрямована на поєднання героїчного, народного і сучасного, доповнена високим виконавським професіоналізмом, котрий впродовж багатьох років забезпечував йому, давши високий старт, саме Юрій Іванович. На жаль, з роками здоров'я не додається, тож не так давно Юрій Іванович передав цей колектив під опіку Лариси Баклан. Акомпаніатором хору є прекрасний баяніст Микола Васильович Костюк.
Загалом же любов до музичного мистецтва малому Юрку передали його батьки-педагоги: Іван Олександрович, до війни навчаючись у Ніжинському педінституті, був художнім керівником вузівського духового оркестру, а мама Олександра Іванівна, володіючи прекрасним голосом, співала в інститутському та церковному хорі. До речі, під час війни німці залишили храм діючим й саме завдяки своєму прекрасному голосу дівчина уникнула примусових робіт у Німеччині.
Доленосна зустріч
У житті Юрію Івановичу щастило на зустрічі з багатьма непересічними творчими особистостями. Так, після успішного закінчення диригентсько-хорового факультету Чернігівського музичного училища імені Ревуцького Юрій Подольський був призначений директором Березнянської музичної школи. Березна – батьківщина Григорія Верьовки, знаменитого художнього керівника прославленого народного хору.
Вишукуючи співочу молодь та знавців старовинних народних пісень для поповнення репертуару, Григорій Гурійович часто подорожував селами. З творчою місією заїжджав і на свою малу батьківщину, де з ним зустрічався і Юрій Іванович. Це й стало поштовхом для створення хору при місцевій птахофабриці. Цю творчу ініціативу усіляко підтримував, сприяючи проведенню репетицій та концертів у своєму районі та за його межами, директор птахофабрики Василь Розя, який також мав музичну освіту, закінчив Ніжинське культосвітнє училище імені Марії Заньковецької, був учасником хору. Співав у хорі й Антон Гурійович, племінник Григорія Верьовки. Куратором хору був директор Чернігівської державної філармонії, композитор Василь Полєвик.
Однією з кращих в області була й Березнянська музична школа. Учні її давали концерти навіть у столичному палаці культури «Україна». Юрій Іванович часто з трепетом у душі згадує викладача Київської державної консерваторії імені Миколи Лисенка, дружину Григорія Верьовки Ельвіру Скрипчинську, яка згодом у Березні відкрила музей свого талановитого чоловіка. Повернувшись на Носівщину, надалі Юрій Подольський створив ще не один талановитий хоровий колектив. Пісні воєнних років та українські народні були в репертуарах хору райспоживспілки, районного відділу освіти, райлікарні, сільгоспхімії, Мринського ПТУ-33, Макіївської та Калинівської сільських рад, територіального центру соціального обслуговування тощо. Та найголовнішим і найважливішим своїм творчим дітищем Юрій Іванович вважає саме ветеранський хор. …Вкотре відкривається завіса. «Це ветеранський хор співає і пісня фронтова звучить», – словами з вірша, що вже став піснею, викладача школи мистецтв Тамари Куклюк багато разів відкривали свій виступ самодіяльні артисти. Глядачі встають, дружно аплодуючи його учасникам, на чиїх очах творилася історія Носівщини й кого єднає велика любов до пісні, до рідного краю, своєї землі, України.
М. Кохан
