Спогади Алли Чекан про Пустотинську школу
Спогади Алли Чекан про Пустотинську школу
- «Школа мого дитинства» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.
ШКОЛА МОГО ДИТИНСТВА
До 100-річного ювілею Пустотинської школи
Із Пустотинською школою мене пов'язують лише світлі і теплі спогади. У 1959 році тут розпочали свою трудову діяльність мої батьки. Я народилася в Пустотиному і закінчила тут початкову школу. У приміщенні школи батькам виділили квартиру. Тож Пустотинська школа була для нас із сестричкою і домівкою, і дитячим садочком, і цілим світом.
Розташована школа на березі невеличкої річки у мальовничому куточку села. В моїй дитячій пам'яті вона постає величною цегляною спорудою з високими вікнами, просторими класами, кольоровою кахельною підлогою. Шкільне подвір'я займало велику територію. Крім головної будівлі, поруч було ще дві – в одній розміщувалися майстерня, фізичний кабінет і буфет. В іншій – дерев'яній, ще дореволюційній, – бібліотека, клас початкової школи і квартира вчительки. Позаду школи знаходився добре обладнаний географічний майданчик, а на протилежному боці шкільного подвір'я – великий спортивний майданчик. Окрасою шкільного подвір'я були квітники по обидва боки від центрального входу, а ще – кленова алея. Вздовж річки простягалися шкільні ділянки з довгим рядом молодих яблунь, кущів смородини і агрусу. Учнів у школі тоді навчалось багато. Ходили діти із сусідніх сіл, тому початкові класи знаходились в окремих будівлях, одна з них розташовувалась в іншому кутку села. Всьому цьому чималому господарству спільно давали лад учителі, учні і технічні працівники школи.
Пригадую, як на уроці у третьому класі нас запитали, чи знаємо ми, чому село наше називається Пустотине?
– Тому, що тут пусто! – весело вигукнув Іван Виноград, а ми всі дружно засміялися.
Дійсно, тоді в селі не було ні клубу, ні церкви, а з установ – тільки школа, ФАП та магазин-лавка, а ще суцільне бездоріжжя та важка колгоспна праця. Але сама школа і світ, що її оточував в моїй уяві, ніколи не були пусткою, тут завжди вирувало життя. Дзвенів шкільний дзвоник, лунав дитячий сміх, а скільки веселих дитячих ігор – у м'яча, у квача і піжмурки, у гилки, взимку на ковзанах, лижах, санчатах. А які яскраві зміни пір року, а скільки квітів – під час екзаменів і свят школа потопала в пахощах півоній, півників, бузку. Літніми вечорами підлітки збиралися на спортивному майданчику пограти у волейбол і мій, тоді ще молодий, батько, залюбки приєднувався до них взимку, під час перерв. Василь Ничипорович грав на баяні, а мама-піонервожата вчила дівчаток танцювати вальс. По вихідних на сцені школи вивішувався екран і фойє перетворювалося на кінозал для односельців. А які влаштовувалися силами учнів і вчителів концерти до свят! Тоді вже приходили цілими родинами подивитися на улюблених артистів, серед яких були і солісти, і гумористи, і акробати, і баяністи.
Школа була і клубом, і виборчою дільницею, і кузнею талантів, а ще територією особливих взаємин людяності та доброзичливості. Не можу не згадати: вчитель музики Журавель В. Н. був сліпим і учні попідруки його приводили на уроки і відводили додому, а жив він у сусідньому селі Миколаєві. Як визначну подію свого дитинства пригадую поїздку до Києва на циркову виставу, яку організувала для учнів вчителька Марія Леонтіївна Нічик. Скільки незабутніх вражень, і сміх, і сльози. Марія Леонтіївна – людина великої душі, сама виховувала трьох дочок, а ще знаходила сили дарувати радість своїм учням, не боялася зайвих клопотів і відповідальності. По закінченню третього класу була традиція – похід на кашу. Але оскільки лісу поблизу не було, нам з першою вчителькою Валентиною Іванівною довелось мандрувати далеко за село до найближчого гаю. Подорож зайняла майже весь день, трохи під'їжджали підводою, але скільки було радості.
На той час у школі працював великий, згуртований колектив досвідчених вчителів, дехто мав за плечима фронтові роки. Було в колективі багато сімейних пар – подружжя Спичак, Осадчих, Левченко, Дьохтяр, Рудих. У Пустотинській школі зустрілися і поєднали свої долі мої батьки. Батько – Турчин Борис Іванович, після розформування Мінського артилерійського училища був призначений учителем фізкультури, а мама – Лідія Михайлівна, по закінченню Макіївської школи – піонервожатою.
Пустотинська восьмирічна школа 1960-х років мала багато здобутків у навчально-виховній роботі. І моїм батькам було в кого вчитися і на кого рівнятися, набуваючи педагогічного досвіду. Батько через кілька років вступив на історичний факультет заочного відділення Ніжинського педінституту, працював учителем історії, а два останні роки – ще й директором Пустотинської школи. Творчий по натурі, наділений багатьма талантами, він залучав учнів до спортивної, оборонно-масової, патріотичної роботи. Так в школі з'явились власноруч виготовлені стенди: «Стежками великого Жовтня», а ще його учні мають пам'ятати хитромудрий ящичок для тестових завдань з історії, де відповідно до набраних балів вивішувалась оцінка. В цій школі мої батьки заробили перші нагороди за свою працю: мама – почесний значок ВЛКСМ «Лучшему пионерскому вожатому», а батько – ювілейну медаль «За доблестный труд». Та найголовніше – чому навчила їх Пустотинська школа – це працювати так, щоб мати право на любов і повагу учнів. Пригадую, як раділи мої батьки випадковим зустрічам зі своїми колишніми пустотинськими учнями, як пишалися їхніми досягненнями, а з деякими з них підтримували дружні стосунки все життя.
Вчителі 1960-х... Більшість з них, як і мої батьки, вже відійшли у вічність, світла їм пам'ять. Це була особлива категорія людей – інтелігенти з народу – вихідці з простих селянських родин. Вони прагнули відповідати своєму статусу і культурою мови, поведінки, навіть одягу. Вони бачили дитину не очима, а серцем, і це пробуджувало в дитячих душах зворотний відгук.
Можливо, хтось, читаючи ці рядки, саркастично посміхається, ну що тут особливого – маленька школа у віддаленому селі? Так, маленька школа у віддаленому селі гідно виконувала високу місію – з великою любов'ю і відданістю навчала і виховувала підростаюче покоління, сіяла зерна доброго, розумного, вічного, піднімаючи дитячі серця на крила мрій.
Коли у 1971 році, на пропозицію маминих родичів, моя сім'я переїжджала з Криму, мене переповнювали радісні емоції, на що мій батько слушно зауважив словами відомої тоді пісні: «В чужих краях теплей, но Родина милей, запомни, журавленок, это слово…». І дійсно, за все життя територію України з півдня на північ я перетинала, мабуть, разів зі сто, але ніде я більше не зустрічала такого бездонного неба, таких високих дерев, таких яскравих весен, як у світі мого дитинства.
Хочу побажати милому моєму серцю Пустотиному, всім його жителям і прекрасному педагогічному колективу Пустотинської ЗОШ здоров'я, достатку і довголіття. Щоб у цьому працелюбному селі залишалась молодь, народжувалися діти і завжди була школа. А педагогічному колективу – творчого натхнення, професійних злетів, здібних учнів і вдячних батьків на многая, многая, многая літа.
А. Чекан, с. Мрин.
P.S. Школа в усі періоди свого існування жила цікавим, різноманітним та напруженим життям. В ній працювали хоровий та драматичний гуртки, виступи яких не раз відзначалися на районних оглядах художньої самодіяльності. Шкільні команди туристів-краєзнавців та учасників військово-патріотичних ігор «Зірниця» та «Джура» були серед кращих в районі. Учні школи були переможцями та призерами районних змагань з шахів, шашок, стрільби, настільного тенісу, піонерського чотириборства.
В 1989 році була відзначена ланка бджолярів Пустотинської неповної середньої школи за продуктивну роботу в період літньої трудової чверті. Щороку учні допомагали дорослим під час польових робіт.
І нинішні вчителі та учні гідно продовжують славні багаторічні традиції своєї невеличкої, але такої затишної та рідної школи.
