Скрипець Варвара Пилипівна
Скрипець Варвара Пилипівна (7 листопада 2024 — 3 грудня 2003) — вчитель української мови, завуч Носівської восьмирічної школи № 5
Спогади про Варвару Скрипець[ред. | ред. код]
- Джерело: «Вчителі Носівщини» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.
Вчителі. Вони у наших душах запалюють полум'я любові до людини, держави … і до маленької стеблини, що ледь-ледь пробивається з-під землі, щоб дати життя чомусь новому. Такою була і Варвара Павлівна Скрипець, моя мама, учитель від Бога, яка жила школою, любила дітей, часто для власних не знаходячи часу. Її я, її син, завжди бачив, коли вранці прокидався при світлі каганця, схиленою над зошитами, або книжкою. Варвара Павлівна починала працювати вчителем української мови у селищанській школі, а згодом перевелася до мархаївської школи №5, що знаходилася на самій околиці Носівки. Школа тулилася у кількох одноповерхових будівлях, звичайних хатах, за тогочасними розповідями розкуркуленого селянина Мархая. У післявоєнні часи в ній навчалося багато дітей, навчальний заклад працював у дві зміни і матері доводилося трудитися з ранку до вечора.
- Варвара Скрипець з учнями Носівської восьмирічної школи № 5
Педагогічний колектив був дружнім, вчителі завжди допомагали один одному не лише у школі, а й по господарству: гуртом вибирали картоплю, інколи цілими родинами, а потім після толоки пізнього осіннього вечора всідалися за столи з нехитрими наїдками і розмовам про своїх учнів не було ні кінця ні краю. Мені, тоді ще малюку, запам'яталося чомусь це найкраще.
Мати звертала завжди велику увагу на учнів у яких кульгала дисципліна, які слабенько вчилися, говорячи, що головне із них сформувати людину, а там, у житті вони доб'ються свого – стануть хорошими спеціалістами, і не обов'язково з вищими освітами, створять гідні родини, виховають чуйних дітей. Для неї вони були часткою скривдженої негараздами часу нечужої душі. Пройшовши шлях від вчителя української мови до заступника директора школи з навчально – виховної роботи, завуча, вона не втратила своєї чуйності і доброти.
Останні роки свого життя мама дуже хворіла. Астма не давала життя. У шістдесяті — вісімдесяті безтелефонні роки їй часто доводилося, навіть серед ночі, самій прошкувати до лікарні, коли задушувала астма, щоб зробили укол, батько на той час також дуже хворів, саме ці колишні учні найчастіше і допомагали їй.
Одного разу вона у нічних сутінках ледь брела до лікарні. Назустріч, гримлячи по бруківці, асфальт у Носівці ще не був покладений, мчав, блимаючи фарами, грузовик і різко зупинився біля неї.
- Варваро Павлівно, ви куди це бредете серед ночі? – висунувся з кабіни водій.
- Ой у лікарню, щось мені дуже погано, – вона ледь впізнала у замурзаному шоферу свого учня – шибайголову Петра, який у старших класах не давав нікому життя.
- А я зерно возив на тік, зачекайте мить, зараз розвернемося і я вас підвезу.
- Дякую, дитино, сама якось доберуся, ти ж за день натомився.
- Не натомився, за мене не хвилюйтеся.
Він відвіз свою вчительку до лікарні і вчинив там галас, бо медсестри не звернули одразу на них увагу, а коли ті, роблячи укол, сказали – який у вас турботливий, люблячий син, мати з гордістю промовила: «То не син мій, то мій учень».
На таких вчителів потрібно завжди рівнятися, щоб можна було згодом сказати – своїм життям до себе дорівнятись.
Її шляхом пішов і я – Микола Скрипець. Працював учителем української мови та літератури у київських школах, потім заступником директора з навчально-виховної роботи, останні двадцять два роки, до самої, пенсії директором київської середньої школи № 235 ім. Вячеслава Чорновола.
У ній був створений перший в Україні шкільний музей Вячеслава Чорновола, який у певні періоди сприймався неадекватно керівниками району; чомусь рідна історія місцевих чиновників завжди лякає.
Дружина, Валентина, по закінченню КДУ ім. Тараса Шевченка, також почала працювати учителем біології у київській середній школі № 253. Вона, як і всі у нашому роді, повністю віддана роботі з дітьми, які неодноразово ставали переможцями різних конкурсів та олімпіад столичного і Всеукраїнського рівня.
Шляхом бабусі Варвари пішла і наша донька Ярослава, яка працює вчителем інформатики в одній із столичних шкіл.
Загальний педагогічний стаж нашої родини на 2018 рік понад 130 років. Ці стежки до дитячих душ повні відчаю, зневіри і радощів перемог, коли ти бачиш політ високий своїх учнів, яким ти старався прищепити любов до свого роду і до найкращої у світі землі із таким чарівним ім'ям – Україна.
