Партизанська Носівщина

Обкладинка книжки «Партизанська Носівщина»

«Партизанська Носівщина» — книга Івана Буняка про історію партизанської боротьби на Носівщині під час Німецько-радянської війни.

Книга видана після смерті автора зусиллями його сина Анатолія Буняка.

Коректор, макет і верстка — Владислав Гісматулін.

Підписана до друку 3 жовтня 2000, видрукована накладом 200 примірників в ТОВ ВКП «Аспект».

Нижче, з дозволу нащадка автора, упорядника книги Анатолія Буняка, публікується повний текст книги.

Для полегшення сприйняття матеріалу Юрій Пероганич проставив заголовки, які відсутні в оригіналі книги.

Книга

Аннотація

Ця книга розповідає про історію партизанської боротьби на Носівщині в роки Другої світової війни. На основ, архівних матеріалів, спогадів партизанів, підпільників, очевидців в ній розкриваються героїчні, а в дечому і трагічні сторінки бойового шляху партизанського з'єднання «За Батьківщину». Без прикрас і помпезності в книзі подаються маловідомі і довгий час замовчувані факти.

Книга стане в пригоді історикам, вчителям учням старшого шкільного віку і всій, хто цікавиться минулим рідного краю. Матеріали з книги допоможуть здійснити благородну справу виховати патріотів України.

Початок війни

Бомбування залізниці, формування народного ополчення, створення винищувального батальйону, участь носівчан у будівництві оборонних ліній, збір урожаю, евакуація майна і худоби, формування підпільних груп

Повідомлення про віроломний напад гітлерівців на нашу країну приголомшило жителів району. Не вірилося, що разом з цим повідомленням закінчилося мирне життя. Але про війну нагадували не лише оперативні зведення з фронтів. Вже через декілька днів після початку війни німці бомбили залізничні станції Носівку та Бобровицю. Над залізницею з'явився фашистський літак і слідом за ним на залізничній колії почали рватись бомби. Війна вирувала не тільки на фронті, ай в глибокому тилу. Потрібно було зразу ж налагоджувати організаційну роботу на допомогу фронту. На мітингах, що проводилися в усіх населених пунктах, виступаючі вимагали направити їх добровільцями на фронт. Пропонувалося розпочати збір коштів для потреб Червоної Армії. Трудівники району піднялися на боротьбу з фашистськими загарбниками. Було проведено запис добровольців у ряди народного ополчення. Як пише М. Д. Симоненко вже на 11 липня 1941 року ополченцями стали 1650 мешканців району, в т. ч. 73 жінки. Патріоти-ополченці почали займатися військовою підготовкою. Велика увага приділялася боротьбі з ворожими диверсантами. Для захисту промислових і сільськогосподарських об'єктів, мостів, для боротьби з шпигунами був створений озброєний винищувальний батальйон, який вже 27 червня налічував 109 бійців.

В боротьбу з фашистськими загарбниками включилося все населення району. Багато дорослих було мобілізовано на будівництво оборонних ліній по Дніпру. Носівчанам відведено ділянки Барвінково — Комарівка та Глібов — Остер. На будівництві працювало близько 10 тисяч чоловік. Керували цими роботами Г. А. Окостень, І. П. Шелест та К. Я. Погрібний.

Почалися жнива. Трудівники прикладали багато зусиль, щоб зібрати врожай, а коли вже почав наближатися фронт, мобілізовувалися всі сили для евакуації в тил цінного майна, худоби. Для боротьби в тилу ворога намічалося створити 4 підпільні групи, 3 групи підривників-диверсантів та партизанський загін чисельністю в 250 чоловік. У віддалених лісах для них було закладено продовольчі бази та склади із запасами зброї та боєприпасів. Дев'ятого вересня проведено нараду-інструктаж із тими, хто мав залишитися для боротьби з ворогом на окупованій території. На цій нараді було створено 6 бойових груп. М. І. Стратилат проінформував про завдання, що ставилися перед бойовими групами. М. Д. Симоненко про цю нараду згадував так:

«Всі присутні були поділені на групи, призначені командири, чітко визначено район дій кожної групи.

За попереднім планом шість бойових груп нашого Носівського району мали зібратися в лісі для спільних дій. Першу групу в складі 16 чоловік з дислокацією в урочищі Підгайне мав очолити старий партизан, учасник громадянської війни Омельян Петрович Хахуда. Друга група (21 чоловік) під командуванням В. Й. Компанця мала діяти в урочищі Хмільники. Третю групу, до складу якої входило 12 бійців, П. І. Семенець повинен був вивести у місцевість Ляшенків сад. Місцем розташування інших трьох груп — урочище Мостове. П'яту групу очолив я, командиром шостої групи був призначений К. Т. Огієнко. Були визначені також зв'язкові для підтримки контактів як між групами, так із підпільним обкомом партії та обласним загоном.»

За декілька днів до окупації району в основному всі створені групи виїхали до своїх призначених місць і почали обживати їх.

Початок окупації Носівщини

Керівники окупаційної адміністрації. Розправа над радянським активом і партизаними. Зрадники

В цей час Червона Армія з боями відходила на схід. 14 вересня 1941 року об 11 годині ранку в Носівку вдерлися гітлерівці. Почалася жахлива, дворічна ніч німецько-фашистської окупації. З перших її днів німці встановили «новий порядок», заснований на жорстокому терорі проти народу. Вся влада зосереджувалася в руках пихатих і невблаганних чиновників типу Генріха Дрозте, який очолив міжрайонну сільськогосподарську комендатуру Бобровицького і Носівського районів. Не маючи військової підготовки, він одержав від гітлерівського командування звання офіцера за звірячу жорстокість до мирного населення.

Згідно з «новим порядком» всі запідозрілі в зв'язках з партизанами, громадяни нещадно знищувалися. Фашисти привезли із собою запроданців із яких формували окупаційну адміністрацію — Носівську районну Управу. Головою районної Управи, або як тоді називали районним старостою, вони призначили Аманова Миколу Олексійовича, колишнього попа, який перед війною працював воловником у радгоспі «Мала Носівка».

Починаються арешти і розстріли запідозрілих людей. Особливо жорстоко розправляються окупанти із радянським активом, партизанами і людьми, які підтримували зв'язок з партизанами. В перші дні окупації загинули в нерівному бою з поліцією жителі міста Григорій Падун та Іван Соловей, які виконували завдання командування партизанського загону. Упізнавши вбитих, окупанти арештовують дружину і четверо дітей Падуна. Після нелюдських тортур їх живими закопали в могилу разом з убитими батьками. Фашисти розтріляли батьків Івана Солов'я, дружину Худолія, дружину і двох дітей Кривші. Дитину, якій виповнилося лише два тижні, гестапівець підняв за вушко і вистрілив у голову.

Організаторами підпілля робилося все, щоб забезпечити успішну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Але дійсність показала, що передбачити все в тих умовах було трудно. Вже перша група, якою повинен був командувати Омелян Хахуда, залишилася без командира. Хахуда в ліс не з'явився, а вирішив сховатися від ворога вдома.

Чимало членів бойових груп, коли наблизився фронт, відступили разом з військовими частинами. Знайшлися і такі, які ціною зради надіялися заслужити помилування окупантів. Ці зрадники видали ворогу розташування лісових складів продовольства і зброї. Всі ці несподіванки не були передбачені і багато зашкодили розгортанню партизанської боротьби.

Початковий етап боротьби

Формування Носівського партизанського загону. Червоноармійці-кавалеристи, які потрапили в оточення. Посланці підпільного обкому партії. Група партизан із Підгайного.

Ядром Носівського партизанського загону була група М. Симоненка, до якої входили: Овсій Калина, Григорій Корнієнко, Володимир Шевчук, Кузьма Погрібний, Федір Потій та інші. Скоро до них приєдналася група голови Червонопартизанської сільської ради Кузьми Огієнка. В цей час партизани зустріли червоноармійців-кавалеристів, які потрапили в оточення німецьких військ і вирішили продовжувати боротьбу з ворогом у партизанському загоні. Серед них були Шевирьов, Байбуров, Григор'єв. Коли на початку жовтня 1941 в ліс прибули члени підпільного райкому партії, група Симоненка вже нараховувала 32 бійці. Стратилат зібрав решту розпорошених по лісах груп і об'єднав усіх бійців у партизанський загін, який тепер уже мав 68 чоловік. В урочищі Орішне, де був створений Носівський партизанський загін, споруджено великий обеліск партизанської Слави.

Третього жовтня в розташування Носівського партизанського загону прибули посланці підпільного обкому партії. Це були М. Г. Демченко — заввідділом обкому партії та зв'язковий обласного партизанського загону П. М. Працун. Вони зібрали всіх бійців партизанського загону, розповіли про становище на фронтах та проінформували про наказ підпільного обкому партії активізувати боротьбу з окупантами. Виходячи із наявності на території району комунікацій, по яких забезпечувалося обслуговування німцями фронту, підпільний обком ставить завдання розпочати диверсії на цих шляхах.

Адже до цього часу, зважаючи на малочисельність загону, партизани уникали відкритих сутичок з окупантами. На початковому етапі боротьби основною була роз'яснювальна робота серед населення та налагодження зв'язків. Тепер було поставлено пряме завдання перейти до активної боротьби з окупантами та їх прислужниками — поліцаями. Разом з Демченком в загін прибула група партизан із Підгайного. Нею командував замість Хахуди — Бондар. Таким чином загін збільшився ще на 17 бійців.

Але загальна атмосфера в загоні була досить важка. Невизначеність обстановки на фронтах пригнічували багатьох, навіть членів підпільного райкому. Наприклад, Окостень і Кононенко пропонували не розгортати бойових дій, а зберігати сили до того часу, поки регулярна армія не почне гнати ворога з нашої території, і лише тоді включитися в боротьбу. Довгопол і Серновець пропонували іти до лінії фронту і там влитися в частини Радянської Армії. Потрібні були велика сила волі Стратилата, вміння працювати з людьми, щоб переконати своїх бійців у важливості боротьби з окупантами тут, у тилу ворога.

Знищення стану поліції в Козарах

Починалася важка і боротьба з ворогом. Попереду було дуже багато боїв, з перемогами і непоправимими втратами. Але перший бій, перше бойове хрещення ніколи не забувалися. Про нього часто згадували народні месники.

Маючи відомості про те, що в с. Козари раніше ніж в інших селах було організовано із німецьких запроданців поліцію, командування загону вирішує знищити її. Щоб це було уроком і для інших сіл. Цей бій відбувся в ніч з 4 на 5 листопада 1941.

Поліцейський стан знаходився в приміщенні колишньої сільради. Охоронявся він цілодобово. Бойову операцію доручили очолити групі Бондаря. Участь у ній брав і Симоненко. Як згадує останній, для бойової операції було відібрано 17 партизанів, яких привіз сюди підводою О. Брусиловець. Накрапав невеликий дощ. Темрява. О 4-й годині ночі партизани оточили поліцейський стан.

Бійці загону Шевчук, Потій, Вовкогон, Супрун та інші беруть під приціл вікна, і двері будинку. П. Бондар і М. Симоненко підповзають до ґанку, на якому стоять два вартових поліцаї. Симоненко грізно наказує: «Руки вгору». Один із вартових зразу ж вистрілив. Тоді партизани відкрили шквальний вогонь. Із будинку стали відстрілюватись застрочив кулемет. Починається бій. Ф. Бібіков кидає у вікно будинку одну гранату, за нею другу. Будинок затрясло, посипалися шибки. Ворог більше не відстрілювався. Поліцейський стан знищено. Трофеї партизан: ручний кулемет, 4 гвинтівки, набої, гранати.

Це було перше бойове хрещення. Перший успіх підняв бойовий настрій народних месників. Підбадьорились патріоти, принишкли зрадники.

У першій половині жовтня загін в основному було сформовано. Його бійці вже почали обживати лісові домівки, раз-у-раз даючи знати про себе ворогам.

Мобілізація комуністів. Перші втрати

Але частина тих, хто дав згоду стати народними месниками залишилися біля своїх сімей. Яка причина їх неявки в загін, чому вони не включились в боротьбу з ворогом? Все це потрібно було знати командуванню. І ось було вирішено підготувати листа до всіх, хто не з'явився в партизанській загін і під розписку вручити його. Цим також перевірялася дієвість підпільників, явочні квартири, наявність зв'язкових. Завдання зустрітися з такими комуністами було доручено Симоненку, Шевирьову та іншим. До цього завдання був залучений і Іван Панасович Шелест.

Цей захід можна вважати не тільки організаційним. По суті відвідування квартир комуністів було зв'язане не з меншим ризиком ніж участь в бойових операціях. Адже в Носівці і селах були розташовані гітлерівські військові частини, вже була створена поліція. Микола Симоненко розповідав, як, виконуючи це доручення він мало не потрапив у руки окупантів.

Пробравшись у зайняту гітлерівцями Носівку, він прийшов на явочну квартиру Ганни Труніної. Із зброї він мав при собі револьвер і декілька гранат. Але коли зайшов на подвір'я, побачив, що в хаті багато німців. Тікати вже було пізно, бо на нього окупанти звернули увагу. При обшуку у його б знайшли зброю і кінець операції був би для нього трагічним. Найменшим хвилюванням можна, видати себе. Тоді партизан вирішив іти в хату. Коли німець запитав: «Хто ти?» спокійно відповів: «Хазяїн хати. А Труніна підтвердила: «Це мій чоловік». Як хотілося безстрашному партизанові розправиться з фашистами, але довелось пересилити себе, щоб виконати завдання командира партизанського загону і не «завалити» явочної квартири. Витримка і сила волі допомогли партизанові вийти із скрутного становища.

Тоді ж завдання — вручити листи Стратилата і доставити в загін тих, хто згодиться стати партизанами, одержав Іван Панасович Шелест. Але для нього виконання такого завдання закінчилося трагічно. Загибель Шелеста була першою втратою загону.

Іван Панасович Шелест працював директором Носівського молокозаводу. Після того як було прийнято рішення зібрати в загоні всіх членів партії, він декілька разів по завданню Стратилата направлявся в Носівку. Декількох чоловік він уже переправив у партизанський загін. В другій половині жовтня він направляється в Носівку з таким же завданням в третій раз. Виконавши доручене завдання він вирішив навідатися до своєї сім'і. Але як виявилося, за його подвір'ям слідкували зрадники-поліцаї. В цей раз його арештовують німецькі запроданці. Тривалий час його тримали ув'язненим у Носівській жандармерії, яка розміщена в будинку поруч із старим приміщенням райвиконкому. Одного разу, коли арештованих вели на черговий допит, група в кількості трьох чоловік спробувала врятуватися втечею. Це були Шелест, Козел — голова одного із колгоспів Носівки та Дородний — працівник райвиконкому, а пізніше — райспоживспілки. Вони одночасно побігли в різні сторони, так щоб весь конвой не міг їх переслідувати. Дородное кинувся тікати в напрямку приміщення старого райкому партії, Козел — через стадіон в напрямку теперішнього Будинку культури, а Шелест — в північну сторону по вулиці Філівці: (тепер вулиця Кірова). Дороднова перейняли і схопили живим, Козел поліцейськими пострілами був убитий на території поруч із стадіоном, а Шелеста було поранено. Тікаючи вже тяжко пораненим він забіг на подвір'я жительки Смереги і сховався в сараї на сіні. Але поранений партизан залишив за собою кривавий слід. Поліцаї пішли по слідах крові, знайшли і схопили його. Там же він був розстріляний. Вже коли Носівку звільнили від окупантів, тіла розстріляних були перенесені в центральну братську могилу м. Носівки. Над зрадниками, які вислідили партизана Шелеста, відбувся партизанський суд, який виніс їм найвищу міру покарання. Через декілька місяців після загибелі Шелеста, народними месниками вирок було виконано. Зрадники понесли заслужену кару.

Партизанська присяга

Листопад 1941 року видався холодним. Рано випав сніг. Стратилат намагався якомога раніше закінчити формування загону. Заключним етапом великої організаційної роботи він вважав прийняття бійцями партизанської присяги. Клятву вірності було вирішено провести 7 листопада. Напередодні було складено текст присяги і затверджено його керівництвом загону. Стратилат передбачив, що боротьба у ворожому тилу буде дуже важкою. Присяга морально зобов'язувала бійців бути відданими своїй Вітчизні і бути непримиренними до ворогів. А для тих, хто відступить від неї, служитиме підставою для покарання. Прийняття присяги було заключним акордом у формуванні загону народних месників.

Закінчився мітинг. І ось, нарешті, сувора урочистість. Чіткі ряди зосереджених облич. Руки міцно стискують зброю: гвинтівки, карабіни, автомати. Схвильовано лунає на лісовій галявині голос Михайла Івановича Стратилата, а за ним іншу фразу присяги чеканять 73 бійці:

— Я, червоний партизан, — повторюють слідом за Стратилатом бійці — клянуся захищати Батьківщину до останньої краплі крові, до останнього подиху…

Так, цим словам клятви залишилися вірні Ліза Матійко, П. Мазуренко, С. Омельченко, О. Калина, О. Гейко, С. Бібіков, В. Компанець, Г. Мірошник, К. Огієнко. Вони мужньо прийняли смерть і не порушили своєї клятву.

— І якщо я зраджу нашій великій справі, хай рука товаришів по зброї покарає мене. Кров за кров! Смерть за смерть! Слова великої клятви вірності Вітчизні повторяли за Стратилатом В. Шевчук, В. Невінський, В. Ярмош, К. Погрібний і багато інших. Усі вони з честю виконали слова клятви, наближаючи День Перемоги.

Загибель Сергія Покиньбороди

В листопаді 1941 року партизанський загін поніс ще одну втрату — від рук гітлерівців загинув зв'язковий, партизан громадянської війни Сергій Павлович Покиньборода. В той час, коли готувалося серпневе збройне повстання 1918 року проти німців-кайзерівців, Покиньборода був командиром Носівського партизанського загону. Очолював військово-повстанський штаб Микола Григорович Кропив'янський. Сергій Покиньборода був членом військово-повстанського штабу.

7 листопада 1941 року разом з усіма бійцями партизанського загону Покиньборода прийняв партизанську присягу. Через декілька днів його послали в Носівку з бойовим завданням. Партизан вважав, що зважаючи на його похилий вік, він менше викличе підозри і зможе вільно ходити між людьми. Та сталося навпаки. Його схопили вороги і почали вимагати видати місце розташування загону. Кати знущалися над старим партизаном. Але Покиньборода не давав згоди розкрити партизанську таємницю. Тортури змінювалися ще вишуканішими тортурами. І нарешті, гітлерівці зраділи — катування партизана досягло їх мети: Покиньборода погодився видати місце знаходження партизанського загону. Але старий партизан і не думав зраджувати своїх товариші Він зрозумів, що на цей раз йому не вислизнути з рук гестапівців. Захотілося вмерти не в катівні, а на волі, і він дає згоду провести карателів у розташування партизанського загону. Фашисти торжествують, нарешті, з носівськими партизанами буде покінчено. Тягнуться до лісу довгі колони карателів. А в лісі вони бродять ледь помітними стежками. Довго водить їх по лісу старий партизан подалі від партизанського табору, прощаючись із знайомими місцями. Уже починає смеркати. Тепер окупанти зрозуміли, що їх ошукано. Вони починають погрожувати розправою. Тоді Покиньборода кидає їм у лице слова:

— «Стріляй сволота! Покиньборода ніколи не буде зрадником!»

Ось як про це повідав мені М. Г. Демченко:

«7 листопада 1941 року партизани загону прийняли партизанську клятву. Командир загону Стратилат голосно читав текст клятви, а всі 69 партизан, стоячи в строю, повторювали слова клятви. Пам'ятаю, Сергій Павлович стояв тоді поруч із мною. Після урочистої частини і святкового обіду старий партизан Покиньборода ділиться своїми спогадами про партизанську боротьбу в період громадянської війни, ми всі слухали його з великою увагою. А вечором, одержавши чергове завдання від командира загону, він пішов у Носівку.

Через декілька днів у загоні дізналися про його арешт жандармерією, а 17 листопада партизан Брусиловець А. М. (колишній секретар Носівського райвиконкому) повернувшись із розвідки вечором, повідомив страшну вість — Сергія Павловича Покиньбороду карателі застрелили на подвір'ї лісництва. Там же його покинули, а самі, боячись настання ночі, втекли в Носівку. Як стало відомо пізніше Ніжинське гестапо і Носівська жандармерія застосовуючи самі найвитончені катування і фізичні тортури примусили Покиньбороду вести в ліс карателів, щоб показати місце розташування партизанського загону. Довго водив він їх по лісу подалі від партизанського табору і, коли наступив вечір, заявив, що він ніколи не буде зрадником. Партизани вночі похоронили свого бойового товариша в клуні лісництва. На наступний день поліцаї з Лісних Хуторів підло поглумились над тілом мертвого партизана. Вони відкопали труп, зняли з нього верхній одяг і тіло вкинули в ями. Бандити дорого заплатили за це потім. А тоді партизани вдруге похоронили тіло Сергія Павловича, але уже в густих молодих соснах, щоб ні один зрадник не виявив могили.

Тоді ж підпільний райком партії виніс рішення: після вигнання німецько-фашистських загарбників останки Сергія Павловича Покиньбороди перехоронити в центрі Носівки, а вулицю, де він жив, назвати його іменем.

А ось розповідь партизана В. Й. Шевчука:

«Осінню 1941 року я разом із Брусиловцем ішов по завданню до зв'язкової Коровай Марії Федорівни, яка жила на лісовому хуторі. Ця жінка допомагала ще партизанам у роки громадянської війни і була зв'язковою прославленого військового командира Кирпоноса Михайла Петровича, що перед війною командував Київським військовим округом. Одного разу під час відвідання її квартири, Коровай показала нам фотографію Кирпоноса з його дарчим написом.

Цього разу Марія Федорівна сповістила нам про загибель нашого зв'язківця партизана ще громадянської війни Сергія Павловича Покиньбороди. Вона відвела нас до клуні Карасевого Хутора. Тут ми побачили застреленого Сергія Павловича. Він лежав в одній натільній білизні. Ватяні фуфайка й брюки з нього були зняті. Ми повернулися і доповіли про це в партизанській загін. Тіло Покиньбороди негайно було перехоронено в окремому місці в лісі. Після звільнення району від окупантів у 1943 році воно було перехоронено в центральну братську могилу м. Носівки.

Як розповідали нам потім, вороги схопили партизана на місцевому ринку. Вони вимагали від нього видачі місцезнаходження партизанського загону. Але ціною свого життя партизан зберіг таємницю і не зрадив своїх товаришів…»

Сергія Покиньбороду на Чернігівщині називають Поліським Сусаніном. Микола Симоненко в своїй книзі «В лісах над Остром» присвятив йому цілий розділ, назвавши його «Сусанін із Носівки». Сусанін герой визвольної війни, його ім'я увійшло в історію. Через багато років і століть про нього ходять легенди. В 1987 році в Москві третім виданням вийшла з друку книга М. В. Борисова «Они повторили подвиг Сусанина». На сторінках 79—81 автор подає нарис «Партизанський зв'язковий» про С. П. Покиньбороду. З нарису постає постать простого селянина з Носівки, що повторив подвиг костромського героя. Таким чином про С. Покиньбороду, про його подвиг дізналися не лише на Чернігівщині.

Відомий український поет Леонід Горлач про подвиг Покиньбороди написав баладу «Борода». В ній легендарне перегукується зі справжнім. Згідно легенди партизанського зв'язкового не зразу розстріляли, а на великому морозі облили крижаною водою і так заморозили.

«Став під сосною Покиньборода.
Танув сніг під ногами,
І в слідинках збиралась вода
З пекучими берегами.
І пригорнула його соснина…
…Стоїть соснина, а Покиньборода притулився
до стовбура, мов приріс,
Став частиною невмирущого дерева.
Стало тепло ногам — зігріває коріння глибоке
Потепліло рукам — оповила кора закоцюблені пальці
І з-під глиці на збурений світ
Засвітилося двоє очей,
І скуйовджена борода стала схожа
на глицеву гілку
І злились воєдино перестукати двох сердець —
Покиньбородине та соснине…
Ревіла завія, засипаючи снігом
Закляклих зайд
Стугоніли дерева, висвистувала глиця ;
Тільки постать Покиньбороди височіла
над лісом і хугою,
і розпатлана борода розмахувала, розганяла
і кидала вітер із снігом додолу.
Щоб і слід по загарбниках зник.

Так пише Горлач — партизан не загинув, а пішов у безсмертя, у легенду.

Загибель Лізи Матійко

У другій половині листопада 1941 року від рук ворога загинула юна партизанка, Ліза Матійко. її у Носівці називали поліською Зоєю. Вона, як і Зоя Космодем'янська, прийняла, мученицьку смерть, але не скорилася ворогові, вмерла з вірою в перемогу над ворогом.

Народилася Ліза в селі Товкачівка Прилуцького району, де і навчалася в місцевій школі. У 1928 році, коли їй виповнилося 10 років, вона з батьками переїхала до села Новий Лад.

Після здобуття спеціальності Ліза була направлена в Носівський район і працювала, зоотехніком райземвідділу. З великим сумлінням ставилася вона до своїх обов'язків, чим завоювала, авторитет серед товаришів по роботі.

На початку війни, коли постало питання про створення підпілля, за наказом М. І. Стратилата Ліза Матійко разом із Марією Мармоленко була направлена під іншим прізвищем на підпільну роботу в м. Ніжин. Але одного разу, знайома подруга зустріла її на Ніжинський квартирі, і при господарці назвала справжнім ім'ям. Викрита таким чином Ліза була змушена покинути Ніжин. З дозволу Стратилата в жовтні 1941 року вона прибула в партизанський загін. Смілива, енергійна, життєрадісна Ліза була учасницею бойових операцій партизан, брала на себе багато обов'язків у буднях партизанського життя. Цим вона заслужила пошану серед бійців загону. Старий партизан Сергій Покиньборода якось назвав її партизанською дочкою. Так із його легкої руки і закріпилося за нею таке лагідне слово «дочка».

Як згадувалося вище в ніч з 4 на 5 листопада взвод Бондаря блискавичним нападом знищив поліцейський стан в с. Козари. Така смілива операція переполошила, окупантів. Для облоги лісів у Носівку стягуються карателі із сусідніх районів. Починається прочісування лісів. Партизани перебазовуються з урочища Орішне в урочище Борки. Але в Носівку окупанти продовжують стягувати частини жандармерії. Яку акцію ще готує ворог?

Командування партизанського загону посилає до носівських підпільників своїх зв'язкових, щоб довідатися про плани ворога. Серед цих розвідників зв'язкових була і Ліза Матійко.

…Темна листопадова ніч. Ліза розкидала по вулицях листівки із зверненням до жителів і вирішила крадькома добратися до квартири свого знайомого по роботі в земвідділі, щоб там перепочити, а вдень взятися за виконання свого завдання. Але, на жаль, останній виявився зрадником. Уночі він доніс на дівчину в жандармерію.

Лізу схопили ранком, коли вона ще спала. На допитах вона трималася мужньо, не видала, жодної партизанської таємниці. Ні улесливі обіцянки ворогів, ні жорстокі побої не примусили її проронити про партизанів ні слова.

Одного разу, коли вартовий поліцай загаявся, Ліза спритно вислизнула від карателів і побігла городами в напрямку Ніжинського шляху. Здавалося щастя усміхнулося їй. Але тільки здавалося… Бо біля подвір'я колишньої «Заготхудоби» її перейняв інший служака-поліцай. Бажаючи вислужитись перед окупантами, він схопив партизанку і доставив її у гестапо.

Знову страшні тортури. Лізу по-звірячому катували, її тіло покрилося суцільними кривавими згустками. Але дівчина мовчала. Коли кати зрозуміли, що від неї вони нічого не доб'ються її повели на розстріл.

Очевидці розповідали, що коли Лізу вели на місце страти, вона йшла закривавлена, ледь пересуваючи ноги. Люди чули останні слова: «Хай живе Батьківщина! Прощайте товариші?». Свою смерть вона зустріла з гордо піднятою головою. Такою вона пішла в безсмертя, пішла в легенду.

Немало теплих слів про юну партизанку сказали її товариші-месники. їх розповіді доповнюють портрет справжньої патріотки. Ось слова учасника партизанської боротьби, колишнього комісара третього полку з'єднання «За Батьківщину» Миколи Григоровича Демченка: «Багато років минуло уже, але й тепер наче бачу Лізу Матійко живою. Таку ж сміливу, як і тоді. Партизани поважали Лізу і душевно називали її «лісовою дочкою». А в іншому листі він пише: «Пам'ятаю Лізу енергійною, сміливою, веселою дівчиною».

А ось рядки із книги Миколи Симоненка «В лісах над Остром»: «коли я згадую Лізу, в уяві вимальовується її серйозне, зосереджене обличчя, мила, лагідна посмішка. Ліза була скромною і чуйною, старанно виконувала всі доручення».

Боєць партизанського з'єднання, а в перші роки окупації — зв'язковий підпільної групи Микола Васильович Пивовар, який ще до війни по роботі добре знав Лізу, говорив: «Ліза справжня патріотка. Такі як вона, не шкодували свого життя. Жили, як справжні патріоти, і вмирали за Батьківщину героями”.

На Носівщині про Лізу ходять легенди. В одній з них розповідається, що Ліза після жорстоких нелюдських тортур не могла вже сама пересуватися. На розстріл її вела інша дівчина, із якою разом нескорена партизанка гордо прийняла смерть від катів. Дехто запевняє, що цією дівчиною була Майя Ліпкіна.

…Стоїть на центральній братській могилі м. Носівки, де похоронені тіла полеглих партизанів, скромний обеліск. Біля обеліска на гранітній плиті — прізвища народних месників, серед яких і ім'я Єлизавети Матійко. І полум'яніють на обеліску промені яскравих світлих ранків. Полум'яніє на ньому людська пам'ять.

Ось переді мною два фотопортрети Лізи. Один із них надіслала Товкачівська сільська рада. А другий має теж свого автора. Під час створення Носівського історико-краєзнавчого музею великий ентузіаст цієї справи А. І. Ткаченко через райком партії надіслав запит до центрального партійного архіву із проханням вислати особову справу Лізи Матійко. І ось нарешті, разом з іншими матеріалами надійшла безцінна для носівчан реліквія — маленький фотопортрет Лізи. Було зроблено з нього фоторепродукцію. На щастя, негатив її зберігся.

І ось дивиться на нас із портрета Ліза — погляд зосереджений, розумний, відкритий, допитливий. Мов живі дивляться на нас очі дівчини з легенди, очі поліської Зої, очі нескореної нашої землячки.

Подвиг Лізи Матійко оспівав партизанський поет. У його вірші «Лесная дочь» є такі патріотичні рядки:

«Стреляйте, звери, — девушка сказала,
— Спокойно смерть любую я приму.
Не для измены мать меня родила,
А для борьбы за Родину свою?
И на рассвете девушки не стало…
Лесная дочь героем умерла.
Тяжелых мук снесла она немало.
Но честь бойца врагам не продала!»

Дії партизанів в кінці 1941

У всенародній війні за визволення Батьківщини від німецько-фашистських загарбників партизанський загін ні на один день не припиняв боротьби з окупантами та запроданцями народу, які стали прислужниками окупантів. Основним завданням партизанів було знищення гітлерівців, напад на їх військові частини і, особливо, на ті, які рухалися до фронту. Командування загону розуміло, що удари по фашистським військам у тилу — це допомога фронту, допомога діючій армії. Працівник Ніжинського історико-краєзнавчого музею В. Ємельянов у своїй статті «Украдена слава» (Сіверський літопис 1995 №1 с. 15—23) твердить, щодо приходу в загін І. М. Бовкуна носівські партизани не проводили активних дій проти окупантів.

Але ж факти говорять про протилежне. Щоб перешкодити безперебійному постачанню німецької армії партизани спалили всі дерев'яні мости на шляхах в зоні дій загону. Для охорони моста через р. Остер в селі Козарах, а цей міст мав важливе стратегічне значення, гітлерівці змушені були тримати тут окремий військовий підрозділ із мадярської армії. Уже в кінці 1941 року партизани здійснили ряд нападів на військові колони, що рухалися на фронт. В наслідок одного з таких нападів на колону автомашин партизанами було взято великі трофеї: як зброї, так і продовольства. Усе це було конче потрібно партизанському загонові. А найціннішим трофеєм партизан був радіоприймач із набором батарей. Це дало змогу народним месникам, ізольованим у лісах, слухати радіопередачі з Москви, зведення про події на фронтах. Не можна передати словами радості, із якою партизани дізналися, що Москва не тільки не взята фашистами, а навпаки — успішно б'є окупантів. Партизани качали своїх командирів, обнімали один одного. Щоб економити заряди батарейок, було вирішено слухати не всі передачі, а лише зведення радінформбюро. А через два тижні радіо принесло радісну звістку про розгром німців під Москвою. Розповідають, що навіть Стратилат, почувши по радіо звістку про перемогу під Москвою, так був збуджений, що вибігши із землянки, де він слухав зведення, довго не міг прийти в себе і весь час повторював: «Перемога! Під Москвою — Перемога!». Після мітингу присвяченого цій події, партизани від руки почали переписувати зведення радінформбюро і в наступну ніч зв'язкові понесли довгоочікувану новину в усі села району.

Зустрівши на своєму шляху опір партизанів, окупанти змушені були створювати. для боротьби з народними месниками пересувні штурмові частини. В журналі бойових дій німецької піхотної бригади «Генвед» з'являється такий запис: « 7. XII. — Від начальника оперативного відділу від 3. XII. 41 р. надійшло розпорядження про формування рухомих груп, бо чисто доводиться розраховувати на появу партизанів, а охоронні війська, розпорошені по всій території. Для знищення партизанів у зазначеній зоні дій управління польової комендатури 197 у Комарівку, Носівку й Мрин на автобусах був відправлений штурмовий підрозділ. Підрозділ оточив Комарівку і стратив 23 партизани, у яких було виявлено зброю й боєприпаси».

Січень 1942. Облава на партизанів

Переполошене гітлерівське командування готує нову великомасштабну операцію по знищенню партизанського загону. Німецька агентура зі зрадників висліджує розташування партизанського табору. Напередодні облави в січні 1942 року партизанські дозори сповістили, що бачили одну жінку, яка їхала лісом навпростець із Селища в Носівку. Коли розповіли про це в таборі, Компанець, який знав селищанських людей, впізнав її. Він заявив, що вона путається з поліцаями, їхала повз табір не даремно. Так і сталося. По цьому сліду наступного дня пішли карателі.

Табір жив своїм буденним життям. Бійці поверталися з бойових завдань і розповідали про свої пригоди. Розвідник Брусиловець розказував, як він реквізував у Підгайному вола, якого в жителів села забрав староста. для німецької військової частини. Як він «намучився» поки доставив живе м'ясо в загін. Стояли січневі морози, пішов великий снігопад. Та ось перед обідом розвідка донесла, що з населеного пункту Жовтень у напрямку партизанського табору йдуть колони німців і поліцаїв. Лише одних німців було понад 100 чоловік. Поліція була звезена із сусідніх районів.

Стратилат дав наказ — відступати з боєм у глибину лісу. Відхід прикривали Микола Демченко й Славик Невінський. Поліцаї, що йшли попереду, вже наблизилися до крайніх землянок. Вони закидали їх гранатами облили бензином і підпалили. Один із поліцаїв підійшов до великого казана, в якому варився партизанський обід, і перекинув його. Та ось Невінський згадав, що забув у своїй землянці кисет із тютюном. Він мерщій вернувся у свою землянку, щоб забрати тютюн. Демченко прикривав його, стріляючи в карателів. Коли Невінський повернувся із землянки, в диму із-за дерев з'явився високий поліцай в довгому кожусі. Демченко влучним пострілом звалив його. Це був начальник Ніжинської поліції. Тоді ж було вбито і поліцая з Носівки. Окупанти влаштували йому «гучні» похорони. На похоронах виступав сам Аманов, голова Носівської управи. Як розповідає підпільник Реутський, коли була викопана на кладовищі яма для покійника, Реутський розкидав навкруги друковані листівки, заготовлені ще до приходу окупантів. Як же жахалися гітлерівці, знаходячи ці листівки під час похорону.

Далі надамо слово М. Демченку:

«Партизанський загін, відійшовши кілька кілометрів, зупинився. Стратилат перевірив наявність бійців — не вистачало чотирьох чоловік. Але нічого страшного не трапилось. Першим з'явився Микола Симоненко, а згодом і решта три бійці. Симоненко розповів про свою невдачу. Коли розпочався бій, він зручно вмостився між замерзлим болотяним купінням неподалік від табору і приготувався вести вогонь. Але його автомат «ППД» відмовив. На великому морозі застигло масло. Довелося йому причаївшись у снігу пролежати до кінця перебування карателів у таборі.

Він бачив, як гітлерівці, посилаючи вперед поліцаїв, слідом за ними увірвалися у табір. Як підпалювали землянки. Як підібрали своїх убитих і поранених і, не гаючи часу, подалися з лісу. По його підрахунку карателів було до півтори сотні.

Вечором загін повернувся до свого табору. Догорали землянки. Гіркий дим густою пеленою обплутав колишнє зимове пристанище.

9 січня 1942 року неподалік від села Зруб Ніжинського району на околиці лісу в порожній клуні партизанський загін зупинився на відпочинок. В той день відбулося засідання командування. Було вирішено поділити загін на три групи:

група Стратилата М. І. йшла до села Лісні Хутори;

група Симоненка М. Д. — до села Червоні Партизани;

група Компанця В. Й. — до села Мрин.

Кожна з груп мала запастися у своїх рідних, родичів або знайомих теплим одягом, харчами та потрібним інструментом для побудови землянок. Збір груп призначався на 15 січня 1942 року в урочищі Городище носівського району.

Група Симоненка, із якою я йшов аби не плутатися у заростях лісу по глибокому снігу вибрала шлях по мерзлому руслу річки Остер. На мою біду вночі я потрапив на промоїну під товстим шаром снігу і провалився. Після такої «купелі» при міцному морозі я обморозив ноги й серйозно простудився, що призвело до запалення легень. Хвороба вивела мене на довгий час із строю».

Дещо доповнять цю розповідь записки партизана із села Мрин — Голодного Дмитра Кіндратовича, який пізніше командував взводом розвідки загону:

«Після наради Стратилат дав команду всім приготуватися в дорогу. Він сказав, що по рішенню командування загону треба залишити Носівський район і перейти в Ніжинський, щоб відірватися від переслідування. Ішов великий сніг. Стало темно. Колона рушила в похід. Попереду ішов з компасом у руці командир загону Стратилат. І так ми пройшли за ніч поколіна в снігу 25 кілометрів. Не було ні одного відставшого. Правда були два невеликі привали…»

Розмістивши основну масу бійців загону по таємних квартирах ядро загону періодично збирається в лісі. За цей період не залишилося ніяких спогадів, крім тих, що містяться в рукописі книги М. Симоненка «В лісах над Остром». «Двадцять восьмого лютого — пише він — загін знаходився між Мрином і Іржавцем на Дятловому Хуторі. Нас було чоловік 50. Завірюха ще добавляє снігу. За наказом командира я з Ярмошем пішов на лижах розвідати дорогу. З хутора Жовтень на село Політвідділ і в лісове урочище Орішне.

Густий сніг засипав наші обличчя. Ми виснажені й голодні дібралися до села Політвідділ і зайшли в крайню хату. Господар розгублено дивився на нас, але його дружина зрозуміла, хто ми й чого нам треба. Вона, приказуючи жалісливо-привітним голосом «Голубчики мої», соколики», почала лаштувати вечерю. На столі з'явився глек кислого молока й буханка хліба. Ми швидко відгукнулися на запрошення і старанно «працювали» за столом, а хазяйка із співчуттям і ласкою нас пригощала, мов рідна мати. Згодом ми неодноразово користувалися її гостинністю і в розмові назвали її рідною матір'ю.

Але окупанти, знаючи про тяжке становище загону, використовуючи несприятливі погодні умови, пильно стежать за партизанами. Вони сподівалися в таких умовах повністю знищити партизанський загін. Далі в цих спогадах Симоненко розповідає: «коли за наказом командування в ніч з 16 на 17 березня Загін зібрався в урочищі Борки, поблизу села Плоского, то вже в обідню пору на нас нагрянули карателі. Але поліцаї зустріли таку відсіч, що повтікали, покидавши зброю. Після цього загін знову тимчасово пішов у підпілля.

Населення активно допомагало партизанам. Постійно забезпечували одягом і харчами жителі села Плоске, де народні месники мали надійне пристанище. Села Сулак і Коробчине можна назвати партизанськими, бо тут партизанам допомогала більшість населення. Надійними сховищами для партизанів були і Носівські села Жовтень і Політвідділ.

Зима 1941—42 років була для партизанського загону дуже важкою. Через те що партизани не могли вести активних дій, окупанти посилили терор проти місцевих жителів.

В цей час партизани понесли багато втрат. В лютому 1942 року німці розстріляли зв'язкову загону Марію Мармоленко. До війни вона працювала технічним секретарем райкому партії. Родом вона з Кукшина. До ІЗ січня вона була, в загоні, а потім Стратилат направив її для підпільної роботи в м. Ніжин. Коли вона вийшла на зв'язок з підпільниками (а для більшої безпеки підпільники зустрічалися в натовпі Ніжинського ринку), тут її впізнав зрадник-односелець і видав гестапівцям. Вона мужньо перенесла всі катування та тортури і не зрадила своїх товаришів. Окупанти розстріляли її у Ніжинській в'язниці.

Втрати через зрадників

Серед жителів району були і такі, що служили окупантам не за страх, а за совість. Вони знали всіх місцевих людей, доносили на їх у поліцію, гестапо, або навіть і самі розправлялися з партизанами та їхніми сім'ями. В лютому 1942 року загинув партизан — директор Селищанської школи Борисенко Михайло Володимирович. Над ним розправився один із таких зрадників—посібників окупантів. Багато горя й страждань приніс людям цей зрадник—провокатор. Озброєний, водив він по місту німців і видавав їм активістів, членів партизанських сімей, а часто і сам їх розстрілював. Від його рук загинув і Борисенко. Після арешту Борисенко прилюдно назвав його зрадником і катом українського народу. Жителька Лісових Хуторів Боженко Євлампія Григорівна розповідала:

«Коли зрадник заявив, що я сам особисто розстріляю тебе», Борисенко спокійно відповів йому: «Ти зрадник, моїм трупом не закриєш своєї могили», після цих слів Борисенко і був убитий фашистським слугою. Партизани прийняли рішення знищити запроданця. Вони дали завдання жителю Лісових Хуторів Пилипу Повисшому, який в організованих окупантами десятках сільських господарств був керівником десятки, щоб той виманив запроданця із села в поле. Повисший попросив, щоб зрадник допоміг в'язати у снопи скошений хліб. Німецький холуй довго відмовлявся, але зрештою, погодився. Працювали в основному жінки, — чоловіків було лише їх двоє. Під час роботи до них непомітно підійшли 2 партизани і дали команду:

«Руки вгору». І так із піднятими руками їх двох чоловіків повели до лісу, який був неподалік. Звідти почулися постріли. Ми побачили від лозняку біжить Повисший, йому партизани наказали імітувати втечу. Коли він прибіг на ниву, то заявив зрадниковій жінці, що її чоловіка застрелили партизани, а йому вдалося втекти.

Цей зрадник указував німцям і на інших вуличан: Борсука, Сопігу Петра, Пінчука. Вони були арештовані і про їх, подальшу долю ніхто нічого не знав. Напевно, вони загинули в застінках гестапо. Моя сусідка бачила, як цей зрадник застрілив Стеценка Михайла з Адамівки. Вона ходила в Адамівку передати його дружині, щоб та забрала труп свого чоловіка. Причому вона дуже просила останню, аби та нікому не промовилася, хто їй сповістив про загибель чоловіка».

Ось таку страшну картину з життя окупаційного періоду розповіла Боженко Є. Г. Це не був якийсь окремий випадок. Це було типовим на той час. Прислужники окупантів по звірячому мучили не лише людей, які були зв'язані з партизанами, а й тих, хто співчував їм. Після поразки фашистів під Москвою гітлерівці посилюють терор над мирним населенням. Фашисти просто звіріють. Разом з ними звіріють і їх, прислужники. Особливу відданість фашистським окупантам проявляють запроданці з Лісових Хуторів:

Ось ще один приклад поводження цих нелюдів.

В травні 1942 року група партизанів у складі В. Шевчука, Г. Окостеня та О. Калини ішла на зв'язок у явочну квартиру, що знаходилася в Лісових Хуторах. Але фашистський прислужник Лісохуторський староста Коротя організував тут засідку поліцаїв. Першим ішов Шевчук, якого поліцаї пропустили, а по двох останніх дали чергу з автомата. Калина Овсій був убитий, а Окостень — поранений. Окостень загинув пізніше, коли був посланий для налагоджування зв'язків з обласним партизанським загоном. За смерть Калини, винуватцем якої був Коротя, партизани помстилися. Довго вони полювали за цим хижаком і тільки весною 1943 року змогли виконати вирок партизанського суду. Виконав цей вирок командир партизанського взводу Олексій Терещенко. Ось як про це розповіла жителька Лісових Хуторів Гумен Наталія Миронівна:

«В період окупації німцями нашого району партизани мали зв'язок із багатьма жителями Лісових Хуторів. Довгий час явочного квартирою була на нашій вулиці квартира Сеник Ганни, яка доводилася дядиною німецькому поліцаю старості Лісових Хуторів Короті. Сеник Ганна пообіцяла залучити цього карателя на сторону партизанів. Розповідають, що Коротя навіть дав згоду. А коли зв'язкова пішла вдруге — Коротя не вийшов до неї.

Тоді партизани запідозрили неладне і запропонували їй іти в партизанський загін. Вона не погодилася і через деякій час була арештована. Загинула в застінках Чернігівського гестапо. Після цього партизани вийшли на зв'язок із другою вуличанкою Мохнатко. Поліцаї за вказівкою Короті влаштували засідку. Один із партизанів був убитий, ним виявився Калина Овсій Антонович. Ми довго чули перестрілку. А на ранок побачили, як свояк Короті Шелестюк їхав верхи на коні і волік по вулиці тіло Калини, шлея була затягнута на горлі вбитого. Дотягнувши до канави за нашим двором, він відчепив шлею й ногою зіпхнув тіло Калини в канаву на обочині вулиці. Там його і бачили всі вуличани, які в цей час ішли до церкви. Пізніше прийшли староста і десяцький узяли у нас драбину, положили на неї труп і віднесли до глинища. Тіло Калини було вкинуте ними в яму і привалене глибою обрушеної землі. Після звільнення Носівки нашими військами ми були свідками, як до цього місця прийшли дружина Калини, що повернулася з евакуації і почала голосити над його могилою. В Носівці їй розповіли про смерть чоловіка і про те де він похоронений. А через деякий час тіло Калини було перенесене до братської могили м. Носівки.

В час окупації партизани декілька разів приходили, щоб розправитися з Коротею й Шелестюком. Над Коротею вони виконали вирок партизанського суду. А Шелестюк весь час переховувався. Після звільнення району він був мобілізований у діючу армію. Після закінчення війни — демобілізувався і через декілька років помер. Розповідають, що Коротя і Смолка позабирали одяг Калини, навіть копалися в зубах щоб вирвати золоті зуби, але ті виявилися коронками і їх вони не захотіли знімати».

Друга зв'язкова Мохнатко також була арештована поліцією, перенесла багато тортур і загинула в Чернігівському гестапо.

22 січня Мринська поліція арештувала старого партизана Демида Терентійовича Глинку. До війни Глинка працював бригадиром колгоспу ім. Будьоного. В партизанському загоні з жовтня 1941 року. В листопаді фашистські карателі посилили свої репресійні дії проти партизанів і мирного населення, особливо лютували вони після розгрому поліцейського стану в Козарах. Усе частіше вони появлялися в Носівських лісах, щоб знищити партизанський загін. Беручи до уваги стан здоров'я Демида Терентійовича і його похилий вік (74 роки) Стратилат запропонував йому пробратися додому й там таємно перезимувати. А на весну, якщо окупантів ще не виженуть, знову повернутися в загін. Гірко було старому партизанові повертатися в окупований Мрин, але рішення було правильним.

В сувору зиму 1941 року старий партизан не вижив би в загоні. Партизани бачили, як довго стояв Глинка на лісовій стежці і махав рукою, прощаючись із загоном. Мринська поліція, а там були самі заядлі запроданці, дізналася про його перебування в партизанах і арештували Глинку. Але ніякими звірствами вони не могли добитися від нього видачі партизанського загону. Він не відмовлявся від своєї участі в партизанському загоні, але про своїх товаришів не сказав ні слова.

Жителі Мрина розповідали, що партизана захотів побачити і поговорити з ним сам німецький комендант. Між ними відбулася така розмова:

Комендант:

— Де знаходяться партизани?

Глинка:

— Не знаю. А якщо і знав би, то не сказав би.

Про цю розмову розповідали у свій час жителі Мрина. Старику вибили останні зуби, шомполом викололи око і били до напівсмерті, а 25 січня босого і роздягнутого ледь живого по морозу й снігу погнали на кладовище, де і розстріляли.

Весна 1942

Про період із січня по квітень 1942 року прийнято вважати, що партизани в цей час не проводили активних бойових операцій. Але навіть у цей важкий для загону час окупанти не мали спокою. Березень 1942 року. В урочищі Борки поблизу Плоского, де в цей час розташувався табір загону, нагрянули поліцаї. Але вони одержали таку відсіч, що частина з них навіть покидала зброю. Тоді ж зрадники виявили лід Хотинівкою групу партизанів у кількості 20 чоловік. Для їх, знищення було зібрано всю поліцію району І понад 120 чоловік. Але Стратилат дав команду: «Прийняти бій». Купка сміливців розсіяла озброєну банду, яка відступила, із великими втратами.

У квітні місяці партизани Мринської групи (Компанець, Будник, Голодний) із Хмільників пішли в село Мрин. У крайній хаті вони дізналися, що в селі є гестапівці. Уночі відважні месники рушили в центр села. Але раптом їх зупинило грізне «Стій! Хто йде?». Часу для роздумів у сміливців не було. Вони відкрили вогонь. В бою вони вбили начальника Мринськоі поліції і двох поліцаїв. Пробравшись до поліцейського стану вони обстріляли його і без утрат повернулися в ліс.

І ось надійшов наказ командування загону: на 21 квітня всім зібратися в хуторі Семениха. Весна в цей рік була пізньою. Водою залило всі низини й болота. Багатьом довелося добиратися на збір човнами. Разом із пробудженням природи починається активізація Дій партизанів. Зібралися близько 60 чоловік. Частина партизанів загинула від рук окупантів. За свою безпечність поплатилися життям такі члени загону, як Довгопол, Кононенко.

В останніх числах квітня 1942 року в партизанський загін прибув Іван Дем'янович Костюченко. Він був партизаном у роки громадянської війни. Воював із кайзерівцями ще в 1918 році. Дуже часто в музеях можна побачити стару фотографію військового повстанського штабу серпневого повстання на Чернігівщині. На фотографії п'ять партизанів, чотири з яких були членами військово-повстанського штабу, в т. ч. наші земляки Крапив'янський і Покиньборода, а п'ятий на знімку був Іван Дем'янович. До війни він працював головою колгоспу. Після окупації Чернігівщини Костюченко переїхав у село Григорівку Ніжинського району. Тут він створює підпільну групу.

В перших числах квітня 6 осіб із підпільної групи на чолі з Іваном Дем'яновичем влилися в партизанський загін. Підпільники розгорнули в Григорівці активну роботу. Підтримуючи зв'язки із загоном, вони переправили в загін до партизанів голову колгоспу Ф. Щотку, директора Чемерського спиртозаводу Насадка, через них у партизанський загін прибули члени Ніжинської підпільної групи. В кінці 1942 року вороги викрили підпільну групу і за зв'язки з партизанами Чернігівщини гестапо розстріляло близько ЗО жителів села. Уникнути катівень гестапо вдалося лише чотирьом членам групи, які після провалу організації пішли в ліс.

Вбивство німецького офіцера і каральні заходи у Володьковій Дівиці

Партизанський загін продовжував зростати. Партизанам уже бракувало наявної зброї. В цей час стало відомо, що в одного жителя с. Червоні Партизани вдома схований станковий кулемет. Стратилат дав завдання Симоненку сформувати групу партизанів, яка б забрала й доставила в загін кулемет. Симоненко із групою партизанів у складі І. Костюченка. К. Шевирьова, В. С. Воловника пробралися в Червоні Партизани. Вирішили переховатись у двоюрідної сестри Симоненка — Орини. Тут їх побачив поліцай Сліпак, який підтримував зв'язок із партизанським загоном, тому група, не могла не довіряти йому. А Сліпак запевнив партизанів, що в селі крім поліції нікого з ворогів немає. Але Сліпак виявився зрадником і провів гестапівців до хати, де переховувалися партизани. Коли фашисти оточили подвір'я почалася перестрілка. Партизани відчайдушне відстрілювалися. Костюченко влучним пострілом із вікна вбиває німецького офіцера. В цей час його тяжко поранило. Не можучи рухатись, він вирішив покінчити із собою, щоб не бути тягарем для партизанів. Розпрощавшись із товаришами, він миттю вихопив фінку, приставив до серця і всім тілом навалився на неї.

Партизани відкрили шквальний вогонь, в хід пішли гранати. Поки вороги опам'яталися, троє сміливців вискочили у вікно і втекли через сусідні городи до лісу.

Тоді, як відбувався цей бій, сестри Симоненка не було вдома. Вона ходила до лісу за хмизом. А коли принесла в'язку сушняку, застала повен двір німців та поліцаїв, її арештували, та коли вартові поліцаї замешкалися, вона непомітно вислизнула із двору й городами прибігла до лісу. Її довго шукали, але даремно. Вартові поліцаї відповіли за її втечу.

Фашисти лютували. Вони не могли захопити не лише партизанів, а навіть і хазяйки хати. Фашисти втратили декілька карателів, в т. ч. одного офіцера. Свою лють вони вирішили звести на мирному населенню. Вони почали хапати на вулицях людей, всіх, хто попадався на очі. їх погнали в Ніжин і розстріляли як заложників.

На наступний день у Носівці про це сповіщала об'ява з фашистським орлом.

«Дня 8 липня 1942 року обстріляні у Володьковій Дівиці німецькі солдати підчас того, як вони виконували свої службові обов'язки. При чому вбито унтер офіцера Німецької збройної сили.

Німецький рейх буде стократно карати за кожний замах на членів Німецької армії. У ранніх годинах 9 липня 1942 року розстріляно за постановами військового часу 100 чоловік, котрі знали про присутніх бандитів у селі і про це не повідомили властей».

В щоденнику безуглівської комсомолки Ангеліни Полдневої є такий запис про цю жахливу подію: «Мені розповіла Тоня, як розстрілювали: стариків, чоловіків, 12 річних хлопчиків Володькової Дівиці, їх кидали в ями кого мертвим, кого живим і закопували» Про загибель старого партизана Костюченка розповідалося в оповіданні письменника А. Стася «Серце партизана». Ось скупі рядки з цього оповідання.

«Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розливалася кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловника. Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришку-моряка та Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней на двір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзвеніли й посипалися шибки.

— Біжіть, хлопці? — хрипко мовив Костюченко. «Вони втікають, бачите, втікають… — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся, тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку:

— Та що ви, Іване Дем'яновичу? Проб'ємося!

Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив себе ножем у груди, прошепотів, падаючи:

— Ноги мої прострелено… Прощайте хлопці.

З хрипом вдихаючи згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через вбитих, вискочив на подвір'я, віялом, розсипаючи кулі з тремтячого автомата».

Прибуття в загін Бовкуна

Як пише у своїх спогадах М. Симоненко, в березні 1942 року Стратилат мав зв'язок із оточенцями, які проживали в м. Ніжині. Зв'язок здійснювався через Кузьму Огієнка. На прохання «окруженців» прийняти їх у Носівський партизанський загін, Стратилат поставив перед ними завдання підірвати військові склади в Ніжині. Це завдання виявилося для них не під силу. їх, підпільна група здійснювала невеликі диверсійні акти. Але по п'ятах підпільників слідувала гестапівська розвідка. Тому вони домоглися скорішого прийняття їх у загін. Сам же Бовкун з'явився в партизанському загоні, перехитривши партизанського зв'язкового. Це було, як писав М. Симоненко, 5 травня 1942 року. Загін, тільки-но зібраний Стратилатом розміщався на Сіриковому острові. Табірних землянок ще не було побудовано, всі знаходилися під відкритим небом.

Вже з перших днів перебування в таборі Бовкун почав виявляти своє невдоволення, вимагати активізації дій. На ці вимоги Стратилат заявив, що найперше в загоні потрібно навести порядок, а потім приступати до бойових дій. Ось вас в бою ранять — заявив він, — а в нас немає навіть землянки для поранених. Трудно з продовольством.

Стратилат дав наказ Бовкуну із групою партизанів піти в с. Колесники і дістати в жителів села харчі. Але Бовкун разом із цим завданням розгромив поліцейський стан села. Здавалося б, що для військового наказ командира — закон. Але Бовкун, який вчора, тільки обурювався відсутністю дисципліни, зараз обурюється тим, що йому перед шеренгою була оголошена догана. З цього часу між ними зароджується конфлікт. Бовкун в цьому вважав приниження своєї гідності. Замість того, щоб налагоджувати бойові дії загону, час використовується на зведення рахунків. Доходить до того, що більшість членів загону загітована Бовкуном, вирішує іти на з'єднання з частинами армії, що воюють на фронті.

В дуже складних умовах діяв тоді партизанський загін. Ворог раз у раз намагався знищити партизанів, влаштовуючи облави. Так було і в липні, коли загін розміщувався на межі Козарських та Кобижчанських лісів в урочищі Сучки. Тоді партизани розгромили колону ворожих автомашин, які слідували на Носівку. Було знищено одного німецького офіцера, розбито три ворожі автомашини. Окупанти влаштовують погоню за партизанами. Загін мав перебазуватися в нове місце. І ось бійці побачили, що їх хочуть оточити фашисти. Швидко групи розгорнулись у бойовий порядок і прийняли бій. Щоб не бути оточеними ворогом, партизани відходять в глибину лісу і відриваються від переслідування. Після цього на нараді активу і було вирішено іти до лінії фронту.

Бій під Гусавкою

Залишивши частину загону в Носівських лісах, Стратилат вирушає в похід, надіючись по дорозі зустрітися із обласним партизанським загоном. Але дорогою Бовкун демаскує загін і його оточують окупанти. Це було під селом Гусавкою (тепер Менського району). Звичайно, виграти бій у таких умовах було неможливо. Партизани відступили, залишивши вбитими своїх товаришів. Смертю хоробрих тут зложили свої голови Іван Радзін — секретар парторганізації Носівського цукрового заводу, Петро Мазуренко — голова Носівської райспоживспілки, Наташа Боровик — комсомолка із Сулака, Кузьма Огієнко, Федір Бібіков. У партизанів не було навіть змоги похоронити своїх товаришів. Їх в той час на місці бою похоронили жителі села.

Через 25 років — в липні 1967 року місце поховання їх було виявлено учнями Гусавської восьмирічної школи. Громадськість села організувала перехоронення їх останків. Труну було встановлено в Гусавському клубі, прикрашеному живими квітами. Біля труни виставлено почесну варту учнів школи.

До труни встановлено доступ жителів сусідніх сіл Гусавка і Локнисте. У варті біля труни стояли також керівники села, рідні загиблих, побратими-партизани. На перехоронення прибув син загиблого Л. Р. Мазуренка — Мазуренко з сім'єю, колишні партизани, представники Носівського цукрозаводу. На багатолюдному мітингу виступили: колшній комісар 3-го полку з'єднання «За Батьківщину» М. Г. Демченко, від працівників цукрозаводу — М. М. Мархай і О. М. Ющенко та інші. Від піонерів виступили Н. Тимошенко, яка вручила Г. П. Мазуренку вазу та землю, яку окропив своєю кров'ю його батько. Останки партизанів похоронено поряд із могилою воїнів, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни.

Бій під Гусавкою розкидав загін в різні сторони. Бовкун із трьома бійцями звернули в болото і німці припинили їх переслідування. Решта загону з боєм почала відходити. Після бою частина загону вирішила і далі добиратися до лінії фронту. Як стало відомо вже після звільнення від ворога нашої території, ця частина бійців дійшла до фронту, перейшла його і влилася в ряди діючої армії. Це такі партизани як Крапив'янський, Мачульський, Вовкогон, Огієнко, Щотка та. інші. Вони громили ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після звільнення партизани розповідають, що Крапив'янський заїхав у Ніжин. На його пагонах красувалися майорські зірочки, а на, грудях бойові ордени і медалі. В далекій Болгарії він загинув смертю хоробрих. Бовкун із своєю невеличкою групою повернувся в Носівські ліси. Микола Симоненко за завданням Стратилата залишився в районі, до лінії фронту він не слідував. В його обов'язки входило об'єднувати партизанів, які по ряду причин залишилися в Носівських лісах, підтримання зв'язків з підпллям і явочними квартирами. Як виявилося, вирішили продовжувати партизанську боротьбу і не покинули району партизани Шевчук, Брусиловець та інші.,

Збір їх відбувався в партизанському таборі Більських лісів. Через декілька днів Симоненко переводить своїх людей в Кобижчанські ліси і зустрічається із Бобровицьким партизанським загоном, яким командував Бабич. Тут його застає Бовкун, що повернувся з під Гусавки. За словами Симоненка разом з Бовкуном було лише 3 бійці. Бовкун просить у Бабіча прийняти його в свій загін. Але Бабіч відмовив йому. Тоді Бовкун вирішує діяти своїм окремим загоном. Із загону Бабіча до Бовкуна переходить Порфірій Кіхтенко. До них приєднується Сеник, що тільки прибув у загін, і Оксана Коробко. Вирішує діяти в складі загону Бовкуна і група Богданова, яка також самостійно добиралася в Носівські ліси після бою під Гусавкою. Бовкун підкреслював, що на початку боротьби з окупантами до його загону входило 14 бійців, із яких 12 були чоловіки, і 2 жінки. На нараді загону було обрано керівництво: командиром Загону став Бовкун, комісаром — Кіхтенко, начальником штабу — Сеник.

Розділення партизанів на три загони

Після бою під Гусавкою Стратилат збирає бійців загону, які там залишилися. Група в складі 9 бійців повертається в район. Обидві групи зустрічаються, але Бовкун не захотів діяти разом із Стратилатом. Від Бовкуна до Стратилата перейшли Ярмош, Мірошник. Таким чином на місці єдиного Носівського партизанського загону створилися і діяли окремо один від одного три партизанські загони: Бовкуна, Стратилата, Симоненка.

Боротьба з ворогом загону Симоненка

Симоненко із своєю групою повертається в Більські ліси. Базуючись тут, він самостійно розпочинає боротьбу з ворогом. Цьому сприяло і те, що в його руках були зв'язки із підпільними групами, зв'язкові, явочні квартири, його невеличка група скоро переростає в великий партизанський загін, що на весну 1943 року, вже налічував понад 120 бійців. Це була вже грізна сила. Цей загін починає рейкову війну. Перші підірвані ворожі ешелони, на його бойовому рахунку. Загін Симоненка здійснює цілий ряд нападів на поліцейські стани навколишніх сіл. Ось як про це розповідає він у своїй книзі “В лісах над Остром».

«… У листопаді 1942 року зв”язковий Рибка сповістив, що у старшого поліцая села Григорівки зібралась на ночівлю поліція. Вночі відділення Гравія Костюченка оточило будинок, де ночували поліцаї. Партизани запропонували зрадникам здатись, але ті відмовились. Тоді будинок підпалили. Після цього в селі Григорівка поліції не було.

Якось бійці Будник і Нижник побачили, що по дорозі з Хотинівських лісів на Носівку рухається велика, група людей. То поліцаї вели полонених. Будник з автоматом напоготові вийшов на дорогу і наказав поліцаям кинути зброю. За ним вийшов і Нижник із ручним кулеметом. Поліцаї негайно виконали наказ і відійшли в бік, їх було вісім.

— Хто з вас старший? — допитувався Будник у поліцаїв;

Але ті мовчали.

— Ви ж на розстріл ведете своїх людей! Звідки ви, недолюдки?

— 3 Лихачева… З Хотинівки… — мимрили перелякані поліцаї.

Будник закликав полонених знайти своє місце в боротьбі з окупантами і дозволив їм розійтись. Поліцаї ж падали на коліна і з плачем просили дарувати їм життя. Огидно було дивитися, пише Симоненко, як вони плазують, благаючи пробачити їх. Коли партизани спитали, чи будуть вони і далі служити в поліції, негідники хором поклялись кинути цю ганебну службу. Партизани вирішили відпустити їх. Подякувавши, поліцаї пішли. Жодний з них, справді, не служив ворогові».

Ось ще один епізод із діяльності групи Симоненка:

«…Жив перед війною у Мрині чоловік на прізвище Кобилецький. Він працював перукарем, потім секретарем у школі.

Коли фашисти окупували Носівський район, до будинку Кобилецького під'їхали німці на легковій автомашині і забрали його з собою. Згодом нам повідомили, що він передав у Ніжинське гестапо відомості про Мринських активістів. Водночас дізнались, що Кобилецький влаштувався в Ніжині священником.

Якось зв'язкові повідомили, що у «Вербну суботу» Кобилецький приїде правити службу в село Колісники. Група партизанів на чолі з Василем Ярмошем уночі зуміла проникнути в церкву і там очікувати попа. Дійсно, раптом, коли парафіяни прийшли до церкви, на легковій автомашині туди під'їхав і піп. Сидячи зі своїми хлопцями в темному куточку вівтаря, Ярмош (він до війни деякий час працював у Мрині) пізнав давнього знайомого.

Спостерігаючи за попом, Василь Тарасович помітив, що той, перш ніж надіти рясу, вийняв з кишені ручні гранати і пістолет. Тут Ярмош підійшов до нього, представився і запропонував зняти священицький одяг і піти за ним.

А в церкві люди чекали богослужіння. Величезним було здивування дідів і бабусь, коли перед ними з'явився піп у супроводі партизанів. Ярмош пояснив парафіянам, якому священнику доручили вони молитися за них Богу, показав вилучену зброю, там у нього виявили надрукований на машинці список активістів села Мрин.»

Боротьба загону Бовкуна

На початку листопада 1942 року в Носівські ліси до партизанів прибув уповноважений Українського штабу партизанського руху Яків Романович Овдієнко. Він разом з радисткою Галею Дубовик літаком був перекинутий через лінію фронту на територію розташування Носівського партизанського загону. Коли спускалися на парашутах, біля залізничної колії їх виявив німецький патруль і підняв тривогу. Почалася погоня.

Нашвидку, закопавши в землю парашути, гості з Великої землі, петляючи і замітаючи свої сліди, стали пробиратися до лісу. Овдієнко добре знав місцевість, бо сам був із цих місць. До війни працював директором МТС у Бобровицькому районі. Декілька днів вони блукали по лісах, заховавши рацію в скирді соломи. Згідно з записами Бовкуна було це вже аж під Киселівкою. Натрапивши пізніше на будинок в лісі (а цей хутір в навколишніх місцях називали «Блащихою»), стали спостерігати за ним. Виявилося, що це був віддалений партизанський пост. До цього будиночку кожної доби під'їзджали озброєні люди. Овдієнко зрозумів, що це партизани. Він підійшов до вартових і попросив, щоб його зв'язали з командиром партизанського загону.

Коли партизани привели затриманих у табір, відбулася зустріч представника Великої землі з Бовкуном. Як розповідає у своїй книзі Іван Михайлович, прибулий розпоров підкладку свого старенького пальто і вийняв з нього надруковане на шовковій стрічці посвідчення представника радянського Уряду.

Овдієнко привіз у загін інструкції та вказівки по розгортанню партизанської боротьби на окупованій території. На жаль, заховану у скирді рацію невдовзі знайшли вороги. Через це налагодити зв'язок з Українським партизанським штабом представнику Великої землі швидко не вдалося. А було скликано нараду загону і Овдієнко поставив перед партизанами завдання військового командування — активізувати боротьбу з окупантами.

Саме в цей час переможно закінчувалася Сталінградська битва. Перед партизанами було поставлено завдання активізації боротьби із місцевими окупаційними загонами. Особливо було наголошено на організації «рейкової війни», тому що по залізниці до місця наступних битв німці підтягували свої резерви живої сили і техніки. Кожен пущений під укіс ворожий ешелон мав стати великою допомогою нашій регулярній армії.

Приєднання загону Стратилата до загону Бовкуна

Дізнавшись про існування окремої партизанської групи Стратилата, Овдієнко в той же день виїзджає до нього. Переговори були короткими. Стратилат зразу ж погоджується на приєднання своєї групи до загону Бовкуна. В партизанський табір Бовкуна Овдієнко повертається разом із Стратилатом. Це було на початку листопада 1942 року. Об'єднання докорінно змінило стан партизанської боротьби. Цьому сприяв авторитет Стратилата, його зв'язки з підпільниками району. Адже тепер запрацювали підпільні групи, явочні квартири, зв'язкові. Зразу ж відчулася велика віддача спільної боротьби. Коли до цього часу за липень-жовтень майже не було великих бойових операцій, то в листопаді, особливо в другій його половині цих операцій вже важко перелічити. Взяти хоча б такий приклад. Підпільні групи, створені в Малій Носівці на Дослідній станції декілька разів добивалися переходу з партизанський загін. Але з часу Гусавського бою зв'язок із загоном, як пише Степанов, було втрачено. І ось нарешті після повернення Стратилата радісна звістка для підпільників — зв'язок відновлено. Обидві групи і з Малої Носівки, і з Дослідної станції організовують переправлення підпільників у партизанський загін. Як відбувалося це, як переправили в ліс свої групи Степанов і Розжогін, ми ознайомимося нижче із його спогадів. Нові бійці загону зразу ж були задіяні в бойові операції.

На початку діяльності загону Бовкуна аж до листопада 1942 року бойових операцій проводилося дуже мало, або, як і проводилися, то не дуже значні. Про діяльність загону в цей період він далі не пише. Як і на початковому етапі діяльності загону Стратилата, так в організаційний період загону Бовкуна партизани несли втрати не в бойових операціях, а під час зв'язків з підпільними групами.

Загибель Савелія Омельченка і павла Сеника

В жовтні місяці загинув Савелій Юхимович Омельченко. До війни він працював директором Носівського цукрозаводу. В партизанському загоні з початку окупації району. Вбитий поліцаями під час відвідання явочної квартири в с. Мрин. Сім'я Заволових, де була одна із явочних квартир цього села, була лояльна до радянської влади. Це сім'я споконвічних бідняків. Але в цей час до дочки Заволових пристав у прийми поліцай на прізвище Заєць. Випадково він довідався, що на зв'язок з хазяйкою двору прийде партизан. Заєць із засідки вбиває партизана. Цим партизаном виявився Омельченко. Труп Омельченка відвезли до пожежної частини села, де він пролежав 5 днів. Після цього поліцаї зацепили його віжками і відволокли до скотомогильника, де і закопали. Після звільнення території району тіло партизана було перенесено в братську могилу в центрі Мрина.

Другою тяжкою втратою партизанів була загибель Павла Васильовича Сеника — начальника штабу загону Бовкуна. Сталася вона 26 листопада 1942 року.

Павлу Васильовичу Сенику виповнилося 27 років, коли він здійснив свій подвиг. Сеник — кадровий військовий, офіцер. Коли почалася війна, військова частина, в якій він служив, в числі перших вступила в бій з ворогом. Місяці безперервних боїв, героїчна оборона Києва. Відхід і оточення. Сеник пробирається в Носівку. Для нього не стояло питання: як бути далі? Бити ворога зобов'язувала військова присяга і совість патріота. Це і привело Сеника в ряди народних месників. А тут військові знання були конче потрібні. Тому його обирають начальником штабу загону, яким командував Бовкун. Сеник не тільки розробляв плани бойових операцій, а й особисто брав участь у багатьох з них.

Його бойові товариші згадували, що в найбільш складних обставинах Сеник завжди був поруч з ними.

І ось, нарешті, останній бій на рахунку Павла Васильовича. Зв'язкові донесли, що готується нова каральна операція проти партизанів. В котрий раз ворог збирає сили, щоб ще раз «прочесати» ліси. Потрібно було мати детальні відомості про ворожі частини, про їх дислокацію, озброєння. Два відважні месники вирушають в Носівку. На бойове завдання пішли Павло Сеник і Павло Кабанець.

…Стояла тиха осіння ніч. Дві постаті безшумно рухалися полем із Підгайного в Носівку. Коли перед ними в темряві почали вимальовуватися околиці Носівки, сповільнили крок. Ось поруч колгоспне подвір'я, а там за городами вулиця. Все так знайоме Павлу з дитинства. Знайомі садиби, дерева, навіть кожен кущик. Знайома стежка поверне на подвір'я, де їх чекали зв'язкові. І з кожним кроком спливають в пам'яті сторінки дорогого, хоч і турботливого, але тепер такого недосяжного довоєнного часу.

І раптом спогади партизана перервало грізне:

— Стій? Хто йде?

Ворожа засідка. А пароль невідомий.

— Залягти! — Наказав Кабанцю і сам мерщій повалився на землю. І враз ударив кулемет. Повітря сповнилося свистом куль. В той же час відчув, як щось гаряче обпекло ноги. Спробував поворухнути ними — вони не слухалися. Зрозумів — поранений. А вороги почали оточувати їх. Значить про відхід не може бути і мови. Головне врятувати товариша.

А до кулеметних черг почали приєднуватися автоматні. Били десь уже збоку і десь навіть позаду. Так, карателів багато і вони намагаються оточити сміливців. Вихід був один: відповзти в той бік, де ще нічну тишу не краяли автоматні черги.

— Це наказ! — задзвеніли сталеві нотки в голосі капітана Сеника. — Негайно відповзти! вийти з оточення і доповісти обставини в загін. Я прикриваю відхід. Я поранений в обидві ноги і відступати не можу. Негайно.

Відстрілювався до останнього патрона. Останній залишив для себе.

Опритомнів у лікарні. Вороги обіцяли вилікувати за зраду. А коли відмовився давати відповіді на їх запитання, почалися тортури. Підчас одного з таких допитів Павло кинувся на ворога і був застрелений. Над ним уже мертвим довго глумилися вороги зганяючи свою звірячу лють. «Так вмирали справжні патріоти» — писав про нього М. Д. Симоненко у своїй книзі «В лісах над Остром».

Після того, як тіло партизана було опізнане зрадником гестапівці розстріляли всю родину Сеників. В гестапівських застінках загинуло 5 членів сім'ї і рідних Павла. Із сім'ї його сестри Євдокії Василівни гестапівці розстріляли навіть трирічного хлопчика.

Галя Данилко

Врятуватися вдалося лише дочці господарки двору. Галя Данилко встигла втекти до партизанів. У священній боротьбі з фашистськими загарбниками вона зайняла місце полеглого смертю хоробрих Павла Сеника. Мстила за його смерть, за смерть своєї сім'ї, за смерть тисяч людей.

В книзі-альбомі Я. Давідзона «Уходили в поход партизаны» на сторінці 30—31 короткий нарис «Судьба поколений» і портрет дівчини-партизанки з рушницею, в кожанці і партизанській шапці. Це наша Галя Данилко. Фотокореспондент, який був командирований із Великої землі в обласний партизанський загін, зробив цей знімок трохи пізніше. Із сторінок партизанського фотолітопису цей фотознімок обійшов усі газети і журнали. Про Галю знали в усій країні.

Після війни Галя закінчила Носівську середню школу (при чому із золотою медаллю/, а після Київського технологічного інституту харчової промисловості, захистила кандидатську дисертацію і працювала викладачем в цьому інституті. Про життя-подвиг Галі Данилко написано багато нарисів, знято документальну телестрічку. В 1967 році про неї писав журнал «Огоньок» ( №41 с. 10—11 — В. Павлов. «Нас водила молодость» в 1977 році — газета «Радянська Україна (9 липня — А. Мельничук «А волошки сині мов небо») і багато інших.

Галя брала участь в багатьох бойових операціях. Про одну з них проведену разом з Степановим буде розповідь на наступних сторінках цієї книги. В боях з ворогом вона брала участь і як боєць загону, і як медсестра. Це і операції на залізниці, і операції по знищенню німецьких гарнізонів та поліцейських станів. Ще до прибуття її в загін, родина Галі допомагала партизанам продуктами, одягом. Пізніше в загоні вона незамінний зв'язківець із Ніжинським підпіллям і, зокрема з Яковом Батюком.

Ось один епізод із спогадів Галі про її бойову біографію:

«В червні 1943 року третій батальйон під командуванням О. Шевирьова повертається із Міжріччя після потоплення ворожих барж із боєприпасами. Слідували ми в ліси під Олишівкою. За коротку червневу ніч батальйон не зміг подолати великий шлях по полю і зупинився на відпочинок до настання ночі в невеличкому ліску під Олишівкою. В батальйоні було до 300 чоловік. Біля 8 години ранку ми були оточені фашистами. Зав'язався жорстокий бій. Перша спроба, друга і третя прорватися із оточення не увінчалися успіхом, появились поранені: Марія і Василь Нагорні, Володя Богданов, Іван Генералов, Олександр Шевирьов, Слава Невінський. Вирішили зайняти кругову оборону. Вся надія на наш старенький «Максим». Я перев'язала поранених. Але кулі прочісували наш лісок наскрізь. Слава Невінський поранений вдруге, після того як я йому перев'язала ноги в колінах.

А ранені все прибувають. Просять води, але Василь Байбуров, що стріляв із кулемета в декількох кроках від місця, де я знаходилася із пораненими, забрав у мене останню воду із фляги для кулемета, в якому вода закипіла. Кінчаються патрони. Є убиті: Саша Козлов, Микола Потьомкін і дівчина Таня (прізвище не пам'ятаю). В середині дня кінчились патрони. 1 тоді партизани пішли в рукопашну і захопили боєприпаси, які карателі привезли на підводах. Патрони до наших гвинтівок не підходили і наші бійці підбирали гвинтівки на полі бою в убитих ворогів. Відбивались всім, чим могли. Головне для нас було дочекатись ночі.

І ми вистояли. З настанням темноти ми похоронили убитих. На дві підводи, що залишилися в нас, ми навантажили поранених і з боєм під прикриттям темноти вибралися з оточення. Захопили документи в убитого командира фашистів. По документах і плану знищення партизанів ми дізналися, що на кожного партизана було по 10 ворожих солдатів. Багато моїх хороших вірних друзів не дожили до дня Перемоги. Смерть їх завжди була для нас страшним горем…»

Це розповідь людини яка пройшла всі страхіття окупації і кривавої боротьби з окупантами. Партизанський поет М. Виноградов присвятив Галі Данилко вірша:

А вот и девушка, зовем ее мы — Галя,
Шеснадцать лет — она уж старый партизан.
Уже давно винтовку в руки взяла,
Ремнем с подсумками стянула тонкий стан.
Она скромна, застенчива немного
Смела, находчива, решительна в борьбе, » Ко всем относится внимательно и строго,
Хранит все лучшее й чистое в себе.
Чтоб нашу жизнь в лесу разнообразить,
Ее суровость сгладить хоть на миг,
Нам Галя й споет, продекламирует й спляшет,
Стремясь товарищей своих развеселить
Концерты ставились, и здесь Галина наша
Была любимицей у «публики лесной»
Героев славила, их смерть, что жизни краше,
Их ненависть к врагу с которой шли на бой.
Живим представила во всем величьи Данко,
Который сердцем огненым пылал,
О ком, зовя к борьбе, так пламенно и ярко
Великий Горький сказку написал…»

Федір Степанов

У книзі І. М. Бовкуна «Подвиг під псевдонімом» є цікавий епізод із бойової біографії партизана Федора Степанова. Повертаючись вночі із одного завдання, він виявив, що в селі Лукашівці розквартировані мадяри. Назвавшись господарці хати представником поліції, Степанов заходить в цю хату і забирає зброю мадярських вояк. В сусідській хаті, в яку йому допомогла увійти ця господарка — знову 5 автоматів та рушниць з набоями і так по всій невеликій вулиці села. В загін він привіз повні сани ворожої зброї. Цю операцію він зумів провести без жодного пострілу, так би мовити, попутно із основним завданням. В 1985 році я надіслав йому листа із проханням розпо—, вісти про його участь в бойових партизанських буднях. А невдовзі отримав від нього із Саратовської області цілу бандероль із його спогадами. Понад 70 сторінок цих спогадів малюють сувору картину партизанського життя.

Народний месник розповідає про трагічні сторінки першого періоду Великої Вітчизняної війни, відступ із частинами Червоної Армії, оточення в районі Пирятина, про те як він добрався до Носівки, як йому вдалося встановити зв'язок із Стратилатом. По завданню Стратилата Степанов влаштовується на роботу в Малу Носівку, а свого товариша Розжогіна він влаштовує в Дослідній станції. Поліція арештовує їх запідозривши в зв'язках з партизанами. Після двох з половиною місяців допитів і катувань в Ніжинському гестапо їх відправляють в табір смерті — Дарниця, табір для військовополонених. Випадкова втеча з нього і знову повернення в Носівку. Тепер уже зв'язок з підпільниками Носівки, зокрема з Реуцьким і Бондаренком, організаця підпільних груп в Малій Носівці і на Дослідній станції і нарешті довгождане переправлення в листопаді 1942 року в партизанський загін.»

Степанов сповна пережив трагедію війни, він пройшов усе пекло окупаційного режиму. Ми знаємо, що з Дарницького табору смерті із багатьох сотень тисяч військовополонених врятувалися лише одиниці. Серед цих одиниць був і Федір Степанов.

Бовкун наводить лише один епізод біографії героя. А їх було безліч, їх не можна назвати інакше, як героїзм у повному розумінні цього слова. Такий героїзм міг бути народжений лише великим гнівом до окупантів, які розпинали наш народ. Цей епізод на грані неймовірності. Його здійснила людина, яка пройшла пекельний шлях окупаційного режиму і в якої вже не було іншої мети життя, як звільнення Батьківщини від окупантів.

Ось скупі рядки цього вчинку Степанова з його спогадів:

«В Носівку я їздив часто сам. На цей раз визвав мене Бовкун і сказав: «Сьогодні поїдеш в Носівку. Візьми ці листівки й розкидай їх по дорозі в Носівці і візьми з собою Галю Данилко — вона там піде до своїх на зв'язок. Коли ми стали під'їзжати до Носівки, побачили, що біля крайнього будинку стояв вартовий. Він перетяв нам дорогу. Назад вертатись було пізно, тільки вперед. Я смикнув віжками коня. Вартовий крикнув: «Стій! Хто їде?» Я відповів: «Мринська поліція». Зупинив коня, зліз з саней і підійшов до нього. Подаю йому руку для привітання. Подав і він мені. Тоді я зажав його руку, а другою вихватив у нього зброю. «Сідай, — сказав я йому — поїдемо до начальника» і повернув коня в провулок, куди мені було потрібно. А він говорить:

«До начальника потрібно їхати прямо». «Не розказуй, куди їхати, а їдь куди везуть — і розповідай все, про що я буду запитувати». Тепер він нарешті, зрозумів усе і почав йорзатися в санях. Я витягнув із кишені хустку і зав'язав йому очі, щоб він не бачив, куди ми будемо їхати. Потім зняв його шапку, одягнув на себе, а свою на нього. Зняв його пов'язку, вивернув у сані боєприпаси, потім запитав як давно тут виставлено пост. Він відповів, що лише сьогодні. «А де ще виставлені додаткові пости?». Він відповів. Я перестав запитувати, щоб нас ніхто не почув. Приїхали до потрібного місця. Підводу залишили в кущах і всі троє, пішли до хати. Подав пароль — нам відкрили. Зайшли в хату. Я посадив вартового поліцая і рядом Галю, «Дивись, — кажу — щоб він не зірвав пов'язки з очей. Сам вийшов у коридор з хазяїном. Поговорили, про що було потрібно. Заходим в хату. Я підійшов до поліцая, запитую:

— Скільки у вас арештантів у КПЗ?

— Чоловік 50—60.

— А скільки поліцаїв у приміщенні? >

— Та їх там багато.

— А скільки тих, що не сплять?

— Не спить один, старший черговий. Решта сплять до зміни.

— Яке озброєння?

— Ручний кулемет на столі, спрямований у вікні на двір.

— В якому кабінеті сидить черговий?

— В третьому.

— Я тебе прошу допомогти звільнити людей із КПЗ, життя я тобі гарантую — можеш їхати з нами.

— В цьому я тобі допоможу — відповідає він.

— У воротах стоїть вартовий, чи є у вас пароль?

— Немає.

— А в нічний час поліція із інших сіл приїздить до вас?

— Приїжджає, як же. Вартовий допускає і ті повідомляють із якого села.

— Ну дорогий, їдемо в центр, звільнимо арештованих. Ти можеш їхати зі мною. Хто із поліції бажає, хай їдуть. Життя вам гарантую. Він ще раз сказав: «Я тобі допоможу».

Вийшли з хати, сіли в сані. Попрямували в центр.

Під'їжджаємо, я йому розв'язав очі. Вартовий крикнув:

«Хто йде», «Володько-Дівицька поліція із донесенням до начальника., «Один до мене!» Приказує він.

Я зліз з саней, пішов до нього. Галя з тим поліцаєм залишилася на санях. Я думаю: Я його зараз зніму і передам Галі під охорону. Підходжу до вартового, подаю йому руку, а в лівій держу пістолет. Але вартовий робить крок назад: Іди, начальник там. А зброя направлена на мене. Ліву руку мені вже підняти пізно. Я повернувся і пішов у приміщення. Підійшов до дверей чергового — думаю зараз кулемет буде у моїх руках. Але за дверима чути голоси людей. Зараз я кину дві лимонки і кулемет буде в моїх руках. В цей час полонений вартовий, що був на санях, б'є Галю по потилиці. Галя падає, а він стрибнув із саней і зник на, подвір'ї. А вартовий на воротах кидає пост і йде до мене в коридор, вже ступає на подвір'ї по східцях. Я гранату швидко в кишеню, став біля дверей. Він просунув гвинтівку вперед. Я схопив гвинтівку, він гвинтівку кинув і вцепився у мене. Я стріляю. Він падає і повзе на мене. Стріляю вдруге. Нарешті я звільнився. В цей час з мене злетіла шапка, пов'язка і ремінь. Я вискочив, побіг до саней. Галя була сама. Віжки в руки і ми рвонулись. По нас стріляли, пустились в погоню, але ми встигли втекти”

А ось ще один епізод із спогадів Степанова. Перед його ротою поставлено завдання розгромити поліцейський гарнізон в селі Браниця. Гарнізон був добре укріплений. Навколо нього були споруджені доти, що з'єднувалися між собою траншеями. Гарнізон мав свій склад боєприпасів. Для операції рота Степанова підсилюється гарматою, двома групами партизан, які повинні були відвернути увагу ворога, коли на підмогу Браниці з Бобровиці і Кобижчі підійдуть ворожі гарнізони. Під прикриттям вогню окрема група повинна закидати траншеї гранатами. Перед цим потрібно було перерізати телефонний зв'язок гарнізону з іншими ворожими частинами. План операції детально розроблявся в штабі загону.

Під керівництвом Степанова почалася бойова операція. Як і передбачено, рота обійшла гарнізон, перерізала зв'язок, але була виявлена ворогом. Ворог об'явив бойову тривогу. По роті відкрито зливу вогню. По ворогу t вдарила партизанська гармата. Підготовлені групи закидали траншеї гранатами. Партизани увірвалися в траншеї і відрізали від гарнізону склад боєприпасів. В цей час Степанов одержав два поранення і не міг рухатися. А вороги тим часом викликали на допомогу із Бобровиці гарнізон німців, і із Кобижчі — гарнізон мадяр, які на машинах примчалися до Браниці. Степанов дає команду виставленим групам відволікати увагу прибулих фашистів, а роті готуватися і почати відступ. Бійці роти знайшли підводу, підібрали поранених і відступили в ліс. Дорогою медична сестра Галя Дубовик зробила Степанову перев'язку. Вся його гімнастерка була залита кров'ю. Завдяки старанням партизанського лікаря Чузова — Степанов видужав і скоро знову прийняв свою роту. Пораненого Степанова з поля бою винесли І. Пилипенко, '. С. Опенько і Г. Ф. Опенько, П. О. Опенько, С. Косар. На полі бою залишався один поранений боєць, якого підібрали німці. Вони примусили його від себе написати прохання прийняти в загін одну жінку, яка погодилася шпигувати за партизанами, але її наміри були викриті пильністю партизанів.

Так у своїх спогадах розповів Степанов про бій, в якому він був поранений.

Закінчив свій бойовий партизанський шлях Степанов Федір Васильович командиром 4-ї роти, 1-го батальйону 3-го полку з'єднання «За Батьківщину».

Носівське підпілля

В другій половині листопада 1942 року в загін приходить керівник Носівської підпільної групи Микита Іванович Реутський. В основному вся підпільна робота в Носівці проводилася під його керівництвом. В результатах успішної партизанської боротьби в районі була велика заслуга і сміливців—підпільників, які в умовах окупаційного режиму зуміли успішно вести підпільну роботу.

Реутський напередодні війни працював завідуючим районним фінвідділом Козелецького району. За завданням Попудренка він прибуває в Носівку, де райком партії влаштовує його на роботу під прізвищем Гавриленка. Разом із прибулими із інших районів, він повинен був створити в Носівці підпільну групу і підтримати зв'язок із новоствореним партизанським загоном. Поселився Реутський на квартирі Андрюк Ганни Макарівни. В райкомі отримав 3 ящики листівок і закопав їх в кінці городу нової хазяйки. Стратилатом для нього був призначений спеціальний зв'язковий. Але коли в Носівку вступили окупанти, виявилося, що і зв'язковий і члени підпільної групи (жителі з інших районів) відступили з частинами діючої армії. На зв'язок з ним від Стратилата прийшов Гаврило Мірошник.

За завданням Стратилата він відкопує залишені листівки і вночі розкидає їх по вулицях Носівки. Перед ним постає завдання — створити заново підпільну групу. За порадою із партизанського загону він знайомиться із хазяйками явочних квартир Ганною Труніною та Катериною Сябер. Тепер в квартирах цих жінок він зустрічається із зв'язковими партизанського загону. За порадою Стратилата він влаштовується на роботу в Малоносівське відділення радгоспу. Ретельно вивчаючи людей, тут він залучає до підпільної роботи вчителя Олександра Федоровича Бондаренка. Тепер квартира Бондаренка стала третьою явочною квартирою. Згодом до роботи в підпільній організації був залучений ветфельдшер Носівської ветлікарні Микола Васильович Пивовар і його дружина Марія Силівна. На їх квартирі також відбувалися зустрічі із зв'язковими партизанами. Пивовари діставали партизанам медикаменти та медичні інструменти. Скоро склад підпільної групи розширюється. До неї вже входять Іван Пилипович Семенець, Степан Гаврилович Філь, Тетяна Федорівна Мірошник. Окрему групу було створено в господарстві Мала Носівка. До неї входили робітники Шота Гогобарідзе, Павло Трусов, Федір Степанов, Герасим Литвак, Семен Стішковський. Як пише Реутський:

«Керівництво підпільною організацією систематично здійснював командир партизанського загону Стратилат. За його дорученням в Носівку періодично приходили партизани на чолі з М. Д. Симоненком. Головна квартира явок була у Г. Труніної та К. Сябер. Симоненко був одним із найбільш сміливих і відважних партизанів.

Він з групою месників часто навідувався в Носівку, як в розвідку, так і для того, щоб дістати зброю, продукти, медикаменти. В цьому допомогала наша підпільна організація…

В господарстві Мала Носівка тоді працював бухгалтером Петро Лукич Красницький. Він якимось чином дізнався, що діє підпільна група і заговорив зі мною, що треба відправити до партизанів Омеляна Петровича Хахуду, колишнього партизана ще громадянської війни, який зараз переховувався у нього від поліцаїв. Я викликав з лісу партизанів, і Хахуду відправили в загін. Згодом він став комісаром полку… »

Реутським були відправлені в партизанський загін О. Шкляренко, Луженецький, змінний інженер Носівського цукрозаводу Овдій.

Одного дня у другій половині листопада 1942 року Реутського послали по роботі в Ніжин. В цей же день в Малу Носівку прибули начальник Носівської поліції, Бувайлик та слідчий Гриценко. їх мета була арештувати Реутського за наказом німецької комендатури. Про це дізнався бухгалтер Красницький. Він повідомив підпільників. Двоє з підпільної групи Литвак і Гогобарадзе зустріли Реутського на території Носівської дослідної станції і попередили його про намір поліції. В Малу Носівку він не повертається, а через Труніну про це доповів Стратилату і одержав від нього дозвіл іти в партизанський загін.

Напад партизанів на Малу Носівку

Через місяць партизани здійснили напад на господарство Мала Носівка. В нападі брали участь Симоненко, М. Фігура, Г. Мірошник, О. Гейко, М. Реутський, О. Хахуда. Найбільш детально ця операція описана у спогадах Реутського, який керував нею. Тому наводжу повністю уривок із його спогадів. Реутський пише:

«В середині грудня 1942 року в один із суботніх вечорів до Малої Носівки наблизилися семеро партизанів. На чолі з Симоненком. Я їх зустрів на галявині лісу. Спершу домовилися, як розброїти охорону і що взяти для партизанів. Під'їхавши до господарства, ми дізналися у сторожа, по двору, члена нашої організації Литвака Герасима Павловича, що один поліцай в гуртожитку, а інші — їх було сім — сплять в бараках. В гуртожитку ми схопили поліцая Коваленка і запропонували йому зберегти життя, якщо він тихо побудить решту поліцаїв. Ми повинні були взяти їх без пострілів, бо через залізницю на заводі було розквартировано понад півтораста добре озброєних мадяр.

Коваленко погодився, і так ми тихо розброїли і забрали всіх поліцаїв, їхніми гвинтівками озброїли членів нашої організації. В господарстві взяли необхідні для партизанів коні, продукти, одяг. Я вивісив у дворі заклик до робітників Малої Носівки йти в народні месники. Потім вся підпільна група разом з партизанами і арештованими поліцаями рушила в ліс. Суд над зрадниками за знущання над радянськими людьми відбувся в дорозі. Отже вся підпільна група Малої Носівки, а трохи згодом і більшість підпільників Носівки опинилися в партизанському загоні.

Вихід підпільників з Малої Носівки, заклики до робітників, особливо, кара над запроданцями відіграли немалу роль. Розгубились поліцаї Носівки, і через деякий час випустили близько 40 заарештованих радянських людей, приречених на розстріл. І самі поліцаї чисельністю 32 чоловіки на чолі з начальником поліції Бувайликом зі зброєю в руках прибули в ліс до партизанів з проханням прийняти їх в загін. Вони дали обіцянку, що в боротьбі з німецькими фашистами змиють з себе ганебну пляму зради. В загоні обговорили цю пропозицію і прийняли їх, хоча за ними і встановили нагляд».

Реутський був призначений політруком роти, якою командував відважний партизан В. Й. Компанець. Реутський бере участь в усіх бойових операціях, які виконувала рота Компанця — в знищенні поліцейських станів, у звільненні жителів Мрина, яких окупанти конвоювали на розстріл, в знищенні ворожих ешелонів, в зайня' ті для Радянської Армії переправ на річках Десна і Дніпро. Після розформування партизанського з'єднання він на відповідальній роботі в обкомі партії, голова Городнянського райвиконкому. Довгий час працював начальником комбінату комунальних підприємств м. Городні. Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни другого ступеня, медалями.

Зв'язкова Тетяна Кириленко-Мірошник

Добрим словом згадують носівчани підпільницю-партизанку Тетяну Федорівну Кириленко-Мірошник. Коли вона йде по райцентру то на привітання вона не встигає відповідати: її всі знають і шанують в місті. Разом з Галею Труніною та Катею Сябер вона була найоперативнішою зв'язковою в підпіллі. На зв'язок з нею часто приходив Симоненко. А скільки разів вона відвідувала партизанський табір, коли потрібно було щось негайно донести партизанам.

Катерина Кириленко

В Носівці пам'ятають ще одну Кириленко, також підпільницю і партизанку. Батько Катерини Юхимівни Кириленко працював залізничним обхідником. Сім'я жила в залізничній будці за 10 кілометрів від станції Носівка. Вся сім'я Кириленків була зв'язана з партизанами. Тут Катя стала зв'язковою. Все що знав колишній обхідник про рух ворожих поїздів, зразу ж ставало відомим партизанам. Без цих відомостей тяжко було б проводити диверсії на залізниці. Після однієї з таких диверсій вся сім'я Кириленків в кількості 6 чоловік пішла в партизанський загін.

В одному з боїв її батько був смертельно поранений, тяжко переживала вона його смерть. Щоб помститися ворогові 16-річна дівчина заступила його місце в партизанському загоні.

Після війни вона закінчила медичний інститут, працювала лікарем в залізничній клініці Сімферополя.

Лікар Володимир Пулинець

Лікар-підпільник Володимир Олексійович Пулинець напередодні війни закінчив Московський медінститут. Зразу ж був мобілізований на фронт. Воєнні госпіталі, лікування поранених. Разом з медичним інструментом довелося тримати в руках і гвинтівку. Два рази виходив із оточення. Уже в тилу ворога добрався до рідного Ніжина. Але там почалися арешти. Перейшов жити в Носівку. Підпільник зв'язується з партизанами. Часто ризикуючи життям виконував бойові завдання, вів антиворожу пропаганду, збирав розвідувальні дані, відправляв у загін медикаменти, медичні хірургічні інструменти, надавав медичну допомогу. А ще видавав фіктивні довідки, щоб звільнити населення від важких фізичних робіт, щоб запобігти вивезенню населення на роботу в Німеччину. Часто накладав на села карантин, доповідаючи в гестапо, що там є захворювання тифу. А коли виникла небезпека розкриття підпільної діяльності, Пулинець приєднується до партизанського загону. Але це вже було напередодні визволення Носівки. Після приходу наших військ підпільник-партизан продовжує нести військову службу медика в прифронтових госпіталях. По війні він очолює лікарню цукрозаводу.

Молодіжні групи

Не можна обминути увагою і діяльність молодіжної підпільної групи міста, якою керував Микола Кебкал. До її складу входили Марія Прокопець, Варя і Микола Сибіркини, Галя Кебкал, Григорій Дешко, Павло Сербук, Василь Діброва та інші. За завданнями з партизанського загону підпільники мали влаштуватися на роботу в різні організації і проводити там антифашистську агітацію. Василь Діброва і Марія Прокопець по завданню партизан влаштувалися на роботу в конторі «заготтютюн», Сибіркіни — в Дарниці, Дешко в охороні цукрозаводу… Своє службове становище використовували для налагодження підпільної роботи.

В центрі Носівки успішно діяла інша молодіжна підпільна група Григорія Харченка і Кирила Мірошника.

Тетяна і Женя Кравці

Довгий час в Носівці можна було бачити стареньку жінку, яка проживала із чоловіком по вул. Перемоги 2. Це заслужена вчителька УРСР Тетяна Панасівна Кравець, колишня активна зв'язкова носівських партизанів. Перед війною її з чоловіком призначили працювати в Сулацьку початкову школу. Квартири у селі для вчителів тоді не було, і вона поселилася у лісовій сторожці поруч на окраїні лісу.

А через 10 днів село зайняли німці. Партизани із лісу регулярно навідувалися в Сулак і завжди не минали лісової сторожки. Спочатку заходив Симоненко із своїми побратимами. А потім бував і Стратилат. Заходили вони до Кравців, як додому. Тетяна Панасівна готувала їм їжу, прала білизну, переправляла в ліс харчі. Займалася розвідкою в межах села. Її син Женя в усьому допомогав матері.

Під час виконання одного партизанського завдання його схопили вороги і розстріляли в Ніжинській в'язниці. Тяжко було материнському серцю перенести втрату найдорожчої людини. Тетяна Панасівна хотіла іти в Ніжин просити, щоб віддали їй тіло сина. Але її розрадили в цьому, бо повернутися із рук окупантів їй самій не було ніякої надії. Після війни вона працювала завідуючою Тертишницької початкової школи №2. Душевна теплота вчительки, її природний педагогічний талант мали гарні наслідки в роботі. Вона добилася дуже високої успішності серед вихованців, за що їй було присвоєно звання Заслуженого вчителя України. А її груди прикрасилися найвищою нагородою — орденом Леніна. Вона стала прикладом для молоді — як треба любити Вітчизну, як боротися за її долю в роки лихоліття і в мирний час.

Кузьма Коробка і його діти

Помічником борців проти окупантів були не лише дорослі підпільники і зв'язкові. Діти з їх сімей теж, як могли, допомогали народним месникам. Такими росли і діти відважного підпільника із села Плоского Кузьми Коробки.

Як рідних зустрічали у цій сім'ї партизанів. Його син Федя безперервно зв'язував сім'ю з партизанським загоном. Влітку майже щодня його можна було бачити в лісі чи з вудочками, чи з кошиком грибів. В листопаді 1942 року партизани розгромили поліцію Плоского, а в зрадника знайшли список сімей активістів, яких готовилися арештувати. Поліція дійсно арештовує Кузьму Юхимовича. Його допитують у поліцейському стані. Староста старається перехитрити патріота: «Залиште нас удвох з ним, — говорить він вартовому поліцаю. — Я з ним ходив у школу в один клас, мені він все признається”. А коли староста вийшов у другу кімнату, Коробко; як ні в чому не бувало, пройшов повз вартових поліцаїв і втік із села. В партизанською загоні вже були його дочка Оксана і малий Федя. Потрібно було передати сім'ї, щоб вони негайно ішли в ліс. Це взявся зробити малий Федя. Але йому наказали ні в якому разі не заночувати вдома. Федя пробрався в село, переказав усе матері, але та вирішила переночувати вдома із сином. Не дивлячись на суворе попередження батька, Федя заночував вдома. Це була трагічна помилка хлопця. Вночі поліцаї оточили хату Коробко, вивели сім'ю на вулицю. Хлопчика почали бити прикладами. Малий Федя, його мати, сестра Кузьми Юхимовича були відправлені в Ніжинську в'язницю. На побачення до них нікого не допускали. А потім відправили в Чернігівське гестапо, де вони і були розстріляні.

За їх смерть мстилися Кузьма Юхимович, його дочка Оксана. В багатьох боях героїчно бився Коробко. Мало яка бойова операція проходила без його участі. Летіли під укіс ворожі поїзди і не одна куля, пущена відважним партизаном, вкоротила життя окупантам. Від його влучних пострілів падали німецькі солдати із бронепоїзда «Адольф Гітлер», із багатьох інших ворожих ешелонів. А скільки вбитих запроданців-поліцаїв було на його бойовому рахунку. Під час нападу на поліцейський стан Іржавця ворожа кулеметна черга прошила йому грудну клітку. В неймовірно важких умовах партизанської боротьби лікарі загону вилікували партизана. Він часто згадував, як його в санітарній частині загону відвідував Стратилат, а одного разу приніс солдатський казанок меду. А коли партизан почав рухатись, Стратилат віддав йому свого кожуха.

Знову жорстокі бої з гітлерівцями. Цього разу фашисти рухалися колоною автомашин з Плоского в напрямку Ніжина. В бій окупанти ввели всю зброю регулярної армії — автомати, кулемети, міномети, гармати. Але партизани довго утримували ініціативу. Мстив за загибель юного Феді і батько Кузьма Юхимович. Це було чергове поранення в голову, яке вже лікували в Москві в госпіталі ім. Воровського, куди партизана разом з іншими пораненими доставили літаком з німецького тилу на Велику Землю.

Після звільнення району Кузьмі Юхимовичу Коробці пропонували роботу в своєму селі, але партизан відмовився: «Я ще не повністю звів рахунки з фашизмом» — відповів Кузьма Юхимович, — я ще не відомстив фашистам за свою сім'ю, за маленького Федю, за те, що зробили з моїми односельцями недолюдки, за зранене моє тіло і душу». У військовій частині, де служив Коробко, вражалися його відчайдушністю і хоробрістю. Мужний воїн, колишній партизан дійшов до Берліна, де був ще раз поранений. І коли медсестра почала перев'язувати його рани, вона вигукнула: «Та. він же весь в шрамах». Але рани у Кузьми Юхимовича були не тільки на тілі, рани на душі не загоювалися все його життя.

Зв'язок із групою Якова Батюка

Партизани з'єднання мали тісний зв'язок із Ніжинською молодіжною підпільною групою Якова Батюка. Підпільну групу він створив у лютому 1943 року, а вже через місяць вона налічувала 17 чоловік. Багато співчуваючих ( близько 80 чоловік) подавали підпільникам допомогу. Члени організації встановили зв'язок з партизанами і доставили в партизанській загін 150 гвинтівок, декілька тисяч патронів, гранати, авіабомби, багато медикаментів і перев'язочних матеріалів, одягу, продовольства. Вони організували втечу *

15 військовополонених із німецького госпіталю, що розміщався в приміщенні Ніжинського педінституту і переправили їх до партизанів. Маючи тісні зв'язки з партизанами, група переправила в загін багато жителів Ніжина, регулярно направляли, відомості про рух поїздів через станцію Ніжин. Чіткими були дані про розміщення в місті гітлерівських військових частин. По цих даних наша авіація бомбила німецькі військові аеродроми, знищила близько 20 ворожих літаків. Разом з цим велася велика агітаційна робота серед населення. Велику допомогу через підпільників партизанам подавав лікар А. Афенін.

В липні місяці 1943 р. підпільна організація була викрита окупантами. Два місяці велися допити і катування заарештованих підпільників. В ніч з 6 по 7 вересня, за тиждень до приходу наших військ підпільники були розстріляні. На місці страти підпільників у Ніжині встановлено меморіальну дошку. Подвиг підпільників і, зокрема, їх незрячого ватажка Якова Батюка високо оцінено. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В центрі міста Батюку встановлено пам'ятник.

Яків Батюк ще до створення підпільної організації разом з хлопчиком-поводирем ходив у Кобищанські ліси, намагаючись встановити зв'язок з партизанами. Але тоді це йому не вдалося. Зв'язок він встановив у березні 1943 року. Звичайно цей зв'язок підтримувався через зв'язкового Романа Стрельцова. Часто на квартиру підпільниці Суярко на околиці Ніжина, де відбувалися зустрічі партизанів із ніжинськими підпільниками ходила партизанка Галя Данилко. Один такий прихід до Батюка мало не закінчився для неї трагічно. В своїх спогадах про цей випадок вона розповіла так:

«Командування загону вже не вперше посилає мене і Богданова в Ніжин до Батюка із завданням доставити медикаменти і розвідати про строки облави, чисельність карателів. Коли ми одержували завдання, в штабну землянку ввели впійманого поліцая, який нас добре розглянув. Цей поліцай зміг втекти зразу ж після нашого відходу. Коли ми прибули в Ніжин на явочну квартиру по вул. Карла Маркса, нам там заявили, що вас уже шукають в місті. Зв'язківці здивувалися, що одяг на нас не той, що передане шпигуном. А це трапилося тому, що вийшовши із штабної землянки, ми зустріли дружину пораненого тоді партизана Гаврила Мірошника — Тетяну Мірошник, яка була зв'язковою з Носівки. Вона Запропонувала мені своє пальто взамін поношеного старого мого піджака. Дивлячись на мене, Богданов також переодягнувся в піджак свого друга. Це передягання, очевидно, і врятувало нас. Правда, на вулиці Ніжина нас зустріла член підпільної організації групи Батока — Медведьова Ольга. Ми, звичайно, ішли на певній відстані одна від одної. Ольга вручила нам білети в Ніжинський театр — це було як пропуск. Білети в театр фашисти давали тільки своїм самим надійним людям. Вони служили як би перепустками на вулицях, де патрулювали німці…

Ми з трудом вночі вибралися з міста, ішли манівцями, бо на дорогах скрізь були організовані засідки. В загоні нас зустріли із сльозами на очах, тому що вони вже про все знали і не надіялися нас побачити живими». В Ніжині діяли ще дві підпільні групи, зв'язані з нашим партизанським загоном. Це групи (. Коновалова та А. Щітки. До їх складу входило ряд лікарів Ніжинської лікарні. Для партизанів це мало велике значення, бо тут вони могли влаштувати на лікування своїх тяжкопоранених бійців.

З'єднання “За Батьківщину» мало зв'язок також із Носівським підпіллям. Як писала газета «Сільські вісті» (1979 р. 21 лютого) Носівським партизанам «було передано велику кількість гвинтівок, автоматів, гранат та іншої зброї, здобутої при нападах на фашистські сили».

Антоніна Єленцова

Підпільники постачали партизанам медикаменти, а також бланки документів, з якими можна було проникнути в розташування гітлерівських частин. Це була підпільна організація при Дарницькому вагоноремонтному заводі, яка налічувала в своїх рядах більше тридцяти патріотів.

З перших днів окупації німці намагалися налагодити на цьому заводі не тільки ремонт вагонів, а й ремонт всієї військової техніки. Однак зробити це їм так і не вдалося. У березні 1942 року з воріт заводу вийшов перший відремонтований бронепоїзд. А вже через кілька днів надійшла «рекламація» — бронепоїзд вийшов з ладу. Фашистське начальство заводу повідомлене, що дефекти зроблені «бракоробами» навмисне і їх важко виправити. Ще тривали розшуки винуватців, а в цехах почали виходити з ладу підйомний кран, преси та інші цінні верстати, завезені з Німеччини. На завод привели сліди диверсійної групи, яка висадила в повітря великий склад боєприпасів. Як виявилося на судовому процесі військового трибуналу, що відбувся після війни над трьома зрадниками в Бєлгороді, підпіллям на ДВРЗ керував Яків Кузнець, після його арешту Леонід Воробйов, а ще пізніше — Зенон Оржеховський. Саме із групи Воробйова, після викриття їх окупантами, в Носівський партизанський загін була переправлена підпільниця Антоніна Єленцова.

Зв'язкові партизанського загону зустріли її на Носівській станції і організували перевезення через Підгайне в партизанський загін. Але окупанти організували під лісом засідку і смертельно поранили Тоню.

В Дарниці її називають «Нескореною дарничанкою”. Після закінчення Ленінградського педінституту вона працює в школах щойно визволеної Західної України. Починається війна і вона повертається до Києва. Але застає тільки матір — батько вже пішов на фронт. Як згадує її мати, Тоня з жителями Києва будує оборонні споруди навколо міста. Коли почалася евакуація міста, вона відправляє маму в тил країни, а сама залишається в окупованому місті. Влаштовується прибиральницею на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Добре володіючи німецькою мовою, вона вивідує у німців військові дані і передає керівнику групи Воробйову. Вона діставала німецькі перепустки для виїзду за межі міста. Десятки військовополонених, що працювали на ДВРЗ, по таких перепустках були переправлені в партизанський загін. Фашисти натрапили на сліди організації. Вирішено було переправити до партизанів і Тоню. Через кілька днів вона разом із зв'язковим уже була в Носівці. Залишалося лише перебратися в ліс. Але біля Підгайного натрапили на засаду — Тоня була тяжко поранена. Її схопили вороги. Після тяжких тортур її розстріляли. Про загибель «нескореної дарничанки» мною у 1984 році записана розповідь жителя села Держанівки Бородавка Олександра Сергійовича, який тоді жив у селі Підгайному. Наводжу її повністю:

Перед війною я жив у селі Підгайне і товаришував із своїм другом однолітком Петром Чепурним. Коли почалася війна, Чепурний пішов у партизанський загін, а мене партизани залишили зв'язковим. Разом із Нагорною Пронею Кирилівною ми збирали і передавали партизанам потрібні відомості, діставали і переправляли їм зброю.

Одного разу вночі (це було в липні 1943 року) Чепурний приїхав із лісу підводою, щоб забрати у партизанський загін одну дівчину. Коли він виїжджав із села, я передав йому кисет тютюну. На возі в нього сиділа ця дівчина і я запитав, як її звати. Вона відповіла, що нехай її ім'я буде Лєна. А коли я перепитав, як насправді, то вона потихеньку відповіла: «Тоня».

Після того, як Чепурний сказав мені, що приїде до мене наступної ночі, підвода рушила до лісу, а я почав пробиратися додому. Але тільки вони доїхали до узлісся, як із засідки вдарили автомати і почувся вибух гранати. Я поспішив додому, але в центрі села мене схопили поліцаї і діставили в Носівську жандармерію, яка знаходилася біля будинку бувшого райвиконкому.

На допиті я заявив, що втікав від стрілянини, а хто стріляв і по кому — для мене невідомо.

Ранком мене вивели розпізнавати вбитих, які лежали тут же під сараєм. Це були тіла мого друга Петра Чепурного і тієї дівчини, яка назвала себе Тонею. Чепурний був уже не живий, його лице і груди були так дуже побиті, що його тяжко було пізнати. А дівчина ще ледь дихала, але була непритомна. Німець через перекладача запитав присутнього тут лікаря, чи можна привести її в свідомість. Але той безнадійно махнув рукою. Дійсно, вона швидко скінчалася, так і не опритомнівши.

Поліцаї приводили людей, щоб опізнати загиблих, в числі їх і матір Чепурного. Але мати чи не впізнала сина, бо він був побитий до невпізнання, чи не захотіла видавати себе і сказала, що не знає хто це.

Напевне, хтось видав прізвище Чепурного, бо мене повели в центр спізнавати батька Чепурного, який, як сказали, повинен бути в центрі Носівки.

Мене вели біля того місця, де зараз знаходиться побуткомбінат, і дійсно, тут ми зустріли Петрового батька. Коли конвоїр запитав мене, чи не він це, я відповів, що не він, мовляв, батько набагато вищий. Так батьки партизана і залишилися живі, бо тоді їм загрожувала смертельна небезпека.

Поліцаї примусили мене копати яму для вбитих. А коли я розпочав це, до мене привели ще одного в'язня (прізвище Калина, здається, Нестор) і той закінчив почату мною роботу. Під наглядом поліцаїв удвох ми і закопали тіла убитих.

А поруч на городі в цей час поралася бабуся, яка жила посусідству. Вона бачила, все це і стиха корила поліцаїв, говорячи, що не боїтеся Бога. Але ті примусили її замовкнути, пригрозивши, що розправляться і над нею. Мене ж на цьому не відпустили, а перепровадили в Ніжинську в'язницю. З того часу мене декілька разів арештовували. А перед самим звільненням району мене врятував просто випадок, коли партизани зробили напад на Носівку і звільнили всіх в'язнів.

В 1975 році піонери однієї з Київських шкіл відвідали центральну братську могилу міста, Носівки, куди були перехоронені останки всіх розстріляних і замучених фашистами патріотів Носівки. На братську могилу був покладений вінок із написом «Тосі від піонерів 4-Б класу середньої школи №11 м. Києва. ” До гранітної плити лягла земля, привезена піонерами із подвір'я, де пройшли дитячі роки юної Тоні. А з братської могили вони взяли крихітку землі, щоб повезти її до Тоніної матері. Носівська земля стала останнім пристанищем юної героїні м. Києва.

Подружжя Терещенків

Розповідаючи про героїчних підпільників і підпільниць, я не можу не згадати ще про одцу операцію, яку також можна прирівняти до подвигу. В 1943 році партизанський загін переріс у партизанське з'єднання. Комісаром 3-го полку був М. Г. Демченко. Він дав завдання підпільникам виготовити для його полку бойовий прапор. Зв'язкові загону — буфетчиця станції Бобровиця Поліна Шайтер поручила виконати це завдання телеграфістці станції Олені Аврамівні Терещенко. Жила вона тоді з чоловіком Андрієм Герасимовичем, що працював черговим по станції, зі старою матір'то та двома дітьми, в маленькому залізничному будиночку на території вокзалу. Чоловік мав зв'язки з партизанами, передавав через Шайтер маршрути та графік руху поїздів, інші відомості.

Чесних людей турбувало те, що відбувалося поруч. Щодня повз станційний будиночок мчалися поїзди з німцями, що їхали вбивати наших співвітчизників. Великими групами везли окупанти в Німеччину українських дівчат, мов худобу заганяючи їх у товарні вагони. А на вокзалі хазяїнували гітлерівці і поліцаї. Важко було перенести бачене і чути, як збиткуються над людьми гітлерівці, і їх прислужники. Зв'язкова Шайтер бачила, як турбувало все це і телеграфістку Олену Терещенко. Тому їй і запропонувала цю роботу — партизанська зв'язкова. Олена чудово вишивала гладдю. Вона не вагаючись погодилася, хоча і розуміла, що зробити це нелегко, коли вороги ось поруч, за стіною будинку. Зв'язкова передала їй для прапора відрізок червоного атласу, нитки, текст, який потрібно було вишити на прапорі.

І ось почалися для подружжя Терещенків безсонні ночі. Робота велася при слабкому світлі і завішених вікнах. Вдень вони боялися шити, бо в любу хвилину навіть без дозволу могли увійти ворожі зайди. Часто на варті стояв її чоловік. Але справа рухалася мляво. Тоді Олена облюбовує для роботи місце на горищі.

Спочатку розмітила, все олівцем, розмістила текст. Поволі на червоному полотниші появляється вишитий текст «Смерть німецьким окупантам! 3-й партизанський полк з'єднання «За Батьківщину». Через два тижні полотнище полкового знамена було готове. Його і вручила Олена зв'язковій. На наступний день зв'язкова принесла Олені Терешенко подяку від командування полку. Начальник штабу полку Канішевський доповів командиру полку Дешку, що завдання виконане. Коли розгорнули полотнище прапора, на ньому золотими літерами заграли вишиті слова. По краях була бахрома, до низу звисали китиці.

В жовтні 1943 року полк розформовано. Прапор полку був переданий Українському штабу партизанського руху, а пізніше зданий в музей. Після війни Терещенки виїхали на Львівщину, де вони раніше працювали. Потім Олена працювала в Дарниці, а після цього переїхала, в рідну Носівку. Виросли діти — син і дочка, стають дорослими і внуки.

Скільки їх підпільників і зв'язкових. Вони були в кожному селі, майже в кожній оселі. Багато з них, мобілізованих совістю, залишилися вічно молодими, виборюючи довгожданну перемогу. Вони, як кровоносні судини, живили партизанський загін, були очима і вухами партизанів.

Напади загону Бовкуна на станцію Бобровиця, на Беркове і Браницю

Це була перша бойова, операція після прибуття Овдієнка в партизанський загін в тому ж пам'ятному листопаді 1942 року. Після поранення Сеника в загін прийшла Галя Данилко. Вона розповіла, що Носівка повна окупантів. Прибули і поліцаї з усіх навколишніх сіл. Адже поста на окраїні Носівки де ранили Сеника, ніколи раніше не було. Значить знову готується прочісувення лісів, облави. В командування загону Бовкуна визрів сміливий план. Випередити німців і самим напасти на окупантів. Об'єктом для нападу визначили залізничну станцію Бобровиця. З Кобижчанських лісів це зовсім недалеко. Операцію очолив Бовкун, а виконували обидва взводи: Шевирьова і Григорьєва.

По дорозі на Бобровицю зустріли грузову автомашину, в якій їхав німець. Коротка автоматна черга, і німець вбитий вивалюється із кабіни. Шофер із військовополонених — живий. Партизани перевдягають свого товариша в форму німецького солдата. Машина тепер із партизанами під'їжджає до станції. Дві групи одержали завдання — зірвати водокачку і підпалити склади сіна. Партизан Білоусов у формі німецького солдата знімає вартового на вокзалі. У вокзальну кімнату, де розміщені німці, летять гранати. Подібне проробляють партизани і в німецькій казармі. Саме тоді наближається поїзд. Партизани переводять стрілку і поїзд врізається у товарняк. В розпал бою бійці загону відкривають двері вагонів товарного ешелону і звільняють дівчат-полонянок, яких окупанти готовилися відправити в фашистське рабство.

Палає склад сіна, підірвана водокачка, на вокзалі розгромлено німецьку охорону, а головне, звільнено полонянок. Тепер можна і відступати. Бійці швидко збирають трофейну зброю і мчать до машини. Тепер уже це їх машина. Ще хвилина — і цією машиною партизани з трофеями виїхали до лісу. Операція пройшла без втрат і так вдало. Перемога ще більше окрилює бійців.

…Через декілька днів партизани на двох підводах в'їжджають в село Беркове. Партизани знову в формі німецьких солдат. З ними і Оксана Коробко, яка зараз стане перекладачкою. Вартовий поліцай побачивши німців і їх оберлейтенанта, доповідає про обстановку в селі. Перекладачка, передає наказ оберлейтенанта — зібрати всіх поліцаїв. Коли ті з'явилися на виклик, партизани їх обезброютоть, виводяться із приміщення і розстрілюють. В цій операції партизани також не мали втрат, а трофеї — вся зброя поліцейського стану с. Беркове.

Окупанти не чекали на таку зухвалість народних месників. В район цих дій стягуються великі каральні загони німецьких і мадярських частин, поліція із сусідніх регіонів. Вони готують чергову облаву, а партизани роблять на них один за одним свої зухвалі напади.

Щоб спутати їх плани і замаскувати відхід загону на інше місце, командування вирішує здійснити ще один напад на село Браницю. 12 листопада загін перебазовується в заплаву Остра, а група сміливців в цей час пробирається до с. Браниця. Як і в Берковому партизани перевдягаються в німецьку форму. На запитання німецького оберлейтенанта, яке тут же переклала Оксана Коробко, де наш начальник поліції, вартовий відповідає, що останній проводить інструктаж поліцейських в одній з кімнат. Після того як безшумно було знято вартового поліції, партизани виставили віконну раму, а їх кулемет довершив справу.

Карателі наводнюють Носівські і Кобижчанські ліси. Вони мають на меті оточити партизанський табір. Саме в цей час і нарвався, на них керівник малоносівської підпільної групи Степанов, який переводив у загін підпільну групу із Дослідної станції/коли загинув керівник групи Розжогін). Карателі розміщалися на узліссі і почали вночі переслідувати групу Степанова. Готувалася масова операція, бо окупанти виступили проти партизанів навіть вночі, чого, як пише Степанов, вони ніколи не робили. Отже загін Бовкуна покинув Кобижчанські ліси і перебазувався знову в урочище Більських лісів.

Напад загону Симоненка на Плоске

Бойовий партизанський листопад 1942 року. В той час, як загін Бовкуна змів поліцейські кубла в Берковому і Браниці, загін Симоненка знищив поліцаїв села Плоского. 24 листопада вночі до села із боку Ніжина під'їхало кілька підвід із людьми. По тому, що на рукавах у них були поліцейські пов'язки, можна, судити, що це поліція.

Підводи зупинилися біля старостату. Вартовий поліцай вибігає на дорогу, але йому наказним тоном, який не допускає заперечень, наказують негайно зібрати всю поліцію. «Приїхала Ніжинська поліція, пояснюють прибулі. — Зараз буде бойова операція на партизан». Вартові метнулися виконувати наказ, навіть покидали свої пости. Вже дуже пізній вечір і одні із «стражів порядку» гуляють на весіллі, інші — на гульбищах. Незабаром почали сходиться — із зброєю, звичайно. Адже зараз буде чергова облава на лісовиків. В кожного гвинтівка, гранати. Хто п'яний, а, хто вже заспаний. З ними поводяться чемно: запрошують в одну з кімнат старостату, відбирають зброю. А потім зв'язують в іншій кімнаті. Хто виявляє невдоволення, тим говорять: «Почекай! Прийде начальник поліції, і ми все з'ясуємо». Цю процедуру проробляють також і із старостою. Нарешті підходить сам начальник поліції. Про свою зустріч з ним розповідає партизан В. Шевчук:

…До ганку піходить якийсь чоловік. Він з'явився з боку городів Невисокого росту, чорнявий. Вдивляється в обличчя. Так і є. Прийшов сам начальник Плосківської поліції. «Як його взяти?» — різнула думка.

Підходжу. Стараюсь, щоб місяць освітив пов'язку на моєму рукаві. «О, та в нього в руці наган!»

— Як гулялося на весіллі, пан начальник?

— А яке твоє діло! — відповів начальник.

— Ми давно на вас чекаємо, — кажу байдужим голосом.

Вдаю, що хочу пройти першим у дворі, і… з силою стискаю праву руку мерзотника, вириваю наган. Общукали, ввели в приміщення.

Знову міряю кроками відстань між будинком і парканом. Чекаю. Хто ще прийде на виклик «поліцаїв з Ніжина». Йде гурт жінок. Голосно розмовляють. Серед них піп. Яка вдача. За цим духовним пастирем ми давно полювали. Він агент гестапо. Вивідував у віруючих відомості про партизанів, про партизанські сім'ї, яких потім розстрілювало гестапо. На його совісті багато жертв безвинних людей. Ось він наближається до мене. Ми зустрілися, але далі повинен був залишитися один з нас. Так і було. Всі зрадники, які насходилися на виклик у старостат, були знищені. Крім начальника поліції. Куля минула його. Він упав, вдаючи вбитого. А коли ми вийшли з приміщення, він вистрибнув у вікно і втік.

Однак недовго довелося творити йому свої брудні справи. Народні месники, яких водив у бій Микола Симоненко, міною з авіабомби підірвали приміщення поліції в Дослідній станції. Під уламками будинку загинув і недобитий начальник плосківської поліції».

Напад загону Бовкуна на Колісники

В цей же день 24 листопада 1942 партизани загону Бовкуна здійснили напад на поліцію с. Колісники. Групу очолював Шевирьов — командир роти. Поліція в цей день гуляла весілля у свого дружка. Це був ще один привід, щоб добре попиячити. Підпилі вони горланили пісні. А в цей час партизани щільним кільцем оточили подвір'я. Покласти кінець спектаклю взялась Таня Колесник. Вона з автоматом пройшла в хату, де за накритими столами сиділи поліцаї, що вже добре хильнули. Партизанка з автоматом в руках скочила на стіл і пройшлась по ньому з кінця в кінець. Поліцаї оторопіли від такої зустрічі з озброєною дівчиною. Вони протирали очі, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Але зброї в них за столом не було. Партизани за цей час вбігли до хати. Наведені на зрадників дула, гвинтівок і автоматів швидко отверезили їх. Та було пізно. З піднятими вгору руками їх вивели з весільної хати. Весільний двір хутко оцустів. Люди здаля дивилися, як партизани Шевирьова очишали Колісники від охоронців «нового порядку». Цю операцію партизани також провели без втрат. Були лише трофеї.

В кінці 1942 року фактично влада окупантів не поширювалася на більшість населених пунктів району. Окупанти весь час намагалися знищити партизанів. Після вдалих партизанських нападів на поліцейський стан і ворожі гарнізони вони знову проводять облаву. Загін Симоненка в цей час розміщався в Більських лісах. В один із грудневих днів партизанські дозори доповіли, що на табір рухаються великі загони німців, мадяр, поліції. Симоненко дав наказ відступити в глибину лісу. Забравши все з землянок, партизани замінували їх. Вороги побоялися заходити в землянки, закидали їх гранатами. Свою злість окупанти обрушили на мирних жителів. Були арестовані і розстріляні члени сімей партизанів. Від їх рук загинули Марфа Симоненко (дружина Миколи Дмитровича), Марфа Погрібна, Килина Огієнко, дружина Пантелія Вовкогона, Параска Боровик, Орина Крапив'янська.

Бойовий листопад 1942 року. Саме листопад був врожайним на нові поповнення і загону Бовкуна. В другій половині листопада в загін влилися члени підпільних груп із Малої Носівки та Дослідної станції. Тоді ж приєдналася до загону Бовкуна, і група Стратилата (в якій за даними Овдієнка було 8 чоловік). Ще більше поповнення чекало загін після нападу партизан на колишній радгосп Платонівка (теперішній Кіровка) Цей радгосп німці перетворили у своє господарство, яке постачало сільгосппродукти для окупантів. Як робочу силу фашисти використовували наших військовополонених, що працювала тут під конвоєм поліції. А дізналися партизани про це так.

В Більських лісах вартовий віддаленого посту затримав одну дівчину. Коли її привели в табір, виявилося, що вона втекла, із Платонівки, куди її мобілізували окупанти на роботу. Сама вона була з Плоского, її тут же впізнала Оксана Коробко. З Оксаною вона до війни вчилася в одній школі. Маша Калашникова, так було її прізвище, розповіла, що разом з багатьма мобілізованими дівчатами очищала, зерно нового врожаю для відправки в Німеччину. Через деякий час вона втекла, і тепер добиралася додому. Маша розповіла також, що в господарстві під охороною поліцаїв працює багато військовополонених. Умови праці нестерпні, поліцаї знущаються над полоненими. Живуть вони в окремому бараці. який вартують поліцаї. Німці поспішають очистити зерно і вивезти в Німеччину зібраний хліб. На очистці зерна працюють люди, мобілізовані із сіл.

Дізнавшися про це, партизани вирішили звільнити полонених і разом з тим поповнити свої продовольчі запаси.

Плану операції не розробляли. Всі 12 бійців в супроводі Маші пішки вирушили в Платонівку. Перед ранком були вже в селі. Обезброївши постового, партизани звільнили військовополонених. Там же безшумно взяли всіх поліцаїв, позв'язували їх і закрили в будинку з якого щойно звільнили полонених. Бовкун наказав запрягти всі підводи, які були в господарстві. Швидко були відкриті двері комор. В партизанів розбігалися очі від побачених багатств. Була команда грузити все, що було потрібне партизанам. 15 вщент нагружених підвід вирушили з Платонівки. Військовополонені взяли зброю поліцаїв, а кому зброї не дісталося, озброїлися інструментами: пилами, сокирами, лопатками. Все це згодиться партизанам для спорудження партизанського табору. До 12 бійців загону влилося 39 чоловік військовополонених. Тепер цю групу бійців можна було назвати партизанським загоном. Захоплені продукти були сховані в тайниках і добре замасковані. А на наступний день провели партизанські збори. Було створено два взводи — Шевирьова і Григор'єва, командиром залишився Бовкун, начальником штабу обрали Сеника.

Облава в Кобижчанських лісах 16 грудня 1942, поранення Олександра Козлова

Після нападу на Платонівку, загін Бовкуна передислоковується в Кобижчанські ліси. Агентура окупантів донесла про це гітлерівському командуванню і над партизанами знову нависає небезпека. Нову облаву гітлерівці почали рівно через місяць після попередньої. 16 грудня із станції Бобровиця ціла група німецьких військ, що направлялась на фронт, почала облаву в Кобижчанських лісах. До лісу рухалися бронемашини, танки. Однак результати облави для німців були жалюгідними. Окупанти втратили убитими і пораненими 118 чоловік. Танки і бронемашини в лісах були малоефективними. У щоденнику партизанського загону про бій 16 грудня читаємо:

«Ранком наша розвідка донесла, що в ліс вступили німці. Було встановлено, що німці рухаються на табір з трьох сторін: від Козар, від Кобижчі і від Браниці. Ми приготувалися до бою. Був даний наказ: все із землянок вигрузити на підводи, 2-й взвод Шевирьова зайняв оборону над Білим болотом. 3-й взвод Дешка зайняв оборону вліво над поляною, за якою вже були німці, взвод Потьомкіна — ще лівіше. Було чути щум машин і кроки німецьких солдатів, що наближалися. Перший раз німці підійшли майже впритул. Але обидва взводи 2-й і 3-й раптово відкрили вогонь. Німці організовано відступили, але напирали ще два рази. Це були регулярні частини. Всі були п'яні і лізли нахабно. Але побачити партизанів їм так і не вдалося, тому що всі ми лежали за деревами. Дві година продовжувався бій, але сили були до смішного не рівні (за даними їх більше 2000, нас було чоловік 60). Тому командування прийняло рішення — організовано відступили. Попередньо з табору були вивезені всі продукти і боєприпаси».

Під час цих облав тяжко поранено бійця Олександра Козлова. Медична частина загону Симоненка, як пише її начальник М. Бувайлик не змогла його вилікувати. Становище його було критичним. Тоді було вирішено переправити його до Ніжинської лікарні. Тут лікар Афонін і хірург Супрежинський були зв'язані із підпільною групою Коновалова. Вони обіцяли прийняти Козлова на лікування, якщо в нього буде видана довідка, про те, що він місцевий житель. Таку довідку видав йому Плосківський староста Слісаренко, який був зв'язаний з партизанами. М. Симоненко пише «Треба було негайно відвезти його в Ніжин. Ми згадали, що Олександра Іванівна Ярош саме збиралася привезти з Ніжина пічника. Вирішили скористатися з цієї нагоди і запросити Олександру Іванівну допомогти нам. Вона одразу ж погодилася.

Пізно вночі Козлова перевели на квартиру Ярош. Вранці Олександра Іванівна поклала раненого на воза, накрила стареньким плащем і рушила в дорогу. Та раптом назустріч поліцай з гвинтівкою. Олександрі Іванівні затамувало подих. Поліцай не чекав такої ранньої зустрічі і на мить розгубився. Але побачивши, що на возі жінка, посмілішав і хриплим, п'яним голосом, вигукнув:

— Стій, хто йде!

Олександра Іванівна зупинила коня і спокійно відповіла:

— Та це ж я, пане поліцай, сусідка ваша. Ідемо з братом Степаном до Ніжина за пічником.

Поліцай впізнав голос Олександри Іванівни і сміливо наблизився до воза. Від нього тхнуло самогоном. Запитавши, чи не було у них» лісовиків» поліцай пішов.

Олександра Іванівна полегшено зітхнула, вдарила лозиною коня і поїхала шляхом до Ніжина.

Коли наближалися до мосту через річку Остер, під самим Ніжином, Ярош побачила мадярських солдатів, що охороняли міст і перевіряли документи, їх зупинив молодий унтер. Ламаною російською мовою запитав, куди їде і хто лежить на возі. Олександра Іванівна відповіла, що везе до лікарні хворого на тиф брата. Почувши слово «тиф» і побачивши бліде неголене обличчя хворого, унтер махнув рукою в напрямку міста.

Так вони благополучно дісталися до лікарні. Після операції Олександр Козлов повернувся до загону.

Олександра Іванівна загинула разом з матір'ю і двома дітками в Ніжинській в'язниці в кінці 1942 року. Не можна не захоплюватись мужністю і сміливістю цих людей, які, без вагань жертвували собою, аби врятувати життя захисників Вітчизни.

Починався 1943 рік. Позаду залишилися грізні битви під Москвою і на Волзі. Фронт почав впевнено рухатися на Захід. Тодішні жителі пам'ятають написи на фронтових шляхах: «Вперед на Запад». Так ось в 1943 році цей рух на захід почався на всіх фронтах. Він зобов'язував і народних месників перебудовувати свою боротьбу. Саме це і було у вказівках центру, які доставив Я. Р. Овдієнко в Носівські ліси.

В цих умовах маленькі партизанські загони були малоефективними. Потрібно було створювати великі загони, здійснювати бойові рейди по тилах ворога, паралізувати комунікації окупантів. Сама обстановка змушувала командування загону змінити свою тактику.

Об'єднання загонів Носівського і Бобровицького районів, січень 1943

Січень 1943 року відомий об'єднанням загонів Носівського і Бобровицького районів. У довідці з'єднання «За Батьківщину» значиться:

«В січні 1943 року на основі партизанського загону Носівського району (під командуванням Стратилата), організованого в перші дні німецької окупації, що пройшов суворий шлях боротьби з німецькими окупантами, і партизанської групи Бобровицького району, створеної Кихтенком, після усунення мавшої місце роздрібненості в діях сформувався єдиний згуртований і боєздатний загін, що взяв на себе ім'я «За Батьківщину» (назва «За Батьківщину» була прийнята на загальних зборах в січні 1943 року). В складі цього загону на 1 березня 1943 року було понад 400 чоловік. Керівництво загоном здійснювали командир загону т. Бовкун І. М., комісар загону т. Гонта М. А. начальник штабу т. Стратилат М. І. і секретар партизанського загону т. Кихтенко П. Ф. Після загибелі т. Ґонти (квітень 1943 року) комісаром став т. Стратилат».

Так коротко інформує нас партизанський звіт. А як же це здійснювалося практично? Про це розповідає Бовкун у своїй першій книзі «Солдати другого фронту». Згідно цієї розповіді Бовкун два рази намагався об'єднатися із Бобровицьким загоном. Проте, командир загону Бабич навідріз відмовився це зробити. Бовкун просить допомогти Носівському загонові зброєю, яка тут не використовувалася. Але і на це одержав відмову. Тоді Кіхтенко кидає Бобровицький загін і приєднується до Бовкуна, де його обирають секретарем партизанського загону.

А ось розповідь Бовкуна про останній його візит до Бабича:

«Цього разу ми говорили з Бабичем в його лісовій «резиденції» в присутності його людей і дванадцяти бійців нашого загону, які стояли поруч, вслуховуючись в розмову, суворі, мовчазні вони знали, чого прийшли сюди…

— Ми вважаємо, що група, яку очолив І. Брусиловець, не може залишатися далі на становищі самостійної, вона скомпроментувала себе серед населення. Військове майно, що належить не тобі, а радянській державі, ви злочинно транжирите замість того, щоб обернути його проти окупантів. Боротися проти гітлерівців ви відмовляєтесь, заплямувавши себе негідними радянських партизанів вчинками. Ворогові це на руку. Якби ми мали зв'язок з обласним комітетом партії або з нашим керівництвом по той бік фронту, ми б вимагали розпуску вашої групи, розформування її. Ми б ставили питання про притягнення тебе до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Але такого зв'язку поки що нема. Тому, щоб запобігти повному розкладу групи, ми відчиняємо двері свого загону для ваших бійців, враховуючи, що більшість з них — чесні, віддані Батьківщині люди, тільки випадково потрапили під твій Бабич, вплив. Хто не захоче вливатися в наш загін, — змушувати не будемо. Тільки нехай не плутається під ногами. Бешкетувати не дозволимо. І попереджаю: всі, хто перейде до нас, будуть розміщені по різних відділеннях і взводах, разом не залишимо».

І ось закінчилася розмова Бовкуна з Бабичем — тепер уже один на один. Бовкун: «А знаєш Бабич, що ми вирішили розстріляти тебе і Брусилівця як негідників і боягузів?

Він зблід, смикнувся назад. В цю хвилину за куренем коротко тріснула автоматна черга. Пальцями правої руки Бабич рвонув кобуру на ремні. Я вистрілив з пістолета в упор і вискочив з куреня.

Кіхтенко тримав в руці автомат. Група Бабича була вже вишикувана біля згаслого вогнища. Сонячні промені яскраво освітлювали галявину, грали на вороненій сталі складеної на землі зброї».

Ось так за розповіддю Бовкуна проходило з'єднання Носівськог і Бобровицького загонів «усунення мавших місце роздрібностей. Ця акція відбувалася в той час, як Овдієнко знаходився в Бобровицькому і Басанському районах для ознайомлення там із станом боротьби проти німецьких окупантів.

У кінці січня він повертається в Носівський партизанський загін і привозить із собою частину Басанського партизанського загону на чолі із їх командиром Кривцем. Так Бовкун знайомиться із своїм сусідом по партизанській боротьбі. Разом з Кривцем приїхало 6 його бійців. Кривець жартома сказав, що це половина його загону, бо приблизно стільки ж ще залишилося на Басанщині. Оце і весь загін. Зате бійці Кривця були озброєні до зубів, добротно зодягнені, їх бойові дії відзначалися неймовірною раптовістю. Серед білого дня загін вривався в населений пункт, розстрілював німецькі гарнізони і, поки ворог опам'ятається, загін уже далеко за декілька десятків кілометрів звідси, знову нападає на ворога, нищить його склади, розбиває автоколони. Ця кучка сміливців не лише наганяла страх на окупантів, а й завдавала їм великих втрат.

В лютому 1943 року загін Бовкуна готує бойовий рейд по селах ряду районів. Але ще до здійснення рейду в партизанському загоні з'явилася своя кавалерія, котра сприяла успіхові цієї бойової операції. Створення кінного підрозділу, який народні месники охристили «Кавелерійським ескадроном», — це ще одна із багатьох героїчних сторінок боротьби партизанського загону «За Батьківщину». Після того як у партизанському загоні отримали відомості, що окупанти готуються вивезти до Німеччини понад 100 коней Бобровицького кінного заводу, партизанське командування ставить завдання зірвати цей акт. Згідно з розробленим планом вирішено захопити всіх коней і перевести їх у партизанській загін, де й створити свою кавалерійну одиницю. Підготовлена О. Шевирьовим група зненацька нападає на поліцейську охорону. А інша тут же поруч обеззброює італійську частину: коли відібрали зброю, італійцям просто наказали не виходити із казарм. Як наслідок, було забрано всіх коней і без своїх втрат доставлено в партизанський табір. А наступного дня бобровицькому комендантові гауптману Бюрке було надіслано листа, в якому значиться:

«Наказ №26 по партизанському загону «За Батьківщину». Підрозділом партизанів у Бобровиці взято 112 верхових коней. Всі коні в хорошому стані і придатні для використання в кавалерії. За сприяння в забезпеченні загону кіньми, виявлене в ротозійстві і головотяпстві коменданту Бобровиці гауптману Бюрке висловлюється подяка».

А ще в наказі значилося, що гауптмани Ніжинського, Носівського, Козелецького і Олишівського районів повинні потурбуватися про забезпечення коней потрібною кількістю сідел і вуздечок. Якщо ж вимоги партизан не будуть виконані, вони, будуть повішені на одній осиці разом із Бюрке.

Для проведення рейду партизани мали і гужовий транспорт і кінноту.

Штабом партизанського загону було розроблено детальний план цієї сміливої операції. Ним передбачалися бойові рейди одночасно трьома бойовими групами по трьох окремих маршрутах по багатьох селах, де належало розгромити ворожі гарнізони і поліцейські стани, а в призначений час зустрітися в селі Кукшин Ніжинського району. Командування загону вважало, що їх сили дозволяли здійснити цей задум. Я. Овдієнко схвалив план операції.

Маршрут першої групи з'єднував партизанський табір із кінцевою точкою — Кукшином по найкоротшій лінії Кобижчанські ліси, Більський ліс, Плоске, Кукшин. Це був центральний маршрут.

Другий рейд намічався на схід від центрального. Він мав проходити степовими селами. Тертишники, Степові Хутори, Шатура, Данино, Лосинівка, Червоний Колодязь, Кунашівка, Мала Кошелівка, Кукшин. Цей рейд по степовій місцевості мав здійснити кавалерійський дивізіон О. Шевирьова.

Похід західного від Носівки рейду досягав Козельця. Далі маршрут перетинав шосе Київ — Чернігів ліворуч села Лихолітки і йшов паралельно Десні в напрямку Чернігова. Біля с. Красилівки він знову перетинав шосе в напрямку Кукшина.

У центральній групі, яка рухалася через Більський ліс. Плоске, Григорівку, наступала штабна рота Василя Компанця і окремий взвод Потьомкіна. З ними пересувався штаб командування загону: Бовкун, Стратилат, та інші.

Об'єднання загонів Симоненка і Бовкуна, бій у Кукшині

В Більському лісі Бовкун зустрівся із партизанським загоном Симоненка М. Овдієнко запропонував Симоненку об'єднатись із Бовкуном. Симоненко з цього приводу писав так:

«…Я зразу відповів: «На мою думку, так краще!»… Моя відповідь всім сподобалась і без зайвої формальності мій загін став складовою частиною з'єднання «За Батьківщину!». Ми всі рушили в село Кукшин. Там пробули три доби. Бійці відпочили, помились у похідних банях. Село в ці дні перетворилося в збуджений військовий табір. Коли загін вишикувався в похідну колону і рушив із села, він справляв враження сильної організованої бойової одиниці. У бійців був помітний бадьорий настрій, хоч усі розуміли, що їх ще ждуть суворі випробування».

У своїх спогадах М. Бувайлик (начальник санітарної частини загону) детально розповідав, як Стратилат виступив перед строєм бійців загону Симоненка (а всього в цей час у загоні Симоненка налічувалося 129 чоловік), як він заявив, що командування загону вирішило розгромити німецько-поліцейські стани в багатьох селах нашої області. Він закликав бійців взяти участь у рейді, у боротьбі до повної перемоги над ворогом. Закінченням виступу були слова:

«Смерть німецьким окупантам!». Стоголосим «Ура!» партизани підтвердили свою волю влитися до районного партизанського загону і на смерть стояти в боротьбі з окупантами. Далі т. Бувайлик розповідав, що разом із загоном рухалася і його санітарна частина. Перед цією групою стояло завдання захопити Кукшин і підготуватися до зустрічі інших двох груп, що з боями просувалися східніше і західніше центрального маршруту.

Як згадув І. Бовкун, «…до Плоского під'їжджали вдень. Невідомо, яким чином чутки про наближення партизанів випередили нашу колону. Кінна розвідка доповідає: поліція із села втекла, заховалася. Мадяри на трьох машинах годину тому дременули дорогою на Ніжин…».

У Кукшині бій тривав недовго. Швидко був знищений поліцейський стан. Над церквою замайорів червоний прапор. Населення радо, із слізьми на очах, зустрічало народних месників. Центр села заповнили місцеві жителі. Це була незабутня для всіх зустріч.

Швидко змайстрували примітивну трибуну. Відкривається урочистий мітинг. Коли на трибуну зійшли командири загону, буря оплесків пронеслася над селом. Першим виступив М. І. Стратилат. Він привітав кукшинців і народних месників із святом — зайняттям партизанами села. Потім були повідомлення із фронтів про перемоги Радянської Армії. Стратилат закликав жителів Кукшина всіляко допомагати партизанам, сприяти їх боротьбі з окупантами. Виступали на мітингу і жителі села. Партизани клялися не шкодувати своїх сил і життя у боротьбі з ворогом.

Після мітингу молодь оточила командирів із проханням прийняти їх до загону. Колгоспники запитували, як бути цієї весни, чи засівати поля. Ще довго після мітингу М. І. Стратилат вів задушевну розмову із хліборобами села.

Завданням санітарної частини, як згадує М. Бувайлик, було не тільки подавати медичну допомогу пораненим і хворим бійцям, а всьому населенню села. З допомогою жителів партизани милися, голилися, перевдягалися, приводили себе в належний стан.

Рейд групи Шеверьова

А тим часом дві інші партизанські групи з боями долали свої маршрути, знищуючи ворожі гарнізони. Налякані окупанти посилювали в селах оборону, перекидали їм підкріплення. Група партизанів-кіннотників під командуванням О. Шеверьова грізно вдарила, по поліцейських станах степових сіл, здійснюючи блискавичні марші. Розгромивши поліцію Тертишників, вони негайно вирушили до Степових Хуторів, а потім — Шатури, Лосинівки.

… Обминаючи Ніжин, партизани зупинилися в будиночку лісника під Крутами. Перекусивши чим пригостили господарі, вони вирішили якусь хвилину подрімати. Але залишений партизанський пост звернув увагу на те, що шляхом поруч почувся дзвінок. Справжній шкільний дзвоник на дузі запряжених коней попереджував, що їде весільний поїзд. На запитання партизанів весільчани боязко відповідали, що їдуть по молоду в село Кагарлик.

А ось із Кагарлика повернулася дочка лісника. Вона розповіла, що в селі спокійно, про партизанів там ні слуху. Молодь чекає весільних гостей. А сільські поліцаї в свою чергу чекають, щоб попиячити на весіллі.

— Черговий, буди хлопців! — скомандував Шевирьов.

За хвилину група була готова. Розмістилися на двох санях разом з весільними, приховавши в сіні зброю. Весільний поїзд рушив у Кагарлик.

Блискавично під звуки дзвоника та мелодії гармошки весільні влетіли в село. Святковий одяг, кольорові стрічки дівчат. Ось і поліцейський стан. З нього висипали поліцаї. Одні сани зупинилися. Піднявся боярин-партизан із сулією сивухи — буде частувати «охоронців порядку». Але коли ті відійшли від будинку, їх швидко оточили лісові хлопці. Поліцейське кубло перестало існувати.

А партизани вже поралися біля громадських амбарів, вони роздавали жителям зерно, приготовлене для відправки в Німеччину. На черзі був мітинг. Адже люди на окупованій території так хочуть почути правду про події на фронті, про розгром фашистів під Сталінградом. Після цього вже можна було на. запросини молодої побувати на весіллі.

Кавалерійський ескадрон швидко рухався до кінцевого пункту Кукшина, змітаючи по шляху гнізда окупантів. Попереду був бій у селі Переяслівка.

Рейд роти Дешка

Чи не найтяжче доводилося роті Михайла Дешка. Маршрут її пролягав на захід від базування загону. Як зазначав Бовкун, загальна довжина рейду роти Дешка перевищувала 120 кілометрів.

Про складність походу згадує командир взводу І. Степанов:

«По цьому маршруту ми ішли тиждень. За цей час після того, як ми заходили в село і розбивали поліцію, далі попереду на нашому шляху ворог збирав свої сили і влаштовував засади. Раптово відкривали по нас вогонь. Ми вимушені були під прикриттям свого вогню збочувати із шляху і йти по снігу до чагарників і зарослів, щоб віддалитися від цих засідок. І так нам влаштовували декілька разів засідки по нашому шляху. Ми були дуже стомлені рейдом і в пам'яті залишилося дуже мало деталей. Приходили в село, громили поліцію. Ось і все».

В інший раз він згадує:

«На нашому шляху нам було багато перешкод. Перетинали шляхи мадяри, поліцаї, німці. Пробивалися з боями, часто в обхід (маршруту). Тоді заходили в інше село, там теж розбивали поліцаїв. По такому тяжкому шляху ми пройшли понад 120 кілометрів. Ішли шість днів і шість ночей. Три підводи навантажили (трофейної) зброї і боєприпасів. На двох підводах везли убитих і поранених. Коли ми прибули в Кукшин, нам надали відпочинок. А товаришів, привезених убитими, ми похоронили в Кукшині. Прізвищ, полеглих не пам'ятаю».

Про дуже тяжкий рейд роти Дешка говорить і Ї. М. Бовкун:

«Шість діб партизани майже не спали. Рота йшла навпростець через населені пункти, в сутичках з гітлерівськими заставами і гарнізонами, втрачала бійців. Звертала в ліс, пробиралась ярами, з боєм перетинала шляхи.»

Слідом за ротою Дешка в Кукшин прибув і кавескадрон Олександра Шеверьова.

Оцінка рейдів

Вісті про наступ партизанів швидко поширювалися. Налякані окупанти втікали до Чернігова. Деякі з них знаходили захист в німецьких гарнізонах. До Кукшина підтягувалися німецькі війська. Із степових сіл до Ніжина тікали бургомістри, поліцаї. На перехрестях доріг встановлювалися металеві «їжаки», копалися окопи, огороджувалися колючим дротом. Військовий комендант видав наказ про евакуацію сімей чиновників, окупаційної адміністрації. Переполохані фрау з чемоданаии і домочадцями тікали до Чернігова. Як свідчить Степанов, уже на наступний день після приходу до Кукшина німці почали обстріл села із гармат. Дійсно, про наступ німців спочатку доповіли далекі застави Переходівки та Гальчина. а потім появилися збройні німецькі частини, які зайняли навколишні села. Партизани вирушили у зворотний рейд, але вже єдиною військовою колоною.

У спогадах учасників операція оцінювалася як дуже вдала. З успіхом проведені рейди, підняли політичний і бойовий дух не лише партизанів, а й людей окупованої території. Загін поповнився новими резервами. Дійсно, усе було саме так. Проте командування загону до цієї форми боротьби більше не поверталося. Адже бити ворога набагато легше було, напавши на нього раптово, зненацька, ніж тоді, коли ворог знав про напад і міг старанно підготуватись до відсічі партизанів. Саме тому деякі учасники боїв пояснювали дуже скромну оцінку цієї операції, дану в своєму звіті М. І. Стратилатом. А він писав: «Ми зимою здійснили рейд по всіх селах Лосинівського і Ніжинського районів, заїжджали в Комарівський район і повернулися назад в Носівський район». А І. М. Бовкун в своїй другій книзі спогадів («Подвиг под псевдонимом») зовсім уже не згадує про цю операцію. Дуже багато сил коштувала вона партизанам.

Але наслідки цієї бойової операції важко переоцінити. Результатом її було знищення ворожих гарнізонів, багатьох гнізд прибічників окупантів. Велася велика роз'яснювальна робота серед населення окупованої території. А скільки нових сил влилося в партизанські ряди?

Це дало змогу пізніше перетворити окремі партизанські роти в партизанські батальйони, а ще пізніше — в партизанські полки, а весь загін «За Батьківщину» — в грізне партизанське з'єднання. Після цього рейду партизани зосереджують свою увагу на рейковій війні, що так було потрібно у період Курської битви. Партизанський рейд був однією з визначних бойових операцій в історії партизанського загону, що передував перетворенню його в партизанське з'єднання «За, Батьківщину».

В березні на загальних зборах створення партизанського з'єднання було оформлено. З'єднання залишило назву «За Батьківщину», командиром було обрано І. М. Бовкуна, комісаром загону — М. А. Гонту (після загибелі Гонти в квітні місяці комісаром загону став М. І. Стратилат). В з'єднанні вже налічувалося 300 бійців.

Кукшинський рейд викликав паніку у місцевої окупаційної адміністрації. Вона викликала на допомогу німецькі військові частини.

Обороннні бої в Кобижчанських лісах

Із Кукшина партизанські роти вирушили ранком 6 березня, а надвечір були вже в Кобижчанських лісах. Бовкун наказав кожній роті окремо будувати і обладнувати свої табори на віддалі 3-4 км один від одного. Рота Симоненка, яка повинна була розміщатися під Браницею, почала заготовляти дерево. для землянок. Робота була в розгарі, і в цей час один із постів доніс, що на табір іде облава. Коли доповіли Бовкуну, він наказав зайняти оборону і без його розпорядження не відступати. Бійці роти зайняли вигідну позицію на межі поляни, яка від лісу була окопана ровом. Підпустивши ближче мадяр, які появились на поляні, партизани відкрили вогонь. Чути було стрілянину і з інших рот. Карателів було дуже багато. Літаки-коректувальники, що кружляли над лісом, вказували ворогам на, розміщення партизанських рот.

Мадяри наступали на відкритій місцевості і несли великі втрати. На другий день вони почали наступ з іншого місця — через болото з боку Козельця. Однак і тут вони дістали рішучу відсіч. Безладно відступивши, вони залишили на болоті багато трупів. Не мав успіху і наступ карателів на інші роти. Введені в дію бронемашини і танкетки також не допомогли ворогові. За даними партизанського зведення фашисти в цьому бою втратили близько 40 чоловік убитими і пораненими. Симоненко у своїх спогадах наводить багато більшу цифру.

Помста карателів, розправа над Козарами

Пам'ятник загиблим односельцям у Козарах

11 і 12 березня після невдалої спроби знищити партизанів, карателі оточили село Козари. Два дні тривала розправа фашистів над мирними жителями.

Фашисти заходили в кожну хату, збирали туди всю сім'ю і розстрілювали. Не щадили нікого: ні старого, ні малого. Виходили з хати і підпалювали. І так все село, всі 600 дворів.

Ось розповідь Марії Олексіївни Савосько:

«Я поралася біля печі, на лежанці спав семирічний внук. Три доньки син і невістра поралися на подвір'ї. Доньок і сина німці розстріляли на подвір'ї, невістку в сінях, застрелили із автоматів внука, який на крик матері вибіг у сіни. Потім вистрелили в мене. Я знепритомніла. Прийшла в свідомість від спеки — горіла хата. Ледь жива виповзла, на двір, а звідти на город…»

А ось тільки маленька частка розповіді Олександри Петрівни Сидько:

«…Вискочила я з хати, а від неї, як оце зараз до пам'ятника загиблим, лікарня стояла. За, німця там церкву зробили, й того дня в ній правилось… Коли я вискочила з хати, то звідти щось трр-трр! Я ж собі думаю, що то дерево якесь заскрипіло, біжу та на верхівки позираю, й не туди, люди побиті скрізь покотом лежать. Далі глядь, а то з гори по мені з автоматів печуть… Раптом чую, — в чобіт мені наче жару хто вкинув. Я руку туди, витягую — з пальців кров тече. Виходить це я поранена…

…Про те, що з дітьми моїми й родиною сталося, брат пізніше розповість. Хати в нас перехідні були. В одній того дня чорного батько з матір'ю були і мій менший брат. То карателі як увійшли, зразу ж батька вбили й матір, а брат перебігав у другу хату, то вони його на порозі поклали. Старший брат Іван почув стрілянину і став за одяг, що висів на вішалці. Це в другій хаті. Тут же були й мої діти, одне з тридцять сьомого, друге з тридцять дев'ятого. Коли карателі поріг переступили, то меншенька кинулась від них, а старшенька навпроти йде, зубками тіло на ручці собі викусує і просить: «Дядю, не бий нас… дядю не бий…» А він як ударив, то одна ниць упала, а друга догори… А брата за одягом не помітили… Долівка у нашій хаті була земляна, то я коли вже повернулася в село, то зібрала попіл дітей і поховала, а тіла ж їхні стопилися на пекельному вогні й у землю увійшли, просочили її…

І от як припаде та долівка росою… під відкритим же небом згарище не один рік було… то все чисто видно — і як вони лежали, і ручечки, і голівки. Прямо ніби знята дитина на картонці. А дощ піде — червоніє долівка. Років три ці картини мов живі були переді мною. А в пам'яті й до скону лишаться»

Свідчить Ольга Гришко:

«Ще в середу ввечері прийшла до мене чоловікова сестра й сказала, що на Браницькій дорозі вбито німця, то за нього будуть 100 чоловік убивать. А вранці наступного дня, коли я вийшла у двір, то побачила, що по вулиці біжать люди, а, за ними карателі в чорних шинелях, касках, з автоматами уже багато схопили.

Почали ми тікать туди, де тепер пам'ятник загиблим, а. тоді сарай стояв. Увійшли в двір, — це ж дітей четверо при мені, — а там повен сарай людей.

…Біжу й. думаю: візьму дітей та сховаюся до батьків у погреб. А далі подив мене взяв: од самої лавки стільки хат минула, всі вони порозчиняні, а людини жодної ще не бачила. Тільки машини під'їзджають по черзі до кожного двору та поліцаї шастають. «Це ж вони барахло, курей та свиней підбирають» — здогадуюсь.

По дорозі зустріла Пріську Беркову… «Куди йдеш? — питає. «До батька» — відповідаю. «Не йди, — каже, — бо батько вже коло столу лежить, а мати з дівчиною (сестра це в мене була) коло печі побиті. Була я і в дядька Олексія (це батька мого брат/, там теж усі мертві, і в тітки Христі. Ніхто не вцілів…

…Приїхали ми в Носівку. Поліцайські сім'ї зупинились на стадіоні, потім їм куркуля Підорванова, хату виділили. А нам сказали, що завтра відвезуть до партизанського яру. Вечір уже, діти плачуть, їсти кричать, на свою піч просяться. А де ті їжа, піч? Спасибі, одна жінка, до себе на ночівлю пустила. Каже: «Вас сьогодні побили, а нас завтра. Невелика різниця».

Дітей на піч поклали, а самі так посіли та, й куняємо. А годині о шостій ранку поліцай добивається: «Є у вас козарці?» — «Є». Заходить і заявляє: «Одягайте дітей і самі одягайтесь. Ви арештовані». І автомат напоготові тримає. Куди ж він поведе, як не на розстріл. Коли другий поліцай біжить. «Ви вільні, — каже, приїхав командир Гафер з Іржавця і сказав, що наші солдати перепилися шнабсу і Козари спалили ошибочно». Ні не помилилися вони. Акція була дуже добре спланована.

А ось уривок із офіційного документа, складеного 23 вересня 1944 року:

“…10 березня 1943 року 150 німецьких машин підвезли до козарських лісів біля тисячі озброєних до зубів гестапівців. Цілий день тривала облава на партизанів. Але хіба видасть ліс синів, що прийшли сюди захищати волю і щастя землі, що стогне під німецьким чоботом?

Тоді гестапівці вирішили зігнати свою лють на мирному населенні: 11 березня 1943 року, біля 6 години ранку, коли народ ще спав, вони оточили село і почали по-звіряпому розправлятися з жінками, стариками, дітьми, як звірі, вривалися в хати, розстрілювали з автоматів усіх жителів, підпалювали хати, переходячи з однієї до другої і третьої… У льохи кидали гранати. Нелюдські крики неслись селом. Прийшла невблаганна смерть, пощади не було нікому». У «Хронологічному довіднику про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією» про Козарську трагедію написано так: «У цей день служили в церкві. Люди йшли причаститися Але німці не звертали на це уваги. Вони вивели із церкви 270 чоловік молильників, загнали у сільський клуб і спалили. 150 чоловік були також спалені живцем у колгоспному сараї. З 4700 чоловік залишилося живими 432.

Два дні над селом стояла густа хмара диму. Були спалені всі колгоспні будівлі, 870 дворів колгоспників, дві школи, клуб, сільмаг, пошта. Загальна сума збитків становила, 134 мільйони 730 тисяч карбованців…»

Пізніше було встановлено, що село було знищено каральною експедицією СД, яка складалася із німців, мадяр і біля 100 військовослужбовців Чернігівського карального батальйону СД.

Про Козарську трагедію письменником Олександром Скориною написано документальний нарис «Козари: смерть і безсмертя», який надрукований в книзі «Дзвони пам'яті» (Книга про трагедію сіл Сумщини і Чернігівщини, знищених фашистами у роки війни). Розповіді очевидців наведені в цій книзі взяті з нарису О. Скорини.

Перехід Носівської поліції в партизани

Але як не лютували гітлерівці, із подій на фронтах було зрозуміло, що на окупантів чекає поразка у війні. Це розуміли і німецькі прислужники-поліцаї. Вони шукали виходу, як спокутувати свої гріхи перед народом і Батьківщиною. Розгубилася і Носівська поліція. Як уже згадувалося в лютому вона звільнила із в'язниці 40 чоловік арештованих і приречених на страту жителів Носівки, а сама в повному складі 32 чоловіки на чолі з начальником поліції Бувайликом перейшла зі зброєю в руках в партизанський загін.

Керівництво загону перевірило поліцаїв у бойових діях. їм було дано завдання здійснити диверсію на залізниці. Під керівництвом Симоненка вони пустили під укіс шість паровозів, які переганялися по залізниці. Симоненко згадував, що в одному з паровозів залишився живим машиніст. їм виявився земляк Симоненка — Старицький. Він тут же попросив Симоненка прийняти його в загін.

Рейкова війна

12 березня вечором командування загону вирішило з боєм вирватися з оточення і відійти в Більські ліси. Батальйони проходили лісом і бачили заграву над Козарами. Трагедія села кликала до помсти над ворогом. Партизани розуміли, що найбільш дошкульних ударів вони зможуть завдати ворогові на залізниці, по якій фашисти відправляли на фронт підкріплення живої сили і техніки. На залізниці і стали зосереджувати свої дії.

Ще до Козарської трагедії в лютому місяці велику диверсію на залізниці здійснив залізничник Василь Татарчук. Разом із Іваном Дубиком, що теж працював на залізниці, вони дізналися, коли на фронт буде рухатися поїзд із німецькими солдатами. До диверсії залучили залізничних обхідників Івана Пелехая та Степана Ігнатченка. Коли стемніло, вони взяли потрібні інструменти і повідгвинчували гайки на з'єднаннях рейок, а потім повиймали із них костилі. В темноті здавалося, що колія в порядку, рейки були на місцях. Але вони були не прикріплені до шпал. Коли все це було зроблено, залізничники зникли з колії. Почувся гуркіт поїзда. Як тільки він дійшов до підготовленого місця, стався страшний вибух. Паровоз і вагони з ворожими солдатами полетіли під укіс. Разом із вибухом боєприпасів сталася пожежа. Під уламками вагонів загинуло багато гітлерівців. Один із високопоставлених есесівців штурман фюрер Дітц доповідав своєму начальству, що внаслідок аварії цього ешелону, що транспортував на фронт зенітну артилерію, загинуло багато гітлерівських вояк.

«Два санітарні літаки, — писав він, — протягом доби вивозили з місця аварії забитих та поранених офіцерів і солдат».

Татарчук ще довго працював на залізниці, надаючи партизанам допомогу в здійсненні диверсій, а потім перейшов у загін. Після війни він і Іван Дубик були нагороджені орденами Червоного прапора і медалями «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня.

Щоб запобігти дальшим диверсіям на залізниці, в районі дій партизанського загону фашисти пустили свій бронепоїзд. Він по декілька разів на добу проїзджав по залізничній лінії і стріляв із своїх гармат. Після того, як пройшов бронепоїзд, гітлерівці впевнилися, що на лінії немає закладених партизанських мін, вони пускали в рух й інші поїзди. А щоб не був підірваний на мінах сам бронепоїзд, окупанти попереду його рухали декілька пустих площадок. Потрібно було знищити це фашистське пугало.

Перебазувавшись в Більські ліси після Козарської трагедії, командування загону поручило це завдання роті Клима Скотаря, та підривникам Михайлу Іванову, Миколі Якименку та Михайлу Буранову. Це було в першій половині березня. Підривники виготовили саморобну міну. В дерев'яний ящик, наповнений вибухівкою, на гумовій стрічці вставлявся до детонатора бойок із прив'язаним до нього мотузком. В потрібний момент смикали за мотузок, бойок вдаряв по детонатору і таким чином здійснювався вибух. До речі, бувший підривник Миша Іванов зараз проживає в місті Чебоксари. Для Червонопартизанського сільського музею він виготовив макет такої саморобної міни, де цей макет експонується і зараз.

Партизани розмістилися так, щоб для них був вільний шлях для відступу в ліс, а ворогам від місця диверсії залишався шлях у болото, де їх доганяли партизанські кулі. Рано вранці охоронна група на бронепоїзді починала, свій перший рейс (вночі окупанти вже боялися пускати поїзди). Та тільки бронепоїзд підійшов до замінованого місця, партизани із замаскованої засади підірвали міну. її вибух звалив паровоз і три броньовані вагони бронепоїзда. Не давши опам'ятатися ворогові рота Скотаря відкрила вогонь і пішла в наступ. Фашисти, які уціліли почали відступати до болота, де їх доганяли партизанські кулі. Всі 25 мадяр обслуги бронепоїзда були знищені. Партизани втрат не мали. А трофеї були багаті. Крім зброї вбитих мадяр партизани зняли і забрали все озброєння бронепоїзда.

М. І. Стратилат до війни служив у армії артилеристом. Його знання тепер пригодилися в партизанській боротьбі. На початку проведення диверсій на залізниці він особисто допомогав бійцям освоїти підривну справу. Давалося взнаки те, що партизани не мали вибухівки. Вони добували її із нерозірваних або залишених нашими відступаючими частинами авіабомб, снарядів та мін. Доки підривники набули потрібного досвіду партизани мали декілька жертв. Серед загиблих був і згаданий підривник Михайло Буранов. Про нього Симоненко розповідав: «Буранов Миша — підривник партизанського загону. Це був відважний, бойовий хлопець. Я його пам'ятаю завжди підтягнутим, завжди обвішаним гранатами. При перезарядці гранати він порушив детонатор і граната розірвалася. Йому вибухом вирвало весь живіт. Похоронили ми його в лісі, а після звільнення району — перехоронили в центральну братську могилу».

Сім'я Буранова довго не знала, де і як він загинув, де похоронено його тіло. 1 ось дізнатися про це допоміг сім'ї майже неймовірний випадок. Коли Миша Іванов їхав у Носівку на одну із щорічних партизанських зустрічей, у своєму вагоні він розговорився з однією сім'єю, що їхала в гості в Чернігів. Коли ті розповіли, що вони не знають про свого чоловіка і батька Михайла Буранова, Іванов зірвався з місця і став обнімати їх. «Це ж мій найвірніший друг і товариш». Він загинув на моїх очах, я його й похоронив. Його тіло зараз перехоронено в Носівську братську могилу, де на гранітній плиті викарбовано і його ім'я. Загинув він у партизанах. Я зараз іду на партизанську зустріч. Їдемо зі мною на його могилу». Так сім'я Буранова через багато років взнала про його смерть і приїхала в Носівку.

Чомусь встановилася така думка, що підрив ворожих поїздів партизанський загін почав здійснювати після створення підривної групи в першій половині 1943 року.

Симоненко завжди заперечував це. Він розповідав мені, а пізніше надрукував у районній газеті статтю про те, як за вказівкою і порадою Стратилата здійснив диверсію на залізниці ще в травні-червні 1942 року. Ось ця розповідь:

«У середині 1943 року ми були грізною силою. Мали радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху. Літаки доставляли нам з Москви кулемети, автомати, протитанкові та снайперські рушниці, міни, гранати, різне спорядження. З'єднання в своєму складі мало три полки, сильну розвідку, артилерію, кінноту, автотранспорт, загін велосипедистів, госпіталь. У нас був свій аеродром. Бойові операції проводились вдень і вночі.

Але мені хочеться розповісти про наші дії тоді, коли нас, партизанів, було ще мало, коли нас відділяли від фронту сотні кілометрів, коли ми не мали належного озброєння. Пригадується одна з диверсій, проведена в перших числах травня 1942 року.

Командир нашого загону М. І. Стратилат сказав мені:

— група партизан, яку поведеш ти, повинна провести диверсійний акт на залізниці Ніжин — Київ, Фашисти пустили її в хід і використовують для підвезення на фронт живої сили, техніки, продовольства. Закладете під рейку міну — ешелон піде під укіс.

— Міну? Де її взяти? — Здивувався я.

Михайло Іванович усміхнувся і показав на гранату зразка 19І4-І931 р.р. Такі гранати називалися «пляшками». Прочитавши на моєму обличчі здивування, командир додав:

— Так, так. Це — міна, якою ви зробите аварію на залізниці між станціями Кобижча — Носівка.

Тут же тов. Стратилат — людина технічно грамотна — дав мені конкретні пояснення, як переобладнати гранату на міну, яка повинна була вибухнути тоді, коли на неї наїдуть колеса поїзда. «Технологія» була проста, і…смертельна.

— Якшо при закладанні міни під рейку допустите необережність і спрацює ударний механізм гранати, то не треба розгублюватись — радив Михайло Іванович. — Гранату кидайте на один бік залізничної колії, а самі падайте на другий. Детонатор гранати зірветься приблизно через чотири секунди після того, як спрацює «ударник». Дивіться, щоб ці чотири секунди не були останніми у вашому житті. Отож, холоднокровність і спокій. Спокій і холоднокровність.

Тов. Стратилат відпустив мене лише тоді, коли переконався, що я добре усвідомив механізм дії нової міни і техніку її закладення.

І ось ми вирушили на операцію. Ми — це Олександр Шевирьов, Павло Сеник, Гаврило Мірошник і я. Йшли лісом біля ЗО кілометрів. Зупинилися в Підгайному, а вночі вже були біля лінії залізниці.

Прислухались. Ніде немає нікого. Мірошник пішов в одному напрямку вздовж залізниці, Сеник — в другому. Метрів через 50 залягли. їхнє завдання — попередити нас про можливе наближення залізничної охорони.

Ми викопали під рейкою ямку, поклали туди гранату. Далі почалося найважливіше: треба зняти з ручки гранати запобіжне кільце і прив'язати вірьовочкою цю ручку до рейки так, щоб спрацював ударний механізм.

Серце шалено билося в грудях, але руки впевнено робили своє діло. Зав'язано міцний вузол. — Чи почується зрадливе механічне клацання? Ну… Все гаразд. Міна поставлена! Відійшли від колії. Чекаємо. Десь о 12 годині ночі підходить поїзд. Колеса, роздавлюють вірьовочку, приходить в дію пружина ударного механізму — і вибух. Аварія. Шість вагонів летять під укіс.

Ніколи не чув такої красивої музики, як звуки залізничної катастрофи фашистського ешелону.

А паровоз, на жаль, залишився цілим, йому вистачило тих чотирьох секунд, щоб проскочити місце, де лежала, наша міна.

Вранці ми доповіли М. І. Стратилату про виконання завдання. В цьому ж місяці було здійснено ряд диверсій на залізничних перегонах Носівка — Кобижча — Бобровиця — Марківці. Як і Татарчук бійці роти Шевирьова руйнували залізничну колію. Вони знімали кріплення рейок, а потім розсували їх на кілька сантиметрів. Цього було досить, щоб поїзд сходив з колії. Паровоз котився під укіс і звалював за собою вагони. Перша, диверсія цієї роти була здійснена Пилипом Іваницьким, Петром Скрипником та Давидом Ситником. Місце для диверсії вибрали біля Кобижчі під боком у Бобровицької комендатури. Рейки зійшли із закріплених місць ще завидна. Поїзда чекали до ночі. Ось із темряви появився пасажирський поїзд. Вікна класних пасажирських вагонів яскраво світилися. Та раптом паровоз клюнув носом і потіг під укіс вагони з німецькими вояками. По них партизани зосередили вогонь. Ті що залишилися живими, у безладді відступили. Партизани взяли трофеї, і, поки гітлерівці опам'яталися і пішли в наступ, рота, була вже в лісі.

Через декілька днів таку ж диверсію повторила група Потьомкіна біля села Макарівки. Тільки тепер партизани зруйнували і другу паралельну колію. Цієї ночі під укіс скотився товарний поїзд, який слідував на Київ. А слідом за ним тут же із залізничного полотна і поїзд, що ішов з Києва.

Але така примітивна «технологія» вже не задовольняла партизан. Після перших диверсій окупанти посилили охорону залізниці. Вночі і вдень залізницю охороняли патрулі. Для підриву ворожих ешелонів потрібна була вибухівка. Діставши її небагато із авіабомб, підривник Петро Стражник змонтував свою саморобну міну. Заклавши її під велику сосну, Стражник підпалив запал. Але сам не встиг відійти, як стався вибух. Стражник загинув. Потрібно було дати довший запал.

Так пішла у виробництво друга серія саморобної міни, яку пізніше використав Іванов для підриву першого бронепоїзда. Саме видобування вибухівки було зв'язане з великим ризиком.

Трохи пізніше сапер Петро Дудар запропонував переобладнати на міни звичайні артилерійські снаряди. Переобладнавши запал, Дудар сконструював міну моментальної дії. Таку міну в загоні називали міною МД (тобто міна Дударя). Для того, щоб безпечніше було транспортувати до місця призначення, переобладнаний запал вставляли в міну на місці диверсії.

Та запас снарядів швидко вичерпався. Тоді лісова підривна лабораторія почала працювати над дальшим удосконаленням саморобних мін. Експерименти «раціоналізаторів» увінчались успіхом. Для підривної роботи стали застосовувати авіабомби. їх запас для партизанів був майже невичерпним. Декілька тисяч їх партизани знайшли біля бувшого аеродрому під Андріївкою. Розгромивши поліцію в Андріївці, Лукашівці і Наумівці, мобілізували підводи і перевезли бомби на свої лісові склади. Багато авіабомб було доставлено також із Ніжинського аеродрому.

Вибух авіабомби не можна, було порівняти з вибухом гранати чи малого снаряда. Для підриву ворожих ешелонів потрібні пристрої із великою силою вибуху. Саме такими і були авіабомби. Та й авіабомби були різного «калібру»: від 50-кілограмових до 500-кілограмових. Одночасно в Куликівському лісі було знайдено чимало мін. Тоді підривники стали поєднувати ці підривні пристрої. В такому складі спочатку вибухала міна, яка детонувала вибух бомби. Так появилася в арсеналі Дударя міна-бомба.

Тут же в лісі провели і її випробування. На лісовій стежці закопали в вертикальному положенні авіабомбу. Над нею замаскували міну. По стежці пустили запряжену підводу Коли підвода наїхала на міну, стався вибух і міни, і бомби. Вибух був такої сили, що від підводи не залишилося і сліду.

Таку бомбу-міну і стали використовувати для диверсій на залізниці. В перший раз на колії закопали шість таких бомб на відрізку 70-80 метрів. Вибух був такої сили, що поїзд рознесло в щепки. Тоді для підриву поїздів почали закладати по одній бомбі-міні.

Коли використали такі вибухові пристрої, кількість аварій на залізниці одразу зросла. Щоночі групи підривників вирушали на бойові завдання. Майже кожну ніч в повітря злітали ворожі ешелони. Це змусило окупантів вночі зовсім припинити рух поїздів. Фактично припинявся рух на пів доби. Аце наполовину зменшувало постачання фронту. А скільки часу йшло на те, щоб відремонтувати зруйновані колії. Ремонт їх часто-густо тривав по декілька діб. Багато живої сили ворога було прив'язано до залізниці для її охорони. Це вже була відчутна допомога нашій армії на фронтах. Замість того, щоб використовувати своїх солдатів на фронті, гітлерівці змушені були тримати їх для охорони і ремонту залізниць. Рейкова війна відволікала від фронту значні ворожі сили. А регулярний залізничний зв'язок з Курськом, Воронежем, Харковом був порушений нашими партизанами.

Підрив моста в Козарах

Партизанські міни діяли не тільки на залізничних лініях чи ґрунтових шляхах, якими живився фронт, їх використовували для підриву мостів через річки. Ось як була здійснена операція по підриву Козарського моста через річку Остер. Цей міст окупанти посилено охороняли. Для його охорони біля моста стояла ворожа військова частина. Партизани довго не могли його підірвати. Навкруги були споруджені вогневі точки, сполучені земляними траншеями. Всі підступи до нього були під постійним обстрілом. Звичайним нападом моста взяти не було змоги. Тоді вирішили використати мінні пристрої. Імітуючи напад на міст, партизани відкрили сильний вогонь по охороні моста. Відвернувши увагу гітлерівців, партизани на невеликих плотах пустили по Остру декілька мін-бомб. Коли плоти з мінами підпливли до моста, партизани Їх підірвали. Сильний вибух декількох авіабомб розніс не лише моста, а й ворогів, які скупчилися біля нього.

Боротьба із залізничними патрулями

Посиливши охорону залізниці, окупанти думали, що вже добилися безпеки руху своїх поїздів. Ними було введено цілодобове патрулювання на залізниці. Після цього партизани починають боротьбу із залізничними патрулями.

В ніч з 27 на 28 березня партизани здійснили напад на один з таких патрулів. Вибравши вигідну позицію, партизани залягли обабіч залізничного насипу. Коли патруль підійшов до засідки партизанів, останні запропонували гітлерівцям здатися без бою. Фашистський офіцер на це дає команду своїм воякам відкрити вогонь. Але не встигли окупанти зняти гвинтівки, як партизани відкрили з усіх сторін перехресний вогонь. Втікати фашистам не було куди. Вони служили мішенню для месників. Майже всі 45 чоловік патрульної групи були вбиті.

Трагедія Сулака

Коли їх командування дізналося про цей сміливий акт партизанів, воно направляє на місце бою свого другого бронепоїзда. Під прикриттям гарматного вогню бронепоїзда, окупанти підібрали убитих. Після цього фашисти починають артилерійський обстріл околиць Червоних Партизан і Сулака. В селах почалися пожежі. На деякий час бронепоїзд відійшов на Ніжина на його місце підійшов ворожий ешелон і зупинився на тому ж місці. З вагонів вигрузилися карателі-мадяри і почали палити Сулак і околиці Червоних Партизанів — Якименці. їх жителі почали втікати в ліс. Фашисти стріляють у втікачів. А інша група пішла по селу і почала розстрілювати мирних жителів і палити їх подвір'я. Повторилася трагедія Козар. Ось як про цю трагедію Сулака описано в рукописі книги М. Симоненка «В лісах над Остром». Чому в рукописі. Тому що, коли було здано рукопис у видавництво, там опустили з тексту ті місця, де описувалися трагедії мирного населення, трудні моменти партизанської боротьби, невдалі партизанські операції. Після цього опис бойових дій партизанського загону був поданий в рожевому кольорі. Крім того, фактичний матеріал рукопису був так перетасований, що від хронології подій не залишилось і сліду. Рукопис містить дуже цінний фактичний матеріал, причому поданий він у строго хронологічній послідовності.

Рукопис, його літературну обробку оформляв для М. Д. Симоненка нині покійний вчитель Червонопартизанської школи Федот Степанович Лисак. Щоб правильно подати опис бойових дій партизанського полку Симоненка, партизани тоді багато разів збиралися разом, записували свої спогади, радилися, як їх висвітлити, коректували написане. Опис подій партизанської боротьби записано із вуст безпосередніх учасників цієї боротьби. Зараз цей рукопис знаходиться в Червонопартизанському історико-краєзнавчому музеї. В свій час я з дозволу автора зняв копію рукопису. Ф. С. Лисак дозволив мені використовувати цей документ, звичайно, із посиланням на нього, як джерело. Я вважаю, що подати Сулацьку трагедію потрібно так, як подано це в рукописі книги очевидцями подій і учасниками партизанської боротьби. Тому приводжу цю трагічну сторінку Сулацької історії повністю із рукопису книги «В лісах над Остром» в літературному оформленні Ф. С. Лисака:

«Трохи згодом з Ніжина підійшов ешелон і зупинився біля села. З вагонів вийшли мадяри і почали палити хутір Сулак та куток Якименці. Населення побігло врозтіч, але більше бігло до лісу. Фашистські солдати стріляли вслід. Падали побиті батьки, матері з дітьми на руках. Хутір Сулак, куток Якименці заволокло димом. Чути було окремі постріли, черги з автоматів, крики чоловіків, жінок, дітей, ревіла худоба. А серед диму метушилися мадярські солдати. На краю хутора можна було бачити таку сцену. Від крайньої хати до лісу швидко іде підліток років 13-14. Він високий, стрункий, вдягнутий у великий для нього піджак. На голові — тепла шапка-вушанка. У нього бліде довгообразе обличчя з широкими бровами. Очевидно, батьки не в змозі були поспішати за своїм найменшим сином і вони наказали тікати одному, а самі дивляться на нього, може, в останній раз. Серед двору стоїть стара жінка, на ній біла сорочка, чорна спідниця. Вона розгублено опустила руки. На обличчі — гримаса від зусилля стримати ридання. Поруч стоїть старий батько. Права рука батька опирається на ціпок, ліва — простягнута до сина, який швидко віддаляється. Старий кволим голосом повторював: не треба плакати, не треба плакати, йому і так важко, не плач, хай іде! Хпопцю, напевно, чути слова батька, обличчя його бліде, тонкі губи щільно стулені. Він боїться оглянутися, щоб не побігти назад до матері, адже ворог страшний, жорстокий, ворог наближається, палить, вбиває. Треба тікати і вирішувати долю самому. Фашисти всіх, хто потрапляє на очі, вбивали.

До хати Юхима Гуся збіглося чимало жінок і дітей. Вони сподівалися на його захист, бо Гусь працював майстром на залізниці. І ось сюди потрапив фашистський вояка. Перш за все він пристрелив пораненого чоловіка, що лежав на дорозі. Подивившись довкола налитими кров'ю очима, мадяр помітив під похиленим тином хлопця-інваліда років 14. Він перелякано дивився на фашистського вояку, що підходив до нього. Ось він бачить, як мадяр підносить гвинтівку, і руками закриває обличчя. Його крик обривається з пострілом. Із-за рогу хати показалася молода мати з дитиною в руках. Фашист вистрелив і пішов далі мимо закривавленої жінки. «За що тебе вбили, дитино моя, за що?» — кричала вона, пригортаючи мертву дитину. Проходячи мимо льоху, де ховалися жінки, мадяр кинув туди гранату. Звідтіль глухий вибух і зойки поранених.

А в дворі садиби, на призьбі під хатою, щільно притулившись одне до одного, сиділи діти по 8-14 років, більшість дівчаток. Вони благально дивилися на Гуся, який стояв перед ними з пов'язкою залізничника на рукаві і заспокоював їх. Аж ось з'явився на подвір'ї мадяр, обвішаний гранатами. В оголених по лікті руках він тримав гвинтівку. Даремно цього бандита намагався ублагати Гусь. Мадяр відсторонив його рукою і почав стріляти в гурт дітей. Ті з відчайдушним криком побігли, але тікати було нікуди: перед ними було болото. Діти попадали на землю в садку. Спокійно перезарядивши гвинтівку, мадяр стріляв у тремтячих дітей. 15-річній дівчині Ляшко Марії розривна куля попала в стегно. Ошаліла від болю і жаху, вона корчилась в ногах бандита і кричала, щоб він добив її. Але кат стріляв в інших. Потім мадяр вихопив гранату і кинув до дітей в садок. Але вибух гранати вразив не тільки дітей. Один осколок влучив мадяра біля ока. Можливо, це і врятувало декого, хто лишився живий у цьому дворі. Фашист, закривши око долонею, попрямував до ешелону.

Мадяри спалили куток Якименці, хутір Сулак і пройшли селом до Лешевої греблі, знищуючи всіх на своєму шляху. В цей день загинуло біля 70 чоловік дорослих І серед них — наші зв'язкові: Ганна Якименко, Григорій Ляшко, Микола Романенко, Парасковія Симоненко, більше 50 дітей, спалено 450 дворів… Багато сімей, що добралися в цей день в гаї, більше в село не вернулися. Треба було дати притулок, допомогти харчуванням, одягом цим переляканим матерям, дітям, старикам. Ми для них організували окремий табір, де зібралося біля 500 чоловік».

Знищення бронепоїзда і загибель Гаврила Мірошника і Ольги Мокренець

Як уже зазначалося, після знищення одного бронепоїзда на залізниці появився другий. Він також курсував по тому ж відрізку залізниці і обстрілював навколишні села. Але скоро прийшов»час розплати» і над цим броньованим ворогом. Завдання по його знищенню виконувала рота Володимира Вовкогона. Міни заклали неподалік від Сулака підривники Якименко та Буранов. Бійці роти Вовкогона розташувалися для розстрілу ворожих солдатів.

Міни спрацювали добре. Партизани відкрили вогонь по гітлерівцях, які почали вискакувати із вагонів Але в селі була організована засада. Карателі із Сулака пішли в наступ і почали оточувати сміливців. Щоб не потрапити в оточення, партизани вирішили відступити. В цей час було тяжко поранено політрука роти Гаврила Мірошника. Партизанка-боєць Оля Мокренець, яка виконувала і обов'язки медсестри, зробила йому перев'язку Поки перев'язала пораненого, партизани встигли відійти від колії. Тоді Оля сама почала виносити Мірошника з поля бою. В цей час карателі підійшли близько до позицій партизанів і оточили пораненого Мірошника і Олю. В розпалі бою, коли була дана команда відходити, партизани не помітили нестачі своїх двох бійців. Напевно вони подумали, що ті відступили раніше. Мірошник і Оля Мокренець потрапили в руки фашистів.

Карателі доставили їх в Ніжинське гестапо. Гавруша помер дорогою, а Олю гестапівці піддають нелюдським катуванням. Відважна месниця не видала жодної партизанської таємниці.

Щоб розкрити зв'язки населення з партизанським загоном, окупанти пішли на хитрість. Вони поклали трупи загиблих партизанів на привокзальній площі Ніжина, а переодягнуті гестапівці спостерігали, — чи хто впізнає їх, або почне забирати їх тіла. Але навчені гірким досвідом, ні хто «не клюнув» на цю хитрість. В одну із ночей трупи партизанів зникли. Вже після звільнення нашої території від окупантів виявилося, що поліцаї закопали тіла Гавруші і Олі на одній із сусідніх садиб. М. Д. Симоненко та дружина Мірошника — зв'язкова загону Тетяна Федорівна — відкопали трупи і по одягу впізнали партизанів. Тоді ж їх тіла були перехоронені в центральну братську могилу біля Носівської середньої школи Ne 1

Гаврило Григорович Мірошник родом із хліборобської сім'ї с. Плоского. Хоч і рано втратив він свого батька, колгосп допоміг вдові виростити сина. Після семирічки Гавруша закінчує Ніжинську бухгалтерську школу. В рідному селі і почалася його трудова біографія. Як здібного спеціаліста, його запрошують в Носівку. Діловий, енергійний він скоро привертає увагу керівництва району. Стратилат пропонує йому перейти в апарат райкому на посаду завідуючого сектором партійного обліку.

Коли в Носівку вступили окупанти, Мірошник разом з іншими працівниками вирішує що його місце в рядах захисників Вітчизни в тилу ворога. Важкою була ця боротьба в перший період становлення партизанського загону. Партизани несли значні втрати. В одній із облог ворогом партизанського загону Гаврило був поранений. Саме тоді створювалася в загоні санітарна частина. Як пише начальник цієї санчастини М. Бувайлик, Гавруша був першим пораненим, що тут лікувався. В лісових умовах та ще й без медикаментів було трудно вилікувати пораненого. Тоді друзі переправили його в Носівку. Два тижні виходжувала його на своїй квартирі підпільниця Труніна. Молодий організм пересилює поранення, і Мірошник знову стає в ряди бійців з ненависним ворогом.

Ольга Іванівна Мокренець — також одна із багатьох партизанів і партизанок. яким не судилося дожити до Дня Перемоги. Але вона зробила все. щоб цей день настав 9 травня 1945 року. Народилася вона 1914 року в селі Петрівці на Прилуччині. Рано залишилася сиротою, в 16 років мусила замінити батька і матір своїм молодшим сестрам та братові, допомагала їм стати на ноги. Брат став учителем, сестра вступила в авіаційне училище. Оля працювала в колгоспі. В 1936 році вона очолила ланку по вирощуванню цукрових буряків та тютюну. За досягнення високих урожаїв була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

Та мирна праця обірвалася разом із страшною звісткою: «Почалася війна». Законом стали слова: «Все для фронту! Все для перемоги!» Оля заміняє в колгоспі бригадира, разом з жінками збирає врожай. А незабаром почалися і чорні дні окупації. Пусткою стала для неї хата. Самотність давила її. Ольга Іванівна приймає до себе таку ж, як і сама, сироту Улю Ремигу. Удвох подруги вирішують почати боротьбу з окупантами. Через зв'язкову Євдокію Косенко налагоджують зв'язок з Носівським партизанським загоном. Її будинок стає явочною квартирою для партизанів. Тут переховують зброю, боєприпаси. А коли захворів на висипний тиф партизан Сташенко. Оля сховала його на горищі своєї хати і три місяці доглядала та лікувала. Зв'язок з партизанами підтримувала через Є. Косенко, Ф. Могильову (пізніше замучену в застінках Ніжинського гестапо). Випадково Оля дізналася, що за її хатою стежить вороже око. Далі залишатися в селі було небезпечно. Підпільниця іде в партизанський загін. В цей час партизани активізують свою боротьбу. особливо — рейкову війну. Оля бере участь у багатьох операціях. Тепло відгукувався про неї М. Д. Симоненко, називаючи Ольгу Іванівну сміливим і відважним бійцем. В багатьох із цих операцій Оля була і бійцем, і медсестрою. І, нарешті, останнє її бойове завдання — участь у знищенні ворожого бронепоїзда. Коли було поранено улюбленця загону Гаврушу Мірошника. Оля в розпалі бою перев'язала його. І навіть намагалася винести його з поля бою. Так і потрапили вони в руки ворога.

Відважній партизанці Олі Мокренець український поет Олексій Довгий присвятив свого вірша під назвою «Партизанка».

Каральна акція в Плоскому

1 квітня окупанти провели каральну акцію в с. Плоскому. Вночі велика кількість есесівців і допоміжників оточили село. Карателі в супроводі Плосківської поліції почали арештовувати сім'ї партизанів. Ось вони заходять до Миколи Ілліча Бувайлика. Сам Микола встиг заховатися у сусідньому подвір'Ї. Тоді карателі забирають його сина і дружину. їх, як і інших членів партизанських сімей, ведуть до садиби партизана Кузьми Коробки. Дорогою син Бувайлика Серьожа спробував утекти, але ворожа куля тут же, на очах у матері, звалила його.

До хати Кузьми Коробки звели 46 мирних жителів. Багато з них не встигли навіть одягнутися. Плачуть малі діти, просяться додому. А фашисти прикладами заганяють усіх у хату. В ній всіх закрили, поставили варту біля дверей та вікон, облили бензином і підпалили. Страшно було дивитися на це земне пекло. 46 жителів живими нелюди спалили в пекельному вогні. Полум'я пожирало дерев'яну будівлю, а з неї неслися несамовиті крики і зойки приречених. Слово « варвари» навіть не підходить до назви цих нелюдів.

У будинку Коробки загинули і молоді вчителі Яковенки. Яків Денисович Яковенко вчителював у Носівці. Тут він познайомився із молодою вчителькою Галиною. В Носівці вони і побралися. Напередодні війни їх перевели у 8-річну школу с. Плоского, де жили батьки Якова. Тут він став зв'язковим партизанів, часто відвідував загін. Це не могли не помітити запроданці. Так і потрапив до списку, в який окупанти заносили активістів для наступної страти. Яша намагався втекти від арешту. Але його вже за селом затримали ворожі патрулі. Галина Олексіївна, як побачила його в колоні смертників, з криком кинулася за ним. А потім, не пам'ятаючи себе, обняла свого Яшу і без роздуму вирішила розділити долю свого чоловіка. Так разом і згоріли вони в пекельному полум'Ї. Двоє їх маленьких діток залишилися на виховання Яшиній матері.

Опір окупантам зростає

Але як не старалися фашисти і їх прислужники поставити на коліна патріотів, це їм не вдалося. Після жорстоких каральних дій опір населення ще більше зростав, партизанська боротьба розгоралася з новою силою.

Партизани не припиняють своїх сміливих нападів. Навпаки — не минає жодної доби, щоб не злітали в повітря ворожі ешелони і мости, ворожі гарнізони і поліцейські гнізда. Ми часто вживаємо вираз: «3емля горіла під ногами окупантів». А інакше і не можна висловитися після останніх операцій партизанів. У другій половині квітня загін мадяр рухався в напрямку села Плоского. Партизани підготували їм «гостинну» зустріч. Дружним вогнем їх зустріла рота Шаромухіна. З флангів допомагав взвод Терещенка. Фашисти, розгорнувшись ланцюгом, пішли в наступ на партизан, почали обстрілювати їх з гармат. Партизани дві години продовжували бій. А коли в тилу ворога відкрило вогонь відділення Василя Грекова, фашисти, що чисельністю в багато разів переважали партизан, почали відступати, підбираючи своїх убитих і поранених. Смілива атака партизан у відповідь на наступ гітлерівців зовсім приголомшила мадяр. ЗО чоловік з них кинули зброю і здалися в полон.

Ще 23 квітня партизани почали підносити окупантам Першотравневі подарунки. В інформації Стратилата. яку він подав у ЦК КП/б/У 14 серпня, коли він перебував у Москві, значиться: «3агоном були підірвані міст і поїзд на лінії Ніжин — Чернігів, міст і поїзд на лінії Київ — Ніжин, міст на лінії Ніжин — Прилуки, дерев'яні мости по річці Остер в селах Мрин, Плоске, Козари…» Нічне небо вкривали червоні заграви від пожеж, нічний спокій раз-у-раз порушували вибухи мін і стрілянина із кулеметів і гвинтівок.

Через декілька днів партизани на керованій міні підірвали колону німців. Від вибуху загинуло до 90 ворожих солдат.

Першотравневий парад

Свято 1 Травня партизани розпочали з параду. Перед вишикуваними бійцями всіх трьох батальйонів виступили їх командири. Були зачитані накази по батальйонах. А потім зібралися всі біля радіоприймача і уважно слухали першотравневу передачу, повідомлення з фронтів. Після святкового обіду багато загонів бійців вирушили на бойові завдання.

Остаточно перервати сполучення окупантів із фронтом було вирішено 6 травня. Були знищені всі уцілілі мости на залізницях і ґрунтових дорогах, в багатьох місцях підірвані залізничні колії. Рух на них припинився на декілька діб. В тупиках залізничних станцій, на коліях і перегонах скупчилося багато військових ешелонів. Викликані з інших місць саперні та будівельні частини відбудовували зруйновані шляхи. В ніч з 6 на 7 травня повсюди гриміли вибухи. На небі раз-у-раз спалахували партизанські блискавки. Цю ніч партизани називали «горобиною» ніччю.

Визволення мринських бранців

Після трагедій в селах Козари, Плоске, Червоні Партизани окупанти не припиняють масового терору проти мирних жителів. Сотні заручників з усіх сіл району томилися в застінках гестапо. Багато з них були розстріляні і закатовані. Готується чергова розправа над партизанськими сім'ями села Мрин, Партизанська розвідка донесла, що 27 квітня ці сім'ї фашисти везтимуть із Мрина в Носівське гестапо.

Мринська поліція знаходилася в цегляному приміщенні Мринської школи, яку окупанти обладнали у справжню фортецю. Територія школи була огороджена колючим дротом. Навкруги споруджені вогневі точки, між ними викопані траншеї. Кілька класів школи поліцаї зайняли під в'язницю, де тримали заложників і мирних жителів. У кімнатах поруч знаходилася поліція. Тут же проводилися допити із застосуванням тортур. Крім того, до арештованих членів партизанських сімей були приставлені «двійники» із жителів села яких окупанти вважали благонадійними. Кожен із цих “двійників”» відповідав ціною свого життя за закріпленого за ним в'язня і ні на хвилину не відпускав його від себе. Допити змінювалися тортурами, тортури — допитами. Особливе сумління проявляли такі німецькі прислужники, як Бондаренко, Заєць та інші. У відповідь на їх знущання партизани спалили садиби поліцаїв.

Колишня заложниця Ольга Демидівна Глинка, дочка розстріляного в кінці 1941 року партизана Демида Терентійовича Глинки розповідала:

— На допитах гестапівці весь час повторювали питання: Де партизани? Скільки їх?»Після кожного запитання вони закладали в двері її пальці і давили, аж поки не починала йти кров. Не дочекавшись відповіді, гітлерівці повторювали все спочатку. Щоранку нас виводили на подвір'я для перевірки. Ми повинні були пройти вперед і назад крізь дві шеренги поліцаїв, які нещадно били нас нагаями. Особливо тяжко було дивитися на наших стареньких матерів, які падали під першими ударами. А підійти і допомогти їм ми не могли. »

Партизани декілька разів намагалися розгромити це поліцейське кубло і визволити в'язнів, але кам'яні стіни школи заважали це зробити. Було підірване приміщення старостату. Згодом поліцаї відібрали і переселили в окрему арештантську кімнату всіх в'язнів — членів партизанських сімей, яких почали готувати для відправки в Носівку. Зв'язкові доповіли про це в партизанський загін і командування прийняло рішення визволити приречених на страту.

Як розповідала Ольга Демидівна, до вікна їхньої кімнати підкралася вчителька Надія Іванівна Остапенко і через розбиту шибку пошепки сповістила, що дорогою партизани повинні їх визволити. Але вона тут же була схоплена поліцією і разом з дочками Світланою і Ларисою включена в групу для відправки в Носівське гестапо.

Серед приречених на смерть були: мати Василя Йовича Компанця — Зоя Митрофанівна. його сестра Мотрона Йовівна. мати Дмитра Кіндратовича Голодного — Марина Іванівна, сестри Євгенія і Мотря, Ольга Демидівна Глинка і її мати Анастасія Юхимівна. Парасковія Антонівна Нижник, Наталія Харитонівна Соловей та Сергій Леонтійович Блуд, його дружина Устина Іванівна і дочки Єфросинія і Євдокія. Всіх смертників розмістили на підводах. На останній з них «нова влада»села відправляла німцям гостинці: молоко, вершки, туші свиней. Валку конвоювали поліцаї з Мрина та навколишніх сіл. Ними командували два німці.

В голові колони — кулемети. До арештованих приставлена варта. Весь конвой ішов низкою на відстані 50 метрів від обочини шляху. Таким порядком валка вирушила на Носівку.

«Проїхали міст, — згадувала заложниця Мотрона Йовівна Компанець, — і вже перед самим узліссям я помітила, що супроводжуючі нас вороги чимось переполохані. А потім і сама побачила, як за деревами промайнули окремі постаті. Проте кінчався ліс, а нападу на нашу колону не було. Під'їхали до струмка на узліссі. Міст через нього виявився зірваним. Нас усіх поодинці перевели через струмок. І тут ми побачили, як навперейми колоні справа мчать на конях два вершники. Німці і поліцаї відкрили по них вогонь. Тоді й з лісу загриміли дружні залпи. Почався бій»

Першими на місце бою прибули вершники — комісар загону Михайло Гонта і мринчанин Іван Нижник. Вони мчали від лісу полем і були для ворога відкритою мішенню. Тут їх і настигли ворожі кулі.

Коли партизани відкрили вогонь, весь конвой почав тікати. В цей час підводи зупинилися і біля арештованих залишилися лише два поліцаї. Решта ворогів, рятуючись від партизанів, тікали в село Жовтень.

Із визволеними мирними жителями партизани повернулися в табір. Сюди ж були доставлені і два полонені поліцаї. Командир роти В. Й. Компанець запропонував недавнім в'язням самим вирішити долю запроданців. І жінки в один голос заявили свій присуд: «Смерть зрадникам!»

Після бою в партизанський табір не повернулися Гонта і Нижник. Кінь Гонти, поранений в шию, прибіг в табір. Це ще більше підтвердило здогадки партизанів про загибель їх бойових товаришів.

Наступного дня, як тільки почало світати, на місце бою для пошуків були відправлені групи партизанів. Ось як про це розповіла Ольга Демидівна: «Я йшла в групі з п'яти чоловік. Зі мною були Компанець і Дейнека. Дейнека весь час гукав: «Ваня Нижник! Де ти?» А у відповідь вторила лише лісова луна, яку ми весь час сприймали за стогін пораненого і йшли на неї далі. На узліссі ми побачили Нижника. Тяжко поранений, він потрапив до рук фашистів. Вони страшно глумилися над партизаном. Тіло його було порізане, шкіра в багатьох місцях зідрана, на грудях вирізаний хрест. В мертве тіло увігнана фінка. «Тіло Гонти також знайшли на узліссі. Воно було пронизане кількома ворожими кулями, які й звалили його з коня.

Полеглих привезли в партизанський табір. Підірвали толом лісовий дуб і на його місці поховали бойових товаришів. Відгримів прощальний салют, затихла лісова луна, тільки весняний вітер тихо шумів молодим листям. Не стало вірних бойових друзів для яких любов до Батьківщини, вірність їй і своєму народові були сильнішими за смерть.

Після визволення району тіло командира загону Михайла Григоровича Гонти та мринчанина Івана Дмитровича Нижника перехоронено в центральну братську могилу м. Носівки.

• 

  Пам'ятник над дорогою між Мрином і Лісовими Хуторами

• 

  Пам'ятник над дорогою між Мрином і Лісовими Хуторами

• 

  Пам'ятна табличка

А на місці бою, в якому було врятовано життя мирних жителів і в якому смертю хоробрих загинули Михайло Гонта та Іван Нижник, біля лісу над шляхом споруджено пам'ятник. Карбований напис на ньому “Пам'ятаємо” устами живих запевняє, що ми ніколи не забудемо грізного двобою з фашистами, ніколи не забудемо тих, хто поліг у цих боях.

Знищення поліцейського стану в Носівській дослідній станції

Серед першотравневих «подарунків» ворогові була і операція по знищенню поліцейського стану в Носівській дослідній станції. Ця операція давно назріла. В дослідній станції після групи Василя Розжогіна була створена друга підпільна група, в яку входили працівники станції О. Павленко, Д. Бутунець. Ф. Якименко та ін.

В цей час поліцаї дослідної станції арештували багато членів сімей партизанів і підпільників. їм загрожувала розправа. Підпільники зуміли умовити німецьку адміністрацію станції добитися звільнення арештованих А потім почалася підготовка до знищення поліцейського стану і відправлення сімей підпільної групи до партизанів. Коли підпільники доповіли про обстановку в партизанський загін, його штаб розробив план операції. Здійснити її доручили роті Клима Скотаря із батальйону Миколи Симоненка.

Темної ночі партизани вирушили в дослідну станцію. На підводі вони везли 50-кілограмову бомбу. За підводою слідували і підривники М. Іванов та І. Буранов.

Поліція розміщалася в будинку поряд з адміністративним приміщенням. Партизани пробралися на подвір'я і засіли за сусіднім будинком. Напасти зненацька на поліцейський стан не вдалося — вартовий підняв тривогу. На вимогу партизанів здатися без бою поліція відповіла пострілами. Почався бій. Запрацювали партизанські кулемети. Під їх прикриттям партизани доставили до поліцейського будинку авіабомбу. Підривники встановили її на вуглу будинку. Ще хвилина — і Михайло Іванов запалює бікфордів шнур. Страшний вибух струснув будівлю. Покрівля будинку злетіла в повітря. Сам будинок рознесло в щепки. Під його руїнами знайшли собі могилу прислужники окупантів.

Партизани почали господарювати на подвір'ї станції, їм допомагали члени підпільної групи. Бійці запрягли в підводи станційних коней і грузили зарізану худобу, зерно, борошно — все, що було в станційних коморах. 1 Травня в загоні провели за багатим столом. Адже в загін партизани доставили 13 нагружених підвід. Серед трофеїв партизанів була легкова автомашина начальника станції. Особливо пригодилася в партизанському загоні друкарська машинка.

З бойової операції в Дослідній станції в партизанський загін прийшло велике поповнення. В ряди з'єднання влилося біля 70 нових бійців. Багато підпільників прийшли в загін зі своїми сім'ями.

Поповнення загону

В партизанський загін прибули і члени підпільної групи хутора Ставок. Цю підпільну групу організував оточенець, лейтенант Микола Фігура. Ще до операції група мала зв'язок із загоном: збирала і доставляла одяг, продукти. Багато підпільників Ставка працювали на дослідній станції, намагаючись якнайбільше шкодити окупантам: псували машини, розтягували збіжжя. До цієї групи входили Зіна, Данило та Іван Довгалі, О. Бочковська. О. Фігура, В. Тертишник. М. Погребний, Г. Мархай, І. Климюк. Тепер вони також влилися в партизанський загін.

Із активізацією партизанської боротьби в загін надходять нові поповнення. Цьому сприяли перемоги наших військ на фронтах. Шукають своє місце у всенародній боротьбі з ворогом, всі, хто з тих чи інших причин залишився у ворожому тилу. Бійці загону стають свідками найнеймовірніших зустрічей.

Одного разу на посту у секреті стояв боєць Сергій Матеюк — уродженець Західної України. Із-за укриття дерев він побачив, як по лісовій стежці прямують три постаті — чоловік і дві жінки. На окрик «Стій! Хто йде?», — чоловік відповів, що вони йдуть до партизанів. Голос його здався Матеюку знайомим. Коли він вийшов зі своєї засідки, то впізнав свого старого друга, з яким вони не бачилися з 1934 року. Чорній, так було прізвище прибулого, як і Матеюк, був членом Компартії Західної України. За польської влади вони були ув'язнені в Люблінському замку. Потім їх розвели по різних таборах і вони більше не бачилися. Після приєднання Західної України, їх розселювали по всій Україні. Так вони обидва потрапили на Чернігівщину. Матеюк працював на Носівській дослідній станції, Чорній — в одному із радгоспів Бобровицького району. І ось через багато років доля звела їх в Носівському партизанському загоні. Як тут не згадати відоме прислів'я: «Гора з горою не сходяться…»

В розпал партизанської боротьби в травні місяці в Носівський партизанський загін прибула ще одна підпільна група із Малої Носівки. Це — Виноградов Микола Дмитрович, Гощинський Йосип Давидович і Висоцька Тетяна Валентинівна. Виноградов сам із Києва, до окупації столиці працював прокурором Дніпровського району, Гощинський — старший слідчий, а Висоцька — старший секретар цієї прокуратури. Виконуючи рішення уряду, вони контролювали роботу Дніпровської флотилії по обслуговуванню фронту, а після наказу військам залишити Київ, відповідали за знищення всіх суден флотилії. Виконавши це завдання, вони відступили з армійськими частинами в напрямку Полтави. Тут потрапили в оточення. Пробираючись до лінії фронту, вони дісталися до Носівки. На нещастя тут Гощинський захворів, і група зупинилася в Носівці. Довелося переходити на нелегальне становище. Під чужими прізвищами вони поселилися на квартирі у жительки міста Мельник Надії, Вижити було трудно. Виручало те, що Гощинський (по національності єврей) мав спеціальність токаря по дереву і майстра-колісника. Змайстрували примітивний токарний верстат. Гощинський став виточувати різні господарські і побутові речі, зокрема, котушки для прядок. Поскільки в час окупації це був дефіцитний товар, Висоцька і Мельник ходили по селах — вимінювали на них продукти. Разом з цим велася і роз'яснювальна робота серед населення. В групу був залучений лікар Пулинець. Підпільникам він доставив радіоприймач. І тепер стали записувати зведення Радінформбюро і в листівках поширювати його серед населення. Через члена підпільної групи Коломієць Любу Виноградов зв'язався з командиром Бобровицького партизанського загону, який дав вказівку влаштуватися на роботу і виконувати його доручення по збору потрібних партизанам відомостей. В зону діяльності їх підпільної групи входили радгосп Мала Носівка, цукрозавод, МТС. До роботи в підпільній групі скоро були залучені крім В. Пулинця, його брат І. Пулинець (з Ніжина), М. Онищенко, Г. Ткалич, Ф. Петренко, Г. Радченко, С. Краєвой, П. Гаврилов, Л. Блинов, В. Приступко, І. Даний, М. Куров та інші. Крім розвідувальної і роз'яснювальної роботи підпільники зробили багато, щоб не допустити зруйнування цукрового заводу окупантами під час їх відступу. Більша частина групи на чолі з Виноградовим в травні перейшла в загін. Виноградов був призначений начальником особливого відділу, а потім і начальником політвідділу з'єднання. Гощинський спочатку був рядовим бійцем, а згодом політруком роти і начальником особливого відділу 1-го партизанського полку. У своєму звіті Українському штабу партизанського руху М. Виноградов писав, що він, як начальник особливого відділу організовував роботу так, що забезпечив партизанське з'єднання від проникнення в нього ворожої агентури, що засилалася органами гестапо і німецької військової розвідки. Біля двадцяти чоловік агентів гестапо і зрадників було викрито і знищено особливим відділом…»

Викриття шпигунів

Дійсно, в 1943 році партизанський загін, а пізніше — з'єднання було грізною силою, для його знищення мобілізовувалися не лише військові частини, а й воєнна розвідка, гестапо. Під виглядом бажаючих влитися в партизанський загін, до партизанів засилалася ворожа агентура. Шпигуни приходять в загін як поодинці, так і групами.

Ось декілька прикладів. Це було вже після повернення партизанів із-за Десни. В загін прийшов чоловік, який назвався Мухазановим. При співбесіді заявив, що він оточенець, колишній політп раці вник нашої армії. Беручи це до уваги, йому доручили складання звернень до населення окупованої території і до тих, хто був на службі в окупантів. Тексти цих звернень палко t закликали до боротьби з гітлерівцями. Але, як виявилося пізніше, вони містили зашифровану інформацію про партизанський загін. Коли він увійшов у довіру, його було призначено командиром батальйону. В бойових операціях виявилося, що Мухазанов ігнорує виконання поставлених завдань. В одному із боїв партизани оточили колону німців, що рухалася із Мрина на Ніжин, і примусили їх заночувати в селі Плоскому. Мухазанову із його батальйоном було дано завдання знищити ворога, коли він наступного дня вирушить з Плоского до Ніжина. Мухазанов поставленого завдання не виконав. Наступного разу йому було доручено ракетами навести на ціль наших бомбардувальників, що повинні були бомбити скупчення ворожих ешелонів на станції Ніжин. Цю операцію Мухазанов також зірвав. Коли стали розслідувати причини, виявилося, що він був німецьким агентом.

Таким же шляхом в загін був засланий агент гестапо німець Ландорф, його фашисти переправили в загін під прізвищем Труша — заступника начальника Куликівської поліції. Щоб увійти в довіру, він привіз у загін секретний документ, за яким в Київ направлялися три зрадники-шпигуни. Більше того, Ландорф-Труш запропонував свою послугу — знищити цих шпигунів. Щоб перевірити помічника поліції, разом з ним партизанське командування послало і двох партизанів. Дійсно. в цій лжеоперації він знищив трьох агентів, що навчалися в шпигунській школі і тепер направлялися в Київ. Ціною їх життя він увійшов у довіру партизанського командування. Його вже було послано на бойове завдання. Але на наступний день Ландорфу-Трушу не поталанило. Він був розкритий. І зробили це його підопічні. Зв'язковий з Мрина доставив у загін п'ятьох поліцаїв, які прийшли в загін, щоб спокутувати свою вину. При їх обшуку звернули увагу на те, що в кожного з них були однакові носові хустки. На носовичках були малопомітні номери. Точно такий же носовик співробітники особливого відділу бачили вчора і в Труша. Підозрюючи неладне, чекісти загону вирішили приголомшити п'ятьох колишніх поліцаїв, їм заявили, що в загоні про них знають і чекають на людей з такими носовими хустками. Якщо вони чистосердечно в усьому признаються, це буде враховано при визначенні їх вини. Так група із п'ятьох шпигунів розкололася і пообіцяла вказати на того, хто ними буде верховодити. Всі вони вказали на Труша-Ландорфа. Так безславно закінчилася кар'єра німецького професіонала-розвідника.

Щоб отруїти командування загону, Чернігівське гестапо направляє до партизанів шпигунку-повариху. Про це дізналася перекладачка гестапо. Негайно вона вирушила в Носівські ліси, з великими труднощами знайшла партизанів і попередила їх про нову провокацію. Її героїчний вчинок врятував життя партизанам.

А ось ще одне із тодішніх «досягнень» шпигунської школи гестапо. Про це також розповів Микола Симоненко. Одного із військовополонених німці примусили піти на службу в гестапо. А щоб закрити йому шлях повернення до своїх, на його обличчі зробили пластичну операцію. Ось таким і заслали його в загін. Але нещасний не міг пробачити ворогам того, що вони спотворили його тіло і душу. Він розповів командуванню все, що знав про засилку в загін провокаторів. Показуватися на люди він не хотів, а тому, за його бажанням, у таборі жив самотньо, в окремій, для нього викопаній, землянці. З приходом фронту, його передали передовим частинам нашої армії.

Приклади засилки до партизанів гестапівських провокаторів були не одинокі. Виноградову, як начальнику особливого відділу з'єднання було чим займатися в загоні.

У своєму звіті Виноградов писав, що був призначений також начальником політвідділу з'єднання. Про цю сторону його діяльності в звіті читаємо: «Як начальник політвідділу з'єднання робив усе для того, щоб згуртувати партизан, укріпити дисципліну серед бійців і мобілізувати їх на безпощадну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. З цією метою написав цілий ряд віршів і пісень, що відображали життя і діяльність партизанського з'єднання, намагаючись показати кращих людей, беззавітно відданих справі нашої Вітчизни. Ці вірші читав бійцям у ротах, батальйонах і полках з'єднання, а також їздив читати в сусідні з'єднання Сагая і Збанацького…»

Поетична творчість партизанів

Частково я вже наводив приклади цих віршів, зазначаючи, що їх написав партизанський поет. Наприклад, вірш про Галю Данилко. Так ось. цим партизанським поетом і був Микола Виноградов. У художньому відношенні ці вірші були не зовсім досконалими, але в них була правдиво відображена пар-тизанська дійсність і тому вони користувалися серед партизан великою популярністю. Вірші і пісні часто виконувалися на партизансь кій сцені, адже в загоні була своя художня самодіяльність, свої глядачі і слухачі, які не шкодували аплодисментів своїм самодіяльним артистам.

Ось слова найбільш поширеної пісні «Нова партизанська» на зразок відомої пісні «По долинам и по взгорьям». Вона і виконувалася на мотив цієї пісні

По лесам и по болотам
Для того, чтоб немцев бить,
Нам, советским патриотам,
Днем й ночью путь открыт.

Рвем мосты, сжигаем склады,
С рельс пускаем поезда;
Не даєм фашистским гадам
Мы покоя никогда.

За сожженные селенья,
За убитых жен, детей
Жестоко, без сожаленья
Мстим врагам страны своей.

Весь народ советский поднят
На народную войну:
Будут нас фашисты помнить
На фронтах и здесь, в тылу.

А потом в семье великой
Будем часто вспоминать
Как боролись с вражьей силой,
Берегли Отчизну мать.

Цю пісню під час окупації співали не лише в партизанському загоні, а й серед окупованого населення.

Або на зразок мелодії некрасовських «Коробейника», «Ой полным-полна коробушка» Виноградовим складено її партизанський варіант:

Эх, полным-полна котомочка,
Есть в ней тол, пироксилин,
Подорвать состав в потемочках
Партизан идет один.

Взял еще гранат полдюжины
На запасы не скупясь,
Взял все то, что было нужно там.
И пошел, не торопясь.

Заложил под рельсы толу
И вставил тщательно запал,
Сильный взрыв все поднял вгору,
Поезд в щепки разметал.

Полетели кверху головы,
И подняли фрицы вой.
Будут немцы знать Ермолова,
Партизана с Лозовой.

Девяносто Эшелонов
Так пустили под откос,
И наследников-тевтонов
Били в голову и в нос.

Молотить хлеба готовились,
Молотилок навезли
Партизани ж беспокоились,
Чтобы хлеб не увезли.

И собрать наш хлеб в окрестностях
Интервенты не смогли.
Партизаны в этой местности
Молотилки все сожгпи

Наш отряд в борьбе «За Родину»
Тысяч пять врагов убил
За злодейства подлой гадины
Он везде жестоко мстил.

А ось партизанські частівки на слова Виноградова:

Много пели в одиночку,
А сейчас поем вдвоем,
Как в отряде партизанском
Мы воюем, немцев бьем.

Много есть у нас в отряде
Замечательных людей,
Тех, кто жизни не жалея,
Бьет врагов страны своей.

Взять вот Колю Якименко,
Парень скромный и простой.
Броневик в откос отправил
Он с дорожки столбовой.

А другой раз бронепоезд
Был отправлен под откос,
Пулеметов пять, две пушки
Симоненко к нам привез.

Вместе сним Андрюша Козин
Немцев крепко угощал,
Он шутлив, в бою серьезен:
Бил он только наповал.

Полицай не видит места
Ни в селе, ни за селом,
Всюду меч народной мести
За врагом идет следом.

Наведу слова ще однієї пісні, яку дуже любили в партизанському загоні. Це пісня про героїчну смерть Михайла Гонти, який загинув, визволяючи мирних жителів села Мрин. Співалася вона на мелодію відомої пісні «Раскинулось море широко»:

Их двадцать палило, спеша, в одного.
Стреляя, он к лесу подался,
Но ранили пули смертельно его,
Лежать на опушке остался.

Присяга — живым не сдаваться врагу,
В мозгу у него промелькала,
Он верный наган приложил ко виску,
И вмиг комисара не стало.

Товарищи ночью его понесли,
Луна освещала дорогу.
Бойцы-партизаны проститься пришли,
Печаль подавила тревогу.

Над свежей могилой сказал командир:
«Простимся, товарищи-братья!»
От мести священной встряхнется весь мир,
Фашисты за все нам заплатят.

Поезія М. Виноградова ішла слідом за подіями загону. Вона негайно відгукувалась на них:

Не в торжественный день на параде,
Не в пиру средь гостей дорогих,
А в лесу, в партизанском отряде
Я увидел героев своих.

Олишевка — село на дороге,
В ней мадьярский стоял гарнизон.
Наши силы слабее намного:
Нас всего был один батальон.

Враг об этом узнал очень точно,
Ведь за нами повсюду следил,
Он собрал свои силы и прочно
С трех сторон наш лесок оцепил.

Боевой командир, как всегда, впереди
Вел в атаку бойцов своих смело.
Петр Демьянович Дударь за боем следил
И он действовал точно, умело.

А на левый наш фланг к нам на помощь пришел
Взвод отважных бойцов второй роты
Под обстрелом врага его быстро привел
Патриот-политрук смелый Шота.

Вася Греков — наш пулеметчик.
С ним все время я рядом лежал
Этот меткий стрелок и наводчик
Хладнокровно и метко стрелял.

Як бачимо, слова в звіті про партизанську діяльність Виноградова, що він «написав цілий ряд віршів і пісень і читав їх бійцям в ротах, батальйонах і полках і, навіть їздив читати в сусідні партизанські з'єднання» — це не вигадка для хорошого слівця. Під впливом віршів Виноградова в загоні виникає не лише інтерес до поезії, а й з'являється багато творців поетичного слова. Вже багато пізніше один з партизанів у розмові зі мною назвав це «віршоманією». Напевно, Виноградов був хорошим пропагандистом поетичного слова. Я наведу ще один такий приклад. В свій час після війни я збирав спогади учасників про бойові дії партизанів. ! ось, з проханням написати про це, я декілька разів звертався до колишнього відважного партизана — керівника підривної групи другого полку Михайла Васильовича Іванова, який після війни проживав у Чувашії в м, Чебоксари. Але у відповідь на свої листи я одержую від нього не спогади, а вірші, в свою чергу із проханням допомогти надрукувати їх у нашій районній газеті. Наші редакційні поети забракували їх і до друку не допустили. На моє прохання вони також не відгукнулися. А через це своїх спогадів він так мені і не вислав. А жаль. Цей відважний підривник, на рахунку якого десятки підірваних ворожих ешелонів, міг би багато розповісти з бойової історії партизанського загону.

В 1981 році в Чебоксарах його відвідала група бойових товаришів на чолі з М. Д. Симоненком. Багатьма спогадами тоді поділилися колишні народні месники, багато було задушевних розмов. І тут Михайло Іванов, якого партизани називали «хлопцем з Чувашії», заявив, що підривну діяльність його командування оцінило високо, а ось в його віршах спеціалісти не знайшли «художніх образів». І закінчив розмову про це Іванов так: «… Художні образи… Ми художества робили там, в лісах над Остром, в боях з ворогом. Партизанське життя в художніх прикрасах не має потреби. «Виконуючи його бажання, я вміщую в цій книзі один із його віршів, звичайно, вже з «художніми образами». Ось його текст:

ВЕЧНАЯ СЛАВА ПОГИБШИМ

В Носовке, в братской могиле,
В каштанов густой тени
Покоятся народные мстители,
Погибшие в годы войны.

Их имена на гранитной плите
Светятся росами-изумрудами.
И ложатся на могилу живые цветы
В праздники и трудовые будни.

Приходят люди к этой могиле
Отдать дань погибшим героям,
Склоняют головы в минутном молчании,
Не нарушая их вечного покоя.

И пусть в бесконечном вальсе кружится Земля,
И птицами летят над планетой годы.
Но всегда будут благодарны этим бойцам
Свободные страны и их народы.

Іванов завжди приїжджав у Носівку на традиційну щорічну партизанську зустріч. Часто він тут під лісовими шатами на тимчасовій сцені читав і свої вірші.

Художня самодіяльність

Незважаючи на дуже трудні умови, на безперервні бої з ворогом, на тяжкі втрати, в загоні була своя партизанська художня самодіяльність. На лісових галявинах, як на театральних сценах. в період між боями, виступала художня самодіяльність. Пісні змінювалися танцями, танці — веселим гумором і художнім декламуванням. Кожен тут міг показати свій хист самодіяльного артиста. А таких в загоні було немало, хоча партизанське життя і наклало свій відбиток на кожного бійця. Але в житті і смуток, і горе втрат чергувалися із радістю перемог. Сміх і смуток тут завжди були поруч. Можна це назвати словами Олеся: «Радість із смутком побраталися».

М. Д. Симоненко розповідає, що в години відпочинку веселив загін один боєць, якого партизани називали «наш Андрій». Своєю здібністю перевтілюватися в різних людей він завжди привертав увагу партизанів. Або партизан Коля, зовнішністю ніяк не нагадував цигана, а тим більше циганку. Але цей рудий широкоплечий хлопчина ніколи не розлучався з картами і всім, хто хоч цього і не хотів, він ворожив на картах, пророкуючи успіхи в боях бійцям і віщуючи страшну загибель ворогам. Симоненко пише: «Пригадується боєць Сосюра Володя — статний, чорнявий, з суворим обличчям. Ніхто ніколи не бачив його усмішки, але сам він завжди викликав сміх, тільки-но з'являвся серед бійців. Можливо тому, що у Сосюри зовнішня суворість поєднувалася з майже дитячими вчинками, які робив він навмисно. Вчас бою, зробивши декілька пострілів, він хрестився і кликав на допомогу Миколу Угодника, в той час, як Андрій, якого називали «клоуном» співав веселої.

Боєць Гришка любив одягатися в таке вбрання, якого не було ні в кого. Його можна було бачити в мадярській папасі, в широких штанях і в жіночій спідниці, поверх якої висіла шаблюка. Ходив по табору поважно, не звертав уваги на уїдливі зауваження товаришів. Любив Гришка їздити на конях. Незвичайним у нього був костюм, а ще незвичайніші вчинки, які робилися із серйозним виглядом. Якось Гришка був у складі групи на операції в с. Червоні Партизани. Всі були на конях. На кутку Вовкогонівка, коли група поверталася назад із завдання, Гришка, ведучи коня за повід, підійшов до однієї хати і почав стукати у вікно. Ніч була місячна. З хати вийшов похилого віку селянин і був здивований зовнішнім виглядом Гришки. Гришка ввічливо попросив, щоб той підсадив його на коня. Селянин з широко розкритими від здивування очима поспішив задовольнити прохання, а потім продовжував стояти. Очевидно, йому хотілося побачити, як цей вояка буде їхати. Гришка натягнув поводи і вихором помчав доганяти товаришів. Селянин спересердя сплюнув і пішов до хати, згадуючи всяких гемонів.

Партизанська агентура

Але в своїй розповіді я трохи випередив розвиток подій. Ми зупинилися на приході в загін Виноградова в середині травня. В цей час і рейкова війна і війна з окупантами та їх помічниками-поліцаями була в самому розпалі. Німці також не могли миритися з тим, що район діяльності Носівського партизанського з'єднання заважав їм готуватися до боїв на Курській дузі. Комунікації окупантів на цій території були паралізовані. Дії партизанів відволікали велику кількість збройних сил, які їм так потрібні були на фронті. І гітлерівці вирішили за всяку ціну знищити партизанське з'єднання. Про такі їх наміри повідомляла партизанська агентура, зокрема, вчителі Носівської середньої школи, які за завданням Стратилата тримали «зв'язок» із перекладачем Носівського гестапо Кистером. Це підтверджував і німецький солдат, який здався в полон партизанам. Він розповів, що його військову частину, яка направлялася на фронт, вивантажили в Ніжині і готують для прочісування. лісу. Нова облава на партизан буде вестися силами трьох німецьких дивізій із використанням артилерії, танків і авіації. Всі ці ворожі військові частини, а також поліція із багатьох районів терміново підтягуються до місця розташування партизанського з'єднання. Партизанському командуванню все це було відомо. Але партизани знову вирішують випередити ворожі дії. Вони в ніч з 18 на 19 травня підривають два залізничні мости, в декількох ділянках виводять з ладу залізничну колію, обстрілюють ворожих патрулів, що охороняють залізницю.

Бої біля Підгайного, Іржавця

А вдень розвідка доповіла, що в Носівці, Підгайному, Кобижчі і навколишніх місцях концентруються ворожі частини з метою почати бойові дії. На нараді командного складу партизанами було вирішено дати бій окупантам. Біля Підгайного зайняли бойові позиції батальйони Шевирьова і Дешка. На край лісу було виставлене відділення Хвостіна. яке б затримувало вступ німців у ліс. З боку болота для прикриття штабу було розміщено взвод Степанова.

Ранком наступного дня партизани побачили, як із Підгайного рухаються в напрямку лісу підводи із місцевими жителями, а за ними крокують гітлерівці. Під прикриттям цих підвід окупанти підійшли під самий ліс. Коли підводи звернули вбік, а окупанти розсипалися між деревами, партизани відкрили вогонь. Відділення Хвостіна довго затримувало фашистів, а коли кінчилися набої, відійшло на основні позиції. Тут батальйон Шевирьова затримав ворожі ряди і декілька разів відкидав їх у сусіднє болото. В другій половині дня вороги почали з флангів заходити в тил Шевирьову і Дешку. По партизанах відкрили вогонь гармати і танки. Наші батальйони відійшли в бік і зайняли оборону біля села Лукашівки. Весь наступний день вороги вели сильний артилерійський обстріл, намагалися оточити партизан. Беручи до уваги те, що ворог був набагато сильніший і незрівняно краще озброєний, а в загоні боєприписи уже кінчалися, вночі командування відводить батальйони в Хмільники, де в цей час ворожі атаки відбивав батальйон Симоненка.

Тут по дорозі Іржавець — Киселівка в обхід партизанів рухалася колона гітлерівців. Рота Володимира Вовкогона, яка залягла обабіч лісової дороги, відкрила вогонь. Оточені з усіх сторін, вороги не мали куди відступати. Карателі втратили в цьому бою майже 300 чоловік убитими і безладно відступили назад в Іржавець. Друга колона наступала на Хмільники з боку Іржавця. Тут партизани замаскували міну керованої дії. Коли колона наблизилася до замінованого місця, міну підірвали. Втрати ворога становили тут біля 50 чоловік.

В Задесенні

Але було зрозуміло, що новоприбулі частини гітлерівців намагаються оточити народних месників. Сили ворогів були такі, що партизани із їх озброєнням не можуть їм протистояти. Тоді партизанське командування приймає рішення вийти з оточення, залишити територію району і відійти в міжріччя Дніпра і Десни. Командування загону знало, що в тому районі карателі майже не з'являлися.

За Десну декілька разів направлялися групи розвідників нашого партизанського загону. Вони ставили собі за мету виявити там невеличкі партизанські загони і приєднати їх до нашого загону. Ще 26 березня в ці місця направлялося відділення Василя Грекова. Під Стодолами тоді наші партизани вступили в бій із якоюсь групою. приймаючи її за карателів. Із цієї групи вони захопили одного пораненого бійця. Як виявилося, це був партизан із з єднання С. Ковпака Петро Олексієнко. Його пораненого привезли в наш загін. Але крім поранення в нього виявилося двохстороннє запалення легень. Врятувати йому життя в тих умовах було неможливо. Він помер у партизанському госпіталі загону. Перехоронений в Носівську братську могилу, де на гранітній плиті висічено і його ім я.

На цьому маршруті група партизанів, очолювана Стратилатом, зустрілася із партизанами-ковпаківцями. які мали зв'язок із Великою землею. Вони доповіли про існування нашого загону в Москву і по цьому маршруту командування загону тепер вирішило після виходу з ворожого оточення тимчасово перебазуватися за Десну.

Щоб вийти із оточення, командування загону із настанням темряви сконцентрувало всі сили в одному місці. Тихо вийшли із лісу і прорвалися через позиції ворога. Обминувши село Ставиське, партизани взяли напрямок на Хрещате. Тут зробили невеликий привал, перейшли через трасу Київ — Чернігів. Вранці зупинилися на перепочинок у Красилівських лісах. Але тут знову заявилися ворожі літаки і почали бомбардувати загін. Замаскувавшись у зарослях, партизани відпочивали до вечора. А вночі 25 травня біля села Ладинка, пройшовши глибокими болотами, переправилися через Десну. Вже на правому березі Десни партизани побачили, що красилівські ліси почали оточувати німецькі танки. Але загін уже вирушив на Задесення у напрямку села Гута. Тільки тут бійці загону змогли відпочити після важкого переходу.

Близько місяця партизани знаходилися у Задесенні. Бойові дії чергувалися із відпочинком. Загін приводив у порядок своє «хозяйство». І не тільки це: тут партизани поповнили своє озброєння. По рації Таранущенка загін зв'язався із Українським штабом партизанського руху і попросив допомогти зброєю. Прохання загону незабаром було задоволене. Йому на парашутах спустили 18 протитанкових рушниць, кілька ящиків патронів, автомати. В навколишніх лісах наші партизани знайшли декілька підбитих танків їх гармати виявилися цілими. Під керівництвом Пісоцького ці гармати демонтували з танків і поставили на лафети із простих возів. Тепер у загоні заявилася артилерія, і свої атаки бійці могли починати із артпідготовки.

У червні місяці розвідувальна група із загону С. Ковпака подарувала нашому загонові рацію. Після цього було встановлено двохсторонній зв'язок із Москвою і Українським штабом партизанського руху. Через лінію фронту літаком було доставлено в загін радистку і лікаря.

В Задесенні бійці загону не припиняли бойових дій. Батальйон Шевирьова потопив на Десні баржу з пальним, а рота Скотаря — баржу з продуктами. Загін жив звичайним бойовим армійським життям. Всі бійці були задіяні в бойових операціях, в навколишніх місцях виставлялися вартові. У вільний час для жителів сіл бійці організовували виступи партизанської художньої самодіяльності. В її репертуарі були нові пісні, які партизани запозичували із московських радіопередач. Ці виступи користувалися винятковим успіхом як у місцевого населення, так і серед бійців сусідніх партизанських загонів Ю. Збанацького. М. Таранущенка.

А для бійців нашого партизанського загону велике виховне значення мали зустрічі із сусідніми партизанськими загонами: ім. М. Коцюбинського, — командир М. М. Таранущенко. ім Щорса — командир Ю. О. Збанацький. «Перемога — командир С Ю, Науменко, козачим загоном — командир П. А. Леонтьєв. Тоді ж відбулася зустріч із розвідгрупою Генштабу Червоної Армії.

11 червня з ініціативи розвідгрупи Генштабу Червоної Армії відбулася нарада командирів і комісарів загонів. На якій партизанський загін «За Батьківщину» перетворено у партизанське з'єднання «За Батьківщину» особовий склад якого на той час становив 1800 чоловік. Командиром з'єднання залишився І. М. Бовкун, комісаром — М. І. Стратилат. Згадані вище партизанські загони були об'єднані в єдине партизанське з'єднання ім. М. Коцюбинського, командиром якого призначено М. М. Таранущенка.

В Задесенні вперше відбулася розмова (по рації) командування загону «За Батьківщину» із командиром обласного партизанського з'єднання М. М. Попудренком. Тоді ж було в з'єднанні «За Батьківщину» сформовано третій батальйон, командиром якого призначили М. О. Дешка. М. Д. Демченка призначено комісаром третього батальйону.

Повернення на Носівщину

В середині червня [1943] партизанська розвідка сповістила, що німецький каральний корпус покинув територію дій партизанського загону в Носівському районі. Командування з'єднання віддало наказ батальйонам повернутися до своїх лісів.

16 червня батальйон Михайла Онисимовича Дешка першим залишив Задесення і ранком 17 червня прибув у Кобижчанські ліси.

18 червня вирушив батальйон Миколи Дмитровича Симоненка. А через добу став табором у лісовому урочищі Більське.

23 червня залишив міжріччя третій батальйон — командир Олександр Іванович Шевирьов — і став табором у Кукшинському лісі. Штаб з'єднання розмістився у Кобижчанських лісах.

Партизанський госпіталь

Ще до відходу основних сил партизанів у міжріччя Десни і Дніпра, після запеклих боїв у Хмільниках, коли стало відомо, що партизанський загін оточено великими ворожими силами, постало питання про те, як бути з госпіталем. Разом із пораненими вже в цих боях в партизанському госпіталі в цей час налічувалося 16 тяжкопоранених бійців, які, звичайно, не могли самостійно пересуватися разом із загоном. Було вирішено перевезти їх на підводах із Хмільників у Більський ліс. І тут розмістити на невеличких острівцях серед боліт. Бовкун і Стратилат доручили Григорію Буднику і Тетяні Каленик вночі перевезти поранених до місця призначення. їхали лісом, бо всі шляхи контролювали карателі.

Для перевезення госпіталю командування загону виділило 8 підвід і 5 бійців. Догляд за пораненими було доручено Тетяні Градобик. Таня була лише фельдшером. Хоч в госпіталі, крім Бувайлика і Кузнецова, було ще два лікарі, командування поклало обов'язки начальника госпіталю на Таню. Симоненко заявив, їй, що лікарі тільки прибули з Ніжина, їх не перевірили в боях, а тому залишати на них поранених партизанів Симоненко не наважувався. І, дійсно, в суцільній облозі, без достатньої охорони в лісі, переповненому карателями нові лікарі не витримали. Вони позабирали лікарські інструменти і повернулися в Ніжин. Як пише Таня в своїх спогадах, після повернення із-за Десни, їх, як зрадників, спіймали і судили партизанським судом.

Вивезти поранених із оточення в Орішне було не легко. Вирішили їхати болотами. Часто підводи розпрягали і через топкі болота поранених переносили на руках, а потім робили просіки і витягували вози. Перед ранком добралися до дороги Мрин — Носівка. По дорозі курсували туди і назад танки. Переїжджали шлях зразу після того, як пройшли танки. Почало розвиднятися. Із Мрина карателі помітили підводи і відкрили по них гарматний вогонь. На щастя, група встигла проїхати шлях і сховатися в лісі. Як згадує Таня, госпіталь тоді супроводжувала вона та 6 бійців охорони, озброєних гвинтівками, до яких було лише по півтора десятка патронів.

З великими труднощами добралися в Більські ліси. Тут були важкопрохідні болота, густі зарослі. Серед боліт виднілися кущики верболозу там була тверда земля. Бійці-санітари обережно перенесли на ці острівці поранених, понагинали гілки верболозу і кожному пораненому змайстрували ліжко. Але за добу верболіз пригинався до води, і наступного дня це «ліжко» доводилося поправляти. Таня робила пораненим перев'язки, санітари готували якусь страву.

Щодня карателі прочісували ліс і підходили близько до «госпіталю». Щоб не розкрити місця його розташування, підводи і коней відвели далеко від табору. Скоро не стало харчів. Санітарам довелося звертатися за допомогою до місцевих жителів. І це в той час, коли фашисти щоденно прочісували ліс. А госпіталь не міг довго затримуватися на одному місці і постійно кочував по болотах.

Партизанський госпіталь був організований разом із приходом в загін фельдшера Миколи Бувайлика. Це було в кінці 1942 року. З цього часу під госпіталь обладнувалася одна землянка. Через ніжинських підпільників госпіталь забезпечувався медикаментами, перев'язувальним матеріалом, необхідними хірургічними інструментами. Допомагав Бувайлику спочатку виділений командуванням загону боєць Станістлав Невінський. Бувайлик добре « відгукувався про нього. Славка завжди старанно виконував свої обов'язки, допомагав перев'язувати поранених, годував їх. вів госпітальське господарство. Невінський брав участь у багатьох бойових операціях і, як згадували його друзі, був гарним стрільцем. Завдяки старанням цих перших партизанських медиків були повернуті в партизанський стрій тяжкопоранені Гаврило Мірошник, Кузьма Коробко, Іван Дубина та інші. Тяжкопоранених, яких не було змоги вилікувати в партизанському госпіталі, з допомогою ніжинських підпільників влаштовували на лікування в Ніжинську лікарню, де працювали лікарі, зв'язані з партизанським загоном.

В налагодженні безперебійного функціонування лісового госпіталю велика заслуга була фельдшера Миколи Бувайлика. Треба взяти до уваги і те, що госпіталь не був, так би мовити, стаціонарним. При настанні небезпеки він повинен був у будь — який момент перебазуватися в інше місце. І дуже часто все це робилося вночі, в оточенні ворога. У своїх спогадах Бувайлик наводить такий приклад: після бою під Плоским, підпільники сповістили, що на партизанський табір готується облава. Командування дає завдання госпіталю перебазуватися в урочище Борки. Ось сторінки із цих спогадів: «О третій годині дня поранені почали розміщатися на підводах. Ніна Степанівна — повар санчастини — старанно укладала весь кухонний інвентар, продукти. Всі були мовчазні. На душі лежав важкий камінь розлуки. Кожному з нас не хотілося покидати дружну сім'ю бойових товаришів. Адже нас всього четверо, хто міг тримати зброю. Решта 33 бійці — поранені. Дехто з них не міг навіть самостійно рухатися.

Коли все було готове до від'їзду, підійшов комісар загону Михайло Іванович Стратилат. По-батьківськи поклавши мені руку на плече, він тихо сказав:

— Знаю, знаю, Коля, важко вам буде. Але і нам, можливо, тут буде не легше. Як тільки обстановка виясниться, ми негайно вас евакуюємо знову сюди. Ну, будь здоров!

Ми потиснули один одному руки, і я швидко пішов у голову колони. Дорога була вибоїста. Але кожен із поранених терпляче переносив страждання. Перед виїздом з лісу командир взводу Греков послав бійців на шлях Мрин — Плоске. який ми повинні були переїжджати. Незабаром один з його бійців доповів, що міст між Плоским і Мрином охороняють мадяри. Яка їх кількість, установити не вдалося. Порадились. Більшість з нас були місцеві і добре знали ці дороги. Але об'їхати міст далекими шляхами в цей весняний час не було можливості. Треба було за всяку ціну проїхати в 200 метрах від мосту, тобто, на очах у ворога. Прикрити наш переїзд, на випадок, коли мадяри нав'яжуть перестрілку, вирішив Греков із своїм другим відділенням.

Та все обійшлося благополучно. Як пізніше виявилося, нас прийняли за велику армію, що з артилерією їхала в напрямі Мрина.

У Борки ми прибули пізно вночі. Всі були мокрі, стомлені і голодні. Але новий табір не порадував. Землянки виявилися залитими водою. Хто чим міг, до ранку виливав її, але вона набігала знову і знову.

Годині о 10-й ранку нарешті розмістили поранених, і взвод Грекова попрямував назад у Більське. Ми потроху звиклися із своїм новим становищем. Дошкуляв лише холод, туман та дощ. Люди ніяк не могли зігрітися. Розкладати багаття боялися, щоб бува не демаскувати себе».

А ось ще один із бойових буднів партизанського госпіталю, про який також розповів Микола Васильович Бувайлик: «16 грудня 1942 року карателі розпочали чергову облогу партизан. В нашій санчастині був хворий партизан Щотка. Перебазувавшись на нове місце в Кобижчанських лісах, ми перевезли також поранених і хворих. Землянок на новому місці ще не було, тому ми розмістили їх в затишку одного рівчака. їм настелили соснових гілок, якими вкрили також зверху. Вночі пішов густий сніг і вкрив ще своєю ковдрою. Коли на ранок їх відкрили, Щотка був уже мертвий. Там у лісі його і похоронили». Такими нелегкими були бойові будні партизанського загону і його лісового госпіталю.

Забезпечували госпіталь медикаментами підпільники групи Батюка, один з яких — Богдан — працював на аптечному складі міста Ніжина. Зв'язок з підпіллям здійснювався через Гравія Костюченка, батько якого загинув у 1942 році в с. Червоні Партизани.

В кінці 1942 року в загін прибув медик Вячеслав Кузнецов. Його призначили помічником Бувайлика. Тепер уже було введено чергування по госпіталю. З активізацією бойової діяльності партизанського загону значно збільшилася і кількість поранених. Попереду були ще важкі бої з ворогом. Санчастина з честю виконувала своє важливе призначення — вона забезпечувала лікувальну і санітарно-профілактичну роботу в партизанському загоні.

Патронат загону

Але найтяжче пережити в період відходу партизан в міжріччя довелося патронату загону. В цей час в ньому налічувалося близько 500 чоловік. Це були жінки. діти, старики. Ще під час репресій в Козарах. Сулаці, Плоскому члени сімей, розстріляних окупантами, кому вдалося врятуватися від ворожих куль, залишилися в партизанському загоні. Учасник партизанської боротьби П. Крапив'янський згадує, що після трагедії в Сулаку і Червоних Партизанах майже всі погорільці пішли в партизани. Зі своєю сім'єю прийшов у ліс захисник Севастополя. двічі поранений інвалід війни Іван Іванович Станжур. З ним прибули брати Федір і Микола, сестра Параска, мати Палажка, малолітня сестричка Галя. З дружиною і шістьма неповнолітніми дітьми прийшов до партизан Захар Онуфрійович Романченко. З кожним днем зростала чисельність патронату. Приходили діти загиблих партизанів, зокрема, Ольга, Михайло та Микола Богдани та інші. Не обминула лиха година і Ставок. За зв'язок із партизанами гітлерівці заарештували, а згодом і розстріляли 16-річного Івана Падуна. Занепокоєні цим, його батьки Олексій Нечипорович та Марія Михайлівна з малолітніми дітьми пішли до партизанів. Така ж доля пригнала в загін родину загиблих в боях під Москвою подружжя Григорія Григоровича та Марії Михайлівни Фігур. Я вже згадував членів мринських сімей, яких партизани звільнили в час конвоювання їх в носівське гестапо. Члени сімей радянських активістів, над якими нависла загроза розправи, шукали порятунку в партизанському загоні. В партизанський патронат під захист народних месників ішли сім'ї не лише населених пунктів Носівського району, а й навіть із сусідніх областей — Київської, Полтавської та інших. Ось переді мною спогади партизанки М. Черняєвої-Половко родом із Димерки Броварського району Київської області, її батьків в числі дев'яти радянських активістів було повішено гестапівцями, а сім'я вже була записана в списки для розстрілу. Дізнавшись про це, сім'я — мати і двоє маленьких дітей — шукають захисту в партизанському загоні «За Батьківщину». Через зв'язкову 3. Батечко вони одержують дозвіл прибути в партизанський загін і разом з членом розстріляної сім'ї Григорієм Сидоренком скористовуються цим дозволом.

Після довгих днів переховування вони добираються в Кобижчанські ліси.

І такі приречені завжди знаходять пристанище в партизанському загоні. Таким бездомним людям тут було влаштовано притулок, забезпечувалася охорона, харчування. Частина з них допомагала обслуговувати партизанів, працювала на партизанських кухнях, прала білизну, молола зерно, пекла хліб, шила партизанам одяг, взуття, ремонтувала упряж для коней і ін.

Тепер постало питання: як бути з цими людьми, які зв'язали свою долю з партизанським загоном? Взяти з собою в похід, як описував А. Серафимович в «Залізному потоці», партизани не могли. Залишався один вихід: сховати їх у непрохідних лісових болотах, де б вони перебули до того часу, поки карателі не покинуть район. Для охорони патронату було виділено 15 бійців, які повинні були маневрувати по лісах, відволікаючи увагу карателів. Все це було дуже і дуже тяжко зробити в лісі, наповненому карателями, що були озброєні броньовиками, танками, літаками.

І ось ця група партизанів із 15 бійців почала готувати патронат до довгої облоги. Всіх патронованих було розділено на групи по 150 чоловік. Намагаючись зробити це безшумно, групи вивели в окремі ділянки лісових боліт. При наближенні карателів, старики, жінки з дітьми повинні ховатися в болоті і сидіти в болотній воді, поки карателі не закінчать прочісувати ліс. Ось як про це згадує Симоненко в своєму рукописі:

«Наступного ранку по лісу знову били гармати, а загони карателів прочісували зарослі, сподіваючись виявити партизанів. Але бойова група весь час була напоготові. Коли ж траплялося затишшя, бійці відвідували своїх підзахисних, яким іноді доводилося по два дні сидіти в болоті, тримаючи на руках дітей. Діти плакали і просили у змарнілих від голоду матерів їсти. Матері всіма засобами намагалися заспокоїти дітей. Вони боялися, щоб діти своїм голосним плачем не привернули увагу карателів. Одна мати не могла заспокоїти свою маленьку дитину. Вона була змушена щільно затулити їй рота, і дитина задихнулася. Так мати і сиділа з дитиною на руках, все ще пригортаючи до грудей захололе тіло.

Один табір патронованих не був зруйнований і Іван Ілліч Ляшко дав розпорядження всім жінкам, які не мали дітей, іти туди і варити їсти. Зварена їжа була віднесена патронованим. Матері годували своїх дітей і самі трохи поїли. Проте і цю ніч вони залишалися в болоті. В цих умовах дорослі (особливо, матері) виявили велику винахідливість: вони нагинали лозу, зв'язували гілки і на лозі робили щось подібне до гнізда для дітей. Але лоза поступово нагиналася до води, і знову доводилося лаштувати гнізда. До того ж ішли часті дощі.

На четвертий день патроновані були виведені на сухе місце, і люди стали будувати собі будки для захисту від дощу. На ранок виявилося, що одна сім'я з села Колесники (чоловік жінка і донька) зникли з табору. Це всіх стурбувало: всі побоювалися, щоб хто небудь з сім'ї не привів карателів. Знову було дано розпорядження ховатися в болото. Того ж дня жінка привела загін карателів біля 80 чоловік. Чоловіка німці залишили заложником. Німці прийшли на те місце, де ночували патроновані, але нікого там не знайшли. Вони пустили по сліду двох вівчарок. Вівчарки були не на поводках і бігли далеко попереду. Вони натрапили на слід і по болоту пробралися до патронованих. Але передня вівчарка зіткнулася з мужньою жінкою — Кресан Марією. Вона схопила вівчарку за ошийник і миттю скрутила його ломакою. Вівчарка околіла. не подавши і звуку. Це було гарним прикладом. Коли показалася друга, її знищили гуртом. Німці, трохи потоптавшись біля болота, пішли. Після цього табір був влаштований в іншому місці.

Всі патроновані обурились зрадою сім'ї з Колесників. Всі дивувалися, невже їх спокусили листівки, що карателі розклеювали в гаях на деревах. В листівках німці закликали залишити партизан, іти до них, а вони будуть наділяти селян землею. Невже так легко можна обдурити декого і змусити стати зрадником. Тоді двох бійців послали в Колесники з наказом привести цю жінку. Бійці виконали цей наказ і зрадниця була покарана на смерть.

Тим часом в Орішне прибуло ще 11 чоловік бійців з тилової охорони колони партизан, що пішли за Десну, ім не вдалося переправитися через річку і вони повернулися назад. Після цього життя в таборі патронованих стало більш організованим. Виставлялися дозори. Головні дороги були заміновані. Патроновані регулярніше постачалися харчами із запасів, захованих біля колишнього табору батальйону…»

Треба ще розповісти про одну групу патронованих. їх повів у перший день облави Градобик, мешканець села Григоро-Іванівки. Ця група відбилася від решти і пішла в іншому напрямку… Що трапилося з цією групою, передано через сприймання Олексія Симоненка. що був у цій групі, тоді ще 9-ти річним хлопчиком.

Дуже довго водив їх по болоту Градобик. Уже настав день, а вони все ішли й ішли. Почалося нарікання, плач жінок. Нарешті вони зупинилися на горбку біля болота, почали сушити як хто міг, на собі одяг. Матері заспокоювали дітей. По лісу зрідка рвалися снаряди … Трохи згодом всі побачили, як біжать, стріляючи, мадяри. Піднявся крик, дитячий плач. Всі побігли в болото. Одна жінка — Богдан Марія — вернулася, щоб забрати дитину в убитої невістки. Не встигла вона ступити і кроку з дитиною в руках, як була убита і вона, і дитина. Градобик не встиг піднятися з пенька, як його звалила куля.

Дев'ятирічний Олексій, як він розповідає, зразу ж упав і поліз у воду, а далі побрів у кущі. Він за собою чув крики, часті постріли. Останнє, що чув Олексій — жіночий плач і дитячий крик, що віддалялися. Як стало відомо пізніше, мадяри забрали з собою 5 жінок і дттей. Всі останні загинули… Мимоволі хлопчик почав пробиратися туди, де він в останню мить був з людьми. Ось, ніби, знайома місцевість. Хлопець тихенько пробирається далі. Ось останній кущ, що закриває галявину, і його худеньке тіло здригається. Перед ним по всій галявині в різних положеннях лежать мертвими знайомі і близькі люди, котрі давали йому притулок, їжу. Тут були жінки, що в останню хвилину пригорнули до себе малих діток, діти з застиглим жахом на обличчі, з простягнутими до матерів рученятами. А дощ шелестить листям і змиває з дитячих облич сльози, останні сльози в їхньому, такому короткому житті. »

А ось спогади Тані Градобик, начальника залишеного госпіталю:

«В Більському лісі був також великий табір, в якому переховувалися від гітлерівців мирні жителі навколишніх сіл. Карателі не забарилися прочесати Більський ліс. Вони налетіли на одну групу біженців і вчинили криваве побоїще. Ми прийшли на це місце через кілька годин після закінчення облави. Це було жахливе видовище. Повсюди лежали тіла стариків, жінок. Дітей фашисти з садистською жорстокістю скололи багнетами, зацькували собаками. Серед убитих і замордованих я побачила і свого батька. Моя мати, Ганна Ісаївна, врятувалася буквально чудом. »

Це була найтрагічніша сторінка із історії героїчної боротьби партизанського загону «За Батьківщину». Ось ще одна розповідь про виживання партизанського патронату в час великої облоги, записана партизаном Олександром Конашевичем. Перед форсуванням Десни, командування загону посилає 15 бійців на чолі з партизаном Максимом Кулаковим у Дроздівські ліси. У завдання групи входило, не вступаючи в бої з карателями, створювати видимість того, що там діє партизанський загін.

«Все почалося з того, — пише Конашевич, — що в Дроздівськи ліси з гіркою новиною прийшов поранений з патронату: діти помирають з голоду…»

Командир групи відбирає добровольців і дає завдання доставити дітям патронату харчі. Добровольцями виявилися Шепун, Нагорний, Винник, лихачівський дід Тарас (Тарас Чорненький) і автор спогадів — тоді 16-річний — Конашевич.

Вечором вони нагрянули до хотинівського старости. Реквізували у старости мішок сала і декілька мішків картоплі. Все це навантажили на підводу, запряжену волами. Полем і лісом, обминаючи дороги, доїхали до табору патронованих. Але людей в таборі не було. »На острові — низькому і вогкому — густо зарослому чагарником, над яким хмарами висіла мошкара. стояло кілька десятків наметів. Але табір був порожній. Тоді дід склав руки рупором, загукав у болото: «Ого-го-го!»Хто живий, виходь !»

Тільки через годину вийшла тітка, впізнавши діда, заплакала, стала гукати в болото: «Свої!» Зашумів очерет, захлюпала вода, стали виходити люди. Останніми винесли закутаних у ганчір'я дітей. Певно кожний бачив пророслу в льоху картоплю — біле, тонке, напівпрозоре галуззя. Такими були руки й обличчя наших дітей. Покусані комарами і мошками, вони з острахом дивилися на діда Тараса, що стояв з гвинтівкою біля вогнища.

— Слухайте мене всі! — сказав дід суворо. Ми привезли продукти, привеземо ще. Чотири воли теж підуть на м'ясо. Увечері спечемо коржів, зваримо куліш. А зараз всі одержать по казанку картоплі на двох. Більше не можна, — помрете. »

На час відходу партизанів за Десну в партизанському загоні налічувалося близько 1800 бійців. Зважте, скільки потрібно було продовольства для харчування цієї кількості людей. Додайте ще велику кількість патронованих. Господарча частина загону повинна була забезпечувати особовий склад загону всім необхідним для активної боротьби з ворогом.

Де здобували продовольство

Основна частина продовольства здобувалася у ворога під час бойових операцій. В підірваних ешелонах, знищених колонах окупантів часто з числі трофеїв були продукти, що їх гітлерівці або вивозили з України в Німеччину, або доставляли на фронт. Наприклад, на перегоні Носівка — Кобижча був пущений під укіс ешелон з мукою. З нього партизани добре поповнили свої продовольчі запаси. Вже згадувалося про 15 підвід продуктів, реквізованих у радгоспі Платонівка. Багато продовольства доставили в загін під час бойових операцій в Малій Носівці, Дослідній Станції, де був відтоді вел ьн и й пункт відібраної у населення худоби. Підпільники і зв'язкові сповіщали, де готувалося продовольство для відправки в Німеччину, і тоді партизани захоплювали все це для своїх потреб. Наприклад, на початку травня 1943 року партизанська розвідка доповіла, що череда худоби випасається біля Носівки і чекає на погрузку в вагони. Взвод Олександра Гейка одержує наказ відбити цю худобу у ворога і доставити в партизанський табір. О. Гейко з своїми бійцями доставляє в загін 25 дійних корів і 300 овець. Жителі Сулака. які пішли в загін, привели туди і своїх корів. А після доставки Гейком згаданої худоби, партизанська череда налічувалась до 100 голів великої рогатої худоби. Таким чином, загін і в першу чергу, партизанський патронат регулярно забезпечувалися молоком. Зерно, яке партизани відбирали у ворога, доставлялося в партизанський табір. Тут були ручні жорна, на яких воно перемелювалося. Пізніше до жорен було приладжено навіть кінний привід. В своїх лісових пекарнях випікався хліб. Велику допомогу харчами партизанам надавало і населенн району. Ось ще один приклад, як добувались продукти для забезпечення партизанського загону і його патронату. Про це розповідає у своїх спогадах Степанов.

В кінці січня в загоні стало відомо, що в Озерянах Бобровицького району підготовлено продовольство для відправки в Німеччину. Було вирішено реквізувати ці харчові продукти для потреб партизанського загону. Операція була добре продумана і підготовлена. В ній брав участь і сам Бовкун.

Бійці роти Дешка запрягли 15 парокінних саней. В допомогу їм було виділено кінноту Шевирьова. Група партизанів вирушила на Озеряни. Залізничний переїзд проїхали без бою, хоч мадяри і помітили партизанів. Вони підготувалися зустріти партизанську валку на зворотному шляху.

Розгромивши поліцейську охорону в Озерянах, партизани повністю завантажили продуктами всі 15 підвід. Назад бійці пішки супроводжували свій обоз. Але тепер на залізничному переїзді ворожа охорона, підкріплена поліцією, зустріла партизанів шквальним вогнем. Тоді командування вирішило з двох сторін атакувати ворожий заслін. Взвод кінноти був посланий в обхід справа, а група Дешка зліва від ворожої засади. Коли ж ці групи напали на ворога з двох сторін, ворожий заслін став, обороняючись, відходити до Кобижчі. Таким чином переїзд звільнився і всі 15 підвід прослідували через нього і сховались в лісі. В цій операції, за розповіддю Степанова, загинув боаць Павло Свешников, були поранені, бійці Коробко, Іваницький, Гайдук, Левашко.

Одним із організаторів господарської частини загону був Олександр Іванович Гейко. До війни він працював головою райспоживспілки, а напередодні війни — головою Носівської сільради. Ще до походу загону в міжріччя Десни і Дніпра він загинув смертю хоробрих. 5 травня 1943 року він разом з партизаном Ляшком виїхав на завдання в Лісні Хутори. Повертаючись назад в партизанський загін, вони заїхали до одного жителя, домовитися по якомусь невідкладному питанню. Як розповідали свідки, про це дізнався поліцай Сеник (до речі, колишній радянський активіст — один із організаторів колективізації), який сповістив карателів. Ті під лісом організували засідку і вогнем зустріли партизанів. Першим їхав Гейко і вже добрався до узлісся. Але коли оглянувся, то побачив, що Ляшко відстав, бо був поранений і не міг рухатися. Тоді він повернув свого коня назад і поспішив на допомогу товаришеві. В цей час їх оточили карателі. Гейко відстрілювався до останнього патрону. Останній залишив для себе. Над ним, уже мертвим, вороги по-звірячому глумилися. В Носівській жандармерії його тіло закопали на подвір'я бувшого райвиконкому, де під час окупації знаходилася жандармерія. По Носівці пішла чутка, що партизани хочуть викрасти його тіло. Тоді поліцаї відкопали його і закопали десь в іншому місці. Напевно так і було, бо коли перезахоронювали загиблих, в могилах на подвір'ї райвиконкому тіло Гейка не було опізнане. В центральну братську могилу перенесено останки всіх замучених та розстріляних фашистами із даного подвір'я. Можливо, серед неопізнаних були і останки Гейка. Тому його прізвище викарбуване на гранітній плиті пам'ятника братської могили.

Пораненого Ляшка окупанти намагалися використати в якихось цілях і відправили на лікування в Ніжинську лікарню. Але його звідти викрали партизани. В партизанському загоні Ляшко воював до його розформування. Сеник після звільнення району був засуджений на 25 років. Відбув своє ув'язнення і повернувся в Носівку.

Повертаючись із-за Десни, батальйон Симоненка зупинився в Хмільниках. Сам він поспішив в Орішне, де знаходився госпіталь і патронат. Партизанський загін виявився розгромлений. Під'їжджаючи до розташування госпіталю, Симоненко зустрічає Таню Каленик, яка з відрами ішла до річки по воду. Це дійсно була зустріч із сльозами на очах. Таня від хвилювання не могла вимовити і слова, а лише повторювала: «Ви вже повернулися… вже повернулися…» Пам'ятаєте цю дівчину, яка в Колісниках при нападі на поліцейське весілля не побоялася скочити на весільний стіл, заставлений весільними стравами, і з автоматом у руках пройтися по ньому перед переляканими поліцаями. Тепер ця дівчина розгублено не знаходила слів виразити свою радість від зустрічі. Кінчилося її місячне перебування в ворожій облозі, коли вона повинна була дбати не так про свою безпеку, як про безпеку своїх підопічних — поранених партизанів.

В таборі патронованих Симоненка зустріли Федорченко і Ляшко. Також тепла зустріч. Обнімалися, цілували одне одного. Розпитували про долю своїх рідних і знайомих.

Захоплення ворожого поїзда

Із Хмільників батальйон повернувся у свій старий табір в Орішне. Партизани приводять все в порядок, обладнують землянки, відновлюють роботу кухні, пекарні, кінного млина. Поволі життя в таборі входить в старе русло. Партизани намагаються надолужити втрачений час: відновлюються бойові дії, в тому числі і диверсії на залізниці.

Вже на наступний день Симоненко із групою партизанів навідується в своє рідне село. А коли поверталися із Червоних Партизанів, у Симоненка виник сміливий план: вшістьох захопити ворожий поїзд. Закривши на залізничній зупинці семафор, сміливці приготувалися до нападу. Коли підійшов поїзд, їх помітив машиніст і відкрив вогонь. Але скоро він упав від влучного партизанського пострілу. Коли партизани вскочили до вагонів, виявилося, що це був пасажирський поїзд. В деяких вагонах були німці, але їх постріли не зашкодили партизанам. Лише з останнього вагону німці відкрили масовий вогонь. їх заспокоїли кинуті у вікна гранати. Це їхала охорона поїзда. Всі фашистські воїни із охорони були знищені. Поїзд підпалили і пустили рухатися в напрямку Носівки. Захоплених мадяр, що їхали в поїзді, відпустили, взявши з них слово, що вони більше не воюватимуть.

Серед трофеїв, крім зброї, партизани захопили секретні документи, серед яких виявився і план боротьби із гомельськими партизанами. Цим поїздом перевозилася пошта окупантів. Це були в основному листи гітлерівських вояк із фронту до своїх сімей. Все це передали літаком в Москву. Тексти листів були опубліковані в багатьох радянських газетах. Вони свідчили, що фашистські вояки вже втратили свій бойовий «оптимізм». Про перемогу над радянськими військами в них не було вже і слова, настрій в окупаційних військах зовсім змінився. В листах ішла мова лише про те, як зберегти своє життя.

В одній із посилок в Німеччину фашистський вояка висилав своїй дружині пляшку вина, 4 кілограми топленого масла і декілька метрів лляного полотна. Цей Ганс Майер писав їй в листі: «Люба Єва! Це все, чим я можу скрасити твоє життя без мене. Випий за моє здоров'я! Нічого більше не вдалося дістати через проклятих партизан. Вони тут усюди. Глибоко помиляються ті стратеги, які вважають, що їх можна виловити з допомогою надісланих вивідувачів. або вигнати, прочісуючи села. Партизан можна знищити тільки винищивши все населення, яке тільки на вид здається забитим і покірним. Насправді в кожному тут живе демон. Вдень він оре, а вночі стріляє…»

За цю сміливу операцію, за здобуту фашистську пошту Симоненко був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

Напад на гарнізон поліції в Мрині

Основою партизанської боротьби з ворогом стала рейкова війна. Але в цій боротьбі як і раніше заважали ворожі гарнізони, які часто розташовувалися поряд із гарнізонами поліції. Як більмо в оці для партизанів, особливо батальйону Симоненка був поліцейський стан с. Мрин. Це вороже лігво, огорожене колючим дротом із виритими навколо нього окопами, завжди було зв'язане з ворожими гарнізонами Ніжина і Носівки. Воно заважало партизанам бути повними господарями в зоні своїх дій. В котрий раз було вирішено знищити його. Але зробити це було не так просто. Операцію вирішили провести в останні дні червня. Імітуючи напад партизан на поліцейський стан з одного боку, партизани вночі добралися до нього і заклали авіабомбу під один ріг будинку. Вибухом пошкоджено частину будинку, але поліцаї зайняли кругову оборону. їх щільний вогонь не дозволяв вдруге добратися до цього логова. Під час перестрілки загинули два партизани: Костянтин Кузьменко — колишній керівник фізкультурним відділом одного із районів області і лікар Вячеслав Кузнецов. Щоб запобігти подальшим втратам, партизани відступили.

Активізація рейкової війни. Розправа з «Адольфом Гітлером»

Див. також статтю Сергія Тимошика «Адольф Гітлер» і Володькова Дівиця

Поволі, але невпинно наближався час розплати над фашистськими загарбниками. Перемоги радянської армії на фронтах сприяли активізації партизанської боротьби з'єднання. В липні воно вже нараховувало понад 3 тисячі чоловік. Батальйони були перетворені в полки. їх удари по ворожому тилу ставали дедалі відчутнішими. Всі операції ворога по знищенню партизан — і облоги, і каральні експедиції закінчувалися провалом. Як образно говорили тоді, партизани повністю «осідлали» залізничну лінію Київ — Ніжин. Вночі ворожі поїзди тут не ходили зовсім. Тільки ранком фашисти посилали по лінії свої бронепоїзди, щоб пересвідчитися, що залізниця за ніч не замінована партизанами. Для покращення її охорони окупанти знищували все обабіч залізниці на віддалі 200-300 метрів від неї. Тут зовсім оголювалася місцевість — вирубувалися дерева, кущі.

Після того, як партизанами були знищені ворожі бронепоїзди, влітку 1943 року для даної ділянки залізниці фашистами було побудовано спеціальний бронепоїзд. Це була фортеця на колесах. Крім паровоза і контрольних, навантажених баластом. платформ, що рухалися попереду і позаду броньовика, в ньому було чотири спеціально виготовлені броньовані вагони із багатьма амбразурами, через них фашисти безперервно сіяли смерть по обидва боки залізниці. Це броньоване, озброєне артилерією, великокаліберними кулеметами, мінометами чудовисько почало виїжджати кожного ранку на залізницю і поволі, немов промацуючи колію, рухати ся по ній. сріляючи в бік лісу і населених пунктів. Йому присвоїли ім'я фюрера. На вагонах і паровозах великими літерами були написи: «Адольф Гітлер». Обслужували його есесівські головорізи. Це мало піднести бойовий дух німецьких солдат, який почав значно занепадати. Після того, як проходив цей бронепоїзд, починався рух ворожих ешелонів, що спішили до фронту.

Ідея розправи з «Адольфом Гітлером» виникла у підривників полку Симоненка. Коли план в основному був обдуманий, Бовкун схвалює план операції. Симоненко із командуванням полку виїжджає для вибору місця диверсії. Вирішили здійснити підрив бронепоїзда на 117-му кілометрі біля будки колійного обходчика. Ця ділянка була вигідна з точки зору маскування. Беручи до уваги те, що есесівці будуть оборонятися до останнього, по обидва боки місця диверсії партизани вирили окопи. Операцію доручили здійснити взводу підривників Пісоцького і бійцям роти Скотаря. Очолив операцію командир полку Симоненко.

До місця диверсії непоміченими добралися вночі 29 червня. В темноті заклали шість спарених 50-кілограмових авіабомб. Роботу закінчили пізно вже після півночі. Підрив мали здійснити із замаскованих окопів з допомогою електродетонатора.

Довго тягнувся час. Нарешті, коли почало світати, на лінії з'явився бронепоїзд. Партизани побачили, що поруч із платформами; завантаженими мішками із піском, рухається ще одна відкрита площадка, на якій встановлені кулемети. Біля них сидить гітлерівець і грає на губній гармошці.

Всі вибухи гримнули одночасно. Паровоз і броньовані вагони перевернулися і, як іграшкові, покотилися під укіс. Із двох уцілілих вагонів німці відкрили вогонь. Тоді по німцях вдарили саморобні партизанські гармати, якими командував Леонід Рубан. Сигнал до атаки, крики «Ура!» — і партизани кинулися довершувати те, що не знищили вибухи. Атака була такою навальною, що багато німців не встигли навіть відкрити вогонь. І тих, хто чинив опір, також настигали партизанські кулі Бій тривав близько пів години. Вся обслуга бронепоїзда, а їх було близько 60 чоловік, була знищена. Партизани не мали жодних втрат, не було навіть поранених.

Операція принесла партизанам багаті трофеї. Озброєння партизанського полку поповнилося десятьма станковими та ручними кулеметами, багатьма автоматами і гвинтівками, великим запасом патронів, а артилерія загону — ще чотирма гарматами. Рештки «Адольфа Гітлера» облили бензином і підпалили.

До складу підривної групи Пісоцького входили підривники Михайло Іванов, Василь Буранов, Григорій Сабанцев, Іван Ляшко, Марія Якименко, Ольга Горкавець, Микола Дементьев. Операцію зі знищення гітлерівських солдатів здійснювали роти А. Вовка і Ю. Гусєва. Це їх бійці після вибуху атакували бронепоїзд, зняли з нього озброєння. В атаці брали участі і дівчата-партизани Галя Рикуніч. Ольга Каленик.

Так безславно закінчив свій шлях броньований «Адольф Гітлер». В газетах тоді було опубліковано зведення Радінформбюро. в якому говорилося про те, що українські партизани в районі міста Носівки знищили ворожий бронепоїзд «Адольф Гітлер» і весь загін гітлерівців, що його обслуговував.

Сутужно довелося гітлерівським командирам. Коли б вони доповіли своєму фюреру про безславний кінець його броньованого тезки. Тому вони вигадали чергову брехню про те, що для розгрому броньованого «Адольфа Гітлера» радянське командування висадило озброєний бронебійними гарматами полк і фюрерів тезка загинув у нерівній, але мужній і героїчній боротьбі.

Ім'я підривника Миколи Антоновича Пісоцького — відоме на Носівщині. Київський робітник, скромна, чуйна людина. Після війни він працював у відділі постачання одного з київських заводів. А тоді, в перші дні війни, він ніс бойову службу в 254-му зенітному полку, що відбивав напади ворожих літаків на столицю України. Серед останніх залишив свій пост після відступу наших частин. А потім — оточення, полон, втеча з концтабору, невдала спроба перейти лінію фронту, повернення в Київ, підпільна робота. І, нарешті, участь в бойових діях Носівського партизанського загону «За Батьківщину». Ця скромна, смілива людина, головний підривник-артилерист загону, нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, медаллю «Партизану Вітчизняної війни» першого ступеня. Він завжди брав участь у традиційних щорічних зустрічах партизан, що відбувалися в Носівці та лісовому урочищі Орішне. біля обеліска партизанської слави.

В період Великої Вітчизняної війни про сміливу операцію на багатостраждальній, але не скореній українській землі, військовий кореспондент Ліпавський написав свій нарис «Кінець «Адольфа Гітлера». Ця замітка обійшла чи не всі газети тодішнього Радянського Союзу. В носівський історико-краєзнавчий музей нам із Сахаліну вислали газету «Сахалінська правда», де була вміщена ця замітка. А в 1965 році Ліпавський розшукав багатьох учасників цієї операції і розширив свою статтю новими матеріалами.

З кожним днем полум'я партизанської боротьби розгорялося з ще більшою силою. І кожний день в партизанське з'єднання вливалися десятки нових воїнів.

Липень-серпень були місяцями найбільшого піднесення рейкової війни. Так, у червні партизани здійснили 8 великих диверсій на залізниці, у липні — 9, а в серпні — вже 13. Майже щоночі гриміли тут вибухи, і багато з них були такими, що по декілька днів зупиняли рух на залізниці. Адже разом із ворожими ешелонами злітали в повітря залізничні мости, великі ділянки залізничної колії, водокачки. А їх відбудова потребувала немало часу.

Бій на 110-му кілометрі, 8 серпня 1943

Після чергової диверсії партизанів фашисти в котрий раз вводять залізницю в дію. І знову запрацювала партизанська агентура. Зв'язкові доповідають, що 8 серпня в одному з поїздів із фронту на відпочинок в Київ їхатимуть німецькі офіцери. Партизани готуються «зустріти» цей ешелон. Для операції було виділено батальйон Клима Скотаря (на чолі його рота виросла до батальйону). Диверсію вирішили здійснити на 110-му кілометрі — проти хутора Коробчиного, спаленого німцями. Заздалегідь доставлено і встановлено три гармати. Під охороною бійців цього батальйону вночі замінували колію. Міни підклали так, щоб відрізати можливий підхід бронепоїзда на допомогу атакованим фашистам. Бійці рот зайняли бойові позиції.

Після бронепоїзда, що на світанку пройшов із Ніжина в напрямку Носівки, окупанти відкрили рух поїздів на залізниці. Проходить один поїзд, другий. Виставлені партизанами спостерігачі нарешті подають домовлений сигнал. Це іде третій поїзд. Між цистернами і площадками причеплені комфортабельні пасажирські вагони. Сильний вибух сколихнув повітря. Вагони поповзли один на один. В той самий час партизани відкрили вогонь і пішли в атаку. Для багатьох фашистів тут і закінчився «похід на Схід». Але, як згадував М. Симоненко, одному німецькому офіцеру вдалося втекти в напрямку Носівки. Десь біля Дослідної станції він зупинив поїзд, що з окупантами рухався на Ніжин. Фашистські солдати зразу ж вивантажилися з вагонів, розгорнулися ланцюгом і пішли в атаку на партизанів. Зав'язався важкий бій. Партизанам довелося відступити. А на місце бою окупанти негайно направили свої літаки. В таких випадках партизанами використовувалася перевірена тактика — відступ, з найменшими втратами.

Але на цей раз втрати партизанів були великими. Загинули бійці: Павло Кривенко, Микола Медвідь, Костянтин Беєр, командир відділення Петро Кулиніч. Було багато тяжкопоранених Петро Кропив'янський, Борис Дейнека дорогою в партизанський табір померли. Командир роти Василь Компанець також помер від ран. Тяжкі поранення дістав і боєць В. Артеменко.

Викопана ще одна могила на важкому шляху партизанської боротьби. Через кожні 15 хвилин біля домовин міняється почесна варта. В траурній тиші перед вишикуваними бійцями чітко лунають слова клятви партизанського ватажка М. Симоненка. що зовуть до помсти над фашистами. Тишу порушує військовий салют — останні почесті загиблим. Серед цієї мертвої тиші партизанам закарбувався в пам'ять крик чайки, яка пролетіла над галявиною. А слідом за квилінням чайки з розпачливим криком підбігла до могили змарніла зморена жінка. Це була дружина Василя Йовича Компанця. Вона каменем впала на домовину чоловіка. Партизани відкрили домовину, давши змогу їй попрощатися зі своїм чоловіком. Нещасна тільки-но прибула в табір і потрапила на його похорони. Її разом з багатьма жителями відправляли на каторжні роботи в Німеччину. В Києві їй вдалося втекти з невільничого поїзда. Довго вона добиралася до домівки і потрапила на останні хвилини похорону свого чоловіка. Скільки горя може винести людська душа?

Василь Йович Компанець — корінний мринчанин. Ще в роки громадянської війни він юнаком воював проти кайзерівців в загоні Остапенка. Очолював нову владу в Мрині. Вітчизняна війна застала Василя Йовича на посаді замполіта Мринської МТС. Із створенням партизанського загону він очолював мринську партизанську групу, до складу якої входили Д. Голодний, І. Нижник, Л. Компанець, С. Сушко, Д. Глинка та інші. Компанець підтримував зв'язки із багатьма жителями Мрина, Селища, Лихачева, Хотинівки, Плоского. В дощ і непогоду лісовими стежками виходив він на зв'язок з підпільниками. В Мрині зрадники тремтіли при згадці одного його прізвища, а на ніч ховалися ночувати до своїх сусідів. Це його рота звільняла мирних жителів, яких фашисти везли на розстріл. Серед визволених була його мати Зоя Митрофанівна і сестра Мотря Йовівна. Бій із фашистськими відбірними головорізами був останнім для Василя Йовича. Посмертно його нагороджено орденом Слави першого ступеня.

Петро Кулиніч також користувався великою повагою серед партизанів. Розумний, розсудливий, як і весь його хліборобський рід із Плоского. Він швидко завоював авторитет серед лісових бійців. Саме йому і доручили командувати відділенням, яке складалося із новоприбулої в загін молоді. Командир своїм прикладом запалював бійців до перемоги в бою. Дуже тепло про нього відзивався його односелець, командир санітарної частини полку М. Бувайлик. Ось рядки із його спогадів: «… і тоді, коли партизани, знищивши сотні фашистів, піднялися в атаку, німецька охорона відкрила вогонь. Цими чергами і був скошений мій земляк Петро Кулиніч. Я ніяк не міг змиритися з його смертю. Адже ми разом ішли на бойову операцію. Всього декілька хвилин тому я говорив з ним, і ось він лежить переді мною мертвий».

Родина Беєрів-Демонтовичів

В цьому бою загинув і Костянтин Дмитрович Беєр — людина незвичайної долі. Я часто замислююсь над людськими долями. В одного життя буває безхмарним;як ясний сонячний день. А на долю іншого випадає стільки важких випробувань. Мене часто запитують, хто був цей боєць із таким незвичним для України прізвищем. Хай вибачають мені вимогливі читачі, але я тут розповім про все відоме мені із «родословної» козарських Беєрів. їх родовід має глибоке коріння і сягає в далекі дореволюційні часи. Про цей родовід повідав мені у свій час Микола Максимович Журавльов — чудова і дуже цікава людина, нащадок козацького роду Журавлів. Батько його був козарським благочинним, і, тому, прізвище Журавель змінилося на Журавльова. Микола Максимович розповів мені багато цікавого із життя Носівки минулого століття, в т. ч. і про родовід козарських Беєрів. Ця розповідь постала в моїй пам'яті, коли я знову почув про все це із вуст Володимира Костянтиновича сина загиблого партизана Кості Беєра. В їх сім'ї свято бережуть пам”ять про своїх предків.

Поява Беєрів на козарській землі пов'язана із сім'єю графів Мусіних—Пушкіних, власників земель і маетностей на Носівщині. Мусіни-Пушкіни були великими землевласниками. Крім луків і сіножатей вони мали лише в Носівці понад 5 тис. десятин орної землі. В Козарах у них була своя дача, на яку вони щоліта приїжджали на відпочинок. Разом з родиною графів тут відпочивали і їх знайомі, яких приваблювала сюди гостинність господарів, чудова природа, ліси, річка Остер, дуже хороший столітній дубовий парк, винищений у 30-х роках. Я пам'ятаю ще залишки цього парку, обнесеного металевою огорожею на зразок огорожі Літнього саду в Петербурзі. Неодмінною розвагою гостей завжди було полювання.

Одного разу серед гостей друзів графа був і російський дворянин, дійсний статський радник, рано овдовілий генерал Володимир Олексійович Беєр. Цьому солідному гостеві приглянулася графська покоївка Наталія Савеліївна Коток — молода, вродлива дівчина. Манера поводитися з людьми, вихованість її полонили серце генерала. І ось проста селянська дівчина стає дружиною вельможного дворянина. Правда, закони дворянства забороняли такі шлюби, винних вище суспільство суворо карало. Але Беєри знайшли вихід. Дворянству дозволялося одружуватися із особами духовного стану. Селянин Коток не без участі козарського благочинного Журавльова був уведений у духовний стан (напевно, в найнижчий його сан — псаломщика) і, таким чином, шлюб став законним.

А молода дружина, поживши трохи в графському маєтку, переїхала в Петербург.

На цьому неймовірні події не закінчуються. Невдовзі до Наталії Савеліївни в гості приїжджає молодша сестра Маша. В молоду дівчину закохується син генерала, молодий Дмитро Беєр. Одруження. Весілля. Маші здається, що щасливішої від неї людини немає на світі. До останніх своїх днів пронесе вона через неймовірно тяжкі випробування любов до свого Діми.

А випробування на її вік випали дійсно важкі. Як любила вона повторювати, багато літ накували їй козарські зозулі, та зовсім мало накували вони щастя. Ось Маша вже щаслива мати. У них народжується син, якого назвали Костянтином. Це той партизан Костянтин Дмитрович Беєр, ім'я якого викарбувано на гранітній плиті пам'ятника братської могили в Носівці.

Але продовжу розповідь про Дмитра Беєра. За сімейною традицією він закінчує юнкерське училище. Потім офіцерська служба в далекому Красноярську. Молодій матері не страшні сибірські морозиш зігріває вірність чоловіка. Єдиною розрадою була любов до свого первістка — маленького Кості, а ще — спомини про такі далекі, але ні на що не проміняні рідні Козари.

Потім грянув грім. Це був залп революційної «Аврори». Беєр молодший, як і Беєр старший, їдуть в Козари. Революційна буря десь там, далеко. А тут, в Козарах, так добре. Нова влада поки-що поблажлива до Беєрів. Діма влаштовується начальником поштової станції в Козельці. Беєр-старший працює в Кобижчанському лісництві. Беєри ще не відають, що готує їм «день грядущий».

1919 рік. Чернігівщину займають денікінці. Незабаром вони поставили Дмитру суворий ультиматум, або з нами, або кара, як зраднику "що порушив військову присягу". Із цього ультиматуму Беєр вибирає життя. Аби бути разом з Машею і маленьким Костею.

В обозі відступаючих денікінців Маша стає свідком нелюдських вчинків. Весь шлях відступу, аж до Кавказу, був усіяний трупами невинних людей. Вже в далекому Армавірі Дмитро сказав: «Ні! Далі ні кроку». Озвіріла офіцерня вдирається до квартири Беєра. За категоричне «Ні!» Дмитра забирають і десь із ним розправляються.

Відчай охоплює Машу. Одна, з маленьким Костею, серед чужих людей в далекому незнайомому місті. Недавнє, ще вчорашнє, щастя стає таким неймовірно далеким. Як добратися до батьківського двору? Маленький Костя не зовсім пам'ятав ті поневіряння матері, з якими вона добралася до Києва. Вже на київському вокзалі просить носильщика перенести свій сундучок, а сама несе найдорожче, що в неї залишилося — маленького Костю. У вокзальній суматосі носильщик не втримав сундучка. який падає і розбивається. Маша не встигла навіть отямитися, як всі її небагаті пожитки розхватали перехожі. Так і залишилася вона стояти, притискаючи до грудей маленького Костю, боячись, щоб не відібрали і його. Ледь жива. добралася до Козар.

А Козари жили вже своїм новим життям. В селі ділили графську землю, а потім і землю заможних селян. З'явилася нова влади — комнезами. Маші не в тягар була важка селянська робота. З діда-прадіда Котки добували собі хліб насущний тяжкою селянською працею. Маша боялася іншого. Починалися репресії. Безслідно зник Беєр-старший. Вона була дружиною офіцера царської армії, і не уникнути б їй знайомства з відомством Дзержинського, якби не ще один випадок на її довгому життєвому шляху.

Працьовиті руки, вихованість молодої вдови привернули увагу сільського активіста, організатора радянської влади в Козарах Івана Максимовича Демонтовича. Пізніше в своїй автобіографії, написаній власноручно, він перечислить свої «заслуги» перед народом: «боєць 1-го комуністичного полку, де робив у комісії по виселенню буржуазії». Потім — член волосного ревкому по продовольству та завідуючий комтруда, а з 1928 року — голова андріївського колгоспу «Червоний партизан».

Демонтович одружується на Маші і це врятовує її від неминучих репресій. Та й Кості буде безпечніше з таким «новим» батьком. Перед офіцерським сином в житті були закриті всі шляхи. Як тільки він хотів стати військовим. Це була його заповітна мрія, але про це він не міг навіть мріяти. Лише в колгоспі, де вітчим головував, він почував себе впевненіше. Знання і кмітливість допомогли йому стати механізатором а пізніше і бригадиром тракторної бригади. Мав намір продовжувати навчання.

Життя не стоїть на місці. Ось Костя вже дорослий. На такого красеня задивлялася не одна сільська дівчина. Невдовзі він приводить матері невістку. Здається, Маші знову посміхнулося щастя. Вона вже доглядала внука, якого на честь діда назвали Володимиром.

Але щастя знову тікає від Маші. Почалася війна. Як і тисячі матерів, Марія Савелівна проводжає свого сина на фронт. Костя добре пам “ятає материнський наказ захищати Вітчизну.

Військова частина, де воював Костя, потрапляє в оточення. Йому вдалося втекти з полону і повернутися в рідну домівку. Починаються чорні дні окупації. 11 березня 1943 року фашисти палять Козари. Не уникнути б сім'ї Демонтовичів участі 4-х тисяч козарчан, позвірячому знищених окупантами. Але Демонтовичі задовго до війни переселилися в село Андріївку.

В лютому 1943 року Іван Максимович налагоджує зв'язок із партизанським загоном (саме ця дата значиться в його партизанському посвідченні). Старий партизан починає передавати народним месникам потрібну інформацію.

Зв'язок з партизанами було викрито і його арештовує поліція. Ще живі були ті, кого розкуркулював активіст. Одвічний закон — жорстокість породжує жорстокість. Демонтовича привезли в Ніжинське гестапо. Ідуть допити. Гестапівець через перекладача намагається дізнатися про зв'язок арештованого з партизанами. Запитує, яка в нього сім'я. Іван Максимович відповідає. що він одружений на Марії Савелівні Беєр. Хто ця Беєр? Це дружина загиблого офіцера Дмитра Володимировича Беєра. Перекладач здивований. Цього не може бути. Дмитро Беєр — це його старий друг.

— Чим ви зможете довести сказане? — запитує він.

— А це може підтвердити кожен житель мого села, — відповідає Демонтович.

Довго умовляв перекладач гестапівця відпустити Івана Максимовича, як вітчима другового сина. Зробити це було нелегко. І, нарешті. перекладач наодинці з арештованим. «Заради пам'яті свого друга, — говорить він, — я добився тобі звільнення. Але, Бога ради, порви свої стосунки з бандитами. Удруге зробити це я не зможу. «Такий неймовірний випадок допоміг Івану Максимовичу уникнути смерті в застінках гестапо, звідки живими не поверталися.

Тепер Демонтовичу потрібно було негайно з сім'єю переходити в ліс. Так у липні 1943 року 2-й полк Миколи Симоненка поповнився ще однією сім'єю. Іван Максимович і Костянтин стали бійцями. Марія Савеліївна і дружина Кості Єфросинія Єлисеївна з маленьким Володею були призначені до господарської частини. І ось бій, в якому смертю хоробрих загинув Костянтин Беєр. В цій диверсії брали участь і молоді бійці. Саме серед них було найбільше поранених і вбитих. Як пише Симоненко «вбитих наших бійців ми підібрали на другий день». Учасники бою розповіли, що бачили, як підчас бою ворожа куля скосила Беєра. Але при відступі забрати його тіло не було змоги. Коли ж на наступний день партизани пішли на місце бою, трупа Беера там не виявилося. Можливо, він був у мадярській формі, і фашисти підібрали його, як свого вбитого, а можливо забрали в Ніжин, щоб опізнати. хто він.

Тяжким було горе матерів, що втрачали своїх синів. Ще більшим було горе Марії Савеліївни. яка не мала навіть могили ні чоловіка, ні єдиного сина. Разом з невісткою і маленьким Володею ділила вона своє тяжке горе. їй пообіцяли, що після перехоронення полеглих партизан, його ім'я буде викарбуване на братській могилі.

Знаходячись в облозі під час відходу партизанів за Десну, вона зовсім підірвала своє здоров'я. Знесилений організм не переніс перебування в холодній болотяній воді під час облав. З часом ревматизм паралізував Марію Савелівну.

Де наш український Шолохов, що написав би своє українське оповідання «Доля людини»? В житті Марії Савеліївни вистачило б подій не лише на оповідання, а й на цілий роман.

Маленький Володя вижив у ті страшні часи. В носівській лікарні його добре знають. Час від часу підтримують його здоров'я. Ось я говорю з ним і його дружиною. Якою душевною теплотою світяться очі цих людей. Що найбільше вкарбувалося в пам'яті про тяжкі часи перебування в партизанському патронаті? « Два випадки не можу я забути все життя: облави на нас, малих дітей, і наших матерів. Мов сьогодні, бачу, як за мною полює фашистський літак. Помітивши мене, він стрілою летить і стріляє по мені з кулемета. Я ховаюся за стовбур старого дуба — кулі його не пробивають. Фашист заходить з іншого боку, а я знову ховаюся з протилежного. Так і не вдалося фашистському розбійнику здолати мене. А другий випадок також із цієї ж облоги. Коли ми, діти, ховалися від фашистів в болоті, вискочив на нашу галявину німець із автоматом і оторопів:перед ним болотна вода із якої виглядає безліч дитячих голівок. Він вагається: стріляти чи не стріляти. Потім пустив декілька автоматних черг понад нашими головами і пішов далі. Можливо, і в них було щось від людського, можливо, згадав, що десь там залишив і своїх маленьких дітей. Хто зна? Але і на цей раз доля уберегла мене».

Підрив поїзда Харків — Берлін

В час бойової операції 8 серпня партизанам здався в полон один німецький офіцер. Він розповів, що зневірився у фашистській владі і вирішив боротися з фашизмом. Німця залишили в загоні — він багато допоміг зробити в дезорганізації німецьких військ. Після звільнення району перебіжчик був політруком у таборах для військовополонених. Один із таких таборів знаходився і на території нашого району в селі Ставок.

Коли окупанти знову відновили рух на залізниці, була проведена наступна бойова операція рейкової війни: партизани підірвали пасажирський поїзд Харків — Берлін. Цю диверсію здійснила підривна група Івана Ляшка. її місцем знову було обрано залізничну колію поблизу хутора Коробчиного. Вночі підривники замінували цю ділянку. Як і в попередні рази вони пропустили декілька рядових поїздів. А коли до замінованого місця наблизився пасажирський поїзд, увімкнули електробатарею. Внаслідок вибуху паровоз пішов під укіс, а вагони з фашистами почали падати і повзти один на одного. Використовуючи паніку окупантів, партизани відкрили вогонь і пішли в атаку. Внаслідок цієї диверсії загинуло багато окупантів, що направлялись з фронту. На цей раз диверсія пройшла вдало і партизани втрат не мали.

На початку серпня із штабу партизанського руху в загін повідомили, щоб приготувалися прийняти вантаж із 18 літаків. Коли було домовлено про місце посадки, літаки приземлилися в Орішному біля Карасевого хутора. Тут було висаджено 150 радянських бійців. Партизани вперше побачили своїх воїнів у військовій формі з погонами. Комісар прибулого підрозділу Сабуров прочитав партизанам лекцію про перемогу наших військ під Сталінградом. Після приземлення десантники вирушили з носівських лісів у похід по тилах ворога. Партизанське з'єднання «За Батьківщину» стало служити базою для створення і поповнення багатьох новостворених партизанських формувань. Тут доформовувалися партизанські загони Рудича, Ярового, Шукаєва. Ці загони прославилися у боротьбі з окупантами і багато зробили для допомоги регулярній армії в розгромі ворога.

З'єднання Шукаєва

Серед 46 партизанських з'єднань, що діяли на Україні, великий внесок в допомогу регулярній армії зробило 1-ше Воронезьке партизанське з'єднання під командуванням підполковника Михайла Іларіоновича Шукаєва. Це з'єднання було створене на основі груп парашутистів-десантників, закинутих в носівські ліси протягом серпня-вересня 1943 року штабом партизанського руху при Військовій раді Воронезького фронту. Тоді і носівські ліси прийняли 6 бойових груп, загальна чисельність яких становила до 70 чоловік. Ці групи складалися із командного складу загонів — командирів і комісарів, радистів, диверсійників-підривників, розвідників, медичних сестер. Групи були підготовлені військовими спеціалістами у різних спецшколах. Всі вони були висаджені на парашутах в розташування партизанського з'єднання За Батьківщину» із легких бомбардувальників та транспортних літаків «Дуглас». А 26 серпня там же на партизанському аеродромі між селами Плоским і Лихачевим приземлився ще один «Дуглас». Він доставив М. Шукаєва (тоді в званні капітана) та членів командного складу новоорганізованого партизанського з'єднання В. Макарова та В. Циганова. Наказом партизанського штабу при Військовій раді Шукаєв був призначений командиром партизанських загонів Воронезького фронту. Комісаром з'єднання став Сапожинський, начальником штабу Прибура. Пізніше комісаром був Сидорук, начальником штабу — Гущин. Висаджені групи були ядрами новостворених партизанських загонів, об'єднаних в з'єднання. Створені таким чином ядра партизанських загонів на носівській землі стали швидко зростати за рахунок місцевих жителів і бійців партизанського з'єднання «За Батьківщину», з якого зразу ж, по домовленості із партизанським командуванням було виділено 150 партизанів. До Шукаєва перейшло багато колишніх військовополонених, які вже були обізнані із військовою справою і пройшли сувору школу партизанської боротьби в Носівському партизанському загоні, а пізніше — з'єднанні «За Батьківщину».

Серед них можна назвати таких, як Петро Конашевич, Павло Каніщев, Михайло Бидлій, Марія Литвиненко, Наталія Наливайко, Марія Максименко та інші. Багато з них були відразу призначені на командні пости. Так, Павло Каніщев був призначений командиром партизанського загону ім. Олександра Невського, Петро Конашевич — комісаром загону ім. Кутузова. На носівській землі бійці новоствореного з'єднання здійснили свої перші бойові операції в тилу ворога. Тут вони проходили свою бойову практику.

Наприклад, група підривників із загону Кудінова разом із підривником з'єднання За Батьківщину» Михайлом Шмиком вирушає на свій справжній терористичний акт. Вийшли вночі, але мінування провели вдень, тому, що тільки ранком починався рух на залізниці, а перед цим групи фашистів із щупами і дресированими вівчарками оглядали кожну шпалу залізничної колії, шукаючи підкладених мін. Але як підійти до залізниці непоміченими? Допомогли жителі Носівки. Неподалік від залізничної колії стояли скирди соломи. Партизани організували поїздку підвід цих жителів до стогів, немов за соломою. Так підривників було доставлено до залізниці. Замаскувавшись у кущах, підривники виждали момент, коли на колії нікого не було. по-пластунськи добралися до залізниці, фінками вирили для міни місце, встановили її і замаскували. Перший німецький поїзд, що ішов з Києва до фронту, полетів під укіс. Практичне завдання шукаївські підривники виконали на відмінно.

В цей же час диверсійні групи інших загонів також здійснили кілька успішних операцій по підриву ворожих ешелонів. Всьго ними за час формування підірвано на території дій з'єднання «За Батьківщину» 11 ворожих ешелонів з живою силою і військовими вантажами ворога, зруйновано 6 залізничних і 2 шосейні мости, в багатьох селах підірвані молотарки, завезені окупантами, щоб обмолотити хліб нового врожаю і вивезти в Німеччину.

Сьомого вересня п'ять загонів нового з'єднання загальною кількістю 3000 чоловік вирушили із Більських лісів у рейд по тилах ворога.

За 18 місяців боротьби в ворожому тилу шукаївці пройшли 11 тисяч кілометрів. За цей час проведено 133 бої з німецькими окупантами розгромлено 64 штаби і гарнізони ворога, пущено під укіс 194 ешелони противника, підірвано 24 залізничні мости, 44 мости на грунтових шляхах, підірвано і спалено 121 нафтову вишку, знищено резервуарів із пальним на 8100 тонн, 2 нафтопереробні заводи, вбито і поранено 20155 ворожих солдат і офіцерів. 504 бійці з'єднання нагороджені бойовими урядовими нагородами. Шукаєв нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня, іншими відзнаками Радянського Союзу, а також 18-ма орденами і медалями країн, по яких пролягав шлях його з'єднання.

У вересні 1983 року на честь 40-річчя створення шукаївського з'єднання і 40-річчя визволення Носівщини шукаївці провели свою зустріч на носівській землі. Відбулася хвилююча зустріч бойових побратимів, а також їх зустіч із населенням району. Колишні воїни-шукаївці прийняли участьу мітингу в центрі Носівки, зустрічі ветеранів-партизан в Орішному, а в наступні дні, розбившись на 6 груп, роз'їхалися по селах, де зустрічалися із населенням, учнями шкіл, розповідали про свої бойові діла тих далеких днів 1943—1945 років.

Дуже цікаві спогади про бойові дії шукаївців залишив нам учасник шукаївського рейду Олексій Федорович Бочок, який до цього був партизаном з'єднання «За Батьківщину», а в шукаївському з'єднанні командував партизанським загоном ім. Котовського. В з'єднанні Шукаєва воювало багато жителів Носівщини. За словами Бочка, тільки із Селища в шукаївському рейді брало участь 16 чоловік. Всі вони показували зразки мужності і героїзму в боротьбі з ворогом. Смерть багатьох із них була важкою втратою для нас. Ваня Горбач загинув смертю хоробрих, прикриваючи відхід партизанів в одному з боїв;Дмитро Бойко — при виконанні завдання командування розагітувати солдатів одного із ворожих гарнізонів; Іван Бойко — під час здійснення диверсії на залізниці. Смертю хоробрих загинули селищенці Василь Жмир, Василь Ювко, Григорій Кошовий. Рейд пролягав через Білорусію(де майже 1000 білоруських партизанів влилися в шукаївське з'єднання), Житомирську, Волинську, Ровенську, Хмельницьку, Львівську, Тернопільську області України, а потім проходив по територіях Польщі і Чехословаччини. І скрізь бої із великими і малими ворожими гарнізонами. Багато було втрат, але ряди шукаївців не лише не рідшали, а, навпаки, зростали за рахунок місцевих жителів. Рухалися в основному вночі, намагаючись робити денні перепочинки в лісах. Тому доводилося за ніч долати по 60 і більше кілометрів. Бочок описує свій бойовий шлях, повний тривог і несподіванок, жорстоких сутичок із ворогом. Я дозволю собі навести один епізод із спогадів Олексія Федоровича про те, як у далекій Польщі група партизанів під його керівництвом виконувала важливе завдання командування фронту і розшукала одну із наших диверсійних груп.

«В один із червневих днів 1944року командир з'єднання М. І. Шукаєв викликав мене в штаб і сказав, що є важливе бойове завдання. Я відповів, що готовий виконати будь-яке доручення. Шукаєв почав розповідати:

— Більше місяця тому Українським штабом партизанського руху закинута диверсійна група в складі 12 чоловік на територію Польщі… Через декілька днів після приземлення група втратила зв'язок з штабом. Вона або розбита, або в неї вийшла з ладу рація. Твоє завдання: знайти людей з диверсійної групи. Командир її Попов, комісар Іванніков. в складі групи — Варя. Ти її знаєш. Як партизанка нашого з'єднання, вона була відправлена з дорученням через лінію фронту. Там знову виявила бажання на відправку в тил ворога.

Далі Шукаєв поставив на карті загострений олівець і сказав:

Шукай у цьому районі. Для виконання завдання дано 20 діб. Із свого загону візьми 35 бійців з легкою автоматичною зброєю…В район передбачуваного знаходження диверсійної групи прийшли на третій день. Наші партизани пішли в найближчі села, щоб розпитати в місцевих жителів, чи не заходили до них невідомі люди, чи не чули вони що-небудь про парашутистів.

А я зайнявся лісником, що жив серед лісу. Розташування його будинку на значній відстані від населених пунктів дозволяло робити припущення, що лісник не міг не знати про нашу групу, що до нього парашутисти мусили заходити.

Перше знайомство з лісником не принесло нам успіху…. Я довго його переконував, що ми — радянські партизани. А він відмовчувався, розуміючи, що один необережний крок може коштувати йому життя.

Через тиждень я переконався, що він знає, де знаходяться наші друзі, але боїться про це сказати.

Мої хлопці, які повернулися з навколишніх сіл, доповідали, що місцеві жителі чули про радянських парашутистів, але ніхто не міг сказати, де вони зараз.

Я ще більш щиро і переконливо став говорити із лісником. Розповів усе, що знав про Варю, Шукаєва, Горячова — найближчого друга Варі, на рахунку якого десятки німецьких ешелонів, пущених під укіс. Після таких розмов було помітно, що лісник потроху проникався довір'ям і час від часу говорив, що день-два буде відсутній. Я догадувався, що він ходить на переговори з нашою групою: парашутисти були досить обережні.

І ось настав для мене драматичний момент. Під час чергової розмови лісник поставив мені такий ультиматум: він поведе мене до групи радянських розвідників при одній умові — я повинен іти без зброї і без охорони. Він назвав галявину, де відбудеться зустріч — це кілометра півтора від будинку лісника. Я заявив про свою згоду. І ми пішли.

З мого боку це був дуже ризикований крок. А якшо він мене, обдурив?Що буде, коли приведе до ворогів? Я намагався відігнати такі думки. Чомусь тоді зовсім не хвилювався. Йшли лісом. За кожним кущем могла чатувати небезпека.

Лісник залишився в лісі, а я виходжу на середину невеликої галявини, оточеної зеленими кущами, і починаю гукати:

— Хлопці, виходьте! Я від Шукаєва!

Ніхто не озивався. Я знову:

— Варя! Це я — Бочок! Хіба ти мене не пізнаєш?

Бачу, як відхилилася гілка куща і на мене дивиться дуло автомата. І тільки через декілька хвилин вибігає на галявину Варя. Сльози радості на її обличчі. Вона біжить до мене, і я вмить опинився в її обіймах. Ця сцена доповнюється виходом на поляну ще кількох парашутистів.

Зустріч дуже зворушлива. Я радів, що знайшов далеко від Батьківщини радянських громадян, які опинилися в скрутному становищі. Вони раділи, що закінчилися їх митарства»

Багато жителів Носівщини виконували відповідальні завдання нашого військового командування. Назву ще одну із радисток, яка була заслана в чехословацький партизанський загін і підтримувала зв'язки із нашим військовим командуванням. Це Тетяна Іванівна Самсоненко із Мрина. Вона декілька разів закидалася у ворожі тили. В останній раз вона була радисткою угорського партизанського загону і одна представляла нашу державу, серед угорських партизанів. Про її подвиг написана книга (Радовський В. С., Дегтярьов П. М. “Голос Малої Москви». — Львів, 1974. — 88 с.)

Бойовий шлях з'єднання М. І. Шукаєв описав у своїй книзі, яка вийшла після війни (Шукаев М. Й. 11000 километров по тылам врага: Хроника партизанского соединения. — Воронеж: Центральное черноземное книжное издательство, 1966. — 159 с. ;илл. ) В цій книзі добрим словом згадав він і наших земляків:М. З. Бову із Селища, та 0. 0. Бочка із Мрина.

Але не завжди формування на носівській землі і дії партизанських загонів були вдалими. Були і невдачі, і тяжкі втрати. Перед десантуванням шукаївців зазнав невдачі загін ім. Сагайдачного під командуванням Шарворока. В темну ніч з 3 на 4 серпня пілоти не пізнали місця знаходження носівських лісів і помилково висадили десант в степовій частині під селом Свидовець за 38 кілометрів південніше Кобижчі. Ця помилка коштувала життя багатьом десантникам. Всього десантувалося тоді 10 чоловік. Після приземлення зібралися на умовний знак лише семеро бійців. Вони зарили парашути. сховали рацію та боєприпаси і чекали ночі, щоб визначити своє місцезнаходження і почати рухатися до партизан. А тим часом про це випадково дізналися жителі Свидовця. Серед них виявився і зрадник, який про це доніс в Бобровицьку жандармерію. Були негайно вислані каральні загони із охорони Бобровицької жандармерії і групи поліцаїв із навколишніх сіл. Десантників стали оточувати з усіх боків. Прийнявши бій, командир групи десантників Григорій Шарворок (колишній директор Чернігівського бібколектора) дає завдання підривнику Шведу, поки не зімкнулося вороже кільце, виповзти із оточення і доповісти партизанському командуванню про все, що сталося. Десантники відволікли увагу карателів і Шведу вдалося вийти з оточення. У важкому бою загинули всі оточені. Швед добрався в партизанський загін і доповів командуванню про бій із карателями. В партизанський загін добралася і частина десантованих бійців, в т.ч., І. І. Лопов, — комісар групи, який лід час приземлення підвернув ногу і не міг зрузу ж рухатися. Всі вони стали бійцями Шукаївського зєднання. Згаданий підривник Швед загинув уже під час шукаївського рейду в Карапатах 4 травня 1944 року, коли підривали дрогобицькі нафтопромисли. І. І. Попов залишився в з'єднанні «За Батьківщину» і до розформування зєднання був комісаром 1-го полку О. Шевирьова. На жаль, втрати мали й інші загони, що десантувалися в основному вночі. Загинув під час спуску на парашуті начальник штабу партизанського загону ім. Железняка, начальник штабу партизанського загону ім, Кутузова. Багато десантників було травмовано.

В Носівці бережуть пам'ять про командира легендарного партизанського з'єднання Михайла Ілларіоновича Шукаєва. Його переможний рейд став уже історією. На обеліску партизанської слави в Орішному поряд із портретами Крапив'янського. Стратилата, Бовкуна встановлено і портрет М. І. Шукаєва.

Форсування Дніпра

Наближалася до кінця епопея партизанської боротьби зєднання «За Батьківщину». Німецькі війська зазнали ще однієї поразки — в битві на Курський дузі. Почався їх відступ на захід. Вони вважають тепер для себе рятівним захистом водний рубіж Дніпра. На нього покладалися великі надії. Перед нашими військами постало завдання не дати фашистам закріпитися на цьому рубежі. Потрібно було з ходу форсувати Дніпро. Партизанським загонам було дано завдання, долаючи перешкоди, форсувати цей водний рубіж, закріпитися на березі і з приходом Радянської Армії, допомогти своїм воїнам. Цей наказ партизани одержали, коли готувалися своїми силами захопити місто Ніжин. Але для країни форсування Дніпра виявилося набагато важливішим, ніж зайняття Ніжина.

Партизани одержують радіограму вийти до Дніпра і допомогти радянським військам з ходу його форсувати. Потрібно було переправитися на правий берег, зайняти населені пункти Новий Глібов. Сорокошичі та Старий Глібов. Створити тут плацдарм і втримувати його до підходу своїх регулярних військ. Термін для підготовки відводився дуже малий — одна ніч.

В цей час до партизанів перейшов німецький комендант із Куликівки. Він прибув разом із перекладачкою. Партизани жартували — це вже початок капітуляції німців.

На дорогу партизанам артисти Ніжинського театру дали великий концерт. Вони ще раніше в повному складі перейшли в ліс і знаходилися при полку Симоненка.

10 вересня 1943 партизани рушили в похід. На 2 кілометри розтягнулися партизанські колони. В голові колони ішов кавалерійський ескадрон. За ним слідували батальйони першого і другого партизанських полків, партизанська артилерія, обоз. Довгих два роки чекали партизани цього моменту, і ось, нарешті, він настав. Настав останній бій партизанів із ненависним ворогом. В поході з новою силою гримить партизанська пісня «По долинам и по взгорьям Шли дивизии вперед…»

Німецькі гарнізони, поки не пізно, тікають за Дніпро. Ховаються поліцаї. Партизанське з'єднання іде відкрито, вдень. Воно не зустрічає перепон на своєму шляху. Жителі населених пунктів вітають партизанські колони, шлях яких проходить через Хотинівху, Хрещате, Стодоли, Переходівку. Після ночівлі взяли напрям на Красилівські ліси. В Ладанці з ходу розгромили невеликий німецький гарнізон і почали готуватися до переправи, через Десну. їм всіма силами допомагали місцеві жителі. По Десні в цей час рухалися чотири вантажні баржі. Всього два гарматні постріли — і баржі та катери, які їх тягнули, опинилися в партизанських руках. Переправу через Десну закінчено без перешкод. Такою її залишено для радянських військ.

Ще один світанок і партизани почали долати відстань до Дніпра. Нарешті наблизилися до потрібних сіл — Сорокошичі, Новий і Старий Глібови. Командування висилає розвідку, яка тут зустрілася із розвідувальним загоном одного із полків 1-го Білоруського фронту. Це була хвилююча зустріч — перша зустріч наших партизанів із бійцями регулярної армії. їх було вісім розвідників. Частина їх повернулася в свої підрозділи, а частина прибула в штаб партизанського з'єднання.

Згідно вказівок Ставки Верховного головнокомандування відповідно до загального плану наступальних операцій штаб партизанського руху розробив план захоплення партизанськими загонами переправ через Дніпро. Бойові операції плану на території Чернігівщини 15 вересня були розглянуті і затверджені Військовою Радою Воронезького фронту, яким командував генерал армії М. В. Ватутін.

20 вересня 1943 командування партизанського з'єднання в с. Косачівці зустрілося з командиром 70-ї стрілецької дивізії генерал-майором Д. М. Гусєвим. Під час цієї зустрічі було складено домовленість про спільні дії партизанів з передовими частинами дивізії. Ось такими були основні пункти цієї домовленості:

1. 70-а дивізія, не чекаючи тилів, негайно, з ходу форсуватиме Дніпро, а потім — Прип'ять;
2. Частини дивізії використають здобуту партизанами переправу біля Теремців. а партизани забезпечать оборону переправи;
3. Разом з армією Дніпро форсуватимуть й інші партизанські підрозділи з'єднання;
4. Партизани вестимуть розвідку для штабу дивізії.

Пункти цієї домовленості свідчать, що партизанам відводилася важлива роль в наступі на окупантів: вони повинні були завдати удару по тилах ворога, захопити плацдарм і утримувати його до приходу наших військ, а також вести розвідку в тилу ворога.

Незабаром в Сорокошичі увійшли наші війська. Під розгорнутим знаменом, шеренгою, в село з піснею увійшов полк регулярної армії. Його бійці чітко карбували крок, а над селом лунали слова пісні: «Белоруссия родная, Украина золотая…». Партизани і бійці Радянської Армії із сльозами радості на очах обнімалися після дворічної розлуки. Відбувся короткий мітинг, на якому було зачитано наказ радянського командування про спільне форсування Дніпра.

Наступного дня в штаб з'єднання були викликані командир взводу розвідки партизанів Федір Климюк та розвідник Сергій Матеюк. Перед ними армійською розвідкою було поставлено завдання: переправитися через Дніпро і розвідати розміщення і сили ворога на правому березі Дніпра в трикутнику населених пунктів Домонтово — Куповате — Чорнобиль.

З настанням темноти партизанські розвідники на човні переправилися на правий берег і, не зустрічаючи нічого підозрілого, пішли дніпровськими заплавами. Коли перетинали шлях Домонтово — Чорнобиль, виявили, що по ньому час від часу курсують ворожі бронетранспортери. Вдень розвідники зустріли в лісі старенького діда, що збирав гриби. Цей дід розповів, що в Домонтово розміщений лише гарнізон поліції та допоміжників, якими командують німці. Вдень вони несуть службу по охороні шляху, а на ніч повертаються в село. Жителі з Куповатого розповіли, що в Куповатому взагалі немає ні німців, ні поліцаїв. А із розповіді інших жителів виявилося, що і в районному центрі Чорнобилі також немає великих військових частин. Охороняє його лише гарнізон поліцаїв. Із такими відомостями розвідники переправилися назад на лівий берег в Сорокошичі. де залишився штаб партизанського з'єднання. В цей час фашисти вже виявили нашу присутність і почали посилено бомбити село Сорокошичі.

Здобувши потрібні розвідувальні дані, партизани і частини регулярної армії почали готуватися до переправи. За ніч були виготовлені плоти, звезені човни і все це під покровом ночі доставлено на дніпровський берег. Негайно почалася переправа. Першим переправився батальйон під командуванням М. Пісоцького. За ними ріку форсував і гвардійський батальйон регулярної армії. На маленькому плацдармі бійці зайняли кругову оборону і замаскувалися. Як пише в своїх спогадах С. Матеюк, ворожі літаки їх не виявили і ланка за ланкою летіли далі бомбити Сорокошичі. Танки і бронетранспортери курсували по високій терасі правого берега Дніпра.

На другу ніч десантовані батальйони вирішили зайняти вигідну позицію і перейшли в село Куповате. Окопалися в сусідньому лісі, а коли фашистська колона машин стала в'їжджати в село, бійці відкрили вогонь. В бою автомашини із німецькими солдатами були підбиті. Всі фашисти полягли під влучними пострілами, їх машини загорілися. Втекти вдалося одному мотоциклісту, який їхав у кінці колони. Він і сповістив фашистам про те, що сталося в Куповатому.

Над селом зразу ж з'явилися ворожі літаки. А через деякий час партизани почули гул моторів. Це на Куповате ішли ворожі танки. Бійці заздалегідь організували оборону: окопалися, замінували дорогу, замаскували свої ПТРи. Коли танки, стріляючи на ходу, підходили до села, один із них підірвався на міні, другий був підбитий ПТРівцями. Решта розвернулися і відійшли до лісу.

Це вже були регулярні німецькі частини, які здержували на фронті наступ радянських військ. Таким чином батальйони опинилися в тилу ворога в оточенні.

Партизани розуміли, що вони потрібні були на переправах, де точилися жорстокі бої. Проте встановити зв'язок із штабом партизанського з'єднання не вдалося. Послані на зв'язок партизанські розвідники назад не поверталися. Тоді командування батальйонів вирішує діяти самостійно у фронтовому тилу ворога. Оточенці починають нападати на ворожі гарнізони, на ворожі військові частини.

Першим на шляху батальйону Пісоцького було село Іловниця. Несподіваною атакою партизанів і бійців батальйону регулярної армії було знищено ворожий гарнізон. Ідучи далі, такими ж раптовими нападами і вони знищували ворога, його комунікації. При місяці ці батальйони порядкували у ворожому тилу. Своїми сміливими бойовими діями вони допомагали регулярній армії розширювати плацдарм на правому березі Дніпра і розвивати успішний наступ наших військ. Лише в грудні місяці, коли німців погнали від Дніпра в глибину правобережжя, батальйон Пісоцького розпрощався зі своїми бойовими побратимами і повернувся в Носівський район для розформування. Його бійці влилися в ряди регулярної армії.

Інша частина партизанів другого полку, що зайняла Новий Глібов, організувала переправу в цьому районі Дніпра. Як і в Сорокошичах, спочатку підготували засоби переправи. Спочатку висадилась невелика група партизанів на чолі з командиром взводу Зайцевим. Йому було дано завдання захопити плацдарм і зв'язатися з батальйоном Пісоцького.

Зразу ж, як тільки висадилися на берег, група потрапила під сильний ворожий вогонь. Вороги, що чисельністю в багато разів переважали сміливців раз за разом переходили в атаки. Першу частину завдання група виконала. Весь день партизани утримували зайнятий клаптик землі на правому березі Дніпра. Але вислана ними розвідка батальйону Пісоцького не виявила. А німці в цей час продовжували атаку за атакою. Партизанські втрати були великими. Почали кінчатися запаси боєприпасів. З настанням темноти партизани відступили із зайнятого плацдарму. На ньому залишилися лише поранені, що потрапили в руки гітчерівців. Фашисти люто мстилися над сміливцями. Сам командир взводу Зайцев, тяжко поранений, потрапив у руки фашистів. Його фашисти живим спалили на вогні. Як свідчать поранені бійці, яким вдалося врятуватися;перед своєю мученицькою кончиною, Зайцев закликав партизанів помститися за його смерть.

В цьому бою за переправу партизани 2-го полку понесли значні втрати. Як пише Симоненко, лише при переправі в Дніпрі потонуло 13 партизанів.

Німецьке командування добре розуміло ціну втрати водних рубежів. І, коли переправи через ці рубежі виявилися в руках партизанів, фашисти обрушили на партизанів всю наявну силу свого вогню. Вони направили свої бомбардувальники, що безперервно бомбардували переправи. По Дніпру були пущені катери-панцерники. які тримали берег під постійним обстрілом. Але прискореним маршем до переправ уже підходили радянські дивізії. На наступний день вони вже були біля Дніпра. Вогонь нашої артилерії і, зокрема, «катюш», допоміг зробити ривок, і, не дивлячись на шалений опір ворога, наші війська при підтримці партизанів подолали водні рубежі, переправилися на Правобережжя і почали далі розвивати свій наступ на Захід.

Важко довелося завойовувати водні переправи і партизанам першого полку, яким командував О. Шевирьов. Цей полк переправлявся через Дніпро вище гирла Прип'яті. Тут німці зразу ж виявили партизанів. В той час, як батальйон Пісоцького висадився на правому березі, і, замаскувавшись, зайняв кругову оборону, через їх позиції раз-у-раз летіли ворожі бомбардувальники і скидали свій смертельний вантаж на висаджений батальйон 1-го полку. Хоч десантники за ніч добре закріпилися на зайнятому плацдармі, але на них фашисти обрушили всю силу свого вогню: з повітря раз-у-раз їх бомбардували ворожі бомбардувальники, міномети засипали їх мінами. І тільки цей шквал вогню припинявся, в наступ на них ішли шеренги автоматників. Скільки було відбито атак за ці два дні! Тут загинули майже всі бійці групи, що висадилася. Серед них і кулеметник Микола Ковальчук, який прикривав фланг оточених. А коли залишилося живими лише декілька поранених бійців, командир десантників, також поранений, вирішує відійти на невеличкий острів, що був неподалік у річці. Долати річку на лівий берег у них не було сили. Вже на острові ці поранені спостерігають, як на правий берег висаджувалася нова група десантників. Цз вже були бійці Радянської Армії, які з ходу форсуючи Дніпро, висаджувалися на зайнятий партизанами клаптик правого берега. Цей клаптик землі так дорого коштував партизанам. Промоклі і обезсилені поранені почули, як з лівого берега вдарили гармати, а разом з ними заговорили і «катюші». Переправу партизани протримали до підходу радянських військ. Наказ командування було виконано.

23 вересня І. Бовкун радіограмою повідомив в Український штаб партизанського руху: «Організував переправу через р. Дніпро в районі с. Новий Глібов. Почали переправу частини 70-ї гвардійської і 322-ї стрілецької дивізій».

Далі підрозділи 1-го партизанського полку з боєм форсували р. Прип'ять, зайняли плацдарм і в жорстоких боях утримували його до приходу регулярних військових частин. В боях при форсуванні Прип'яті смертю хоробрих полягли близько 150 бійців першого партизанського полку.

Допомога партизанів регулярній армії у форсуванні водних рубежів була високо оцінена військовим командуванням. Командир одного військового підрозділу 70-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії капітан Соловйов у своєму бойовому звіті писав: «Ідучи з боями на захід, наші частини зустріли на своєму шляху велику організовану силу партизанів — з'єднання «За Батьківщину», які своїми діями сприяли швидкому форсуванню рік Дніпра та Десни частинами дивізії.

2-й партизанський полк організував допомогу нашим передовим частинам, які форсували річку Десну і тим самим забезпечив успішне переслідування ворога, що відступав. Особливо велику допомогу 2-й полк надав під час другої зустрічі на Дніпрі. Партизани своїми людьми і транспортом допомогли у доставці лісоматеріалів і в організації засобів для переправи.

За подану допомогу, умілу організацію дякуємо партизанам полку та їх командирам, які приділили багато уваги частинам, що форсували Дніпро, особливо командирові полку тов. Симоненку М. Д., команди рові тов. Хахуді О. П. і начальникові штабу тов. Ярмоленку М. К.

Бажаємо вам, товариші партизани, дальших бойових усміхів у спільній справі по вигнанню німецьких загарбників з нашої Батьківщини.

За подану допомогу велике гвардійське спасибі.»

У бойовому звіті командира 137-го гвардійського Червонопрапорно го артилерійського полку дії партизанів було оцінено так: «Весь особовий склад партизанського загону чесно, сумлінно виконував свої обов'язки під час переправи матеріальної частини, незважаючи на ураганний вогонь, виявив відвагу і мужність».

А командуючий 17-м стрілецьким корпусом генерал-лейтенант Бондарев доповідав:

«Українському штабу партизанського руху. тов. Строкачу. Через Десну і Дніпро з'єднання « За Батьківщину» повністю забезпечило переправу бойових частин 17-го стрілецького корпусу».

Того ж 23 вересня УШПР командирам полків і батальйонів з'єднання «За Батьківщину» була надіслана така радіограма:

«Тов. Бовкуну. Вітаю партизан і партизанок Вашого з'єднання з виконанням винятково важливого бойового завдання, яке поставлене Ставкою перед українськими партизанами — захоплення переправ через ріку Дніпро для переходу Червоної Армії на правий берег Дніпра».

В той же день виконуючий обов'язки начальника Українського штабу партизанського руху В. Ф. Соколов повідомляв у Москву: «Виконуючи наказ УШПР, з'єднання «За Батьківщину” забезпечило переправу через Десну і Дніпро (район Сорокошичі, 90 км від Києва). Про це доповів командир 17-го стрілецького корпусу генерал-лейтенант Бондарев».

В звіті пратизанського з'єднання «За Батьківщину»про організацію для частин Червоної Армії переправ через Дніпро і Прип'ять у вересні 1943 року ( надруковано у збірнику «Чернігівщина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. ») значиться:

«В зв'язку із наступом Червоної Армії і наближенням її до рубежів рік Десна, Дніпро і Прип'ять партизанське з'єднання передислокувалося в район цих річок:

а) Організувало і зберегло до підходу передових частин Червоної Армії переправи через ріку Десна в районі сіл Смолин(одна переправа за допомогою баржі) і Соколівка (одна переправа).

б) на 19 вересня 1943 року першим партизанським полком були організовані дві переправи на правий берег річки Дніпро в районі 1. 4 кілометра північно-східніше села Теремці — одна переправа і 1. 5 кілометра на південь від села Теремці — одна переправа. Другим партизанським полком в ніч на

19 вересня була організована переправа в районі села Домонтовка 2 кілометри північніше відмітки 0. 7 на річку Дніпро.

в) нарешті була організована переправа через річку Прип'ять на правий берег в районі сіл Оташів — Опачичі.

Організувавши ці переправи, підрозділи з'єднання зайняли оборону і утримували її до приходу частин Червоної Армії, а також своєю обороною забезпечували переправу передових частин армії.

Пізніше перший і другий полки з'єднання будували додаткові переправи і мости через річку Дніпро, а також спільно з частинами Червоної Армії вели бої з противником на правому березі Дніпра і Прип'яті.

Командир з'єднання капітан Бовкун. Начальник штабу з'єднання Музиченко.»

Про звитяжні діла українських партизанів знала вся країна. Газета «Правда» тоді писала: «В героїчну історію форсування Дніпра військами Червоної Армії партизанські загони України внесли кілька прекрасних сторінок. Діючи рішуче і раптово, вони дезорганізовували на деяких ділянках ворожу оборону і майстерними ходами підійшли до самого берега Дніпра. їх поява тут була великою несподіванкою для противника. Не даючи окупантам опам'ятатися, партизани відважно атакували німецькі гарнізони, розташовані в селах на правому березі ріки, захопили переправи в ряді важливих стратегічних пунктів і утримували їх до приходу наших регулярних військ».

Подвиг партизанів з'єднання «За Батьківщину» високо оцінила Батьківщина. Указом Президії Верховної Ради СРСР командир з'єднання І. М. Бовкун та командири 1-го і 2-го партизанських полків О. І. Шевирьов і М. Д. Симоненко були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Повернення в Носівський район

З кінці вересня з'єднання одержало наказ Українського штабу партизанського руху повернутися в Носівський район. Бойове завдання — зайняття і утримання переправ на річках Десна, Дніпро, Прип'ять було виконане з честю, Кожен боєць гордився виконанням останнього партизанського завдання.

Теплим було розставання із бійцями регулярної армії, з якими партизани встигли подружити за ці тяжкі тижні. В селах, через які поверталися партизани, їх радо зустрічали жителі. На стихійних мітингах населення вшановувало їх, як своїх захисників і визволителів. Ішли через Хрещате, Адамівку, Іржавець, де ще недавно вони із зброєю в руках громили окупантів.

Радісною була зустріч партизанів і в Носівці. Вчорашні народні месники були тут бажаними гостями в кожній оселі. Партизани поспішали виконати ще один свій священний обов'язок, свою клятву перед полеглими. Треба було знайти всі лісові партизанські могили і з бойовими почестями перехоронити своїх побратимів, що не дожили до визволення району від німецьких окупантів. До центральної братської могили Носівки були звезені десятки домовин із тілами загиблих партизанів. Віддати останню шану полеглим прийшли не тільки рідні загиблих, а й багато жителів Носівки і навколишніх сіл. Збереглася маленька фотографія перехоронення, зроблена партизаном Філем Степаном Гавриловичем. На спустошеному окупантами майдані біля Носівської середньої школи № 1 на траурному мітингу носівчани проводжали в останню путь своїх героїв.

Труни опускали у могили центрального некрополя міста. Звучить прощальний салют.

Розформування загону. Підсумки боротьби

10 жовтня у відповідності з наказом Українського штабу партизанського руху 1-й і 2-й полки з'єднання було розформовано (3-й полк за вказівкою обкому партії було розформовано раніше — він у битвах за водні переправи участі не брав). На день розформування в 2-х полках з'єднання було 3009 бійців, із яких 1249 чол. передано в Червону Армію, а решту — в розпорядження обкому партії.

19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітинг з нагоди передачі цих 1249 бійців у склад 132 армії. В селі Андріївці із них формувалися військові підрозділи.

Багато героїчних бойових операцій на рахунку партизанського з'єднання «За Батьківщину». В 1943 році партизани були грізною силою проти ворога. Вони не лише мали постійний радіозв'язок із Українським штабом партизанського руху, а й безпосередній транспортний зв'язок з Великою Землею. Наші літаки доставляли партизанам озброєння і боєприпаси. Три полки партизанського з'єднання мали свою артилерію, кінноту, автотранспорт, групу підривників, господарські частини, свій госпіталь, навіть свій аеродром. Ні вдень, ні вночі вороги не мали спокою від партизанів і завжди в бойових операціях месники виходили переможцями. А рейкова війна! Це не тільки пущені під укіс ворожі поїзди із живою силою і технікою. Диверсії виводили із дії залізницю на декілька діб. Тоді на вузлових станціях скупчувалися ворожі ешелони. По рації партизани викликали авіацію і їх наводчики наводили на ціль радянські літаки.

Вклад партизанів з'єднання у всенародну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками важко переоцінити. У довідці про діяльність партизанського з'єднання «За Батьківщину» вказано: «В зону діяльності з'єднання входили Бобровицький, Носівський, Олишівський, Куликівський, Ніжинський і частково Козелецький і Лосинівський райони Чернігівської області. З'єднання має наступні результати своєї бойової діяльності:

1. Знищено окупантів — 5190
2. Розгромлено поліцейських станів — 27
3. Підірвано залізничних ешелонів — 69 паровозів — 71
4. Знищено телефонного зв'язку — 70 км автомашин — 39 танків — 1, літаків — 2, пароходів — 6, катерів — 2, барж — 3, промислових підприємств — 7.

Заключним акордом тріумфальної партизанської епопеї назвала газета «Деснянська правда» битву партизанів з'єднання за переправи на річках Десна, Дніпро, Прип'ять та утримання цих переправ до приходу частин Червоної Армії.

Іван Бовкун

В успіхах партизанської боротьби з'єднання «За Батьківщину» проти німецьких окупантів велика заслуга його командира Івана Михайловича Бовкуна. Під його керівництвом партизанський загін, а пізніше з'єднання «За Батьківщину» стали дисциплінованими, боєздавними одиницями. В боротьбі з ворогом вони надали велику допомогу частинам регулярної армії у вигнанні із нашої землі німецьких окупантів і повному розгромі ворога.

Іван Михайлович — кадровий військовий. Народився він 1908 року на Кубані в родині кубанського козака. В 1931 році він закінчує Владикавказьке піхотне училище. Перед війною йому було вже присвоєно звання капітана. Командував батальйоном, разом з яким прийняв на себе перші удари гітлерівців. Після цих боїв був призначений командиром 19-го мотострілкового полку. Під Дубно його дивізія була оточена ворогом і розбита. Рештки її відходять, намагаючись дійти до лінії фронту. З ними слідує і Бовкун. На своєму шляху він заходить в Ніжин, сподіваючись дізнатися про долю своєї сім'ї, евакуйованої на схід після початку війни. Познайомившись із підпільною групою, він залишається вНіжині. В травні 1942 року, коли деякі члени групи були викриті ворогом, Бовкун переходить в Носівський партизанський загін. Далі читач знає із цієї книги, як потім розвивалися події. Після бою під Гусавкою в носівських лісах діяли три партизанські групи, однією з яких і командував Бовкун. Всі три групи були об'єднані в єдиний партизанський загін під командування Бовкуна. Згодом загін переріс у партизанське з “єднання. Після розформування з'єднання Бовкун воює на 1-му Українському фронті, де керує Штабом партизанського руху при Військовій Раді фронту. Помер Іван Михайлович Бовкун в 1988 році у Львові, де і похоронений.

Михайло Стратилат

Величезна заслуга в організації і розгортанні партизанської боротьби на Носівщині належить Михайлу Івановичу Стратилату — першому секретарю Носівського райкому партії. Ці заслуги незаперечні. Великий патріот Вітчизни він був талановитим організатором партизанської боротьби на Україні.

Михайло Іванович Стратилат народився 7 листопада 1908 року в селі Макіївці в бідній селянській родині. Його батько Іван Ілліч на сім членів сім'ї мав лише одну десятину землі. Після встановлення Радянської влади він брав участь у організації в Макіївці С03у, в створенні Рівчак-Степанівської комуни, організації колгоспів в інших селах, в т. ч. і в Червоних Партизанах.

Михайло Іванович закінчує в Макіївці семирічну школу. Жадоба до знань приводить бідняцького сина в Майнівську сільськогосподарську школу, а після її закінчення він навчається у Мринській середній школі. Потім була служба в армії, а після повернення з армії Михайло Іванович продовжує навчання — він вступає до Ніжинського педінституту. Закінчивши історичний факультет інституту, вирішує присвятити своє життя педагогічній діяльності. Спочатку працював у Дніпропетровську, а потім в с. Пустотіно. в місті Ніжині. Як здібний педагог і організатор проявив себе на посаді директора Макіївської восьмирічної школи. З 1934 року Михайло Іванович — викладач історії Носівської школи № 1. А в 1936 році його переводять на партійну роботу — спочатку завідуючим парткабінетом при Носівському райкомі партії, а з 1938 року його обирають першим секретарем цього райкому. Особливо проявилися творчий талант і організаторські здібності М. І. Страти лата в роки тяжких воєнних випробувань. Про це вже ви прочитали вище. В районі він очолив новостворений підпільний райком партії, водночас будучи організатором і командиром Носівського партизанського загону, який став кістяком партизанського з'єднання «За Батьківщину». Про все це яскраво розповідали в своїх спогадах багато партизанів: від рядових бійців загону до командира полку.

Як свідчать очевидці, Стратилат чудово володів собою, навіть у дуже важкі моменти Михайло Іванович був завжди зосереджений і врівноважений. Його настрій передавався і всім партизанам. Він завжди був на передовій лінії вогню. Бійці завжди себе почували непереможеними, бо з ними пліч-опліч мужньо бився Михайло Іванович.

Всі, хто знав Михайла Івановича Стратилата, хто воював поруч з ним, характеризують його, як людину великої душі, просту і скромну у взаємовідносинах з людьми, вимогливу до себе і до оточуючих. Очевидці відмічали„що Михайло Іванович був ерудованою людиною, захоплювався фізикою, любив музику, живопис, мав хист до малювання.

М. Д. Симоненко про нього писав: «Люди почували себе впевненіше, знаючи, що в складних умовах боротьби у ворожому тилу доведеться працювати під керівництвом цієї мужньої людини»

Командир батальйону другого полку з'єднання В. Т. Ярмош називав Стратилата «душею і совістю партизанського загону». В своїх спогадах він писав:

«Вже в партизанському загоні, коли я ближче пізнав М. І. Стратилата. мене вражала його кипуча енергія. Завжди зібраний, підтягнутий, по-юнацькому стрункий, він, здавалося, не знав втоми. Завжди його можна було бачити то в штабній землянці, то на навчаннях, то серед бійців. Особисто Михайло Іванович брав участь в багатьох бойових і розвідувальних операціях, особливо в диверсіях на залізниці, ініціатором і керівником яких він був. Пригадується перша з таких рейкових диверсій. В 1942 році ми ще не мали досвіду рейкової війни. Декілька разів ми розбирали залізничну колію або закладали під рейки фугаси. Але все було безрезультатно. Ворожа охорона своєчасно знешкоджувала наші зусилля.

Тоді Стратилат особисто очолив диверсію, і з його участю ми зуміли справитись з поставленим завданням. На цей раз ворожий ешелон був пущений під укіс. А вибух стався такої сили, що оглушив навіть нас самих…І завжди я мимоволі звертав увагу на сказане Стратилатом. В його словах ніколи не було загальних фраз. Бойове завдання завжди було конкретним, детально розробленим, передбачалася кожна дрібниця, відчувалася турбота за безпеку бійців.

Я, як вчитель, дуже швидко оцінив його талант спілкування з людьми, вміння дружити з ними, входити до них у довір'я. Це, на мою думку, було запорукою його великого авторитету, запорукою успіхів його організаторської і виховної роботи, а значить і запорукою боєздатності нашого партизанського формування».

В. Й. Шевчук, колишній політрук партизанської роти, про М. І. Стратилата писав:

«Характерною рисою М. І. Стратилата була його людяність. Я не пригадую випадку, щоб він прибув у наш батальйон і не поговорив з бійцями, не відвідав поранених, не вислухав їх…Для кожного з нас він був не лише командиром загону чи комісаром з'єднання. В такій же мірі він був нам товаришем, другом, проявляв батьківське піклування про кожного бійця.

Але при всьому цьому він був непримиренний до недоліків і суворий і безпощадний до тих, хто порушив слово присяги, своєю слабкодухістю створював небезпеку для бійців партизанського загону».

А ось слова М. І. Реутського — керівника Носівського підпілля:

«Душею і натхненником з'єднання був Стратилат». В іншому місці його спогадів читаємо: «Хочеться ще раз сказати про видатну роль в організації і цементуванні загону товариша Стратилата М. І. Він був любимцем всіх партизан, душею партизанського з'єднання».

Все це характеристики партизанських командирів. Можливо, рядові бійці інакше оцінювали його. Звернемося до спогадів рядових партизан. Ось уривки із спогадів партизанки Г. В. Данилко: «Знала Михайла Івановича до війни як добру і привабливу людину… Він володів неабияким талантом організатора і керівника… В той час, як він був комісаром з'єднання, Михайло Іванович завжди брав участь в розробці бойових операцій. Особливо багато уваги приділяв він диверсіям на залізниці. Як далекоглядна людина, він розумів, яке значення для успішної боротьби має підтримка віри в перемогу. Він організовував у загоні інформування про становище на фронтах… Щоденно о 1. 00 Москва передавала для окупованих територій зведення Радінформбюро. Диктор поволі диктував, щоб можна було записувати текст. Кравчук Зіна і я по черзі приймали по рації ці зведення, записуючи вручну… Пам'ятаю, як на початку лютого 43 року ми дізналися про захоплення в полон армії Паулюса і його особисто зі всією його свитою. Ми були безмежно раді Михайло Іванович зі сльозами на очах говорив нам: «Дівчата, та це ж початок нашої перемоги». З яким ентузіазмом Михайло Іванович організовував розповсюдження листівок із цією радісною звісткою».

Дуже цікаві спогади про Михайла Івановича написані колишнім партизаном, нині покійним уже Вячеславом Невінським у 1967 році. Поскільки вони всебічно характеризують Стратилата і його діяльність, проливають світло на перебування його в Москві, я дозволю собі навести ці спогади повністю. Ось вони:

«Майже чверть століття минуло з того часу, як мене, тяжко пораненого, відправили з партизанського аеродрому, що розміщувався тоді біля одного із сіл сусіднього району. на Велику Землю.

25 років минуло з тих пір… А в пам'яті події партизанського періоду життя залишаються такими, наче вони відбувалися зовсім недавно.

Багато було боїв. багато смертельно небезпечних ситуацій.

І ось коли ми, колишні народні месники, збираємось і ділимось спогадами, то, перш за все, говоримо про М. І Стратилата. Про нашого організатора і нашого дорогого Михайла Івановича.

Він ройшов з нами нелегкими партизанськими дорогами, розділив всі тяготи невдач, радість перемог.

Я належу до тих ліюдей яких називають безпартійними більшовиками. До Великої Вітчизняної війни працював на Носівському цукрозаводі слюсарем. Був бійцем винищувального батальйону. Потім з наближенням ворога до Носівки закладав продовольчі партизанські бази в лісах. За вказівкою райкому партії став народним месником.

Ніколи не забуду як на партизанській базі 7 листопада 1941 року давав клятву битися з ворогом до останнього подиху. Тов. Стратилат читав слова партизанської присяги, а ми повторяли їх вголос

Чи залишився я вірним тій великій клятві?

Так.

Свідченням тому є моя участь у боротьбі проти ворога та урядові нагороди якими відзначили мене наш уряд. наша партія — ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалі. Особливо високо я ціню медаль «Партизану Вітчизняної війни 1-го ступеня».

М. І. Стратилат був з нами, коли ми прийняли перший бій в урочищі «Хмільники» з гітлерівцями 6 січня 1942 року.

Він своїм полум'яним словом, особистим прикладом допомагав нам в нелюдських умовах життя взимку 1941-1942 років… Вселяв віру в перемогу над загарбниками. Підтримував слабкодухих. Карав капітулянтів. Зробив багато, щоб невеликий, недостатньо озброєний загін переріс в грізне з'єднання «За Батьківщину», яке пр суті контролювало значну частину Чернігівської області.

Мені подобалось слухати виступи тов. Стратилата на зборах, мітингах. Говорив він переконливо, просто, зрозуміло. Ставив конкретні завдання.

Але секретар не тільки керував. Він. коли потрібно, був з нами разом в найнебезпечніших місцях.

Це він, артилерист за військовою освітою, сам почав виготовляти з артилерійських снарядів міни для підриву поїздів. Навчив цьому смертельному ділу багатьох партизанів. Нелегка справа — переобладнати снаряд в міну. Один необережний рух — і вибух.

Ще тов. Стратилат ходив у розвідку в межиріччя Десни і Дніпра для встановлення зв'язку з іншими партизанськими загонами та зв'язку з Великою Землею.

Це саме секретар підпільного райкому партії був на передовій лінії вогню, коли ми відбивали навалу гітлерівців під час травневої облави 1943 року. Бій тривав декілька годин. Розлютовані фашисти раз-у-раз кидалися в атаку. Ми косили їх прицільним вогнем. Треба було вистояти, щоб дати можливість основній масі партизан відірватись від ворога. Треба було дотягнути до ночі. Ми билися!. І з нами був наш тов. Стратилат.

Пам'ятаю, в Кукшині, за Десною, в інших місцях влаштовувалися партизанські концерти. їх організовував і проводив Михайло Іванович. З одного боку нашим самодіяльним артистам подобалося, що сам Стратилат агітує їх взяти участь у концерті. З другого боку, всім глядачам було приємно бачити партійного керівника в ролі ведучого концерту.

Михайло Іванович, як комісар з'єднання, багато робив для проведення масово-політичної роботи серед народних месників та населення. Спрямовував роботу полкових комісарів, політруків. Часто писав дописи до стінгазет. Надсилав багато індивідуальних листів.

Ми одним літаком летіли в Москву Я — в госпіталь:був поранений в бою під Олишівкою. Він віз звіт в ЦК Компартії України про діяльність Носівського підпільного райкому партії та з'єднання «За Батьківщину».

В Москві нас чекали санітарні автобуси. Тов. Стратилат прослідкував за перенесенням поранених з літака в машини. Побажав нам швидко одужати.

Нас розмістили в охайних палатах. Чистота. Квіти. Ми наче на світ народилися. До цього жили в лісі, в землянках, де дим і сирість…

Якою ж була моя радість, коли трохи згодом в наш партизанський госпіталь “Лебідь” прийшов тов. Стратилат. Я лежав закутий в гіпс. Михайло Іванович розповів про свої зустрічі з керівниками партії та уряду нашої республіки. Сказав, що йому дозволили провідати сім'ю, яка була евакуйованою. Говорили довго, задушевно … Він сидів у білому халаті поверх нової військової форми. Волосся зачесане назад. Веселий. Сповнений планів дальшої боротьби з фашистами.

М. І. Стратилат — чудова людина. Як і належить комуністу. він переконував людей. Ніколи іе був з ними грубий. Ділився останнім зі своїми товаришами. Суворий до зрадників, нещадний до ворогів.

Він був авторитетним партійним керівником. Його поважали партизани, а багато й любили. Я належу до тих, які любили. »

Ось такі спогади.

Можливо, тут дещо від оформлювана спогадів. Навіть якщо допустити і це, то зміст цих спогадів, їх суть тут зрозумілі без слів. Коли вся маса партизанів так характеризувала Михайла Івановича, сумніватися в таких оцінках не доводиться.

Суперечності між Бовкуном і Стратилатом

Але у Стратилата і Бовкуна були різні підходи до методів партизанської боротьби. Це яскраво видно і по тому, як вони реагували на розстріл гітлерівцями заложників — 100 мирних жителів за одного німецького солдата, вбитого партизанами під час сутички в селі Червоні Партизани. Ось уривок із книги Бовкуна: «Стратилат ходив чорніший ночі.

— Ось чим обертається необдумана бравада, капітане, — сказав він мені. — Чим ми виправдаємося за невинну кров?

— Виправдаємося, якщо помстимося — відповів я».

В тактику Стратилата входило — добитися перемоги із найменшими втратами, тоді як Бовкун ставив завдання добитися перемоги будь-якою ціною.

В серпні 1943 року Стратилат відлетів у Москву. Там він прозвітувався ЦК КП(б)У про бойові дії партизанського з'єднання «За Батьківщину». На жаль історики по цей день не з'ясували обставин загадкової смерті організатора партизанської боротьби на Носівщині. В з'єднання Михайло Іванович так і не повернувся.

Ніжинський історик В. Ємельянов в 1-му номері журналу «Сіверянський літопис» за 1995 рік надрукував свою статтю «Украдена слава», де він намагався применшити роль М. І. Стратилата в партизанському русі. Щоб кинути тінь на Стратклата. Ємельянов згадує, одну з версій загибелі Стратилата, а саме: про розправу над ним Бовкуна. Дійсно така версія існувала серед партизанів, що знали про натягнуті відносини між Бовкуном і Стратилатом. про конфлікти між ними. І підстав для такої версії було достатньо.

Не будемо наводити приклади цього, подані тими, кого Ємельянов називає наклепниками, в т. ч. і М. Д. Симоненка.

Звернемося до тверджень так би мовити «нейтральної»сторони. Ось перед нами спогади Ф. Степанова, який зяраз проживає в Саратовській області Росії. Степанов пише, що в 1941 році Стратилат давав йому завдання створити підпільні групи в Малій Носівці і Дослідній станції. Коли це завдання Степанов виконав і прийшов у загін, відбулася зустріч із Страти латом. Ось що пише Степанов: «Я вибрав момент відійшов до нього наодинці. Запитав його : «Пам'ятаєш, коли ми зустрілися, ти послав нас в радгосп і Дослідну за людьми?»Він відповів: «Пам'ятаю. Я тебе впізнав, але ти старайся зі мною не зустрічатися, виконуй всі вказівки начальників. Кінчиться війна — знайдемо один одного».

Ось в такому становищі знаходився Стратилат. Про це пишуть не наклепники»! не Кіхтенко за Ємельяновим зводить «брудний наклеп на Бовкуна», а такий же, як і Бовкун “окруженець”, що пройшов через все пекло війни.

Напевно, і Реутський писав правду у своїх спогадах: «Бовкун хизувався тим, що він знаток військової справи: як кадровий офіцер був зневажливий по відношенню не тільки до рядових партизан, а й до командного складу».

Не дивлячись на всі ці факти, Бовкуна ніхто й ніколи офіційно у розправі над Стратилатом не обвинувачував. Це було потрібно Ємельянову. щоб виправдовуючи Бовкуна в тих обвинуваченнях, які йому не пред'являлися, подати ще одну версію про загибель Стратилата при виконанні секретного завдання воєнної розвідки. А разом з цим ще раз очорнити Стратилата. «Який, за словами Бовкуна, — одержав завдання воєнної розвідки, не виконав завдання, провалився, загинув сам і загубив людей. Як підтвердження цьому Ємельянов наводить спогади начальника медичної служби. якому Стратилат, мовляв, признавався у Москві про те, що одержав особливе завдання і в загін більше повертатися не буде. Навіть. якщо б Стратилат і одержав таке завдання, він би про це нікому не говорив. Я навмисне навів вище повністю » спогади пораненого бійця Невінського про цю розмову. Невінський у спогадах виразився, що Стратилат був сповнений планів дальшої боротьби з фашистами».

Про відданість Стратилата своїй Вітчизні, про ратні подвиги його в ім'я Перемоги говорить ще один документ. Це лист голови Президії Верховної Ради УРСР М. Гречухи дружині Стратилата у відповідь на її запит про долю Михайла Івановича. Ось повний текст цього листа:

«Українська Радянська Соціалістична Республіка

Голова Президії Верховної Ради УРСР

Шановна Алла Федорівна!

Ваш чоловік, Стратилат Михайло Іванович, у партизанській боротьбі за радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих.

За доблесть і мужність, проявлені Вашим чоловіком Михайлом Івановичем Стратилатом, у боротьбі проти німецьких загарбників в тилу ворога, Указами Президії Верховної Ради Союзу РСР від 5 січня 1944 року та 2 травня 1945 року він нагороджений орденами Червоного Прапора та Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Орден Вітчизняної війни 1 ступеня і орденська книжка, згідно зі статтею 10 Статуту ордена Вітчизняної війни, передаються Вам для збереження, як пам “ять про чоловіка, подвиг якого ніколи не забудеться нашим народом.

Голова Президії Верховної Ради УРСР (підпис) М. Гречуха

М. Київ. 24 листопада 1945 р.».

Микола Симоненко

Не можу не зупинитися на характеристиці ще одного партизанського ватажка. Саме ім'я його наводило жах на окупантів. Це уродженець с. Червоні Партизани Микола Дмитрович Симоненко. Про його подвиги вже в той час ходили легенди. Адже важко було повірити в те, що він з гї'ятьма бійцями, озброєними лише автоматами і гвинтівками, взяли німецький поїзд, знищили його охорону. І таких операцій на рахунку Симоненка багато.

Життя не балувало Миколу Дмитровича. Рано довелося йому заробляти на хліб, щоб допомогти матері прогодувати сім'ю. 15-річним хлопцем пішов він працювати в радгосп «Червоний партизан», в який було перетворено комуну Червоних Партизанів. Пізніше його прийняла велика сім'я залізничників станції Ніжин. Тут він ще до служби в армії став бригадиром ремонтної бригади. Звідти і був призваний виряди армії. Строкову службу проходив у відомій Кремлівській дивізії в Москві. Невдовзі після закінчення служби в армії добровольцем іде на фінську війну. Перед Великою Вітчизняною війною Симоненко працює головою Носівської районної Ради Тсоавіахіму. Людина надзвичайно великої мужності, він у 29 років стає народним месником. Ми знаємо, що у роки війни багато людей здійснили подвиги. У Миколи Дмитровича Симоненка все життя — подвиг. У бойовій характеристиці Миколи Дмитровича, підписаній начальником Українського штабу партизанського руху Т. Строкачем, значиться: «Тов. Симоненко Микола Дмитрович став партизаном у вересні 1941 року. З перших днів окупації району т. Симоненко став вести боротьбу з ворогом.

Ставши на чолі загону, він своїми діями наносив раптові удари по гарнізонах німецької армії. За період бойових дій загоном пущено під укіс 20 ворожих ешелонів, 6 бронепоїздів, зірвано 5 залізничних мостів, знищено багато живої сили і техніки ворога. На протязі літа були виведені з ладу залізниці Київ — Ніжин, Ніжин — Прилуки». А за весь час партизанської боротьби, включаючи і період, коли він командував партизанським полком, як пише він у своїй книзі «В лісах над Остром», під його керівництвом знищено 41 ворожий ешелон.

Його ім'я фігурувало в багатьох донесеннях фашистів про становище на окупованому Лівобережжі України.

У згаданому в цій книзі донесенні німецької агентури про дії носівських партизанів на відзначення першотравневих свят 1943 року прізвище Симоненка згадується 6 разів. «Сам Симоненко, — писалося в донесенні, — поводить себе вкрай нахабно і з демонстративним зухвальством. Дуже часто в супроводі малочисельної охорони з'являється в населених пунктах, виголошує перед жителями більшовицькі промови, тероризує чинів місцевої поліції, відкрито, без перешкод, роз'їжджає вдень на легковій машині «Опель-капітан», захопленій в знищеного ним чиновника цивільної адміністрації. Потрібні термінові й суворі каральні заходи… Необхідне втручання армії, а також військ СС…»

Але, як бачимо, і армійські частини, і війська СС нічого не могли вдіяти із партизанами, керованими сміливим патріотом.

Батьківщина високо оцінила подвиг Миколи Дмитровича, присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. В Грамоті Героя, яку вручено йому разом з орденом Леніна і Золотою Зіркою записано: «За Ваш героїчний подвиг, за вміле і мужнє керівництво бойовими операціями партизанських загонів по оволодінню переправами на річках Дніпро, Десна, Прип'ять на північ від Києва і утримання переправ до підходу частин Червоної Армії Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 4 січня 1944 року присвоїла Вам звання Героя Радянського Союзу…

Пам'ять про партизанів

«На Носівщині свято бережуть пам'ять про героїчну боротьбу народних месників проти гітлерівських окупантів. Не заростають стежки до могил партизанів, що полягли в кривавому двобої з ворогом. Як вияв всенародної, любові до борців за незалежність своєї Вітчизни, як вияв поваги до своєї героїчної історії на місцях партизанської слави встановлені обеліски і пам'ятні знаки. Щорічно в день визволення району з усіх куточків країни в Носівку прибувають народні месники з'єднання «За Батьківщину» на свою традиційну зустріч. Є що згадати колишнім партизанам. Разом з тим добрим словом пом'янути полеглих товаришів. Щирі, дружні вітання. І спогади, спогади …

В 1962 році на таку зустріч в Носівку прибули прославлені партизанські ватажки — О. Ф. Федоров та С. Д. Ковпак. На великому мітинзі виступили і видатні гості. До центральної братської могили, де похоронені полеглі партизани, вони поклали вінки живих квітів. Довго будуть згадувати про цю зустріч носівчани.

На одній із своїх щорічних традиційних зустрічей партизани вирішили спорудити монумент партизанської слави. Місце для його встановлення вони вибрали в Більському лісі на одній із галявин, де формувався партизанський загін і народні месники прийняли свою клятву — присягу. Цей обеліск повинен був увіковічити бойові діла носівських партизанів. Пропозицію колишніх народних месників про спорудження пам'ятника підтримало районне керівництво.

Закладення обеліска відбулося в 1966 році на черговій традиційній зустрічі партизанів, присвяченій 25-річчю початку партизанської боротьби на Носівщині в роки Великої Вітчизняної війни та 23-й річниці звільнення району від німецько-фашистських загарбників. На цю зустріч а Носівку з'їхалося багато колишніх партизанів, що тепер проживали за межами району. Серед них: М. Д. Виноградов, Г. В. Данилко, О. І. Шевирьов, — із Києва, І. М. Бовкун із Львова, М. Г. Демченко із Чернігова, В. Т. Ярмош із Прилук. А. І. Канішевський d та Г. І. Костюченко із Бобровиці, С. А. Білецький із Ніжина. На зустрічі був присутній і колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху Л. П. Дрожжин. В числі учасників зустрічі також колишні партизани, що проживали в Носівському районі. Це: В. Й. Шевчук, із Носівки. Д. К. Голодний із Мрина. Н. Й. Коробко та М. В. Бувайлик із Плоского, М. Д. Симоненко, М. К. Руденко із Червоних Партизан і багато інших.

Спочатку відбувся багатолюдний мітинг у райцентрі. На міському стадіоні із визначною датою носівчан вітали: Губар А. П. — перший секретар райкому партії, Буняк І. Г. — голова колгоспу ім. Стратилата, Симоненко М. Д. — колишній командир 2-го полку партизанського з'єднання, Данилко Г. В. — колишня партизанка. В своїх виступах вони говорили про подвиги партизанів і закликали берегти пам “ять про героїчні діла народних месників Носівщини.

В цей же день відбулося і закладання монумента партизанської слави в Більському лісі. Право встановити пам'ятну дошку на місці майбутнього монумента надається колишнім керівникам партизанської боротьби: Л. П. Дрожжину, І. М. Бовкуну, М. Д. Симоненку, О. І. Шевирьову. М. Д. Виноградову. На металевій дошці написано: «На цьому місці буде споруджено монумент на честь партизанів і партизанок з'єднання «За Батьківщину». Останню цеглину на цементний розчин кладе Г. В. Данилко. Ця мить збережена на фотографії. Учасники урочистого закладання монумента на згадку про цю подію фотографуються біля пам'ятної дошки.

У величне свято для носівчан перетворилося відкриття монумента. Воно було приурочене партизанській зустрічі 1967 року. Тисячі людей зібралися тут на лісовій галявині. Крім колишніх партизан у ньому брали участь багато жителів сіл Носівського і навколишніх районів. Декілька автобусів курсували в цей день між центром міста і лісовим урочищем Орішне. Колгоспи виділили окремий транспорт для підвезення своїх сільчан. Задіяний був транспорт і багатьох організацій райцентру. Спеціальні автобуси виділено для перевезення гостей із залізничної станції Носівка.

Після покладання вінків до братської могили в центрі міста кавалькада автобусів і машин вирушила в Більський ліс. Тут відбувся багатолюдний мітинг, присвячений відкриттю обеліска партизанської слави. Спадає біле покривало, і перед присутніми постає величний десятиметровий монумент. Високо на його шпилі сяє золотом п'ятикутна зірка. На монументі закріплені макети орденів Слави та Вітчизняної війни. Нижче — зображення медалі «Золота Зірка». Під ними портрети М. Г. Крапив'янського та М. І. Стратилата. На великій мармуровій дошці текст, який прославляє ратні подвиги носівських партизанів двох воєн. Біля підніжжя пам'ятника-обеліска викарбувані відомі слова О. Довженка: «Партизани — це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі століття, якими пишатимуться цілі покоління».

Цікавими були виступи на цьому мітингу. В президії мітингу на тимчасовій трибуні — керівники партизанської боротьби, кращі люди району. Першим було надано слово синові і дочці Миколи Григоровича Крапив'янського, що приїхали з Москви. Вони подякували носівчанам за вшанування пам'яті їх батька і говорили про те, що найкращою пам'яттю для нього будуть трудові звершення хліборобів Носівщини. Після них до мікрофонів підходить один з керівників партизанського руху на Україні — Л. П. Дрожжин. В своїй промові він зупиняється на тому, яким авторитетом користувалися серед керівників партизанського штабу народні месники Носівщини, їх героїчні бойові дії, їх великий внесок у допомогу Червоній Армії високо цінило командування фронту. Він щиро подякував за спорудження такого величного монумента, за велику увагу до героїчних минулих днів.

Своїми бойовими спогадами перед присутніми на мітингу поділилися колишня партизанка, нині кандидат технічних наук, доцент Київського інституту харчової промисловості Г. В. Данилко та колишній командир полку партизанського з'єднання М. Д. Симоненко. Після виступів було оголошено багато вітальних телеграм від керівників Уряду, колишніх народних месників, які не змогли прибути на урочисте відкриття монумента, від громадських організацій.

Почалося покладання вінків до підніжжя монументу. Один за одним лягають до монументу вінки живих квітів, один за одним ідуть колишні партизани, сивочолі ветерани війни, молодь — учні всіх шкіл району. Ось кладе до монумента свій букет квітів прославлена партизанка Галя Данилко. Вона стає на одне коліно і вклоняється пам”яті героїзму живих і полеглих. А до монументу ідуть і ідуть люди, вдячні партизанам за їх ратні подвиги в ім'я Вітчизни.

Після цього була і неофіційна частина. Партизани за обідом згадували «минувшие дни й битвы, где вместе рубились они». Спогади … Спогади … Добрим словом, за доброю традицією вони поминали своїх полеглих побратимів.

До пізнього вечора не стихав Більський ліс. Із 1967 року обеліск партизанської слави і розлогий віковічний дуб стали свідками щорічних зустрічей народних месників на лісовій галявині Більського лісу. Поруч реставровано партизанські землянки. Учні в своїх походах по місцях бойової слави ніколи не минають цього священного місця. Щорічні зустрічі народних месників стали традиційними. Але з кожним роком їх учасників стає менше і менше. Пішли з життя прославлені партизанські командири Бовкун, Симоненко, Шевирьов. їх вірні соратники по боротьбі Костюченко, Ярмош, Шевчук і багато інших. Про їх подвиги шумить своїми вітами розкішний дуб на лісовій галявині. Славні діла носівських партизанів вже давно стали історією. Разам з іншими славними сторінками героїчної багатовікової історії Ноеівщини.

А в 1979 році відбулося ще одне увічнення суворої партизанської дійсності. На цей раз у Кобижчанських лісах, де довгий час базувався третій партизанський полк під командуванням Дешка. На цьому місці багато разів знаходився і штаб партизанського з'єднання. Серед вікових дерев на місці першого тут бою партизани Кобижчі і Бобровиці спорудили ще один обеліск присвячений героїчним сторінкам партизанської боротьби з'єднання «За Батьківщину».

На мітинг, присвячений відкриттю обеліска прибуло багато колишніх партизанів з'єднання, учасників Великої Відчизняної війни, трудящих Кобижчі і навколишніх населених пунктів. Серед присутніх командири партизанських полків М. Д. Симоненко, О. І. Шевирьов, політрук роти В. Й. Шевчук. Вони поділилися спогадами про ті далекі буремні роки боротьби з німецько-фашистськими окупантами. З 1972 році по місцях великих партизанських боїв були встановлені пам'ятні знаки із вилитими на чавунних дошках словами: «Пам'ятаємо». Далі поданий текст, що розповідає про подвиги чи події, яким присвячені ці пам'ятники.

Про одну з таких стел, що встановлена поруч із шляхом Носівка — Мрин на виїзді із лісу, було сказано вище. Ось її текст: «Тут партизани з'єднання «За Батьківщину» звільнили групу жителів с. Мрин, яких фашисти везли на розстріл. В бою загинули комісар з'єднання Гонта М. А. та командир відділення Нижник І. Д.»

На обочині залізничної лінії, на місці бою, в якому було знищено фашистський панцерник «Адольф Гітлер», встановлена стела, на чавунній дошці якої читаємо: «Тут партизани з'єднання «За Батьківщину» знищили німецький бронепоїзд «Адольф Гітлер».

Така ж стела встановлена і на місці Плосківської трагедії біля садиби партизана Кузьми Коробко. Текст її говорить: «В хаті К. Ю. Коробко — партизана з'єднання «За Батьківщину» — фашисти, спалили групу мирних жителів с. Плоске».

Про героїчні діла носівських партизанів багато писала носівська районна газета. Заступника редактора газети Анатолія Івановича Ткаченка можна без перебільшення назвати одним із літописців партизанського з'єднання. Він занотував і зберіг для нащадків багато епізодів із бойового шляху з'єднання. І все це було надруковано в районній газеті.

Про бойове життя другого партизанського гюлку розповів М. Д. Симоненко у своїй книзі «В лісах над Остром», яка вийшла друком у и 1969 році. І. М. Бовкун видав дві свої книги про бойовий шлях з'єднання! «Солдати другого фронту» (1957 рік) та «Подвиг під псевдонімом» (1978 рік). Ці книги є в бібліотеках і в багатьох жителів, що цікавляться місцевою історією.

Я хочу коротенько зупинитися ще на одній памє'ятній події, яка на сцені відтворила подвиги народних месників партизанського з'єднання. Це — літературно музична композиція «Партизанська легенда». Написана вона в 1967 році місцевим поетом, Заслуженим працівником культури М. О. Адаменком та заступником редактора районної газети А. І. Ткаченком. Композиція здобула високу оцінку журі обласного фестивалю. Про неї тепло писала обласна газета.

Подібні заходи по вшануванню партизанської слави відбуваються і в наш час. Носівчани будуть постійно пам'ятати про героїчну боротьбу народних месників проти фашистських поневолювачів.

Сприяння у виданні книги

Книга «Партизанська Носівщина» видана за сприяння голови Носівської райдержадміністрації Красносільського Анатолія Григоровича і голови Носівської районної ради Журенка Анатолія Якимовича.