Відмінності між версіями «Носівській середній школі № 1 – 150 років»

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Рядок 78: Рядок 78:
 
   
 
   
 
[[Категорія:З історії освіти Носівщини‎|072]]
 
[[Категорія:З історії освіти Носівщини‎|072]]
[[Категорія:Носівська школа № 1]]
+
[[Категорія:Носівська початкова школа]]

Версія за 21:33, 25 серпня 2022

Носівській середній школі № 1 – 150 років

«Носівській середній школі № 1 – 150 років» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.

Носівське початкове народне училище № 1, як згадується в Пам'ятній книзі Київської округи за 1901 рік, було засноване в 1868 році на колишній Філівці в спеціально збудованому для школи приміщенні (пізніше – приміщення районного Будинку піонерів). Воно було взято на фінансування земства (595 карбованців на рік) і громади (173 крб) строк навчання у ньому був три роки. Приміщення Будинку піонерів (нині – Будинок дитячої та юнацької творчості), до 1950 року належало Носівській середній школі № 1.

Заможні носівчани віддавали своїх дітей на навчання в повітові і губернські міста (Київ, Чернігів, Ніжин, Козелець).

Одне початкове училище в Носівці аж ніяк не задовольняло потреби населення в освіті. За статистичними матеріалами філії Чернігівського облдержархіву в м.Ніжині (ф.178, о. 1, с.490, аркуш 36), в 1878 році в Першому Носівському початковому училищі навчалися лише 142 учні, яких навчали три вчителі. Навчання тривало 3 роки.

Першими вчителями були Микола Михайлович Нагорський, Єфросинія Іванівна Лосицька (Лозицька), священик Сергій Лукич Ширяєв, попечителем був граф Олександр Мусін-Пушкін.

Училище, як на той час, знаходилось в пристойному приміщенні; навіть нині – майже через півтора століття після його відкриття, все ще вірно служить нашому місту. На той час воно було бідно забезпеченим – столи, ослони, класна дошка – ось і все його обладнання. Було тільки 11 різних наочних посібників, 142 підручники, 616 бібліотечних книг.

На кінець року в школі залишилось 109 учнів, причому це були переважно діти імущих класів. 8 дітей було з дворянства і духовенства, 69 – з козаків, 26 – з заможних селян, 3 – з солдат та 3 – з міщан. Дітей бідняків в школі зовсім не було.

Думаю цікавими, для сучасного читача, будуть спогади про навчання в цьому училищі із щоденника малого носівського школяра Карпа Гармаша, який зберігся у його нащадка – лауреата Державної премії УРСР Колесніченка Юрія Васильовича, випускника Носівської середньої школи №1 1955 року.

«Народився я в містечку Носівка в 1882 році, 26 травня.
Батько мій – дужий український козак, займається землеробством і тваринництвом; іншого нічого в житті своєму не знає, та, можливо, і знати не хоче. Він зовсім неграмотний і ніяким наукам в своєму житті не навчався, але все одно він досить тямущий, а ще більше відданий справам, які йому доводиться долати, з якими йому доводиться щодня зустрічатися.
Мати моя – українська селянка середньої статури, з постійно заклопотаним обличчям і веселими очима. Її добре материнське серце завжди викликало в мені захоплення, коли вона чимось допомагала мені чи давала материнську пораду. Я не можу висловити словами тієї любові і турботи, з якою вона відносилася до своїх дітей, котрих у неї було вісім душ.
Коли мені виповнилося десять років, то, дякуючи батьку, я був відданий до школи. Ніколи не забуду того веселого, щасливого і радісного для мене дня, коли я з мамою йшов записуватися в земське народне училище. Цей теплий сонячний серпневий день для мене такий пам’ятний, що й зараз ясно вимальовується в моїй голові.
Родина Гармашів мешкала на Філівці, (нинішня вулиця Володимирська), а шлях до земського училища, – нинішнього Будинку школярів, вів через тодішню міську площу, на місці якої нині знаходиться парк та будинки носівчан.
Коли ми з мамою прямували до училища, у мене в голові виникла думка, а раптом не приймуть, що тоді треба буде робити? І я йшов і боявся.
Ми вийшли на велику площу, обабіч якої була розташована вже знайома мені волосна управа, знайома тому, що не раз доводилося проїзджати повз неї разом з батьком. Він щоразу вказував мені на неї і пояснював мені її значення. Показував він мені і училище, але його призначення не пояснював, мабуть не бажав викликати в мені потяг до навчання, знаючи, що той хто не буває в училищі, той більше чого встигне по господарству.
Ось ми вже підходимо до училища. Це величезний одноповерховий будинок на високому фундаменті. Найперше, що впало мені в очі, це великі вікна і зелений дах. Ми з мамою зійшли високими сходами в коридор, потім до приймальні, де нас зустріла повна красива пані. Це була вчителька, котра запитала про мету нашого візиту. Мама відповіла, що бажає записати хлопчика до училища.
Вчителька запросила нас до класу і, розпитавши детально про моє походження, записала мене до журналу. Після чого мама запитала коли розпочнеться навчання і ми пішли додому.
З нетерпінням очікував я той день, коли потрібно буде йти до училища. Нарешті цей день настав і я вирушив навчатися.
Коли я зайшов до класу, то там побачив юрби хлопчиків, котрі юрмилися і шуміли за парточками так голосно, що нічого не можна було розібрати. Я дуже здивувався такому видовищу, зроду не бачивши стільки хлопчаків і ніяк не міг вирішити як мені бути. Незабаром ввійшов вчитель і наказав усім сідати.
Я сів за перщу парту і з нетерпінням став чекати, що буде далі. Потім учитель взяв буквар і почав кожному з нас підносити книгу, вимагаючи прочитати декілька слів. Нарешті дійшла черга і до мене; вчитель запитав мене чи вчився я і чи вмію читати на що я відповів, що не вмію і не навчався раніше. Після чого він мене першого відправив додому.
Ніхто не міг уявити мого смутку, з яким я залишив клас; мені так не хотілося залишати тих щасливчиків, про котрих я думав, що їх приймуть; мені так не хотілося йти додому, що я ледь не заплакав.
Але видно було, що допомоги чекати нізвідки, а моє прохання до вчителя ніскільки не допоможе, і я з важким серцем вийшов з училища. На широкій площі то там, то в іншому місці походжала сільська інтелігенція, а оточували площу дерев'яні будинки з зеленими і червоними дахами.
Тут я відчув себе зовсім обездоленим і зупинився на хвилину, аби вирішити, що мені робити і як з'явитися додому. Я знав, що моя мама, котра так бажала аби я навчався, дуже засмутиться, дізнавшись про такий сумний для мене результат.
Але робити було нічого і я повільно попрямував додому.
Мама зустріла мене як завжди, неначе зарані все знала і на мою розповідь лише злегка гойдала головою. Потім сказала, що доведеться мені раніше підучитися вдома. Порадившись, батьки віддали мене в науку до одного грамотного селянина, котрий спеціально займався підготовкою дітей до школи. Тут я пробув усього три місяці, впродовж яких навчився читати і писати.
Наступного року я потрапив до першої групи земського однокласного училища. Навчався я порівняно добре, незважаючи на те, що часто повернувшись додому, замість того щоб вчити уроки, я повинен був йти допомагати батьку по господарству. Увечері рідні також не дозволяли мені навчатися, бо мали звичку рано лягати спати, тому я не міг готувати уроки вдома.
Незважаючи на це, я навчався не гірше за інших і періодично переходив з однієї групи до іншої. Коли я був вже в третій групі, то став одним з найкращих учнів у класі і мріяв про ту книгу, яку мені дадуть за найкращі успіхи на екзамені.
Але на моє нещастя, перед самими екзаменами, коли потрібно працювати й працювати, мене батько не пустив до школи і я повинен був працювати в полі. Після тритижневої моєї відсутності в класі розпочалися екзамени і я прямо від орала пішов на екзамен, який витримав задовільно. Так завершив я курс початкового навчання».

В Носівському початковому народному училищі № 1 в 1901 році навчалися 120 хлопчиків та 15 дівчаток, а закінчили повний курс лише 24 хлопчики і 1 дівчинка. Учителями продовжували працювати Микола Михайлович Нагорський, Єфросинія Іванівна Лосицька (Лозицька) та священик Ширяєв Сергій Лукич, (з 1907 р. – Лісовський Євгеній).

В 1913-1914 навчальному році в Носівському початковому училищі №1 навчався 101 учень, з них 10 дівчаток.

В 1891 році в центрі міста була збудована невелика ошатна цегляна Воскресенська церква, навколо неї був посаджений сад, знаходився цвинтар. Будівля з червоної цегли була охайно побілена. Служби в церкві відправлялися українською мовою. При церкві знаходилася церковно-приходська школа. Спочатку тут було всього два вчителя, на кожного з яких припадало по два десятки учнів. Існувала школа за рахунок парафії.

Навчали дітей дяки та священики. Викладання навчальних дисциплін велося церковнослов’янською та російською мовами.

Тут вивчали Закон Божий, Старий і Новий Заповіти, Євангеліє, Псалтир, різні молитви, тропарі, церковний спів, а також чотири дії арифметики та чистописання. Школярі з першого року навчання залучалися до співів у церковному хорі.

Після жовтневого перевороту церкву відділили від держави, у дворі Воскресенської церкви побудували велике приміщення, відкрили центральну семирічну школу (Носівську № 1).

Земську школу підпорядкували цій школі і в її приміщенні навчалися початкові класи. Навпроти сучасної музичної школи стояв невеликий будинок на дві класні кімнати, (виселили якогось заможного носівчанина), в ньому теж навчалися два початкові класи. Молодші класи проводили заняття також у багатоквартирному будинку, що знаходиться поблизу районної бібліотеки по вул. Челюскіна. Історію цього будинку розповіла вчителька Шовкун Марія Кирилівна, яка багато років прожила там.

«Неподалік від Троїцької церкви, на вулиці, що століття тому називалася Троїцькою, в 1917 році збудував свій будинок великий трудівник і заможний носівчанин Подорванов. Та після жовтневого перевороту його, разом з родиною розкуркулили і вигнали з власної оселі, а будинок передали школі. У трьох великих кімнатах були класи, а в меншій – учительська. Пізніше цей будинок передали вчителям під квартири і він став називатися «учительським».
Збудований будинок був на совість і чимало вчительських поколінь жило в ньому. Відомі нам такі вчителі-жителі будинку: Безлюдний О.П., Безлюдна Г., Проценко Юрій Михайлович, Проценко Надія Григорівна, Чопенко, Калина Микола Нестерович з дружиною, Гаврилей Оксана Юхимівна, Драб Людмила Климівна, Батюта Віра Митрофанівна, Расюк Марія Митрофанівна, Скрипець Андрій Петрович, Скрипець Галина Олександрівна, Гурбич Микола Павлович, Шовкун Марія Кирилівна, працівник школи по господарчій частині Мірошник Федосій Федосійович, діти якого Кирило та Зіна стали вчителями, шофер школи Сябер Василь Григорович.
У 1960-х роках будинок було передано на баланс комунального господарства. В той же час вулицю перейменували на вул.Челюскіна. Нині в ньому проживають чотири родини».