Післявоєнна освіта села через долю моєї сім'ї
Післявоєнна освіта села через долю моєї сім'ї — спогади про Мринську школу Фурси (Байди) Надії Григорівни, колишньої учениці
- «Післявоєнна освіта села через долю моєї сім'ї» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.
Дивлюся на нинішніх першокласників, таких малих, в шкільній новенькій формі, дівчаток з білосніжними бантами на голівках, яких мами ведуть до школи і пригадую свій перший шкільний день у вересні 1945 року.
Війна залишила свій відбиток на дітях мого покоління. Нам хотілося до школи. В нашій родині обговорювалося питання, хто поведе мене вперше до школи. Мати була настільки закабалена безплатною колгоспною працею, що і думати не сміла про таку розкіш. Вирішили, що поведе мене Шура, мій брат, який вже йшов до третього класу. Все літо він був на колгоспній роботі: то ралив кок-сагиз (після війни його вирощували в колгоспі для виробництва гуми), то посіви буряків, то возив конем діжку з водою трактористам або полільницям. Наллє відром з колодязя діжку води, відвезе в поле, а порожню везе в село щоби знову наповнити і відвезти в інше місце. Дорослі вранці допомагали йому запрягти коня, тому що він не діставав до голови коня і не мав сили підняти хомут. Була й інша робота у хлопців 8-10 років. Волокушею стягувати солому до скиртувальників. Не стрижений, нечесаний, загорілий, босий, весь в пилюці – день у день працював в колгоспі. Такими були післявоєнні школярики.
Рано вранці 1 вересня до нашої хати зайшов сусід, бригадир Олійник Іван Кузьмович і почав вмовляти Шуру ще попрацювати в колгоспі хоч би зо два тижні, а то в полі не викрутка з роботою.
– А школа? – Запитала мати.
– Та він гарно навчається, наздожене.
– А хто Надю поведе до школи? – Знову запитала мати.
– Велика вже, сама дійде. – За всіх вирішив бригадир.
Виходжу на вулицю і відчуваю страх (і сьогодні згадую свій тодішній стан). «Як я знайду свій клас в такій величезній школі? Як я ввіллюся в такий колектив учнів?».
На моє щастя саме тоді стежиною до школи йшов Снігир Володимир Іванович. На той час йому було 12 років, а мені він здавався дорослим. Він вів до школи меншого брата Колю. Я збагнула, що Коля першокласник і тихенько пішла за ними. Так ми дійшли до шкільного подвір'я, на якому було вже кількасот учнів, але я вже спокійно йду за Снігирами. Вони прямують за школу, в прибудову, і я за ними. Володимир Іванович стоїть в дверях і розмовляє з учителькою. Вона пояснює, що Коля записаний до 1-Б класу, що знаходиться поряд. В цей момент я насмілилася і заглянула в клас.
– А он Надя – моя. Заходь – говорить Марія Петрівна Доліч. Я неймовірно рада, що знайшла свій клас, свою вчительку. І все життя вдячна Снігирам, що привели мене до школи.
В 1945 році було два перші класи і в кожному з них навчалося понад 30 учнів. Тут були діти старші за мене на рік-два; вони не ходили до школи під час окупації: Блуд Павло, Овдієнко Надія, Кришко Олексій, Коняченко Іван, Мороз Михайло. Не пам'ятаю, чи навчалися вони з нами з першого класу, чи приєдналися пізніше.
Деякий час з нами навчалися діти з дитбудинку. Згадую як було холодно в класах, як сичали в грубі сирі соснові дрова і з них капала вода. Одного разу ми – шестикласники ходили взимку до «Насташі» витягати з під глибокого снігу до дороги соснові гілки з зеленою хвоєю, бо нічим було топити шкільні груби. На дорозі стояла вантажна машина, на яку ці гілки і поклали. Яке ж тепло могло дати таке паливо.
В класах за партами сиділи по три учні у верхньому одязі. Згадую як прибули до нас нові учні з дитячого будинку і Марія Петрівна посадила біля нас, двох дівчат, Льоню Нальотова. На уроках він відповідав на міцну четвірку, а більше від нього ніхто й слова не чув. Такий гарний хлопчина в будьонівці з поведінкою згорьованого дорослого. Він мовчки сидів за партою між двома дівчатами. Яку трагедію носив в душі? Я не вміла і не сміла розпитати його по дитячому, бо і сама була під гнітом війни, страху. Одним словом – підранки.
Льоня не довго був у нашому класі, тому що дитбудинок був переповнений, то дітей повезли кудись в інший. І хоч це було в 3 чи 4 класі та його образ назавжди залишився в моїй пам'яті.
Не було книжок, зошити зшивали самі з якогось паперу, чорнило робили з сажі, бузини, буряка. Підручник нам видавали один на куток і ми – однокласники гуртом вчили домашні завдання, а наступного року цей підручник переходив до молодших учнів і служив не один рік.
Не вистачало харчів. Особливо голодними були 1946 та 1947 роки. Люди їли жолуді, квіти акації, конюшини, збирали весною гнилу картоплю на полях і вимивали з неї крохмаль. Мої брати наносили з лісу два мішки жолудів. Відварить мати почищені жолуді декілька разів, потовче товкачкою в чугунці, додасть трішки борошна і пече хліб.
Мринський лікар Малинко Д. Т. сказав людям, що їсти жолуді можна, але потрібно декілька разів відварити їх, щоби виварився кофеїн, інакше пропаде серце. В найтяжчі часи в шкільній їдальні підгодовували сиріт та напівсиріт безплатним обідом. Був у школі і буфет, але у нас не було грошей.
Кажуть, біда одна не ходить, а за собою другу водить. В 1944 році ми одержали похоронку з фронту, що загинув батько. Померли обидві мої бабусі. Пропала наша корова-годувальниця. На довгі роки четверо дітей нашої родини залишилися без чашки молока, аж доки середній брат Микола (1931 року народження), залишивши школу в шостому класі, пішов пасти колгоспну худобу і там заробив телятко за свою працю.
Старший брат Іван (1928 р.н.) після 7 класу пішов працювати в МТС молотобійцем. Приходив додому з роботи і плакав, що молот не потягне – немає сили, бо завжди був голодний. Мати сидить поруч з ним і також плаче, просить не кидати роботу, бо пропадемо всі, ні за що руки зачепити.
Коли Іван одержав зарплату то поїхав до Ніжина і купив пуд жита – так ми дожили до нового врожаю. Там же він побачив учнів ремісничого училища в чорній формі і з такою заздрістю дивився на тих учнів, таким недосяжним здавалося те училище. Він же в школі навчався на відмінно, але довелося залишити навчання і замінити нам батька, який загинув на фронті. Дякуючи Івану ми з братом Сашею змогли закінчити 10 класів.
В 1947 році Івана призвали на військову службу. Він відслужив три роки і залишився служити в Ленінграді, допомагав нам фінансово. Жалкував, що майже всі гроші, які він нам надсилав, йшли на виплату податків та займів. Мати говорила йому: «Не жалкуй. Якби не твої гроші то нас би поцуркували».
Одяг ми носили довоєнний, перешивали його. В 1944 році в сільраді сиротам видали який трапився одяг привезений з Німеччини.
Це типова картина освіти сільських дітей у повоєнний час, тим більше що в старших класах за навчання доводилося ще й платити (звільнялися від оплати лише діти, чиї батьки загинули на фронті). Заходить, бувало, директор на уроці в клас і відправляє додому тих учнів, чиї батьки не заплатили за навчання. А де взяти гроші батьку коли в колгоспі не платять?
Тому з 32 учнів нашого класу десять класів закінчило лише 8 учнів: Олексієнко Люба, Сушко Люба, Писанка Галя, Олексієнко Юра, Пилипенко Лариса, Овдієнко Миша, Лозицький Станіслав і я. Та ще декілька учнів Селищенської семирічної школи.
Це сучасну дитину нічим не здивуєш, бо вона з двох років вже танцює перед телевізором, грається ноутбуком та мобілкою, а наше покоління – то інша справа. Ми чотири роки дошкільного віку жили в країні де все було «для фронту, для перемоги». Голод, холод, нужда. Жодної іграшки, жодної обновки, книжечки чи цукерки не знали діти мого покоління. А два роки проведені в окупації – це смерть рідних і близьких, це спалені будинки, сльози і горе. А по закінченні війни за кожного загиблого солдата держава надавала допомогу у розмірі 25 карбованців, яких вистачало лише на сіль, гас та сірники. А якими страшними податками і займами була обкладена кожна родина. Всі соки вичавлювали з селянина, щоб відбудувати країну.
У Мрині працювала ціла плеяда прекрасних педагогів і вони заслуговують на вдячну згадку. Моєю першою вчителькою була Доліч Марія Петрівна, 25-літня удова з неймовірним тягарем горя на душі. А жити було треба ради тих, що загинули на війні, ради сиріт своїх і чужих, яких треба було вчити грамоти, відігрівати застужені війною душі, виводити людьми в життя. Завжди спокійна, врівноважена, ділова, добра крім основ знань вона вчила нас співати пісень, читала оповідання Гайдара «Чук і Гек». Це була перша наша дитяча книжечка, яку ми слухали затамувавши подих, тому що в ті часи в селі не було жодної інформації. Радіомовлення в селі з'явилося тоді, коли ми вже закінчили школу.
В середніх класах постійно змінювалися вчителі. Щороку приїжджали з Носівки все нові і нові і хоч в душі залишили добрий слід, але прізвища не запам'ятались.
Постійно проживали в селі: Блуд Уляна Сергіївна – вчитель географії, Коломієць Лідія Родіонівна – вчитель російської мови та літератури, Черв'як Василь Васильович – вчитель ботаніки та зоології; цей предмет я особливо любила, вчила, знала. Василь Васильович іде, бувало, крізь двір влітку і кличе мене попрацювати на пришкільних ділянках, доглянути солдатські могили, що біля школи. Я із задоволенням ішла, та й мати не заперечувала, говорила:
– Може хтось і батькову могилу догляне, - хоча все життя сподівалася – А може десь живий?
Історію, логіку, українську мову та літературу викладав Павленко Микола Антонович – фронтовик. Говорили, що він був Сталінським стипендіатом. Плакав перед лінійкою учнів коли сповіщав про смерть Сталіна.
Фізику та астрономію викладав Желада Володимир Ілліч, спокійний, добрий, врівноважений. Фізику дівчата не розуміли, а хлопці шанували вчителя. Одного разу ми з братом Сашею проходили повз двір Володимира Ілліча, який хворий сидів на ганку. Саша говорить мені: – Пішли, зайдемо. Я ж так шанував його. А я ступила на подвір'я і від хвіртки гукаю: – Володимир Ілліч, мені соромно заходити, бо я фізики не знала. А вчитель сміється: – Заходь. Я вже й сам її не знаю.
Не любили, бо не знали математику всі учні нашого класу, мабуть тому, що безперервно змінювалися вчителі. Я навіть не пригадую хто викладав її в середніх класах. В старших класах прийшли математики Єрко Василь Павлович (директор) та Гніпа Сергій Іванович, але ми були вже математично запущені – мучили вчителів і мучилися самі розуміючи своє становище.
Ми всі любили вчительку російської мови та літератури Коломієць Лідію Родіонівну. Красива, розумна, добра. По літературі в мене була четвірка та я вирішила, що можу навчатися на п'ять. Вивчила уривок «Бій з барсом» з поеми Лермонтова «Мцирі» і немов на замовлення вчителька викликала мене відповідати. – Замечательно – так вчителька оцінила мою відповідь. – А что называется ямбом? Я не знала. – Садись. Четыре.
Якби вчителька поставила мені пятірку, то я вивчила б і ямб і хорей… А так вирішила, що не буду більше старатися. Я й тоді розуміла, що вчителька оцінила мене вірно. Не могла ж вона знати мого наміру старатися.
Вже коли ми навчалися в старших класах до школи прибули три молоді вчительки: Левченко Ірина Миколаївна — вчитель французької мови, Галина Андріївна — вчитель української мови та літератури, Вікторія Андріївна — вчитель історії. І хоч ми любили наших вже літніх вчительок Скороход Катерину Василівну, Олексієнко Катерину Мефодіївну, але молодь внесла неначе свіжий струмінь повітря в школу.
Вони організували гурток бальних танців і хоч він проіснував недовго (директор сказав, що математики не знають, а плигають, дівулі), та ми встигли вивчити кілька танців і були вдячні нашим вчителям за те, що вони намагалися навчити нас культури, міської моди.
В школі працювали гуртки. Як співав шкільний хор 1945-1946 навчального року! Я була малою, але пам'ятаю той виступ. Там були учні, що повернулися з війни, зокрема Волинко Григорій. Про нього говорили, що він повернувся увесь пошматований, перелатаний хірургами. Коли вони співали: «Кто погиб за Днепр, будет жить в веках, коль сражался он как герой», то в мене 8-річної дитини мурашки бігали по шкірі.
Пізніше, коли я вже почала відвідувати хор, то керував ним Зеленський Євгеній Іванович, вчитель німецької мови. Євгеній Іванович вмів гарно грати на скрипці. Солісткою хору була золотокоса красуня з чудовим голосом Кагак Світлана Іванівна 1930 р.н. пізніше вона закінчила Ніжинський педінститут і працювала в Західній Україні.
Якубовський Володимир Вікентійович керував шкільним хором після Зеленського Є.І. Він добре грав на баяні, а в школі викладав фізичне виховання та українську мову.
В Мрині у повоєнний період на кожному кутку був свій баяніст, який забезпечував культурну програму на весіллі чи на святі. Особливо мені запам'ятався баяніст Олексієнко Микола Гуринович. Молодий хлопець, що повернувся з війни зі скаліченими ногами та без одного ока, він з незмінним другом-баяном та дружиною Марією (яка не могла залишити чоловіка-інваліда одного) грав на концертах в сільському клубі, на весіллях, даруючи усим святковий настрій. Також грали Тягнієнко, Хлібець, інші.
Був у нас у школі свій драматичний гурток. З молодших класів пам'ятаю таку розмову. Запитують глядачі «артистку» ученицю Голодну (по вуличному Сич) Надію: Як ти можеш так перевтілюватися в образ героїні? А вона відповідає: «Думаєте це просто. Я після вистави два дні плачу, мене всю колотить, поки я не вийду з образу».
Деякий час Надія працювала в школі вожатою потім навчалася в Ніжинському педінституті і поїхала працювати в Західну Україну. В тому регіоні працювало чимало інших мринчан-педагогів: мої сусідки – сестри Олексієнко Паша і Галя, Кагак Світлана Іванівна, Кичко Людмила Григорівна, Олексієнко Галя Василівна, Олексієнко Галя Іванівна. Їх там називали «совєтками», але вони все життя навчали місцевих дітей, повиходили заміж, виростили своїх дітей.
Коли я вже була в 9 класі Катерина Василівна ставила з 10 класом виставу Минка «Не називаючи прізвищ». В головних ролях були Кропта Ніна, Адаменко Ліна, Скрипець Люда. Мені Катерина Василівна запропонувала роль служниці Полі. Це зараз я розумію, що вчителька хотіла долучити мене до кола найкращих учениць школи, щоби я змогла «обтертися» поспілкувавшись з відмінницями і лідерами школи. Я їй вдячна за все те.
Учителі в свою чергу ставили п'єсу «Шельменко-денщик» де роль Шельменка грав директор школи Єрко Василь Павлович. Але учнів на цю виставу не пускали і йшла вона у вечірній час в сільському клубі. Телевізор, радіо, електрика, газети – все це з'явилося в селі тоді, коли ми вже закінчили школу (у 1955 році). Тому ми вдячні нашим вчителям, які були нашими світочами, бо післявоєнне село було глухе, темне і забите.
Три роки я брала участь в роботі спортивного гуртка яким керував Федір Олексійович Толстіков. Нас було близько 15 гуртківців: Романюта Шура, Нечай Галя, дуже пластична Ярмоленко Оля… У нас була дуже красива на той час спортивна форма: блакитні атласні шаровари і жовті футболки. На кожному шкільному святі ми виступали – марширували на сцені, будували різні піраміди та фігури. Тоді це було популярним.
Для хлопців був організований гурток струнних інструментів яким керував математик Гніпа Сергій Іванович. Такі гуртки працювали в школі у 1945-1955 роках. Сергій Іванович навчав хлопців середнього та старшого шкільного віку грі на гітарі, мандоліні, балалайці.
Наша класна керівниця Скороход Катерина Василівна докладала значних зусиль для організації цікавого і змістовного життя своїх вихованців. Вона дуже переживала, що ми спочатку були такі не дружні і докладала багато зусиль для нашого виховання.
Он у мене був клас, – говорила вона, то коли розбили вазон з квіткою, то всі учні миттєво розібрали і землю і уламки вазона по кишенях, аби не видати винуватця, а вчительці сказали, що ніякої квітки там не було. Так вони дружно відстоювали один одного.
Світлим спогадом залишився літературний вечір за творами Лермонтова, який вона з нами провела. Костюмовані ролі Демона і Тамари виконували учениці Овдієнко Катя і Олексієнко Люба. У Шемеліної (матері приїжджого нашого однокласника) ми взяли два розкішні плаття, яких в селі на той час ніхто не бачив. Ансамбль дівчат виконав романс «Сон» на слова Лермонтова, який з ними розучила вчителька Коломієць Лідія Родіонівна. Весь клас був задіяний у літературній композиції яку вела Романченко Оля.
Вдома у Катерини Василівни ми готували свої карнавальні костюми для останнього нашого новорічного шкільного свята в 1955 році. Підготували неймовірні для того часу костюми: були і цигани і цариця Тамара, і падишах, і різні вельможі… У мене був костюм чи то грузинки, чи то черкески.
Але як нас не вмовляла Катерина Василівна, щоби ми танцювали, не ховалися за ялинку під час вечора та ми все ж таки ховалися – бо були сором'язливими, скромними і скутими сільськими повоєнними дітьми.
На березневих канікулах 1955 року вчителька організувала поїздку до Києва. Більшість з нас вперше побачила поїзда. Ми побували в цирку, в музеях, в Лаврі, в театрі Музкомедії. Що значить сільській дитині побувати в театрі? Прекрасна архітектура, освітлення, декорації, маса святково вдягнених людей, чарівна музика, натхненна гра артистів. Вистава «Сказание о земле сибирской» залишилася в пам'яті назавжди.
Катерина Василівна організувала для нас незабутній випускний вечір. В парку мринської лікарні – колишньому парку Павла Степановича Коробки, для нас накрили столи. Говорили, що це зробила мати нашого однокласника Лозицького Станіслава Тетяна Степанівна, але нині я думаю, що це зробила наша класна керівниця. Учням заборонили збирати гроші та продукти, бо знали які в нас статки.
До нас завітав головний лікар – Малинко Дмитро Тимофійович, на той час вже заслужений лікар України. Катерина Василівна запропонувала мені пригостити гостя і попросити, щоби він побажав випускникам щасливої дороги. Я підійшла до нього з проханням, а він так голосно сказав: «Не хочу». (Всім у районі був відомий його незалежний і різкий характер та звичка говорити, наче рубати з плеча. Навіть районне начальство терпіло його не завжди приємні висловлювання на різних районних зборах). Уявіть моє становище після такої відповіді знаменитого гостя. Катерина Василівна кричить з протилежного боку столу: «Надю, що трапилося?», а в мене не вистачає нахабства сказати, що лікар хоче нам побажати добра. Тост зірвався і вечір для мене був зіпсований. Мені було соромно, що я не виправдала довіри вчительки.
Ми одержали атестати, клас вже випущено, але на цьому випускному дізнаюся, що один з моїх однокласників був напередодні в Селищі і «сплутав» свій старий велосипед з новеньким чужим. Отже хлопець перебуває під слідством і наш клас, якого вже фактично не існує, повинен взяти його на поруки. Мені, як класному комсоргу, потрібно підписатися під проханням, щоби не ламати хлопцю долю через такий вчинок. Сама вчителька мені не пропонувала це зробити; їй добре були відомі задатки цього учня і вона не хотіла перекладати відповідальність на мене. Та я знала, що вчителька переживає за кожного з нас і ми взяли однокласника на поруки. Пізніше він закінчив Ніжинський педінститут і працював на Харківщині.
З тих учнів, що прийшли в 1-А клас в 1945 році до 10 класу дійшло 8 школярів. Школу закінчили два десяті класи. Влилися учні семирічних Селищанської та Плосківської шкіл. Багато учнів були другорічниками через неуспішність, хвороби, нужду (коли просто нічого було вдягнути і взутися до школи). Більшість моїх однокласників по закінченні 7-го класу пішла працювати в колгосп, тому що в старших класах потрібно було платити за навчання. Від оплати звільнялися лише ті діти, чиї батьки загинули на фронті. Навіть діти фронтовиків-інвалідів не звільнялися від плати за навчання. А в колгоспах праця була фактично безоплатною.
Після окупації до інституту брали всіх у кого були хоч мізерні матеріальні умови. Спробуй лише дістатися до того міста. А в гуртожитку не було ні світла, ні води, ні шибок у вікнах. Ніжин лежав у руїнах. Після лекцій студенти йшли розбирати ті руїни.
Вчителька історії Черевко Олександра Григорівна згадувала, що до них в Рівчак-Степанівку приїздили з Ніжинського педінституту набирати учнів до 10 класу, який був на базі інституту. По закінченні навчання випускники автоматично ставали студентами.
А вже в 1952-53 році ми почули таке поняття «конкурс». А в 1955 році ми навіть в технікум не могли вступити, бо вже було по 5 чоловік на одне студентське місце.
Одразу після школи до інституту поступили двоє моїх однокласників: Лозицький Станіслав – син акушерки, та Пилипенко Лариса – донька голови колгоспу. Пізніше, заочно – Струтинська Валентина, Компанець Микола. Багато хто закінчив технікуми та училища. Овдієнко Катерина Леонідівна після навчанні в Ніжинському культосвітньому училищі та музичному відділі Чернігівського педагогічного інституту викладала музику в школі у Червоних Партизанах (Володьковій Дівиці). Хлопці стали механізаторами. Всі знайшли свою долю, стали шанованими людьми, пройшовши такий складний життєвий шлях.
Сьогодні, в часи комп'ютеризації, важко навіть уявити яким складним був шлях селянина до мудрої книги. Марія Кирилівна Шовкун, 97-річна вчителька історії з Носівки, розповіла, як в 1927-29 роках її брат, разом зі своїм товаришем Михайлом Стратілатом пішки поверталися з занять у мринському педагогічному технікумі до своєї домівки в хуторі Вили, намірявши ногами 40 кілометрів шляху. Михайло Іванович Стратілат зупинявся у товариша, щоби перепочити, перекусити, а потім йшов далі до рідної Макіївки ще 12 км.
Потомлені, запорошені, голодні, але такі молоді, енергійні, красиві – вони, доторкнувшись до світла знань, такою важкою ціною здобувши освіту, все життя віддавали її людям по максимуму.
Василь Кирилович Шовкун все життя працював педагогом в Бобровицькому районі, 20 років був завучем, відмінник народної освіти. Свою любов до педагогіки передав дочці Світлані, сестрі Марії, племінницям Ірині та Ніні.
Михайло Іванович Стратілат працював вчителем історії Носівської середньої школи №1, секретарем райкому партії, був організатором і командиром, потім – комісаром партизанського загону «За Батьківщину». Загинув у 1943 р.
Восьмирічна Марійка запам'ятала прізвища братових друзів по педтехнікуму: брати Михайло та Федір Околоти з Кобижчі, Бруханда і Черв'як з Мрина.
Сестра бабусі Фурси М.М. – Шевченко (Легейда) Парасковія Олександрівна у свій час одержала педагогічну освіту в Мрині, працювала вчителькою в селі Велика Загорівка Борзнянського району. Вона була очевидцем подій громадянської війни у Мрині, говорила: «То бандитське село» і не радила Фурсі М.М. їхати туди працювати. Та він не послухався її порад і 10 років працював майстром виробничого навчання та викладачем училища механізації сільського господарства, а потім, майже півстоліття, працював на керівних посадах в Носівському районі.
Багато мринчан працювали педагогами в різних навчальних закладах України.
Глинка Микола Григорович (1910-1994), кандидат філософських наук, закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, понад 50 років працював викладачем Ніжинського педінституту ім. М.Гоголя. Учасник Другої світової війни. Він є автором низки наукових праць.
Його донька працювала викладачем музики в Ніжині, а племінники – педагогами в різних місцях України:
Олександра Пилипівна – в дитячому будинку Мрина, Варвара Пилипівна – вчителькою в Козарах, Катерина Пилипівна – вчителювала на Волині.
Також майже півстоліття викладачем Ніжинського педінституту ім. М. Гоголя працювала кандидат філологічних наук Марія Герасимівна Сокольська (Кишенько) (1920-1995). Вона є автором праць із сучасної української мови. Її чоловік – Володимир Петрович Сокольський працював вчителем історії в одній з ніжинських шкіл.
Гоголевий виш привабив не тільки Марію Герасимівну, а й її меншого брата Миколу Герасимовича (він закінчив фізико-математичний ф-тет, орієнтовно -1955-57рік), то ж і син Тетяни Миколаївни Байди (Кишенько) – Мирослав Володимирович Байда прийшов у вищу школу стопами свого двоюрідного діда, закінчивши той самий факультет. Потім він працював у мринській школі вчителем інформатики. В Ніжинському виші навчались дві племінниці Марії Герасимівни (доньки Ірини Герасимівни народились аж в Самборі, проте для вищої освіти обрали саме Ніжин). То ж, її племінниці Світлана та Людмила Ненюк «тримали марку» і закінчили філологічний факультет з червоними дипломами. Старша племінниця Світлана повернулась в Самбір, а Людмила за направленням подалась в далекий Щорс (Сновськ), де вчителем математики та фізики працював її дядько Микола. Тобто цікаво так вийшло, що ніби з-під крила авторитету тітки під крило авторитету рідного дядька але не «по блату», а гордо тримаючи рівень ґрунтовних знань і формуючи власний авторитет.
Педагогом стала також інша племінниця Байда (Кишенько) Тетяна Миколаївна, яка закінчила педагогічний інститут і є за фахом вчителем географії та біології. Нині вона працює вихователем першокласників групи подовженого дня в Мринській середній школі. Вчителем в Мринському ПТУ працював мій дід по батьку і кілька років працював там же мій батько. То ж, педагогічна діяльність глибоко в крові моїх батьків. Часто дуже хочеться повернутись до школи і передавати дітям знання з Інформатики та набуті нові знання з програмування, бо це чи не найбільша радість – бачити успіх своїх вихованців.
Колмановський Борис Мусійович, український поет, науковець, кандидат педагогічних наук вчителював на Чернігівщині.
Кандидат педагогічних наук Білан (Туровець) Марія Андріївна народилася і навчалася в Мрині. В 1940-1950-х роках працювала викладачем історико-філологічного факультету НДПІ. Пізніше вона працювала педагогом в школах Ніжина.
Коняченко Михайло Пилипович працював директором Носівської середньої школи №1, а його дружина Ніна Іванівна працювала вчителькою в цій школі. Михайло Пилипович нараховував у своєму родоводі 12 педагогів.
Кілька десятиліть працювало в Мринській середній школі подружжя Скороходів – Скороход Катерина Василівна та Черв'як Василь Васильович.
Доктор медичних наук Скороход Іван Васильович, поєднавши педагогічну і медичну освіту, працював викладачем у Львівському медінституті. Їхні діти здобули медичну освіту, а онуки – створили книжкові видавництва у Москві (Сергій Дерев'янко) та в Київі (Олена Морозова).
Стала героїнею Другої світової війни Дунаєва (Самсоненко) Тетяна Іванівна – донька подружжя мринських вчителів Самсоненків – Паші Степанівни та Івана Михайловича. Іван Михайлович також воював на фронті.
Ще до Другої світової війни німецьку мову в Мрині викладав Компанець Олександр Іванович. Його донька – Галина Олександрівна та зять – Андрій Петрович Скрипець працювали удвох педагогами в Носівській середній школі №1. Дві інші доньки працювали викладачами у київських вишах. Онуки: Вербило (Скрипець) Валентина Андріївна працювала вчителькою англійської мови спочатку в Носівській середній школі №1, а потім – в Києві, Скрипець Юрій Андрійович став лікарем, а Владислав Рейський – журналістом.
Донька Семена Герасимовича Олексієнка, який був керуючим маєтком П.С. Коробки, а потім 25 років обирався волосним старшиною Мрина і втілював у життя плани і розпорядження П.С. Коробки по будівництву освітніх закладів у селі, доки пан займався справами у Санкт-Петербурзі – Щербакова (Олексієнко) Євгенія Семенівна, закінчивши Мринську школу, навчалася в Ніжинському педінституті ім.М.Гоголя. Разом з чоловіком-педагогом – Кирилом Щербаковим, працювали вчителями в Ніжинських школах. На жаль, дуже рано овдовіла. В 1954 році їй присвоїли звання «Заслужений вчитель Української РСР».
Катерина Мефодіївна Олексієнко – онука Семена Герасимовича багато років викладала хімію та біологію в Мринській школі. Інша його онука – Марія Мефодіївна також 13 років вчителювала в рідній школі і лише за станом здоров'я була змушена залишити цю професію.
2016 рік
