Пам'ятник Леніну в Носівці

Пам'ятник Леніну в Носівці — колишня пам'ятка історії, монументального мистецтва.

Пам'ятник Леніну в Носівці (2010)

Знаходився за адресою: м. Носівка, вул. Центральна, 20.

Споруджений в 1945 на території колишньої міської площі, пізніше - міського стадіону. В 1967 році на місці стадіону був закладений міський парк на відзначення 50-річного ювілею більшовицького жовтневого перевороту.

Включений до реєстру нерухомих пам'яток України за № 1353 рішенням виконкому Чернігівської обласної ради депутатів трудящих від 31 травня 1971 № 286.

Замінений в 1972. Встановлений на новому місці де і перебував до демонтажу.

Демонтований 23 лютого 2014.

Виключений з Державного реєстру нерухомих пам'яток України згідно з наказом Міністерства культури України від 26 листопада 2015 № 977 на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Носівка позбулася Леніна. Автор відео Олександр Кононенко.

Як Носівка позбувалася пам’ятника «дядьку в кепці»

Джерело: Василь Кияниця: Чи за тим жалкує дехто?, Носівка Nosivka Носовка, 9 березня 2021

Першою була молодь. Вони з вечора суботи пам’ятник «на міць» перевіряли. Залазили на постамент, намагалися розхитувати. Потім за шию вождю накидали петлі за які смикали знизу. Петлі обривалися. Їх зв’язували і пробували знову. І облишили ці спроби вже десь за північ, впевнившись, що пам’ятник міцний і встановлений міцно. Я спостерігав те із площі і розумів одне: пам’ятнику комуністичному ідолові у Носівці прийшов кінець. Відлік часу пішов вже не на дні, а на години. Рвуться мотузки? Завтра принесуть міцніші. Важко вручну? Завтра буде техніка.

А що влада? Я ж депутат міськради, голова комісій з правових питань. А що інші депутати, яких обрали носівчани? Таке враження,що воліли б відсидітися, а потім десь казати: «Так то ж молодь. То ж «Автомайдан», чи «Правий сектор» з Ніжина…

Наступного дня, в неділю, ледь розвиднілося, поспішаю до центру. Чіткого плану нема, але ясно одне: ліквідацію пам’ятника треба зробити у правовий спосіб. Через рішення міської ради. Зустрічаю Валерія Фурсу. Михайловичу, кажу, сьогодні останній день пам’ятнику. Там у молоді і активістів такі настрої, що повалять точно. Тільки ж каміння нароблять. Треба робити у правовий спосіб. Так надійніше. Тоді вже ніякі суди не оскаржать і не відмінять. Ініціюємо термінову сесію міськради?

Вдвох прямуємо до приміщення Білого дому. А там вже народ збирається. Спершу «смикали» за шию зеленим «Москвичем» - порвалися шлейки. А тут вже звідкись і КАМАЗ пригнали і трос з’явився такий, що не порветься. І вже на шию вождю накинутий. І смикати почали, та… під КАМАЗом грунт виявився розкислим і задні колеса почали буксувати й «закопуватися».

З Валерієм Фурсою підійшли до людей. Почекайте, мовляв, зараз буде терміново скликано комісію і сесію міськради, приймемо законне рішення, викличемо кран і охайно, без оцих ям і майбутніх уламків демонтуємо. У частини вже розігрітих подією учасників наша пропозиція викликала агресивну недовіру. Почалися вигуки: «Це вони навмисне! Це, щоб виграти час! Вали його!». А глядачі продовжували прибувати…

І, головне, я ж сам носівський, багатьох у місті знаю по життю, по навчанню, по роботі, по багаторічному депутатству. А тут – майже нікого знайомих… Промайнула думка з навчань по соціології, як натовп висуває лідерів. Почув, як одного з найактивніших народних ініціаторів хтось назвав за іменем і по батькові. Звертаюся до нього вже за почутим іменем: «Друже, я так само проти пам’ятника, як і ти. Я писав і фотографував його облитого червоними фарбами і друкував в інтернеті і в газетах. Ну не робіть безладу. Сьогодні до обіду його не буде. Треба тільки почекати, щоб сесія прийняла законне рішення і все зробити на законних підставах». А він: - А ви хто? Чого я вам повинен вірити? – Депутат, кажу…

Краще б я цього не казав! Сказати, що наш народ не любить цього слова, це нічого не сказати. І тут, виручила популярність Валерія Михайловича! – Ну добре, Василь Васильович депутат, а я – не депутат. Але він каже правильно. Навіщо робити безлад? Проте й опонент не здавався. Люди вже нас оточили щільним кільцем: - А де гарантія, що сесія проголосує? Ви хочете виграти час, щоб підтягнути силовиків. І щоб народ прохолов від наміру позбутися пам’ятника сьогодні!

Через роки мені здається, що у ті хвилини повірили саме Валерію Фурсі. Нам дали 30 хвилин. Було зрозуміло, що за 30 хвилин депутати не встигнуть позачергово зібратися у необхідній кількості та ще й у вихідний день. Але – 30 хвилин, це вже початок перемоги розуму. Коли ж люди побачать, що депутати таки збираються, то про продовження «ультиматуму» можна буде домовитися.

…Тепер зібрати сесію. Я миттю і вдало обдзвонив членів своєї комісії. Всі пообіцяли з’явитися. Піднімаємося із Валерієм Михайловичем східцями Білого дому. У дверях – міський голова Іван Пугач, який вже приїхав з дому і розігнався вийти до людей. По армійські доповідаю Івану Івановичу, що люди трохи вгамовані і нам дали час, але з нами, чи без нас – пам’ятник вони знесуть. Треба сесію. – Я вже дав розпорядження – каже Іван Іванович.

Почали збиратися депутати. Спершу рішення прийняла моя комісія. Одноголосно за демонтаж. Слідом проголосували й депутати. Вже не пригадую, чи був хто проти. Тепер потрібна техніка. Підходящих кранів за параметрами безпеки у Носівці було два. Зателефонували власнику одного. Міський голова пояснив ситуацію. На тому кінці розмови ентузіазму не було: – Вихідний. Не знаю де кранівник і т.п. А час «ультиматуму» вже сплив…

Два чи три рази піднімалися на постамент перед людьми міський голова, я і Андрій Перевера (заступник голови) і просили ще трохи зачекати. Рішення вже є. Техніка запізнюється. Знову невдоволені вигуки. Активісти невідкладного повалення декілька разів запускали двигун все ще присутнього поряд КАМАЗа… А тут, нова пригода: обіцяний кран не може виїхати! Щось там у них сталося (я всіх знаю, ще живі, утримаюся від прізвищ, але то вже був саботаж). Ще декілька прихильників вождя підтяглися на його захист. Почалися полеміки, лайки аж до втрати свідомості. І знову крики: «Вали його! Вони нас дурять!».

Від безладу втримав Іван Пугач, який повідомив, що з цукрозаводу вже виїхав інший кран. Залишилося дочекатися. І люди чекали. Під мокрим сніжком і пронизливим холодним вітерцем. Що було далі – знято на декілька відео. Петля на шию і поміж ногами для надійної фіксації. Робітники міськради спиляли болгаркою гвинт-анкер, яким кріпився пам’ятник до постаменту. Краном підняли статую і поклали в кузов того самого КАМАЗу, який приїхав його «валити», і відвезли на подвір’я комунгоспу. Все цивілізовано. Як і має бути в гідного народу з європейськими цінностями.

Не варто тепер спекулювати на тому, що пам’ятник «знесли» якісь «фашисти, чи націоналісти». Він був демонтований за рішенням депутатів міської ради. Серед яких, можливо, були й нащадки тих, хто його встановлювали. Якщо би рішення про демонтаж не було прийнятим, то він був би все одно поваленим людьми. Треба враховувати, що того дня 23 лютого 2014 року росія окупувала Крим, янукович втік, обов’язки президента перейшли до Турчинова, а Межигір’я повернулося у державну власність. Пам’ятники валили по всій Україні. Таким був людський протест проти влади, росії, війни, розстрілів на Майдані... Краще хай пам’ятники, ніж громадянська війна. Жалкувати нема про що.

Василь Кияниця, депутат міськради

Доповнення до розповіді

Джерело: Валерій Фурса: Доповню розповідь Василя Васильовича, Носівка Nosivka Носовка, 9 березня 2021

Доповню розповідь Василя Васильовича. Після інформації про вечірні події суботи та того факту, що молодь мотоциклом заїхала всередину Фори, стало зрозумілим - в неділю пам'ятник знесуть. Разом з Василем Василььовичем Кияницею та Андрієм Михайловичем Переверою ми стали обдзвонювати депутатів аби скликати сесію і зняти пам'ятник у законний спосіб. Та невдовзі побачили, як під'їхала зелена Нива (не Москвич) і мужчини з Козар спробували самотужки звалити леніна. Та мотузки раз по раз обривалися і нічого не виходило. Підійшли сотні носівчан різного віку та різних поглядів. Незабаром з Ніжина під'їхала автоколона активістів Правого сектору. Камазом спробували зірвати пам'ятник але під ним стала родина Зезюлькіних, аби не допустити варварства і зняти пам'ятник цивілізовано. Розгромити дуже легко. а зберегти і впорядкувати охочих якось завжди набагато менше.

Довелося і мені виступати та вгамовувати пристрасті які місцями ледь не переходили в рукопашну. Доводилося стримувати значно старших за мене людей та пояснювати їм чому ми знімаємо вождя. Добре, що тут було дуже багато моїх колишніх учнів, батьків учнів та особисто мені знайомих людей, які прислухалися до моїх слів і дочекалися автокрана з цукрозаводу. Кияниця В.В. зателефонував мені з сесії і повідомив, що кран з цукрозаводу вже вийшов і ця інфомація розрядила ситуацію. Хоча деякі гарячі голови рвалися в бій і нікому не вірили, вважаючи, що ми їх хочемо знову надурити.

Через декілька хвилин І.І.Пугач вийшов до пам'ятника і офіційно підтвердив мої слова. Вдалося домовитися і з козарськими і з ніжинськими активістами дочекатися крану і разом демонтувати пам'ятник. Не обійшлося і без істерики деяких жінок, які кричали "Пустіть мене до Лєніна" та навіть пробували "качати права" зовсім не розуміючи ситуації.

Тогочасне керівництво Носівки за невеликим виключенням не ризикнуло вийти до людей і спостерігало за подіями здалеку. Була ще низка подій, які залишилися фактично не поміченими, але на щастя все скінчилося мирно, хоча були дуже рішуче налаштовані мужчини та парубки з різних сторін. Таке ось коротеньке доповнення до розповіді Василя Васильовича.