Мрин

Мринський будинок культури, мозаїчне панно «Україна» роботи народного художника України Степана Кириченка

Мрин — село в колишньому Носівському районі, з 2020 — в Ніжинському районі. Населення становить 2343 осіб. Орган місцевого самоврядування — Мринська громада.

Історія[ред. | ред. код]

Герб Мрина

Заснований в кінці XVI ст., вперше згадується на початку XVII ст. 12 червня 1628 польський король Владислав IV спеціальною грамотою передав Мрин Орденові Домініканців.

В Коронній метриці (книзі реєстрації виданих у Польському Королівстві нормативних актів, документів чи здійснених для потреб юридичних або фізичних осіб публічно-правових актів) зберігся здійснений у Варшаві і датований 25 травня 1647 запис «Надання права заснувати місто Яцкополь «загальновідоме як Мрин» на магдебурзькому праві домініканцям у Чернігові». (MK 190, k. 223v-225.protokół MK 361, p. 19.), польською 1647.05.25, Warszawa. Nadanie prawa założenia miasta Jackopol “vulgo Mrin” (латиною) na prawie magdeburskim dominikanom w Czernihowie.^[1]

Мрин також згадується у грамотах московських царів Олексія Михайловича та Катерини II, гетьмана Богдана Хмельницького.^[2]

Під час народно-визвольної війни 1648-54 Мрин перейшов у володіння Ветхорождественского монастиря.

Після 1657 року чернігівський архієпископ Л. Баранович приєднав село до садиби чернігівського Борисоглібського монастиря. Мрин був центром Мринський сотні Ніжинського (з середини XVII ст.- Київського) полку.

За описом 1781 в Мрині було невелике укріплення, оточене земляним валом. Найбільшими землевласниками в Мрині були Коробки, останній з яких - П. С. Коробка став членом Державної думи. Він мав в Мрині велику садибу з житловими будинками, господарським двором, стайнею (в 2-х житлових будинках тепер розміщена лікарня). У 1866 році в с. Мрин - 268 дворів, 1617 мешканців; в 1897 - 389 дворів, 2190 мешканців.

У ХІХ столітті містечко Мрин було волосним центром Мринської волості Ніжинського повіту Чернігівської губернії — у волость входило дев'ять навколишніх сіл.^[2]. У селі була Успенська та Миколаївська церква.

У Мрині були церковно-парафіяльна школа в кам'яному будинку, земська школа (1895), Мринська Леонідівска нижча реміснича школа (1901), Мринська Людмилівська жіноча семінарія (1903), лікарня, яку звів П. Коробка, Успенська церква (1897, знесена на початку 30-х рр.).

Економіка[ред. | ред. код]

Поруч із селом розташоване найбільше в Європі газове сховище. На глибині понад 400 метрів природа створила ємність площею 14 км на 6,5 км. Щорічно ДП «Укртрансгаз» закачує в неї стратегічний запас країни — 1,5 млрд кубометрів газу, що регулює споживання блакитного палива трьох областей — Київської, Сумської та Чернігівської.^[3]

В селі працює паркетний цех^[4], діє своє професійно-технічне училище, швейна майстерня, низка магазинів, меліорація та школа.^[3]

Культура[ред. | ред. код]

В селі з 2011 діє літературний клуб, випускається газета «Літературний Мрин» — один раз на місяць на десяти сторінках, накладом у чотириста примірників.^[3]

Завдяки літературному клубові видано дві збірки віршів:^[3]

«Соборність сердець», до якої увійшли вірші 22 авторів. Зображення на обкладинку малювала місцева художниця Юлія Бобок. Наклад — 210 примірників.
«Миттєвості життя». Наклад у 200 примірників.

Видатні люди[ред. | ред. код]

Байда Анатолій Ілліч (1906—1978) — будівельник, керуючий трестом Південзахідтрансбуд, Герой Соціалістичної Праці (1966, за спорудження Палацу культури «Україна»), кавалер ордена Леніна та інших урядових нагород. Батьки Анатолія Байди походять із Мрина.
Байда Володимир Іларіонович (1931—2004) – науковець, кандидат сільськогосподарських наук.
Живкович Владислав Хайдарович (1975—2015) — старший прапорщик Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
Малинка Олександр Никифорович (1865—1941) — український етнограф, фольклорист кінця ХІХ століття та доби Розстріляного відродження. Член Чернігівської та Полтавської археографічних комісій Російської імперії. Член Етнографічно-фольклорної комісії при ВУАН. Голова Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. Співредактор журналу «Побут». Праці О. Малинки стали одним із фольклорно-етнографічних джерел для багатьох українських письменників.
Коробка Павло Степанович (1846—1919) — український правознавець, освітній діяч і доброчинець.
Тягнієнко Михайло Іванович (1936—) — Народний артист України, провідний майстер сцени Харківського академічного російського драматичного театру імені О. С. Пушкіна.