Комар Анастасія Євдокимівна

Анастасія Комар

Анастасія Євдокимівна Комар (до заміжжя Шаулко, 1913—1988) — колгоспниця.

Родина

Старша сестра: Ольга, брат Яків.

Чоловік: Комар Іван Григорович ( 1913—1941) — загинув під час Німецько-радянської війни.

Діти: Комар Олександр Іванович — все своє життя присвятив хліборобській праці, пройшовши трудовий шлях від бригадира колгоспу до керівника державної районної адміністрації.

Онука: Лариса Сай-Боднар.

Бабуся Настя (із книги «Усі свої»)

Джерело: Лариса Сай-Боднар: Бабуся Настя (із книги «Усі свої»), Facebook, 12 травня 2024

Хоронили бабусю, татову маму. Процесія рухалася від центру Носівки, де вона мешкала останні п'ятнадцять років разом з сім'єю доньки, до Вербова — її малої батьківщини, де народилася й прожила майже весь вік. Де спочиває на цвинтарі уся її рідня, і вже деякі подруги й сусіди. Де залишилася її старенька хата, а з нею усе, що пережила її хазяйка на своєму віку. І добре, і лихе. І радісне й сумне. Останнього більше, бо її тяжкий сум, як важкий шлейф, волочився за нею усе життя. Бабуся була солдаткою. Так називали вдів, у яких чоловіків забрала війна.

Ну, хіба що були маленькі проблиски світла і обнадійливого тепла в її далекому дитинстві. Бо коли уже в зрілому житті справді можна було розправити плечі — пожити й порадіти, якими хорошими людьми виросли її діти і вже підростають онуки, Настя хворіла. Довго, затяжно, здавалося, безпросвітно.

Важкої форми менінгіт, який вона підхопила у сорок років, коли ще працювала в теплу пору в буряківничій ланці, а взимку доглядала колгоспних свиней, дав ускладнення на серце і воно потихеньку збавляло оберти. Відтак не давало повноцінно жити і, як вона казала, дихати. Найменша перевтома закінчувалась лікарняним ліжком.

В сім'ї заможних селян вона була молодшою з трьох дітей. Старшу сестру Ольгу вона пам'ятала лише невеличкими уривками. Але світлими й теплими. У них була чимала різниця у віці. Для середульшого Якова Ольга була старшою подругою, а для малої Настуні нянькою. Такою милою та доброю, що й не передати. Тому коли після важкої хвороби Ольги не стало, для малої світ став пусткою.

Голодний 33-й забрав і батьків. Подумати тільки: заможні селяни, які вміло працювали на землі й мали повні засіки всілякого збіжжя, померли голодною смертю!

Влада відбирала все — до останньої шниринки. Як хочеш, так і виживай. Може, трохи можна було б сховати? Де там! Серед добрих і дружніх сусідів завжди знаходився черв'як, який усе бачив і про все знав. Не знав, то здогадувався. Таких прихвостнів, так звана «влада, що за народ», й приручала. І тоді вже стережися, працьовитий заможний селяне!

Батьки померли від голоду, залишивши дорослим сину й доньці невеличку надію на виживання — жменьку золота. Бо що ще можна було сховати від всевидящого ока чекістів і їхніх підлабузників? Пару важких «циганських» сережок або чималої ваги хреста міняли на буханку хліба. Так і вижили. Перезимували уже без батьків.

Коли мені, ще малій школярці, а, може, вже й середнього шкільного віку, бабуся розповідала про батьківське золото, яке врятувало їм життя, я, зовсім далека від уяви, що таке насправді голод і смерть, щиро дивувалася: як то?!

Коли я зростала у період так званого розвинутого соціалізму, золото було дорогим металом, а вироби із золота — предметом розкоші. Хіба ж могла уявити, щоб дорогущі «циганські» сережки, за ціною у 70-ті роки двох зарплат моїх батьків, виміняти лише на буханку хліба?!

Добре, що бабуся адекватно сприймала мою безтолковість. А може навіть і раділа, що її онуки і припустити не можуть, що таке голод. Смертельний голод і сирітство.

Часто у дорослому житті я згадувала наш діалог з бабусею. І соромилася своєї дитячої нерозторопності, яка не могла осягнути, що то воно — штучно створений Голодомор українців, коли люди, щоб вижити, були готові на все. І коли буханка хліба — на вагу золота.

Але по-справжньому зрозуміла усю глибину і відчай трагедії лише з початком війни у лютому 2022 року, коли рятуючи життя, ми залишили на призволяще свій дім і усе, що було нажите протягом майже сорока років. А потім, дуже ризикуючи нарватися на ворожу колону танків, гналися селами вперед — на Захід, прагнучи максимально оминути Житомирсьську трасу. Тікали чимдалі від зони бомбардувань, розгрому і ворожого наступу.

Минали десятки машин, покинутих серед ночі на трасі. В якійсь закінчився бензин, в іншій — «застугонів» мотор. Третя зіткнулася з четвертою, п'ятою і шостою, бо ж їхали без світла. Як — самому Богові відомо. Трохи вдарені авто — гарненькі, як нові гривеники, покидали на трасі через те, що далі вони не могли рухатися. Мабуть. Певно, господарі з речами, песиками й котами підсіли до родичів, друзів чи навіть чужих людей. Тікали. Не гаяли часу, бо відлік йшов на хвилини.

Хвилини, які ділили усе на «учора» і «завтра», «життя» і «смерть». В такі вирішальні моменти нівелюються усі матеріальні статки: хороші машини, на які заробляли роками, перетворюються на купу брухту, дорогі речі — на купу ганчір'я, а золото — на жменьку металу. Найважливішою цінністю залишається лише життя.

Бабуся з братом пережили Голодомор 32-33-го років. І вижили. Більше у її житті не було голоду. Ніколи. Як би надалі важко не складалося, у бабусиній хаті завжди смачно пахло їжею. Їжа стала культом нашої родини.

…. Із сиротами заможних селян радянська владна не панькалася — їхню добротну хату забрали під контору для колгоспу. І худобу, і весь реманент. Дивна річ: ніхто ні в кого не питався і не зважав на спадкоємців. Немає хазяїв, то вже й немає проблеми. І ніби нічийними, за мірками влади, стали їхня хата і земля.

Настя зголосилася йти в колгосп. Щоб доглядати свою, досі упорядковану землицю. За це їй дозволили жити в комірчині рідної хати. Ліворуч від сіней — світлиця, а праворуч — комірка з маленьким віконечком під стелею. Але ж своя, рідна.

Брат тим часом одружився. Пожурився за хату та й заходився разом з дружиною будувати поруч собі сяке-таке житло. Коли радянська влада їх роздягала до нитки, його Санька була у відчаї. Плакала, побивалася. Як дізналася, що забрали худобу ще й прийшли за реманентом, у розпачі навіть втратила свідомість. Але час — найкращий лікар. Він загоює рани.

Не виліковує, хіба що тільки загоює ззовні. А в середині болить. Весь вік болить. Тільки не можна було про це нікому казати.

Хоронили бабусю… Коли труну опускали до ями, по волі, вже на рушниках, а не на мотузках, як було раніше, я зловила себе на думці, що моя пам'ять чогось саме зараз чітко відтворює картинку двадцятирічної давнини, коли так само ось тут, поряд, хоронили мою прабабусю Марину, бабусину свекруху.

Мені було — шість, але, дивна річ, я майже нічого не пам'ятаю із життя своєї няньки — прабабусі. Зовсім. Просто якесь тепло в душі при згадці про неї, та й годі. Ну, хіба що кілька епізодів, а всі решта — із спогадів рідних.

Тоді ще не було на світі ні моїх двоюрідних Ліни та Алли з Танею, ні мого рідного брата Жені, які зараз стоять поруч. Мені одній дісталась прабабусина любов, одна я її й проводжала в останню путь.

Бабуся Настя була у страшенному розпачі. Кидалася за труною: «мамо!». Врешті-решт, знесилена схилилася поруч біля давно уже забутої чиєїсь могили на старезний дерев'яний хрест, що похилився і наполовину вгруз в землю, й гірко плакала. Це я добре пам'ятаю. Тоді й зрозуміла значення вислову, яке досі тільки чула, ридма-ридати.

Це вже потім я зрозуміла, що перед усім, вона плакала за своєю долею, за непростим життям, яке несла на своїх тендітних плечах, а свекруха їй усіляко допомагала. Була для Насті і матір'ю, і батьком, і чоловіком. Усім була.

Бабуся була неймовірною добрячкою. Ну, це я вже зараз розумію. Тоді ж, у своєму глибокому дитинстві, просто вважала її бабусею та й годі. Ба більше — я була навчена казати «баба». У старшому віці, просто «ба». І навіть коли наші двоюрідні сестри, переїхавши з Вербова до центру, стали по-міському кликати її бабусею, ми з братом (давно уже міські) так і лишились «бабати». Це й досі мені болить.

Хоронили бабусю. Прощалися. Усі. Близькі й далекі. Родичі та сусіди. Сусідів, тих, що жили з нею на Вербові, підтягнулося багато. Практично усі вони — подруги її віку, на той час, дякувати Богу, ще були живі й відносно здорові. Колись майже усі вони працювала у буряківничій ланці, яку очолювала бабуся. Усі вишикувались довгою, закрученою біля могили вервечкою, на останнє «цілування». І прощалися вони якось по-особливому — так щиро, так трепетно. Тридцять п'ять років тому таке прощання було нормою. Для бабусиних ровесниць — святинею.

Зараз усе знівелювалося. Можна просто доторкнутися до труни, та й годі. Бо уже сам факт присутності на церемоніі, особливо для тих, хто приїхав здалеку і є ознакою вшанування людини й прощання з нею. Зрештою, як кому лягає на душу.

Ну, ще прийнято, коли вже опустили у яму домовину, кинути зверху пригощу землі. Я не кидаю. Ніколи. Чужим чи СВОЇМ. Чи найріднішим. Внутрішньо проти такого ритуалу, бо ніби сама, добровільно закидаю землею рідну людину. Ну, от ні і все. Така моя позиція, хоча й не претендую на істину в останній інстанції.

Як тільки труну опустили до ями, тато й хрещена — бабусині діти , усіх запросили додому на поминальний обід. Мене з Ліною наші батьки лишили з копачами, щоб по завершенні роботи, впорядкувати могилку, виставляючи вінки і букети з квітами на свій смак.

А ось, коли ми їздили на Волинь, під самий кордон з Білоруссю та Польщею, на похорони дядька Сашка — чоловіка маминої сестри Олі, застали інші традиції проводів в останню путь. Люди не розходяться з кладовища, аж поки копачі не нагорнуть могилку.

Ніхто нікуди не поспішає, ні на поминальний обід, ні додому. Поки ритуальники працюють з лопатами, уся челядь розбридається по кладовищу відвідати могилки своїх рідних. Хвилин через 40, як по команді, знову збираються уже біля «свіжого» поховання на «останнє цілування», вже виставленого на могилі хреста. Як на мене, такі дії більш логічні.

… Поховали бабусю, навершили могилку. Додому ми поверталися вантажівкою, устеленою палацом й прикрашеною килимом, на якій привезли з центра до Вербова покійницю. Посідали з Ліною на кузові, під кабіною, обпершись об килим, й простягнули ноги. Трохи притомилися. Господи, чи може наша втома зрівнятися з бабусиною?!

Але вже все, скінчився земний шлях нашої страждалиці. Останні роки бабуся більше мучилася, ніж жила. А тепер нам треба навчитися жити без неї.

Ліні — 18. У неї саме перші почуття до майбутнього чоловіка й великі плани на життя. Мені — 24. Умене — чоловік і 11-місячна донька. А бабуся у майже такому, як я, віці уже стала вдовою. Та ще й з двома крихітками на руках! Господи, як це?! Страшно навіть подумати, не те що — пережити.

У них навіть не було спільного сімейного фото. Ще не встигли. Ой, та яке там фото! Бабуся Настя і її ровесники ніколи так не казали: «фотографія», «карточка» та й годі. Уже потім, у 70-ті роки, коли фотографи ходили від хати до хати, пропонуючи маленькі старі карточки збільшити до портретів, бабуся із своєї дівоцької й дідусевої парубоцької зробила спільну, сімейну. Тоді ще, звісно, не мали фотошопу. А просто заретушувати олівцем бабусину руку, що торкалася щоки (властиве для дівчат того часу позування) було складно.

Ось і вийшов трохи дивний портрет молодої сім'ї: він — у картузі, вона, з підставленою до підборіддя рукою. Мій тато узяв портрет батьків у рамочку, татова сестра — прибрала у вишитий рушник. Тому в парі я пам'ятаю бабусю лише з портрета. А в житті — її одну. Завжди. Коли ніхто не розрадить, не приголубить, не обніме. Коли ні за кого сховатися, хоча б на хвилину. Ні на кого перекинути сімейні обов`язки, вирішення чи урегулювання певних проблем.

Якось я знайшла у бабусі татів табель за сьомий клас. І щиро здивувалася, що там якась трійка затесалася. Адже, бачила його вкладку до диплома про закінчення інституту, в якій лише кілька «четвірок», все інше — «пятірки».. А днями повернувся з Києва, з курсів підвищенння кваліфікації, то в заліковці суціль «відмінно» ?! А то — школа і…, на тобі, — трійка.

— Ет, дитино, школу він іноді пропускав, бо був у сім'ї за мужика — їздив зі мною у ліс по хмиз чи по дрова. Бувало, виїжджали вдосвіта, коли ще тільки сіріло, а поверталися за полудень, коли вже трохи смеркалося. Не встигли згледітися— дровцята закінчуються, треба знову їхати. Взимку, було, намерзнемося, як цуцики. Хоч і готуємося в далеку дорогу: гріємо кілька цеглин на гарячій черені й кладемо собі в сани під ноги. Отак і їдемо до лісу, наче на печі. А потім, усе — приїхали. Треба по лісу збирати хмиз чи дровцята. А там же тобі стежки ніхто не простеляв. Оступився, ррраз — і повні валянки снігу. Переживаємо, було, з бабусею Мариною, щоб хлопець не застудився. Він хоч і високий був, як батько, але худющий, як драбина, аж ребра світяться. Додому повернулися, а роботи по господарству — по саму зав'язку. Господарство у нас завжди було чимале. І корова, і кінь на оборі. Он тепер він часто жартує: хочеш мати одвічний клопіт— заведи коня.

Похоронили бабусю… Лише тоді, простягнувши ноги на кузові, я вперше глибоко задумалась про бабусине життя-буття. І в розпачі ухопилася за голову. Як таке можна було витримати? Деякі штрихи її долі були схожі на страшний сон. Після якого хотілося якнайшвидше прокинутися. Якось, мо‘ у класі п'ятому, тільки но в школі оголосили новорічно-різдвяні канікули, я того ж дня мерщій погналася до бабусі. По дорозі в культмазі набрала декоративних напівпрозорих акрілових сніжинок, ну, були тоді такі дрібні новорічні прикраси. Хочеш — вішай на ялинку, хочеш — на вікно, або роби гірлянди. Я ж заходилася прикрашати портрет парубка в кашкеті, який мені доводився дідом і якого ніколи не бачила. Думаю, перед усім, щоб догодити бабусі.

Вона сиділа біля печі й лущила кукурудзу і на мої «коли, що, як і чому?» відповідала сповага, тихо, спокійно і уже якось буденно, без надриву чи особливих емоцій. Я й досі це пам'ятаю. І тільки тепер можу зрозуміти, чому саме так. Як вона стомилася за ці роки самостійно тягнути воза, приймати рішення й самій їх виконувати, як виснажилася і вже не мала ні сліз, ні розпачу. У 19 залишилась сиротою, у 27— вдовою. Три роки сімейного життя і на всі наступні роки — життя із свекрухою, вірність чоловікові й відданість дітям.

Як і всі Комарі, її суджений був високим і ставним хлопцем. Серед парубків ще й статусним— очолював тракторну бригаду місцевого колгоспу. Шура, мамина старша сестра, розповідала мені, який то був чепурун. На роботу йшов, як на свято: у світлій сорочці з тоненькою, ледь вловимою полоскою, начищених черевиках чи чоботях. Потім такі само блискучі, як дзеркало, чоботи мав мій тато і завжди ганяв мене малу, щоб взуття було ідеально чистим, а чорне — до блиску начищеним. От вже гени!

А голосище мав, Господи! Настя здалеку його чула. Навіть коли була в хаті, а парубки йшли по вулиці й співом закликали дівчат на вечорниці. Ще з клинка могла розпізнати, як серед інших Іван виводив. Тоді вже хутчій і собі збиралася гуляти.

Побралися вони восени, а навесні вже й народився мій тато. Сашка усі домашні ще змалечку кликали Шурою. А через рік — ще один хлопчик знайшовся. Гарненький такий, як дівчинка. Ваня. Іван Іванович. Але захворів, коли ще був у сповиточку. Кинулися з ним до лікарні, але не встигли — по дорозі вже похрещене немовлятко Бог забрав до себе на хмаринку.

Коли Настя виношувала під серцем третю дитину й вимолювала у Бога, щоб народилась вона здоровою і дужою, знову прийшла біда. Не лише в їхню хату. До всіх. Війна.

Ворог стрімко наступав і райком ухвалив рішення евакуйовувавти колгоспну худобу і техніку чимдалі від лінії фронту. Колону очолив бригадир тракторної бригади Іван Комар.

Прощаючися з дружиною і матір'ю, попросив вберегти дітей. А сам не вберігся. Бо, коли стало зрозуміло, що від німця не сховатися і вже не вберегти колгоспного майна, дехто з тих, що супроводжували колону, повернулися додому. Так і врятувалися. А Іван — неймовірно чесний і порядний, не залишив колону. Як не як— він головний.

На Сумщині колону таки догнала й накрила німецька авіація. Так і полягли усі. Ні тобі могилки, ні найменшого горбочка.

Галя народилася без батька. У прямому й переносному значенні слова. Уже сиротою. Бо повідомлення про Івана Комара, як такого, що пропав безвісти, прийшло раніше, ніж вона попросилася на світ.

Кажуть, людині відміряно життям стільки випробувань, скільки вона зможе витримати. А ще краще — підняти й понести. Не більше і не менше. Бабуся усе витримала. Вона виростила достойних дітей, якими пишалася. Вивчила в інститутах. І весілля робила, що ух — гуляло все село. І онуків ростила. І хоча б коли-небудь була до нас строгою — де там. Усе догождала. І мене заміж віддала. Діждала правнучку. А тоді відійшла. Тихо, як і жила.

Я дуже завинила перед нею. Дуже. Бо любила якось не показно: не тулилася, не горнулася. Бо більше брала, ніж віддавала. І навіть в думках не думала про її велику жертовність щодо дітей та онуків. Приймала як належне.

Це я вже зрозуміла лише коли сама вдруге стала бабусею. Що не обнімала, не пожаліла, коли вона довгий час хворіла. Просто провідувала та й годі.

Що не казала ніколи, як багато вона для мене значить і як добре, що вона в мене є.

І що я повік пам'ятатиму ті віршики, яких вона мене вчила. І відчуватиму руку на голівці, як в дитинстві, коли вона мене гладила. І на спинці— «чухи-чухи». Тепер я так роблю вже своїм онучкам.

І перехрещену на ніч подушечку пам'ятатиму. І заклинання «Іду я, іду, Спасителі — попереду…», яке, вірю, мені й досі допомагає на всіх путях-дорогах.

І що мені її не вистачає. І що мало ми набулися разом.

Цього року мені у жовтні — 60. А їй Там у листопаді уже —110.