Усна історія дитинства та шкільного життя в селі Тертишники Чернігівської області

Усна історія дитинства та шкільного життя в селі Тертишники Чернігівської області — доповідь Григорія Шевченка на XV Міжнародній науково-практичній конференції «Пріоритетні напрями досліджень в науковій та освітній діяльності».

У статті висвітлено результати етнографічного дослідження, присвяченого усній історії дитинства та шкільного життя у селі Тертишники Ніжинського району Чернігівської області. Джерельну базу становлять польові інтерв'ю, зібрані у травні 2025 року. У дослідженні розкрито специфіку функціонування Тертишницької початкової школи, умови навчання дітей, локальні ігри та розваги, особливості дитячого простору села, а також значення сімейного та трудового виховання. Увагу приділено також трансформаціям у сприйнятті дитинства в міжпоколіннєвій перспективі, зокрема контрасту між минулим і сучасністю. Робота є внеском у збереження нематеріальної культурної спадщини та локальної пам'яті сільських громад України.

Усна історія дитинства та шкільного життя в селі Тертишники Чернігівської області

Збереження та вивчення традицій сільського побуту є важливим складником національної культурної спадщини. Етнографічні дослідження малих сіл нині особливо актуальні, бо вони втрачають свою ідентичність через урбанізацію, міграцію та глобальні процеси.

Одним з таких сіл є Тертишники Ніжинського району (раніше — Носівського району) Чернігівської області. Навіть попри скорочення чисельності населення там донині зберігаються унікальні риси традиційної культури, місцеві топоніми, звичаї та спільна пам'ять про минуле.

Мета дослідження — зафіксувати та проаналізувати свідчення жителів села про їхнє дитинство, шкільне життя, дозвілля, трудову діяльність і святкування у 1930–1970-х роках. Матеріалом для дослідження стали польові інтерв'ю, проведені у травні 2025 року з шістьома інформантами, які народилися у 1935–1967 рр.

Історія Тертишників розпочинається 1929 року внаслідок об'єднання кількох хуторів, які відомі з XIX ст.. Населений пункт розташований в степовій зоні Чернігівщини, на рівнині між кількома іншими селами — Ясна Зірка, Степові Хутори, Яблунівка (колишній Шлях Ілліча). У Тертишниках була сільська рада, школа, ставки з місцевими назвами («Босичовий», «Колгоспний», «Валентиновий»). Село поділялося на кутки, кожен з яких мав свою історичну назву — «Мундерівка», «Лободівка», «Зубоскалівка» тощо. З 2017 року населений пункт стає центром Тертишницького старостату Носівської ОТГ.

Одним із центральних напрямів дослідження стало питання здобуття освіти. Відомо, що Тертишницька початкова школа розпочала свою діяльність у 1934 році. Михайло Григорович Лапка, який там навчався у 1963–1967 роках, розповів, що у той період у школі було 33 учні. Навчання відбувалося у змішаних класах — разом займалися, наприклад, другий і четвертий класи, а також перший і третій. Учні долали значні відстані, аби продовжити навчання у селі Ясна Зірка, а взимку добиралися саньми або пішки. Школа була закрита на початку 1980-х років через нестачу дітей. Першокласників стали возити до Ясної Зірки. Серед учнів цієї школи були майбутні вчителі та діячі освіти.

У свідченнях інформаторів постає яскрава картина дитячого життя, де поєднуються важка праця, радість від простих розваг, теплі спогади про родину та перші шкільні роки. Адже традиційні календарно-побутові та родинні обряди українців завжди супроводжували пісні, танці, ігри тощо.

Смичок (Сябер) Ялина Василівна, яка провела молодість у селі Тертишники, згадує, що дитинство проходило в атмосфері постійного співу: «співали і хлопці, і дівчата», часто організовували концерти з народними піснями. Ігри були невід'ємною частиною щоденних розваг. Діти гралися у «класики», «квача», каталися на гойдалках, зроблених з мотузок, які майстрували матері. Улюбленою грою була «куца баба»: одна дитина з зав'язаними очима шукала інших, що ховалися.

В дитячому житті особливе місце займав простір села: народна назва вулиці «Широкий шлях», яка слугувала ігровим майданчиком. Саме там діти грали у м'яча, зустрічалися, обмінювалися новинами. Біля клубу відбувалися танці — з живою музикою, якщо вдавалося знайти музиканта з гармошкою чи баяном. Сільська молодь брала участь у таких гуляннях разом із ровесниками з сусідніх сіл Ясна Зірка та Шлях Ілліча, що входили до Тертишницької сільради.

Тоді налічувалося три ставки. Один був більшим, не пересихав, у ньому замочували коноплі. Інші використовували для купання і навчання плаванню. У водоймах прали речі, купалися після роботи. Усе це формувало особливий ритм життя, в якому поєднувалися праця, спілкування й відпочинок.

Освіта була доступною частково: навчання починалося у Тертишниках, далі — у семирічній школі сусіднього села Степові Хутори. Продовжити навчання у десятирічці, технікумі чи інституті могли не всі — економічні труднощі змушували дітей іти працювати вже після початкових класів. У післявоєнний період, за словами респондентки, в школі на перервах діти або бігали, або їли, якщо мали хліб. Часи були важкі, багато чоловіків не повернулися з війни, або повернулися з інвалідністю. Водночас зберігалася згуртованість: «жили скромно, але трималися разом — і дорослі, і діти».

Досвід Ольги Іванівни Костюк значно поглиблює розуміння дитинства і юності в селі Тертишники в післявоєнні десятиліття. Її дитинство припало на важкі роки — бездоріжжя, нужденне господарство, рання праця, але водночас — щире прагнення до освіти й радості від життя попри всі труднощі.

Початкову школу вона закінчила в рідному селі, а далі щодня долала довгий шлях пішки до семирічки в селі Степові Хутори. Це була виснажлива дорога — бездоріжжя, розмита рілля, втрачені в багнюці чоботи. І хоча інформаторка виявляла хист до навчання, зокрема до німецької мови, після закінчення школи змушена була залишитися вдома замість того, щоб піти навчатися далі через смерть батька й бабусі, троє менших дітей у родині. З 15 років пішла працювати в ланку на буряках, допомагати родині вижити.

У спогадах чітко проступає картина трудового дитинства: жнива, в'язання снопів, молотарка, воли, скирдування. Чоловіки косили, жінки в'язали, молодь — допомагала, возила. Згодом стала свинаркою й пропрацювала в цій сфері 25 років.

Проте попри тяжку працю, залишалося місце для радості. Дитячі та юнацькі ігри були рухливими, колективними: квач, м'яч, дражнилки, вечори у клубі з танцями, співами, виступами в сусідніх селах. Традиційна молодіжна культура проявлялася також у зустрічах по хатах, де грали у «пляшку», «кільце», вишивали рушники.

Весілля в уявленні інформаторки виступає як своєрідна вершина традиційної культури: тижневі гуляння з обрядовістю, гармоністами, могоричем, викупом за молоду, частуванням, домашнім алкоголем. Їжа була простою — холодці, налисники, самогон — але насиченою емоційним та соціальним сенсом.

Інформаторка чітко протиставляє «тодішнє» і «теперішнє» покоління: на її думку, сучасна молодь втратила ту стриманість, щирість і взаємоповагу, яка була притаманна її поколінню.

Особливу увагу інформатори приділяють шкільному життю, якому часто супроводжували труднощі. Інформатор 1955 року народження, згадує дорогу до школи — у негоду доводилося йти по коліна в грязюці, а взимку дітей підвозили трактором на санях. Весною той самий трактор возив школярів у причепі, а влітку добиралися на велосипедах.

По дорозі зі школи часто заходили до сільського магазину за хлібом. Шкільні заняття, окрім основних (математика, історія, мови та літератури тощо), включали фізкультуру й трудове навчання, на якому діти опановували деревообробку — точили, майстрували. Навчальний процес тривав не лише в будні, а й у суботу, що було типовим для радянської системи освіти.

Респондент згадує й матеріальну скруту: електроенергія з'явилася лише в кінці 1960- х років, тому дитинство проходило при гасових лампах, без освітлення й побутової техніки. Це формувало зовсім інший ритм життя та тип зайнятості дітей.

Мешканець Тертишників відзначив, що часто хлопці грали у футбол — грали не тільки в межах села, але й змагалися з сусідніми — Ясною Зіркою та Шляхом Ілліча (нині Яблунівка). Ці зустрічі, хоч і були товариськими, іноді доходили до бійок — настільки емоційно сприймалися змагання.

Одна з респонденток згадує, що закінчила чотири класи у Тертишницькій початковій школі, після чого навчалася у восьмирічній школі села Ясна Зірка, розташованій за 4 км від Тертишників. Діставатися доводилося пішки, за будь-якої погоди, часто по бездоріжжю — «по грязі, по дощу». Іноді батьки підвозили кіньми, оскільки дороги були відсутні. Після завершення навчання в сільській школі, частина дітей продовжувала навчання в Носівці, у школі при цукровому заводі, проте інформаторка обрала бухгалтерську школу в Ніжині.

Ганна Іванівна детально пригадує дитячі ігри, що були типовими для сільських дітей її покоління. Іграшки виготовляли самостійно: з ганчір'я, качанів кукурудзи з «косичками», кульбаб тощо. Популярними були жмурки, скакалки, лічилки, ліплення снігових баб, катання на санчатах. Влітку діти збиралися біля ставка в долині, де батьки встановлювали гойдалки. Інформаторка відзначила, що до клубу дозволялося ходити лише після 18 років — до того розваги обмежувалися співом, віршами, спілкуванням біля дому. Респондентка порівнює тодішнє дитинство з сучасним і констатує, що традиційні форми дитячих ігор майже зникли, поступившись гаджетам.

Погляд на дитинство з середини ХХ століття подає також інформаторка, яка прожила в Тертишниках майже до повноліття. Її спогади наповнені відчуттям родинного тепла й турботи, що, на її думку, й сформувало «щасливе дитинство». Основною ареною ігор був шкільний вигін — простір біля школи, де збиралися як хлопці, так і дівчата. Коли земля підсихала, діти грали у м'яча, піжмурки, стрибали на скакалці, а дівчата полюбляли грати у класи: з баночкою — скляною або металевою — яку перестрибували згідно з правилами.

Особливе місце в її дитячому досвіді займало читання. Казки — українські, російські, а також народів світу — були улюбленим заняттям. Цей компонент дитинства формував інтелектуальну й емоційну сферу, розвивав уяву.

У міжсезоння й зимою ігри переміщувалися у двори: діти каталися на санчатах і лижах, грали у сніжки, ліпили снігову бабу. Панувала атмосфера спільного дозвілля. Інколи дитяча фантазія перепліталася зі страхами: інформаторка згадує, як однокласник лякав її вигаданим «чорним дядьком», що нібито мешкав у нього вдома. Дитячий фольклор — страшилки активно були тоді поширеними серед дітей.

Хоч дітей і відпускали гуляти, ввечері їх обов'язково кликали додому. Слухняність, повага до старших — характеристики, які передавалися з вихованням.

Сьогодні, зазначає інформаторка, ігри змінено на гаджети, і дітям «немає часу» на ті забави, які для її покоління були джерелом радості й спілкування.

Схожі спогади поділяє й інша інформаторка — Шевченко (Столярова) Марія Миколаївна, яка прожила в Тертишниках досить довго, а нині мешкає в Носівці. Вона згадує мальовничий ставок, розташований неподалік її батьківської хати. Улітку туди приїздили не лише місцеві, а й жителі сусідніх сіл. Водойма була неглибокою, з квітами навколо, але згодом її знищили — ставок осушили й заорали.

Серед найяскравіших дитячих спогадів — численні ігри, у які грали переважно з сусідськими дітьми. Особливо запам'яталися «Кіт і миші», «Гуси і вовк», «Зозуля», жмурки, ігри з лічилками, у «слова», фантики, «Не знайдеш — плати», а також рольові ігри — зокрема гра про ледачого котика та мишку. Ігри супроводжувалися дитячими віршиками, пісеньками та лічилками — як українськими, так і російськими. Особливе враження справляли саморобні маски з гарбузів: вирізані очі, рот, свіча всередині — такі «голови» лякали сусідів, але після сміху обов'язково «примиряли» цукерками.

За словами респондентки, ігри були не лише розважальними, а й розвивальними — розвивали фантазію, мовлення, логіку, пам'ять. Батьки іноді брали участь у таких розвагах або навчали грати у ті ігри, в які грали у дитинстві. Частково діти відвідували сільські ясла, які згодом припинили існування. На жаль, на думку інформаторки, сучасні діти вже не знають таких форм дозвілля — у пріоритеті залишаються ґаджети, а традиційні дитячі практики майже втрачено.

Отже, проведене етнографічне дослідження села Тертишники показало, що необхідно зберігати усну народну пам'ять для розуміння щоденного життя мешканців українського села в середині XX століття. Через інтерв'ю з місцевими жителями вдалося дізнатися й зафіксувати про багатий культурний світ дитинства, освіти, дозвілля та обрядовості.

Розповіді респондентів увиразнюють образ дитинства як періоду, тісно пов'язаного з працею і ранньою відповідальністю — як через школу, так і через родину. Спогади про труднощі, брак ресурсів, але водночас — присутність товариського життя, гри, навчання — створюють повноцінну картину повоєнного сільського побуту.

Важливо підкреслити, що навчання тоді теж було цінним, адже учні добиралися до закладів освіти попри великі труднощі. Разом з цим поєднувалися важкі умови життя та праці з щирою радістю, фантазією та колективними формами взаємодії.

Джерело

Шевченко Г. Усна історія дитинства та шкільного життя в селі Тертишники Чернігівської області. Пріоритетні напрями досліджень в науковій та освітній діяльності: матеріали ХV Міжнародної науково-практичної конференції м. Львів, 29-30 травня 2025 року. Частина І. Львів: Львівський науковий форум, 2025. С. 102-106.