Талалаєвський Павло Данилович

Талалаєвський Павло Данилович (народився 7 січня 1930 в Лосинівці — помер ?) — вчитель, завуч, згодом директор Коломійцівської восьмирічної школи.

Життєпис

Закінчив Ніжинський педагогічний інститут, природничий факультет (1955).

Талант бути людиною

Спогади Оксани Сіренко, вчителя Мринської ЗОШ І–III ступенів, 2015, опубліковані як розділ «Талант бути людиною» у книзі Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Вчитель... Шкільний вчитель... Він входить в наше життя з дитинства і залишається в ньому назавжди. Залишається, як вірний товариш, як високий приклад мудрості, працелюбства, безкорисної любові.

Чудовий вчитель, невтомний і мудрий директор, тиха і скромна людина – все це поєднано в одній людині – в Павлові Даниловичу Талалаєвському.

Прожите життя – це наче велика держава, що існує за певними законами, це вже історія, яка живе в серці завдяки пам'яті людській. Зусиллями пам'яті ми намагаємося реставрувати минуле, близьке чи далеке і, відновивши, з більшою чи меншою переконливістю стараємось впевнити себе, що прожите життя не є вигадка чи міф, а сама об'єктивна реальність.

Давно все те було. Але забути його неможливо. 7 січня 1930 року в райцентрі Лосинівка в селянській родині Талалаєвських народився син Павло. Був у сім'ї наймолодшим, мав трьох братів і сестру. Дитинство Павла не можна назвати безхмарним, бо припало на важкі довоєнні, жахливі воєнні роки. Хоч і жилось тяжко, до війни закінчив 3 класи. Вчитись подобалось, хотілось більше читати, більше знати, пізнавати навколишній світ. Але всі надії на краще перекреслила війна. Вона нікого не залишила осторонь, наклала свій страшний відбиток на долі багатьох мільйонів людей. І сім'я Талалаєвських не стала винятком. Батько пішов на війну. Згодом родина одержала повідомлення, що пропав безвісти. Мати лишилась одна з п'ятьма дітьми. Все довелось переживати дітям війни: холод, голод, тяжку непосильну працю і водночас очікування кращого – перемоги.

Згадуючи своє дитинство, Павло Данилович говорить: «Важке, страшне. Хатина стояла край лісу, вночі приходили партизани, вранці поліцаї змушували прочісувати місцевість, бо боялись мін. Найважче було, коли відступали наші війська», – з хвилюванням, сльозами на очах Павло Данилович і тепер згадує епізод, коли поранений, знесилений льотчик, не змігши стріляти, дав пістолет йому, хлопчаку ще, і наказав стріляти. І він стріляв, хоч і мусив тиснути на курок двома пальцями, двома руками тримати цей пістолет. А скільки тяжкої роботи переробили дитячі руки у війну і після: орали, косили, скиртували, збирали врожай – працювали за себе і батьків, що не повернулись з жорстокої війни. Можливо, тому і хотілось хлопцеві стати інженером, щоб полегшити сільськогосподарську працю. І ось тут він одержав свою найпершу нагороду у житті, яка, можливо, і є найбільш пам'ятною, дорогою. За місячне виконання норм по оранці нагородили його поросям. Радісно було хлопцеві приймати заслужену нагороду, хотілось працювати більше і краще. Навчання в школі давалось легко, бо подобалось.

Незчувся, як і 10-й клас закінчував. Став перед вибором: куди піти вчитись, ким стати? Інженером, чи, може, лікарем, військовим? Кожна професія хороша і потрібна. Але вступив Павло Данилович в Ніжинський педагогічний інститут на природничий факультет. Чому саме на природничий факультет?

Та тому, що з дитинства захоплювався природою, рослинністю. А чому в Ніжинський? Бо до Ніжина з рідної Лосинівки можна було прийти пішки. І коли вже несила було терпіти голод, можна прийти додому поїсти, взяти хоч якісь харчі. Але інститутське життя, згадує Павло Данилович, було прекрасним. А як же іще? Молодість, надії, сподівання... Що ж, не судилось йому стати інженером, як мріяв в дитинстві, але став інженером дитячих душ і ніколи про це не пошкодував.

По закінченні інституту в 1955 році був направлений в Мезинську середню школу вчителем хімії, біології, психології, виробничого навчання. Розпочалось трудове життя довжиною в 43 роки! Три роки роботи в Мезині, перші учні, вихованці запам'яталися на все життя, а найбільше – перший випуск. Тим, що був першим, що були добре налагоджені взаємозв'язки, до вчителя могли звернутися з будь-якими питаннями, допомагали в усьому, підтримували, бо бачили в своєму наставникові добру і порядну людину, хорошого вчителя і друга. І зараз, через стільки років, Павло Данилович їх пам'ятає за іменами, прізвищами, ким стали.

В 1958 році за сімейними обставинами (вдома залишилась одна матір) перейшов працювати в Коломійцівську восьмирічну школу вчителем, завучем, згодом директором – і до 1976 року. Ці роки запам'яталися по-своєму, хоч і важко було, особливо розпочинати. Але було здоров'я, сили, авторитет вчителя був незаперечний серед учнів, батьків. Добру згадку залишили про себе в Коломійцівці Павло Данилович та його дружина – вчителька початкових класів Олександра Григорівна. Бо все своє душевне тепло, всю свою енергію, любов до праці, навчання віддавали дітям, колегам, односельцям. І вони відповідали їм взаємністю.

Не дуже хотілось подружжю покидати обжите за стільки років місце. Але що поробиш? Доля розпорядилась по-своєму і привела родину Талалаєвських в 1976 році у Мрин, в Мринську середню школу, де Павло Данилович став директором, а Олександра Григорівна стала головою районного методичного об'єднання вчителів молодших класів і була відзначена медаллю А.С. Макаренка.

Так в напруженій праці, не рахуючись з часом і можливостями, в постійній тривозі за свою школу, свій колектив, своїх вихованців і спливло 22 роки! Це тільки легко сказати – 22 роки. А прожити? Та так, щоб в педагогічному колективі панувала творча атмосфера, взаєморозуміння, щоб до душі кожної дитини був індивідуальний ключик. Скількох маленьких учнів прийняв директор до школи? Скількох випустив, даючи путівку в життя? Багато, дуже багато.

Для скількох колег, дякуючи саме директорові, Мринська школа стала другим домом? Тому, напевно, для нього найбільш хвилюючими, зі сльозами на очах були свята Першого та Останнього дзвоників, випускного балу. І з кожним роком не меншало хвилювань, радості, суму, сліз і... сивини. Багатьох вихованців пам'ятає Павло Данилович і, я впевнена, багато з них пам'ятають і будуть пам'ятати його як вчителя, директора і просто чудову людину. Бо сенс професії вчителя, за його ж словами, це виховувати підростаюче покоління, поставити його на правильний шлях.

Важко усвідомлювати, що в теперішній час ставлення до вчителя змінилось, на жаль, не в кращий бік. Раніше вчитель – це людина, перед якою знімали шапку. А зараз?.. Немає розуміння з боку держави, влади. Але вірить Павло Данилович, що так буде не завжди. І професію свою змінити ніколи не хотів і якби довелось вибирати знову – вибрав би саме професію вчителя і прожив би життя так, як воно склалось. Бо він – учитель-методист, учитель вищої категорії, відмінник народної освіти, нагороджений багатьма грамотами районного та обласного відділів освіти.

І навіть коли прийшов час іти на заслужений відпочинок, не зміг всидіти дома. Серце, що 43 роки жило турботами про школу, про дітей, покликало до дитячих голосів, щоб бути поряд з учнями, колегами, приносити радість своєю працею. А ми, учні й колеги Павла Даниловича, щасливі, що мали нагоду співпрацювати з такою доброю, порядною, скромною та мудрою людиною, справжнім ентузіастом своєї справи.

Талант людини... В чому він полягає? Чи тільки в умінні працювати, а чи, можливо, і в чомусь іще? Згадуючи сьогодні шановного Павла Даниловича, можна безпомилково сказати, що він дійсно володів і володіє щедрими талантами: педагога, керівника, хранителя сімейного вогнища, люблячого чоловіка, батька, дідуся, талантом бути Людиною. А ще Павло Данилович та Олександра Григорівна започаткували справжню педагогічну династію – їх донька Наталія Павлівна Талалаєвська працює в Мринській ЗОШ І–III ступенів заступником директора з навчально-виховної роботи та вчителем світової літератури і російської мови, онука Марина працює в Лихачівській ЗОШ І–III ступенів педагогом-організатором та вчителем музики, онук Павло – студент Ніжинського педагогічного університету. А це – справжнє щастя педагога, батька, людини – залишити по собі гідний приклад і добру згадку.

Нашому дорогому Павлові Даниловичу цими січневими днями виповнилося 85! Щиро бажаємо нашому ювіляру міцного здоров'я, добра, благополуччя, радості в кожному прийдешньому дневі. Пам'ятайте, наш мудрий наставнику, ми Вас шануємо, поважаємо, безмежно любимо і пишаємося, що були Вашими учнями та колегами. Многії літа Вам, Вчителю!

Оксана Сіренко, вчитель Мринської ЗОШ І–III ступенів. 2015 р.