Супрун Феодосій Петрович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Феодосій Супрун

Феодосій Петрович Супрун (народився 15 лютого 1980 в Носівці — помер 31 жовтня 2022) — солдат Збройних Сил України, загинув на Російсько-українській війні.

Життєпис[ред. | ред. код]

Навчався в Носівській школі №2. Закінчив Ніжинське професійно-технічне училище. Працював електрозварювальником у Києві.

7 червня 2022 мобілізувався до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем-помічником гранатометника 5 парашутно-десантної роти 2 парашутно-десантного батальйону, військової частини А1126.

Біля села Терни під Краматорськом отримав смертельне поранення.

Залишилися дружина Людмила Вікторівна, діти Вікторія та Владислав.

За словами дружини:

"Мій чоловік був дуже відповідальним навіть після першого поранення, яке отримав у липні знову повернувся на війну зі словами хто як не ми буде боронити свою землю, за нашими спинами стоїте ви наші родини. Він був турботливим батьком, люблячим чоловіком. Мого чоловіка поважали побратими. Був дуже трудолюбивим. Його загибель дуже велика втрата для нас."

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» III степеня (посмертно, указ Президента України № 315 від 2 червня 2023).

Пам'ять[ред. | ред. код]

13 жовтня 2023 вулиця Ставицька в Носівці перейменована у вулицю Феодосія Супруна.

Один брат загинув, другий пропав безвісти[ред. | ред. код]

Джерело: Валентина Остерська: Один брат загинув, другий пропав безвісти Новини про Чернігів та Чернігівську область, "Вісник Ч", 22 грудня 2022

До Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (скорочено — військкомату) надійшло сповіщення, що 4 грудня поблизу селища Опитне Бахмутської територіальної громади Донецької області зник безвісти 40-річний Іван Супрун з міста Носівка. Він водій розвідувального взводу військової частини А4569. Того дня виконував бойове завдання і пропав під час штурмових дій ворога.

Іван — рідний брат загиблого героя, 42-річного Феодосія Супруна, котрого поховали 6 листопада. Він загинув 31 жовтня біля села Терни на Донеччині. Мати обох чоловіків померла ще у 2008 році. Батько після цього поїхав на заробітки до росії, там і лишився. Отож після повномасштабного ворожого вторгнення весь тягар переживань за братів-захисників ліг на їхні родини — дружин та дітей.

«Все ок. Я вас люблю!»

— Мені було 17 років, Феодосію 21, коли ми познайомилися. Два роки зустрічалися, потім одружилися. Усе в нас складалося добре, доки не почалася війна. Чоловік був дуже люблячий і турботливий, — зітхає Людмила СУПРУН, вдова. Жінка працює в Києві бухгалтером на залізниці. (Нині чи не пів Носівки їздить на роботу до столиці. — Авт.). У Києві працював і Феодосій. Був електрозварником.

— Брат чоловіка пішов захищати Україну у перший день війни. Феодосій підтримував його родину. Сам не раз ходив до військкомату, про- сив мобілізувати. Та йому відмовляли, оскільки раніше не служив. Однак він настільки їм на- брид, що врешті-решт забрали, — продовжує Людмила Вікторівна.

— Що ви йому сказали, відмовляли? Один брат воює, не йди…

— Я була проти. Але чоловік сказав: «Я піду! Хто, як не ми? Коли країна у війні, треба йти обороняти».

— Плакали, говорили: «Подумай про дітей»?

— Звісно. Та він був невблаганний. По- вторював: « Я йду для того, щоб захищати вас. Ви за моєю спиною». Службу йому визначили у військовій частині А1126, гранатометником. Спочатку відправили на навчання до Корчака під Житомиром. І зразу після навчання направили на передову, у 25-ту окрему повітряно-десантну штурмову бригаду.

— Феодосій подзвонив: «Уже їду в найгарячішу точку»? Чи оберігав вас від хвилювань?

—У нас була домовленість, що він періодично триматиме мене в курсі, аби я знала, де його можна знайти. Куди конкретно відправляли, не повідомляв, бо цього не можна було говорити. Я завжди казала: «Напиши нуль чи один. Щоб знати, ти на нульовій позиції чи ще десь». Писав: «0». І я знала, де він. На нулі він був з 7 липня. (Нуль — це коли позиції ворога видно і без бінокля. Там не завжди є зв’язок, а якщо і можна його десь знайти, є загроза навести на себе рашистську радіорозвідку. — Авт.).

— Вдавалося хоч іноді поговорити?

— Чоловік писав п’ять коротких слів: «Все ок. Я вас люблю!» Та я переживала. Усі ж знають, як тяжко під Бахмутом. 19 липня Феодосія поранило в обидва передпліччя під селищем Новолуганським Бахмутської громади. Їх обстріляли касетними мінами. Спочатку його евакуювали у Дружківку, звідти — у Покровськ, далі — у Дніпро, потім — до Тернополя. Там уже витягували осколки і проходив реабілітацію. Я відразу зібралася їхати до нього. Сказав: «Не їдь, бо нас будуть перекидати далі». І я пішла до церкви молити Бога, аби чоловіка укріпив і зцілив. Після лікування Феодосія на кілька днів відпустили додому. Це було в серпні. Війна його дуже змінила, став цінувати кожну мить життя.

— Ви взялися за руки і годинами розмовляли? Чи пішли кудись родиною?

— Увесь час знаходилися вдома, насолоджувалися кожною хвилиною, проведеною разом.

— Складали плани, що найперше зробите після перемоги?

— Чекали на його відпустку, вона мала бути у грудні. Коли знову поїхав на фронт, час від часу писав: «Потерпи трішечки». Після поранення в нього боліла рука, важко було тримати гранатомет. І він став помічником гранатометника. Перед тим, як загинув, вісім днів не виходив на зв’язок. Був під Тернами, це Краматорський район Донецької області. Я не знаходила собі місця і телефонувала в частину до командира. Мені говорили, що немає зв’язку з передовою, треба почекати. Вийшла на групу 25-ї бригади у вайбері. Одна жінка написала, що її чоловік виїздитиме ремонтувати техніку в те пекло, а мій був постійно в тому пеклі. Попросила дізнатися, що з Феодосієм.

29 жовтня о восьмій вечора мені було відписано, що з чоловіком усе гаразд, живий. Це трішки заспокоїло. А потім знову невідання. Телефонувала в частину і на гарячу лінію бригади. Відповіль була — вони активно йдуть в контрнаступ, чекайте. Зараз там російський зв’язок і наші не встигають свій зробити. Чекайте, через тиждень-два наші відновлять. У списках загиблих і безвісти зниклих він не значився і це давало надію, що живий.

Та 2 листопада о 18.00 подзвонили хлопці, які були з ним, і повідомили: «Феодосій загинув». Сказали: «Шукайте тіло. Куди забрали, невідомо». Я відразу зателефонувала в частину, ніхто не відповідав, бо вже був вечір. Командира набрала наступного дня, відказав, що не володіє такою інформацією. Надавали мені телефонів медиків, дзвонила їм, у відповідь: «Немає». Зв’язалася з тими, хто забирає тіла з поля бою, сказали: «Не значиться у списках». Чоловік наснився: «Я живий». І я знову набирала командира: «Я маю знати, де мій чоловік». «Чекайте сповіщення з військкомату». «Я не буду чекати!» — не витримала. А через годину надійшла інформація з військкомату. Поїхала писати заяву з дитиною на дистанційне навчання (у нас двоє дітей: доньці 17 років, цьогоріч вступила до медуніверситету імені Богомольця, вчиться на лікаря, сину дев’ять років, навчається в школі в Носівці).

Припускали, що знадобиться їхали в Дніпро, здавати експерти- зу ДНК. Та цього робити не довелося. Знайшовся. Ховали у відкритій труні. Чоловік настільки дорожив сім’єю, що з того світу нас оберігає. Я вже відчула це на собі.

— Від смерті врятував?

— Ні, була ситуація, коли дав знати, що про нас піклується.

— Феодосій та Іван спілкувалися, коли були в різних точках «пекла»?

— Спілкувалися рідко, через «Сигнал» (це як вайбер, ватсап.) — Дружина і діти Івана теж у Носівці живуть. Коли обидва брати були на війні, стали ви частіше спілкуватися?

— Завжди підтримували зв’язок, але зважаючи на останні події стали частіше. Шукаємо Івана, дзвонимо на всі гарячі лінії, лікарні, реанімації. Стараємося зв’язуватися з волонтерами. Усе, що в наших силах і можливостях, робимо. Коли Івана відпустили на похорон брата, я йому сказала: «Тримайся, бережи себе! І пам’ятай, ти в нас залишився один на дві родини. Ми тебе так само сильно чекатимемо, як і твоя сім’я».

— Що кажуть ті, хто з ним був?

— Версій різних багато, та нічого конкретного не можемо добитися. У нас є надія, що він живий.

Іван: «Ми вирушаємо на завдання. Якщо три дні не виходжу на зв'язок, можеш хвилюватися»

На нього чекає дружина Світлана, вона працює оператором на пошті, і двоє дітей-школярів: 14 і 17 років.

— Іван на другий день війни тихенько пішов у тероборону, — пригадує Світлана.

— Ви йому казали: "Як ми, коли ти далеко будеш?"

— Аякже. Та він такий: вирішив — зробив. Я розумію, якщо кожен відсиджуватиметься за чиїмись спинами, то хто буде захищати. Тому не наполягала. З тероборони вступив до ЗСУ.

— Іван приходив у відпустку?

— Бувало на кілька діб. Поїв, упав і спить, настільки він був стомлений, знесилений. Крайні ж два місяці знаходився на передовій.

— Давно з ним розмовляли?

— Незадовго до того, як пропав. Йому нечасто вдавалося виходити на зв'язок. Іноді щастило, говорили і двічі на день.

— Про що?

— Про домашнє, дітей. Під час останньої нашої бесіди сказав: «Ми вирушаємо на завдання. Якщо три дні не виходжу на зв’язок, можеш хвилюватися".

— Було раніше таке, що попереджав, а минуло три дні і об'явився?

— Ні разу. На четвертий день з самого ранку мені звістка з військкомату, що чоловік безвісти зник.

— А ті хлопці, що з ним були, де вони зараз? Що кажуть?

— У мене їхніх номерів немає. І де вони, також інформацією не володіють. Енергетично він живий!

— У вас надздібності чи серцем відчуваєте?

— Ми ж зверталися... (до екстрасенсів.— Авт.).

— В очікуванні ви підтримуєте дітей, чи діти вас?

— Один одного. Ми віримо, що він живий і знайдеться обов’язково!

Хай так і станеться.

Посилання[ред. | ред. код]