Реформи освіти в 1920-х роках
Реформи освіти в 1920-х роках
- «Реформи освіти в 1920-х роках» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади Носівки.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 328 с. ISBN 978-617-640-400-2.
Після закінчення Першої світової та громадянської воєн почала відроджуватись і освіта. Якщо в дореволюційній Чернігівській губернії не було жодної (!) школи з українською мовою навчання, то в школах УРСР було запроваджено навчання рідною мовою. Школа була оголошена єдиною і обов’язковою для всіх дітей трудящих. Лише після ліквідації самодержавства стала можливою українізація шкіл.
Протягом століть різні заборони української мови (наприклад горезвісний Указ Петра І 1720 року про заборону друкування в Малоросії будь-яких книг, крім церковних, заборона російської православної церкви 1769 року на друкування та використання українського «Букваря», Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1867 р. Олександра II та інші «проклятства та анафеми» на українську книгу, українську мову), вели до русифікації України.
У березні 1848 року було заборонено відпускати за кордон у відрядження тих осіб, які працювали в міністерстві освіти, аби не привезли європейської зарази. Князь Шафонський-Шахматов, який став міністром освіти, припинив викладання деяких предметів з метою «ограждения от мудрований».
Царський уряд збільшував заробітну платню вчителям росіянам, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Усього ж за час існування романівської та більшовицької імперій було прийнято 48 репресивних документів відносно української мови та культури.
Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк говорив про об'єднані в єдину державу німецькі землі: «Німеччину створили священик та шкільний вчитель.» «Умственность вредна для России». І зовсім протилежною була позиція правлячої верхівки Росії у питаннях освіти.
Німецький мандрівник Георг Кеннап у книзі «Сибір» підкреслив, що в 1885 році в Західному Сибіру на одну школу припадало 30 кабаків, а в Східному Сибіру – навіть 35! «У країні де між можливістю вчитися і можливістю напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».
В нашому місті до 1868 року діяло лише 2 церковно-приходські школи, а трактирів та шинків було 24, церков було 7.
Ось таке співвідношення.
Першого травня 1917 року в Носівці відзначалося свято Свободи. З портретами, лозунгами і прапорами люди вийшли на вулиці і попрямували до центральної площі, де відбувся мітинг. На прапорах і транспарантах були написані лозунги: «Да здравствует свободная Россия!», «Да здравствует федеративная республика!», «Слава Україні!», «Рідна мова, рідна школа!». Промовці також говорили про рівність націй і народів, про надання всім однакових демократичних прав, про розв’язання земельного питання. В кінці мітингу на адресу Тимчасового уряду і Центральної Ради були відправлені телеграми з побажаннями введення української мови в школах, в суді, в установах.
Цього ж року в Носівці організовується український театр, хор, магазин української книги, але після встановлення радянської влади вони були ліквідовані. «Під вивіскою культпросвітньої роботи сини куркулів і націоналістично настроєної інтелігенції намагаються пробудити антипролетарські, націоналістичні почуття серед трудящих Носівки». Більшовики, так само як і білогвардійці, боролися з усім українським.
Першого серпня 1918 р. було встановлено обов’язкове навчання української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх загальноосвітніх закладах.
Гетьманський уряд Скоропадського віднайшов кошти і видав декілька мільйонів підручників українською мовою.
У перший місяць існування уряду Директорії (січень 1919 р.) було видано закон про державну українську мову. Основні засади подальшого розвитку української школи були такими: 1. В Українській Народній Республіці всім дітям шкільного віку повинна бути забезпечена можливість одержати безплатну освіту в добре організованій загальноосвітній народній школі.
2. Час науки в народній школі починався від семи років і ділився на два ступені: перший (основний) – 4 роки, другий (продовження) – 3 роки.
3. Кількість дітей на одного вчителя повинна бути ні в якому разі не більше 40 душ.
4. Утворення шкільної мережі й складання фінансового плану для її функціонування доручалося міським і повітовим земським органам самоврядування.
15 квітня 1919 року відбувся Чернігівський губернський з’їзд Рад робітничих, червоноармійських і селянських депутатів. Він прийняв постанову «Про організацію справи народної освіти в губернії», а з листопада 1919 року почалася широка реорганізація шкіл на місцях.
Утворене в Харкові освітнє відомство проголосило державну монополію в освітній галузі, знову запровадило, як і в царський період російську мову викладання.
Закривались усі земські, приватні, сільські народні училища та школи грамотності, церковно-приходські школи. Замість них створювались трудові школи з двома ступенями навчання: 1-й ступінь – з чотирирічним строком навчання і 2-й – з трирічним.
Посади директорів, інспекторів, завідуючих, наглядачів і класних дам скасовувались. Замість них, в школах утворювались шкільні ради та учнівські органи самоврядування: класкоми, учкоми, шкільні виконкоми. Запроваджувалася виборність усіх працівників відділу освіти й учителів.
До складу керівного органу школи – шкільної ради – входили учителі, учні старших класів, представники громадськості. До складу учнівських органів самоврядування обирались найбільш активні і революційно настроєні школярі.
Нові органи шкільного управління провели велику роботу по виконанню декретів і постанов Радянського уряду про школу: про запровадження нових навчальних планів і програм, вилучення книг контрреволюційного змісту та розгортання нових форм навчально-виховної робти в школах.
Були вилучені з навчальних планів «Закон Божий», латинська і церковно-слов’янська мови. Натомість введено вивчення рідної мови, історії, географії України, Радянської Конституції, політграмоти. В школі заборонялося виконання релігійних обрядів, вводилося спільне навчання для хлопчиків і дівчаток.
Скасовувалася повсюдно плата за навчання. Широко розгорталася художня самодіяльність та інша клубна робота серед дітей.
Та під час денікінської окупації (серпень-листопад 1919 р.) наказом Головнокомандуючого Добровольчою армією було припинено кредит на утримання шкіл з українською мовою навчання. В наказі від 3 серпня говорилося: 1. Викладання українознавства (історія і географія України) забороняється.
2. Викладання малоросійської мови і літератури дозволяються, але як необовязкові дисципліни на загальних підставах.
Під час свого перебування в Носівці білогвардійці спалили місцеву бібліотеку тільки тому, що книги в ній (виключно сільськогосподарської тематики) були українською мовою. Денікінці облаштувались в шкільних приміщеннях, місцевій бібліотеці та телефонній станції.
Лише після завершення громадянської війни і утвердження Радянської влади відновили свою роботу раніше відкриті школи і почав працювати ряд нових. З’явилися школи селянської молоді, пізніше – школи ліквідації безграмотності, школи фабрично-заводського учеництва.
Із 1925 року закінчення нижчого рівня семирічної школи (перші чотири класи) оголошувалося обов’язковим і безплатним. Але батькам доводилося самостійно купувати школярам підручники та збирати з кожного двору продукти для утримання вчителів.
Першими в нових умовах і за новими програмами у 1920 році відновили свою роботу п’ять шкіл: три носівські школи, а також Ліснохутірська та Степовохутірська початкові школи. В них у 1920 році навчалося близько 300 учнів. Також почали працювати книгозбиральня та хата-читальня.
Навчальний рік за давньою українською традицією розпочинався після свята Покрови, коли вже закінчувалися основні сільськогосподарські роботи і діти, які допомагали батькам, ставали вільнішими.
Але далеко не всі діти шкільного віку прийшли навчатися восени 1920 року. Дуже тяжка і непевна ситуація в країні, розореній багаторічною війною, скрута не зозволяла багатьом школярам навчатися. Діти допомагали дорослим господарювати вдома, батьки не пускали дітей до школи, а нерідко й забирали їх посеред навчального року. Тому школу не закінчувало багато тих, хто розпочинав навчання.
12 січня 1920 року в Носівці був оголошений тиждень допомоги фронту. Носівчани зібрали 71 тисячу 596 карбованців грішми, сотні пудів продуктів, фуражу, десятки метрів полотна, багато пар взуття, теплий одяг. Значну частину цього було передано в Носівський дитячий притулок, який розпочав роботу в перші дні звільнення Носівки.
В лютому місяці 1923 року були об’єднані Носівська та Володьководівицька волості і утворився Носівський район. Він об’єднував 9 сільрад та 38 населених пунктів. Лише п’ять з них мали давню історію і мали значні розміри: Носівка, Володькова Дівиця, Данина, Шатура, Коломійцівка, а решта поселень були хуторами. Площа новоутвореного району становила 551 км.кв. (фактично половину території існуючого нині району). Населення складало 37780 жителів.
У 1923-24 роках в районі було вісім неповних, одна повна і сім початкових шкіл. У Володьковій Дівиці була організована дитяча трудова колонія.
В 1925-1926 роках школи перейшли від двомовного викладання предметів (російсько-українського) до повністю українського. Це були перші кроки українізації, яка невдовзі змінилася її нищенням та руйнацією.
Уже в 1926 році в районі працювало 10 початкових шкіл у складі 1-4 класів. В них навчалося понад 1500 учнів ( з них 405 дівчаток). Дві початкові школи (Носівська №1 та Володьководівицька) були реорганізовані в семирічні з контингентом у 375 учнів, з них 121 дівчинка. Також працювали 14 політосвітніх шкіл. Усього навчалося 2278 учнів і працювало 67 вчителів.
Порівняно з довоєнними роками кількість учителів та учнів зросла більше ніж у два рази.
В самій Носівці (разом з хуторами) 1925 року налічувалось 9 початкових та одна семирічна школи, де навчалося 984 учні. Саме тоді запровадили практику збору серед населення хліба та коштів на ремонт шкіл. Ця проблема залишається актуальною і в наш час.
В своїй книзі «Село» автор – Микола Тимошик навів курйозний випадок, що трапився в школі Данини. У протоколах засідань шкільної ради та річному статистичному звіті за 1925- 1926 навчальний рік 4-річної трудової школи с.Данина Носівського району секретар зборів записав: «Про значення свята річниці смерті Леніна». І трохи нижче: «Доповідь Рябухи про значення свята». У ті часи подібні ляпи мали дуже сумні наслідки для того, хто скоїв подібний ляп. Та, на щастя для данинців, у районі пильні товариші прогавили такий огріх і він дожив у архівах до наших часів.
На початку 1923 року в Носівці вже з'явилися перші піонери. Спочатку їх було тринадцять: Павло Рикуніч, Іван Горбач, Іван Мехеда, Олександр Висовень, Степан Висовень, Іван Чоп, Михайло Верба, Петро Мойсієнко, Петро Харкевич...
Поступово стали з’являтися піонерські організації і в селах Носівщини. Піонери брали активну участь в житті району – допомагали дорослим у проведенні хлібозаготівель, насаджували молоді деревця, допомагали при підготовці і проведенні виборів до Рад народних депутатів, збирали металобрухт, макулатуру, працювали на полях, збирали подарунки для воїнів Червоної Армії.
Школярі з ентузіазмом організовували спортивні змагання, концерти художньої самодіяльності, працювали в гуртках, хатах-читальнях. Учні масово відвідували вдома неписьменних та малописьменних дорослих, навчаючи грамоти всіх бажаючих, допомагаючи вчителям, комсомольцям, працівникам в ліквідації неграмотності.
Нинішня Носівська середня школа № 1 випустила перший випуск сьомого класу в 1923 році. На той час в ній працювало 14 педагогів, а першим директором семирічки був Стягайло Олексій Олександрович.
У 1923 році статус семирічки здобула Носівська загальноосвітня школа № 2.
Червонопартизанське училище було реорганізоване в трудову школу першого ступеня. В 1924-1926 рр. його директором був Павло Павлович Плющ (згодом відомий український мовознавець, доктор філософських наук, професор Київського університету).
