Педагоги за покликанням

Педагоги за покликанням

Спогади Валентина Розума, вчителя-пенсіонера, опубліковані як розділ «Педагоги за покликанням» у книзі Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

«Щоб з педагогічного персоналу вийшли відповідальні, серйозні вчителі, є тільки один шлях – об'єднати їх у колектив, об'єднати навколо певної фігури, центра педагогічного колективу – директора». Ці слова відомого педагога А.С.Макаренка найяскравіше відображають постать директора Степовохутірської школи, мого незабутнього наставника, людини з великої літери Петра Олексійовича Галактіонова. Цей чоловік став для мене взірцем педагогічної майстерності, життєлюбства і неймовірної пошани до дитини, людини, до обраної справи.

Загалом подружжя Галактіонових завжди було на видноті. Їхня сім'я народилася ще під час навчання у Ніжинському славетному вузі, де Петро Олексійович опановував філологію, а Віра Гордіївна – хімію та біологію. Спочатку молоде подружжя педагогів працювало в Понорниці. Проте найяскравіше їхні вчительські таланти розкрилися саме на Носівщині, у нашій рідній Степовохутірській школі. Петро Олексійович був одним із організаторів та ініціаторів проведення конкурсів, не стояв осторонь розвитку театрального мистецтва у навчальному закладі. Завдяки неспокою директора, наші самодіяльні митці посідали визначні місця навіть на обласних конкурсах.

А яка у Галактіонових була бібліотека! Одного разу завітавши до їхнього обійстя, я був просто вражений різноманіттям і багатством літературної спадщини, яку це подружжя тримало в себе вдома. Але ж вони всі були і перечитані, збиралися роками, починаючи ще зі студентства. Незабутня класика літератури, книги визначних педагогів А. Макаренка, К. Ушинського. Томи творів Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Л. Забашти тощо. Ці книги поза часом, поза політикою. Їх і нині читають. Всі, хто приходив до Галактіонових, неодмінно доторкались до вічних джерел натхнення – книги. Разом з тим ці люди володіли неймовірним талантом слухати оточуючих, аналізувати. Тому у них завжди було людно в оселі, до них приходили односельці за порадами, консультаціями, знаючи, що тут їх зрозуміють, допоможуть.

Навіть вийшовши на заслужений відпочинок Петро Олексійович творчо ріс, ставши для всіх земляків не лише прикладом педагога, а й письменником. У 2006 році вийшла з друку його книга «Повесть о мятежном детстве и опаленной юности».

Світлими образами у пам'яті постаті справжніх педагогів-наставників Миколи Степановича Мархая, Ольги Устимівни Нечепи, колишньої директорки і учениці Петра Олексійовича – Ольги Андріївни Гальченко. Загалом за час роботи у Степовохутірській школі колектив став для мене справжньою родиною, куди завжди хотілося повертатися.

Однак так склалися життєві обставини, що довелося перейти працювати у міську школу №5. Тепер вже колишню. І наскільки я почувався щасливим, відчувши таку ж спорідненість душ з новими колегами. Кожного з них я згадую з теплотою, вдячністю, що вони були у моєму житті. «Прокидаюсь ранком, я вже посміхався назустріч наступному дню. Я забувався інколи поснідати – швидше, швидше до школи. В мене попереду найпрекрасніші години – зустріч з моїм учителем».

Ці слова відомого педагога-земляка Юрія Збанацького немов адресовані моїй колишній учительці п'ятої школи Галині Антонівні Шаулко – людині щедрої душі, на яку рівнявся весь колектив. Вона працювала завучем з навчально-виховної роботи. Скільки у цій жінці було щирості, доброти, вона у всьому вміла бачити хороше, про кожного з колег вона могла неодмінно розповісти епізод, який би точно характеризував людину і її справу. Пригадую, як вона із захопленням розповідала про майстерність вчительки англійської мови Тамари Степанівни Сабашенко. «Перед класом стояла молода, струнка вчителька. Я не можу досконало пригадати весь хід уроку, але вона була на ньому господинею. Привітною, дотепною. Коли вона записувала на дошці і повторювала окремі слова, діти уважно слухали, далі було: «Це слово скажемо хором». Небагато вчителів ризикували, бо той «хор» непросто зупинити посеред уроку, повернути клас до уваги і тиші. У неї вистачало одного поруху руки, аби учні, затамувавши подих, слухали вчительку.

А скільки незабутніх зустрічей на виховних годинах провела вчителька математики Ольга Михайлівна Буглак! Одна з таких зустрічей про майбутню професію, про вибір, який робить кожен з нас і про відданість обраній професії надовго запам'яталася всім присутнім тоді. Виступаючи перед присутніми, Галина Антонівна розповіла про династію педагогів родини Буглаків. Адже і донька Ольги Михайлівни – Валентина Юхимівна Ігнатенко пішла вчительською стежиною, ставши вчителем молодших класів у міській четвертій школі.

В пам'яті спливає ще одна зустріч у рідній школі, до якої був причетний і я, і педагог-організатор Валентина Іванівна Данилко. У дітей старших класів завжди викликали інтерес різні конкурси, диспути. Цікава була зустріч за участю незабутніх педагога і письменника, фронтовика П.О.Галактіонова та агронома, автора численних книг про земляків Г.З.Власенка. Захід був присвячений Дню захисника Вітчизни. Змагалися старшокласники у навичках стройової, фізичної підготовки, теоретичних знань з початкової військової підготовки. Тоді перемогли дев'ятикласники.

А скільки незабутніх моментів лишилося у пам'яті всіх учасників зустрічі від спілкування з талановитими людьми, які прожили своє життя на повен зріст, ставши не лише вчителем за професією, а й педагогом за покликанням.

Валентин Розум, вчитель-пенсіонер