Мринське училище механізації сільського господарства
Спогади про Мринське училище механізації сільського господарства колишнього викладача училища Фурси М. М.
- «Спогади про Мринське училище механізації сільського господарства колишнього викладача училища Фурси М. М.» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.
Якось, переглядаючи свої фотознімки, побачив фото працівників Мринського професійного училища. Полинули спогади. Багатьох людей вже немає в живих, багато – на заслуженому відпочинку, а які цікаві були, кожен по своєму, і різні за характерами люди. Захотілося про кожного згадати окремо, адже я пропрацював в училищі понад 10 років – з 1954 по 1967 рік, крім трьох років служби в Радянській Армії. Можливо когось зацікавлять мої спогади про роботу учбового закладу в цей час.
В Носівському районі, на правому березі Остра розташоване село Мрин. У дореволюційний період тут у маєтку матері, Людмили Платонівни, проживав дворянин-меценат Павло Степанович Коробка. Дякуючи йому в містечку, так тоді звалося село Мрин, була збудована церква, початкова школа, лікарня, ремісниче училище, а другого листопада 1903 року була відкрита Людмилинська школа сільського домоводства – присадибного господарства, названа так на честь матері. Звання почесного опікуна школи надавалося довічно її засновнику П.С. Коробці, котрий доклав багато зусиль для її відкриття і виділив спочатку 20 десятин землі і 50 тисяч рублів. Адже школа такого типу на державному утриманні була першою на всю Російську імперію.
Завдання школи визначені її статутом, де було сказано: «Школа эта будет давать сведения, которые необходимы для хорошей сельской хозяйки в доме и около дома, а именно: по садоводству, огородничеству, цветоводству, личному хозяйству, счетоводству. В доме необходимо для хозяйки знать следующее: приготовление обыкновенного обеда, печение разного хлеба, сушение и варение фруктов, консервов и т.д.»
В школу приймались жінки не молодше 16 років, які мали свідоцтво про закінчення початкової школи. Курс навчання становив усього три роки і навчалося 60 учениць. Спочатку на воротах, а пізніше на фасаді головного корпусу школи був напис:
«Будите мысль, будите жизнь.
На труд разумный направляйте.
Будите мысль, будите жизнь
И лучший век подготовляйте.»
У 1911 р. на базі школи була відкрита семінарія з трирічним строком навчання, а в 1919 році семінарія реорганізована в педагогічні курси, в 1926 р. – в педагогічний технікум, який в 1929 році був переведений у Ніжин. В ньому працювали у той час 11 викладачів і навчалося 158 учнів.
До речі, випускниками педагогічного технікуму в цей час стали відомі нині наші земляки – партизанський комісар Стратилат Михайло Іванович, поет і педагог Калмановський Борис Мусійович, поет і літературознавець Саченко Григорій Кирилович. На базі педтехнікуму в 1929 р. була організована профтехшкола, а в 1930 році – технікум сільського господарства, який проіснував до 1933 року.
1 жовтня 1933 року була організована Мринська школа механізації сільського господарства. Училище готувало трактористів-машиністів, комбайнерів, водіїв автомобіля, електро-монтерів та спеціалістів інших професій.
Під час фашистської окупації матеріальна база школи, крім навчального корпусу, була зруйнована. Та вже в 1944 році училище знову розпочало підготовку кадрів механізаторів. За роки існування училища підготовлено понад 45 тисяч спеціалістів різних сільськогосподарських професій. Особливу увагу питанню підготовки кадрів для села було приділено після вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 року, де було взято курс на значне підвищення розвитку сільського господарства. Учні стали навчатись за державний кошт. Їм видавалась робоча і парадна форма одягу, безкоштовне харчування, виплачувалась стипендія і оплачувалося житло.
Після смерті Сталіна у вересні 1953 року був Пленум ЦК КПРС, де вирішувалось питання піднесення сільського господарства. Планувалося також покращити процес навчання сільських механізаторів. Зокрема розширювалась мережа технічних училищ, збільшувалась кількість учнів, здійснювалося переведення їх на державне утримання, відбувалося покращення матеріальної бази училищ.
В училище почала надходити нова техніка, з’явилися нові спеціальності (механізаторів трудомістких процесів у тваринництві, електриків), строк навчання з шести місяців зріс до 1-3 років. Від військкомату на шестимісячних курсах навчалися водії автомобілів. Середньорічний контингент учнів становив понад 300 чоловік. В училищі були створені всі умови для якісної підготовки кваліфікованих спеціалістів. В навчальних кабінетах, лабораторіях було все необхідне обладнання, виділялося достатньо коштів для забезпечення діяльності закладу.
Весною 1954 року до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства приїхав директор Мринського училища механізації с/г №8 Мельник Іван Сергійович, зустрівся з випускниками і запросив бажаючих працювати в закладі.
В числі випусників Чекана Миколи Микитовича, Бицька Анатолія Гавриловича, Леміщенка Петра Івановича в серпні 1954 року прибув в училище і я.
Чекан М. М. родом з Мрина був відразу призначений викладачем. Він технікум закінчив на відмінно, після служби в армії, в технікумі був старостою групи, а в училищі викладачі були в основному з середньою – спеціальною освітою і навіть без неї.
Коли я був на співбесіді з директором і завучем (тоді був Падун Василь Іванович, хай земля йому буде пухом), то директор, проглядаючи мій диплом, а він з відзнакою, запропонував призначити мене викладачем, та Падун В. І. сказав, хай попрацює майстром виробничого навчання.Так ми з Петром Івановичем в серпні 1954 року стали майстрами виробничого навчання Мринського УМСГ №8. Ознайомились з колективом. На той час кадри майстрів виробничого навчання були, в основному, практиками без спеціальної освіти, а викладачі, в основному, мали середню спеціальну освіту. Вони добре вміли розібратись в механізмах, мали деяку практику роботи з людьми (більшість з них були бригадирами тракторних бригад чи помічниками бригадирів). Коли стала надходити в училище нова техніка їм важко було в ній розібратись, бо в схемах і кресленнях вони розумілись слабо.
Ніжинський технікум механізації давав ґрунтовні знання і ми стали серйозним поповненням педагогічних кадрів училища. А до роботи нам було не звикати.У колективі зустріли нас доброзичливо, ознайомили з навчальною базою, з учнями.
В 1954 році в училищі працювало біля 40 чоловік досвідчених педагогів: Овдієнко Сергій Іванович, колишній майор-фронтовик, Артеменко Іван Костянтинович, Пижиков Петро Андрійович, Погорілко Володимир Михайлович, Полевик Борис Андрійович, Мєх Петро Петрович, Василенко Василь Андрійович, Припутень Федір Якович, Вакулик Іван Матвійович, Чекан Микола Микитович і інші. Всі вони працювали в училищі до виходу на пенсію. Трохи пізніше до них приєдналися випускники Харківського індустріального технікуму Байда Микола Іларіонович, Шульга Микола Іванович, Струтинська Валентина Володимирівна.
Щоб у належному ритмі і без збоїв працював цей величезний механізм навчально-виховного процесу потрібно було вміло керувати педагогічним колективом. Хочеться згадати добрим словом директорів різного часу – Івана Сергійовича Мельника, Василя Івановича Падуна, Степана Григоровича Вербила, Леоніда Петровича Черненка, Миколу Степановича Фесенка. Їх заступників – Володимира Лаврентійовича Михайленка, Михайла Андрійовича Цуприка, Миколу Лук’яновича Лебедєва.
Дякуючи вмілій роботі дирекції, плинність кадрів, особливо педагогічних працівників, була незначною. В училищі працювали цілі сімейні династії. Так Д.Ф. Нечаєв працював ковалем, а його син Микола і зять О.Б. Залозний – майстрами виробничого навчання, дочка Галина – технічним працівником. Продовжує сімейну традицію онука Марина. Дружина заступника директора В.Л. Михайленка, Г.С. Тетеня – викладач, дружина майстра А.М. Теремця – Галина Іванівна – бухгалтер.
Віра Кирилівна Бицько з чоловіком Анатолієм Гавриловичем до виходу на пенсію працювали в училищі, їхній зять Володимир Близнюк працював викладачем, дочка Тетяна – в їдальні. Цей перелік можна продовжувати. Непомітна, на перший погляд, але злагоджена праця обслуговуючого персоналу – працівників майстерень, гаража, учбового господарства, їдальні, бухгалтерії та інших служб позитивно впливала на навчання і виховання спеціалістів сільського господарства, а в цілому – на добробут країни.
Окремо скажу про майстрів «золоті руки», котрі ще до революції закінчили Мринське ремісниче училище, засноване теж П.С. Коробкою (нині це приміщення Мринської середньої школи). Це Гнат Трохимович Ковтун, Сидір Степанович Самсоненко, Павло Арсенович Рубаник, котрі були взірцем для нас молодих у ставленні до роботи і в знанні своєї справи.
Минуло багато років, та хочу згадати добрим словом майстрів Нестора Несторовича Рубаника, Данила Івановича Джима, Андрія Михайловича Теремця, Миколу Кузьмовича Канівця, Павла Івановича Прядка, Миколу Харитоновича Гапона. Всі вони працювали в училищі до виходу на пенсію. Треба віддати належне їхній людяності, адже вони завжди допомогали нам порадами і ділилися практичними навиками в проведенні навчання учнів в перший період.
Майстер виробничого навчання, крім того, що проводив практичні заняття з закріпленою за ним групою, відповідав також за навчання і поведінку учнів групи. Це було нелегке завдання.
Коли я приступив до роботи, групу мені передав майстер Теремець Андрій Михайлович. Учні були різного віку, в основному з оточуючих Мрин сіл. Заняття мені проводити подобалось, я швидко розібрався з вимогами, а от з поведінкою учнів справи склались гірше нікуди. Практичні заняття з учнями майстри виробничого навчання проводили за будь-якої погоди. Взимку на поле біля училища, яке ми звали полігоном, вивозили вагончик з «буржуйкою», де можна було обігрітись, ми вдягали теплий одяг і цілий день проводили навчання. Учні ж, як правило, змінювалися кожні дві години.
За кожним майстром виробничого навчання закріплювалася група курсантів і майстер відповідав за навчання та, особливо, за стан дисципліни.
Щодня в училищі проводилась лінійка, де шикувалися на чолі з майстрами всі учбові групи, а їх було не менше десяти. На лінійці розглядалися питання навчання і виховання, підводилися підсумки соціалістичного змагання, заслуховувались окремі учні. Потім кожен майстер проводив лінійку зі своєю групою.
В той час гуртожитку в училищі не було і учні жили в мринчан на квартирах. Доводилось в позаурочний час часто відвідувати квартири, контролюючи навчання і поведінку курсантів, і щомісяця проводити збори групи, де обговорювалися ці питання.
Для виховання окремих учнів ми пробували залучати їх батьків, але це не давало належних результатів. Порушники дисципліни, як правило, були з неблагополучних сімей, де батьки мало впливали на їх виховання. Пам’ятаю, як запросили одного батька в училище, а вони вдвох із сином ходили по селу п’яні. Тому основну увагу ми звертали на виховну роботу самих учнів. Ретельно підбирали актив групи: старосту, комсорга і профорга, намагалися дружно співпрацювати майстер виробничого навчання і закріплений викладач.
Багато уваги приділялось комсомольській роботі, соціалістичному змаганню між групами, випуску групових стінгазет, а також сатиричній газеті «Колючка». Регулярно поновлювалася Дошка пошани. Мені довелось на протязі 5 років очолювати комсомольську організацію училища; якраз в той період не було посади звільненого секретаря комсомольської організації, так що ми дружно співпрацювали з заступником директора по культурно-виховній роботі Лебедєвим Миколою Лук’яновичем.
В 1954 році рано розпочались приморозки. І от тоді, на допомогу місцевому колгоспу «Україна» були послані групи курсантів. В той період вони розуміли, що звільнити (вигнати) з училища не так просто. І замість того, щоби збирати картоплю, а копалася вона копалкою, учні моєї групи, та й не тільки моєї роз’їхались по домівках, (за одягом і взуттям).
Добре запам’яталось, як приїхав голова колгоспу Новіков і мені, разом з замдиректора по культурно-виховній роботі Лєбєдєвим М.Л. читав мораль. Сказав, зокрема, що таких працівників, як я, треба виганяти з училища, такої образи я ні до того, ні після, (а вже пропрацював 48 років) я не чув. Подумав, куди я потрапив? Чому через 2 тижні моєї роботи вже пропонують вигнати. Ну так не сталося. Пам’ятаю того дня мені видали спецодяг і чоботи, бо й сам був слабо вдягнений.
Після закінчення технікуму нам говорили, що в армію нас брати не будуть, в зв’язку з вересневим Пленумом ЦК КПРС. Але трапилось інакше. 4 листопада я відпросився в дирекції і поїхав додому в с.Лісове. А 5 листопада в училище пришла повістка, щоб 11.11. о 9-й годині ранку я був з речами в Носівському військоматі. Приїхав я в училище увечері 9 листопада, мені вручили повістку, тож я одразу цього вечора і поїхав додому, заночував у Ніжині, а на ранок добрався до Лісового. Пошила мені тітка Марушка (царство їй небесне) торбу, поклали до неї хліба та сала, обійшов я своїх родичів, попрощався і наступного вечора був у Мрині, а на ранок – у райвіськкоматі. Після тієї перетряски, що була зі мною, я з радістю їхав до Радянської Армії.
Після демобілізації в грудні 1957 р. я приїхав в училище, щоби дізнатися про роботу. Директором був на той час Падун В.І. Він мені відповів, що йде скорочення кадрів ІТР і мене прийняти не зможуть. Я знав своє право на працевлаштування, але розумів, що сперечатися з керівництвом мабуть не на мою користь. І я поїхав за рекомендацією Степана Федоровича Остапенка до Нової Каховки, де був прийнятий в сільськогосподарський технікум інструктором по водінню тракторів і с.г. машин.
Згодом в країні змінився курс на розширення підготовки спеціалістів с.г. і профосвіти і мені написав Залозний О.Б. (він працював майстром в Мринському СПТУ) про можливість влаштуватись працювати в училищі. Я швидко розрахувався і 21 травня був у Мрині знову майстром виробничого навчання.
Після служби в армії працювати стало легше, допоміг досвід командирський, але був і великий недолік. Спочатку в роботі з учнями я багато кричав, думав, що інакше не можна. Але став придивлятись до роботи більш досвідчених майстрів і вчителів, зрозумів, що кричати весь час не обов’язково. Поступово навчився працювати без зайвого крику.
Ще був один гріх. Я думав, що якщо хочеш, щоб тебе слухали, треба обов’язково за порушення дисципліни строго наказувати, навіть виключати з училища. Я і добився, щоби одного учня вигнали із групи. Соромно і сьогодні; були й ще спроби. Та дякуючи позитивному впливу на мене викладачів Чекана М.М. і Шульги М.І. (вони були закріплені за групою), я навчився краще працювати з людьми.
В роботі з групою, вже маючи солідний досвід, ми використовували учнівський актив. Це староста, комсорг і профорг разом з майстром і закріпленим викладачем. Виклик батьків в училище не давав ефекту. Справа в тому, що поганою поведінкою відзначались діти з неналежними домашніми умовами виховання – і батьки не могли позитивно вплинути на дітей, тому в училищі на їх допомогу і не розраховували.
Згадаю особистості керівного і всього тогочасного педагогічного колективу.
Директором в 1954 році був Іван Сергійович Мельник. Людина, пряма, рішуча, смілива. Говорив, що був командиром танкового батальйону під час війни. Розповідали, що одного разу майстер виробничого навчання Гапон М.Х., проходячи повз двір директора, який саме колов дрова, зауважив: «Іване Сергійовичу, я б, будучи директором, ніколи б не рубав сам дрова». «Тому ти і не директор» – спокійно відповів Іван Сергійович.
Райком партії запропонував Мельнику І.С. відпустити завуча Падуна В.І. директором Мринської МТС, Мельник С.І. поїхав в обком партії просити, щоби не забирали Падуна В.І. Йому запропонували піти самому директором МТС, він почав сперечатися. Тоді йому оголосили догану і відправили працювати головним інженером Бобровицької МТС.
Розповідали, що Мельника І.С. запитали в обкомі партії, як він оцінює роботу управління сільського господарства і він відверто відповів, що це як мінеральна вода, ні користі ні шкоди. Мабуть це не сподобалось і Іван Сергійович тривалий час працював головним інженером і лише останій час директором МТС.
Після Мельника І.С. директором училища став Падун Василь Іванович. До училища він працював десь на Далекому Сході інструктором обкому партії. Мабуть з тих пір у нього залишився страх перед партійними органами, а також острах, щоб ніхто його не звільнив з посади директора. Він ніколи не кричав, нічого сам не брав для себе, на легковій машині їздив тільки на наради в райком партії. Ніколи конкретно не міг дати відповідь на прохання працівників: « а посмотрим, обещаю в принципе„ і т. ін. Можливо я помиляюсь, але думаю, що не любив він колектив, не жив його турботами, жив своїм особистим життям із страхом, як би чого не вийшло. Домашню роботу всю робила жінка Марія Павлівна, а Василь Іванович міг щоденно після 4-ї години дня просиджувати за грою в доміно, або грати в шахи.
Заступник директора з культурно-виховної роботи Лєбєдєв Микола Лук’янович приїхав працювати в училище в 1954 році. До цього він працював десь в правоохоронних органах і це відбилося на стилі його роботи. Вмів утримувати порядок і дисципліну серед учнів та педагогічного колективу. Освіту мав незакінчену вищу. Іноді він міг допускати грубості, нетактовності, але в цілому ніс відповідальність за навчання і виховання учнів. Погано знав українську мову, тому часто виникали кумедні моменти.
Ось один з них. Секретар райкому комсомолу Калина Галина Василівна читала учням лекцію «Про дружбу, товаришування і любов». Я в цей час очолював комсомольську організацію училища і за декілька днів Лєбєдєв М. Л. запитав мене які лекції були на молодіжну тематику. Я йому назвав перелік лекцій, в т.ч. і «Про дружбу, товаришування і любов». Він заперечив і сказав, що в нього записана лекція «Дружба, товаріщ Ваня і любов».
Навесні курсанти висаджували молоді деревця та кущі. Микола Лук’янович вже наприкінці роботи запитав, які ще саджанці залишилися. Курсанти стали гуртом називати: «Калина, бузок, сірєнь…» і почули вказівку посадити сірєнь біля бібліотеки, а бузок біля туалета…
Запам’яталося як Микола Лук’янович, під час одного свого тривалого виступу перед курсантами, (а йому доводилося виступати постійно), підтримував увагу та дисципліну слухачів. Коли втомлені слухачі починали шуміти та розмовляти, заступник директора промовляв: «И последнее». Курсанти думали, що нарешті виступ завершується і замовкали. Через деякий час знову починали шуміти. Микола Лук’янович тоді вимовляв: «И еще последнее». Аудиторія знову замовкала на деякий час, а промовець виступав далі. Минали хвилини, аудиторія вже шуміла дужче і Микола Лук’янович нарешті вимовляв: «И самое последнее». Курсанти знову замовкали на деякий час, а у Миколи Лук’яновича була в запасі ще одна заготовка. І коли слухачі знову втрачали увагу то в хід йшла така фраза: «И, наконец, последнее». Промовець виступав ще декілька хвилин і вже потім відпускав втомлену аудиторію. Такі ось невеличкі ораторські хитрощі.
Старший майстер Обухан Михайло Платонович був з когорти фронтовиків, закінчив заочно технікум механізації, був вимогливий до підлеглих, відповідав за доручену справу. Директор Падун В.І. бувало надає завдань Обухану М.П., а той кричить на весь двір. Пізніше розповідали, що йому обов’язково потрібно було зранку викричатися, а потім він весь день нормально себе почував. Грамоти в Михайла Платоновича було мало і коли приїхали в училище більш підготовлені працівники Обухану М.П. стало працювати важче і він вимушений був піти з училища.
Треба віддати належне енергії Обухана М.П. При ньому регулярно проводились заняття з учнями, не дивлячись ні на погоду ні на стан техніки і т. інше добре працювали слюсарні майстерні.
Згадуючи Михайла Платоновича, на думку приходить ціла когорта тих, хто працював в училищі після війни. Це були в основному фронтовики, люди віддані своїй справі, хай не завжди високоерудовані, але великі працелюби, без лукавства і хитрощів. Це Погорілко Володимир Михайлович, викладач. Читав останні роки Правила дорожнього руху. Завжди користувався повагою учнів, йшов на допомогу товаришам.
Коли я женився в березні 1959 року, то щоби поїхати сватам з Мрина в с.Лісове (це було в суботу) потрібно було комусь із шоферів поїхати машиною. Водії відмовились з різних причин. Тоді Володимир Михайлович сам погодився повезти сватів. Пізніше, коли я навчався в с.г. академії (заочно), то їдучи на сесію, завжди позичав у Володимира Михайловича 100 крб. А потім поступово їх віддавав. Пухом йому земля, я все життя йому дуже вдячний. Ще з ініціативи Володимира Михайловича в училищі було організовано навчання педагогічних кадрів шоферській справі. Це дало можливість більшості з нас отримати права шофера-професіонала.
З Борисом Андрійовичем Полєвиком ми жили певний час на одній площадці другого поверху 8-квартирного будинку. Завжди з гумором великий працелюб добре читав уроки; поважали майстра усі його учні.
Пам’ятаю такий випадок. Один з майстрів якось сказав Б.А.: «Борис – ти грамотніший за мене, а я краще від тебе живу». « А я кріпше за тебе сплю» – відповів Борис Андрійович. Він теж мав середню спеціальну освіту.
Ще в училищі у нас була традиція: кожного року 9-го травня в День Перемоги, (тоді ще він не був вихідним), виїжджати чоловічим колективом до Ковалихи (урочище на березі р.Остер). Працювали до 16-ї години, а потім водії-інструктори двома машинами ГАЗ-63 везли всіх нас до Ковалихи. Там уже Борис Андрійович з товаришами варили кашу. Випивали по чарці, співали, гуляли до пізньої ночі на природі під спів солов’їв. Це згуртовувало колектив і запам’яталося на все життя. Треба віддати належне Обухану М.П., Полевику Б.А., Погорілку В.М. за їх ініціативу і турботу.
Так було до тих пір, доки не стали брати з собою жінок. Як тільки поїхали жінки – (а це вже День Перемоги був вихідним), то знайшлись жартівники, щоб посміятися, покепкувати над окремими хлопцями. Наприклад, знаючи, що Пижиков Петро Андрійович дуже ревнував свою дружину Ольгу, навмисне розіграли сцену: Гапон М.Х. за вказівкою Залозного О.Б. поцілував дружину Пижикова П.А., а Залозний О.Б. сказав, щоб Пижиков це побачив. Пішло і поїхало. Петро Андрійович побив дома весь посуд, радіоприймач і Гапону М.Х. вдвох із Залозним О.Б. довелося йти додому до Пижикова П.А., зізнаватися у скоєному та мирити його з дружиною. В 1967 році я виїхав до Носівки і вже не знав, як там потім святкували День Перемоги.
Пижиков Петро Андрійович в той час мав вищу освіту, але видно доля дуже потрепала його, бо завжди був нервово збудженим, навіть на уроках. Проте він був хорошим товаришем і великим трудівником.
З цих товаришів, що мали після війни вищу освіту був Артеменко Іван Костович (так його звали), Михайленко Володимир Лаврентійович, Желада Василь Кіндратович, Тетеня Галина Сазонівна.
Мабуть, вони одразу після війни закінчували інститути, коли там не було ні кваліфікованих кадрів викладачів, ні потрібної навчальної бази, а спеціалісти для відбудови зруйнованого війною господарства були потрібні негайно і їх готували в авральному порядку. Тому й підготовка теоретична та і практична в них була слабувата.
Артеменко І.К. на уроках не вмів тримати дисципліну, указкою стукає без кінця по партах, шумить, а учні в той час були не з кращих. А, в цілому, він віддавався роботі і сумлінно робив те, що вмів.
Володимир Лаврентійович Михайленко працював завучем. Рівень його підготовки був видний, як він проводив наради і заняття з педагогічними кадрами. Він, як і майже всі педагогічні кадри училища, займався домашнім господарством: корова, свині, гуси, пасіка та інше.
Дружина – Тетеня Галина Сазонівна багато в чому схожа на Михайленка В.Л. Читала агротехніку. Сім’я була дружна.
В училищі було своє навчальне господарство. Це 150 га. землі і невелика свиноферма. Керував цим господарством Желада Василь Кіндратович. Важко було обробляти ці 150 гектарів де сіяли зернові, садили картоплю і овочі, вирощували один час і льон. Спеціалістів сіяти, садити і збирати урожай було мало. Доводилося і мені, працюючи майстром, обробляти землю, сіяти і збирати врожай на навчальному полі з групою учнів.
На той час я сам не мав ніякого досвіду вирощування с.г. культур та ще й мав 30 зовсім недосвідчених учнів.
Тоді я думав, як же обробляти тисячі гектарів землі в колгоспі, коли тут з трудом обробляли 150 га. Пізніше, коли вже працював головою колгоспу ім. Куйбишева в Червоних Партизанах, то легше було обробляти понад 5 тисяч гектарів, тому що були досвідчені спеціалісти, техніка і хороші кадри механізаторів.
От Василь Кіндратович і керував цим навчальним господарством і майстрами виробничого навчання, що почергово працювали на полі, і невмілими учнями, і не завжди справною та відрегульованою технікою. Та він сумлінно виконував свої функції.
Яскравою фігурою в педагогічному колективі училища був Мех Петро Петрович. Він весь час працював викладачем, читав в основному комбайни, свою справу знав добре, був вимогливим до учнів. Освіту мав середню-спеціальну, а знання учням давав хороші. Довгий час був секретарем партійної організації училища. Хороший товариш. А як він танцював вальс з моєю дружиною! Служив в морфлоті (навчав моряків танців).
В кінці 1950-х, на початку 1960-х років до училища прибули молоді, більш підготовлені кадри: це, зокрема викладачі Чекан Микола Микитович, Шульга Микола Іванович, Байда Микола Ларіонович. Хоч люди мали середню-спеціальну освіту, але були начитані, високоерудовані, вміли з педагогічним тактом виховувати учнів. Я про них згадую, як про хороших викладачів і людей. З Чеканом М.М. і Шульгою М.І. довелось разом працювати з групою курсантів. Довелось, також, звертатися до них, як я читав предмет трактори. Завжди допомагали вийти зі складного становища, давали корисні поради. Миколі Ларіоновичу Байді я давав рекомендацію для вступу в партію, він гідний був. Жалко хлопців, рано вони пішли з життя, вічна їм пам’ять і слава.
Тривалий час в училищі працював Соловей Олексій Гаврилович. Він читав агрономію та організацію і технологію проведення с.г. робіт. Жив в Носівці, їздив кожного дня додому то мотоциклом, то легковою машиною. Багато доводилося йому працювати з учнями на навчальному полі. Здається він не дуже любив читати уроки, бо дикція була погана, дисціпліна курсантів на уроках була слаба та ще і втомлювала щоденна їзда. Він керував учнівським хором, любив механізацію.
Після Падуна В.І. директором училища працював Вербило Степан Григорович. Ми з ним були знайомі ще по навчанню в технікумі. Вербило був секретарем комсомольського бюро курсу, а я – групкомсоргом. Хороший організатор, умів працювати з людьми, сміливо приймав рішення. Багато займався будівництвом, при ньому були збудовані нові корпуси училища, гуртожиток. Грамоту мав невелику, хоч і закінчив с.г. академію. Помилкою Вербила С.Г. було те, що не завжди вмів підбирати «близьке оточення„. Як результат – не помирилися, розсварилися і довелось Степану Григоровичу іти з директора.
В той час, як директором був Вербило С.Г. завучем працював Цуприк Михайло Андрійович. Про нього говорили: «Хороший чоловік – да хотиновець». Родом він був з Хотинівки, а в мринчан чомусь було таке упереджене ставлення до жителів того села. Мав вищу освіту, добре знав предмети, які викладав. Вмів на уроках тримати дисципліну.
На нього було чимало нарікань з боку курсантів ще в той час, як він, працюючи викладачем, їздив з групою учнів на цілину. Не зійшовся характером з директором училища, тому йому довелося залишити посаду завуча.
Разом з Цуприком М.А. в 1953 році до училища прибув з технікуму Припутень Федір Якович. Працював викладачем, мав спокійну вдачу, останні роки працював старшим майстром. Рано пішов з життя.
Дружина Федора Яковича, Катерина Григорівна, працювала весь час бібліотекарем. Знала добре свою справу, була вмілим організатором художньої самодіяльності. Ще в 1954 році під керівництвом Катерини Григорівни ми ставили концерти, (учні і молодий педколектив). Була вимоглива, трохи любила покепкувати з інших. Пригадую один випадок, коли я в бухгалтерії щось сказав за правопис слова, то Катерина Григорівна з іронією сказала: «Ми ж академій не кінчали». Правда, Федір Якович, її чоловік не здав вступних екзаменів в академію. В цілому вона була доброю людиною.
Односельчанином Федора Яковича був Вакулик Іван Матвійович. Він весь час працював викладачем, читав предмет «Ремонт тракторів і сільгосп. машин». Завжди був суворий, ніколи не посміхався, до старості не женився.
Колоритними особами серед майстрів виробничого навчання були Нестер Нестерович Рубаник та Олександр Борисович Залозний. Це були гумористи. Як кажуть в народі: Мати народила, щоби посміятися над ким-небудь, або над самим собою. Нестер Нестерович довго не женився. Все жартував: «Люди кажуть женись Нетя, а я і не думаю».
Одного разу, знаходячись в центрі Мрина, вже в похилому віці потрапив Нестер Нестерович під дощ, ледь зліз на ганок книжкового магазину, увійшов до приміщення та й запитав молодих дівчат-продавців: «А про секс у вас щось є?». Це нині нікого нічим не здивуєш, а в ті часи в селі подібне запитання від діда викликало справжній конфуз.
Будучи на цілині, ще по дорозі, (а возили нас тоді товарними вагонами) стояв він над перекладиною в дверях, чогось сміявся і в нього випала вставна щелепа. На цілині зробити нову щелепу було неможливо тож промучився він всю практику. А коли приїхали в училище, то Лєбєдєв М.Л. запросив його до кабінету і сказав: «Ну, Нестер, садись, расказывай, как ты на целине зубы потерял». Можливо це він сам і вигадав.
Коли набирали групи учнів, то Лєбєдєв М.Л. вирішив, щоб у Рубаника Н.Н. була група художньої самодіяльності. От він розпитував учнів про їхні таланти і потім вирішував: «Танцуешь, поешь – пиши в Нестерову группу».
То Нестер Нестерович пізніше жалівся, що два роки промучився з «артистами». В цілому він був трудолюбивою щирою людиною, завжди йшов безкорисно на допомогу іншим.
Особливо треба відмітити Залозного Олександра Борисовича, адже це мій двоюрідний брат і кум. Разом пасли корів, ходили до школи, навчалися в технікумі, разом женились. Сашко ріс без батька (не повернувся з війни), був високим, красивим, розумним. В училище прийшов працювати після служби в армії в 1957 році. Через рік одружився на дочці коваля Нечаєва Дмитра Федоровича. Жив спочатку в приймах. Мабуть те, що життя давалось йому легко (маю на увазі успіх у дівчат, безтурботне життя в сім’ї коваля, розбалувало Сашка). Навчатись в академії він не захотів, хоча мав хороші здібності і знання за технікум. Весь вільний час просиджував за грою в доміно, а потім поступово звик і до чарки. Був вимогливий до учнів, завжди добре проводив заняття, але чарка наробила чимало лиха, (мабуть, найкраще знає про це дружина Галя). Та якось вдалося йому вирватися з пазурів зеленого змія і останні 15 років свого життя Сашко не пив навіть пива. І сім’я хороша, і життя стало кращим, та тільки в 60 років пішов з життя.
А вже щодо гумору, то такого, мабуть, більш не знайдеш в цілому районі. Пам’ятаю, як він кепкував з сусіда Івана в якого було 4 дочки. Каже: «Іван, я йшов біля твого двору, то чув, як твої хлопці співають». Той, звичайно, матюком.
В хуторі жив Шимко Андрій Федорович, в нього були тільки 2 дочки, от Сашко і каже Андрію: «Ти, Андрію, помреш, а ми напишемо на воротях – тут жив Шимко». Мабуть за ці насмішки його доля теж не жаліла. Нас було 5 двоюрідних братів: Сашко, Володя, Коля, Миша Залозні і я. Четверо з нас поженились в одному році і одночасно чекали на дітей. Сашко говорив сміючись, що у нас в усіх народяться дочки, а в нього – син. Вийшло навпаки. І другою дитиною теж була дочка. Хороші дівчата, тільки Сашко даремно з усіх кепкував, а потім злився на дружину, що народилися дівчата.
Починаючи з повоєнних років весь час, до виходу на відпочинок, в училищі майстром працював Андрій Михайлович Теремець. Людина начитана, ерудована, вимоглива до себе і учнів. Правда двічі навчався в інституті та не вистачило терпіння закінчити. Невтомний працівник, не вкидався в гульню, горілку, гідний приклад для наслідування.
Були ще в училищі майстри, які з різних причин довго не затримались на одному місці. Це Кривуця Андрій Романович, Моринець Володимир Дмитрович, Луцько Микола Павлович і інші.
Кривуця А.Р. разом зі мною закінчив технікум, мав хороші здібності до науки, але клята горілка зробила й тут погану справу. Андрій тричі женився, не зміг закінчити академію, декілька раз лікувався від алкоголізму, останній час працював бригадиром трактор-ної бригади в рідному с.Красносільському. Рано пішов з життя.
В.Д. Моринець родом з Дослідної станції. Женився в Мрині на сестрі жінки Польовика Б.А., після училища знову працював механіком на Дослідній станції.
Луцько М.П. також разом зі мною закінчив технікум, здібний математик. Мав перший розряд з шахів. Закінчив один курс академії, а далі не вистачило організованості. З училища перейшов працювати на Ніжинський завод «Сільмаш», працював там завідуючим відділом праці і зарплати до виходу на пенсію.
Коли в 1954 році я приїхав до училища, там працювали майстрами виробничого навчання ще випусники дореволюційних ремісничих училищ, збудованих з допомогою пана Коробки Павла Степановича. Це Ковтун Ігнат Трохимович. Хороший спеціаліст слюсарної справи, добре володів слюсарними інструментами і вмів навчати інших. Любив порядок і дисціпліну в майстерні. Розповідали, що один з учнів (родом із с.Плоского) назвав Ковтуна І.Т. дядьком. Той йому пояснив, що до нього треба звертатись по імені і по батькові, або товариш майстер. Через певний час знову підходить цей учень і знову називає Ігната Трохимовича дядьком. Тоді сердитий Ігнат Трохимович говорить: «А тепер слухай, що я тобі буду казать. Хомут ти площенський, дурний як баран і пішов ти під три чорти». Вилаяв без матюків.
Добре навчали слюсарній справі також ветерани-майстри Сидір Степанович Самсоненко і Петро Микитович Кагак.
Учні завжди намагались покепкувати при нагоді над майстром, чи викладачем. Якось на уроці слюсарної справи у майстра Кагака П.М. один з учнів приніс свій виріб – молоток (а робили тоді молотки із кованих заготовок). Петро Микитович вдягнув окуляри, оглянув з усіх сторін молоток, порадив доробити в одному та іншому місці. Учень, нічого не робивши, віддав цей молоток товаришеві. Той, також підійшов з цим молотком до майстра. «Отут, отут теба трохи підправить» – сказав майстер. Далі, без ніяких доробок, дають цей молоток третьому учню. Той знову пішов до майстра. Петро Микитович уважно подививсь на молоток, вдарив по гільзі (замість дзвінка): «Увага! Увага! Отак треба робить. Можете глянуть, як уміє товариш обробляти поковки». Звичайно це викликало сміх і непорозуміння.
Ще одного разу Петро Микитович показував учням як проводити зварювання металів ковальським способом. Зібрав ланку учнів, (а на слюсарній справі учні ділились на ланки), біля горна, розповів як робиться зварювання і почав зварювати. Пробував декілька разів, але не вийшло. Тоді він і говорить учням, що «є залізо варисте і неваристе. То це попалось неваристе.» Таке пояснення, звичайно не могло в нас не викликати сміх.
Ковалем в училищі працював Нечаєв Дмитро Федорович. Молотобійця в нього не було, то часто посилали майстрів. Доводилось і мені. А без досвіду не завжди вдариш молотом там, де потрібно, от тоді крику на весь двір. Та нічого, він учив нас уму-розуму. Якось одного разу, як я був за молотобійця, десь поділось ковальське зубило, а перед цим до кузні заходив Вакулик І.М. Погнався Нечаєв за ним, щоби забрати зубило, а той його сном і духом не бачив. Вертається Нечаєв і говорить: «Колись ми з батьком ковали в кузні, то якщо чогось не знайдемо, то батько каже – давай синку відпочинем, то лукавий взяв, він пограється і віддасть, то давай і ми посидим». І правда – посиділи трохи, дивимось, а зубило лежить над горном. На схилі літ я зрозумів, що то не лукавий винен, просто людина зайшла в запарку, треба відпочити, заспокоїтися і все знайдеться.
Син Дмитра Федоровича, Микола, працював певний час майстром виробничого навчання. Хоч не мав спеціальної освіти, проте був дуже старанний, заняття з учнями проводив добре підготувавшись, мені доводилось у нього вчитись. Пізніше він працював токарем, був сумлінним трудівником. Не знаю, чому Дмитро Федорович не зумів дати освіти своїм дітям, бо ковалі в той час жили краще інших селян.
Була в училищі і своя столярна майстерня. Ще в 1954 році на чолі неї був Рубаник Павло Арсентієвич. Добродушна, працьовита людина. Син Павла Арсентієвича Микола працював в училищі спочатку майстром, а потім слюсарем-інструментальником, доброї душі працьовитий чоловік.
Певний період довелось працювати і жити в одному будинку з Осінковським Леопольдом Генріховичем. Дуже освічена людина, він ще до війни закінчив ВУЗ. Під час війни в окупації працював в ремонтній майстерні, за що мав неприємності від влади. Читав він електротехніку, добре знав предмет, любив грати в шахи. В скорому часі переїхав на постійне проживання в Чернігів.
Колоритною фігурою в училищі був Кузьменко Федір Кирилович. Працював він спочатку майстром виробничого навчання. Доля дала йом талант великий: добре грав на баяні, хороше малював, розумівся в слюсарній справі, в електротехніці, був хорошим математиком. Заочно закінчив факультет механізаціі с.г. академії. В нього була хороша дружина Кропта Ніна, одна з кращих педагогів Мринської школи.
Залишився в пам’яті доброзичливий, урівноважений заправник паливно-мастильних матеріалів Федір Іларіонович Бруханда, який за сумісництвом працював і пилорамщиком. Пилорама дісталася йому настільки розбита та розлагоджена, що треба було бути справжнім віртуозом щоби на ній пиляти дошки. Людина розсудлива, спокійна, завжди міг прийти з порадою на допомогу.
З майстром Бицько Анатолієм Гавриловичем ми навчались в одній групі в технікумі. Він був старостою групи, народження 1923 року. В той час разом з нами навчались колишні фронтовики – хлопці народження 1923 – 1926 років. Вони називали нас «пшоном», часто припиняли наші бешкети в гуртожитку. Коли дійшла черга до математики, то ставлення старших товарішив до нас покращало. Так Анатолій Гаврилович намагався при виконанні контрольних робіт з математики виконувати один варіант зі мною. Ставлення вчителів до старших товаришів теж було менш вимогливим; знали, що це вже готові спеціалісти, а нам, молодим, ще треба підрости. Анатолій Гаврилович в училищі вже був жонатий, на перших порах я часто бував у них вдома, потім ми дружили сім’ями. В 1994 році Анатолія Гавриловича не стало.
Певний період в училищі майстром виробничого навчання працював Чорненький Іван Макарович, потім він працював завгоспом, а ще пізніше – заправником паливно-мастильних матеріалів. Веселий, красивий, любив жарт, дотепний вислів, не дружив із замполітом Лєбєдєвим М.Л. На мотоциклі потрапив в аварію і рано помер.
З Бобровицького району (земляки Обухана М.П.) в училищі працювали майстром – Фенюк Броніслав Павлович і завгаром – Приходько Микола Михайлович. Фенюк Б.П. працівник був хороший, на відміну від інших домашнім господарством не займався, любив пограти в доміно. Його дружина Надя працювала пізніше в газовиків, де одержала квартиру, куди переїхала вся сім’я. В цій квартирі Броніслав Павлович і помер, не доживши 70 літ.
Приходько М.М. весь час працював завгаром. Добродушний товариш, умів працювати з людьми, згладжував гострі ситуації. В його сім’ї не було дітей, то вони вдочерили дівчинку, з якою Приходько М.М. і дожив свій вік. Останні роки роботи в училищі Приходько М.М. здружився з Паскудою Михайлом Олексійовичем та Обуханом М.П.
Паскуда М.О. був хорошим практиком, а освіти не мав навіть середньої. Йому довірили викладати предмет «Сільськогосподарські машини». Предмет знав він добре, уроки проводив хорошо, але через те, що він не мав освіти на його місце, після закінчення 3-х курсів академії, було направлено мене. А Паскуда М.О. працював майстром і слюсарем-інструментальником.
На все життя залишилась в памяті Олексієнко Галина Огійовна. Вона працювала комірницею запасних частин, спецодягу і інших матеріалів. Людина доброзичлива, без примх, завжди йде назустріч працівникам, а це серед комірників буває не завжди.
Якось Галина Огіївна десь була в гостях, мала веселий настрій і серед нас, холостяків, повела таку розмову: «От хлопці женіться на Наді Байдиній, вона хороша дівчина, старанна, допомагала мені приймати молоко від людей. Про своїх небог я сказати не можу». Знаючи порядність Галини Огійовни, я запам’ятав цю розмову, познайомився з Надєю і незабаром одружився. Спасибі Галині Огійовні за добру пораду. Тут не вийшло так, як в тій притчі: Старий холостяк питає в товариша: «Що ти мені порадиш – женитися чи ні?» А той відповів: «Щоб я тобі не порадив, ти все одно будеш на мене ремствувати з часом». Я Галині Огійовні, на старості літ, сказав спасибі, хоча життя прожити – це не поле перейти.
При училищі була своя електростанція, стояв двигун КДМ-46 з трактора С-80, от її вистачало освітлювати територію училища і сусідні садиби. Працювали там мотористами Бруханда Михайло Митрофанович і Сунка Михайло Хомич. Електростанція працювала до 12 годин ночі, а коли бували випадки, що треба посвітити довше, то тоді з торбинкою йшли до машиністів і хлопці світили довше. Мотористи були старанні, з гумором, любили покепкувать з інших. Діставалось і мені, але в розумних межах. Одного разу сталась аварія двигуна, то було піднято всіх майстрів на цілодобову роботу і ми в найкоротший час знову ввели в дію електростанцію.
Був випадок, коли мені теж довелось працювати на станції. Обов’язки там були нескладні: слідкуй за пультом керування, за напругою, температурою води і тиском масла, своєчасно реагуй на роботу двигуна і, при необхідності зупини його. Одного разу на чергуванні я помітив, що пробка на маслопроводі до масляного радіатора прокручується. І я її загвинтив. Якби я вчасно цього не помітив то вилилось би масло і вийшов з ладу двигун. Чи то був чийсь недогляд, чи можливо зроблено навмисно… Якби трапилась аварія, то було б для мене великим лихом.
Правою рукою старшого майстра Обухана М.П. був Джим Данило Іванович. До того часу, поки приїхали молоді спеціалісти, Джим Д.І. був хорошим майстром. Він раніше працював бригадиром тракторної бригади МТС, добре знав стару техніку, освіти звичайно не мав і коли з’явились нові трактори, комбайни і с.г. машини, тоді йому стало працювати складніше. До роботи він ставився сумлінно. Бідою було те, що він одружився під час війни на фронтовій подрузі, а вдома залишив жінку з дітьми. В Мрині нажили двох дітей. Син, Гриша, народився пізно, то видно дуже вже його балували змалку. Весь час ходив по училищу за батьком і вередував, а як підріс, то була біда і батьку і матері. Його дід перед смертю не захотів з Грицьком навіть прощатись. А Грицько встиг відвідати в’язницю і помер отруївшись якимсь хімікатом замість горілки. Допоміг він і батьку рано піти з життя.
На рік раніше за мене розпочав працювати в училищі Скрипка Іван Сергійович. Він був родом з с.Григорівка Ніжинського району. Батько в нього – учитель місцевої школи. В 1954 році в жовтні місяці Скрипці І.С. прийшла повістка про мобілізацію в армію. Ми з училища їздили проводжати його, а за декілька днів його повернули додому. Працівник і товариш він був хороший, а вже після того, як я залишив училище, через горілку Скрипка І.С. пішов працювати трактористом на місцевий цегельний завод. Не знаю причин, але рано Іван Сергійович пішов з життя.
Коли 21 травня 1958 року я переїхав з Нової Каховки до Мрина, відразу був прийнятий майстром виробничого навчання і відряджений в північні райони області для вербовки курсантів. Сумлінно я об’їхав Корюківський і Борзнянський райони, агітуючи молодь вступати до училища. Бував в сільських Радах, зустрічався з головами колгоспів, безпосередньо з молоддю в клубах, на робочих місцях. Що воно допомогло, не знаю, але план набору був виконаний.
За мною закріпили групу курсантів з 2-х річним строком навчання. Нам, майстрам і викладачам, тоді здавалось, що навчати механізаторів два роки – це дуже багато. Підготовка учнів ще зі школи була слаба, більшість з них на той час не знали таблиці множення, а їм треба було робити розрахунки з електротехніки. Правда, їх навчали тоді і слюсарній справі, і правил дорожнього руху, і багато інших предметів. Викладач Чекан М.М. говорив, що тракторист не повинен бути грамотним, інакше він не захоче працювати на тракторі. В училищі мені довелось навчати курсантів і самому вчитись.
На початку 1959 року у мене виникла проблема сімейного життя. Сестра Оля сказала, що їй вже набридло прати мій спецодяг. Мені вже йшов 25-й рік, пора було женитись. Оля прожила дуже важке життя і боялась, що я до неї в хату приведу сім’ю. Говорила: «Я ж тоді буду тобі вічною наймичкою». Вона хотіла, щоб я женився з умовою приймів. Та так не сталось.
Я, не довго думаючи, женився на Наді, згадав поради комірниці Галини Огійовни та настанову батькового брата Гриши, який говорив, що коли він женився то дружина була в парусинових туфлях, цебто була бідною. Та й не на багатстві женяться. А проте в той час дії випереджали роздуми.
Після весілля якого, в сучасному розумінні, не було, виникла проблема: де жити. В Наді була однокімнатна хата де жила мати і брат з сім’єю. В училищі вільних квартир не було. А перед тим, як одружитись, була розмова (за чаркою) з Надіним хрещеним батьком Трохимом Івановичем. Я задав йому питання, де будемо жити після одруження, а він відповів, що на перших порах можна пожити і в нього. От я за це і вхопився і запропонував хрещеному прийняти нас на квартиру. Не дуже радісно він сприйняв мою пропозицію та діватись було нікуди.
Спочатку жили дружно. Хрещений вночі стеріг колгоспну контору, а ранком ми з Надєю йшли на роботу. Дружина хрещеного тітка Галька була доброї душі людина готувала нам їсти, завжди була до нас ласкава, не знаю, що там було на душі. Так прожили ми з березня по вересень місяць, Надя чекала на дитину, а хата в діда була однокімнатна і маленька. Хоть своїх дітей у них не було, але ми стали відчувати, що вже хрещеному набридли. Та й кому на старість сподобаються дитячі крики.
Тоді ми з хрещеним надумали побудувати нову хату. Думка така була, що я заберу частину хати від сестри (а там була хата перехідна – велика), зберемо трохи грошей, щось використаємо з дідової хати і побудуємо новий дім.
В той час я вже здав документи для вступу в с.г. академію. Був зарахований на перший курс без екзаменів, бо мав диплом за технікум з відзнакою. В зв’язку з задуманим будівництвом, я вирішив не витрачати час на навчання, а збирати гроші. Поїхав за порадою до сестри, а Оля сказала, що вона мене попереджала, щоби шукав прийми. Дуже гірко переніс я цю розмову і після цього вирішив робити все можливе, щоби не переїхати до сестри з сім’єю і щоб вона не була в мене «вічною наймичкою». Сестра теж гірко переживала цю розмову і, коли я приїхав наступного разу, то сказала: «забирай половину хати, допоможу наскільки зможу і грошима, будуйте нову хату і живіть.» Але в мене вже виник зовсім інший план: будь що здобути вищу освіту, утвердитись на роботі, а потім буде видно, що робити далі.
В січні 1960 року в академії була екзаменаційна сесія заочників-першокурсників. Так як я не виконав більшості контрольних робіт, мені виклик на сесію не прислали. Я думав взяти відпустку без збереження зарплати. Коли звернувся до директора Падуна В.І., то він відмовив, мотивуючи це виробничою необхідністю. Мені було зрозуміло, що тоді ніякої виробничої необхідності не було, а просто він не хотів мати біля себе освічених людей. Діяв за принципом: «Чим темніше небо – тим яскравіші зірки».
Цей випадок запам’ятався на все життя і, де б я пізніше не працював, завжди намагався надати допомогу тому, хто хотів навчатись. В усякому випадку обставини склалися так, що в березні місяці в академії була друга сесія для таких невстигаючих студентів, як я, і вже тоді законно мені надійшов виклик.
Здача екзаменів за перший курс академії для мене була надзвичайно важкою. Я мало працював до сесії вдома, частину робіт довелося доробляти на сесії, а за місяць вивчити річний курс – це надзвичайно важко. Довелося мені по 4 години на добу спати і зубрити багато наук.
Особливо важко було з математикою. Тільки дякуючи тому, що в мене були хороші знання за технікум і розумний, добрий до мене був викладач математики Езрохі, я заробив «маленьку» трійку (так він сказав).
Я був доведений тоді до відчаю, що якби не здав відразу математики, можливо б не став далі і навчатись, а це б вплинуло на все подальше моє життя. Математику я любив, завжди знав її добре, але в той час із 30 заочників групи залік склали лише 9 студентів, а екзамен – ще менше.
Після здачі екзаменів за перший курс в училище я приїхав з піднятою головою. Помітно змінилося і ставлення до мене педколективу, мабуть відчували, що раз почав навчатися – то й закінчить.
В цей час жінку з сином баба Фекла попросила звільнити квартиру. Справа в тому, що від Надіного хрещеного в жовтні 1959 року ми переселились в хату до баби Фекли. Вона поїхала проживати в Київ до дочки, а нас залишила господарювати.
В цей час у нас народився син Валерій, а баба Фекла приїхала з Київа додому; щось там не вжила в дочки і їй не до вподоби став дитячий крик. Я знайшов кімнатку в Коновки Петра Омеляновича (поруч з училищем), там ми і прожили до осені, а потім нам дали одну кімнатку в училищному 8-ми квартирному будинку. Це вже була велика радість.
Виникло також питання, як утримувати сім’ю. Надя не мала роботи, я до реформи 1961 року мав заробітну плату 900 крб. Це було для сім’ї мало. Завели домашнє господарство, курей, порося, пізніше – корову. Багато клопоту було з будівництвом хліва. Училище жодних сараїв чи господарських споруд для своїх викладачів не збудувало, тому кожен із жильців 8-ми квартирного будинку сам робив якусь халупу; всі ці будівлі називались «шанхаєм». Вирішити з дирекцією питання будівництва сараїв було неможливо.
Років два ми жили в маленькій кімнаті, слава Богу вона була тепла, а ходити доводилося через квартиру Василенка Василя Андрійовича. Добрий він був чоловік, жодного разу ми не сварилися, жили дружньо. Василь Андрійович завжди читав суспільствознавство, добре знав предмет, мав почуття гумору, був добрим товаришем, любив веселу компанію.
В 1961 році я вступив до партії. Рекомендації для вступу мав ще в 1957 році в армії, але вважав, що потрібно себе зарекомендовати в колективі. От і зарекомендовував. Майже весь час роботи в училищі я очолював комсомольську організацію, а вона налічувала близько 300 комсомольців. Потрібно було своєчасно проводити збори в кожній групі, засідання комітету, приймати до організації нових комсомольців, випускати стінні газети і виконувати немало іншої роботи.
До речі, в училищі існувала стінгазета «Колючка», орган комітету комсомолу. На мою думку, вона мала великий виховний ефект, а от випускати її було дуже важко. Часто доводилося робити її удвох разом із заступником директора з культурно-виховної роботи (замполітом), Лєбєдєвим М.Л.
Пам’ятаю, як секретар партійного бюро, викладач Овдієнко Сергій Іванович звинуватив мене в тому, що я не проводжу регулярно засідань комітету комсомолу і вони малоефективні. Тоді я, на засіданні бюро партійної організації училища вніс пропозицію, щоб на засідання комітету комсомолу з’являлись члени бюро і потім вже ми разом будемо оцінювати ефективність. Декілька раз дійсно члени бюро були присутні на засіданнях комітету комсомолу.
Одного разу, коли відбувався прийом до комсомолу, то кожному вступаючому задавали запитання. Один із членів комітету намагався підказувати виступаючому. Я його попередив, щоби він так не робив, проте він знову почав підказувати. Тоді я поставив питання на комітеті оголосити підказуючому догану і негайно усі проголосували за мою пропозицію. Коли прийом продовжився, то щось підказав вже замполіт Лєбєдєв М.Л. Директор Падун В.І. сказав тоді Лєбєдєву М.Л.: «Мовчи, бо й тобі оголосить догану». Більше зауважень за роботу комітету комсомолу мені не було.
Райком комсомолу цінував мою працю. Перший секретар Галина Василівна Калина говорила, що доки вона буде першим секретарем, ми будемо очолювати комсомольські організації. Це стосувалося Лозицького Григорія Пилиповича – секретаря комітету комсомолу цукрозаводу, Адаменка Миколу Олексійовича – секретаря колгоспу ім. Карла Маркса і мене. Таким чином були вирішені основні проблеми: я ствердився на роботі, завоював авторитет, продовжував заочно навчатись, збудував сім’ю.
Проблем було багато. В 1963 році після закінчення академії мене, «по милости великой директора», перевели викладачем замість Паскуди М.О. Перший рік мені доручили читати предмети «Сільськогосподарські машини» та «Організація і технологія проведення с.г. робіт». Страшнувато було розпочинати, та незабаром я освоївся. Чомусь так трапилося, що за чотири роки викладацької роботи мені довелося читати 5 предметів; окрім згаданих ще й електротехніку, комбайни і трактори. Враховуючи, що по два різних предмети доводилося читати в один рік та ще в групах з різними строками навчання та різною підготовкою – було дуже важко.
Нерідко я брав додому плакати, окремі деталі машин і сидів ночами при гасовій лампі, бо світло горіло лише до 24-ї години. Та ми тоді були молоді і все це проходило спокійно. Лише тоді, коли було багато годин теорії та ще й практики, після занять на півгодини ходив у парк, щоб заспокоїти нерви на природі і вгамувати сердечний біль.
В 1963 році в нас народилася Лариса. Для сім’ї моєї зарплати було мало. Спасибі сестрі Олі; вона допомагала, чим могла, дещо ми мали від домашнього господарства, а взагалі кінці з кінцями ледве зводили. Бувало, їдучи на сесію, Надя доручала мені купити дітям по костюмчику і взуття. Я лінійкою міряв дитячі ніжки, знав які розміри одягу їм потрібні, а в Києві купляв щось дешеве – це були обновки на цілий рік.
Працюючи в училищі, мені довелось два роки працювати безпосередньо на комбайні на збиранні зернових культур, один раз побувати з групою курсантів на цілині в Цілиноградській області Казахстану, доводилось допомогати колгоспам технікою.
В 1967 році мене запросили на роботу в Носівський райком компартії інструктором. Довго вагався, кілька ночей не спав, боявся залишити вже освоєну роботу і братись за невідому. Ще причиною переїзду явилось і те, що в дружини не було роботи по спеціальності. Вона в той час заочно закінчила бібліотечний відділ Ніжинського культосвітнього училища. А в райцентрі була можливість працювати за фахом. Але, й переїхавши до Носівки, я ніколи не забував училище, в якому розпочалася моя трудова біографія і якому я віддав десять років свого життя.
В 70-х роках по лінії цивільної оборони, на випадок надзвичайних ситуацій, на базі Мринського училища планувалося розміщення республіканського Комітету профтехосвіти. Тому в училищі було збудовано чотириповерховий корпус з 28 навчальними кабінетами, актовим та спортивним залами, їдальнею, а також був збудований п’ятиповерховий гуртожиток, розрахований на 360 чоловік, з побутовими кабінетами і кімнатами відпочинку. Але і він часом був переповнений. В навчальному корпусі, розрахованому на 700 курсантів, навчалося й по тисячі чоловік.
В 1990 році для виробничої практики курсантів в закладі було 15 автомобілів, 30 тракторів, близько 200 різних марок сільськогосподарської техніки. Педколектив викладачів і майстрів виробничого навчання складав понад 80 чоловік.
Нині в училищі є 150 гектарів орної землі, так зване учбове господарство, і невелика свиноферма (100голів). На своїй землі учні закріплюють теоретичні знання на практиці.
Цікавою є така сторінка історії училища. Наприкінці 1970-х років у Мрині три роки навчали монгольських юнаків професії трактористів для далекої від України держави Азії.
Останнім часом погіршилося фінансування училища, яке нині працює на половину своєї потужності. У 2010 році в училищі навчалося близько 200 учнів з таких спеціальностей: машиніст-тракторист, водій, слюсар-ремонтник, обліковець реєстрації бухгалтерських даних, електромонтер з обслуговування та ремонту електроустаткування. Кошти виділялися лише на виплату зарплати 63 працівникам училища, на стипендії учням у розмірі 200 гривень, а також на соціальну допомогу сиротам і оплату енергоносіїв.
Давно минули строки капітального ремонту учбового корпусу з його аварійним четвертим поверхом, який псується через дірявий дах, гуртожитку, котельні. Неодноразові звернення дирекції училища до різних інстанцій, навіть до Прем’єр-Міністра України, залишилися безрезультатними. Та не дивлячись на всі негаразди, дякуючи наполегливій роботі дирекції, всього колективу працівників училище живе, працює і готує кваліфікованих спеціалістів, майстрів своєї справи. За час свого існування, (за словами директора ПТУ Лисаченка В.В.), мринське училище підготувало близько 37 тисяч випускників.
Можливо, написане мною про училище занадто особисте й не для всих становить інтерес, та просто цікаво самому все те знову пережити. Сподіваюся, що хтось, прочитавши ці спогади, також захоче згадати та доповнити історію училища. Може десь я припустився незначних помилок, але я не лукавив і писав так, як було, нічого не прикрашаючи і не вигадуючи.
