Ляшенко Олександра Олександрівна
Олександра Олександрівна Ляшенко (народилася 29 липня 1940 в м.Кустанай, Казахстан) — педагог і громадська діячка, голова Організації ветеранів Носівської територіальної громади, почесний ветеран України, член Ради ветеранів України. Безпартійна.
В 2010 була обрана до Носівської районної ради в багатомандатному виборчому окрузі від Носівської районної організації Партії регіонів.
В 2015 балотувалася до Носівської районної ради від Аграрної партії України.
Автобіографія[ред. | ред. код]
- Надано 3 серпня 2021
Освіта вища. Ніжинський державний педагогічний інститут, вчитель російської мови і літератури.
Працювала понад 25 років вихователькою носівських ясел садка, інспектором методистом по дошкільному вихованню Носівського райво, інспектором з охорони дитинства на громадських засадах, обрядовым старостою 13 років в місті.
Після виходу на пенсію, з 2007 року обирають Головою Носівської районної ради ветеранів, з грудня 2020 р. — голова Організації ветеранів Носівської територіальної громади.
Обиралась делегатом трьох з'їздів ветеранів України, була переобрана членом Ради Організації ветеранів України, два скликання була депутатом Носівської районної ради.
Учасниця районного хору ветеранів, член клубів ветеранів Носівки "Берегиня", якому майже 25 років, "Вересень", якому 11 років, діють постійно.
Проживаю в м.Носівка з 1959. Маю двох дітей, 4 онуків,2 правнуки. Щаслива в житті
Олександра[ред. | ред. код]
- Джерело: Олександра, Життя громади - інформаційний бюлетень Носівської міської ради, 29 липня 2025
Цією жінкою завжди захоплююсь. Її красою, неспокоєм, безкінечним оптимізмом і… всеперемагаючою любов'ю до людей і життя. Вона завжди усміхнена, хоч на душі може бути зовсім не сонячно, завжди скромно, та зі смаком вдягнена, і завжди готова допомогти. Ось саме небайдужість до чужих проблем, прагнення підтримати і розрадити, знайти потрібне слово, заспокоїти – це її справжній талант, який цінує багато людей, далеких і близьких її долі. Хоча, для Олександри Олександрівни Ляшенко не буває чужих проблем, для неї кожне звернення – на особливому контролі, її совісті і небайдужості. Так було завжди, де б вона не працювала, за яку б справу не бралася. Головна умова її успіху – її сповнене любові серце. І наповнювалось воно щедрістю та сонцем у її далекому і полум'яному, вважай сирітському дитинстві, де здавалося були лише втрати і незрозумілі для маленької Шури житейські істини, які на той час сприймалися також по-дитячому.
Їй випала доля народитися за рік до початку Другої світової війни у Казахстані. А за півроку, як її батька забрали на фронт, мама отримала похоронку. Тому перші спогади про своє дитинство у неї все ж терпкі і досі, щоправда, переживши стільки випробувань за своє життя, все те здається лише початком її боротьби.
Заплакана мамина подушка, бабусин смуток в очах від вічного очікування сина Михайла, який пропав безвісти, повсюдний запах риби і велика кількість односельців, які сходилися до їхнього обійстя щоразу, коли дідусь Степан разом зі своєю бригадою повертався з черговим уловом з Семиозерки, де рибою тоді кишіло. Сходилися, перебирали, чистили, розподіляли між усіма. Так тривало з весни до осені, бо власне за рахунок риболовлі та полювання тоді виживали. А ще дуже запам'яталася дорога до Краснодарського краю, куди покликав її з бабусею дядько. Вони їхали поїздом, у вагонах було багато душевнохворих людей, кричали, падали, це було дуже страшно.
Були і надзвичайно теплі спогади, які й тепер гріють душу – гостювання у тьоті Дусі, у її малесенькій квартирі поряд із залізничною станцією, де найбільшим привілеєм було - електричне світло. Від нього і від щирої доброти та справжньої любові тьоті, якій, як дружині репресованого, було непросто жити на самоті. Племінниця для неї була справді розрадою.
Завжди з теплом згадує вітчима. Мама Олександри зустріла його під час війни, тоді в Казахстані повсюдно були шпиталі для військових, в одному з них лікувався і офіцер з Борзнянщини Володимир Гетун, який згодом покохає і візьме за дружину юну солдатську вдову Марію Алєксєєву. Згодом вони поїдуть на Чернігівщину, у них народиться ще дві доньки, а відставний офіцер стане добрим вітчимом для старшої доньки Марії – Олександри, яка приїде в Україну вже підлітком, щоб залишитися тут назавжди.
Найболючіше у цій історії життя нової родини те, що Шура, яку кілька разів бабуся привозила до Борзни, своєю там так і не стала, якось не зовсім вона вписувалась у розмірене життя родини, хоча мама її по-своєму любила, вітчим-завжди захищав. Втім, через 12 років після її народження…відшукався її рідний батько, Олександр Алєксєєв, похоронку на якого мама отримала ще у 42-му. Сталася помилка, яка поламала життя кільком людям, зробивши їх у тому горі вже чужими. Це були реалії повоєнного життя, які ставили точки неповернення у долях людей. І в її також настала та точка. У той найважчий період її дитинства, фактично при живих батьках, вона жила з бабусею, потім вже у родині тьоті Дусі, де допомагала глядіти дітей. При цьому залишалася справжньою розумницею, відмінно навчалася у школі, була беручкою до всього. Борець, вона тоді мо й сама не розуміла своєї боротьби за любов і увагу найдорожчих, які хоч і любили її, тільки по-своєму, влаштовуючи власне життя. А вона росла, ставлячи собі найвищі планки у навчанні і в житті.
З особливою теплотою Олександра Олександрівна згадує своє життя у Борзні. Її родина жила на квартирі, а поруч проживала сім'я Саєнків, відомого згодом на весь світ художника, музей якого й зараз у тій садибі. Вона товаришувала з його сестрою, пропадаючи днями у Саєнковому яблуневому саду. Певно, там вона також черпала натхнення від краси і щирості тих людей. Це вони їй радили обирати майбутній фах. Все нині спливає у пам'яті: і нехитрі обновки, і дорогі серцю посилки від тьоті з рідного Казахстану, і перша підвищена стипендія, на яку купила собі годинник у розстрочку, а молодшій сестрі - пальто. А ще - напис на вікні її класу «Алєксєєва Шура», який зберігав теплий спомин симпатії її юності.
Дитинство Олександри й справді було полум'яним, сповнене численних подій, емоцій, людей, які назавжди у її пам'яті, і лише дехто – у її серці. А втім, треба вміти прощати, не тримати в душі образ, а наповнювати серце любов'ю, - тоді легко жити, долати всі випробування, - це вона знає напевне. Саме за такими неписаними для себе правилами вона жила і продовжує жити,випромінюючи доброту, щирість, людяність. І все своє життя вона - на видноті, і вистачає її тепла для всіх, і немає для неї чужих людей чи другорядних питань. Певно, тому її так швидко примітили в тодішньому райкомі комсомолу – юну, неспокійну і завзяту Шуру, яка щойно приїхала за розподілом після навчання в технікумі на кухаря. Незважаючи на те, що закінчила вона цей заклад з відзнакою, душа її просилася до дітей. І вона ризикнула, вступивши на навчання до Ніжинського вузу вже маючи родину, сина, а згодом і доньку. Як було важко поєднувати роботу, навчання, виховання дітей, маючи при цьому чоловіка-студента денної форми навчання, знала вона та ще її свекруха, Надія Михайлівна, яка намагалася підтримати її. Але ж вона не зламалась, навпаки, ще з дитинства випробування робили її лише сильнішою, наближаючи мрії до життя. Маючи диплом педагога, Шура Олександрівна довгий час працює вихователем у першому садочку, з теплотою згадуючи своїх колег і наставників, які також викладалися на своїй роботі. При цьому вона не могла без громадських доручень, серед яких і обрядовий староста впродовж 13 років, і методист з охорони дитинства. Мабуть, найяскравіше її справжня жіноча і материнська натура відкрилася саме на цій роботі.
Постійні виїзди у неблагополучні сім'ї, бесіди з нерадивими батьками, гостинці для сиріт чи діточок з таких родин - це все були її обов'язки, які вона сама собі призначала і сумлінно виконувала. Незважаючи на те, що оті горе-батьки не дуже то змінювали свій уклад життя, втім Шуру Олександрівну побоювалися. А вона намагалася подарувати тим обділеним дітям яскравих барв у житті.
І такі можливості в неї розширилися із створенням дитячого фонду «Діти Чорнобиля». Тоді, у 1986 році, коли він створився, саме з Носівщини їхало найбільше діток з кризових категорій на оздоровлення до Італії, Польщі, для багатьох вона організовувала грошові виплати та одяг, гостинці, які передавали небайдужі закордонні родини. Кільком діткам з таких родин вдалося влаштуватися там назавжди. І це теж завдяки турботам та неспокою Олександри Олександрівни.
Життя йшло, виросли діти, навіть не помітила коли,дарують свою любов четверо онуків і двоє найдорожчих – правнучків Сашуня та Іллюша. У турботах та в роботі зарано завершився земний шлях чоловіка Миколи. Та хіба може Олександра Олександрівна стишити свій ритм? Адже за плечима стільки професійних і особистих досягнень, ціла низка грамот, подяк, нагород різного рівня на різних посадах, довіра людей – у депутатстві, вагомі досягнення у ветеранській організації. Однак спокій – це не про неї. Бо тепер вже ось з 2007 року вирішує проблеми ветеранів, дітей війни. Саме їй передав естафету очолювати ветеранську організацію району тодішній незмінний голова Олександр Андрійович Хоменко. Вона вагалася, щойно вийшла на заслужений відпочинок, навіть думала про спокійне розмірене життя на пенсії. Та чи змогла б? Звісно, що ні, бо й тепер на порозі свого поважного ювілею, Олександра Олександрівна почувається щасливою, що має можливість працювати для людей, допомагати вирішувати прості і не зовсім проблеми у житті своїх дорогих ветеранів, волонтерів, які прожили довге і непросте життя, пройшли війну, стали сиротами, об'єднавшись спільною назвою «діти війни». Для неї це дуже щемливе словосполучення, яке нагадує їй про дитинство, усе життя і її боротьбу, у якій вона завжди – переможець, бо йде по життю сівачем добра, людяності і любові. Сьогодні свій славний 85-річний ювілей відзначає голова ветеранської організації Носівської міської територіальної громади Олександра Олександрівна Ляшенко!
Ця жінка- легенда, приклад незламної, сильної духом української жінки, яка усе своє життя іде на повен зріст, з любов'ю і відкритою душею до людей!
Посилання[ред. | ред. код]
- https://www.facebook.com/profile.php?id=100041467876695 Профіль у Фейсбуці
