Козари в XIX – початку XX століття
Козари в XIX – початку XX століття
- Розділ книги Людмили Корженко «Козари: шлях через століття» – Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2024. – 136 с. ISBN 978-617-640-642-6
Очевидно, що саме Олександр Григорович успадкував Козари після смерті свого діда. А вже поховавши батька, селом, як Носівкою та іншими населеними пунктами поблизу Ніжина, починає володіти його донька Любов Олександрівна Кушелєва-Безбородько (1833-1917), яка після одруження носить прізвище чоловіка, графа Олексія Івановича Мусіна-Пушкіна (1825-1879). Саме тоді на околиці села, поблизу економії, був побудований одноповерховий будинок, що кілька десятиліть слугував улюбленою дачею всієї родини. Поряд виростає прекрасний парк з рідкісними деревами, виписаними з різних місць, зокрема, за свідченнями, з далекої Карелії, і неймовірними квітковими клумбами. Як відомо, такі парки власники розбивали саме там, де планували жити або перебувати певний час, зокрема проводити літній період. Прекрасні навколишні ліси, мальовничі водойми та сонячні дні сприяли переселенню сім’ї з прохолодного хмарного Петербурга до Козар на ціле літо. Цьому слугувало і відносно легке пересування – саме в цей період починає функціонувати залізничне сполучення з російських міст до Києва, на якому знаходилась станція Носівка.
В ці роки поблизу лісу, поруч з маєтком, закладається дивовижна пам’ятка, так званий Круг, що складався з величного паркового ансамблю: довга пряма хвойна алея за вершувалась круглою, діаметром десь з футбольне поле, засаджене неймовірно м’якою травою смарагдового кольору. Обабіч прямої алеї з двох боків, на певному відрізку шляху, росли кущі троянд. Ще в кінці 60-х рр. залишки тих кущів, вже здичавілі, можна було побачити поблизу лісництва. Але, що цікаво – таких колючих я більше не зустрічала ніде, тільки в Козарах. Пізніше навколо обох алей виросли дерева, потім деякі будівлі, що пряму алею вже частково поглинули ще в 30-х рр., а кругова в своїй первозданній красі протрималась до початку 80-х. Цікаво, що за спогадами жительки Носівки Н. Веремійченко, що формувались завдяки розповідям бабусі
її прадід Потій Григорій працював доглядачем за роботою по доставці і висадженню молоденьких дерев на території ландшафтно-паркового комплексу. Ще хлопцем його, грека за походженням, що мав уже базову гімназійну освіту, знайшов в Ніжині управитель економії та запропонував роботу в Козарах під своїм керівництвом. Проживав він в Іржавці. І саме від нього пішов в селі рід Потіїв, адже мав трьох синів і двох доньок.
Козари, як і багато навколишніх сіл та земель, що належали Мусіним-Пушкіним, були частиною аграрного сектору імперії. В пріоритеті – вирощування та переробка цукрових буряків. Як відомо, Чернігівщина завжди славилась рекордними урожаями саме цієї культури. Родині належали цукрові заводи в Носівці та Бобровиці.
Був у Козарах і винокурний завод, де виготовляли спиртні вироби. Можливо, він також належав сім’ї Мусіних-Пушкіних. Кожного року в селі проходив ярмарок, на який звозили свої вироби й товари жителі різних міст і сіл, як ближніх, так і віддалених.
Якщо прослідкувати динаміку росту населення, можна побачити, що його збільшення відбувається під кінець 19го століття. Якщо в 1866р. в селі налічувалось 257 дворів і 1194 жителі, то в 1897 – вже 395 дворів і 1964 жителі. Як бачимо, різниця досить значима, беручи до уваги незначний часовий період в 30 років. Думаю, свою роль відіграли управлінські реформи 60-х рр.., що відмінили кріпацтво та сприяли утворенню земств. Мабуть, в багатьох з’явилась можливість придбати земельні ділянки за доступними цінами. Достовірно відомо, що на 1866 рік в Козарах діяло сільське училище, щось на зразок початкової школи, а в кінці століття – земська школа, попечителем якої був граф Олександр Олексійович Мусін Пушкін. В 1891 році на місці старої дерев’яної церкви побудована нова кам’яна. Про це напишу детально пізніше. Хоч і стали Козари вже селом досить великим, але не волосним центром, бо відносились до Держанівської волості, де певний час писарем працював мій прадід Пархоменко Юхим Максимович.
Переважна більшість жителів села на той період займались власним господарством: вирощували зернові, коренеплоди, овочі, фрукти, розводили худобу. Були й свої майстерні, зокрема ковальська, де працювали старші брати мого діда. Частина селян наймались на роботу в економію, де доглядали за худобою та територією маєтку, обробляли панські лани, стерегли ліс. За розповіддю Дорошко (Пархоменко) Ніни Миколаївни, що базувались на спогадах її бабусі, дівчата з бідних сімей за сезон могли заробити собі на придане на прополюванні цукрових буряків, що свідчить про досить хорошу оплату праці.
В одній із соціальних мереж про той період в житті своєї малої батьківщини, маючи змогу напередодні ознайомитись з архівними матеріалами, розповіла уродженка Козар Оксана Мазур (Близнюк). Подаю витяги з її розповіді. Це, насамперед, про представників різних національностей, що мешкали в селі.
«… В дитинстві я випадково намалювала на паркані зірку Давида. Я нічого не мала на увазі, просто було дуже цікаво для себе, як прості геометричні форми-трикутники складаються в шестикінечну зірку. Батьки були наполохані, а мені довелось змивати своє творіння.
… Мій дід Іван говорив, що його бабуся була чистокровна єврейка. Але то було схоже більше на міф, ніж на правду. Ну звідкіля могли взятися євреї в маленькому селі Козари? Моєму діду пощастило залишитися живим після німецького полону. …
Він розповідав нам, малим онукам, про те, як залишився без рідних , тож надії заглянути в минуле майже не було. Не так давно мені пощастило натрапити на копії метричних книжок Покровської церкви містечка Козари, і тут для мене відкрилась незнана історія моєї малої батьківщини. В Козарах було досить різнобарвне суспільство. Тут мешкали не тільки православні, але й католики, лютерани та іудеї. Серед православних були й цигани. Можливо, суспільство було поділене на класи (дворяни, міщани, козаки, селяни), але не на нації. Родичалися й кумалися хто з ким хотів. Козари жили насиченим життям, а Покровська церква була досить популярна для одружень.
…В єврейських реєстрах вказано, що станом на 1882 рік в Козарах мешкало декілька єврейських сімей. Тоді наше мальовниче село мало статус містечка. В сім’ї Аврама Герша Нахимовича Віленчика та його дружини Мери Мойсеєвної була дочка Цивікилія. 20 квітня 1882 року (будучи вісімнадцятилітньою) вона відмовилась від іудаїзму, була похрещена та наречена Олександрою. А 25 квітня того ж року міщанка Циля (Олександра) побралася з Леонтієм Івановичем Петруком, простим сільським хлопцем… Мабуть, то було велике кохання… В їхньому шлюбі народилась дочка Єлизавета, що згодом вийшла заміж за Юхима Березку. А в 1919 році в них народився син Іван – мій дід, батько мого батька. Слова мого дідуся про його бабусю Цилю знайшли підтвердження не лише в старих метричних книгах, а й в результатах аналізу ДНК, що показує в мене наявність відсотків євреїв Ашкенази. Я вже ніколи і ні від кого не дізнаюся, яким було життя моїх предків, які в них були звички і звичаї, та як вживалися дві різні культури в одній сім’ї. Мені ніхто не розповість про це, бо нашу історію натхненно плюндрували комуністи, а в березні 1943 року вона була остаточно знищена німецькими нацистами.»
Пізніше продовжимо розповідь Оксани про долю її предків. А зараз повернемось до кінця 19-го і початку 20-го століття. Як уже було зазначено, значні зміни в житті села відбувались завдяки реформам. Тепер земства опікувались народною освітою, медициною, культурою тощо. Але якихось глобальних змін це не принесло. Козари мали лише початкову земську школу. На початку 20 століття в імперії посилюється політична криза, адже рівень життя народу в порівнянні з країнами Європи був значно нижчий. Хоча трудівників села, що своєю тяжкою працею тримали в достатку свої сім’ї, це стосувалося мало. Але ж не могли жити всі однаково. Тогочасна приказка дуже влучно розкриває причини достатку в сільських сім’ях: «За хорошим господарем і «свинка» – господинька». А говорить це лише про те, що основну тяжку фізичну роботу по утриманні сім’ї в селі виконував саме чоловік. Як переказували жінки старшого віку спогади своїх бабусь, бідували ті, хто мав певні каліцтва, одинокі, вдови ну і, звичайно, які роботу не любили взагалі. Саме на останніх і спирались різні напівкримінальні елементи, що організували погром економії в Козарах. Тоді були спалені господарські будівлі, розтягнені і понівечені багато речей з будинку-дачі Мусіних-Пушкіних. Це був час революції 1905 року.
Та все незабаром було відновлено. Ще й нововведення не забарились – місцеві умільці змайстрували для панянок платформу-купальню, що опускалась на дно озера в маєтку, щоб ніжкам не загрузати, глибина занурення також регулювалась. Ну і без братів Пархоменків: Петра, Максима, Миколи Юхимовичів – ковалів, за переказами, обійтись не змогли. А ось паняночки їхнім дітям і молодшим братикам та сестричкам (і не тільки їм) віддячували в незвичний спосіб – так тішились, їдучи в сідлі, розкидаючи цукерки та дрібні монети, спостерігати, як малеча копирсається в пилюці. Дід розповідав мені це, як річ саму по собі зрозумілу – вони, малюки, були дуже раді тим гостинцям від красиво вбраних панночок на конях…
