Вербове
Вербове (до 2016 — Карла Маркса) — село в колишньому Носівському районі області. Населення становить 34 особи (на 1 січня 2015). Орган місцевого самоврядування до 2015 року — Ганнівська сільська рада, з 2015 року — Макіївська сільська рада. Село входить до Ганнівського старостинського округу Макіївської громади.
Відповідно до Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" у Чернігівській області у Носівському районі Ганнівська та Макіївська сільради рішеннями від 1 вересня 2015 року об'єдналися в Макіївську сільську територіальну громаду з адміністративним центром у селі Макіївка включивши до її складу і село Карла Маркса.
19 травня 2016 року Верховна Рада прийняла постанову Про перейменування деяких населених пунктів, внаслідок чого село Карла Маркса Носівського району було перейменоване на село Вербове.
Південь Носівщини[ред. | ред. код]
- Джерело: Юлія Філь: Південь Носівщини, Енциклопедія Носівщини — Facebook, 27 листопада 2024
Село Вербове Ганнівського старостинського округу Макіївської громади Ніжинського району — осінню 2024 року. За статистичними даними населення становить 34 особи. А фактично, чи живуть люди в Вербовому?
Звісно, може бути безліч зауважень про не на часі обговорення життя в селі під час війни. Однак, коли ми говоримо, що нам погано жити, у нас пографікова подача електрики, то ми не уявляємо існування людини в селі Вербовому, колишнього Носівського району. При життєвому досвіді, безцінні враження і емоції переповнюють — від всього побаченого та почутого...
Розшукати село Вербове (за часів радянської влади і до 2016 року мало назву – імені Карла Маркса) та зорієнтуватися на місцевості, без сумніву, може допомогти лише гугл карта. Тільки з неї можна дізнатись, про назву села, що перед вами та назву його двох паралельних вулиць — Першотравнева та Коцюбинського.
І знову повторення «краєвидів» наших сіл — безлюдні вулиці та покинуті садиби… Повз вікові плетіння виноградної лози та дикого хмелю ледь-ледь проглядаються будинки – колись охайні та дбайливо прибрані своїми господарями. Не можна пройти байдужим та не звернути увагу на колись білесеньку хатину з підфарбованими блакитним та червоним кольорами рамами вікон. Не можна не звернути увагу на зірку на фасаді одного з будинків, як знак проживання родини загиблого воїна, на закинуті криниці, на непроїзні від хащів, частин вулиць. Глиняна хата не довго стоїть, якщо в ній ніхто не живе. Їй потрібні люди, які будуть її любити та щороку підмазувати і підфарбовувати. Сьогодні у Вербовому ми ще можемо побачити сільську архітектуру зі своєю народною індивідуальністю і унікальністю. Все це — втілення багатовікового досвіду поколінь нашого краю. Будинок, де є: сіни, комора, піч, одностулкові вхідні двері, чотирисхилий дах і багато чого іншого, що притаманне народній архітектурі лише центральній частині України і нашій Носівщині.
Кам'яні будинки Вербового теж мають свою особливість, бо з неймовірною любов'ю оздоблені дерев'яним мереживом місцевих вмільців та окантовані різнокольоровим цегляним орнаментом. Самітні оселі Вербового – це німі свідки історичного розвитку, економічних та культурних змін півдня Носівщини. Від хуторського способу ведення господарства до колективного і навпаки…
Пройшовшись по селу, де не чути звуків людини, техніки, домашньої худоби, несподівано вражає – десяток індикачок під парканом, садиби край села. Там є люди!?
Єдині жителі села, листопад 2024
Не познайомитись з мешканцями Вербового неможливо!
Єдина родина Трейтяків не змогла полишити до болю рідне, але вмираюче Вербове! Господар Володимир — уродженець цього села, 1946 року народження, до виходу на пенсію працював робітником на цегельному заводі села Калинівка. Його дружина Галина, 1953 року народження, свій трудовий шлях пройшла в місцевому колгоспі «Ілліча». Найперше запитання до Трейтяків, що виривається з вуст: «Як Ви живете в Вербовому, без газу, транспорту, односельців? Як добираєтесь до людської цивілізації(найближче село Степове за 4 кілометри, Носівка за 35 кілометрів)? Хто Вам допомагає?» З короткої розповіді пенсіонерів, які раді були неочікуваному спілкуванню, дізнаємось, що єдина лінія електропередачі іде лише до їхнього будинку. Вони мають мобільний телефон та телевізор. Хоча, дуже часто світла не буває по три доби. А також в них є: піч, груба, город, погріб, колодязь, це ті речі без чого важко вижити в селі. Трохи є індикачок, два песики та два котики. «Проблеми виникають лише з водою, бо коли пересихає власний колодязь, ідемо вулицею до сусідського, що з 15 кілець, — говорить Галина, — якщо і там закінчується, — підводить руки до неба, — розраховуємо на дощ і Господа. Минулого року, поки на сусідній вулиці жила ще одна сім'я, в них був артезіанський колодязь, ходили за водою до них, з бідончиком на візочку, через два городи. Однак на жаль, як і багато інших односельців, вони залишили свій будинок і покинули Вербове. Я теж хотіла б виїхати з села, ближче до онуки, в Носівку, — зі смутком в голосі ділиться жінка своїм бажанням, – але не маємо коштів придбати нове житло та і сили вже не ті, для переїздів і кардинальних змін». «Колись село буяло, гуло, — згадує Володимир, – в ньому жили мої батьки, ось і я в ньому залишився. Ми прилаштувались давати собі раду самостійно, не маємо на кого розраховувати, бо єдина дочка померла, а в онуки своїх проблем достатньо, соціальні служби далеко...»
Чи варто далі розповідати, як виживають люди у вмираючих селах України, включаючи Носівщину, Ніжинщину? Чи варто говорити, про цінність сільської архітектури, як частини національної культури і спадщини для майбутніх поколінь?
