Даніш Андрій Андрійович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Андрій Даніш

Андрій Андрійович Даніш (народився 30 жовтня 1926 в с. Червоні Партизани, тепер Володькова Дівиця — помер 18 жовтня 2009 там же), учасник Німецько-радянської війни, нагороджений медаллю «За відвагу».

Мобілізований Носівським райвоєнкоматом 16 січня 1944.

Відзнаки[ред. | ред. код]

30 вересня 1944 гв. мінометник рядовий 231 гв. сп 75 гв. сд 8. "в боях по очищенню радянської Прибалтики в районі Легатне, будучи наводчиком, знищив дві вогневі точки противника. Нагороджений медаллю «За відвагу» (ЦАМО. Фонд 33. Опис 687572. Одиниця зберігання 501).[1]

Відпустка переможця[ред. | ред. код]

Нарис Віктора Черненка в газеті «Отчий поріг», № 7, 2010. Посилання

Світлій пам'яті свого тестя, розумної, доброї людини Андрія Андрійовича Даніша присвячую.

П'ятнадцятирічних в 1941 році на фронт не брали. Їх почали брати через два роки. З Чернігівщини: з Червоних Партизан, Носівки, Мрина, Макіївки, інших сіл району була сформована команда юнаків призивного віку більше тисячі чоловік і направлена в глибокий тил – Ульяновську область, станція Інза, в школу молодших командирів 75-го навчального мінометного полку.

Зараховані до нього були і друзі, сусіди – Андрій Даніш та Петро Крапив'янський. Полк був розташований в землянках. В полку була одна машина – "полуторка". Вона слугувала для завезення харчів.

Розпорядок дня був жорсткий. О п'ятій ранку – підйом, марш-кидок 5 км до лісу. Звідти колоди по два метри довжиною несли на плечах для опалення землянок, і так щодня. Харчування було слабеньким – манна каша, кльоцки (галушки), "сизенька вода", цукор на 20 днів, масло – 15 г на добу, чай з трави, крапива, ячна крупа. Наряд на кухню був святом. Обмундирування було видано чорного кольору, червоні американські ботинки, пілотки.

Після закінчення навчання завантажились в вагони і їхали майже без зупинок до Білорусії. Після розвантаження в лісі під Борисовом вишикувались, були розформовані по фронтах.

На цьому етапі життя доля роз'єднала сусідів, друзів. Андрія в Прибалтику, Петра, як людину з досвідом, що пройшла шлях в партизанському з'єднанні "За Батьківщину" – в Німеччину, Тільзит. Не загинули в боях, хоча були вже на межі загибелі. Андрій ледь не загинув в бою з РОА – черга з автомата пройшла над головою. В листівках, по гучномовцях, в зверненнях підрозділів РОА до наступаючих підрозділів Червоної Армії говорилось: "Бросайте оружие, переходите к нам. Вы помните, что оставили дома, и посмотрите на уровень жизни в Германии".

На Петра тричі приходили "похоронки". Якого великого болю ці маленькі клаптики паперу завдавали матері.

Ще були несподівані зустрічі в госпіталі. Після поранень Андрій лікувався в госпіталі. По голосу впізнав свого сусіда, родича Петра Остаповича Старицького.

Як печатку на останню сторінку війни, поставив і Андрій свій підпис, написавши на одній із колон Рейхстагу "Андрій Даніш з Чернігівщини". Ще була зустріч з американцями в місті Альтрупін на берегах р. Ельби.

Несподівано дзвінкою стала тиша для переможців. Ще підхоплювались з криком у снах, ще давали команди в неіснуючих вже боях, ще стріляли, ще бігли в атаку, підхоплювались рвучко з постелі і безсило присідали на ліжко – навкруги стояла дзвінка тиша. Солдати спали мирним сном. Розформувались полки, переформувались дивізії. Хто їхав до бажаної домівки, до рідних. Кого посилали на навчання. І тут доля розпоряджалась воїнами з своєї мирної висоти. Один з таких днів став радісним для Андрія. Йому, як секретарю комсомольської організації батареї, надавалась відпустка. Не просто так, а за те, що в останній день війни зберіг життя бійців двох взводів.

Друзі швидко спорядили речовий мішок, щільно набили його нехитрим солдатським пайком, іншими гостинцями, трофеями. Поїздка на "дембельському" потязі – і от уже кордон. Брест. Потяг зупинився. Старший сержант Даніш А. А. разом з масою демобілізованих відпускників вийшли з вагонів. До них, чіпляючись за обмундирування, потягнулись брудні, обірвані, голодні та виснажені діти. Це були живі скелети. Серце переможця не витримувало побаченого. Тільки коли речовий мішок втратив більшу половину ваги – згадав Андрій, що їде додому, де його чекає мама та п'ятирічний братик Іван.

От уже і Україна, Київ, Ніжин. Ніч. До рідної хати летів неначе на крилах. Стук у двері: "Мамо, відчиніть!"

– А хто це? – запитує мати.

– Це я, Андрій, ваш син.

– Мій син далеко на війні. Не знаю вас, не впущу.

Лише згадка про родичів та сусідів переконала матір, що перед нею син – її Андрій. Сльози радості, плач. Це все перелякано з-за кутка печі спостерігав мамин Іван. Він не розумів ще тоді, що цей "чужий дядько" – його рідний брат.

Недовгими та напруженими були гостини. Розруха, голод, бандитизм в селах гірким полином осідали в душі переможця. Короткою була відпустка. Знову розпач матері, плакав уже і малий братик. Дорога в частину була довшою, ніж додому.

По приїзді його, як першого, хто поїхав з частини у відпустку, командування визначило виступити на комсомольських зборах. Що було зроблено. А після зборів його викликали в штаб полку і попередили, щоб про те, що він бачив на Батьківщині, більше нікому не розповідав.

Невдовзі підрозділ, в якому служив Андрій, був розформований. Його перевели в іншу частину. Розповсюдження правдивої інформації серед переможців, які ще тримали в руках зброю, не входило в плани командування.

Такими були будення війни.

Віктор ЧЕРНЕНКО

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Даниш Андрій Андрійович, Пам'ять народу, переглянуто 29 травня 2020