Голодомор у Хотинівці

Калиновий гай скорботи

Джерело: Калиновий гай скорботи // Спаських В. І., Голодна В. М. / Моя Хотинівка – душі криниця. – Ніжин : ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2013. – 112 с. ISBN 978-966-340-527-8, сторінки 22–35.

… а онде під тином
Опухла дитина,
голоднеє мре…
Т. Г. Шевченко

Плинуть роки, і з кожним днем минуле стає історією. Вже багато втрачено, не збережено. Йдуть у небуття свідки тих чорних днів. В своїх спогадах вони розповідають нам, онукам, про своє голодне дитинство, юність, обпалену війною, багатостраждальну молодість та обділену увагою старість. Ми повинні запам'ятати їхні сповіді, щоб передати усе своїм дітям, а вони – своїм. Саме так буде жити історія України, історія нашого народу, історія нашого села.

Жахливо навіть через десятиліття ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралась на багатославній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. Україну називали житницею, але, грабуючи її по-хижацькому, не давали їй жити.

Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.

Соціально-політичні передумови, що призвели до виникнення голоду

Після визвольних змагань у 1917–1920 рр., які завершились поразкою українських військ і втратою українських територій (міждержавне розчленування України), після майже десятилітнього культурницького і наукового відродження і піднесення українського духу, за наявності потужної української міграції, владному московському режимові для зміцнення і увічнення власних позицій бачився єдино можливий шлях – винищувати національний дух і його носія – народ, сіяти страх, насаджувати покору.

Першою резонансною жертвою (в 1926 р.) став 47-літній Симон Петлюра, лідер визвольних змагань, найпомітніша політична фігура в українській еміграції. Тут же, майже без передиху розгорнувся ідеологічний наступ на українську культуру, українську літературу і мову, що переріс у сфабриковану справу Спілки визволення України (СВУ), завершену судовим фарсом та фізичним (через розстріл і каторгу) винищенням квіту української інтелігенції як носія і пропагандиста національного духу.

У лютому 1931 року почалися нові арешти інтелектуалів – в основному взяті були відомі люди, які повернулися із заслання в 1924–1925 рр. Їм інкримінувалось утворення “Українського національного центру” на чолі з найвидатнішою в республіці людиною – істориком Грушевським, а також колишнім прем'єром незалежної України Голубовичем – нині одним із найголовніших змовників. Грушевського піддавали нападкам більше року. Ми маємо відомості, що в середині 20-х років, коли його книжка “Історія України – Русі” ще тільки намічалася до заборони, циркуляр ОДПУ інструктував своїх співробітників занотовувати всіх, хто виявляв інтерес до цієї книги.

Більшість членів “Українського національного центру” були в минулому соціал-революціонерами. Їм приписували високі звання, до них пристібували спільників. Цього разу, однак, не було публічних (відкритих) процесів. Більшість звинувачених були відправлені до таборів, а самого Грушевського просто вислали з України і взяли під домашній арешт.

Усі ці заходи стали вирішальними в поході на українізацію. Вони призвели до знищення всієї старої інтелігенції, котра змирилась з радянським режимом у рамках програми збереження самобутньої української культури. У 1931 році надійшла черга нової комуністичної інтелігенції України, і почалась чергова фаза руйнування всього того, що було в розквіті в кінці 20-х років...

Сталін чітко розумів, що коли осереддям і голосом українського національного існування була інтелігенція, то підпорою – селянство, котре підтримувало його протягом століть. У 1928 році кремлівський диктатор почав суцільну “добровільну” колективізацію. Вона відбувалась під гаслом знищення останнього експлуататорського класу – куркуля. Біднякам обіцяли райське життя і щасливе майбутнє. Ось як про це говорила відозва Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету, (ВУЦВК) до українських селян: “Готуйтесь до нової революції в сільському господарстві і до нових перемог, бо тільки ці перемоги приведуть до загибелі капіталістичного світу – світу насильства над людиною. Готуйтесь до повного перетворення свого сірого життя, і не буденщиною, а святом повинно стати селянське життя”.

Насильницька колективізація відбувалася і в селі Хотинівка

Зі спогадів Григорія Силовича Кошового, 1909 р.н.:

“Коли організували колгосп, я вступив до нього, а батько не захотів. Тому його вигнали з хати, забрали все. Вони ходили по сусідах, 13 хат поміняли, поки стяглися на свою. А мені голова сказав, що якщо впущу до себе жити, то і мене виженуть, ще й у Сибір зашлють. Серце обливалося кров'ю, коли бачив їхні муки, а допомогти не міг. Розкуркулили родини Брусів, Матюшків, Сергія Вовкового, Чуприн, Пречистенкового Матвія та інших.

Останніх чотирьох разом із сім'ями відправили на Урал. Коли розкуркулювали Пречистенкових і вигонили з хати, то баба заховала за пазуху хлібину. Але її так сильно вдарили в груди, що хліб випав і покотився, а один із активістів розтоптав його по землі. Викинули діжку з тістом, розбили на подвір'ї і реготали з того. А баба ледь доповзла через дорогу до сусідів і на другий день померла”.

Григорій Андрійович Голік, 1923 р.н.:

“Та хіба ж це куркулі були? У кожного з них було по парі волів чи парі коней, або навіть один кінь, корова і кілька десятин землі. Не хотів іти в колгосп – значить куркуль”.

Виганяли з хати і зовсім бідних людей, які боялися втратити свій клаптик землі. Так, наприклад, вигнали з хати бідну сім'ю Бокотька Олексія Захаровича тільки за те, що господар не захотів записуватись в колгосп.

Зі спогадів доньки Єлизавети Бокотько:

“У нас було 5 дітей. Жили ми бідно, та все одно батько не йшов в колгосп. Тоді прийшли до нас активісти і стали виганяти з хати. Ми з сестрою дуже злякалися і почали плакати. Тоді один із активістів розбив вікно і викинув нас через вікно голих на сніг.

Потім іще вибігли із хати, потоптались по нас і вкинули в погреб. А сусідка наша, Бокотько Нона Захарівна, не побоялась і забрала нас. Спасибі їй велике, все життя ми її пам'ятаємо”.

Недаремно по селу пішла гуляти така частівка:

Одна лата, два кулі –
Записали в куркулі.
Описали всі горшки –
І загнали в Соловки

В селі були створені так звані “буксирні бригади” із своїх активістів, але бувало, що й чужі бригади навідувалися в село і відбирали в людей зерно, картоплю і ін.

Споконвічно для українського хлібороба благо – це сумлінна повсякденна праця на землі, зло – це байдикування, безгосподарність. Як тільки почалася сталінська колективізація, все перевернулось з ніг на голову: справжні селяни-господарі перетворились в мерзотників,” класово ворожих елементів”, а “їдейні” нероби стали “героями”, яким доручалась головна роль в “революційній ломці села”. Серед таких “героїв-активістів” були Чернецький Петро, Назаренко Петро, Бруй М. Я. і інші. В той час, коли люди пухли з голоду, дочка активіста Чернецького Петра Ніна “ходила кожний день прибрана, їсти в них було всього, навіть мед був”, – згадують старожили. Звичайно, серед активістів були і хороші люди, які попереджали своїх односельців про “розкуркулення”.

Закон “Про п'ять колосків”

В голодні роки вийшов пресловутий “закон про п'ять колосків”, за яким, навіть невелика крадіжка каралася дуже жорстоко.

На полях людям заборонялося збирати залишені після жнив колоски, картоплю. Об'їждчики верхи на конях стерегли поля від голодних дітей і жінок. Їх били так, що аж одяг рвався на них, топтали дітей кіньми. Навіть в лісах голодним заборонялося збирати ягоди і яйця диких птахів.

“Одного разу, – згадує Вакулік Петро Герасимович, 1918 року народження, – коли я в лісі хотів видрати сорочині яйця, то на мене наставив рушницю лісник. Він не вистрілив, тільки забрав яйця, але я так злякався, що у мене відібрало ноги і я цілий день пролежав у борозні і тільки ввечері зміг дійти додому”.

Голод робив людей жорстокими. Одного разу була дуже побита жінка, яка копала на чужому городі картоплю. Хазяїн городу так побив її, що через три дні вона померла.

Опір політиці геноциду

В 1932–1933 рр., коли лютував голод і набув нечуваних розмірів, по селу снували спеціальні бригади, які викликали по одному господарів, вимагаючи здати ще й ще зерна. Люди покірно схиляли голови, боялися виразити свій гнів вголос, бо знали, що за цим наступлять репресії. Але доведені до відчаю, люди домовилися, що якщо якась біда, якщо хтось із односельців побачить активістів, які знову ходять по хатах, то повинні бігти до церковного дзвону, щоб повідомити все село. І тоді вони разом, всією громадою виступлять проти цих збирачів. Як згадують очевидці таке і трапилось: “Весною 1933 р. з Кукшина приїхала бригада активістів під приводом трусити горілку.

Командував тією бригадою Жук. Звичайно, вони хотіли забрати мішки зерна. До дзвону прибіг Висовень, здоровий такий дядько.

Хотів дзвонити та йому не дали, погрожували пістолетом. Тоді він порвав на собі сорочку, оголив груди і каже: “Стріляй, все рівно подзвоню”. Коли Жук почув таке, то злякався, що все село може так сказати і піднятися проти них. Він вирішив не робити обшуку. Повернулися назад ні з чим. Більше в село ніхто не приїздив”. (Голік Г. А.)

Боротьба за життя в селі, охопленому голодом

У 1932 році погодні умови склалися, можна сказати, сприятливі, і хліб вродив в селі. Правда, на низьких городах урожай хлібу і картоплі був дещо гірший, бо літо було дощове і багато вимокло, а на високих городах картопля і хліб добре вродили.

Вродив хліб і, як завжди, його не полінувалися зібрати.

Хотинівці – люди працьовиті. Наш ратай не давав приводу називатися ледачим.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібному тому, що випав на долю народу, що населяв одну з найродючіших, найблагодатніших земель.

У 1933 році був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. На січневому (1933 р.) Пленумі ЦК Сталін заявив: “Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що запеклі вороги Радянської влади”.

Але становище у країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка ухвалила: конфіскувати всі запаси зерна. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали з сіл усі фонди.

Наприкінці зими 1933 року голод набув нечуваних розмірів. Люди їли гнилу картоплю, листя липи, в'яза, берези, перетирали це все і пекли перепічки. За селом, під бором, ріс, так званий, бурячок, схожий на моркву, то люди викопували його і їли.

Харчувалися також половою, лободою, конюшиною, щавлем, видирали гнізда птахів. Незважаючи на загрозу побиття, зривали на полях недозрілі колоски, виминали зернята і жували їх посинілими ротами. Найтяжче було жінкам і дітям.

Скільки пухлих дітей та дорослих чорними тінями ходило вулицями села, по всяких звалищах у пошуках чогось їстівного, жебракували по хатах.

Мертвих в той час можна було побачити на вулицях, під тинами. Їх підбирали і закопували в ями, навіть не клавши в труну.

Прізвища хотинців померлих з голоду

У сільській Раді збереглися прізвища 31 чоловіка, які померли з голоду в нашому селі. Ось вони ці прізвища:

Перепечай Петро Халимонович, Перепечай Ганна Петрівна, Перепечай Марія Петрівна, Перепечай Андрій Петрович, Кривець Костянтин, Єременко Костянтин, Любченко Микола Васильович, Любченко Давид Васильович, Дронь Михайло Іванович, Морус Микита Андрійович, Щульга Митрофан Опанасович, Кошова Євгенія Силівна, Назаренко Єлізар Іванович, Назаренко Єлизавета Іванівна, Назаренко Іван, Ващенок Мина, Назаренко Ганна Єлізарівна, Назаренко Іван Єлізарович, Кащенко Євдоким Григорович, Чернецький Андрій, Назаренко Юхим, Ващенок Іван Семенович, Ващенок Михайло Семенович, Телицька Анастасія Олександрівна, Телицький Григорій Олександрович, Телицький Василь Олександрович, Косташ Яків Григорович, Косташ Андрій Якович, Косташ Григорій Якович, Косташ Антон Якович, Косташ Ганна Яківна.

Але очевидці тих подій стверджують, що померло значно більше, понад 50 чоловік. Мабуть, записи про смерть в сільській раді велись неточно. Всі як один свідчать: це не був голод, це був голодомор, спланований Сталіним і його командою.

Історії з життя

Історії з життя простих людей, які пережили голодомор Поруч з фаховим аналізом голодомору, постає ще одне джерело – це голос “Великого німого” – українського народу, представники котрого краще за будь-кого розповіли приголомшеному світові про небачений голод.

Згадує Ганна Орівна Бреус, 1922 р.н.:

“В нашій сім'ї було 11 дітей, правда, 4 з них ще маленькими померли, а ми вижили в голод, бо в нас була корова і свиня з поросятами. Крім того, батько мій, Шатун Ор Михайлович, тоді працював у крамниці, пізніше бригадиром. Коли почули, що активісти ходять по хатах і відбирають зерно в людей, то батько закопав в яму мішок жита. До нас активісти тільки один раз приходили. Коли знайшли в чайнику олію і хотіли забрати, то я заплакала, так один дядько мене так вдарив, що я впала на підлогу. Ми, діти, не пухли з голоду, а мати пухла. Пам'ятаю, як інколи мати в маленькому горщику варила картоплю, а батько тоді бив її за те, що не економно живе. Хоч картопля в нас 1933 році вродила, як голови.

А ще пам'ятаю, як одного разу ішла я по вулиці і побачила маленького хлопчика, що сидів на дорозі і просив хлібця. Але в кого ж той хліб був? Так він бідний і помер. Страшно було”.

Згадує Єфросинія Луківна Вакулік, 1923 р.н.:

“Пам'ятаю, як біля нас жили сусіди Вакулік Максим і його жінка Пріська. Були вони заможні люди, але дуже злі. Дітей у них не було. В голодний 33 рік прийшов до них хлопчик, хрещеник їхній. Вибив він маленьку шибочку і вліз в хату. А там на столі стояла гладишка з кисляком, він його і випив. А коли господарі те побачили, почали його гнати додому і всю дорогу били. Били до тих пір, поки він не впав мертвий. 2 роки за вбивство тоді дали Максиму”.

Зі спогадів Катерини Климівни Вакулік, 1910 р.н.:

“Що я пам'ятаю про той страшний рік? …Жили ми бідно. Як організували колгосп, то відзразу в нього вступили, а хто не хотів іти, того вигонили з хати, забирали все. Прізвищ не пам'ятаю, буду називати по-сільські.

Вигонили Ніжинщуків, Назарчука, Матюшкових, Рибковців, Васильків, Чуприну, Силиних, Лободиних Самсона і Оверка, Картуна Митрофана і Петра Нестерів та ін. Найбільше було розкуркулено на Горі.

Восени 1933 року урожай був гарний. Але ходили бригади і забирали зерно, квасолю, біб, картоплю. У нас теж були, забрали мішок жита. Більше нічого не брали, бо ми були в колгоспі. Але все рівно жити було важко.

Варили боби, полову, затираху таку-сяку, пекли коржі з клеверу, лободи. Люди ходили по хатах і просили їсти.

У Добрицького син Гриша вже не ходив ногами. Сусіди його підгодовували: Грищенко старий, Дешук і Параска Белова.

Він буквально лазив на животі або боком якось від одного сусіда до іншого. Вижив тоді. (Коли виріс і почав заробляти гроші, то купив їм подарунки: чоловікам – по рубашці, а Парасці – матерії на спідницю). А багато померло, може чоловік 40–50. Поміщик Якимах, старий уже був, у когось у клуні чи в хліві помер, молода жінка Перепечай Софія, у Гаврусенків два хлопчики померло, Макар Кравців вертався з Кукшина і помер на шляху біля Іванчикового окопу”.

Зі спогадів Григорія Андрійовича Голіка, 1923 р.н.:

“Наша сім'я складалася з шести чоловік: батько, мати і четверо дітей. Мій батько працював у колгоспі комірником. Одного разу він прийшов і сказав, що з колгоспу забрали все зерно, залишили тільки посівне. Потім почали ходити бригади по хатах і теж забирали все, що можна забрати. Пам'ятаю, як бувший поміщик старий уже дідок Якимах ходив по селу, просив у людей їжі, притулку (його розкуркулили). Так і помер у чужій клуні.

Пам'ятаю, як вигонили з хати сусідів Герасимових: дітей викидали, дорослих витягували. Плач, лемент стояв страшний. Тоді в селі багатьох виганяли з хат, розкуркулювали. А все через те, що люди не хотіли йти в колгосп. Не можна було сказати, що в нас були куркулі в тому значенні, як потім говорили.

Жилося тоді дуже трудно. Їли, що могли: варили затираху, полову товкли на муку, у кого яка живність була, то вирізали.

Весною в лісі копали бурячок (рослина подібна до цукрового буряка, зараз її чомусь нема), липове листя, свиріпу, на болоті кущі сосняку, конюшину дочиста виривали. По плечі у воді ходили, щоб нарвати рогози (лепехи), ловили рибу. Батько був мисливцем: коли-то принесе якесь зайченя чи куріпку. Наша сім'я вижила. Але в селі помирало тоді багато, може чоловік і 50, в основному діти і старі. Знаю що у Трохима Вакуліка померли діти, у Силиних теж, сусід дід Тихон помер, старий уже поміщик Якимах. Хоронили без трун.

Ось таке життя було. Після голодовки у 1936 р. була велика повінь, залило повністю колгоспні землі від бору до гаїв.

(Савониху). Пропало все. Потім почали давати трохи зерна на трудодень. Наче вже налагодилося життя – почалася війна. Після війни у 1947 р. – знову голод. Правда, цього року люди легше переносили і ніхто не вмер від голоду. Помирали природною смертю (від старості) або через хвороби”.

Згадує Віра Антонівна Голік, 1923 р.н.:

“Моя мати Нона Захарівна Бокотько, жила в той час, коли всім правила земля. Мати дуже хотіла стати вчителькою і розпочала навчання в селі Плоскому.

Залишився лише рік, але її батько, мій дід, вирішив поіншому. Не давав їй грошей, не купував одяг і взуття, зберігав гроші, щоб придбати більше землі. А тут Бреус, багатий чоловік і хрещений батько дітей Антона Вакуліка (Митренка) сказав діду, що якщо дід віддасть Нону за Митренка, то безкоштовно виділить помірочок землі (25 соток). Таким чином, матір посильно віддали заміж за вдівця, який мав трьох дітей і був старшим за матір на 25 років. Прожили разом 10 років, народили 5 дітей (двоє не вижили). А в 1925 році нас спіткало лихо, помер батько.

Мати залишилася з трьома малими дітьми на руках. (Діти чоловіка жили окремо). Коли розкуркулили діда, мати забрала свого батька і брата із сім'єю у свою хату. Прожили до початку війни.

Я була у п'ятому класі, помирає мати від простуди (тіпала льон і застудилася). Голодні були завжди, у дядька жила своя велика сім'я, а ми нікому не потрібні. Мене відіслали вчитися, але грошей не було і тітка сказала, що їсти давати не буде. Я залишилася в селі.

Взимку 1938 році дядька, який так і не пішов у колгосп, оголосили ворогом народу, заарештували, відвезли в район.

Більше ми його не бачили. Хтось його попередив, що таке може статися із ним і із Іваном Рибчиним, порадили їм заховатись в іншому селі. Іван послухався, а дядько сказав, що все одно знайдуть, це не від дощу сховатися, нікуди я не піду. Так його забрали, а Іван відбувся переляком.

Почалася війна. Коли німці прийшли в село, дід налив кружку молока і вийшов їх зустрічати. Я йому кажу, не робіть такого, а він пригрозив мені, що скаже, що я комсомолка і німці мене розстріляють. Я замовкла. Дід пожалівся коменданту, що він постраждалий від радянської влади, що у нього забрали сина невідомо куди, вигнали з хати. Німецька влада повернула діду хату, перейшли в свою хату жити. А мого брата Антона 1919 року народження, поставили поліцаєм. Спочатку в селі, потім у Носівці. Антон не хотів, але нічого не міг зробити. Аж через деякий час вночі прийшли партизани і сказали, щоб я привела в село брата на зустріч із ними. Зустріч відбулася, брат погодився співпрацювати із партизанами, а потім зовсім пішов у ліс, після того, як у нас в селі заарештували і стратили декількох чоловік, які допомагали партизанам. Це були дружини двох братів партизанів Василина Кривців, Пріська, Василь Гойда, Михайло Бруй, Данило Назаренко, згодом староста Степан Ікальчик.

Брат пішов на передову. Після війни залишився жити в Західній Україні, а саме у Львівській області, станція Жидачів.

Працював, як усі. Хотіли його підвищити по роботі і прислали запит на нашу сільську раду. Тут написали, що він з власної волі був поліцаєм. Замість підвищення він отримав 15 років тюрми.

Відсидів 4 роки, потім писав прохання на помилування. Справу переглянули, знайшли свідків. Його врятував командир партизанів, що із ним говорив тієї ночі. Генеральний прокурор Руденко розглядав його справу і відмінив попереднє рішення, враховуючи його заслуги”.

Зі спогадів Григорія Силовича Кошового, 1909 р.н.:

“У 1929 році я одружився. Батько мені дав коня і корову.

Коли організували колгосп, я вступив до нього, а батько не захотів. Тому його вигнали з хати, забрали все. У батька залишилося ще четверо дітей, і їм найтяжче було в голодовку. Першим з голоду помер батько, потім сестра Ївга. Про це навіть страшно розказувати. Дай Боже, щоб такого більше не сталося”.

Згадує Євдокія Данилівна Назаренко, 1923 р.н.:

“Наша родина складалася з семи чоловік: діда, баби, батька, матері і трьох дітей.

Коли почали організовувати колгосп, то дід і батько одними з перших подали заяву на вступ. Батько мого чоловіка, Назаренко Павло Данилович, був першим головою колгоспу “Червоний Пахар”, організованого в 1929 р. Його через деякий час змінив мій дід, Назаренко Михайло Корнійович.

Наша сім'я вважалася бідняцькою, бо мали ми клаптик землі, тримали корову, порося та птицю. Незважаючи на це, під час голодомору ми не голодували (можливо, батько таємно приносив зерно, я не знаю).

Хоча мій дід і батько були активістами, але людей не кривдили. Пам'ятаю, як до батька приходила жінка і дякувала за те, що вони попередили про розкуркулення її сім'ї. Під час голодомору головою сільської ради був Масленко (він не тутешній).

Саме він разом з бригадою активістів ходив по хатах і забирав у людей зерно, полишаючи людей на загибель.

У сім'ї Косташа Якова із шести чоловік вижило двоє: мати і дочка. Сам Яків не міг дивитися, як пухнуть з голоду діти.

Він пішов у хлів, ліг на солому і відмовився від їжі. Він перший помер, а за ним три дочки.

На нашій вулиці жили дві сестри Митльови, то вони теж померли з голоду прямо під своїм двором. Голод 33-го… В дитячому серці десятирічної дівчинки назавжди закарбувався крик жінки, яка збожеволіла від того, що всі її діти померли голодною смертю; в пам'яті й тепер раз по раз зринають тіла односельців, які лежали просто на дорозі, під тином, бо нікому було їх по-людськи поховати, підвода, яка збирала померлих і перевозила їх на кладовище; запах сушеного листя, яке слугувало їжею і хоч якось тримало їх на цьому світі.

Важкі то були часи. Втім, з початком війни легше не стало. У Хотинівці час від часу з'являлися то німці, то мадяри, то італійці. Були часті облави. Мій батько, Данило Михайлович з надійними друзями допомагав партизанам, які переховувалися в навколишніх лісах. Втім, це тривало не довго. Поліцаї таки вистежили його, затримали і відправили в Ніжинську комендатуру. Два рази я ходила пішки в Ніжин, щоб побачити його та передати харчі, але так і не вдалося зустрітися. Звідти він вже не повернувся додому. Невідомо, де його стражденне тіло й поховане.

Час ішов, наближалась довгождана перемога, одне за одним звільнялись міста і села. Саме в цю пору я одружилася з своїм чоловіком, Михайлом Павловичем Назаренком”.

Зі спогадів Марії Андріївни Ващенок, 1927 р.н.:

“Під час голодомору дороги, що вели до міста, були блоковані. Але моєму батьку вдалося вивезти всю сім'ю в Дніпропетровську область. Як це він зробив, я не пам'ятаю, бо була мала.

Нас у батьків було троє. В хаті залишилася жити тільки баба.

Важко було і там жити. Батьків ми майже не бачили, бо вони тяжко працювали. Поїхали з нами ще декілька сімей з села.

А потім, у 1934 році, там була велика посуха, а батькова сестра написала, що в Хотинівці добре все вродило. Ми найняли людину, яка на возі, запряженому коровами, довезла нас на станцію.

І ми повернулися в село”.

Зі спогадів Одарки Олексіївни Бокотько, 1923 р.н.:

“Наша сім'я була великою. У діда, Бокотька Захара Карповича були діти: син Олексій (мій батько), дочки Нона, Харитина, Софія. Коли батько одружився на матері, Тетяні Антонівні, сім'я ще поповнилася дітьми: син Яким (1920 р., з війни не повернувся), дочки: я, Одарка, 1923 р., Єлизавета 1926 р., Софія 1929 р. Батько вирішив побудуватися окремо від своїх батьків.

Жили дуже тяжко, рахували кожну копійку, працювали з ранку до ночі. Мали 40 десятин (40 га), пару волів, коня, декілька свиней, були свої плуги, борона, віялка. Землю обробляли самі. Іноді наймали на сезонну роботу кількох робітників, особливо у жнива. Я ще тоді мала була, всього не пам'ятаю. Мені потім мама не раз розповідала про події тих років.

Я пам'ятаю, як почалися розмови про колгосп. Старі дуже боялися колгоспу, думали, що землю заберуть, а як тоді жити.

Іноді до нас приходили сусіди і говорили про це. Мій дід був проти колгоспу і не пускав ні батька, ні дочок з зятями вступати туди. Батько послухався його. Можливо, аби вчинив наперекір батьковій волі і вступив до колгоспу, то його доля склалась б інакше. А так… Влітку 1929 чи 1930 р. (я не пам'ятаю конкретної дати) прийшли до нашої хати чужі чоловіки, описали все, забрали худобу, плуги. Дозволили взяти одяг, дали строку два дні, щоб виселитись. Хата навіть повністю не була добудована. Що тут почалось! Мати плаче, батько, наче хмара, ходить. Куди йти? Сестра Нона забрала до себе, але її Картун Андрій відмовляв і погрожував, що їй буде те саме, що і брату, якщо прийме його сім'ю. Але тітка не побоялася і забрала нас. Так ми прожили до війни”.