Гавриленко Людмила Іванівна
Людмила Іванівна Гавриленко, до заміжжя Кулик (народилася 7 січня 1938 в Носівці) — працівник торгівлі, ветеран праці, відмінник кооперації.
Неодноразово обиралася головою профспілки працівників споживкооперації Носівського району та членом правління Носівської РСС.
Носівчанки[ред. | ред. код]
- Джерело: Галина Гресь. Рідна матінка. Носівські вісті, 12-13 січня 2023, стор. 10
Із зимовими святами в нашу родину приходить і велике родинне свято: зимового різдвяного ранку нині далекого 1938 року в дружній носівській родині Івана та Дар'ї Куликів народилася дівчинка, яку батьки назвали Людмилою. Батько її, Іван Федорович, був відомим на всю Носівку й округу майстром-чоботарем, до якого в чергу на виготовлення чобітків та черевичок ставали найвибагливіші модниці. До речі, в родині й сьогодні, як найдорожча реліквія, зберігаються пошиті батьком для донечки гарні шкіряні черевички.
Мама Людмили, Дар'я Степанівна, була жінкою надзвичайної доброти, терпіння та розуму. Все своє життя вона працювала продавцем у невеличкій «лавці» біля церкви, яку носівчани так і називали - «лавкою тьоті Даші». Саме від батьків Люда і успадкувала свої найкращі й найдорожчі людські чесноти – працелюбність, доброту й чесність, мудрісь ти виваженість у судженнях, а від матусі – ще й любов до своєї майбутньої торгівельної професії.
На жаль, доля зовсім мало відміряла Куликам справжнього родинного щастя. Люсі, як завжди ніжно, з любов'ю називав її старший на чотири роки брат Володя, було лише три з половиною роки, а їхній молодшій сестричці Катрусі – тільки рік, як їхнє дитяче щастя зруйнувала страшна війна. Батько вже в перші буремні дні пішов добровольцем на фронт. Людмила Іванівна пам'ятає, наче це було вчора, як вони проводжали тата до військкомату. Старших дітей батьки вели за руку, а маленьку Катю несли на руках. А рівно через місяць, 23 липня 1941 року, рядовий Іван Кулик героїчно загинув під час оборони Києва у селі Великі Луки.
Пізніше односельці, свідки того жахливого епізоду, розповідали, як на живого, але пораненого в ноги Івана наїхав ворожий німецький танк. Та не зважаючи на це, троє дітей-сиріт разом зі своєю матір'ю все життя продовжували чекати батька з фронту...
Пережили страшні часи: голод, хо- лод, фашистська окупація. Жили біля німецької комендатури, тож Дарія Степанівна, будучи жінкою сильною й мужньою, постійно передавала всю інформацію по руху командування й пересування німецьких частин нашим месникам в партизанський загін. Потім було визолення і довгоочікувана перемога. Та й після неї Кулики краще жити не стали. Володя з Катею постійно хворіли, тож Люсі рано довелося йти на свій хліб. Оскільки неповнолітніх більше нікуди на роботу не брали, дівчина вже в п'ятнадцять років стала за прилавок. Перший запис у її трудовій книжці датований сьомим лютим 1953 року. Далі була вечірня школа трудової молоді, потім, вже у 1958 році наша Люся, які ніжно її всі називають і досьогодні, закінчила Чернігівський кооперативний технікум за спеціальністю «товарознавство», і відразу ж отримала посаду завідуючої у магазин «Одяг». Ось так, будучи ще зовсім юною, тендітна й вишукана Люда очолила колектив, більшість в якому були значно старшого за неї не тільки за віком, а й досвідом. Утім, увага й шанобливість, котрі вона завжди виявляла і до колег по роботі, і до відвідувачів магазину, разом з її надзвичайною діловитістю й фаховістю сприяли незаперечному авторитету серед колег та керівництва. А завжди дружні взаємини й позитивний настрій додавали сил та наснаги в роботі. Так непроста торгівельна справа стала для Людмили Іванівни найголовнішою в її житті.
Завжди відповідальна, чесна, принципова й водночас дуже щира й відкрита, великий оптиміст з життєвим креди «любити життя, поважати людей, творити добро» призвели до того, що колеги по цеху обрали її головою профспілки працівників споживчої кооперації Носівщини.
Багаторічний трудовий шлях Людмили Іванівни був відзначений відзнаками відмінниці споживчої кооперації та переможиці соцзмагань, її багато разів обирали делегатом обласних пленумів та з'їздів кооператорів...
Звичайно, змінилися часи і можливо, сучасна молодь ці нагороди може оцінити по - своєму, але в них свідоме, доросле, професійне життя цієї чарівної й елегантної жінки. Та й після виходу на заслужений віпочинок Людмила Іванівна не засиджувалася вдома, з головою поринувши у ветеранські справи своєї первинної організації та аматорського співочого жіночого колективу «Горлиця»...
А поряд з професійним та громадським життям - особисте. Я, донька, вдячна батькам за нашу дружню родину, за щасливе дитинство і юність, за старшу сестру- Тетянку. До речі, мама на свій день народження-25 річний ювілей народила старшу донечку. Я вдячна за той неоціненний життєвий приклад, за ту особливу атмосферу добра, любові, позитиву, радості в нашій родині. Збираючись разом, в рідній оселі, ми переглядаємо наші сімейні фото - сімейний архів, як каже мама, що закарбував багато щасливих моментів з життя нашої родини. Тож , ще раз і ще раз хочется подякувати рідній матусі, бабусі, прабабусі за її життєвий приклад, за любов, ніжність, щедрість душі, тепло серця, за оптимізм та позитив. Низький уклін за всі добрі справи. І від усієї родини, близьких, друзів хочется побажати нашим ювілярам - МІЦНОГО ЗДОРОВ'Я НА МНОГІЇ ЛІТА!
З повагою та найкращими побажаннями іменинниці від усієї нашої великої родини – Галина ГРЕСЬ- ГАВРИЛЕНКО.
