Андріївка

Матеріал з Енциклопедія Носівщини

Андріївка — село в Козарському старостинському окрузі. Населення становить 81 особу. Орган місцевого самоврядування — Носівська міська рада.

Розташоване між містом Носівкою і селом Козари. Відстань до Носівки — 9 км.

Утворене в 1922-1923 шляхом зселення навколишніх хуторів.

Станом на 2024 населення в селі постійно проживає близько 30 людей.

В селі раніше були школа і клуб.

Топоніміка[ред. | ред. код]

Вулиці: станом на 1 жовтня 2022[1] — вулиця Андріївська.

Кутки – Андреєвка, Жеребецьке;

Випас – Лози;

Болота – Грекове, Веремієве, Гламазда Мала, Гламазда Велика, Гопалове, Хвицьке, Бородавчине;

Ліси – Бабаричине, Острови, Роспадища, Базірчине;

Урочище – Клепали;

Копанка – Запорожанова;

Річка – Остерка;

Поля – Карпові;

Могила (курган) – Могила.

Подорожуючи Носівщиною[ред. | ред. код]

Джерело: Юлія ФільПодорожуючи Носівщиною, 4 вересня 2024

На карті Чернігівщини є кілька сіл з назвою Андріївка. В Носівській громаді воно лише одне. Розташоване за 8 кілометрів від Носівки, на історичному шляху від Санкт-Петербурга до Києва, або з Носівки до Козар. Хоча в реалі, я ніде не відшукала дорожнього знаку з написом Андріївка. Можливо вже перейменували, розмежували? А як же люди, їх життя!?

Щоб подорожувати селами Носівщини необхідно мати певний настрій. З першого погляду, ти не бачиш чогось геть вражаючого. Як один із прикладів тому, Андріївка Носівської ОТГ. В цьому селі лише одна вулиця у формі прямого кута, що має назву Андріївська. Поділено село на 94 садиби. Будинки — являють собою місцеві зразки «елітної» нерухомості. Вздовж центральної частини вулиці, по котрій проходить історичний шлях від Санкт-Петербурга до Києва, садиби старожилів хутора Жеребецький.

Інша частина вулиці, перпендикулярна основній, веде на північ до села Іржавець. В цій її частині — будинки «переселенців» села, що отримали наділи землі за часів радянської влади. На кожній, із двох частин вулиці Андріївської, є свої окремі поховання (кладовища), свої традиції і свої родзинки…

Мандруючи на своєму ровері з центру Носівки в напрямку Козар, за 30 хвилин я вже — в Жеребецькому! Безумовно історичне місце Носівщини — хутір Жеребецький, назву котрого за часів радянської влади стерли з пам'яті і з довідників населених пунктів нашого краю. На поштовому, торговельному шляху 18-19 століття, в цьому місці, мандрівників зустрічала «корчма» (за даними імперських карт 1854 року) та «колодязі» з джерельною водою.

Знайомлюсь з місцевими жіночками Галею, Інною, Євдокією Миколаївною та Ганною Федотівною та паном Миколою. З їх слів, дізнаюсь про неймовірні історичні факти, що розповідали їм їх бабусі та дідусі: «Обабіч центральної дороги — стояла хата-шкальня (шинок з ночівлею), де мандрівники з візниками могли перепочити, перехилити шкалик горілочки та напоїти чистою джерельною водою коней, — великим здивуванням для моїх співрозмовників було те, що я не знала що ж таке «шкалик», — Поступово утворилось поселення, що отримало назву — хутір Жеребецький. Старожилами являються родини Жереб, Орел, Сириці, Гриценки. Ближче до шляху, цивілізації та шинку перебрались їх пращури з хуторських поселень в лісі (між Лукашівкою, Козарами та Жеребецьким). Деревина з лісу та родовища червоної глини, з надзвичайною пластичністю, виручали хуторян при будівництві житла, — в силу великої ваги глини, її перевозити на великі відстані невигідно, тому виробництво зазвичай влаштовують неподалік місця розробки, так було і тут, — За хутором в бік Козар, поміж центрального шляху і річкою Дрижавою працював цегельний завод.

Слава про жеребецьку цеглу і глину йшла навіть по навколишніх селах і містах, — не випадково, що навіть сьогодні в Носівці, я чула перекази за глину з Андріївки, — З часом місця розробки, заповнювала вода, котрої було вдосталь в цій місцевості. Утворювались копальні-озера: Гарбузове, Жеребове, Орлове. Правіше від хутора, дорогою на Іржавець, в період «великої колективізації» і утворення колгоспів, тогочасний землемір Андрій «нарізав» новим членам колгоспу землі для забудови та господарювання. Утворилась вулиця (населений пункт), близько 3 км. Відтоді і пішла назва села — Андріївка. Ще, з правого боку, неподалік від центральної дороги в бік Козар, на місці колишнього точка, утворили машинно-тракторну станцію (МТС), — до речі, з розповіді чоловіка, я знаю що точок і земля навколо нього в декілька десятин, до колективізації, належала його діду, носівському козаку Ігнату Сидоровичу Філю (1892 р/н), — Тяжко працювали люди в колгоспі. Бідність і злидні були майже в кожній хаті. Однак родинні українські обереги зберігали, як святиню.

Доля подарувала мені можливість сьогодні в Андріївці, познайомитись з надзвичайно цікавою жінкою — Ганною Федотівною Никитенко (Микитенко) та доторкнутися до її родинного скарбу, нематеріальної культурної спадщини України. Неймовірне родинне надбання — плахта! Справжня святкова «повна» плахта прямого силуету з двох полотнищ картатої доморобної тканини, тканої в квадрати з червоних, помаранчевих та зелених вовняних ниток, з геометричним орнаментом. По сьогодні, як новенька, вона виблискує кольоровими нитками на сонці! Цей скарб характеризує святкове вбрання жінок Носівщини в кінці 18 століття на початку 19 століття, а саме села Козари (звідти переселилась родина) і змінює мою уяву, що в таки плахти могли вбиратись не лише на Полтавщині. Іншим дивом виявився — домотканий #РУШНИК довжиною в 7 метрів! Духовна святиня віруючої родини, частина інтер'єру, неймовірна прикраса хатнього, домашнього іконостаса з поєднаних білого і червоного кольорів зі специфічним орнаментом!

Багаті спогади Ганни Федотівни (1951 р/н) та Євдокії Миколаївни (1952 р/н) зі свого дитинства в Андріївці. Живуть вони сьогодні по одній вулиці — Андріївській, одного населеного пункту, хоча народились в різних населених пунктах: одна в хуторі Жеребецькому, а інша в селі Андріївка. На американських картах України, часів холодної війни, після Другої світової минулого століття, ми можемо відшукати «Zherebetskiy»(хутір Жеребецький) та «Andreyevka» (село Андреєвка). Найзахоплюючі дитячі спогади місцевих жіночок — про андріївський вертодром (базувались виключно вертольоти)! Невеликий військовий аеродром в Андріївці(площею 50-60 га) зі своєю заправкою, ангарами, освітленням, генераторами, телефонним зв'язком, санчастиною, радянськими військовими, полоненими німцями та парашутистами-десантниками — був дивом для місцевого населення в голодні післявоєнні роки. Ці спогади вартують багато… До речі, у мене був подив, що про існування цього військового аеродрома пам'ятають і старожили Носівки. На вертодромі тренували військових десантників після Другої світової війни. На початку 60-х років військова частина була розформована, а вертодром закрито. Закарбувались в дитячій пам'яті дівчат полонені німці, що працювали на відродження економіки СРСР та проживали на території МТС в колгоспних дощаних бараках. Потім розповідали, що полонених ніби «відпустили», але їх могили, як говорила дітям одна із бабусь — біля «Павлишиної Могили», історичного кургану між Андріївкою та Носівкою. Пригадували вони і свою чотирирічну школу, першого сільського вчителя, що жив при хаті-школі. Сьогодні навпроти того місця майорить серед кропиви ігровий майданчик «Від Олександра Кодоли»… На початку 2019 року в селі проживало 4 діточок, а сьогодні і тих не знайдеш. Як не знайдеш в Андріївці ні магазина, ні соціального працівника чи медсестри.

Стоїть посеред Андріївки стара величезна верба зі зламаним гіллям, зруйнованим стовбуром, уособлюється вона з жіночою силою та долею в цьому селі. Наші пращури поклонялись цьому особливому, священному дереву. «Де верба, там вода, — говорили старі люди, а ще, — «Верба коло брами — Господь з вами». Докір і біль викликають закинуті дворища, важко дивитись на вхідні двері до осель повиті лозою винограду чи хмелем, на пусті вікна, величезні клуні без запасів зерна, сплетені в єдине непролазні хащі садів, недоторкані криниці, розораний аграріями вертодром. Поріс кущами бузини та полину прадідівський точок — дворище МТС. Навколишня тиша гнітить і давить. Здається навіть пташки покинули Андріївку! З висоти своїх вершин поглядають на село і шумлять листям, ніби перемовляючись, лише старі білі тополі та верби.

Колодязь зі зрубом
Більше фото див. у статті Колодязі в Андріївці

Однак не покинули Андріївку сили природи — духи води! Символ багатства та родючості землі, життєдайності і невичерпності, символ поєднання небесних і підземних сил — це андріївські криниці (колодязі), що були викопані майже у кожній садибі! Ось і нині, забуті, закинуті колодязі викликають у нас повагу і майже містичні відчуття. Навіть сьогодні споглядаєш, на наповнені чистою джерельною водою андріївські колодязі і в захваті від майстрів, що залишили свої творіння не для одного покоління. Захоплюєшся багатогранністю архітектурно-конструктивного вигляду колодязів (криниць). Відчуваєш, що при першому твоєму бажанні коловорот (колодязний вал) або криничний журавель кожної із криниць, допоможе подорожньому втамувати спрагу. Здається ніби вчора, з них брали воду для пиття, купання дітей, біля них спілкувались і проводили магічні обряди. Звідси напоївши коней, їхали козаки боронити рідну Україну. Колодязі в цьому селі — здається освятив сам Господь! Для багатьох уродженців Андріївки (Жеребецького) їх криниця (колодязь) — пам'ять про батьків, кохану, символ рідного краю, символ непорушної віри у безсмертя народу, джерело його духовності. Тож згадаємо Шевченкове: «І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба…»

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]