Історія села Софіївки, школи та дитячого будинку

Історія села Софіївки, школи та дитячого будинку

«Історія села Софіївки, школи та дитячого будинку» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Розповідь Панченко Марії Павлівни, яка цікавилася історією села здавна, працювала вчителькою в школі, 15 років була головою сільради села Софіївки. Її прабабуся Катерина була покоївкою у Маюши, а її сестра – прачкою.

Записала Чуб Антоніна Іванівна.

Село Софіївка вперше згадується в 1858 році. В 1866 році в селі проживало 586 жителів, було 84 двори. Наприкінці 19 століття в 1897 році у ньому вже було 176 дворів і налічувалося 1139 жителів.

Татарівка, так колись називалося село, була розташована серед боліт. Називалося воно так тому, що тут було поселення татар. Про це свідчать 11 високих пагорбів-могил.

Після Переяславської Ради царський уряд розпочав розпоряджатися українськими землями на власний розсуд.

Російські чиновники, які особливо відзначилися на службі царю, отримували як нагороду землю в Україні.

Село, де були татарські поселення, були подаровані царем, придворному лікарю, який лікував царську родину в Петербурзі, Цицуріну Федору Степановичу. Не зважаючи на свій вже поважний вік, Федір Степанович заходився будувати будинки. На тому місці, де нині знаходиться гай, він побудував маєток на 25 кімнат. Поряд з ним звів церкву. І хоча Цицурін жив у Петербурзі але часто на перекладних приїздив у село. Він запам’ятався дуже добрим ставленням до селян, при потребі лікував їх.

Ближче до центру села був збудований будинок для племінниці Маї (Маюши), а ще далі Федір Степанович звів будинок для іншої племінниці Софії. Пізніше в ньому був дитячий будинок.

Побіля маєтків був посаджений ліс площею 47 га. В лісі росло 6 дубів-велетнів, один з яких зберігся досьогодні. Декілька дубів були спиляні на будматеріал у 1930-х роках, коли будувалися колгоспні ферми.

І зараз росте цей гай, хоча в степу такий ліс це рідкість.

Земство будувало школи (в Макіївці, Сальному, Степових Хуторах) та лікарні.

Помер Цицурін у Петербурзі, але за його заповітом був похований у Татарівці. Везли його з Петербурга в село на перекладних, тому що в той час залізниці ще не було. Спочатку його поховали в приміщенні церкви, але потім перепоховали біля церковного приміщення.

В часи громадянської війни могила була зруйнована, бо в ній грабіжники (начеб то денікінці) шукали золоту шаблю – нагороду Федору Степановичу від царя. Потім надгробну плиту переносили ще декілька разів і були спроби вести розкопки. Але де була могила Цицуріна спочатку вже ніхто не пам’ятає.

Двоповерховий маєток Цицуріна був розібраний у 1930-х роках на будматеріали і з них у Лосинівці побудували школу.

Церкву зруйнували також у 1930-х роках Маєтки племінниць Цицуріна – Маюши та Софії, на щастя вціліли. В маєтку Маюши біля гаю, згодом був створений дитячий садок. У маєтку Софії з 1917 по 1930 рік була економія, а потім там працював шкільний літній табір. Це було дуже мальовниче місце.

В невеликому парку були ще за життя Федора Степановича викопані три копанки (саджалки), дно яких було викладене дубовими брусами. Та потім ті бруси повитягували, копанки позамулювалися і заросли очеретом.

З початком війни в табір почали звозити безпритульних дітей. Вони ходили до школи в Татарівку і навчалися разом із сільськими дітьми.

Першим директором дитячого будинку був Кононенко Іван Григорович, людина добра з дуже м’яким характером. Тому і дисципліни в дитбудинку не було.

Це були дуже скрутні часи. Діти голодували і обмінювали в селі свій сякий-такий одяг на продукти.

Другим директором цього притулку став Колязін Федір Васильович. Він був вмілим організатором і покращив життя та побутові умови дітей. Сільські діти на той час жили значно гірше і приходили до дитбудинку міняти чорний хліб та сало на ковбасу та білий хліб.

Якось один із мешканців дитбудинку проміняв свої нові черевики та ще щось інше. Колязін Ф.В. помітив, що у дитини немає нового взуття, яке лише недавно видали. Він прийшов до школи і разом з директором вишикував учнів на лінійку. Потім попросив усих хлопчиків зробити крок уперед. Він помітив нове взуття на ногах учня Левченка Колі, мовчки підійшов до нього, зняв черевики і покрокував до дитячого будинку.

Після закінчення війни рідні стали розшукувати дітей.

Виникла потреба в перейменуванні села. Оскільки будинок був Софіївський, то й село з 1947 року стало Софіївкою.

В 1958 році статус дитячого будинку змінили і він почав приймати дітей з дошкільного віку. Прибували діти з Борзнянського будинку малюка, де вони утримувалися до дев’ятирічного віку.

В 1958 році директором дитбудинку була призначена Коломієць Ніна Олександрівна.

Шкільний будинок побудував дідусь професора Примака Федора Яковича, чиє ім’я носить районна лікарня в Носівці.

Коли розпочалася колективізація та розкуркулювання то він подарував цей будинок селу, а сам купив собі маленьку хатину.

Він дуже хотів аби його онук став лікарем. Коли Федір Якович поступив на навчання до Києва то дідусь пішки ходив до столиці, носив онуку харчі.

Школа називалася Примаковою. Першою вчителькою в ній та директором була Минко Меланія Федорівна.

Розібрали цей будинок на дерево в 1977 році.