Вихор Іван Іванович

Вихор Іван Іванович народився 1 вересня 1905 року (за старим стилем) у селі Калинівка Макіївської волості — помер 5 квітня 1983) — вчитель у школах Носівщини.

Він виховував нас патріотами

«Він виховував нас патріотами. "Заспівали солов'ї, і жаби попадали в яму"» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Колись, за часів Радянського Союзу, усіх нас переконували в тому, що курські солов'ї найспівучіші. А між тим, це зовсім не так, якщо курських солов'їв порівнювати з українськими і, зокрема, з Макіївськими. Ну, по-перше, Макіївські солов'ї, як відомо, південніші на три сотні кілометрів від курських. А значить, протягом довшого часу радують своїм співом, бо починають співати на кілька тижнів раніше. По-друге, наші солов'ї й завзятіші, мелодійніші і набагато голосніші, аніж курські. Сам у цьому пересвідчився, порівнюючи курських з Макіївськими солов'ями.

А проте, як кажуть, кожен кулик своє болото хвалить. Та, не випадково в епіграф своєї розвідки я виніс слова складного речення про солов'їв і жаб. Його нам, учням молодших класів, у 1964 році наводив наш незабутній учитель української мови та літератури Іван Іванович Вихор.

Хто ж він був, цей чоловік, коли про нього й через майже два десятки літ по смерті залишились найсвітліші, найсвіжіші спогади?

Іван Іванович Вихор народився 1 вересня 1905 року (за старим стилем) у селі Калинівка Макіївської волості Ніжинського повіту Чернігівської губернії (нині с. Калинівка Носівського району). Він був першою дитиною у тоді заможній селянській родині (а з роками розкуркуленій) Івана та Євдокії Вихорів. Через чотири роки у цій родині народилася ще й дочка Олександра.

Батько Вані й Шури, Іван Єлисейович, 1879 р.н., був учасником Російсько-Японської війни 1904 року. Був він Георгіївським кавалером, вельмишановною і авторитетною людиною у його рідному селі Калинівка. По закінченню цієї непопулярної війни для Російської імперії Івану Єлисейовичу так нестерпно хотілось дістатися додому, що від ріки Амур аж до своєї рідної Калинівки добирався майже пішки. Адже вдома його чекали не тільки батько й мати і вся рідня, а й кохана Явдоха. У тому ж році вони побрались. А наступного у молодого подружжя народився син, якого місцевий батюшка, охрестивши, нарік Іваном у відповідності зі святцями у честь святого Івана Предтечі.

Маленький Іванко зростав серед чарівної лісостепової української природи з вербами, і осокорами, білолистими тополями понад дорогою, серед садків вишневих, сливових біля хати та на городі, з крислатими яблунями та грушами. Бо ж Калинівка розкинулась на рівнинних родючих чорноземах. І тут що не посади, то обов'язково виросте і вродить.

У восьмирічному віці Ваня Вихор став ніжинським гімназистом. До навчання у гімназії, між іншим, готував його не хто-небудь, а сам І. Приймак, також уродженець Калинівки, майбутній професор медицини. Далі була праця у рідному селі, як то кажуть, вдома і на полі. І, і звичайно ж, була мрія навчатись далі, яку наполегливий юнак здійснив, витримавши іспити в Ніжинському інституті соціального виховання по спеціальності українська мова та література у школі, який він успішно закінчив у 1934 році.

З осені цього року Іван Вихор учителює рік на Київщині (Обухівський район). У1935 році одружується з красунею із свого рідного села, десятьма роками молодшою, і з осені даного року працює у сусідньому селі Софіївці. Викладає українську мову та літературу, а, крім того, ще й обіймає посаду директора Софіївської неповної середньої школи. Тут він залишався працювати до початку Великої Вітчизняної війни, перебуваючи на броні як учитель і директор школи.

У Софіївці народилися обоє дітей родини Івана та Тетяни Григорівни Вихор: Валентина і Євген.

А в 1943 році, другого ж дня після звільнення Софіївки від фашистської окупації, Івана Вихора мобілізували до лав Червоної Армії, яка з кровопролитними боями просувалась у напрямку до Берліна. На щастя, Іван Вихор залишився живим і переможцем. Обпалений війною, він повернувся у Софіївку до своєї сім'ї наприкінці серпня 1945 року.

Та не тільки посада директора Софіївської семирічки була заповнена іншим педагогом ще з вересня 1944 року, але й шкільних годин української мови та літератури також не було. І тому Івана Івановича як головного годувальника сім'ї призначили учителем за фахом у ще більш віддалене село від тодішнього райцентру (Лосинівка) – у Макіївку. Рівно 20 років він вчителював у Макіївці. У цьому селі у 1965 році вийшов на пенсію за віком. Тут і помер 5 квітня 1983 року. Поховали вчителя Івана Івановича Вихора серед степу широкого на Вкраїні милій. Могила та серед поля неподалік села. Там розташоване одне з восьми діючих сільських кладовищ. Адже Макіївка величезна! Щоправда, нині вже тільки за площею, бо населення лишилося менше, ніж півтори тисячі чоловік і ті переважно пенсіонери. Учнів тепер у Макіївській середній школі ледь за сотню. А, наприклад, у тому ж таки вже згадуваному сумно-радісному, переможному 1945 тільки Макіївських учнів було майже дві тисячі. Не кажучи вже про все доросле працездатне населення, сюди ж плюсуючи усіх інвалідів Першої і Другої світових воєн та стареньких бабусь та дідусів – цих духовних оберегів цікавих для підростаючої малечі. Макіївка хоча і принесла на алтар Перемоги сорок п'ятого 574 найкращих синів своїх, та все ж на той час вона була великим селом з близько шістьма тисячами жителів.

Кажуть, курчат по осені лічать. З підрахунками ж тих гамірливих хлопчиків та дівчаток, Макіївських учнів, які пройшли через руки і серце І. І. Вихора, звичайно ж, ми запізнилися на добрі три-чотири десятки років! По великому рахунку, учитель таки став тим біблійним Іваном Предтечею у справі відновлення української духовності. Став він предтечею своєю невтомною працею на поприщі сільського рядового трударя-вчителя, українського філолога. Став він предтечею з безліччю перевірених учнівських зошитів, з виправленими ним помилками та закладеними у душу кожного з нас, його вихованців, зерняток патріотизму, любові до свого рідного, українського, посіяв зернятка любові до українського слова, строго дотримуючись Шевченкових настанов разом з виробленим ним самим власним досвідом, який Іван Іванович щорічно невтомно удосконалював, відшліфовував: «Чужому навчайтесь, а свого не цурайтесь!». Це речення-заповіт ми на уроці української мови навіть розбирали по словах, аналізуючи з мовної точки зору, (а з життєвої нам, його учням, і так само собою було все зрозумілим).

У першу чергу незабутній Іван Іванович дбав про те, щоб його учні раз і назавжди, полюбивши рідне українське слово, мову нашу солов'їну, вже ніколи ні за яких спокусливих обставин від неї не відцурались. Бо це мова не тільки його, учителя, а це мова батьків і матерів, дідусів і бабусь, і усіх наших пращурів. Отож, учитель Іван Вихор і йому рівні дбали не тільки про розширення грамоти своїх учнів, у межах шкільної програми, вони були вищими за ці програми і проникливішими та далекогляднішими, часто відхиляючись від заготовлених для розбору слів і речень у методичній літературі, ретельно перевіреній та затвердженій тодішнім Міністерством освіти УРСР.

Я міг би навести безліч прикладів простих і складних речень, які наводив учитель на своїх уроках з української мови. Вони навік вкарбувалися у мою пам'ять з тих пір, як у 1963–1965 роках (вдуматись тільки – це майже чотири десятиріччя тому!) мій улюблений вчитель наводив їх для розбору «по кісточках» у нашому класі, але обмежусь лише двома. Ось вони: «Пішов дощ і стріхи «заплакали» або «Тиха українська ніч, але сало переховати треба».

Хіба це не очевидно, що у цих чітких, прозорих, прозових реченнях наш учитель оголяв нам не тільки свою поетичну душу, але й відкривав поетичні душі у нас, ще зовсім юних. Ми майже всім класом розуміли його своїми серцями. Адже у ті часи він не міг розповісти нам, малечі, про усі свої жалі, почуття та про жахливу долю багатостраждальної нашої України. Але він міг висловити свій смуток через такі слова, як «стріхи «заплакали».

А ми переважно під тими солом'яними стріхами жили у своїй рідній Макіївці. І коли вже стріхи «плачуть», то чи ж до радощів та веселощів усім тим нашим односельцям.

У ті часи Іван Іванович не міг навіть словом обмовитись про голодомор 1933–1937 років. Але ж ми, його учні, дуже добре знали від своїх батьків, рідних, від своїх односельців про цей жахливий час, коли щонічно не те, що сало переховувалось, а переховувалось і все їстівне. Ми прекрасно розуміли, у які роки треба було «переховати сало». Та не на жалях навчав і виховував учнів наш мудрий учитель. Його виховання було життєстверджуючим, з вірою та мрією у майбутнє, яке, як він вірив, для нас буде обов'язково радісним і світлим.

І досі стоять, ніби живі, перед моїми очима образи Чіпки та Польової Царівни – Галі, які створив у моїй уяві Іван Іванович. Стоять перед очима не тільки вони, а й безмежне житнє поле. І Чіпчина хата убога, помазана рудою глиною, а вже потім, коли Чіпка виріс, то і його, вже нова хата, побілена крейдою, як у нас в селі.

Наш клас був останнім у вчителюванні І. І. Вихора. І саме тому нам він передав свій найбільший, найдорожчий досвід свого учителювання, досвід Педагога-практика. Пам'ятаю, вже перед самісіньким виходом на пенсію були такі його слова до нас: «Діти! Де б ви не були, куди б не закинула вас доля або недоля, ніколи не забувайте, що ви українці і ніколи не цурайтесь своєї рідної мови». Сказав тихо і зі сльозами на очах. Але усі ми у класі, певно, дуже його почули і, переконаний, кожен із нас, тринадцятирічних, сам для себе зрозумів останні його напутні слова. Жоден із нас не став російськомовним або іншомовним.

Судячи лише по своєму класові (а мені і моїм однокласникам у цьому та наступному роках виповниться по п'ятдесят!) можу сміливо стверджувати, що педагогічне життя нашим учителем Іваном Івановичем прожито немарно. І це навіть якщо не брати до уваги того факту, що щорічно від десяти до п'ятнадцяти відсотків його вихованців, закінчивши навчання у Макіївській середній школі, згодом неодмінно здобували вищу освіту в усіх галузях людських знань. А це дуже й дуже великий відсоток, як для загальноосвітньої сільської школи з глибинки.

Мені ж, одному із його колишніх учнів, залишається тільки подивуватися величі його духу. При його безмежному духовному багатстві, щедро роздарованому своїм учням, у страшенній бідності пройшов увесь 20-річний період Макіївського життя радянського учителя (як тоді прийнято було величати таких людей) І.І. Вихора!

Сім'я з чотирьох осіб тулилася в одній маленькій вузенькій кімнатці комунальної квартири для вчителів.

Але, не дивлячись на цей жахливий побут, Іван Іванович жодного разу і не з'явився у клас до учнів непідготовленим. Він завжди знав усе на «відмінно» ішов до нас з піднесенням, бадьорий, полишаючи перед порогом вхідних дверей школи усі тягарі життєвих незгод. У класі ніхто його не бачив засмученим.

Власну селянську невеличку хатку І. І. Вихор розпочав будувати на заощадження від своєї мізерної платні вчителя, але так і не добудував за свого життя. Не вистачило статків.

Добудував ту маленьку хатку та ще й прибудував веранду вже його син Євген, де він зараз і проживає зі своєю сім'єю. Євген Іванович не тільки добудував батьківську хату, але й продовжив батькову справу – став учителем історії. Він одружений на макіївчанці, мають синів – Олега та Володимира. І дочка-красуня І. І. Вихора, Валентина, також вийшла заміж за макіївчанина, стала носити прізвище Кобко. Ця родина проживає в Москві. Чоловік Валентини Іванівни – професійний військовий.

Щедрим на знання учням, справжнім предтечею був наш учитель Іван Іванович Вихор.

Вічна йому пам'ять. І хай для нього буде Макіївська земля пухом!

Олександр Баклан, Макіївка.