Васюк Анатолій Максимович

Анатолій Васюк

Анатолій Максимович Васюк (народився 14 квітня 1940 в місті Остер — помер 24 серпня 2018 в Носівці) — музикант і педагог, викладач по класу флейти і кларнета Носівської музичної школи.

До життєпису

Грав на саксофоні в ансамблі, створеному орієнтовно у 1967-68 роках викладачами нещодавно створеної в 1965 році Носівської музичної школи. Ансамбль грав сучасні джазові композиції та популярні естрадні мелодії тих часів.

Понад 50 років навчав дітей музики.

Похований в Носівці на Центральному кладовищі.

Він жив серед нас

Джерело: Василь Кияниця: Він жив серед нас…, Носівка Nosivka Носовка, 19 грудня 2021

Він жив серед нас…

Анатолій Максимович Васюк. Вчив дітей музиці. Чудовий шахіст. Всебічна особистість

В Носівку переїхав з Остра, де народився в 1940 році. Батьки – колгоспники. Мама, Стаскевич Ніна Францівна була дояркою, батько Максим Іванович, теж працював на фермі. А Анатолія, ще школярем, приваблювала музика. Його часто можна було побачити біля сільського клубу, що був поруч. Хлопчину помітив клубівський музичний керівник і запропонував навчитися грати на акордеоні. Радості Анатолія не було меж! Його помітили! А коли бажання співпадає з навчанням, то результати часто стають навдивовижу швидкими.

Проте, у хлопця залишилася невтіленою ще одна дитяча мрія – навчитися грати на гітарі, бо на той час цей інструмент був популярним в молоді. Та де ж взяти кошти на гітару? Почав допомагати дорослим розвантажувати баржі на пристані. І мрія збулася. Та… Батьки бачили Анатолія звичайним водієм автомобіля, вважаючи професію серйозною, гідною мужчини. Так, після школи, він опинився в Чернігові на курсах водіїв. Почав працювати на будівництві.

Однак любов до музики не відпускала. Освоївши акордеон, гітару він успішно грав на молодіжних вечорах і інших тодішніх культурних «тусовках». А тут якось побачив оголошення про набір до Ніжинського культосвітнього училища. Вступив не вагаючись на відділ духових інструментів. Душа знову повернулася до улюбленої справи. То й навчався залюбки. А щоб було трішки легше фінансово, пішов у спортивну секцію вільної боротьби. Там студентам-спортсменам давали безкоштовні талони на їжу.

В Носівці Анатолій Васюк опинився за направленням з училища. В трудовій написали: «Викладач відділу духових інструментів Носівської музичної школи по класу кларнет». Той запис виявився у трудовій першим і останнім. За довге життя навчав діток грати на кларнеті, тромбоні, трубі, валторні, флейті, саксофоні… І був багаторічним незмінним керівником духового оркестру й душею колективу музичної школи.

За півстоліття роботи в музшколі змінювалися десятки учнів, змінювався склад оркестру, змінювався репертуар… Тільки керівник був незмінним. Навчаючи дітей, навчався сам, заочно закінчивши Чернігівське музичне училище. 50 років Анатолій Максимович віддав улюбленій справі, навчивши музиці біля сотні учнів, чверть з яких стали професійними музикантами різних оркестрів України: оркестр Збройних Сил України, Національний Академічний духовий оркестр, Національний Президентський оркестр… Навчаючи дітей «за посадою», навчив грі й власних. Олена та Євген під батьковим керівництвом опанували флейту та кларнет. Ще й загальноосвітню школу закінчили із золотими медалями. І внучка Маринка грає. Ось таким він був вчителем!

А ще Носівка добре пам'ятає Анатолія Максимовича як самовідданого шахіста, неодноразового чемпіона району. Він був закоханим у цю гру й своє захопленням передавав вихованцям разом з музичною грамотою. В мене в пам’яті й до сьогодні його змовницьки примружений погляд і питання: «Ну що, зіграємо?»

Василь Кияниця

Соло на флейті для Вчителя

(з газети "Носівські Вісті від..... )

У ТОМУ далекому році йому, жителю Остра, було двадцять п'ять. Він їхав із дипломом Ніжинського культосвітнього училища за призначенням у Носівський райвідділ культури і енергія творчих задумів переповнювала його думки й серце. І всі райдужні, в обрамленні яскравих тонів та мажорних звуків. Як кожен справжній музикант, віз у собі море мелодій, одна від одної краща і довершеніша.

А вона тоді лишень народилася. Відлік її віку вівся ще місяцями. Ніжна, тендітна, але вже також настроєна на величну перспективу.

Їх познайомили. І з того дня і по сьогодні вони нерозлучні вже рівно 35 років. Він – завідуючий відділом по класу духових інструментів Анатолій Максимович Васюк і Вона – Носівська музична школа. Вони настільки зріднилися, що рідніших у неї тепер немає. Не зрозуміло тільки кому з них хто ким доводиться: чи то він її батько, а чи її син. Та хіба ж важливо. Вона свого Максимовича любить за те, що в його трудовій книжці єдиний запис про прийом на роботу у Носівську музичну школу, за вірність справі і своєму колективу, за те, що він – найкращий педагог школи – її гордість. Коли Анатолій Максимович, розповідаючи про себе, повідав, що за 35 років не був жодного разу на лікарняному листку, я була у захваті від почутого. Звісно запитала, як це йому вдалося, і дізналася, що він окрім музики, з дитинства дружить зі спортом, був призером по боротьбі в Ніжині, в Носівці – з шахів, не цурається фізичної праці. Але вже пізніше, коли наодинці перечитувала нотатки розмови, аналізувала факти, раптом несподівано зробила відкриття: це сама Школа оберігала від хвороб і негараздів свого кращого Педагога.

Поки що він найбільше у школі виховав випускників – понад 60 і 25 із них стали професійними музикантами. Хто уважно слідкує за новинами культурного життя району, вже неоднораз зустрічав згадку про те, що нинішні викладачі музичної школи Ігор Олександрович Сушко та Олександр Олександрович Тимко були його вихованцями. Проте, чому були? Вони й тепер, вже будучи колегами, не перестають вважати себе його учнями. З ним поряд почуваються надійно. Але й ті випускники, котрі грають в оркестрах країни, навіть у президентському і Національної гвардії, або ще навчаються в училищах, вищих учбових закладах (учень Віталій Веремійко став першим студентом Донецької консерваторії), приїжджаючи додому, неодмінно знаходять час, щоб зустрітися з улюбленим учителем.

Розгадати цю таємницю прихильності учнів до учителя мені допоміг директор музичної школи Віктор Олександрович Куклюк. Він розповів, що за 18 років спільної праці мав численні нагоди вивчати педагогічний почерк Максимовича, і зрозумів, що він грунтується на батьківському підході до кожного учня. Тобто, слабенького в успішності старається впевнити, що той може опанувати інструментом, якщо повірить у власні сили і буде наполегливо працювати. А здібному учневі не дозволяє зупинитися у рості ні на мить. Дає ускладнені завдання, розвиває його творчий потенціал. Діти з його класу беруть участь в інструментальних ансамблях різного складу, в оркестрі. А вже коли вихованець відчує душевний потяг до музики і вирішить, що вона буде його майбутньою професією, Анатолій Максимович не жалкує позаурочного часу ні в будні ні у вихідні. Готує з ним програму і супроводжує на конкурс (скільки грамот привозили його учні, а значить – нагороджували й учителя). А в кінці-кінців, коли позаду випуск, а попереду – вступні екзамени до училища, учитель “муштрує” вихованця, аж поки той не їде на випробування. І неодмінно поїде з ним. Ще не було такого випадку, щоб учні Максимовича “провалювалися” на екзаменах. Я щораз також поряд з ним – завершив свою розповідь директор школи, - і бачу як учитель дає останні настанови учневі: головне – не хвилюйся, почувай себе так, ніби ти на уроці, граєш для мене. Ось вони й грають, як для учителя, відчуваючи його духовну підтримку. Ця єдність, цей зв’язок вже неможливо порушити. Він залишається назавжди.

Та не підозрюють учні, що став Анатолій Максимович справжнім педагогом, завдяки тому, що в дитячі роки зустрівся сам з добрими людьми, котрі допомогли йому протоптати стежину до мрії.

Він і сам не знає, звідки вона взялася у його серці. Каже мабуть, це доля так розпорядилася. Бо жили ми в Острі під самісіньким клубом. І як же мені туди не ходити, коли там було завжди весело.

— А коли купили для клубу набір духових інструментів для оркестру (я тоді вчився у 6 чи 7 класі), то вже для мене там наче медом намазали. Я був ще малий для оркестру, але ходив на усі репетиції, слухав. Дивився, старався й словечка не пропустити, що говорить художній керівник. Мене не проганяли. Так було тривалий час. Аж якось доля змилостивилась наді мною – вибув із колективу один учасник і мені запропонували спробувати пограти. Дали тенор – пішло на диво все, як по маслу. Вивчив ноти і вже згодом опанував майже усі інструменти. Трішки я порушив послідовність, бо не сказав, що перед цим навчився грати на акордеоні. У нас у школі учителем співів був колишній військовий музикант. Прізвище його Нелюбін, а ім’я забув – він осетинець і воно було незвичним, не запам’яталось. У нього був власний акордеон, з яким він не розлучався ні на уроках, ні на заняттях хору, ні на танцювальних вечорах. А мені страшенно хотілось на ньому грати. От і чекав терпляче тої миті, коли учитель вийде на перерву. Я швиденько хапав інструмент і ну бігати пальцями по клавішах і кнопках. Я ж придивлявся, як це робить учитель. В мене вже стали виходити нескладні мелодії. І якось я таки впіймався за грою. Та учитель не сварився, він став мене вчити. А потім був цьому радий, бо я вже міг підміняти його на танцях.

— У мене довго не було жодного власного інструмента. Аж поки не заробив у нашому порту гроші (розвантажував баржі), тоді купив гітару. Це був на той час дуже модний інструмент. Двоюрідний брат, друзі показали, що вміли, а далі сам навчався. Якби ж у нас тоді була музична школа, я б неодмінно туди записався. А так її відкрили, коли я закінчив школу. Закінчив і вступив до Ніжинського культосвітнього училища на духовий відділ – по класу тенора. А звідти вже направили в Носівку керівником духового оркестру в будинок культури. Та якраз у цей час організовувалася музична школа і мені запропонували спробувати себе на посаді учителя. Я погодився, набрав перших 12 учнів. Дев'ять із них стали потім музикантами. Ігор Сушко із цього першого випуску. Учив дітей і сам учився. У Чернігові відкрили музичне училище і я вступив заочно по класу кларнета. Оце і все. Роки збігли, не зогледівся, що вже ось і пенсія підійшла…

Це, скажу вам чистосердечно, лише за документами Максимовичу сьогодні шістдесят. А насправді має вигляд і саме головне, ще так почуває себе, значно молодшим. Життєрадісний, енергійний, завжди невловимо заклопотаний. Тільки що був, кажуть, у музичній школі і вже побіг у районний будинок культури (він активний учасник художньої самодіяльності), краще зателефонуйте до нього і домовтеся про зустріч, бо в нього вільного часу, щоб десь сидів без справ, не буває. Але з готовністю все залишить, якщо комусь потрібна його допомога. Він – душа колективу музичної школи. Такого добропорядного товариша, як він, ще не так то й легко знайти.

І такого турботливого сім'янина, прекрасного батька. Максимович дуже вдоволений, що дружина Людмила Василівна, учителька філології Носівської СШ №1, у всьому його підтримує. Донька Олена і син Євген, старанно навчалися, обоє закінчили середню школу із золотою медаллю. А плюс до цього ще були батьковими учнями по класу флейти і кларнету. Олена, як і тато, має перший розряд із шахів. Професійні шляхи дітей різні і не пов’язані з музикою. Але музика все одно живе поруч з ними. У домі є різні інструменти, серед них – фортепіано. Застав якось, що воно бринькає собі тихенько і не сміливо. Заглянув у кімнату, а то онучка Маринка захоплено цікавиться звучанням клавіш. Пограв для неї, дечому повчив. Їй сподобалося. З того часу стала частенько навідуватися до дідуся на уроки, слухати як його учні грають. Потім сама пробує. Їй всього шість років, в музичну школу ще вступати рано. А ось прийти до дідуся можна коли хочеш. У нього ще стільки учнів є, яким навчатися не один рік…