Шкребель Григорій Павлович
Григорій Павлович Шкребель (народився 20 серпня 1946 в селі Червоні Партизани) — полковник у відставці, художник, громадський діяч.
Закінчив Червонопартизанську середню школу, потім військово-політичне училище в Києві, педагогічний інститут в Чернігові.
Громадська діяльність[ред. | ред. код]
- Голова Носівського відділення Чернігівського земляцтва (з грудня 2016);
- заступник директора творчого об’єднання «Золота палітра України»;
- член творчого об'єднання художників «Київський вернісаж».
Одне життя – дві долі[ред. | ред. код]
- Нарис Петра Медведя в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
У мистецтво кожен приходить власним неповторним шляхом. Одні готуються стати художником у специфічному середовищі, яке гранить природний талант змалку. Інші самотужки дозрівають до того моменту, коли краса сама вривається в їхню душу і змушують її заквітати, всупереч реальному світу, що вже сформував філософію життя. Григорій Шкребель поза сумнівами належить до других самовидців, до серця яких краса достукалася в солідні літа, перекресливши всі попередні надбання, уявлення про вищі духовні сфери. Він і сам добре розуміє, що віднедавна має дві рівноцінні долі.
Чи міг сільський хлопчина з Червоних Партизанів навіть подумати, що колись, пройшовши сотні нелегких доріг — часом у гарячих точках планети, де замість синиць висвистували смертоносні кулі, він стане колись у рідному переліску та й задивиться на чари землі, а далі візьметься за пензля та й заходиться передавати як бачене в натурі, так і заховане в глибинах душі? А ще згадає, як колись, у шкільні роки, випускав стіннівку, оформляв рукописний альманах "Творчість". А там згадається і армійська молодість, коли доводилося готувати наочну агітацію. А потім прийде на думку ніби й малопомітна роль старшого брата Василя (на великий смуток, так рано померлого), який навідувався до свого брата-офіцера на Кавказ і не минав найменшої можливості рушити в гори з етюдником. Тоді відкрилися ази малювання й молодшому, Григорію. І як заповіт було його пізніше рішення — продовжити справу старшого.
Його добре поносило армійськими шляхами. Рядовий строкової служби не замислювався навіть про своє родове коріння. Але коли бойові командири — ті ж Герої Радянського Союзу Микола Макаричев та Павло Звєрєв почали настійливо рекомендувати ініціативному солдату вступати до військового училища, він згадав, що його прадід був моряком та брав участь у повстанні кронштадтських моряків 1905 року. А вже живий приклад батька, Павла Кириловича, фронтового розвідника з багатьма бойовими нагородами, впливав на його формування безпосередньо. Як і розповіді улюбленої бабусі, яка прожила дев'яносто шість років та все полюбляла згадувати, що вони таки козацького роду, що вона служила в маєтку самої княгині Долгорукої.
Так і пролетіло понад 25 років армійської служби – a це стійке сходження службовими щаблями від рідковусого лейтенантика до поважного полковника, пристрасного політпрацівника, який чесно сповідував тогочасну ідеологію — бо хто з нас чинив інакше? Так і опинився повний сил офіцер поза бортом активного життя. А тут розвал імперії, поділ армії, тут народження вільної держави України, до якої він повернувся з щирим бажанням служити її розбудові. Та...
Реальний світ виявився набагато жорстокішим і жорсткішим, об нього розбивалися дев'ятибальні вали мітингових пристрастей, нова держава народжувалася в муках. А він, талановитий офіцер, мусив тішитися безкінечним відпочинком, бо і в новій армії чинилося щось незрозуміле. Його бойові побратими-командири Віктор Цвєтков та Олександр Шалугін, що вийшли в запас, теж описували подібні процеси, що стали глобальними. І от саме в години нелегких роздумів про власне майбутнє й озвався в душі Григорія Павловича задавнений потяг до малярства. Так і пригорнула його до себе друга доля.
Ось уже чимало літ столицею його серця знову стало велике мальовниче село Червоні Партизани. Там він обладнав майстерню, в якій гранить талант пейзажиста. А коли й наїздить до Києва, то хіба щоб зустрітися з колегами-художниками Василем Костюком, Лісковським, Олефіренком та іншими, побувати на виставках чи поштовхатися з своїми мальовничими полотнами на Андріївському узвозі.
І тим більше його досягнення, що зумів досягти такої досконалості, яка під силу тільки справжнім самородкам. Він свій у середовищі таких же талантів од народу, які об'єдналися в спілку "Київський вернісаж". Його недарма прийняли в Міжнародну технічну академію, де є й відділення художнє. А його чарівні пейзажі, які передають красу сходу й заходу, зимову дорогу до забитої снігами хатини його дитинства чи встеленого жовтим листом переліска над тихим болотом, уже перелетіли більше як у сорок країн світу, розносячи славу України. І коли гине рідна природа, Григорій Павлович поспішає зберегти її на полотнах — нехай далекі нащадки знають, яке було їхнє минуле.
Григорій Шкребель пише багато й талановито. А ще прагне давати картинам нове життя серед людей, даруючи пропахлі світлом і барвами пейзажі військовим частинам і школам, трудовим колективам і окремим землякам. Друга його доля виявилася набагато щедрішою на добро. Нещодавно його новий зимовий пейзаж прикрасив і земляцький офіс. І коли комусь захочеться відчути себе на рідній землі, не вибираючись із столиці, подивіться на стару сільську хатину під снігом, аж синюватим від пересичення світла, і вам стане легше на серці. Колишній офіцер бодай таким чином продовжує служити рідній Україні, яка гостро потребує духовного оновлення.
