Доліч Марія Петрівна

Доліч Марія Петрівна (до заміжжя Скрипець, нар. 1918 в с. Володькова Дівиця — померла ?) — вчителька молодших класів у школах Носівського району.

Життєпис

В 1938 р. закінчила педтехнікум, з того ж року і до початку війни працювала в Носівській неповній середній школі №1.

Під час окупації переїхала до Мрина. Працювала в школах у Мрині і Селищі аж до пенсії.

Родина

Чоловік: Доліч Олексій Олексійович.

Донька: Борисенко Леся Олексіївна (до заміжжя Доліч (1939 — ?) — вчитель історії в Селищенській школі.

Карби на серці

«Карби на серці» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Минулої осені Носівська СШ №1 відзначила свій 130-річний ювілей. Сьогодні вже не так легко збирати матеріал про історію школи, а вже через якийсь десяток років взагалі багато чого може бути втраченим безповоротно. Нині, поки ще живі свідки тих подій, які стали для нас історією, маємо звертатися до них за допомогою. Люди, спасибі їм, охоче діляться спогадами, фотографіями, документами, які поповнюють експозицію.

Багато чого розповіла і подарувала для музею школи Марія Петрівна Доліч, моя перша вчителька.

Попри те що вона перед війною працювала в Носівській неповній середній школі № 1 (Буртовській), середню школу № 1 вважає рідною, бо шестеро дорогих їй людей в різні роки вчителювали тут. До війни завучем СШ № 1 працював чоловік Марії Петрівни – Олексій Олексійович Доліч. Його племінниця Галина Олексіївна Яковенко (Доліч) викладала українську мову та літературу, а її чоловік Яків Денисович Яковенко – хімію й природознавство. Після війни з школою № 1 на довгі роки пов'язала вчительська доля брата Марії Петрівни – Андрія Петровича Скрипця, вчителювали тут його дружина Галина Олексіївна й дочка Валентина Андріївна. Кожен з цих педагогів заслуговує найтепліших слів вдячності за їх працю, людяність... Але сьогоднішні спогади Марії Петрівни – про вчителів, які згоріли у тій проклятій війні, чиї імена викарбувані на меморіальній дошці, що на фасаді СШ № 1

Не повернувся з фронтових доріг чоловік Марії Петрівни. В її болюче чекання чорною звісткою увірвалася похоронка. Так сказати – майже нічого не сказати. Звичайно, у війну гинули тисячі, мільйони людей. І що, здавалося б, варта ціна одного життя? Та для Марії Петрівни в ньому, єдиному, був цілий світ.

Зійшлося двоє освічених, розумних, красивих людей. Олексій Олексійович Доліч уродженець Мрина, з 1908 року народження. Після закінчення Київського педінституту імені Горького з 1934 року працював директором Носівської неповної середньої школи №1 (Буртовської). Потім його перевели в СШ №1 завучем. Марія Петрівна Доліч, уродженка Червоних Партизан, закінчила у 1938 році педтехнікум. Одразу ж 20-річна вчителька молодших класів приступила до роботи. А в 1939 році вони одружилися. Скільки надій, планів, мрій! І все перекреслив чорний від горя 1941 рік... Це ніби про них у пісні співається: «Какой бы мы красивой были парой, мой милый, если б не было войны…»

Таке коротке було сімейне життя, так мало щастя випало на їх долю, така неймовірно тяжка втрата...

У 1942 році Марія Петрівна переїздить у Мрин до сестри чоловіка, але зв'язку з Носівкою не втрачає. Її брат А. П. Скрипець з дружиною передають через неї відомості про життя в окупованій Носівці: коли буде облава, відправка в Німеччину, хто сидить у в'язниці, кому потрібна допомога та ін. А через К.В. Скороход, вчительку з Мрина, вісті йшли у партизанський загін.

У скупій записці воєнних років, що її зберегла і передала для музею дочка К.В. Скороход – Р.В. Дерев'янко, між інших прізвищ людей, які допомагали партизанам, значаться: А.П. Скрипець, Г.О. Скрипець, М.П.Доліч, Н.Д. Жук та ін. Через власну скромність ці люди не любили афішування таких епізодів свого життя, бо вважали, що робили посильну справу, захищаючи Батьківщину. Дякуючи милосердній долі, залишились живі. А ось молоде подружжя Яковенків прийняло справді мученицьку смерть.

Галина Олексіївна Якоеенко (Доліч) з 1919 року народження, мринчанка, на рік старший її чоловік Яків Денисович, уродженець Плоского. Обоє до війни працювали в Носівській СШ №1. Коли почалася війна, Галина Олексіївна переїхала в Плоске до свекрухи, а Яків Денисович пішов на фронт. На початку 1942 року він повернувся додому, дивом вирвавшись із полону, поранений, контужений. Як сільські активісти, Яковенки в числі інших жителів Плоского потрапляють до списку заложників. Це була помста окупантів за вбивство німця із собакою поміж селами Плоске й Мрин. Наїхали карателі, оточили село, стали забирати заложників. Забрали Якова Денисовича, Галину Олексіївну, інших плосківчан і всіх їх, близько 50 чоловік, живцем спалили в хаті партизана Коробки.

Вдумайтесь, люди, в суть цієї трагедії. У кожного з них була своя доля, жива душа, людська краса. Зокрема, подружжя Яковенків – їй було тільки 23, йому – 24 роки. Їм би жити, творити, виховувати дітей, яких у них залишилося двійко маленьких Це все згоріло в тому страшному живому пожарищі. Сестра Якова Денисовича Марія із старенькою матір'ю виростили, виховали сиріток. Тепер вони живуть у Донбасі.

Спогади, спогади… Іноді вночі не дають спати, а вдень дихати Якби роки не лікували біль втрат, то хіба можна було б винести цей тягар горя. А жити було потрібно заради тих, хто загинув, заради дітей своїх і чужих, що залишилися сиротами і які до певної міри також лікували душу від розпачу. Бо хіба можна замикатися у власному горі, коли на тебе кожний день дивляться допитливими оченятами 34 першокласники, у яких за плечима 5 років украденого війною дитинства? У більшості з них не повернулися з війни батьки, яких діти й запам'ятати добре не встигли, відчути надійність батьківського плеча. Усіх їх не тільки потрібно було вчити грамоти, а й відігрівати застуджені війною душі, навчати добру, виводити людьми в життя. А вдома ж свої Леся та Владислав… Отож мусила триматися.

Отак у трудах і турботах минали день за днем, за роком – рік, аж до виходу на пенсію в Мринській середній школі. Недавно Марія Петрівна розміняла дев'ятий десяток літ. Досі клопочеться по господарству, докладає всіх зусиль, щоб вижити з дітьми, внуками та правнуками. Уклін Вам, Учителько! Спасибі за Вашу працю й невигойну пам'ять про тих дорогих Вам людей, яких забрала війна.

Н.Фурса (Байда), 1999 р.