Школа. Записки дивака

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Обкладинка книжки

"Школа. Записки дивака" — книга Сергія Іващенка.

Книга розповідає про навчання автора у школі на Дослідній станції (1947-1954) і Носівській школі № 1 (1954-1957), містить авторські характеристики вчителів того часу.

Вихідні дані

Школа. Записки дивака. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 48 сторінок.

Тираж 100 примірників.

Анотація

Школа — що це? Це місце, де ніжне дитинство вперше зустрічається з суворим життям. Школа це — така cooi Альма-матер для більшості молодих людей.

Коли проходить рік, п'ять, десять ... по закінченні школи кого з випускників школи «тягне» зустрітись з вчителями? Інженерів, вчителів, лікарів, полковників — учнів, які «відбулись». У «трієчників» те бажання, як правило, — відсутнє. Яких вчителів випускникам хочеться бачити? Тих, яких поважають, та ще й люблять.

Зміст

МРІЇ

«Волів би ти раптом повернутись в дитинство, в молодість?» — подібні думки інколи з'являються в людей будьякого віку, які не втратили щасливої здатності мріяти. Автор цих рядків, може, охоче й повернувся би в свої 23 роки коли він вже був студентом Київського державного інституту фізкультури. Та, «не дай Бог» повернутись в Носівську середню школу № 1. Може, в будь-якій іншій школі — Червонопартизанській, Носівській № 2, Ніжинській, була така ж сама — жорстка авторитарна система, і все «повторилось би спочатку»? Але в жодній з тих шкіл я не навчався, а саме в цій — Носівській середній школі №1 «мої найперші сльози пролились», і довелось зіштовхнутись з суворою авторитарною педагогікою.

ШКОЛА МОГО ДИТИНСТВА

Школа на Дослідній станції в 1947 році складалась з двох невеликих будиночків, один був в центрі Дослідної, другий знаходився за 300 метрів, з іншого боку красивого парку, в якому росли ялини, клени, осокори, акації, навіть черемха. В тих двох будиночках було по дві класні кімнати й малесенька вчительська кімната, яка називалась — канцелярія. В тій школі пройшли мої перші сім років навчання. Три роки навчався в Носівській середній школі №1, а далі й донині мене вчить саме життя.

ПЕРШЕ ЛІТО ДИТИНСТВА

Сергій ріс в сім'ї, де всі були грамотні, як тоді говорили, і одного серпневого дня 1947 року в нього раптом прокинулась жага — читати книжки. Він попрохав сестру Наталку: «Навчи мене читати». Вона за 20 хвилин показала йому всі букви, та чомусь не взяла для цього свою «Читанку», або «Букваря», вона вже закінчила 2 класи, і в вересні вже мала йти до третього класу, і показувала букви по газеті, яка лежала на столі. Перше слово, яке вона написала йому олівцем, було — «мама», а перше слово, самостійно прочитане Сергієм, було — «Социалистическое земледелие», — так називалась газета, яку отримувала мати. «А що це таке?» — запитав Сергій сестру. «Не знаю, це мамина газета» — відповіла сестра. Таким чином Сергій навчився читати українською и російською мовами одночасно. Читати він почав досить швидко. Йому закортіло негайно читати, адже це було так цікаво! В ті роки в школах навчання рідною — українською мовою починалось з першого класу, а російською — з другого. В школі, — куди він мав іти за 3 тижні, бібліотеки не було. Мати звернулась до Клавдії Кузьмінічни, бібліотекарки, дружини директора станції — чи немає в неї дитячих книжок — для читання сину. В бібліотеці станції дитячих книжок не було.

Чи можеш ти, читачу, уявити своє дитинство без — «Золотого ключика», без «Робінзона Крузо», без «Таємничого острова»?

Клавдія Кузьмінічна знайшла в себе вдома дитячу книжечку про левенятко, книжечка називалась — «Кинули». Сергій ту книжечку прочитав за 2 години, на тому читання закінчилось.

В першому класі було 48 учнів, і, незважаючи на те, що більшість однокласників було старших на 3, 4, 5 років, розуму їм ці зайві роки не додавали, і коли Варвара Олексіївна впевнилась в умінні Сергія читати, вона стала не часто викликати його до дошки, а переключила свою увагу на тих відстаючих та «загальмованих» дітей — йшла ж бо епоха «лікнепу»,

«Буквар» Сергій прочитав за 2 години, і надалі втратив до нього інтерес, те ж саме було в нього з «Читанкою», — він її прочитав за 5 днів, і далі під час уроків читання він нудився, бо в класі були учні, які змогли навчитись читати десь лише в 2-му, 3-му, 4-му класах, вчителька, як могла підтягувала їх.

Минуло півроку, для бібліотеки станції придбали багато дитячих книжок, і Клавдія Кузьмінічна встановила «дитячий день» для обміну книжок — четвер. Винятку для Сергія вона не зробила. Тоді Сергій став приходити двічі на день, вранці брав одну невелику книжку, і, прочитавши її, перед кінцем робочою дня, — приносив, і просив вже дві книжки — на тиждень. Клавдія Кузьмінічна пару разів зустріла його запитанням: «А ти вже прочитав? Перекажи!». Він переказував зміст, і вона стала довіряти йому. Книжки, якими поповнили бібліотеку, можна було назвати — таким собі чтивом, більшість з них були — російськомовні книжки, українських книжок було дуже мало. Але з 2-го по 6-ий клас Сергій прочитав багато книжок, — більше всіх своїх однокласників. Улюбленими книжками його були: «Лесная газета» — В. Біанкі; «Дерсу Узала» — В. Арсеньева; «Дубровский» — О. Пушкіна; «Лахтак», «Шхуна Колумб», «Глибинний шлях» — М.Трублаїні; «Робинзон Крузо» — Д. Дефо; «Генералиссимус Суворов» — Л. Раковського; «Дети капитана Гранта», «Пятнадцатилетний капитан», «Таинственный остров» — Ж. Берна; «Ревизор» — М. Гоголя; «Три мушкетера» А. — Дюма; «Зверобой», «Следопыт» — Ф. Купера; «Остров сокровищ» — Р. Стивенсона і багато інших книжок. Коли Сергієві було десять років, йому потрапила на очі «Песня о Соколе» — М. Горького. Він прочитав її, й розплакався від жалю до того Сокола.

Навчаючись в школі, в Сергія вже з першого класу виявилась риса — непосидючість, він не міг спокійно всидіти на місці, йому весь час треба було займатись якоюсь «розумовою роботою»: або читати, або малювати, або грати в якусь розумову гру, якщо не було розумової роботи — потрібна була якась рухлива гра — в війну, в козаки-розбійники, тощо. Вчителька говорила, що він, мабуть, народився з шилом в «задньому місці».

Починаючи з четвертого класу, окрім читання книжок «про війну», та пригодницьких, Сергій любив уроки історії, географії, російської літератури, цікавими предметами були ще — ботаніка та зоологія. Отримавши підручник історії стародавнього світу, він його прочитав за тиждень, і більше на протязі року в руки майже не брав. Він не любив перечитувати одне й те ж саме, для нього це було таке собі — «жування соломи», якась невідома сила допитливості «тягнула» його кудись вперед і вперед — за горизонт. Голод допитливості він втамовував, читаючи підручники з історії та літератури старших сестер — Галі та Наталки.

В 1953 році, коли поїхала на Далекий Схід тітка Олена, (вона була вчителькою російської мови та літератури), замість неї в школу прийшла нова вчителька — Дорошенко Валентина Іванівна. Один урок її запам'ятався — урок був присвячений вивченню п'єси М. Гоголя «Ревізор». Вона провела урок в читанні учнями п'єси біля дошки. Коли дійшла черга до Сергія, він свого улюбленого Хлестакова так майстерно зобразив, що всі учні сміялись, і вражена вчителька сказала: «Я б тобі поставила не 5, а — 6!». Математичні задачі та приклади до деякої міри збуджували його уяву, та коли він познайомився з геометрією та тригонометрією, схоластично-сухими, як справжня солома, вони ніяк не бажали «вкладатись» в його голові. Логіку дорослих — «старших товаришів» він не міг сприймати: «Це ж математика, найголовніша наука, — «цариця наук», її треба вчити, треба знати, вона завжди в житті знадобиться!». — «Для чого?». Вже десь з 6-7-го класу в Сергія наростав бунт, і шкільні предмети поступово розділились на улюблені, байдужі, небажані, а то й — ненависні.

Не зовсім зрозумілою, й нелогічною здавалась радянська шкільна система «муштри». Навчити читати, писати, дати дитині якийсь мінімум знань з арифметики, природознавства в семирічній школі — треба. А навіщо заставляти дітей заучувати напам'ять вірші, заставляти переказувати параграфи підручників історії, географії, ботаніки? «Не вмієш — навчимо, не хочеш — заставимо» — таким був «залізний» принцип сталінської педагогіки. Історію, географію, літературу, природознавство краще було б, мабуть, прочитати учням у вигляді лекцій, наочних кінофільмів, а навіщо заставляти розказувати — переказувати? В XXI столітті це — очевидні речі. «Гризти граніт науки» — хто придумав цей елегантно-ідіотський термін для дітей? Вдумайтесь — як «ніжно» звучить! І якого бронтозавра-динозавра зуби треба мати, щоб не гризти, а хоча б «відкушувати» ті чарівні «шматочки» науки. Навчання для дітей має бути переможним, радісним.

Якщо людині якась з наук «не дається», то нема сенсу гризти той клятий граніт. Якому відсотку людей є сенс вивчати синус-косинус, логарифми, інтеграли? 15-20 — не більше. Пушкін навчався в найпрестижнішому на той час ліцеї, який закінчив з п'ятірками, лише з історії було — 2, та з математики 0 (!) — був взагалі не атестований. По закінченню ліцею він був прийнятий на «государеву» службу в якості чиновника з особливих доручень, благополучно служив до самої смерті. Але російському народові він запам'ятався, і був дорогий, як поет. Він вважається першим поетом Росії і сьогодні. Поезії свої він творив у вільний від служби час.

Уяви собі, читачу, — що було б з Пушкіним, якби він народився на два століття пізніше — в «сонцесяйному» СРСР? — «Який ти поет, коли в тебе одиниця з математики? (в школах СРСР нульових оцінок не ставили). «Геть з ліцею — в ПТУ!, там твоє місце!». Це ж в тому «сонячному СРСР» поета, майбутнього лауреата Нобелівської премії, Йосипа Бродського — репресували. А український поет, який написав рядки: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», Василь Симоненко був жорстоко побитий КДБ-істами у відділку і невдовзі помер. Поет Василь Стус, вина якого була в тому, що він був патріотом України, помер в створених Й. Сталіним таборах вже в епоху «розвиненого» соціалізму за часів М. Горбачова.

За часів «сонцесяйної» епохи будівництва соціалізму по радіо майже щодня звучало: «Широка страна моя родная. Много в ней лесов, полей и рек. Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!». Рядки цієї «життєдайної» пісні розчулили європейських світил літератури Бернарда Шоу, Ромена Роллана, Анрі Барбюса, які повірили в сталінський сонячний оптимізм, що це — не така вже й мрія — побудова соціалізму в одній окремо взятій відсталій сонячній країні. За часів «побудови соціалізму» в глухих повоєнних селах панував кріпацький, майже феодальний устрій. Люди важко працювали на «ланці» і на власних городах. До тих сіл в 1930-і, 40-і, 50-і роки майже не доходили газети, там майже не було книжок, кіно, радіо. В сфері культури там панували: соняшникове насіння, гармошка, горілка. Якими мали вирости діти в тих селах? Сільські діти вміли обробляти город, пасти корів, запрягати коней, зате мато читали книжок. «Я не читал про Робинзона Крузо, а читал лишь про Ивана-дурака» — М. Ісаковський.

У Володьковій Дівиці найпопулярнішою піснею була: «їхали козаки із Дону додому, підманули Галю — забрали з собою. Ой, ти, Галю, Галю молодая, підманули Галю — забрали з собою». На Дослідній звучали пісні: «Марш энтузиастов», «Россия — Родина моя!», «Летят перелетные птицы», «Куплеты Курочкина», «Хороши весной в саду цветочки», «Одинокая гармонь».

В навколишніх селах піонерських таборів не було, не було їх навіть в Носівці, а на Дослідній станції піонерський табір вперше був запроваджений в 1950 році. Діти ночували вдома, на 8 ранку приходили в школу, там з ними проводили фіззарядку, піонерську «лінійку». Всі піонери — діти з 10річного віку повинні були ходити з червоними галстуками, але частина дітей були бідними, на ті галстуки не вистачало грошей, на це табірне (шкільне) керівництво «закривало очі», але ланкові, голови рад загонів, та діти інтелігенції ходили, як правило, — в галстуках. Після «лінійки» діти снідали в їдальні, столи якої були поставлені в парку просто неба. Потім в таборі відбувались прогулянки, читання книжок чигали вихователі (тоді ще не було телевізорів), проводились різноманітні ігри та спортивні змагання. Після обіду обов'язковим був «тихий час». Тричі за табірну зміну дітей зважували, як колгоспних поросят, і хто за тих 20 днів табірної зміни прибавляв в «живій вазі», той був — «молодець». Сільські діти, які не виховувались в піонерських таборах, були такими собі «одноосібниками», були менш комунікабельними в порівнянні з дітьми міськими. Так в Радянському Союзі впроваджувалась з самого дитинства така собі «соціалізація», «колективізація» народу.

В 1951 році табір на Дослідній знову організували, наступного року табір був запроваджений в Козарах, в лісі. В той табір приходило немало козарських дітей — подивитись на «лагерчан», на їхні ігри, на вечірні танці, а одного разу вирішили провести товаристський футбольний матч. На широкому полі поставили справжні ворота, розмітили поле, й матч розпочався. За команду табору грали діти — не старші 14 років, а за козарську команду грали справжні сільські парубки — років 18-и. Глядачів зібралось багато, гра проходила в дружній атмосфері, діти «віртуозно» обігрували парубків. Команда табору перемогла -8:1.

В 1953 році, в рік смерті Й. Сталіна, табір влаштували в с. Селище, що за Мрином. Селище — невеличке тихе село. В центрі села, недалеко від 7-річної школи стояла ошатна, досить велика церква, як для невеликого села. На відстані 150 метрів від школи протікає річка Остер. Перейшовши мостом на інший берег, ви потрапляли на широкий вигон. На досить рівному полі селищанська молодь облаштувала собі футбольне поле, поставили двоє воріт. На тому полі відбулись два товариські футбольні матчі — команда табору грала проти сільських хлопців. На матч прийшло багато сільської молоді, чимало було й дорослих, окрім того, в ролі глядачів був увесь піонерський табір. Сергія поставили грати лівим півзахисником. Команда табору перемогла — 3:0. За кілька днів зіграли ще один матч. Команда селищан підсилилась за рахунок дітей іншої половини села, дещо віддаленої від школи, додалось кілька старших хлопців, і, хоча матч проходив в більш упертій боротьбі, «табір» знову переміг — 4:0.

Дуже красивою в ті роки була річечка Остер. Понад річкою, зразу за селом, літало й гуляло безліч птахів: лелек, чапель, куликів, диких качок, чибісів, чайок, берегових ластівок, пролітав шуліка. Де те птаство поділось в XXI столітті? В таборі керівництво організувало туристський похід: Селище — Адамівка — партизанська переправа — Селище. Йшли лісовими стежками, за пару кілометрів від села Адамівки стали на привал. Ночівлю влаштували в лісі, зробили 6 куренів з гілок ліщини, кущів якої там було безліч. На вечерю приготували смачну гартаначку — кашу — не кашу, юшку — не юшку. Понад вечір наступного дня веселі, засмаглі юні туристи повернулись в табір. З тих пір на карті Чернігівської області Сергій знав де знаходиться Мрин, Селище, Адамівка, Іржавець, Козари, а в голові його міцно засіла мрія — пройти в 4-5-денний піший похід за течією річки Остер до Козар.

Сергій був спритним та моторним в дитячих іграх. Він був невисокий за зростом, в класному строю стояв другим ззаду. В 1951 році він потопав в Острі, та був врятований. В житті буває, — потопаючі, яким пощастило врятувались, потім довго бояться купатись. З Сергієм цього не сталось, влітку він часто ходив з однолітками купатись в ставку. Купаючись, хлопці змагались — хто більше пропливе під водою, і досягали немалих успіхів в цьому, Сергій, пірнаючи міг пропливати під водою 20 метрів. Він досить швидко навчився плавати найпростішим «стилем» — «по-собачому», на словацькій мові цей спосіб зветься — «ако пес», а коли одного разу він побачив в кіножурналі «Советский спорт» як плавці в басейні плавають різними стилями: вільний стиль, брас, баттерфляй (дельфін), на спині, він запам ятав їхні рухи, став копіювати їх, і самостійно освоїв всі стилі плавання. З 1 вересня 1951 року в школі став працювати новий вчитель фізкультури — Володимир Станіславович Яхимович, який, незважаючи на те, що не мав спеціальної освіти, став цікаво проводити уроки фізкультури, і учні полюбили ті уроки. Попередній вчитель — Іван Сергійович Куциба ані спортсменом, ані фізкультурником — не був, мабуть, він був раніше військовослужбовцем — під час уроків учні в нього здебільшого марширували на майданчику біля школи. Сергію особливо запам’ятався один з весняних уроків фізкультури — всі учні п’ятого класу бігли на стадіоні 1 кілометр. Перше місце зайняв Вовка Кондрашевський з часом — З хв.45 секунд. Під час забігу, коли перед самим фінішем Вовка став обганяти здорованя Івана Зайцева, той став на бігу чіпляти Вовку, але Вовка перестрибнув через ногу, і втік. Шурка Осадець показав час 3 хв. 54 сек. Сергій прибіг передостаннім — 4 хв. 11 сек., на 1 секунду випередивши Митю Чернуху. Сергію, наймолодшому учню класу було 11 років, а Зайцеву та Захарову було — по 16 років.

Того ж року Сергій побачив в кіножурналі «Советский спорт», як стрибав потрійним стрибком радянський стрибун Леонід Щербаков, який став чемпіоном Європи в Стокгольмі з результатом — 15 м 65 см. Сергій вже вмів стрибати в довжину, але потрійний стрибок — якийсь незвичний, неначе якийсь фантастичний заячий стрибок, зацікавив Сергія, і він вирішив самостійно вчитись стрибати. Він почав щодня приходити на стадіон, до стрибкового сектору і тренуватись в стрибках у висоту, довжину і у потрійному стрибку. Товариші лише зрідка пробували стрибати разом з ним, та це його не бентежило, він залюбки тренувався в стрибках сам. Його підігрівала мрія — стати таким собі — другим Леонідом Щербаковим. Після того, як він, потопаючи — не потонув, в його підсвідомості з часом виникло переконання, спочатку несміливо, потім більш настирливо, — якщо він не потонув, значить — його доля зберігає для якихось важливих справ, досягнень, висот. Саме в ці роки він став розуміти — якщо людина хоче досягнути успіху в будь-якій справі, треба тією справою займатись серйозно та наполегливо. Вже в ті 11 років він звик дорожити часом, йому завжди жаль було «вбивати час». Він був мрійником, в дитинстві мрії вели його по житло, і ті мрії він одразу прагнув втілювати в життя. Відмінність Сергія від однолітків полягала в його норовливості. Він був незлобивим, але не був абсолютно слухняним, на приготування уроків витрачав зовсім мало часу, а робив тільки те, що йому подобалось: читав книжки, малював, грав в шахи, грав в футбол. Коли він вперше прочитав книжку В. К. Арсеньєва «Дерсу Узала», йому одразу забажалось прожити хоча б один день життям героя «В нетрях Уссурійського краю». Він зібрався й пішов в дальню лісосмугу — «За садом», це було взимку, була хуртовина, набродився по снігових заметах, присів на 10 хвилин перепочити в канавці під осокором, й «нагулявшись» побрів додому. Серед однолітків такими мрійниками були Анатолій Корсак та Анатолій Зленко, а коли вони з різних причин не могли скласти йому компанію в «експедиціях», він знаходив менших хлопців: Вітьку Бутунця, Валерку Чермашенцева, Тольку Алексеева, Вітьку Гуда, чи ще когось. Одного разу, коли «Левендяша» — Толька Алексеев прийшов додому в брудних валянках, його мати — Мотя Коваль, побачивши Сергія почала йому незлобиво дорікати: «Де це можна було так забрьохатись?», — «Ми ходили в похід на болото». Одного разу, коли Сергій з Анатолієм Корсаком та Вітькою Г удом йшли понад Дубовою лісосмугою, їм зустрівся Шурка Якименко, син шляхового обхідника, й спитав здивовано: «А куди це ви йдете?», і коли йому відповіли: «Он до тієї лісосмуги, там бувають куріпки». Він так здивовано мовив: «Ви — як тії супутники, чи бак — мандрівники».

В які ігри діти грали на Дослідній в ті роки? В «землі», в «ножа», в «цурки», в «чижа», в «круга-поза-круга», в «довгої лози», в «сракача», в «матки» (російською — в «лапту»), у «вдарив — не вдарив». Діти «плебсу» грати ще в грошей — в «накедона», в «постенка», та діти інтелігенції в них не грали. Сергій був великий фантазер, він вигадував свої ігри. Наприклад — грати в мавп. Знайшли в парку дерево з розлогими гілками, це був неіпироколистий клен, і починали лазити по гілках, мов мавпи, спускаючи «орла».

Першим дитячим захопленням Сергія було маїювання. Непогано малював акварельними фарбами. В 4-му, 5-му, та 6-му класах йому доручали розмальовувати класпу й шкільну стінгазети. Та художником він так і не став, хоча любов до образотворчого мистецтва зберігав все життя. Коли вже в дорослому житті побував в Третьяковській галереї, він, обійшовши всі 52 зали, з радістю переконався, що більшість тих полотен вже були йому знайомими по репродукціях.

ШАХИ. Другим захопленням Сергія в житті стали шахи. Мати розповідала йому, що батько його також любив шахи, і був одним з найсильніших шахістів інституту. Перші ходи фігур Сергію показав старший на 2 роки сусідський хлопець - Валя Губернатор, якого навчив грати батько, у них в домі була шахова дошка й фігури. Сергій швидко засвоїв ходи фігур, та коли вони почали грати, Валя холоднокровно оголосив йому «дитячий мат». Ще три партії закінчились з тим же результатом. Сергій впевнився, що шахи — жорстка логічна гра, в якій немає місця випадковостям, і в них на «шару» не виграєш, шахи — не лото, де всі гравці мають рівні шанси на виграш. За півроку вони з Губернаторами перебрались на нові квартири, і більше нагоди грати в шахи в Сергія не було.

Минуло 4 роки. Володимир Станіславович Яхимович організував шаховий турнір. В клубі зібралось 18 чоловік. Шахів в клубі не було, і люди приходили з своїми дошками. Сергій теж загорівся зіграти в турнірі, грали його однокласники Шурка Жарков та Юрко Короленко. Сергій першу в житті турнірну партію грав з шофером Володею Гатченком і виграв її. Наступні 16 партій він програв, він був наймолодшим учасником. Перше місце посів І.І. Грузинський, друге — Льонька Кобаєв. Сергій після такого результату не знітився, йому страшенно сподобалось фати в шахи. Він вирішив займатись шахами самостійно. Шахів ніде було взяти. Він намалював на картоні шахову дошку. Вирізав 32 клаптики картону, понамальовував фігури, потім мати попрохала Клавдію Кузьмінічну — дати Сергію на 1 місяць книжку І. Майзеліса «Шахматы», потім В. С. Яхимович дав Сергію на 1 рік свою книжку «Шахи для початківців» В. Панова. «Мамо! Купи мені шахи» — Сергій почав умовляти матір. Мати поставила умову: «Куплю, якщо в кінці навчального року в табелі буде половина п’ятірок і половина четвірок». Минуло три місяці, Сергій приніс табель з бажаними оцінками, мати дала гроші, і Сергій поїхав у Носівку поїздом. Там прийшов в центр — 5 кілометрів, в магазині «Культспортговари» купив такі бажані шахи, і радий пішов пішки додому. Але яка прикрість — коли він розставив фігури, виявилось що фігур — не 32, а всього — 28. Ледь не плачучи від розчарування, він пішки знову пішов у Носівку, приніс шахи в магазин, продавець відшукала йому потрібні фігури. Сергій з дорогоцінною ношею пішов пішки вже на вокзал, поїздом повернувся додому. В той день він пройшов 32 кілометри.

Партії та комбінації з книжки вчителя він розібрав, порозв’язував. О. Толстой написав про О. Пушкіна, що, якби той потрапив на безлюдний острів, де для нього не було б ані слухачів, ані читачів, то поет на тому острові постарався б знайти свого П’ятницю, і змусив би того слухати свої вірші, а, може ще й почав «діставати» своїми віршами папуг. Так і Сергій почав шукати собі партнерів для шахових партій. «Аз есмь в чину учимых, и учащих мя требую» Петро І. Грузинський зіграти відмовився, посилаючись на зайнятість, мабуть, в настирливості Сергія він відчув, що гой може ви фати в нього, він вирішив залишитись непереможеним на Дослідній. Льоня Кобаєв поїхав вчитись до Києва, він вчився на геолого-розвідувальному факультеті в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Сергій робив пару спроб організувати новий турнір, та кілька любителів шахів після однієї-двох поразок розбігались, мов таргани. Виявляється — поразка в шахах відчувається досить болісно, майже так, як в боксі. Сергій навчив грати сусідських дітей Сташейків — Віталія, Тамару та Олега, Бутунця Віктора, Губернатора Вовку — всі вони стали розрядниками.

На Дослідну станцію звідкілясь приїхав Михайло Павлович Колонко, він грав в шахи в силу другого розряду. Сергій почав приходити до нього. Михайло Павлович, інженер-будівельник за освітою, за своїм характером був «вільнодумець», і за тих сталінських часів потрапив у «дисиденти», цього слова на Дослідній тоді не знали. Він кілька років поневірявся в таборах — десь на будівництві Беломорканалу простим «роботягою». Він був інвалідом, ходив з двома палицями, тягаючи одну ногу. Якимось вітром його занесло на Дослідну, він «пристав у прийми» до жінки з двома майже дорослими дітьми, які на той час вже закінчили семирічку і десь поїхали на заробітки. Він став працювати обліковцем в будівельній бригаді. Він був прекрасним математиком, і не раз допомагав опитянським студентам — «очникам» і «заочникам» розв’язувати завдання контрольних та курсових робіт. Сергій за рік «стажування» з таким партнером, навчився непогано фати в шахи, почав перемагати старшого товариша, та на Дослідній так і не судилось йому стати чемпіоном. 'Він залишився непереможеним, але «некоронованим». Влітку 1953 року на Дослідній керівництво станції запросило на сезонну роботу в сад дітей — збирати полуниці, а потім ще й — аґрус. Найсолодша польова робота, яку можна уявити — їсти, вибачте, не їсти, а збирати в кошик полуниці, це ж — приємне з корисним. Двадцятеро опитянських дітей з радістю прийшли на ту роботу. Більшість з них поспішила наїстись смачних пресолодких ягід, і виявилось, що з шлунком, наповненим ягодами, не так вже й легко безперервно нагинатись за тією полуницею, а назбирати треба — 2 ящики. В кінці дня, коли вже не те, що їсти, а й дивитись на ті полуниці не хочеться, і норма з зусиллями зроблена, приходить думка: «Хто сказав, шо збирати полуниці — це легка робота, істи приємно й легко, а збирати ягоди не легше, ніж збирати капусту».

Вдома, на городі працювали в основному мати та сестри, зате Сергієва робота з 12-и років була — майже щодня рубати дрова. Влітку Сергій майже щодня ходив з мішком до теслярської майстерні, там теслярі тесали колоди, він набирав там трісок. А щосуботи та щонеділі Сергій з хлопцями ходив купатись на ставок. В буденні дні Сергій приходив на стадіон, і тренувався в стрибках, а, настрибавшись, грав з хлопцями в футбол.

ФУТБОЛ. Покажіть того дивака, який не вміє та не любить фати в футбол? Сергій захопився футболом на 12-му році життя, відтоді, як його сім’я перебралась в новий 16-квартирний двоповерховий будинок, який стояв на відстані 200 метрів від стадіону. Якось, літнього дня, Сергій за відчиненим вікном почув якісь дуже приємні, приглушено-дзвінкі звуки. Він вибіг у двір, так і є — то була «музика» ударів по справжньому футбольному м’ячу. На стадіоні грають футболісти! Він стрімголов дременув туди. Там «царював» футбол. З тих пір влітку надвечір він майже щодня ганяв м’яча.

Уяви, читачу, — ти бачиш оголошення: «В нашому спортклубі (школі, ліцеї, університеті) працюють спортивні секції: акробатика, спортивна гімнастика, легка атлетика, важка атлетика, бокс, дзюдо, карате, баскетбол, волейбол, футбол, хокей, плавання, стрибки у воду, кульова стрільба, велоспорт, стрільба з лука, фехтування, шахи, шашки, теніс, бадмінтон». В які секції молодь побіжить записуватись? Правильно — в футбол. В футбол грає вся планета: від Англії до Японії, від Південної Африки до Норвегії, від Чилі до Канади, від Києва до Лубен, від Полтави до Хорола, від Ніжина до Прилук, від Бобровиці до Конотопа, від Вибель до Талалаївки, від Данини до Дрімайлівки.

ШКОЛА

25 серпня 1954 року Сергій пішов в другу в своєму житті школу — в Носівську середню школу №1. Він пішов здавати заяву у восьмий клас. Він ішов в ту Носівку сам, однокласники свої заяви віднесли, одні — раніше, інші — пізніше. Автобуси в ті роки до Носівки, та до Червоних партизан — не ходили, їхати поїздом, а Иосівкою з вокзалу — все одно треба йти пішки 5 кілометрів, він не любив чекати, звик ходити пішки. Дорога знайома — пішов. Шкільна секретарка заяву прийняла, глянула з цікавістю — їй прізвище Сергія було знайоме, адже його сестра-відмінниця Наталка якраз перейшла до 10-го класу, а ще дві сестри — Оксана та Галина закінчили з медалями школу кілька років тому. Сергій вулицями Носівки гуляти не став, а одразу й вирушив додому. Два кілометри йшов носівською вулицею, далі пішов шляхом, коли раптом його наздогнала гарба, запряжена парою коней. Правив ними, стоячи в гарбі високий чолов’яга. Сергій крикнув тому чоловіку: «Дядьку, підвезіть!».

Той не звернув уваги, мабуть, — не почув. Тоді Сергій зробив прискорення, наздогнав ту гарбу, заскочив ззаду, і поїхав. Не встиг порадіти, як коні звернули вправо, на польову дорогу. Сергій стрибнув, і продовжив іти шляхом. Пізніше він дізнався, що в Носівці гарбу називають — «мажарою». 1-го вересня, коли всіх учнів старших класів перед початком уроків вишикували на шкільному майданчику, Сергій упізнав того козака — то був однокласник з паралельного класу, звали його Микола Дузя.

Носівка, мабуть, було найбільше село в Україні. В ній в ті роки було 18-20 тисяч жителів — це було четверте за кількістю жителів після Чернігова, Ніжина, Прилук. Одноповерхова в ті далекі роки Носівка була широко розкидана, мабуть, — як Токіо. Від Жовтня, Політотдєла (прилеглі до околиць Носівки села), до Ясної Зірки, «Сахзаводу» (так його

ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ ШТЕПУРА

Третій вчитель фізкультури — Валерій Григорович Штепура вправи зарядки виконував спокійно, без зайвої метушні і старанності, і взагалі він був людиною добродушною, на фізкультурника мало схожою. Він, мабуть, не був носівчанином, бо розмовляв російською мовою, що не було типовим для уродженців Носівки. Люди діляться на прагматиків та романтиків, причому прагматиків набагато більше, ніж романтиків. Так ось звичайний вчитель фізкультури Валерій Григорович був таким собі — романтиком. Він любив шахи. Він не був керівником шахового гуртка в Будинку піонерів, там шахового гуртка не було, не вів гуртка в школі, в ті роки на це не виділялись кошти, і не було навіть вільної кімнати для такого гуртка. Він на протязі кількох років організовував і проводив щорічні шахові турніри на першість школи. Він приносив свою шахову дошку з фігурами в школу, закликав учнів приносити свої шахи, і турніри потихеньку проходили. Сергій, коли довідався про турнір, відразу записався. Ігри проходили на підвіконнях коридору, бо всі класні кімнати були зайняті, школа була перевантажена, уроки проходили в дві зміни. Партії грались до початку уроків другої зміни, носівчани могли грати й після закінчення уроків, після 20-ої години. Охочих грати в турнірі виявилось 28 шахістів. Грали з січня по травень. Сергій виїрав 19 партій, дві партії програв - Зеленяку, прогавив 2-ходовий виграш ферзя в кращій позиції, та Сашку Шелесту. Та партія гралась на підвіконні, Сергій взяв чорними у ферзевому гамбіті пожертвуваного пішака, втримав його, та... продзвенів дзвоник на зарядку, Володимир Захарович (він проводив зарядку), почав виганяти всіх на зарядку: «Кончайте шахмати», йому сказали: «Дайте дограти, це вирішальна партія першості школи», він не вгамовувався, Сергій поспішив, нашвидку необдумано пожертвував слона, чим Сашко холоднокровно скористався, і виграв партію. Шелест - І місце - 22,5 очка з 27-и, II місце Сергій - 22 очка.

ГАЛИНА ДМИТРІВНА НАЗАРЕНКО

Гарним вчителькам — майстрам своєї справи інколи буває притаманний один суттєвий недолік, — вони надто ревно люблять свій предмет: математику, фізику, чи хімію. Зустрічається з такою вчителькою батько, чи мати одного з учнів і питає: «Як встигає з вашого предмету мій син? (про дочок такі розмови бувають не їдкими частими), як веде себе під час уроків?» Все в порядку, він здібний, тільки вашому синові треба більше уваги приділяти математиці, (фізиці, хімії).

Отак майже кожен вчитель, як той кулик, — хвалить свої комиші. Кожна гарна вчителька бажає, щоб учні любили її предмет. І не робіть спроб (боронь Боже!) заперечувати такій вчительці: «Йому — синові ваша математика (фізика, хімія) не дуже до вподоби, він любить лише географію, музику, чи шахи». Коли вчителька помітить в учня наявну нелюбов до його предмета, це може бути сприйняте, як особиста образа їй — вчительці, і відтоді щоденна «помста» такому учневі буде помітною «неозброєним оком». Ця властивість притаманна на 95 відсотків вчителькам — жінкам, а не чоловікам.

Такі вчительки траплялись авторові не один раз на його життєвому шляху. «Ідеальний учень» з точки зору такої вчительки — той, який: 1. Відмінно знає предмет; 2. «Заглядає в рота вчительці», ловить кожне її слово.

Вчитель — професіонал, як правило, є гарним психологом, і за місяць-другий занять бачить — буде з того, чи іншого учня гарний математик (фізик, хімік), чи ні, приблизно так: 1. Наука хімія втратить, якщо цей учень піде іншим шляхом — такі учні зустрічаються вкрай рідко. 2. З цього учня хіміка не буде, — нічого страшного немає, я як могла навчила його якимось азам хімії, ті знання йому стануть у пригоді, хай іде по життю своїм шляхом — щасливої дороги. 3. А цей хай іде — куди захоче, тільки — не в хімію. Хімія йому «протипоказана», і він їй «протипоказаний». Якщо вчитель, або вчителька не ображається на учня, який не є закоханим в її математику (фізику, хімію), — той вчитель є ідеальним вчителем.

Таким вчителем і була Галина Дмитрівна Назаренко. Галина Дмитрівна була вчителькою хімії, прекрасним знавцем своєї справи. Це звучить, як штамп, але вона була вчителькою від Бога. Вона була вимогливою й суворою до учня, який не розумів очевидних речей, і, разом з тим, їй зовсім не властиві були вищеназвані недоліки. Кожен її учень: відмінник і «сіра миша» відчував бажання вчительки — щоб всі якнайкраще знали хімію, і любили її за це.

Хімія не входила до Сергієвих улюблених предметів. Галина Дмитрівна це швидко помітила, але помітила, що він досить кмітливий, і вони прекрасно «терпіли» один одного, і на екзамені з хімії, в десятому класі, вона явно бажала, щоб він отримав «4», задала йому для допомоги легке запитання, а він не відповів, і вона з явним співчуттям, навіть з жалем поставила йому трійку. Він був зворушений її добрим ставленням, і за трійку абсолютно не образився. Головне, що все справедливо. Сергій не раз згадував добрим словом Галину Дмитрівну. Він тричі складав екзамен з хімії на вступних екзаменах до інституту, і щоразу отримував — «4», а потім, навчаючись в інституті, не мав проблем з заліком з органічної хімії, а також з екзаменом з біохімії — «4».

«Трійки» Галини Дмитрівни цілком вистачало для четвірки Київського державного інституту фізичної культури.

Сергій пригадав один курйозний епізод з навчання в інституті фізкультури. Поруч з ним здавав залік з органічної хімії випускник школи тренерів при КДІФКу, майстер спорту з важкої атлетики Микола Чуркін. Сильний та добрий хлопець, але дещо «обмежений в своїх розумових здібностях». В органічній хімії він зовсім не «петрив», і викладачка хімії Клавдія Іванівна Ханіна, яка, до речі, вчила його хімії в школі тренерів, «тягнула» його. Вона запропонувала йому написати формулу води, — щоб він хоч щось розповів їй з хімії. Він з задоволенням («обижаешь, начальник»), виконав.

«А тепер напиши — на які елементи вода може розкластись». Він, не довго роздумуючи, («Тут і коню зрозуміло»), написав Нг + О. Вона його збентежила: «Невірно!». Він, цей добряк, подумавши хвилин зо 3, «дотумкав»: «II + ОІІ». — «Мо лодець! Залік є».

Одного разу автор був свідком розмови двох вчительок, одна з яких мовила приблизно так: «Іванов, Петров, Сидоров, Васильєв — розумні хлопці, а інші учні класу — не розуміють фізику». Ця вчителька фізики вважалась гарним фахівцем в своїй школі. Уявіть собі: «Ломоносов, Лобачевський, Мен делєєв — розумні учні, а Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов — не люблять фізику, чи хімію, отже — не вельми розумні». Отже, останню трійцю пора виганяти в ПТУ.

Головними критеріями оцінки роботи вчителя є: «навчи» і «не нашкодь», і невідомо — котрий з них важливіший. «Ліс рубають — тріски летять», вчителю — пам’ятай: «люди не тріски».

ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ НАЗАРЕНКО

Григорій Миколайович Назаренко працював вчителем фізики. Огрядний чолов’яга, завжди носив окуляри, ходив трохи накульгуючи. Під час першого уроку було помітно, як він трохи чмихає носом, хай читач не ображається на автора за таку дрібницю, але, дивна річ — після кількох уроків учні звикли до цього і більше не помічали. Якогось особливого «блиску» в його викладенні фізичних теорій та тонкощів не було, але учні, навіть які не вельми «розуміли» фізику, слухали його добре. До них «доходило», що фізика — річ серйозна, що Григорій Миколайович є повноважним представником Архімеда, Ньютона, Ломоносова, Ампера, Фарадея і інших світочів фізичної науки. Говорив Григорій Миколайович неквапливо, мабуть, — щоб і до «тупих» дохо дило. Хто з учнів бажав знати фізику — той знав, хто не вель-

Отримано з https://wikinosivka.info/index.php?title=Школа._Записки_дивака&oldid=41931