Школа. Записки дивака

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Обкладинка книжки

"Школа. Записки дивака" — книга Сергія Іващенка.

Книга розповідає про навчання автора у школі на Дослідній станції (1947-1954) і Носівській школі № 1 (1954-1957), містить авторські характеристики вчителів того часу.

Вихідні дані

Школа. Записки дивака. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 48 сторінок.

Тираж 100 примірників.

Анотація

Школа — що це? Це місце, де ніжне дитинство вперше зустрічається з суворим життям. Школа це — така cooi Альма-матер для більшості молодих людей.

Коли проходить рік, п'ять, десять ... по закінченні школи кого з випускників школи «тягне» зустрітись з вчителями? Інженерів, вчителів, лікарів, полковників — учнів, які «відбулись». У «трієчників» те бажання, як правило, — відсутнє. Яких вчителів випускникам хочеться бачити? Тих, яких поважають, та ще й люблять.

Зміст

МРІЇ

«Волів би ти раптом повернутись в дитинство, в молодість?» — подібні думки інколи з'являються в людей будьякого віку, які не втратили щасливої здатності мріяти. Автор цих рядків, може, охоче й повернувся би в свої 23 роки коли він вже був студентом Київського державного інституту фізкультури. Та, «не дай Бог» повернутись в Носівську середню школу № 1. Може, в будь-якій іншій школі — Червонопартизанській, Носівській № 2, Ніжинській, була така ж сама — жорстка авторитарна система, і все «повторилось би спочатку»? Але в жодній з тих шкіл я не навчався, а саме в цій — Носівській середній школі №1 «мої найперші сльози пролились», і довелось зіштовхнутись з суворою авторитарною педагогікою.

ШКОЛА МОГО ДИТИНСТВА

Школа на Дослідній станції в 1947 році складалась з двох невеликих будиночків, один був в центрі Дослідної, другий знаходився за 300 метрів, з іншого боку красивого парку, в якому росли ялини, клени, осокори, акації, навіть черемха. В тих двох будиночках було по дві класні кімнати й малесенька вчительська кімната, яка називалась — канцелярія. В тій школі пройшли мої перші сім років навчання. Три роки навчався в Носівській середній школі №1, а далі й донині мене вчить саме життя.

ПЕРШЕ ЛІТО ДИТИНСТВА

Сергій ріс в сім'ї, де всі були грамотні, як тоді говорили, і одного серпневого дня 1947 року в нього раптом прокинулась жага — читати книжки. Він попрохав сестру Наталку: «Навчи мене читати». Вона за 20 хвилин показала йому всі букви, та чомусь не взяла для цього свою «Читанку», або «Букваря», вона вже закінчила 2 класи, і в вересні вже мала йти до третього класу, і показувала букви по газеті, яка лежала на столі. Перше слово, яке вона написала йому олівцем, було — «мама», а перше слово, самостійно прочитане Сергієм, було — «Социалистическое земледелие», — так називалась газета, яку отримувала мати. «А що це таке?» — запитав Сергій сестру. «Не знаю, це мамина газета» — відповіла сестра. Таким чином Сергій навчився читати українською и російською мовами одночасно. Читати він почав досить швидко. Йому закортіло негайно читати, адже це було так цікаво! В ті роки в школах навчання рідною — українською мовою починалось з першого класу, а російською — з другого. В школі, — куди він мав іти за 3 тижні, бібліотеки не було. Мати звернулась до Клавдії Кузьмінічни, бібліотекарки, дружини директора станції — чи немає в неї дитячих книжок — для читання сину. В бібліотеці станції дитячих книжок не було.

Чи можеш ти, читачу, уявити своє дитинство без — «Золотого ключика», без «Робінзона Крузо», без «Таємничого острова»?

Клавдія Кузьмінічна знайшла в себе вдома дитячу книжечку про левенятко, книжечка називалась — «Кинули». Сергій ту книжечку прочитав за 2 години, на тому читання закінчилось.

В першому класі було 48 учнів, і, незважаючи на те, що більшість однокласників було старших на 3, 4, 5 років, розуму їм ці зайві роки не додавали, і коли Варвара Олексіївна впевнилась в умінні Сергія читати, вона стала не часто викликати його до дошки, а переключила свою увагу на тих відстаючих та «загальмованих» дітей — йшла ж бо епоха «лікнепу»,

«Буквар» Сергій прочитав за 2 години, і надалі втратив до нього інтерес, те ж саме було в нього з «Читанкою», — він її прочитав за 5 днів, і далі під час уроків читання він нудився, бо в класі були учні, які змогли навчитись читати десь лише в 2-му, 3-му, 4-му класах, вчителька, як могла підтягувала їх.

Минуло півроку, для бібліотеки станції придбали багато дитячих книжок, і Клавдія Кузьмінічна встановила «дитячий день» для обміну книжок — четвер. Винятку для Сергія вона не зробила. Тоді Сергій став приходити двічі на день, вранці брав одну невелику книжку, і, прочитавши її, перед кінцем робочою дня, — приносив, і просив вже дві книжки — на тиждень. Клавдія Кузьмінічна пару разів зустріла його запитанням: «А ти вже прочитав? Перекажи!». Він переказував зміст, і вона стала довіряти йому. Книжки, якими поповнили бібліотеку, можна було назвати — таким собі чтивом, більшість з них були — російськомовні книжки, українських книжок було дуже мало. Але з 2-го по 6-ий клас Сергій прочитав багато книжок, — більше всіх своїх однокласників. Улюбленими книжками його були: «Лесная газета» — В. Біанкі; «Дерсу Узала» — В. Арсеньева; «Дубровский» — О. Пушкіна; «Лахтак», «Шхуна Колумб», «Глибинний шлях» — М.Трублаїні; «Робинзон Крузо» — Д. Дефо; «Генералиссимус Суворов» — Л. Раковського; «Дети капитана Гранта», «Пятнадцатилетний капитан», «Таинственный остров» — Ж. Берна; «Ревизор» — М. Гоголя; «Три мушкетера» А. — Дюма; «Зверобой», «Следопыт» — Ф. Купера; «Остров сокровищ» — Р. Стивенсона і багато інших книжок. Коли Сергієві було десять років, йому потрапила на очі «Песня о Соколе» — М. Горького. Він прочитав її, й розплакався від жалю до того Сокола.

Навчаючись в школі, в Сергія вже з першого класу виявилась риса — непосидючість, він не міг спокійно всидіти на місці, йому весь час треба було займатись якоюсь «розумовою роботою»: або читати, або малювати, або грати в якусь розумову гру, якщо не було розумової роботи — потрібна була якась рухлива гра — в війну, в козаки-розбійники, тощо. Вчителька говорила, що він, мабуть, народився з шилом в «задньому місці».

Починаючи з четвертого класу, окрім читання книжок «про війну», та пригодницьких, Сергій любив уроки історії, географії, російської літератури, цікавими предметами були ще — ботаніка та зоологія. Отримавши підручник історії стародавнього світу, він його прочитав за тиждень, і більше на протязі року в руки майже не брав. Він не любив перечитувати одне й те ж саме, для нього це було таке собі — «жування соломи», якась невідома сила допитливості «тягнула» його кудись вперед і вперед — за горизонт. Голод допитливості він втамовував, читаючи підручники з історії та літератури старших сестер — Галі та Наталки.

В 1953 році, коли поїхала на Далекий Схід тітка Олена, (вона була вчителькою російської мови та літератури), замість неї в школу прийшла нова вчителька — Дорошенко Валентина Іванівна. Один урок її запам'ятався — урок був присвячений вивченню п'єси М. Гоголя «Ревізор». Вона провела урок в читанні учнями п'єси біля дошки. Коли дійшла черга до Сергія, він свого улюбленого Хлестакова так майстерно зобразив, що всі учні сміялись, і вражена вчителька сказала: «Я б тобі поставила не 5, а — 6!». Математичні задачі та приклади до деякої міри збуджували його уяву, та коли він познайомився з геометрією та тригонометрією, схоластично-сухими, як справжня солома, вони ніяк не бажали «вкладатись» в його голові. Логіку дорослих — «старших товаришів» він не міг сприймати: «Це ж математика, найголовніша наука, — «цариця наук», її треба вчити, треба знати, вона завжди в житті знадобиться!». — «Для чого?». Вже десь з 6-7-го класу в Сергія наростав бунт, і шкільні предмети поступово розділились на улюблені, байдужі, небажані, а то й — ненависні.

Не зовсім зрозумілою, й нелогічною здавалась радянська шкільна система «муштри». Навчити читати, писати, дати дитині якийсь мінімум знань з арифметики, природознавства в семирічній школі — треба. А навіщо заставляти дітей заучувати напам'ять вірші, заставляти переказувати параграфи підручників історії, географії, ботаніки? «Не вмієш — навчимо, не хочеш — заставимо» — таким був «залізний» принцип сталінської педагогіки. Історію, географію, літературу, природознавство краще було б, мабуть, прочитати учням у вигляді лекцій, наочних кінофільмів, а навіщо заставляти розказувати — переказувати? В XXI столітті це — очевидні речі. «Гризти граніт науки» — хто придумав цей елегантно-ідіотський термін для дітей? Вдумайтесь — як «ніжно» звучить! І якого бронтозавра-динозавра зуби треба мати, щоб не гризти, а хоча б «відкушувати» ті чарівні «шматочки» науки. Навчання для дітей має бути переможним, радісним.

Якщо людині якась з наук «не дається», то нема сенсу гризти той клятий граніт. Якому відсотку людей є сенс вивчати синус-косинус, логарифми, інтеграли? 15-20 — не більше. Пушкін навчався в найпрестижнішому на той час ліцеї, який закінчив з п'ятірками, лише з історії було — 2, та з математики 0 (!) — був взагалі не атестований. По закінченню ліцею він був прийнятий на «государеву» службу в якості чиновника з особливих доручень, благополучно служив до самої смерті. Але російському народові він запам'ятався, і був дорогий, як поет. Він вважається першим поетом Росії і сьогодні. Поезії свої він творив у вільний від служби час.

Уяви собі, читачу, — що було б з Пушкіним, якби він народився на два століття пізніше — в «сонцесяйному» СРСР? — «Який ти поет, коли в тебе одиниця з математики? (в школах СРСР нульових оцінок не ставили). «Геть з ліцею — в ПТУ!, там твоє місце!». Це ж в тому «сонячному СРСР» поета, майбутнього лауреата Нобелівської премії, Йосипа Бродського — репресували. А український поет, який написав рядки: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», Василь Симоненко був жорстоко побитий КДБ-істами у відділку і невдовзі помер. Поет Василь Стус, вина якого була в тому, що він був патріотом України, помер в створених Й. Сталіним таборах вже в епоху «розвиненого» соціалізму за часів М. Горбачова.

ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ ШТЕПУРА

Третій вчитель фізкультури — Валерій Григорович Штепура вправи зарядки виконував спокійно, без зайвої метушні і старанності, і взагалі він був людиною добродушною, на фізкультурника мало схожою. Він, мабуть, не був носівчанином, бо розмовляв російською мовою, що не було типовим для уродженців Носівки. Люди діляться на прагматиків та романтиків, причому прагматиків набагато більше, ніж романтиків. Так ось звичайний вчитель фізкультури Валерій Григорович був таким собі — романтиком. Він любив шахи. Він не був керівником шахового гуртка в Будинку піонерів, там шахового гуртка не було, не вів гуртка в школі, в ті роки на це не виділялись кошти, і не було навіть вільної кімнати для такого гуртка. Він на протязі кількох років організовував і проводив щорічні шахові турніри на першість школи. Він приносив свою шахову дошку з фігурами в школу, закликав учнів приносити свої шахи, і турніри потихеньку проходили. Сергій, коли довідався про турнір, відразу записався. Ігри проходили на підвіконнях коридору, бо всі класні кімнати були зайняті, школа була перевантажена, уроки проходили в дві зміни. Партії грались до початку уроків другої зміни, носівчани могли грати й після закінчення уроків, після 20-ої години. Охочих грати в турнірі виявилось 28 шахістів. Грали з січня по травень. Сергій виїрав 19 партій, дві партії програв - Зеленяку, прогавив 2-ходовий виграш ферзя в кращій позиції, та Сашку Шелесту. Та партія гралась на підвіконні, Сергій взяв чорними у ферзевому гамбіті пожертвуваного пішака, втримав його, та... продзвенів дзвоник на зарядку, Володимир Захарович (він проводив зарядку), почав виганяти всіх на зарядку: «Кончайте шахмати», йому сказали: «Дайте дограти, це вирішальна партія першості школи», він не вгамовувався, Сергій поспішив, нашвидку необдумано пожертвував слона, чим Сашко холоднокровно скористався, і виграв партію. Шелест - І місце - 22,5 очка з 27-и, II місце Сергій - 22 очка.

ГАЛИНА ДМИТРІВНА НАЗАРЕНКО

Гарним вчителькам — майстрам своєї справи інколи буває притаманний один суттєвий недолік, — вони надто ревно люблять свій предмет: математику, фізику, чи хімію. Зустрічається з такою вчителькою батько, чи мати одного з учнів і питає: «Як встигає з вашого предмету мій син? (про дочок такі розмови бувають не їдкими частими), як веде себе під час уроків?» Все в порядку, він здібний, тільки вашому синові треба більше уваги приділяти математиці, (фізиці, хімії).

Отак майже кожен вчитель, як той кулик, — хвалить свої комиші. Кожна гарна вчителька бажає, щоб учні любили її предмет. І не робіть спроб (боронь Боже!) заперечувати такій вчительці: «Йому — синові ваша математика (фізика, хімія) не дуже до вподоби, він любить лише географію, музику, чи шахи». Коли вчителька помітить в учня наявну нелюбов до його предмета, це може бути сприйняте, як особиста образа їй — вчительці, і відтоді щоденна «помста» такому учневі буде помітною «неозброєним оком». Ця властивість притаманна на 95 відсотків вчителькам — жінкам, а не чоловікам.

Такі вчительки траплялись авторові не один раз на його життєвому шляху. «Ідеальний учень» з точки зору такої вчительки — той, який: 1. Відмінно знає предмет; 2. «Заглядає в рота вчительці», ловить кожне її слово.

Вчитель — професіонал, як правило, є гарним психологом, і за місяць-другий занять бачить — буде з того, чи іншого учня гарний математик (фізик, хімік), чи ні, приблизно так: 1. Наука хімія втратить, якщо цей учень піде іншим шляхом — такі учні зустрічаються вкрай рідко. 2. З цього учня хіміка не буде, — нічого страшного немає, я як могла навчила його якимось азам хімії, ті знання йому стануть у пригоді, хай іде по життю своїм шляхом — щасливої дороги. 3. А цей хай іде — куди захоче, тільки — не в хімію. Хімія йому «протипоказана», і він їй «протипоказаний». Якщо вчитель, або вчителька не ображається на учня, який не є закоханим в її математику (фізику, хімію), — той вчитель є ідеальним вчителем.

Таким вчителем і була Галина Дмитрівна Назаренко. Галина Дмитрівна була вчителькою хімії, прекрасним знавцем своєї справи. Це звучить, як штамп, але вона була вчителькою від Бога. Вона була вимогливою й суворою до учня, який не розумів очевидних речей, і, разом з тим, їй зовсім не властиві були вищеназвані недоліки. Кожен її учень: відмінник і «сіра миша» відчував бажання вчительки — щоб всі якнайкраще знали хімію, і любили її за це.

Хімія не входила до Сергієвих улюблених предметів. Галина Дмитрівна це швидко помітила, але помітила, що він досить кмітливий, і вони прекрасно «терпіли» один одного, і на екзамені з хімії, в десятому класі, вона явно бажала, щоб він отримав «4», задала йому для допомоги легке запитання, а він не відповів, і вона з явним співчуттям, навіть з жалем поставила йому трійку. Він був зворушений її добрим ставленням, і за трійку абсолютно не образився. Головне, що все справедливо. Сергій не раз згадував добрим словом Галину Дмитрівну. Він тричі складав екзамен з хімії на вступних екзаменах до інституту, і щоразу отримував — «4», а потім, навчаючись в інституті, не мав проблем з заліком з органічної хімії, а також з екзаменом з біохімії — «4».

«Трійки» Галини Дмитрівни цілком вистачало для четвірки Київського державного інституту фізичної культури.

Сергій пригадав один курйозний епізод з навчання в інституті фізкультури. Поруч з ним здавав залік з органічної хімії випускник школи тренерів при КДІФКу, майстер спорту з важкої атлетики Микола Чуркін. Сильний та добрий хлопець, але дещо «обмежений в своїх розумових здібностях». В органічній хімії він зовсім не «петрив», і викладачка хімії Клавдія Іванівна Ханіна, яка, до речі, вчила його хімії в школі тренерів, «тягнула» його. Вона запропонувала йому написати формулу води, — щоб він хоч щось розповів їй з хімії. Він з задоволенням («обижаешь, начальник»), виконав.

«А тепер напиши — на які елементи вода може розкластись». Він, не довго роздумуючи, («Тут і коню зрозуміло»), написав Нг + О. Вона його збентежила: «Невірно!». Він, цей добряк, подумавши хвилин зо 3, «дотумкав»: «II + ОІІ». — «Мо лодець! Залік є».

Одного разу автор був свідком розмови двох вчительок, одна з яких мовила приблизно так: «Іванов, Петров, Сидоров, Васильєв — розумні хлопці, а інші учні класу — не розуміють фізику». Ця вчителька фізики вважалась гарним фахівцем в своїй школі. Уявіть собі: «Ломоносов, Лобачевський, Мен делєєв — розумні учні, а Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов — не люблять фізику, чи хімію, отже — не вельми розумні». Отже, останню трійцю пора виганяти в ПТУ.

Головними критеріями оцінки роботи вчителя є: «навчи» і «не нашкодь», і невідомо — котрий з них важливіший. «Ліс рубають — тріски летять», вчителю — пам’ятай: «люди не тріски».

ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ НАЗАРЕНКО

Григорій Миколайович Назаренко працював вчителем фізики. Огрядний чолов’яга, завжди носив окуляри, ходив трохи накульгуючи. Під час першого уроку було помітно, як він трохи чмихає носом, хай читач не ображається на автора за таку дрібницю, але, дивна річ — після кількох уроків учні звикли до цього і більше не помічали. Якогось особливого «блиску» в його викладенні фізичних теорій та тонкощів не було, але учні, навіть які не вельми «розуміли» фізику, слухали його добре. До них «доходило», що фізика — річ серйозна, що Григорій Миколайович є повноважним представником Архімеда, Ньютона, Ломоносова, Ампера, Фарадея і інших світочів фізичної науки. Говорив Григорій Миколайович неквапливо, мабуть, — щоб і до «тупих» дохо дило. Хто з учнів бажав знати фізику — той знав, хто не вель-

Отримано з https://wikinosivka.info/index.php?title=Школа._Записки_дивака&oldid=41929