Музей «Берегиня»

«Берегиня» — музей при колишній Хотинівській школі.

Керівник — Горбатенко Олена Петрівна.

Будете в Хотинівці – завітайте до музею

Джерело: Будете в Хотинівці – завітайте до музею // Спаських В. І., Голодна В. М. / Моя Хотинівка – душі криниця. – Ніжин : ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2013. – 112 с. ISBN 978-966-340-527-8, сторінки 87–98.

Інтерес до створення шкільних музеїв у різний час то потрапляв на гребінь хвилі, то поступово затухав. Знаю кілька таких прикладів, коли добротно оформлені з цікавими експозиціями музеї, які попервах з гордістю демонстрували гостям школи і села, перетворювалися мало не в запасники під замком.

Найчастіше це траплялося тоді, коли ентузіаст-організатор музейної справи або втрачав попередній творчий запал, або йшов з даної школи й не знаходилося кому гідно продовжувати розпочате.

Та тут, на мій погляд, ще й інша причина. Згадаймо, як багато було в житті школи минулих років показушного парадно-урочистого, казенного. Ну просто не могла ця атмосфера не поширюватися й на шкільні музеї. Вони стали “демонструвальними”, по кількості стендів і вітрин старалися не відстати від справжніх музеїв і цим відгороджувалися від дітей, для яких, по логіці речей, і створювалися.

А тепер від загальних розмірковувань перейду до розповіді про шкільний краєзнавчий музей у Хотинівці. Безумовно, його організаторам було у кого з колег повчитися і чий досвід взяти за взірець якщо не в нашому, то в інших районах, областях. Але переконана, що із самого початку тут торували і власний шлях.

Бо вчителі Хотинівської неповної середньої школи прагнуть до того, щоб музей став своєрідним центром духовного і національного відродження у їхньому селі і широко використовувався для проведення заходів народознавчого характеру, на які разом зі школярами можуть приходити їхні батьки, а ще старожили, сільські умільці. Словом, тут двері відкриті для всіх.

– Та хіба могло бути інакше? Адже й експонати збирали, вважаєте, всім селом. І в оформленні експозиції (“селянської хати” ніби в розрізі) нам допомагали сільські умільці за власним бажанням, – розповідала Галина Іванівна Горбатенко, котру її колеги-вчителі вважають чи не найбільшим ентузіастом створення музею, отож їй і доручили бути координатором музейних справ і пошуків. Хоча сама вона постійно підкреслює, що музей – це “рідне дітище” всього колективу школи.

Забуті вже й не використовувані в нашому щоденному ужитку знаряддя викликають особливо великий інтерес. У відвідувачів цього музею є можливість не споглядати їх на відстані, а взяти до рук і як слід роздивитися що воно, приміром, за посуд такий – ківш, солом'яник, коряк, дерев'яні ночви.

Уявити, як користувалася господиня прачем, рублем і качалкою, мотовилом чи прядкою. Довідатися, що знаряддя із чудернацькою назвою кушка колись мав при собі кожен з косарів для наточування коси, або інше – під найменуванням глиця – використовувалося рибалками при в'язанні ятерів.

Г. І. Горбатенко показала деякі знаряддя, наприклад, сукало, тріпачку, стоянець, які за старовинними зразками зробили сільські умільці Михайло Костянтинович Ващенок і Михайло Андрійович Скидан. Дерев'яне ліжко, гарно вирізьблена дитяча колиска, поличка для посуду – також витвори їхніх умілих рук, як іще цілий ряд дерев'яних виробів. Ці чоловіки і піч самі склали для “селянської хати”, експонованої в музеї.

У давнину славилася українська світлиця рушниками. Такими, як вигаптувала краща хотинівська вишивальниця Мотря Овдієнко. Ця жінка вже померла. Але подаровані її рідним рушники нагадують про саму майстриню, чарують надзвичайно рідкими тепер візерунками і технікою вишивки, як-от весь з білими мережками чи інший, вигаптуваний червоно-чорною заполоччю з візерунком “обманна мережка”.

Старовинний рушник віддала в музей бабуся Килина Гриценко. А Євгенія Власенко – тканий настільник. У їхньому роду було немало умілиць ткацької справи.

У Хотинівці колись чи не в кожній домівці ткали рядна, доріжки. З тих старих запасів декілька потрапило тепер в “селянської хати”. Та є й новіші за часом виготовлення. Жителька села Ганна Заїка ще донедавна ткала і шкодує, що за браком ниток не може робити цього тепер. Жінка охоче передавала б свою майстерність дівчаткам-школярочкам, кого це зацікавило. Хочеться вірити, що так воно і буде, що знайомство з рукотворною красою – це лише перший етап, і хотинівські умільці неодмінно матимуть своїх учнів і послідовників.

Зібраний у “селянській хатині” і старовинний одяг. Чого тут тільки немає – вишиті чоловічі та жіночі сорочки, свитини і юпки (верхній одяг жінок), корсетки, плахти, пояси, крайки, а на прохорівську та миколаївську великі тернові хустки позаздрять і сьогоднішні модниці. Цей одяг, як розказувала Галина Іванівна, не лише експонується. При потребі в нього вбираються школярі. Так було на уроках народознавства чи на вечорі “Україна сміється”, котрі тут же, в музеї і проходили.

Не могла не завернути увагу й на принесені жителями села в дарунок ікони. Старовинні, не позбавленні художньої цінності. Це підтвердив і отець Анатолій, настоятель місцевої церкви. А він сам передав до музею Біблію.

Про пошукову роботу, краєзнавчі розвідки, експедиції збирачів фольклору з Хотинівської школи розповідають оформлені школярами тематичні альбоми: “Пісні мого села”, “Скарби рідного краю”, “Народні умільці”, “Історія села Хотинівка”. Шкільний музей ще в процесі становлення. Та вже ясно, що стає йому тіснувато у виділеній кімнаті. Отож доводиться тримати в сараї цілий ряд громіздких експонатів, як ярмо, терниця. Є надія, що коли буде зданий в експлуатацію новий адмінбудинок, то нинішнє приміщення сільської Ради (воно поряд зі школою) віддадуть під краєзнавчий музей.

Наприкінці минулого навчального року, а якщо бути вже зовсім точним – 25 травня відбулося відкриття музею в Хотинівській неповній середній школі. Тобто, практично він діє лише одне півріччя. А за цей час, крім односельчан, тут побувало чимало приїжджих гостей, здебільшого учні, вчителі з інших шкіл району.

Що ж, гостям тут раді, все розкажуть і покажуть. Юні екскурсоводи Тетяна Вакулік, Оксана Спаських, Тетяна Шульга, Галина Вакулік, Тетяна Гулак, убравшись в старовинні костюми, почуваються справжніми господинями в “селянській хатині”. На кожне запитання відвідувачів готові дівчатка відповісти, бо й самі були причетні до створення музею, немало тут зроблено їхніми руками, інтерес до минувшини рідного села заполонив їхні серця. Отож вони не потребують визубреного тексту. Мов чистий струмочок, дзвенять їх голоси, коли захоплено оповідають про експонати свого музею… Нам не пощастило зустрітися з юними помічницями Галини Іванівни, а лише почули добрі відгуки про них. Тож знайомством із музеєм ми завдячуємо Г. І. Горбатенко, щиро переконаній, що розпочата справа надзвичайно важлива для їхнього педколективу, для школярів та й усіх жителів села.

Що ж, ми ще більше пересвідчуємося, як бідніє наше життя, коли пориваються наші зв'язки з минулим, стирається пам'ять про нього. Яким шляхом тут іти школі, щоб повернутися до нашої історії. До життєдайних народних джерел? Готових рецептів немає. У Хотинівській неповній середній школі зробили свій вибір – шкільний музей. І цей їх вибір гідний уваги та поваги.