Олексієнко Катерина Мефодіївна
Олексієнко Катерина Мефодіївна (1896–1973) — вчителька хімії та біології у Мринській середній школі.
Вчителько-зіронько, світло твоє не згасло…
- «Вчителько-зіронько, світло твоє не згасло…» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.
У дорогих серцю спогадах дитинства, юності незмінно присутні мої вчителі, які не лише прищепили любов до своїх предметів, а й дали щось незрівнянно більше для формування мого світогляду, характеру, душі. Дитиною чи підлітком над цим не розмірковуєш, не аналізуєш, чому до одних своїх наставників ставишся лише з повагою, а перед іншими просто благоговієш, тягнешся до них, мов квітка до сонця, їхнє життя береш за взірець.
Щасливий, хто мав таких учителів. Лише через багато років починаєш усвідомлювати духовний зв’язок із цими важливими у твоєму житті людьми. Навіть якщо вже нема на цім світі дорогих серцю наставників, вони продовжують жити у наших спогадах, продовжують світити нам немеркнучим світлом далеких зірок.
Я вже розповідала на сторінках «Носівських вістей»
про свою улюблену вчительку російської мови та літератури Катерину Василівну Скороход. Сьогоднішня розповідь – про Катерину Мефодіївну Олексієнко (1896–1973), вчительку хімії та біології, яка після закінчення Ніжинського педінституту протягом кількох десятиліть викладала у моїй рідній Мринській середній школі й залишила глибокий слід у душах дуже багатьох своїх вихованців. До речі, саме цих двох мудрих наставниць, нині покійних, з великою вдячністю згадував почесний гість Мрина на минулорічному ювілейному святі Володимир Іларіонович Байда, кандидат сільськогосподарських наук, директор Чернігівської обласної проектно-дослідної станції хімізації сільського господарства. З особливою теплотою, щирістю говорив про них цей посріблений сивинами чоловік. А мені пригадалося, яким тяжким було його дитинство, й подумалося: мабуть, саме ці вчительки старалися компенсувати хлопчині-сироті материнську ласку й турботу, котрих йому так бракувало.
Ніна Іванівна Кузьменко – випускниця Мринської школи 1954 року, а потім вчителька хімії, організатор позакласної роботи цієї ж школи, завдячує Катерині Мефодіївні власним вибором професії! вчительського фаху. Вона також з особливою теплотою згадує свою наставницю:
К. М. Олексієнко уміла «вкладати» знання навіть учням з найпосереднішими навчальними здібностями, а що мала грунтовну фахову підготовку, то рамки підручника виявлялися затісними й діти отримували значно багатограннішу інформацію, відкриваючи для себе захоплюючий світ науки хімії, науки біології. З повним правом можна було б назвати уроки Катерини Мефодіївни уроками етики, уроками моральності.
Ще Ніна Іванівна згадувала, як охоче усім класомпрацювали під керівництвом вчительки на пришкільних ділянках. А незабутні екскурсії в урочище Лізки! Про кожну квітку, травинку і комашку, побачених тут діти дізнавалися стільки цікавого від своєї вчительки.
90-річний вчитель-пенсіонер Семен Федотович Бруханда також високої думки про педагогічний талант Катерини Мефодіївни, яка, виявляється, і його навчала і йому прищеплювала любов до природи. Коли такий відгук чуєш з вуст знаного в Мрині (і не тільки) природолюба та природоохоронця, то хіба це не найвища похвала скромній вчительці, самовідданій трудівниці, яка за свою працю була нагороджена урядовими нагородами, користувалася авторитетом і повагою колег, односельців.
Наведені спогади співзвучні і моїм власним і спогадам багатьох її учнів. Хоча була ця вчителька дуже вимоглива, нашого захоплення її предметом це не зменшувало. Навпаки, хотілося якнайкраще підготуватися, відповісти. Адже навіть поверхові знання. Не кажучи вже про невивчений урок, сприймалися вчителькою як особиста образа.
У шкільні роки своїм дитячим розумінням і сприйняттям ми звичайно ж не могли належно оцінити людські якості Олексієнко К.М., не могли сповна усвідомити, яка це була чуйна, добра, глибоко порядна жінка. Вона вела аскетичний спосіб життя. Школа була її домівкою, а ми школярі – її родиною.
В роки Другої світової війни вона була підпільницею. Її учні розповідали про такий випадок.
Коли німці вступили в село, то партизани, які знаходилися на шкільному подвір’ї, побігли до болота порослого кущами. Вступати в бій з набагато чисельнішим та краще озброєним ворогом для них було б самогубством. Всюдисущі діти, які були на подвір’ї, також кинулися бігти за партизанами, бо там були їхні родичі, знайомі, захисники.
Німецькі солдати вже готові були відкрити вогонь по втікачам та Катерина Мефодіївна, здійнявши руки угору, пішла назустріч німцям зі словами «кіндер, кіндер» і зупинила їх, врятувавши і партизан і дітей.
Вона мала урядові нагороди за участь у війні.
Можливо декому із сільчан здавалося, що так жити, прирікши себе на самотність, «неправильно». Але Катерина
268
Мефодіївна була господинею своєї долі і круто змінила її лише за певних життєвих обставин. Загинули двоє її братів (один поліг на війні, нещасний випадок вкоротив віку другому). Осиротіли троє малих дітей. І хоча їхні матері були живі, Катерина Мефодіївна все ж забрала племінників до себе, ростила їх, виховувала аж до закінчення школи.
Зважте, жінка не побоялася цих турбот, хоча була вже у зрілому, близькому до пенсійного, віці, коли сили й енергія вже не ті, що замолоду. Просто зробила те, що вважала своїм родинним і моральним обов’язком. А водночас, думаю, цього прагнула і її жіноча душа, в якій було ще стільки нерозтраченого тепла й доброти… Ось така була ця жінка.
До старшого покоління педагогів Мрина належить родина Доліча Олексія Олексійовича. Він працював завучем Носівської середньої школи №1 та директором Носівської неповносередньої школи №6 (Буртовської) ще напередодні Другої світової війни. Загинув на фронті у 1944 році.
Його дружина – Доліч Марія Петрівна вчителювала в Мринській середній школі, а дочка – Борисенко Леся Олексіївна працювала в Селищенській школі.
Племінниця – Галина Олексіївна, разом з чоловіком Яковом Денисовичем Яковенком, вчителювали в Носівській середній школі №1. Подружжя Яковенків заживо згоріло в хаті партизана Кузьми Коробки, разом із іншими активістами Плоского в часи німецької окупації. На меморіальній дошці, що знаходиться на фасаді Носівської середньої школи №1 викарбувані імена: Доліч О.О., Яковенко Я.Д.
До речі, рід Олексієнків шанований у Мрині, в ньому не бракувало яскравих особистостей. Так дід Катерини Мефодіївни – Олексієнко Семен Герасимович (1850-1927 рр.) житель села Мрин працював управляючим маєтку Коробки. В книзі «Громадська діяльність П.С. Коробки» (1904) на сторінці 14 читаємо:
269
«Бажаючи вплинути на благоустрій Мрина, щоб мати більше людей, які б йому допомагали і наглядали за облаштованими закладами, П.С. Коробка, ще на початку своєї діяльності влаштував в с. Мрин церковне опікунство і волосне управління. Мринський волосний старшина С.Г. Олексієнко, котрий обіймав цю посаду понад двадцять років, є, так би мовити, правою рукою Коробки і людина визначна в багатьох відношеннях, за розумовими і моральними своїми рисами».
Зосталася добра згадка про нього, як про розумну, порядну, шановану в селі людину. Він неодноразово виручав земляків у скруті – одному купив коня, за іншого – погорільця – з власної кишені сплатив податок. Їхні нащадки у четвертому поколінні досі пам’ятають ці добрі вчинки. Адже добро не забувається. Після революції 1917 року Семен Герасимович, якому на той момент було 67 років, власноруч розділив лишки своєї землі між малоземельними. Про це згадується, зокрема, в матеріалах з історії села, зібраних С.Ф. Брухандою.
Цікавою була історія його одруження. Ще юнаком Семен Олексієнко поїхав до Криму за сіллю. А повернувся звідти аж через два роки з молодою дружиною-гречанкою (можливо наполовину, оскільки в дівоцтві вона мала козацьке прізвище). Зоня швидко прижилася в селі. Позаяк, окрім інших талантів, володіла талантом спілкування. Була це жінка працьовита, гарно співала і танцювала, любила читати книги. Називала себе дворянкою. Достеменно про соціальний статус Зоні до приїзду в село було невідомо нікому. Однак існували припущення, що саме посаг дружини допоміг Семену Олексієнку розбагатіти. Після повернення з Криму чоловік придбав землю, розпочав будівництво добротного, за мірками тих часів, будинку. Подружжя Олексієнків виростило трьох дітей – Мефодія, Марту та Євгенію.
Мефодій служив конюхом у пана Коробки. І той цінував парубка за старанну службу. Внаслідок нещасного випадку на
270
службі Мефодій став інвалідом. Розповідали, що це кінь травмував йому ногу.
Марта, тонка й обдарована натура, мала дивовижно гарний голос. Коли вона співала у церковному хорі, завмирали всі. Навіть пан Коробка. А йому доводилося чути найкращих оперних співаків. Зокрема, видатної Петербурзької опери. «Мабуть, свою долю я проспівала в юності», – казала Марта. Надто мало щастя випало їй у житті. Дівчина була глибоко віруючою, знала напам’ять багато молитов. Зі спогадів, у війну мринські жінки збиралися в хаті навколо Марти. Вона так пристрасно, так щиро молилася, що мимоволі всі вірили: Бог чує її, і цю хату омине бомба...
Певне, обраницею долі в родині Олексієнків була друга дочка – Євгенія (1890-1980 рр.). Вона прожила довге, красиве, і відносно щасливе життя. Здобувши педагогічну освіту, вона працювала у школі міста Ніжина, разом із чоловіком – Кирилом Щербаковим. На жаль, дуже рано овдовіла. Прожила у праці і шані 90 років. У 1954-му році Щербаковій Євгенії Семенівні присвоїли звання «Заслужений вчитель республіки». Жінка мала єдину доньку Євгенію або Генюсю (1921-1994 рр.).
Євгенія Кирилівна закінчила у 1947 році Київський медичний інститут за спеціальністю лікар-окуліст.
Стажування проходила в Одесі в клініці академіка В.П.Філатова. Деякий час після цього працювала в м. Щорсі, а потім кілька десятиліть поспіль – у Ніжині. Як окуліст відзначалась професіоналізмом, працьовитістю. Робила складні операції з поверненням зору хворим. Довгий час завідувала очним відділенням Ніжинської міської лікарні. Євгенії Кирилівні присвоїли звання «Заслужений лікар республіки».
Ці дві внучки Семена Герасимовича – Катерина Мефодіївна і Євгенія Кирилівна, незважаючи на те, що в молодості могли б беспроблемно влаштувати своє сімейне життя, заміж так і не повиходили. Мабуть, тому, що були дуже вимогливі до себе й
271
оточуючих, покладалися на свій розум і здібності. Їх творчі натури потребували простору для свого.розвитку. Таким був їх Божий дар, їх призначення на цій землі...
Давно пішов у Країну Спокою староста Мринської волості Олексієнко Семен Герасимович, його дружина, троє їхніх дітей, дев'ять внуків. Уже починають відходити і правнуки, яких було 13 і лише один проживає в Мрині. А ось будинок родини Олексієнків, який бачив на своєму віку стільки подій, пов’язаних з життям цієї родини, все ще стоїть, як свідок того, що це відбувалось не так уже й давно. Просто життя людей таке швидкоплинне...
Н. Фурса (Байда), 1997 р.
[[Категорія:З історії освіти Носівщини|570]]
Вчителі Мринської школи
[[Категорія:Люди Г]]
