Козари: шлях через століття

Обкладинка книжки

«Козари: шлях через століття» — добірка матеріалів досліджень з історії, краєзнавства і топоніміки села Козар. Автор та упорядник — Корженко Людмила Федорівна.

Книга вийшла друком 2024 року в Нiжині і видавництві ПП Лисенко М.М., ISBN 978-617-640-642-6

Видана за сприяння голови виконкому Ніжинської районної ради Красносільського Анатолія Григоровича.

Науковий консультант: Краєзнавець і дослідник, співробітник музею Ю. Лисянського О.С. Морозов.

Використані фотографії з фондів Козарського Народного краєзнавчого музею, бібліотеки НДУ, "Енциклопедії Носівщини", приватних архівів: Адаменко О., Губенко (Спускан) В., Грабовець Г., Гришка П., Кайнаренко (Харченко) Н., Калюжної Л., Коломай (Гриценко) Н., Лопати О., Пономаренко О., Пархоменка М. М., Пархоменка О. А., Савосько (Мироненко) В., Татаренко (Іванюк) М. та автора – Корженко (Пархоменко) Л..

В книзі також використані ілюстрації із зображенням картин художників Пархоменка А. В. та Ковпаненка Г. С., а також серія світлин Лопати А. І..

Аннотація

Книга сприятиме глибшому знайомству з історією села Козари в різні періоди на фоні певних подій та діяльності політичних лідерів нашої держави, що тою чи іншою мірою пов'язані зі становленням та життям Козар, базуючись на архівних, дослідницьких матеріалах, спогадах жителів села, відображених в періодичній пресі, розповідями очевидців особисто. Дослідження допоможуть перейнятися духом наших предків і тому будуть цікавими для представників різних поколінь жителів і вихідців села — всіх, кому не байдужа його доля в цей досить складний для всієї країни час. Книга проілюстрована світлинами, малюнками та репродукціями картин, що допоможуть глибше ознайомитись з викладеними матеріалами.

Зміст

• Мандруючи кутками й околицями
• Храми в Козарах
• Від шкільного порога
• На варті здоров'я односельців
• Історична і культурна спадщина
• Сільська рада
• Їх пам'ятатиме наша земля
• Нашого цвіту – та й по всьому світу
• Замість епілогу
• Література

В книзі також використані ілюстрації із зображенням картин художників Пархоменка А. В. та Ковпаненка Г. С., а також серія  світлин Лопати А. І.

Передмова

Земля, де ти народився, завжди залишається в серці, зігріваючи і надаючи наснаги в складні часи життя. Та просто любити її замало, бо треба знати історію, традиції, помилки й здобутки минулих поколінь. Як зазначав Олександр Довженко: «… ми – єдиний народ у світі, який не вивчає власної історії, і в цьому одна з наших найбільших бід, бо саме через це плодяться між нами зрадники та відступники». Потрібно пам'ятати, що незнання історії власного народу веде до повторення багатьох помилок.

Трагічна доля Козар, що в роки Другої світової війни були практично повністю стерті з лиця землі, має залишитись в історії, як приклад мужності його жителів, що змогли відродити село і залишити його для майбутніх поколінь.

У вивчення історії села свій неоціненний вклад у свій час зробила Харченко Лідія Федорівна, зібравши по маленьких зернинах матеріали для краєзнавчого музею.

Історію Козарської школи за спогадами очевидців та деякими архівними матеріалами відтворила вчителька історії Агафонова Алла Павлівна.

Велику роботу з віднайдення і систематизації матеріалів з історії села провела автор і упорядник даної книги Корженко Людмила Федорівна.

Хотілось би відзначити ряд світлин Лопати Андрія Івановича, що задокументували історію Козар в 70-90-х роках минулого століття.

Діти, молодь, старше покоління козарців, що проживають нині і за межами села, мусять знати історію своєї малої батьківщини. Адже в цей важкий для нашої країни час це є фундаментом запоруки стійкості і віри в нашу Перемогу.

М. Татаренко,
депутат Носівської міської ради, голова Козарської сільської ради 2010-2016 років, волонтер.

Від автора

Написати книгу про Козари мріялось ще з дитинства, але не було впевненості в тому, що це реалізується, адже в радянські часи свої думки і висновки тих, хто пережив буремні і трагічні події двадцятого століття, не в усьому збігалися з усталеними комуністичними канонами. Якщо відповідності політиці партії не було – ніхто б і ніколи нічого подібного в ті часи не видав. Але, з іншого боку, я безмежно вдячна тим, ще радянським журналістам, що намагалися правдиво показати події, використовуючи спогади представників старших поколінь. Все, що колись друкувалось в періодиці про Козари, я ретельно збирала в папку, як і те, що вдалося знайти в архівах. Спогади очевидців, якими вони ділились зі мною особисто, а це здебільш мої родичі, увійшли до художньої книги «Темні спіралі смарагдового Круга», що є своєрідною малою родинною енциклопедією, де на фоні політичних подій в житті села і країни простягались життєві дороги представників шести поколінь родини Пархоменків.

Книга, яку ви тримаєте в руках, є історією села Козари і включає значну кількість документальних матеріалів про великий історичний період, спираючись на відомі, хоч інколи й не задокументовані, археологічні знахідки, архівні та журналістські матеріали, витяги з наукових статей, спогади, світлини і репродукції деяких картин. Доля моєї малої батьківщини надзвичайно унікальна і ніхто не має права бути необ'єктивним у висвітленні її історії чи сприяти зникненню села. В книзі ніжинського журналіста і поета Анатолія Шкуліпи про його малу батьківщину, зникаючий хутір Пручаї Прилуцького району, мене найбільш вразили ось ці поетичні рядки:

«І вжахнулись берези з гори:
– А де ж село? Неначе прахом поросло…»

Для того, щоб ніхто й ніколи не зміг так сказати про Козари, ми повинні, найперше, знати їх історію.

Хочу висловити щиру подяку всім, хто допомагав мені при роботі, надавав матеріли, контакти, інформацію про спогади старожилів, допомагав в оформленні, адже без вашої допомоги книга не вийшла б до друку. А вона просто необхідна для збереження пам'яті про тих, хто колись тут жив, ходив по цій землі, відроджував її для наступних поколінь, боронив від ворога. А ще я намагалась відобразити в ній історичних осіб і події, що відбувались в Козарах або так чи інакше зв'язані з ними. Працюючи з архівними матеріалами, книгами, періодикою, розповідями очевидців та спогадами про розповіді очевидців в Інтернеті, вашими описами тих чи інших подій зі спогадів рідних, давніми світлинами, науковою і краєзнавчою літературою, я дізнавалась багато нового і намагалась якомога об'єктивніше відображати події і особистостей. Інколи дозволяла собі припущення, бо впевнена, що їх правильність базується на історичному підґрунті, а доведення – справа часу. Заглиблюючись в козацьку епоху, просто не змогла не згадати наших видатних гетьманів, так як саме коротенькі розповіді про них змогли, на мою думку, передати дух тієї епохи і її вплив на долю країни і відповідно на долю нашого села.

Тішу себе надією, що наше підростаюче покоління зможе багато для себе дізнатись і буде пишатись своїм походженням, своєю малою батьківщиною, куди б не закинула його доля. Мрію, щоб наш музей став справді відомим в Україні і за її межами та був включений до туристичних маршрутів. Прагну, щоб не був остаточно знищений наш легендарний Круг, як місце майже сакральне для кожного, хто народився в Козарах. І повірте, якою б не була влада, які б практично не ставила пріоритети, порятунок того, що дороге для серця кожного з нас, саме в наших руках. Я надіюсь, що війна незабаром закінчиться поразкою агресора, бо інакше просто не може бути: загарбницька політика в цивілізованому світі просто приречена на крах.

Головний меседж цієї книги хочу виразити словами, які належать древньому філософу і письменнику Платону: «Народ, який забув або не знає свого минулого – не має майбутнього»

Козари на межі першого тисячоліття

або Про що свідчать археологічні знахідки

Історія села Козари сягає своїм корінням в сиву-сиву давнину, тобто, за висновками археологів, поселення на території сучасного села і поряд з ним існували ще до нашої ери. Найдавніші з них – епохи бронзи (2-ге тисячоліття до н. е.) та скіфського періоду (1-ше тис. до н.е.). Про це, очевидно, свідчили археологічні розкопки кінця 19-го і середини 20-го століть. В «Анкеті-довідці про село Козари, Козелецького району» за 1963 рік, складеної секретарем сільської ради Гриценком Петром Івановичем, є розповідь про те, що «до війни одним з місцевих вчителів були знайдені кістки доісторичної тварини (?) і передані в музей Харкова». Мабуть, це було в часи, коли Харків був столицею України.

В епоху бронзи господарства племен, що жили на території сучасної Чернігівщини, все більше набувають землеробського і скотарського характеру. З утворенням у Північному Причорномор'ї і Середньому Придніпров'ї державного об'єднання на чолі зі скіфами, наша область становила її периферію. Про це свідчать скіфські кургани та городища й на території Носівщини.

З часу появи на історичній арені східних слов'ян відомі вже землеробсько-скотарські племена, які в 2-5 століттях населяли басейни Десни, Остра та інших річок регіону. Адже водні артерії на той час мали виключне значення як оборонні рубежі, шляхи сполучення, а також як джерела продуктові і, звичайно, водні. І найцікавішими для нас виявились розкопки, що проводились на початку 21-го століття поблизу Козар. Так склалось, що відбулись вони завдяки будівництву дороги на Київ. Взагалі вона існувала дуже давно, поки в 50-х роках минулого століття не була прокладена відома всім нам траса з нашої столиці до Кролевця і далі, до сусідньої республіки (на той період).

Приблизно так виглядало стародавнє житло древніх слов'ян. Науковцям
приходиться немало працювати, щоб поетапно, маленькими кроками
наближатись до розуміння і бачення того, як жили наші далекі предки.

А до того всі шляхи з російських територій на захід ішли через Ніжин, Носівку і Козари. Останній шлях Кобзаря, як відомо, проходив саме так.

То чим же цікавими виявились розкопки? На площі близько ста квадратних метрів археологи віднайшли залишки семи будівель древніх слов'ян періоду так званої черняхівської культури. На підлозі одного з жител була особлива, виготовлена на гончарному крузі кераміка. Тут знайшли незвичайні пам'ятки з глини і бронзи, відкопали яму для збереження зерна, яка охайно вимазана зсередини глиною. Були й інші цікаві знахідки слідів хліборобської праці. Відкопане одне з жител постало перед археологами у недогорілих дубових конструкціях будівлі. Очевидно, поселення було знищене під час набігів кочового племені. Але те, що мало зустрічається господарського начиння, свідчить, що люди залишили своє поселення і знайшли прихисток в лісах. На одному зі знайдених прясел чітко видно знак сонця, який в далекому майбутньому буде використаний гітлерівською Німеччиною, увійшовши в історію фашистською свастикою. Взагалі, був зібраний багатющий матеріал, який доповнить пізнане.

А неподалік археологи ще мали дослідити поховання, скоріш це все-таки скіфський курган. З давніх часів він носить назву Павлишина могила. Про його місце знаходження розповідав на початку минулого століття вчений Русов в своєму «Описании Нежинского уезда». Даних про дослідження кургана немає, але існували перекази про трагічні долі тих, хто намагався його розкопати.

Археолог Юрій Машко розповідав журналістам, що понад 3000 відомих в Україні пам'яток історії і археології говорять про величезні простори поселення слов'ян періоду черняхівської культури 3-5 століть. Це вся лісостепова і частково степова частини України, Молдови та Румунії. Тобто від Прип'яті до Дунаю і від верхів'я Вісли до Лівого Дінця. Історія свідчить, що в давні часи наші пращури зуміли з окремих слов'янських племен і культур не лише консолідуватися у монолітні спілки – передвісники державності, а й залучити до цього процесу сусідні неслов'янські племена.

Як уже говорилось, на території сучасного села Козари в різні часи існувало кілька поселень, віднайдене археологами є одним з них. Правічні ліси поблизу села слугували джерелом життя ще для древніх людей. І, можливо, в майбутньому вченим відкриються стоянки, такі, як Мезинська поблизу Коропа, адже саме ліси і ріки давали змогу виживати нашим дуже далеким пращурам.

В давньослов'янський період, коли люди вже активно займаються землеробством і скотарством та об'єднуються у племена, перед ними стає нове, найактуальніше завдання – захист від набігів кочових племен. Тому дуже важливим стає вибір міс ця для поселення, яке б мало певний природний захист. Таким захистом були річки, на берегах яких з'являлись укріплення, а вже за ними були житла та господарські будівлі. Для багатьох древніх слов'ян Остер був надзвичайно важливим. Він починається з численних боліт в районі села Біловежі або Нової Білої Вежі (неподалік Бахмача) і тече в західному напрямку здебільш пологими низькими берегами і впадає в Десну біля міста Остер. Загальна довжина ріки становить 199 км, площа водного басейну 2,9 тис. км. кв.

З глибини віків

Звідки пішла назва Остер?

Сьогодні мало хто знає, що в минулі часи річка Остер мала  назву дещо відмінну від сучасної. У «Повісті минулих літ» під  988 роком її називають «Устрь», у літописі 1098 року - «Вьстрь»,  у «Книге Большому Чертежу» наприкінці 16століття - «Острь»,  у документі 1659року - «Остредь». Можна простежити, як з плином часу змінювалась назва річки, перетворюючись на  сучасну: Устрь (Вьстрь), Острь, Остредь, Остер.

Первинний зміст цього слова загубився в темряві століть. Адже назви річок (гідроніми) завжди мають більш давнє  походження, ніж назви населених пунктів та сухопутних об’єктів.  Прадавні люди, які ще не знали осілого життя, мандрували з  місця на місце, маючи за орієнтири саме річки. Отже, і назви  річок в прадавніх мовах виникли значно раніше, ніж назви  населених пунктів. Деякі дослідники вважають, що назва річки  Остер походить від великих риб осетрів, які начебто раніше в  ній водилися.

Київський історик М. Корінний схильний відносити походження назви річки до часів готської навали (4-5ст.), оскільки німецькою мовою «Остер» означає «східний». На думку  вченого, саме по Остру проходив східний кордон готських  володінь.

Ніжинський краєзнавець Г. Васильківський припускав, що стародавня назва річки Вьстрь, яка згадується в Іпатіївському  літописі, як одна з річок (разом з Десною, Трубежем, Стугною, Сулою), на якій в 988 році Володимир Святославович почав  будувати перші городища, походить від стрілоподібної, гострої  форми русла в місці впадання Остра в Десну.

Більшість істориків поділяють думку археолога В. Петрова, що сполучення «стр» у річкових назвах Остер, Стрий, Стриж,  Пострив тощо є відгомоном одного з прадавніх слів, які  використовувались в назвах водойм. Слова з основою «стр»  можна віднайти в українській (струмок, острів), латиській  (страус – струмок, струга – болото, страва – течія) мовах.

Аналогічні слова з основою «стр» існують в польській, литовській, пруській мовах, які мають спільне походження і  беруть свій початок від давньої індоєвропейської мови, що  існувала близько 5-4 тис. років тому. Тепер ця мова мертва.  Найближчою до неї вважають санскритську, яка збереглась  у деяких народів Північної Індії. Тут і досі існує дієслово «страваті», що означає «текти». Саме воно є найближчим  залишком того прадавнього, від якого походять слова, пов’язані  з водною стихією з основою «стр». Цілком вірогідно, що назва  річки Остер теж походить від прадавнього індоєвропейського  слова, яке означало «текуча вода, струмок, річка». Виникла вона в ті часи, коли на українській землі за доби бронзи (ІІ-І тис. до н.е.) з’явились наші далекі предки – індоєвропейські кочові  племена скотарів та землеробів. Саме вони залишили нам  на згадку про себе рештки поселень, поховальні пам’ятники могили кургани й дали назву нашій річці.

(За О. Морозовим)

Чи був Остер судноплавним?

Наприкінці 1780-х років відомий дослідник О. Шафонський писав про Остер, що колись це була така ж глибока ріка,  як Десна чи Дніпро, і по ній плавали масивні судна. Своє  припущення дослідник пояснює обставиною, що навіть біля  самих Білих Веж (витоків Остра) знаходили шматки великих розбитих кораблів.

Відомий археолог та історик В. Ляскоронський, котрий працював у Ніжинському історико-філологічному інституті,  вважав, що в лісах, які простягалися в ті часи вздовж берегів  Остра, стародавні теслярі могли виготовляти великі човни, а потім під час весняної повені сплавляти їх до Десни. Якщо  такий корабель з якихось причин не встигав успішно дійти до  великої ріки, він гинув або залишався там до наступного року.  Ця гіпотеза здається досить вірогідною, бо подібні традиції  зберігалися аж до кінця 19ст. в басейні Дону та Приазов’я.  Звичайно, порівняння Остра з Десною є дещо перебільшеним,  але невеликі та середні за розмірами човни могли спокійно  плавати Остром у ті далекі часи. Можливо, тут існувала велика  кількість волоків, за допомогою яких можна було перетягувати  човни.

Цікавий іще один факт. У стародавньому збірнику літописця  Нестора під 1078 роком згадується поселення Нежатина Нива,  біля якого під час міжусобної війни між великими Київським  князем Ізяславом і Чернігівськими князями Олегом та Борисом відбулася «люта сеча». У цій битві загинув Ізяслав, тіло якого  «на лад’ї по річках було перевезено до Переяслава». Тією  річкою цілком міг бути тогочасний Остер, бо біля села Данівка  він сходиться з верхів’ям річки Трубіж, на берегах котрої і стоїть Переяслав-Хмельницький. Пізніше ж, починаючи з 17ст.,  Остер, перегороджений численними млинами та греблями,  судноплавним уже не був. Про це свідчать «Переписні книги»  московського уряду 1665 року, опис Чернігівського намісництва  80-х років 18ст., в яких говориться, що дана річка «пристаней  не имеет».

Козарський міст

Міст через Остер у Козарах був завжди з тієї самої пори, коли взагалі почали будувати мости. Село довгий час розташовувалось з обох сторін річки. Багато століть він, періодично відновлюючись, був дерев'яним, тобто спирався на дубові палі, і лише в середині 1960-х рр. його збудували з бетону. Крім того, що по ньому довгий час проходив центральний шлях, міст з'єднував дві частини села, а поруч з ним знаходились, починаючи з 18 ст. будівлі церкви і школи.

Ранок на Козарському мосту. Світлина Андрія Івановича Лопати,
кінець 1970х – початок 1980х років.

Поряд з мостом ще на початку 20-го століття була гребля, за допомогою якої в річці біля села держався певний рівень води,що необхідно для підтримання належної життєдіяльності як господарського сектору, так і мешканців даної водойми.

Наша багатовікова спадщина

Козарське

Частина села, що знаходиться на правому, пологому березі Остра, здебільш віддалена від житлових приміщень, є  порівняно більш заболоченою. Хоча останніми десятиліттями  картина дещо змінилась в зв'язку з відмиранням підводних  джерел і заболочення взагалі майже відсутні.

Серед лісів, між Козарами і Кобижчею, знаходиться низинне осокове болото площею 43 гектари. З 1984 року воно  отримало статус гідрологічного заказника і перебуває у віданні  Ніжинського лісгоспу. Раніше територіально відносилось до  Бобровицького, тепер до Ніжинського району. Але назва  ^{завжди залишалась незмінною – Козарське.}

Козарські дачі

Фрагмент Кругу, весна 2021

У віданні Ніжинського лісгоспу є ще один дуже незвичайний об'єкт. По суті, він єдиний рукотворний з тих, що залишились від села після 1943 року. Це унікальне урочище Круг, що до недавнього часу мало велику кругову алею, в середині якої знаходилась площадка, вкрита спеціально висадженою разом з ялинами в 19 ст. травою. В 1972 році під час проведення наукових досліджень вчені дійшли висновку, що Круг був закладений не пізніше 1880 року, тобто на період досліджень вік дерев перевищував 90 років.

До початку 20ст. лісові масиви належали окремим власникам, державі, церковному відомству і сільським громадам.

Пізніше я зупинюсь на цьому детальніше, а зараз хочу наголосити на тому, що урочище Круг на даний момент, починаючи з 2019 року, є державним заказником, тобто будь-які роботи, що шкодять цій унікальній пам'ятці, ЗАБОРОНЕНІ!

Керівництво Ніжинського лісового господарства надало мені можливість ознайомитись з документами, що стосуються даної пам'ятки, тому я хочу представити їх вашій увазі.

Звичайно, Круг, яким його пам'ятаємо ми, школярі 1950-70-х років, істотно відрізняється від сучасного. Це дуже прикро, але, думаю, є ряд причин, що дають цьому пояснення. Певний час існувало Козарське лісництво, в якому працювали корінні жителі села, для яких це місце було ніби якоюсь мірою сакральним, символом стійкості та прекрасною історичною пам'яткою, уособленням єдності людської праці та незвичної природної краси, місце святкування дня молоді з його розвагами і незмінною доставкою з райцентру вершкового морозива (а це ж тільки раз на рік!). Козарське лісництво й тоді входило до Ніжинського лісгоспзагу, яким довгий час керував уродженець Андріївки і в минулому (ще до Другої світової) учень Козарської семирічної школи Берізко Григорій Миколайович, для якого збереження історичної і природної пам'ятки було дуже важливим.

Збереження Круга на даному етапі, як і збереження нашої країни в цілому, завдання, які ставить життя перед кожним з нас. Знаючи свою історію і спираючись на відповідні закони нашої держави, не можна стояти осторонь і спостерігати, як знищується те, що єдине залишилося нам в історичний спадок від минулих поколінь козарців. Як бачимо, козарський Круг захищений Конституцією України і кожен з нас має повне право вимагати від підприємства, яке зобов'язане його берегти, сумлінно виконувати свої обов'язки. І ще раз мушу зробити уточнення щодо віку ялин на Крузі: наукові дослідження вченими тодішнього Ніжинського лісгоспзагу проводились в 1972 році. І саме на той час деревам було вже більше 90 років.

Козари в часи Київської Русі

Саме в цей період, скоріш за все, і виникла сучасна назва села, це приблизно десь в 11-12 столітті. Саму назву вчені мовознавці пов'язують з хозарами, чия влада у 8-му столітті поширилася й на лісостепові райони, заселені східними слов'я нами, зокрема на Середню Наддніпрянщину.

За літописом Нестора, коли хозари набрели на полян, то стали вимагати від тих данину. Останні ніби розрахувались з ними мечами. Старійшини ж хозарські, оглянувши ті мечі, зазначили, що недобрий то знак – гостра в них зброя з двох сторін, хоча в хозар шаблі – лиш з одного. Мудрими були ті старійшини – стали через деякий час вже поляни збирати з хозар данину.

Коли «в літо 965-те» київський князь Святослав «здолав … хозар і взяв столицю їхню і Білу Вежу», племена, що входили до Хозарського каганату, розбрелися хто куди. Не виключено, що одне з них опинилося на Поліссі. Є підтвердження того, що саме на Чернігівщину емігрували і ті захисники Білої Вежі Старої (Саркела) на Дону після поразки в 1117 році від половців, що заснували Нову Білу Вежу, городище якої знаходилось біля ст. Городок неподалік Бахмача. Десь біля цього місця починає свій виток Остер. Археологічні дослідження тієї місцевості засвідчили наявність чималої серії артефактів, пов'язаних своїм походженням з Кавказом та Прикаспієм. Можливо, саме звідти частина переселенців і потрапила до нас, сплавляючись рікою і облюбувавши чудову місцину по дорозі.

Не виключено, що трапилось таке випадково, але цілком можливо, що були серед прибульців нащадки тих, кому доводилось тут данину збирати «по срібній монеті і вивірці від диму», згадку про що стрічаємо в тому ж таки Несторовому літописі під роком 859-м.

Потрапивши на Русь, вчорашні кочівники відносно швидко переходили до осілого способу життя, хоч скотарство продовжувало ще довгий час домінувати в структурі їхнього господарства. Зберігаючи певні етнічні особливості, вони швидко переймали більш високу культуру місцевого слов'янського населення. Частина представників еліти могла навіть приймати християнство, прагнучи якнайшвидше інтегруватись до складу давньоруської соціальної верхівки. Тому виявити їх сліди за допомогою лише археологічних знахідок надзвичайно важко. Певним дороговказом можуть слугувати топонімічні назви, що в основі своїй зберегли до наших днів надзвичайно важливу історичну інформацію, адже пам'ять про іноплемінників-іновірців, які осідали на наших землях, залишилась в назвах сіл, річок, урочищ тощо. Хозари (козари, за давньоруськими літописами) залишили свій слід у топонімах: Козари, Козарки (урочище неподалік від села Петруші на Ріпкинщині), Козарівщина (урочище поблизу села Вересоч на Куликівщині).

Так це було чи інак, а осіло гнане обставинами плем'я на березі повноводного тоді ще Остра. Згодом люди з близьких слов'янських поселень, їдучи до нових сусідів за добрим конем чи нарядною збруєю, казали: «Їду до хозар». А невдовзі вже й поселення звали не інакше, як Хозар, Хозари. Згодом назва змінилася на Козар, Козари, оскільки так було зручніше для вимови. А це тому, що в цих краях споконвіку побутували слова – козар, козарь, козарі. Так називались звичайні лісові їстівні гриби – маслюки, боровики, підберезовики, опеньки. Хоча дослідники древніх рукописів, як бачимо, стверджують, що назва племені «хозари» в часи Київської Русі вже існувала як «козари».

А ось як описує цей період в житті нашого краю видатний історик, академік Михайло Грушевський (подається мовою оригіналу). «… В 7-8 вв. Переяслав і Чернігів разом з усею лівобічною територією стояли під зверхністю Хозарів, що держали в своїх руках всю східню торгівлю й зносини. В першій половині 9-го віку воєнні сили Києва зросли настільки, що він цілком виполошив хозарські впливи з Лівобережної України і став наступати на сам хозарський осередок (укріплення Білої Вежі – Саркела в 840-х рр. може більше було викликане «руським» натиском, ніж печенізьким). Переяслав, Чернігів і різні инші лівобережні осередки перейшли тоді в тісну залежність від Києва. Але удари, задані з боку Київської Руси Хозарській орді в 9-10 вв., приложилися до збільшення кочового натиску на українське розселення, на український торг і на зв'язки в степовій і морській зоні, і протягом сих століть «вся жизнь» українська стала все більше відливати на північ. В 10 віці Переяслав, видно, цілком занепав, і під кінець сього століття мабуть був зовсім знищений, а між північними містами Лівобережжя вибився на перше місце Чернігів і став розпросторювати свої впливи не тільки в районі Десни, але й в районі Остра і Семи, та підбирати ті останки зв'язків з східнєполудневим степовим краєм, які в тих часах ще існували…»

Є версія археологів, що в період Київської Русі і вже пізніше, на території села існувало два поселення – Старі і Нові Козари. Цілком можливо, що розділяла їх ріка. Та в часи ординської навали вони зазнали значних руйнувань, і поселення на правому березі довгий час не відбудовувалось, так як було не достатньо захищеним від раптових ворожих нападів. Відновилось воно вже в козацькі часи і мало назву Слобода, яка збереглася до наших часів.

Які ж археологічні знахідки часів Київської Русі відомі? В 1930-х роках меліоратори частково змінювали русло річки Остер поблизу села. Раніше вона проходила там, де зараз знаходиться ставок. Певний час вода в ньому була чистою. Це було до початку 1970-х. Потім уже – застояною і непридатною для купання, хоча риба в ставку ще водилася. Думаю, це пов'язано з відсутністю течії, і головне – зниклими підземними джерелами. Так ось, коли копали нову «дорогу» для русла, знайшли елементи кольчуг, шоломів, списів, щитів. Як відомо, археологи тоді досліджень не проводили – чи то їм не донесли інформацію відповідні органи, чи то взагалі та інформація за межі села не вийшла, але в кількох чи навіть в багатьох козарських хлопчаків з'явились цікаві іграшки. Прикро, що немає висновків експертів, але, судячи з переказів про спогади очевидців, відкопані рештки і навіть деякі цілісні предмети, скоріш за все, відносились до періоду Київської Русі. А наявність певної кількості саме військових обладунків свідчить про можливу битву поблизу села. Вже пізніше, в 1950-х рр., коли чистили ставок, відкопали кольчугу. В якому вона була стані, що було знайдено ще – невідомо, але про це розповідав мені мій батько, а в «Анкеті…» 1963 року згадував Петро Іванович Гриценко. Невідома й подальша доля даного предмета, т.б. чи дійшов він до науковців.

Розгорнувши широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, князь Володимир «Красне Сонечко», як пише літописець у 988 р., бідкався тим, що мало ще збудовано міст по Десні, Остру, Трубежу та Сулі. Князь пропонує заохотити на переїзд найкращих мужів від слов'янських племен (кривичів, словенів, в'ятичів) з метою поселення на нових землях. Князю Володимиру потрібен був єдиний захисний рубіж, що складався з суцільного ланцюга міст-фортець. Фортеці на Острі стали б захистом Чернігово-Сіверських земель від степовиків. Можливо, що невелика фортеця була на лівому березі ріки, саме там, де знаходиться парк і паралельно до Остра проходить вулиця Дорошка. Ймовірно, що існувало й інше укріплення, вже на території лісу, між річкою і Кругом. Не виключено, що давньоруське городище було на території сучасної вулиці Першотравневої та прилеглих до неї територіях. Всі ці припущення є доречними, так як цілком відповідали вимогам тогочасного будівництва. Наші предки були досить розважливими і місця для поселення вибирали дуже доречні: ліси, болота простягались суцільною смугою на лівому березі ріки, а ліси оточували поселення щільним півколом. Укріплення ж закривали дорогу на схід, а через болота обминути поселення було досить складно. Будівельних матеріалів мали досить, оскільки навколо стояли непрохідні ліси, тому швидко зводились теплі й зручні дерев'яні будівлі. Навколо поселення підіймались укріплення фортечних стін. У їх верхній частині знаходився майданчик, що ззовні від ворожих стріл і каменів прикривався дерев'яним забралом, в якому були щілини для стрільби у ворога.

Дерево було гарним будівельним матеріалом, але мало один істотний недолік – воно боялось вогню.Ось чому так важко зараз знайти залишки тієї пори – вогонь знищував все. Але цілком можливо, в майбутньому, маючи сучасні прилади, археологи зможуть знайти достатньо доказів існування городища на території села в часи Київської Русі.

Цей історичний період майстерно відобразив в своїй повісті «Кара Перуна» А. І. Лопата, при цьому використовуючи відомі всім нам назви урочищ поблизу Козар.

Козацька доба в історії села

Перша письмова згадка про Козари відноситься до 1550 року. Свідчить про це й карта Остерського повіту, до якого тоді й належало село разом з багатьма іншими, включаючи Носівку та Ніжин.

1550 року король Речі Посполитої дарує землі навколо Козар так званому Єльцу, який проживає в повітовому місті Острі, а землі віддає двом арендаторам. А ті, в свою чергу, теж передають їх в користування іншим, маючи свій зиск. Судячи з архівних даних, Козари в цей час невеликі, хоча мова вже йде про Старі і Нові Козари. А це наштовхує на думку, що, очевидно, село все-таки розширюється, і поряд зі старим поселенням з'являється нове, з правого боку річки.

На карті чітко бачимо границі Остерського повіту, який розкинувся тоді на великій території.

Річка Остер була ніби рубежем не тільки самого повіту, а й державним кордоном між Московією і Річчю Посполитою. Знаходячись поблизу містечка Носівка, в 14 столітті разом з ним село було захоплене литовськими феодалами і ввійшло до Київського князівства, а з 1471 року – до Київського воєводства, як один з форпостів Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 року – в складі Польщі.

В першій половині 17ст. Козари, як і Носівка та Кобижча, належали Адаму Григоровичу Киселю (1600-1653), що був однією з найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей української історії 17ст. Народився на Волині, там же помер, де був і похований в збудованому ним храмі в селі, яке дісталось йому у спадок, як єдине. Цікаво, що наприкінці життя до його володінь були долучені, як подарунки від польських королів, а також як куплені власним коштом, ще 64(!) села і містечка. Козари були подаровані Киселю королем в 1630 році за хоробрість і військовий хист в боротьбі з ворогами Речі Посполитої. Його опонентом в різного роду переговорах з Гетьманщиною з 1648 року виступав Богдан Хмельницький, тобто саме Адаму Киселю король доручав знаходити з гетьманом ті чи інші домовленості. Але інколи польська шляхта ігнорувала навіть накази короля щодо шляхів вирішення певних питань, і тоді Адам Григорович опинявся між двох вогнів. Не дивно, що його ім'я було маловідомим протягом трьох століть, а за свідченнями істориків з м. Мени, його розкішний замок був там зруйнований, коли Московія стала міцно триматись на Сіверських землях.

Певний час він проживав у Чернігові, займаючи досить значні управлінські посади: 1639 рік – чернігівський каштелян, 1641 рік – сенатор. З 1646-го – київський каштелян, а з 1651 го – київський воєвода. Цікаво, що в цей період від нього у спадок залишився досить розкішний замок поблизу Мени, що складався з палацу, господарських будівель, системи захисних споруд. Був оточений р. Меною і ровами з водою. На валах стояв дубовий частокіл з п'ятьма глухими баштами по кутах, шоста височіла над воротами проти мосту через ставок. Мав маєток і поблизу Прилук, в селі Дідівці. На жаль, ті будівлі не збереглися, хоча в Дідівцях нащадками Адама Григоровича на місці замку в 19-ому ст. був побудований невеликий палац, що багато років слугував місцем відпочинку для кількох поколінь Киселів. Тут проживав і творив певний час Микола Костомаров, що волею долі поріднився з даним родом. Але, на превеликий жаль, в Козарах чи поблизу маєтків в Адама Киселя чи його нащадків не було.

Будучи державним діячем Речі Посполитої, спочатку прикладав зусиль, аби зберегти та розширити суб'єктність «народу руського» в Речі Посполитій, а далі – стримати її сповзання у вир війни. Помер незадовго перед тим, як козацькі вожді вирішили остаточно розірвати із залежністю від Республіки. 1 травня 1653 року Адам Кисіль склав тестамент (латинський аналог слова «заповіт»), оригінал якого, засвідчений особистим підписом та великою печаткою з особовим гербом воєводи – намет під хрестом, виявлений недавно.

Будучи представником влади Речі Посполитої, воєводою, великим землевласником Адам Кисіль вимушений 1645 року подати в суд скаргу на полковника Душинського, який разом зі своїми підлеглими в Козарах, Кобижці та Носівці, які йому належали, вели себе надзвичайно зухвало по відношенню до місцевих жителів, приміняли фізичне насилля і, сучасною мовою, прямий рекет, вимагаючи кожного дня приносити їм їжу й алкоголь, або відкупитись величезною сумою грошей. Як бачимо, не тільки простий український народ страждав від сваволі польської шляхти, але й представники вітчизняної верхівки не були позбавлені цього. Навіть ті, що служили польському королю на високих посадах.

Сам текст заповіту нам, звичайно, зрозуміти досить важко, адже написаний він державною мовою Речі Посполитої, у складі якої знаходилось Києвське воєводство, але рік написання бачимо досить чітко – 1653.

До підписання Переяславської угоди залишається один рік. 1933 року в Києві були видані «Переписні книги 1666 року». Досить цікавим є те, що наше село тоді називалось «город Козар», на відміну від сіл «Ржавец» та Адамівка. І тому жителі його відносились до «мещан», причому «трех статей», тобто рангів, хоча більшість з них займались сільським господарством. На той період в Козарах на річці Остер діє кілька млинів, що належать «мещанам» Масейченку, Руденку, вдові Глущисі та козаку Антону Киселенку. Війтом був Микифор Федоров. Серед прізвищ жителів є Пускаленко, Стаценко, Демиденко, Дем'яненко, Гузей, Горбач, Сумка, Борздий. Як бачимо, є такі, що збереглись і до наших днів, хоч і дещо видозмінені. Всі платили «оброки» відповідно до своїх статків в полковому на той час місті Ніжині.

В першій половині 17 століття село знаходилось в складі Носівської сотні Ніжинського, а з 1667 – Київського полку. Говорячи про даний час неможливо оминути увагою славетні постаті. Це був період так званої Руїни, коли перемоги козацького війська під проводом славетного гетьмана Богдана Хмельницького над польською шляхтою, що вчиняла наругу і самоуправство над українцями в своїх володіннях, змінилась утисками з боку московії, з якою ніби то Хмельницький підписав договір про об'єднання, якого не бачив ніхто в майбутньому, і за який в радянську добу гетьмана вважали найрозумнішим правителем України, а останні десятиліття – мало не зрадником українського народу, не дивлячись на його військові і політичні здобутки. Звичайно, була письмова угода про співпрацю, зде більш у військових справах козацького і російського військ. Але після смерті Хмельницького Московія часто ігнорує свої домовленості щодо прав Козацької держави. Та подібні угоди підписувались і з іншими країнами також в певні періоди правління гетьмана. І хто може знати напевно, якою могла би бути доля України, якби Богдан ще зміг якийсь час держати булаву і триматись в сідлі так же впевнено. Але в славетного гетьмана, уже далеко немолодого чоловіка, були досить серйозні проблеми в житті. Можливо, це все і завадило Хмельницькому втілити в життя свої задуми щодо незалежності і самостійності України.

Як і правителі переважної більшості європейських країн, Богдан планував передати керівництво старшому синові, Тимошу, що від батька перейняв всі якості, необхідні майбутньому гетьману. Але той загинув на полі бою, захищаючи інтереси свого тестя, молдавського правителя. Молодшому синові, Юрасю, після смерті батька в 1657 році тримати булаву було досить проблематично – ні вік (16 років), ні брак досвіду і відповідних лідерських якостей цього не дозволяли. Тимчасово обраний на найвищу посаду найближчий і найдосвідченіший з оточення Хмельницького Іван Виговський, відомий проведенням блискучої військової операції під Конотопом 1659 року, коли численні московитські війська змушені були відступити. Можливо, він зумів би зберегти і примножити здобутки славного Богдана, та, досягши свого повноліття, Юрій Хмельницький булаву все-таки отримав, і це, звичайно, не дало ніяких позитивних результатів, скоріше – навпаки. Суперечки й серйозні розходження в інтересах козацької старшини поглиблювали в країні кризу, а саме цим уміло користувалась московитська верхівка, яка не вважала за необхідне виконувати свої домовленості в Переяславі. Згадаймо хоча б Чорну Раду в Ніжині 1663 року, що закінчилась досить трагічно: новообраний гетьман Лівобережної України Брюховецький розправився з опонентом Сомком та його прибічниками не без участі в цьому довгоруких московитських воєначальників. Рикошетом цих подій прокотились по Україні козацькі повстання, що ослабляли козацьку державу і дозволяли московитам все міцніше укріплюватись на нашій землі. Та й сам Брюховецький протримав гетьманську булаву лише два роки і був вбитий козаками. Намагання нового гетьмана, Петра Дорошенка, об'єднати під своїм керівництвом Правобережну і Лівобережну Україну закінчилось черговим приходом великого московського війська з послідуючою тривалою облогою Чигирина, тодішньої гетьманської столиці, і ув'язненням самого Дорошенка на В'ятці, де й закінчив свої дні шанований в народі гетьман, що не зміг підняти Україну з тодішньої Руїни. А взагалі-то пісню про цього гетьмана пам'ятаю ще з дитинства : «…Попереду, попереду Дорошенко, веде своє військо, військо Запорізьке хорошенько…» Її знали і співали, була навіть застільною. А чи могли ті, що виконували її тоді, детально знати про наміри й досягнення Дорошенка, залишається для нас загадкою.

Як уже зазначалося, в 17 ст. Козари в складі Носівської сотні належать до Ніжинського, а з 1667року - Київського полку. На карті французького вченого Боплана зображені лише немалі населені пункти, і чітко видно назву «Козар» між Козельцем і Носівкою на річці Остер.

З 1687 року гетьманом України був обраний Іван Мазепа – людина досить освічена. Ще за порадою Богдана Хмельницького батько молодого хороброго козака Івана, що неодноразово проявляв кмітливість і хоробрість, віддав сина на навчання до Голландії, а потім довгий час Мазепа був на службі в польського короля Яна Казимира. Пізніше став служити в гетьмана Дорошенка.

Двадцять років Мазепа тримав гетьманську булаву, маючи європейську освіту, великий досвід в дипломатичній сфері, неабияку хоробрість. З ним рахувались і європейські, і московитські правителі. Цар Петро І, хоч і терпів в Україні окремого гетьмана, але намагався якомога більше обмежувати його права, вимагаючи, щоб козаки воювали разом з його військом проти Польщі, Швеції і татар. А потім ще й залучав до важких робіт на будівництві нової столиці своєї держави – Петербурга. А в Україні в той час було ледве кілька тисяч козаків коло гетьмана, а по всіх містах і селах стояли московитські солдати. Козацтво і весь народ стали нарікати на гетьмана, що він цареві аж занадто послушний. Мазепа ж розумів, що самостійно не здатен виступити проти царя і ждав слушної години, покладаючи надії на війну Московії зі Швецією. Довірившись обіцянкам надійного партнера, шведського короля Карла ХІІ, гетьман вступає з ним в змову… І ми всі чудово знаємо, чим це все закінчилось завдяки зрадникам. В листопаді 1708 року за наказом царя орда московитів під проводом Меншикова надзвичайно жорстоко розправилася не тільки з прибічниками Мазепи, що тримали облогу гетьманської столиці, а й з усіма жителями Батурина, включно з немічними, жінками, дітьми. В генах далеких предків теперішніх рашистів бажання убивати беззахисних, мабуть, міцно тримається вже більше трьох століть.

Це була перша з найтрагічніших подій в Україні 18 століття. Далі – закріпачення на ціле століття українського селянства, діяльність так званої «тайної експедиції» – далекого пращура енкаведе в Україні, а закінчилось все повним руйнуванням Запорізької Січі.

Кінець 18-го – початок 19-го століття вносить і свої корективи в питання кількості населення в Козарах, зокрема дорослого, яке в своїй переважній більшості є прихожанами Покровської церкви. Думаю, на той час це були жителі Козар, Іржавця та ближніх хуторів. На середину і під кінець 18 ст. – їх близько тисячі, а в 1810 році – майже вдвічі менше. Це пов'язано скоріш за все з тим, що кріпосне право надало можливість поміщикам користуватись селянами, як своєю власністю, продаючи, переселяючи, даруючи їх на свій розсуд. Можливо, частина кріпосних була переселена на південь, в так звані «потьомкінські села». Не виключено, що певний процент чоловічого населення, мобілізований на російсько-турецьку війну, якщо і залишився живим після, то на чверть століття був відірваний від сім'ї і батьківщини. Це вносило свої корективи в подальшу демографічну ситуацію. Якщо до 1830-го року число дорослих чоловіків і жінок було приблизно однаковим, то в 1850-му жінок більше: 333 особи жіночого на 283 чоловічого населення. Тобто, відбувається певний занепад.

Ну і трохи про Мазепу й Козари. В 1950-х роках з моїм дідом по матері, жителем Іржавця, Супруном Іваном Корнійовичом, стався один цікавий випадок. Під час заготівлі сіна в лісі він побачив кількох чоловік, явно не сільських. Вони представилися, як столична наукова археологічна експедиція, що досліджує шлях Карла ХІІ після його поразки в Полтавській битві, і поставили йому кілька запитань стосовно місцевості. Дід, маючи лиш початкову освіту, був трохи здивований, що саме цією дорогою міг проходити шведський король. Про це я дізналась через багато років, десь наприкінці 1980-х. Про Мазепу ще й тоді говорити було не прийнято. І вже значно пізніше зробила припущення, що то проводились пошуки саме скарбів гетьмана.

Якщо ви уважно прочитали оригінальний витяг з документу 19-го століття, то можете побачити, що назва села вже була написана, як «Козарград». Випадково це чи ні, але ще й тоді село називали «містечком». І, мабуть, звернули увагу, що прихожанами Козарської Покровської церкви,побудованої в 1721 році, були жителі Іржавця та Адамівки. І, можливо, серед них була дівчинка Наталка з Адамівки, яку пізніше посватав парубок Григорій з Лемешів, а потім одружився з нею. Разом подружжя виростили доньку і двох синів, які, завдячуючи своїм талантам, стали відомі всьому світові: молодший, схильний до наук, як останній гетьман України, і старший, що мав прекрасний голос, як законний чоловік імператриці Єлизавети. Ну, їх імена вам добре знайомі – Олексій і Кирило Розумовські. В часи правління Єлизавети, в 1750 році гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, що мав не просто блискучу європейську освіту, а й досвід роботи головою Академії Наук в Петербурзі. Період правління цього гетьмана був відзначений початком наведення в Україні ладу на європейський взірець і відміною діяльності «тайної експедиції», побудовою розкішного палацу в Батурині. Та тривало це лише 14 років – невдовзі після смерті Єлизавети, організувавши змову та вбивши свого чоловіка Петра ІІ, до влади приходить та, що скасувала гетьманство, зруйнувала Січ, зробила селян кріпаками, поневолила Україну остаточно.

Наталія Дем'янівна Розумовська (1690–1762) народилась в с. Адамівка. В поважному віці про живала в Козельці, де й похована в соборі Різдва Богородиці, що був побудований в середині 18 ст., і на будівництво якого жертвувала власні кошти. Оскільки в період її дитинства жителі Адамівки та Іржавця були прихожанами Козарської Покровської церкви в 17 поч. 18ст, маленька Наталочка з батьками могла відвідувати Козарський храм і, цілком можливо, охрещена була саме там.

Мабуть, дуже щиро молилась і просила в Бога захисту й підтримки Наталя, бо її дітям, синам звичайного сільського козака, судилась досить незвична для простих людей доля.

Донька Розумів була заміжньою за полковником, в своєму володінні вони мали хутір Покорщину, тепер околиця Козельця.

Як же всі ті події відобразились на житті Козар? Найважливіша – частина жителів села стає повністю підневільною. У 18 столітті переважна більшість земель і лісів навколо села, як і самі кріпосні, належить Безбородькам, зокрема Іллі Андрійовичу.

І ще один цікавий факт, що стає нам відомим з переписів 1740-1748 рр. На той період в Ніжинському полку, до якого тоді належали Козари в складі Носівської сотні, було 270 шкіл. Для порівняння : в Прилуцькому – 69, в Чернігівському – 154. І це свідчить не лише про кількість території, а й увагу керівництва полку до освіти населення. Можливо, це було пов'язано з порівняно переважною більшістю козаків і міщан. Та скоро картина змінюється кардинально: навіщо освіта кріпакам?

Катерина ІІ була хоч і жорстокою, але доволі розумною правителькою. Саме тому сприяла створенню умов для того, щоб частина колишньої козацької старшини, що мала гарну освіту і потужний практичний досвід управлінської діяльності, була залучена до роботи на благо російської імперії. Саме до таких належали представники родини Безбородьків, предок яких був козаком у війську Богдана Хмельницького. Його нащадок, Андрій Безбородько, працював генеральним писарем при гетьмані у місті Глухові. Саме там в 1747 році народився його син Олександр, який отримав освіту в Києві, а кар'єру почав у канцелярії генерал-губернатора Малоросії П. Румянцева. В 1768 році призначений командувачем Ніжинського полку, з 1775-го року – особистий секретар Катерини ІІ. В 1784 році обіймає посаду віце-канцлера і отримує графський титул. Завідує всіма дипломатичними справами при дворі, імператриця цінує його розум і досвід, що виражається в різноманітних нагородах. З 1797 року О. А. Безбородько – сенатор, канцлер вже при імператорі Павлу І, який, як відомо, дуже упереджено відносився до всіх з оточення своєї матері, але теж зумів належно оцінити працю сенатора, подарувавши титул князя, багатотисячні земельні угіддя і близько десяти тисяч кріпосних. Князь цим користувався лише два роки, оскільки помер в 1799 р. А для України Олександр Андрійович зробив дві надзвичайно важливі речі: написав «Короткий літопис Малоросії» і профінансував будівництво одного з найперших вищих навчальних закладів України – Гімназію вищих наук в Ніжині. Звичайно, Гімназія вже була збудована і відкрита після смерті Олександра Андрійовича, 1820 р., але кошти на будівництво по заповіту були перераховані Іллею Андрійовичем із братового спадку. Сам Ілля Андрійович теж не дожив до відкриття навчального закладу. Та заповів передавати майбутній Гімназії прибуток від власних маєтків у Вертіївці та Носівці (напевно, сюди входили і Козари) в сумі 15000 крб. щорічно.

Згадок про те, що Ілля Андрійович бував у Козарах, в письмових джерелах знайти не вдалось. Навіть достеменно невідомо, чи бував він особисто в Ніжині, як і його онук Олександр Григорович Кушелев-Безбородько (1800-1855), який опікувався будівництвом, відкриттям і забезпеченням Ніжинського вищого навчального закладу всім необхідним, а також неодноразово дарував книги, картини, оплачував роботу майстрів-оздоблювальників та турбувався про те, щоб гімназія стала ліцеєм, який би міг рівнятись з університетом. І саме це сталося в 1832 році.

Козари в ХІХ – на поч. ХХ століття

Очевидно, що саме Олександр Григорович успадкував Козари після смерті свого діда. А вже поховавши батька, селом, як Носівкою та іншими населеними пунктами поблизу Ніжина, починає володіти його донька Любов Олександрівна Кушелєва-Безбородько (1833-1917), яка після одруження носить прізвище чоловіка, графа Олексія Івановича Мусіна-Пушкіна (1825-1879). Саме тоді на околиці села, поблизу економії, був побудований одноповерховий будинок, що кілька десятиліть слугував улюбленою дачею всієї родини. Поряд виростає прекрасний парк з рідкісними деревами, виписаними з різних місць, зокрема, за свідченнями, з далекої Карелії, і неймовірними квітковими клумбами. Як відомо, такі парки власники розбивали саме там, де планували жити або перебувати певний час, зокрема проводити літній період. Прекрасні навколишні ліси, мальовничі водойми та сонячні дні сприяли переселенню сім’ї з прохолодного хмарного Петербурга до Козар на ціле літо. Цьому слугувало і відносно легке пересування – саме в цей період починає функціонувати залізничне сполучення з російських міст до Києва, на якому знаходилась станція Носівка.

В ці роки поблизу лісу, поруч з маєтком, закладається дивовижна пам’ятка, так званий Круг, що складався з величного паркового ансамблю: довга пряма хвойна алея за вершувалась круглою, діаметром десь з футбольне поле, засаджене неймовірно м’якою травою смарагдового кольору. Обабіч прямої алеї з двох боків, на певному відрізку шляху, росли кущі троянд. Ще в кінці 60-х рр. залишки тих кущів, вже здичавілі, можна було побачити поблизу лісництва. Але, що цікаво – таких колючих я більше не зустрічала ніде, тільки в Козарах. Пізніше навколо обох алей виросли дерева, потім деякі будівлі, що пряму алею вже частково поглинули ще в 30-х рр., а кругова в своїй первозданній красі протрималась до початку 80-х. Цікаво, що за спогадами жительки Носівки Н. Веремійченко, що формувались завдяки розповідям бабусі

її прадід Потій Григорій працював доглядачем за роботою по доставці і висадженню молоденьких дерев на території ландшафтно-паркового комплексу. Ще хлопцем його, грека за походженням, що мав уже базову гімназійну освіту, знайшов в Ніжині управитель економії та запропонував роботу в Козарах під своїм керівництвом. Проживав він в Іржавці. І саме від нього пішов в селі рід Потіїв, адже мав трьох синів і двох доньок.

Козари, як і багато навколишніх сіл та земель, що належали Мусіним-Пушкіним, були частиною аграрного сектору імперії. В пріоритеті – вирощування та переробка цукрових буряків. Як відомо, Чернігівщина завжди славилась рекордними урожаями саме цієї культури. Родині належали цукрові заводи в Носівці та Бобровиці.

Був у Козарах і винокурний завод, де виготовляли спиртні вироби. Можливо, він також належав сім’ї Мусіних-Пушкіних. Кожного року в селі проходив ярмарок, на який звозили свої вироби й товари жителі різних міст і сіл, як ближніх, так і віддалених.

Якщо прослідкувати динаміку росту населення, можна побачити, що його збільшення відбувається під кінець 19го століття. Якщо в 1866р. в селі налічувалось 257 дворів і 1194 жителі, то в 1897 – вже 395 дворів і 1964 жителі. Як бачимо, різниця досить значима, беручи до уваги незначний часовий період в 30 років. Думаю, свою роль відіграли управлінські реформи 60-х рр.., що відмінили кріпацтво та сприяли утворенню земств. Мабуть, в багатьох з’явилась можливість придбати земельні ділянки за доступними цінами. Достовірно відомо, що на 1866 рік в Козарах діяло сільське училище, щось на зразок початкової школи, а в кінці століття – земська школа, попечителем якої був граф Олександр Олексійович Мусін Пушкін. В 1891 році на місці старої дерев’яної церкви побудована нова кам’яна. Про це напишу детально пізніше. Хоч і стали Козари вже селом досить великим, але не волосним центром, бо відносились до Держанівської волості, де певний час писарем працював мій прадід Пархоменко Юхим Максимович.

Переважна більшість жителів села на той період займались власним господарством: вирощували зернові, коренеплоди, овочі, фрукти, розводили худобу. Були й свої майстерні, зокрема ковальська, де працювали старші брати мого діда. Частина селян наймались на роботу в економію, де доглядали за худобою та територією маєтку, обробляли панські лани, стерегли ліс. За розповіддю Дорошко (Пархоменко) Ніни Миколаївни, що базувались на спогадах її бабусі, дівчата з бідних сімей за сезон могли заробити собі на придане на прополюванні цукрових буряків, що свідчить про досить хорошу оплату праці.

В одній із соціальних мереж про той період в житті своєї малої батьківщини, маючи змогу напередодні ознайомитись з архівними матеріалами, розповіла уродженка Козар Оксана Мазур (Близнюк). Подаю витяги з її розповіді. Це, насамперед, про представників різних національностей, що мешкали в селі.

«… В дитинстві я випадково намалювала на паркані зірку Давида. Я нічого не мала на увазі, просто було дуже цікаво для себе, як прості геометричні форми-трикутники складаються в шестикінечну зірку. Батьки були наполохані, а мені довелось змивати своє творіння.

… Мій дід Іван говорив, що його бабуся була чистокровна єврейка. Але то було схоже більше на міф, ніж на правду. Ну звідкіля могли взятися євреї в маленькому селі Козари? Моєму діду пощастило залишитися живим після німецького полону. …

Він розповідав нам, малим онукам, про те, як залишився без рідних , тож надії заглянути в минуле майже не було. Не так давно мені пощастило натрапити на копії метричних книжок Покровської церкви містечка Козари, і тут для мене відкрилась незнана історія моєї малої батьківщини. В Козарах було досить різнобарвне суспільство. Тут мешкали не тільки православні, але й католики, лютерани та іудеї. Серед православних були й цигани. Можливо, суспільство було поділене на класи (дворяни, міщани, козаки, селяни), але не на нації. Родичалися й кумалися хто з ким хотів. Козари жили насиченим життям, а Покровська церква була досить популярна для одружень.

…В єврейських реєстрах вказано, що станом на 1882 рік в Козарах мешкало декілька єврейських сімей. Тоді наше мальовниче село мало статус містечка. В сім’ї Аврама Герша Нахимовича Віленчика та його дружини Мери Мойсеєвної була дочка Цивікилія. 20 квітня 1882 року (будучи вісімнадцятилітньою) вона відмовилась від іудаїзму, була похрещена та наречена Олександрою. А 25 квітня того ж року міщанка Циля (Олександра) побралася з Леонтієм Івановичем Петруком, простим сільським хлопцем… Мабуть, то було велике кохання… В їхньому шлюбі народилась дочка Єлизавета, що згодом вийшла заміж за Юхима Березку. А в 1919 році в них народився син Іван – мій дід, батько мого батька. Слова мого дідуся про його бабусю Цилю знайшли підтвердження не лише в старих метричних книгах, а й в результатах аналізу ДНК, що показує в мене наявність відсотків євреїв Ашкенази. Я вже ніколи і ні від кого не дізнаюся, яким було життя моїх предків, які в них були звички і звичаї, та як вживалися дві різні культури в одній сім’ї. Мені ніхто не розповість про це, бо нашу історію натхненно плюндрували комуністи, а в березні 1943 року вона була остаточно знищена німецькими нацистами.»

Пізніше продовжимо розповідь Оксани про долю її предків. А зараз повернемось до кінця 19-го і початку 20-го століття. Як уже було зазначено, значні зміни в житті села відбувались завдяки реформам. Тепер земства опікувались народною освітою, медициною, культурою тощо. Але якихось глобальних змін це не принесло. Козари мали лише початкову земську школу. На початку 20 століття в імперії посилюється політична криза, адже рівень життя народу в порівнянні з країнами Європи був значно нижчий. Хоча трудівників села, що своєю тяжкою працею тримали в достатку свої сім’ї, це стосувалося мало. Але ж не могли жити всі однаково. Тогочасна приказка дуже влучно розкриває причини достатку в сільських сім’ях: «За хорошим господарем і «свинка» – господинька». А говорить це лише про те, що основну тяжку фізичну роботу по утриманні сім’ї в селі виконував саме чоловік. Як переказували жінки старшого віку спогади своїх бабусь, бідували ті, хто мав певні каліцтва, одинокі, вдови ну і, звичайно, які роботу не любили взагалі. Саме на останніх і спирались різні напівкримінальні елементи, що організували погром економії в Козарах. Тоді були спалені господарські будівлі, розтягнені і понівечені багато речей з будинку-дачі Мусіних-Пушкіних. Це був час революції 1905 року.

Та все незабаром було відновлено. Ще й нововведення не забарились – місцеві умільці змайстрували для панянок платформу-купальню, що опускалась на дно озера в маєтку, щоб ніжкам не загрузати, глибина занурення також регулювалась. Ну і без братів Пархоменків: Петра, Максима, Миколи Юхимовичів – ковалів, за переказами, обійтись не змогли. А ось паняночки їхнім дітям і молодшим братикам та сестричкам (і не тільки їм) віддячували в незвичний спосіб – так тішились, їдучи в сідлі, розкидаючи цукерки та дрібні монети, спостерігати, як малеча копирсається в пилюці. Дід розповідав мені це, як річ саму по собі зрозумілу – вони, малюки, були дуже раді тим гостинцям від красиво вбраних панночок на конях…

Думаю, в Козарах теж переважали такі вулиці й будівлі

«Повстаньте гнані і голодні…»

або Зробимо все по-новому

Події після буремного 17-го відразу якихось змін в село не принесли. Матрос Кузьма Дорошко у 18-ому звістку про встановлення радянської влади козарцям приніс. Пізніше він був убитий денікінцями, які зупинялись в селі 1919 року. За іншими відомостями, це зробили німці у 1918. А покидаючи село, вони залишили добротний автомобіль. Це, мабуть, через відсутність пального. Так він кілька років і простояв на подвір'ї в моєму «родовому маєтку», поки господарі знайшлись. Нові, звичайно…

У 1918-ому році влада в селі певний час належала представникам німецьких окупаційних військ. Її змінили посланці Української Народної Республіки, якою керувала Директорія під проводом Симона Петлюри. Відомості про це були викладені в 1963 році у згадуваній «Анкеті…», дійшли до сільської ради з невказаних джерел. В 1919-ому в Козарах стояли денікінці. Невдовзі влада остаточно перейшла до рук більшовиків.

Двадцяті роки відзначались кардинальною руйнацією всієї життєвої системи і устроїв села. І, як завжди в нашій багато віковій історії, найбільш страждали відповідальні, розумні, працьовиті. Вони мали що втрачати.

Землі навколо села на 1918 рік належали як великим землевласникам, зокрема Л. О. Мусіній-Пушкіній (5тис. 500 дес.), Петровському (250 десятин), і тим, які мали кілька десятків, або й навіть просто кілька десятин. Мій прадід, Юхим Максимович, помер ще в 1908 році, а його 40 десятин в переважній своїй більшості були поділені на старших з 10-х дітей. Тільки інколи мій дід, найменший з 8-ми братів, з легкою ностальгією згадував про родинну ниву десь поблизу теперішніх Бондарів…

Ліси були у власності держави, громади, графів Мусіних Пушкіних, інших власників, зокрема Гомоляко мав 60 десятин, а також належали церковному відомству, що володіло і певними земельними угіддями.

У 1918 році відбувся кардинальний перерозподіл власності на землю і ліси. Останні в своїй переважній більшості починають належати державі і громаді, хоча до певного періоду це приватні володіння. Вся земля була розділена між селянами. Але не всі могли її належно втримувати, адже для цього необхідні засоби для обробки, тобто воли, коні, реманент і певні технічні інструменти. І тому частина селян була вимушена робити це спільно.

В 1920 році в Козарах створено перший кооператив і побудовано паровий млин. Але цікаво те, що на цей період в селі працювали дві школи, пошта. До 1933 року трималась і церква, а потім її частково розібрали, а в збереженому приміщенні розмістили медичну амбулаторію. Адміністративною одиницею влади на селі була сільська рада.

Якщо думаєте, що корупція тоді була відсутня, глибоко помиляєтесь. Один з номерів газети Ніжинського окружкому «Нове село» подає звіт «Про стан лісового господарства Козарського лісництва … за 1924–1925 роки», в пункті №3 якого зазначено, що «…знищено самовільними вирубками більше 100(!) десятин лісу…», а вже пункт №6 даного документа інформує про необхідність добудувати всі дачі, як місцевого значення, так і держлісфонду.

В 1925–1929 рр. переважна більшість лісів опиняється у володінні Лісгосптресту, тобто державного підприємства. Ліси місцевого значення були виділені в 1934–1936 рр. і передані у колгоспну власність. Інших господарів бути не могло.

Про цей період в житті села ми дізнаємось з тогочасної періодики, зокрема газети «Нове село» Ніжинського окружкому, який існував до 1932 року, матеріали наведені вище. Першого лютого 1925 року правління сільської ради в особах голови Ткача І., помічника Кучини, завідуючого Козарським лісництвом Меркурьєва І. приходить до висновку, що роботу комітету взаємодопомоги, яка включає допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, бідним, слід вважати незадовільною.

В березні 1925 року відбулись вибори до сільської ради, які виявили «…повний провал виставлених кандидатур від КП(б) У», в чому зізнається в протоколі голова сільської виборчої комісії Шкурат.

20 січня 1926 року Ніжинський окружний комітет з'ясовує справу про зайняте під церкву релігійною общиною в Козарах приміщення школи. Голова общини Ілля Петрович Гриценко зсилається тільки на свою заяву і постанову громади. Висновок окружкому чіткий і зрозумілий – розібратись і передати його школі. Хоча мені особисто мало зрозуміло, про яке саме приміщення йде мова: чи це частина церковної будівлі, чи якесь окреме? Як відомо, в двадцятих роках у селі було два приміщення школи – те, що існувало з 1913 року, і переобладнаний під навчальний корпус панський будинок. З газетних матеріалів дізнаємось, що в цьому році дітей, охоплених навчанням в школі, 176, при загальній кількості населення – 2 701 чоловік.

Як створювались колгоспи, ким і за чиєю вказівкою відомо всім давно, як і те, скільки було тоді поламано життів українських селян! В Козарах перший колгосп, імені Петровського, створили в 1929 році. В 1933 створюється другий – ім. Косіора. Розуміємо, що процес був надзвичайно болючий для переважної більшості, бо віднімали не лише землю, а й худобу, що споконвіків була для селян годувальницею. І все ж працювали, як звикли, на совість, отримуючи при цьому в кінці року на зароблені трудодні здебільш натуральну оплату у вигляді зерна. Воно якось допомагало вижити, бо господарство було здебільш натуральним – споживали те, що вирощували. Але наступила повна залежність, адже відразу в колгосп забрали все – худобу, реманент, запаси. Гроші водились у мінімальній кількості, та й ті держава прагнула отримати в своє користування у вигляді різноманітних позик. Нова імперія будувалась теж за рахунок нещадної експлуатації селян, вже колгоспників.

Та, крім колгоспу, козарці могли ще працювати в лісництві (частина лісів належала колгоспу) та на меліоративній станції, що відкрилась на правому березі Остра, поряд зі Слободою. Вона займалась осушуванням боліт. Для цього змінювались русла річок, викопувались ставки і т. д. Директором цього підприємства був киянин Гусаченко (відчула неймовірну радість, коли знайшла в мережі за 2006 рік статтю, написану його сином Ігорем, ви теж її прочитаєте), головним інженером – німецький спеціаліст, що був надзвичайно відповідальним працівником і великим знавцем своєї справи. Та доля дуже жорстоко вчинила з ним, бо мав нещастя належати до народу, який, за виразом геніального німецького письменника Ремарка, будучи «…високоцивілізованим, … зумів перевершити Аттілу і Чингізхана, з натхненням здійснивши миттєвий поворот до варварства». В 1941 році він очолив евакуацію основних машин і механізмів підприємства. До місця призначення не дістався – дорогою був позбавлений життя невідомими з причини своєї національної приналежності. А, можливо, він був саме з тих, що тікали від нацистського режиму, який опанував Німеччину в 1933 році… Звичайно, цього напевне не знав ніхто, а спогади про людину залишились найпозитивніші у всіх, кому довелося з ним працювати. І прізвище його пам'ятали, це я забула, бо чула цю історію багато років тому від свого діда, який працював під керівництвом німецького спеціаліста, що вмів цінувати висококваліфікованих робітників.

Моєму дідові, Пархоменку Михайлу Юхимовичу, в житті таланило кілька разів, хоч і виріс в багатодітній сім'ї (10 дітей, дев'ятий), а в чотирирічному віці втратив батька. Та в середині двадцятих, після служби в армії, їде в Київ до старшого брата Івана, що працював інженером і влаштував молодшого до себе на завод «Більшовик». Михайло за кілька років досконало оволодіває спеціальністю токаря і отримує найвищий, 6-ий професійний розряд. Хлопця цінують керівники, обіцяють надати житло після одруження. Але ось тут перед ним і виникає дилема: Київ чи Козари? Кохана дівчина Оксана, напрочуд м'яка і сором'язлива, категорично відмовляється покидати після одруження село. Щиро пожалкувавши за столичними перспективами, Михайло підсумовує: кохання перемогло всі ті перспективи! І це все якраз в час колективізації. Та втрачати йому нічого – господарства практично не має, киянин уже… І знову підфартило – на щойно організоване меліоративне підприємство в Козарах(!) потрібен токар… Від діда я про все і дізналась. Мушу зазначити, що після війни дане підприємство базувалось вже в Ніжині, де й довелося певний час йому попрацювати. Та якось вражень і спогадів про цей період його життя вже не пам'ятаю. Мабуть, не було такої атмосфери, як в Козарах. А я так і не наважилась спитати бабусю, чи не шкодує вона про ту умову, що поставила дідові на початку подружнього життя…

Роки створення колгоспів співпадають з часом страшного голодомору в Україні. Представники покоління наших дідів згадували про нього, як дуже тяжкий час, коли багато людей бу ли знесилені, пухли з голоду. Але я ніколи не чула про те, щоб хтось помирав саме в Козарах. І цьому є причини. По-перше, наші землі були надзвичайно пристосовані до вирощування коренеплодів (їх не так активно «експропріювали», як зернові). А по-друге – поруч ліс, який багато допомагав. Можливо, зіграв роль і людський фактор в лиці збирачів урожаю з господарств селян, які з деяким розумінням відносились до виконання своїх обов'язків.

Як не дивно, але буквально за кілька років колгоспи у Козарах впевнено стають на ноги і досягають успіхів у виробництві: льонарі і тваринники були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Мабуть, працювали на совість всі – і спеціалісти, і прості трударі, що несли на своїх плечах основний тягар нелегкої праці.

Всі ми добре знаємо, що приніс в Україну жахливий 1937 рік – знищення найсвідоміших, найрозумніших, найталановитіших… Прикро, що ми не знали так багато. Прочитайте збірник під редакцією Юрія Вінничука «Соловецький етап», будете вражені не менше, ніж я.

«Енциклопедія Носівщини» на просторах всесвітньої мережі виявила цікавий документ:

«Виписка з протоколу № 215 засідання трійки УНКВС по Київській області від 11 квітня 1938 року по справі №83938 3-го відділу КОУ НКВС по звинуваченню:

1. Дорошка Федора Васильовича, 1882р. н., уродженця с. Козари, Чернігівського р-ну(?), жителя м. Києва, українця. В 1919р. був заарештований органами ЧК, український націоналіст, самостійник...

..................

5. Дорошка Івана Тарасовича, 1911 р. н., уродженця с. Козатин (правильніше Козари), Чернігівської обл., жителя м. Києва, українця, агресивно соціально (?) налаштованого, утримується під вартою…»

Людям винесено смертний вирок так званою «трійкою» за те, що в чомусь були не згодні з політикою нової імперської влади… Мабуть, нам є ким пишатись. Мушу додати, що в 1943 був розстріляний та спалений фашистами Дорошко Тарас Овсійович, 1878 р.н., що був, скоріш за все, батьком розстріляного Івана. Ось так – два кати, а сутність їх ідентична…

І ще одна подія в житті села відбулась в 1940 році. З розповідей козарців, що спираються на спогади очевидців, дізнаємось, що саме тоді в прекрасному графському парку були спиляні всі дуби. За деякими свідченнями, їх закупила Німеччина, за іншими – для потреб своєї держави. Яка версія правильна, цього ми вже не дізнаємось напевне, але парк ще залишався, і його вже повністю знищили німецькі окупанти в 41-43-ому роках.

«Пам'ятають Козари, Як в жахливому сні»

Та війна практично зруйнувала Козари. Село тоді перестало існувати. Про це потім треба було просто кричати. Та з тим Козари залишились майже наодинці, тобто ті його жителі, які дивом врятувались. Звичайно, кожного року село навідували представники місцевої влади і преси, в день трагедії. Тільки й всього…

Я хочу почати зі спогадів одного хлопчика, сина директора меліоративної станції Гусаченка Ігоря, викладеними у Всесвітню мережу в 2006 році.

«Чи можна точно визначити момент закінчення дитинства? Інколи можна. У мене це сталося 22 червня 1941 року в селі Козари. У Мусія Васильовича Дорошка, в якого мої батьки наймали кімнату, був детекторний приймач. У його навушниках і прозвучав далекий голос Молотова, який повідомив про початок війни. (Дорошко Мусій Васильович, робітник меліоративної станції, 1873 р. н., загинув 11 березня 1943 року, прим. автора).

Козари – велике мальовниче село в Чернігівській області. Поруч – річка Остер і прекрасний ліс. Тут мій батько керував осушенням боліт, а на літо ми з матір'ю приїздили до нього. Нас оточували доброзичливі й роботящі люди. Та мирне життя зруйнувалося миттю.

Уже наступного дня розпочався призов до армії. П'ятсот жителів Козар стали солдатами. А фронт стрімко наближався. Всього через 20 днів після початку війни німці підійшли до Києва, але були зупинені на межі його укріпрайону. Оборона столиці тривала понад два місяці.

Над Козарами щодня з характерним виттям моторів пролітали дев'ятки німецьких бомбардувальників. Одного разу наш винищувач намагався атакувати «юнкерс», що відстав, але через дві хвилини був збитий. Наступного дня село ховало льотчика.

Якось над вулицями поземним польотом пронісся «мессершмітт», ведучи вогонь із кулеметів. Після цього всі кинулися копати сховища. Ми теж викопали в саду щілину і накрили її дровами. З неба падали численні листівки з «перепустками» для здачі в полон. На одній з листівок був зображений офіцер артилерист Яків Джугашвілі – син Сталіна, який потрапив у полон на самому початку війни.

Мого батька послали на будівництво укріплень на річці Остер. Однак ця річка не могла бути серйозною перешкодою для німців, які успішно форсували Дніпро і вдерлися в Ліво бережжя. Над захисниками Києва нависла загроза оточення, проте Ставка забороняла відходити. А лещата противника з кожним днем неухильно стискалися.

Маршал Баграмян згадував: «Армії північного крила фронту виявляли по-справжньому героїчні зусилля, щоб стримувати противника на річці Остер… На захід від Ніжина, між Козарами і Козельцем, фронт армії переривався, і в пролом, який там утворився, вклинились з'єднання 6-ої німецької армії…» Так так, тієї самої 6-ої армії, яка безславно закінчила свій шлях у Сталінграді. Однак до Сталінграда було ще далеко, а в котлі під Києвом німці оточили чотири армії, знищивши або взявши в полон сотні тисяч наших бійців.

Глибокої ночі з укріплень повернувся батько, промовив усього два слова: «Все скінчено…» Наступного дня, 11 вересня, загриміла артилерійська канонада, і в село ввійшли німці. Розпочався тяжкий час окупації. А до найстрашнішого дня Козар залишалося рівно півтора року.

19 вересня німці взяли Київ. Незабаром ми пішки, з рюкзаками за спиною, повернулися туди. Але відомості з Козар зрідка до нас доходили. У Козарах відразу ж організувалася поліція. Керував нею якийсь сторонній пройдисвіт, котрий розповідав селянам, що його сюди направив сам Гітлер.

Почалися розстріли. Не захопивши одного з сільських комуністів, поліцаї застрелили його дружину і дітей.

У лісі з'явилися партизани. Їх ставало більше, причому серед них було чимало жителів Козар. Взимку партизани знищили в селі поліцейську дільницю. Почастішали диверсії на дорогах, якими йшли німецькі машини. Було підірвано міст через річку Остер. Одна група партизанів зав'язала бій з охороною, а інша непомітно підклала вибухівку.

На початку 1943 року окупанти розпочали широкомасштабну операцію з використанням бронетехніки та авіації. Їм удалось вибити партизанів з лісової бази. Проте знищити їх есесівці не змогли, хоча самі втратили близько 130 чоловік. Після цього комендант району Генріх Дросте санкціонував операцію зі знищення Козар…

… У ніч на 11 березня 1943 року гітлерівці, серед яких були й українські поліцаї, подвійним кільцем оточили село. На світанку одна група карателів почала вриватися в будинки і вбивати всіх підряд. Друга – виганяла худобу, третя – підпалювала будинки й розправлялась з людьми, котрі вціліли…

… Врятувалося близько 400 чоловік. А 4800 мирних жителів Козар загинули того жахливого дня… …Замість села залишилася чорна пустка.

Через півроку на згарище прийшли радянські солдати. Місцями вже були викопані землянки, стелився димок пічок. Уцілілі люди почали повертатися на рідну землю. З 1944 року сюди почали прибувати переселенці. Після війни повернулися чоловіки, яким пощастило вижити. Та майже ніхто з них не знайшов своїх близьких.

І все-таки життя поступово брало своє… … Однак те, що сталося 11 березня 1943 року, не забудеться ніколи. Про це нагадує скромний пам'ятник – скорботна мати з дитиною на руках. А на мармуровій дощечці жахлива цифра – 4800…»

Звичайно, не з усім можна погодитись, але я використала повний оригінал статті.

А ось продовження розповіді Оксани Мазур (Близнюк) про свого дідуся Березку Івана Юхимовича, якому пощастило залишитись живим, перебуваючи в німецькому полоні, а «…в сирій землянці після виснажливого полону та втрати рідних почалось його нове життя…», і про його рідних.

«… Того жахливого ранку не стало моїх прабабусі та прадідуся Єлизавети Леонтіївни та Юхима Івановича Березок. З ними загинула їх старша дочка Анастасія та її діти. В тому пекельному полум'ї загинуло багато Петруків і Березок разом з більшістю мирних жителів с. Козари. На жаль, історія й досі ходить по колу, і це коло є доволі вузьким, бо історія має необережність часто повторюватись. Але я сподіваюсь, такого жахіття, що сталося з жителями Козар в 1943 році ніколи, ніде і ні з ким більше не трапиться. Не дозволяйте ворогу стати на вашу землю, бо він не зглянеться, як це робили кровожадні московити в Батурині та ненависні гітлерівці в Козарах і Корюківці.»

Оксана писала це ще до повномасштабного вторгнення. І я хочу ознайомити вас із маленьким витягом з доповіді самого фюрера, адресованої своїм поплічникам, що була під грифом «Цілком таємно. Тільки для військового керівництва!»

«…Мотивувати наші дії перед світом слід , виходячи з тактичних міркувань. Отже, знов підкреслюймо, що змушені були зайняти якийсь район, встановити там лад і безпеку. Ми були змушені і в інтересах населення піклуватись про спокій, харчування, комунікації і т. д. Звідси й наше регулювання. Таким чином, не повинно бути розгадано, що йдеться про остаточне врегулювання. Ми, проте, вживатимемо заходів – розстріли, виселення і т.д… Росіяни тепер видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має свої переваги: вона дає нам змогу знищувати все, що повстає проти нас».

Дійсно, цинізм мотивацій будь-яких окупацій абсолютно ідентичний незалежно від періоду їх здійснення. Різниця з сучасними окупантами лише в кількості цинізму і ницості, коли вже ніякі секретні вказівки не потрібні…

А щодо партизанської боротьби під час гітлерівської окупації – все досить неоднозначно. Так, люди були залишені для організації боротьби в тилу ворога, і їх мотиви цілком зрозумілі. Та чи могла ця боротьба існувати в тому вигляді, коли доводилось платити надто високу ціну?! Звернемось до документів.

Із статті В. Шевчука, голови Носівського райвиконкому, в газеті «Сталінський прапор» від 17.11.1945р. «В тилу ворога». «Нас, партизан, тоді, восени 1941 року, було всього сімдесят чоловік. Бойове хрещення наш загін прийняв у селі Козарах. Раптовим ударом ми розгромили перший осередок німецької поліції, чим значно загальмували її розвиток».

Мимоволі зринає думка: це достойна мотивація? Наскільки те було загальмовано? Хто знищений: поліцаї Максим Сидько, Петро Артеменко, Самійло Забейко, Анатолій Гриценко чи приблуда Льовочкін, що першим доповів фашистам про сільське керівництво: голову сільської ради Москальця Гаврила Парфеновича, голову колгоспу Харченка Івана Олексійовича, начальника пошти Опанасенка Опанаса Івановича, двох лісничих?! І вони були розстріляні першими…

Постанова бюро Чернігівського обкому компартії України говорить про те, що:

«1. Село Козари визнати партизанським».

Далі наведено причини такого визнання, але не допомогла держава навіть з пам'ятником. Тепер іноземні делегації прямують при потребі не до Козар…

Та повернемось в страшний 1943-ій разом з тими, хто пережив 11 березня. Журналісти занотували їхні спогади. Вже нікого немає в живих, а розповіді Савосько Марії Олексіївни, Сидько Олександри Петрівни, Сербука Миколи Івановича, Харченко Віри Володимирівни, Харченко Проні Петрівни, Сириці Миколи Михайловича, Гришко Ольги Порфирівни, Гриценко Єфросинії Петрівни, Коломієць Марії Григорівни, Лапи Меланії Ігнатівни, Пархоменка Миколи Олександровича навіки вписані в історію села і нашої країни, як трагічні свідчення загублених тисяч ні в чому не винних дорослих, юних, дітей, немовлят. Всі вони говорять про те, що був звичайний ранок і ніщо, здавалось, не віщувало біди. Але люди не знали, що село вже оточене, і групи есесівців почали масові розстріли козарців в їхніх домівках. Мені розповідала Сорокаліт (Петрук) Олександра Іванівна, як по одній з вулиць тоді ще великої Слободи бігла Саша Гриценко і намагалась попередити всіх про небезпеку. Вона випадково зайшла в якусь хату, а там вся сім'я розстріляна. І її мама дуже шкодувала потім, що не послухала дівчину, адже тоді у них на збори було б кілька хвилин. І тільки, коли вже забіг дід і наказав швидко тікати, вони рятувались, не встигнувши прихопити з собою нічого. Вберегло, що дев'ятирічна дівчинка була вдягнена в теплу тужурку.

Мене особливо вразили спогади Олександри Петрівни Сидько про розповідь свого брата Івана, який бачив картину загибелі маленьких племінниць.

«Коли карателі поріг переступили, то меншенька кинулась від них, а старшенька навпроти йде, зубками тіло на ручці собі викусює і просить: «Дядю, не бий нас… дядю, не бий…» А він як ударив, то одна ниць упала, а друга догори… А брата за одягом не помітили… Долівка в нашій хаті була земляна, то я, коли вже повернулася в село, то зібрала попіл з дітей і поховала, а тіла ж їхні стопилися на пекельному вогні й у землю ввійшли, просочили її… І от як припаде та долівка росою…під відкритим же небом згарище не один рік було… то все чисто видно – і як вони лежали, і пальчики, і ручечки, і голівки. Прямо, ніби знята дитина на карточці. А дощ піде – червоніє долівка. Років три ці картини мов живі були переді мною. А в пам'яті й до скону лишаться…»

Іван ще довго після того не міг жити звичним життям, в пам'яті постійно прокручувались картини страшного дня. Як в армію пішов, сестра написала його командирові, що довелось пережити братові. Скоро від того командира, Оліфиченка, і відповідь отримала, де він повідомив, що Іван в госпіталі, і подякував за сестринську турботу. Зі служби в армії хлопець повернувся цілком здоровий, жив і працював у Києві. Віра Володимирівна Харченко розповіла, як тікали вони з батьком, матір'ю та сім'єю дядька, що був на фронті, на санях, запряжених волом. По дорозі «… Степана Гриценка дружину з дочкою Ніною підібрали – ще ніби надійніше стало…» Та не всім вдалось вижити, бо тікати довелось з палаючого сараю. Не вижили тоді і Ніна з мамою, та її світлина збереглась у батька, Степана Вікторовича, що був на фронті й пережив тортури полону. Потім продовжив запис на зворотньому боці світлини… На жаль, в «Книзі Скорботи України» серед імен більше двох тисяч козарців, що загинули того дня, я не знайшла імен Ніни і її мами, як і багатьох з тих, що відомі мені. А ще я побачила, що цифри загиблих дуже відрізняються. Думаю, це не випадково – майже всіх їх могли б назвати ті, що вижили. І точна цифра кількості жителів села на 1941 рік мала би бути. Віра Володимирівна розповіла, як загинула її мама з молодшим братиком, а батькові разом з нею, племінником Гришею і врятованою ним з під завалів тіл дівчинкою Гриневських («розказував потім, що в лиця боявся дивитися, щоб не втратити раптом свідомість: усі ж знайомі, а то й родичі…»), вдалося врятуватись, вибігши до купи гною біля того сараю. Довго лежали там, поки кладовище покинула засада. «…Лиш тоді підняв дітей і побіг з ними через дорогу. Тільки перескочили, а тут, як на зло, машина з комендантом і перекладачем. За милу душу могли б покласти всіх до одного, але проїхали, не зупинились…»

Наймолодшим з тих, хто ділився сповненими трагедії спогадами, був Пархоменко Микола Олександрович, який чотирнадцятирічним залишився один зі своєї великої сім'ї:

«… У мене піджачок на спині тліти почав. У комірчині, в сінях диму повно і полум'я все лютішає. Серце аж розривається, але нічим не можу помогти тим бідолахам, що в льосі заховалися.

Ніна Степанівна Гриценко, 1930р.н. Світлина зроблена в 1939 році і збережена батьком…

Так вони там і задихнулися. Я у хату заскочив. Ще у вбитої матері фотокарточки забрав, вона їх прихопила, як ми з дому до діда бігли. Вогонь уже хати дістав, зоставатися не можна. А як вилізеш у вікно, коли шибочки малесенькі? Додумався з розгону вдаритись у раму – так з нею і вилетів із хати.

У яму якусь сховався на подвір'ї. Кругом все тріщить, горить, аж гуде. Худоба реве. Я й не думав про те, чи живим зостанусь. Наче закам'янів. Побачив: німці від'їжджають. Побіг до діда. І його хата палає. В інших – те саме. Вирішив до Іржавця податися, де жила моя тітка Марина. Ще до краю села не дійшов, як наздогнала мене бричка, в якій комендант з поліцаєм їхали.

– Хлопчику, ти з Козар? А де твої рідні?

– Німці побили, – кажу

– Знаєш що, іди в Іржавець, а завтра з'явишся в комендатуру, пристроїмо тебе на квартиру.

… Те, що довелось пережити, до смерті, видать, забути не зможу, так і стоїть перед очима…»

З «Хронологічного довідника …» дізнаємось наступне:

«У цей день служили в церкві. … Німці вивели з церкви 270 чоловік молільників (серед них був і мій прадід Дорошко Павло Сидорович, прим. автора), загнали в сільський клуб і спалили. 150 чоловік були також спалені живцем у колгоспному сараї. З 4700 чоловік залишилися живими 432.

Два дні над селом стояла густа хмара диму. Були спалені всі колгоспні будівлі, 870 дворів колгоспників, дві школи, клуб, сільмаг, пошта. Загальна сума збитків становила 134 мільйони 730 тисяч карбованців…

Стоять стовбури печей, обмиті весняними дощами, стоять погорілі дерева. У повітрі нестерпний сморід від диму і трупів. На пожарищах обгорілі черепи: поруч з маленькими дитячими кістками лежать кості дорослих. Приходили люди з інших сіл, ховали ці кістки і ставили хрести. Село перетворилось на кладовище…»

За даними пізніших уточнень повідомлялось, що село було знищене каральною експедицією СД, до складу якої входили німці, мадяри, і близько 100 (за іншими відомостями 300) військовослужбовців чернігівського карального батальйону СД. Безпосередніми призвідниками розправи, за радянськими правилами були «призначені» німецький сільгоспкомендант Носівського району Генріх-Фрідріх Дросте, 1904 р.н., який нібито «військовим трибуналом округу 25 листопада 1947 року був засуджений за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943року до 25 років позбавлення волі у виправно трудових таборах» та бургомістр райуправи Микола Олексійович Аманов, про долю якого відомості відсутні. З архівних матеріалів дізнаємось ще про двох винуватців Козарської трагедії:

«На території м. Ніжина знаходився штаб 105-ї угорської дивізії, що підлягала головній комендатурі угорських окупацій них військ. Серед керівників цієї дивізії був генерал Міколуш.

Комендант фон Чікі, або Сікі, років 45-50. Він особисто керував операціями по боротьбі з партизанами. При його участі спалено село Козари Носівського району…»

Про чернігівський каральний батальйон СД, частина якого відзначилась в Козарах, відомо лише, що він мав змішаний склад німців і запроданців. Очолював його якийсь Крістенсен.

Але все це були ті, хто виконував жахливий наказ щодо знищення села. Прийнятий він був верхівкою командування окупаційної влади в Україні.

Щодо вини і покарання Дросте особисто в мене є ряд вагомих сумнівів. На думку науковців, знавців історії Другої світової війни, «сільгоспкомендант Носівського району» ніяк не міг організувати таку масштабну акцію по знищенню цілого села – це просто було не в його компетенції, і вплинути на це він практично не міг. Можливо, десь і стояв його вимушений підпис, але він вирішував мало. Цікаво, якого округу військовим трибуналом був засуджений Генріх Дросте?

Багато питань виникає і щодо доцільності виконання партизанами багатьох операцій через страшні наслідки каральних дій окупантів щодо мирного населення. Це все було непередбачуваним для високого військового командування? Дуже сумнівно. А так все просто: багато козарців були у партизанах(?), за що село знищили. Але визнали партизанським. Винного засудили. І поліцаїв своїх також: Максим Сидько відсидів термін, а Петру Артеменку партизани самі смертну кару винесли і виконали її. Мабуть, і решта отримала своє, тільки в селі більше, на відміну від Сидька, не ризикнула з'явитись. Ось так – все чітко і просто…

Але звернемось знову до документальних матеріалів. Ось архівний довідник, складений завідуючою Носівським районним архівом Олександрою Митрофанівною Вовк 23 вересня 1944 року і підписаного вчорашнім партизаном з'єднання «За Батьківщину», головою Носівського райвиконкому Володимиром Йосиповичем Шевчуком:

«… Одного разу через село проїжджала машина. Партизани обстріляли її, поранивши одного німця. За це арештували старосту села Березку і призначили іншого – Киряченка Якова Онисимовича (Кирияченко Яків Онисимович, 1903р.н., і його повний тезка, 1880 р.н., колгоспник та робітник, були розстріляні та спалені карателями 11.03.1943р., прим. авт.), який незабаром також був заарештований за зв'язок з партизанами і за те, що в лісі біля села партизани убили чотирьох німців. Після цього старостою був призначений Харченко. Відданий німецький слуга і підлабузник, Харченко точно виконував усі накази німецької влади. Він регулярно повідомляв німецьку жандармерію про появу партизанів на селі, про зв'язки населення з партизанами.

10 березня 1943 р. 150(!) німецьких машин підвезли до Козарських лісів близько тисячі озброєних до зубів гестапівців. Цілий день тривала облава…»

Самі цифри кількості нагнаних до села автомобілів і фашистів мене вже вводять в ступор: звідки стільки? І де ж вони поділись наступного дня? Все це доволі якось нелогічно, тим паче, свідчень жителів Козар про такі події теж не бачимо. І друге питання: Які мотиви і цілі дрібних партизанських терактів, якщо замість цих дій село отримало старосту-ворога? Далі архівні матеріали змушують задуматись ще більше. У документах про бойову діяльність з'єднання партизанських загонів «За Батьківщину», що зберігалися в Чернігівському облпартархіві, були такі записи.

«16.12.42 року. Проти загону, що мав у своїх рядах усього 80 чоловік, було кинуто досить велику силу в кількості близько 3000(?) німецьких солдатів з бронемашинами і танкетками, які рухались на фронт, і пішли на облаву з Бобровицької залізничної станції, однак ця облава нічого німцям не дала. Загін у короткому бою із засади, вивівши з ладу близько 118 чоловік убитими і пораненими, відійшов, а німці тільки спалили табір і змушені були відступити. Танки й бронемашини німці не змогли ефективно використати в лісових заростях…»

Ну з технікою зрозуміло, а ось три тисячі озброєних німців і невеликий табір з вісімдесятьма партизанами! Де, в якому навчальному посібнику була відображена така блискуча операція?! А далі знову про те, що відбувалось 8-го і 10-го березня 43 року. Зверніть увагу між різницею в описах подій між Носівськими (подані вище) і Чернігівськими архівними документами.

«8-го і 10-го. 3. 1943 року. Облава була повторена приблизно такою ж кількістю живої сили (3 000!) з приданими їй бронемашинами, танкетками і літаком-коригувальником. Облаві передували дві здійснені мадярськими частинами розвідки боєм на наші пости. Але ця облава, що тривала два дні, не дала нічого німцям, тому що, давши несподіваний для противника бій і вивівши з ладу близько 40 чоловік убитими і пораненими, партизани відійшли в інші ділянки лісу»…

…Через три дні після трагедії Носівська влада посилає до села бригаду робітників для здійснення поховань загиблих. Крім обгорілих решток знаходять і мертвих, що отруїлись димом. І тут прибулих чекала велика несподіванка – серед них знайшли живу дитину – трирічного хлопчика, що інакше, як чудом, назвати важко… Пам'ять дитяча зберегла дещо, але після визволення представники влади направили його у віддалений дитбудинок. За словами очевидців, хлопчик ніколи більше не був у Козарах, хоча спілкувався з деким письмово. На жаль, з життя пішов ще в молодому віці…

…Дехто з козарців почали вертатись на свої домівки, від яких залишились переважно згарища, вже восени. Рили землянки, стягуючи туди якісь обгорілі рештки, що де-не-де збереглися. Лише очевидці можуть нам розповісти, як то було.

Скитались по сусідніх селах, в Носівці, по навколишніх лісах. Про це розповідала журналістам Олександра Петрівна Сидько:

«…Зриваємось не в Іржавець, а в хвойняки. Наламали там соснового віття, і ніч з гріхом пополам перебули. До ранку туди прибилося ще кілька козарців. А другого дня всі гуртом пішли в Блудше, Козелецького району. Там розжилися деяким одягом і хлібом, і повернулися в сосняк. Згодом підійшов Василь Дементович, він був у партизанах, далі Денис і Микола Савоськи, Микола Царьок. Стали вони посвистувать, з темряви їм відповіли, стали ще підходити люди. Певніше трохи стало… Тоді Василь Дементович пропонує: «Пішли до мене. Я перед тим, як іти в ліс, бодню сала закопав в коморі… …Тижнів зо два те сало нас тримало. Хліба попросимо в якомусь селі, а до хліба є. Далі прибились ми з Марією Олексіївною Савосько в Блудше – рана в неї вже зовсім загнилась, треба було лікувати.

Жили там, як арештанти. Зареєстрували нас, і коли треба кудись іти, то мусиш спершу в коменданта перепустку взять. Там відмітять, що пішла в таке врем'я. Як повернешся, мусиш знову відмічатись. А не повернешся, то сім'я, що тебе пригріла, постраждає…»

На згарищі. А. В. Пархоменко 

(1935-2010). Графіка

Як фенікс із попелу ...

Сириця Микола Михайлович згадував, як

«…тоді саме потяглися на свої попелища всі, хто жив зостався. Хто землянку рив, хто що… Видовбали й ми землянку, настягали недогарків. А були тоді в селі військові на заготівлі лісу. Приходили до нас на молоко й картоплю, й помагали потроху… В метр приблизно викопали яму, по кутках стовпчики з недогарків закопали, наверх лісу поклали, стіни таким-сяким хмизом заплели, глиною обмазали, склали грубку й так зазимували.

А дехто в Будапешті поселився. Це мадяри, що охороняли міст через Остер, перевезли до річки колгоспну комору і обладнали в ній для себе приміщення. Після визволення його поділили на кімнатки, й голова колгоспу поселяв туди тих, хто повертався в село. Вони й прозвали ту комору Будапештом.

Коли нас постріляли, худобу в Носівку на скотобазу зігнали. Там я й знайшов свою Лису. Позвав, вона прибігла до воріт…» Тільки взаємопідтримка і віра в перемогу допомогли тоді вижити.

Ця світлина 1955 року, 11 березня. Дівчата прикрасили пам'ятник загиблим мирним жителям села. Через тринадцять років на його місці зусиллями колгоспу, тобто козарців, з'явиться новий, який протримається півстоліття…

«Стоїть над могилою мати вже роки, 

Притиснувши міцно дитя до грудей…

Усі, хто не йде, уповільнюють кроки

І чують неначе зойки людей…»

Це перша строфа з вірша Івана Смородійовича Грабовця, присвячена Козарській трагедії. Та в ній залишиться лише пам'ять про той монумент, як і в світлині Андрія Івановича Лопати. … Так і село відродилось, бо інакше й бути не могло, це хай мала, але батьківщина тих, хто мав жити – за себе і тих, кого залишили кати в рідній землі.

В газеті «Красная звезда» за вересень 1943 року читаємо в одній зі статей фронтового кореспондента

«…Я бачив десятки сіл, спалених фашистами на Десні, на березі Дніпра, в межиріччі – прекрасній родючій долині між Десною і Дніпром, яку фашисти перетворили у пекло людських страждань і мук. Я бачив село Козари між Ніжином і Козельцем, де на чорних попелищах стоять хрести. Тут були загнані і спалені тисячі стариків, жінок і дітей…»

Марія Олексіївна Савосько згадує, як до села входили наші солдати.

«Мовчки йшли вони, минали згарища – колона за колоною. У кожного сльози на очах, а руки прикипіли до автоматів, аж пальці побіліли. Стою я, сліз не ховаю: синочки ж мої дорогі! Аж ось підходить до мене солдат – ще хлопчик зовсім, а за вуздечку коня веде. «Це вам, мамо. Оріть землю, хліб сійте, село підіймайте. А за вас лютою наша помста буде». До руки моєї на прощання припав та й побіг колону наздоганяти. Отак конем цим усі гуртом незабаром колгосп піднімали».

Вистояло нескорене село… В напівуцілілих погребах, в наспіх виритих землянках… Знову організували колгосп: два об'єднали в один і назвали його «Перемога». Головою став Степан Матвійович Савосько. В 1946 колгосп очолив Феодосій Михайлович Безносюк, що повернувся з армії. 1947 року мали: 36 корів, 100 свиней, 23 вівці, 51-го коня.

Феодосія Михайловича ви бачите на фото, яке було зроблено на шестимісячних курсах для голів колгоспів. Трагічна доля його рідних, зокрема дружини з двома маленькими синами, що загинули в пеклі 43-го. Він пройшов всю війну, мав державні нагороди. В мирний час знову створив сім'ю і разом з дружиною виростив п'ятьох дітей.

Справжньою повагою користувався серед жителів села Яків Артемович Ткаченко, який очолював колгосп з 1955 по 1965 рік. Саме в цей період життя села стає значно кращим, насамперед через збільшення оплати трудоднів. Але на цей період припадає і початок масового відтоку робочих рук до міст, зокрема в Київ.

Ці дівчата в 1948році працювали у підсобному господарстві військової частини, що розташовувалась біля Андріївки. Всі дуже гарні, але впізнати нікого, крім Євдокії Семенівни Царенко (в центрі), можливості немає. Євдокія Семенівна відійшла в інший світ, проживши на цьому майже століття, переїхавши в Козари з с. Сального Ніжинського р-ну ще в сорок п'ятому. Це одне з перших її робочих місць. А потім все життя в Козарському колгоспі – обліковцем, касиром. Виростила двох дітей. Донька, Марія Федорівна, рідне село практично не покидала: очолювала поштове відділення, потім Козарську сільську раду, неодноразово обиралась депутатом сільської та районної рад. Її донька Наталя своє село любить не менше мами – з Козар нікуди, хоч має вищу освіту і певні можливості…

Зліва направо: Іванюк Лідія Петрівна, Дорошко (Шаповал) Федора Кирилівна, Царенко Євдокія Семенівна, Харченко Парасковія Іванівна, Гузій Ганна Митрофанівна. 

Зліва направо, стоять: Петрук (Сорокаліт) Олександра Іванівна, невідома, Царенко Євдокія Семенівна, Гузій Ганна Митрофанівна; 

сидять: Гриценко Семен Іванович, Хархун Федір Степанович. Світлина 50-х рр.. Працівники контори колгоспу.

Кінець 40-х – початок 50-х рр.. На світлині голова Козарської сільської ради Куц Петро Григорович (другий зліва), директор школи Соломаха Олексій Степанович (посередині, на задньому плані), секретар сільської ради Гриценко Петро Іванович (другий справа). Крайній справа, мабуть, Василь Матвійович Гришко.

В 1955 році для жителів села починає давати струм колгоспна електростанція потужністю 12 квт на годину та запускається в роботу механічний млин, здатний перемолоти за добу 5 тонн зерна.

В 1963 році в розпорядженні колгоспу 5100 га землі, в числі якої орної – 2660 га, сіножаті – 1238 га, садів – 25 га, лісів і чагарників – 582 га, непридатної землі – 282 га.

З 1944 по 1962 р. в селі побудовано 590 будинків. В середині 60-х колгоспом починає керувати Борис Іванович Харченко. За чверть століття це підприємство стає багато галузевим і високорентабельними. Основним завданням керів ника було підібрати або виховати кадри професіоналів, які б змогли очолити ту чи іншу ланку виробництва і стали успішною командою. Та було ще одне, значно важче завдання – боротьба з вказівками «вищестоящих» непрофесіональних «діячів», що намагались керувати спеціалістами з досвідом і, в першу чергу, головою колгоспу. Та господарство ті команди помалу навчилось «відбивати», бо інакше, за словами самого Бориса Івановича, просто не досягли б того, що мали. А пишатись було чим. На початок 1983 року в колгоспі налічувалось: 32 трактори, 20 автомашин, 24 комбайни різних марок. На відгодівлі – 3150 голів великої рогатої худоби, 540 корів, 1100 свиней, 1170 овець, 150 коней. В 1982 році від реалізації продукції в колгоспну касу надійшло 1 мільйон 670 тисяч карбованців. Уже відчуваю скепсис у декого з читачів, але це наша історія і наша правда. Уявіть собі, що один кілометр стандартної асфальтованої дороги на той час коштував близько одного мільйона карбованців. І все це – з колгоспної кишені, як і багато іншого.

Колгосп початку тридцятих і колгосп середини вісімдесятих – це абсолютно різні поняття. Так, все зроблено працьовитими руками всіх трударів, але без умілого керівництва і підбору професійних кадрів досягти значних результатів неможливо. Варто було лише оглянутись довкола. Я інколи згадую слова відомого на всю Україну керівника великого господарства в Чорнобаївці (якщо не помиляюсь) Моторного, який переконував керівництво країни на початку 90-х в тому, що не можна руйнувати рентабельні сільськогосподарські підприємства (таких, за статистикою, було менше половини), а потрібно всіляко підтримувати їх на державному рівні. Але цього, на жаль, не сталося.

Чим же займався колгосп, який з 1963 року став називатись «Червоний партизан»? Як відомо, тваринництво – галузь , що потребує значних вкладень, і менш прибуткова, порівняно з рослинництвом. Вирощували корів, бичків, свиней, овець, здавали державі молоко, м'ясо, шерсть - досить вартісно. На полях, а це понад чотири тисячі гектарів, крім зернових, коренеплодів і овочів, буяли льон і коксогиз (рослина з каучуком), табак і горох, яблуневі сади і посадки шовкунів. В 1990 році на рахунку господарства було понад два мільйони карбованців вільних коштів! А можете уявити, якби колгосп мав хоч якесь з переробних підприємств? З тієї сировини, що здавали державі, можна було, наприклад, повністю одягнути і взути людину, включаючи нижню і постільну білизну, літній одяг (льон), трикотаж і верхній зимовий одяг (шерсть), взуття шкіряне, водонепроникне (коксогиз). Ще про шовкопряда не згадала, а це ж такі дорогі тканини для святкових суконь!

Козари в 90-х – одне з найкрасивіших сіл Носівського району! Тоді за останнє десятиліття тут були збудовані чудовий будинок культури на 400 місць, двоповерховий адмінбудинок, дитсадок на 50 місць, колгоспна їдальня, 30 житлових будинків, заасфальтовано сільські вулиці, проведено газ – і все це власним коштом. А якими сучасними й добротними на той період були тваринницькі ферми – мало господарств могли такими похизуватись!

Не буду вдаватись в деталі, але деколективізація була для багатьох не менш болючим процесом, ніж в свій час колективізація, хоча нікуди вже нікого не висилали. Лише був зруйнований усталений спосіб життя, не стало звичного заробітку. А серед козарських трудівників були й ті, що мали трудові державні нагороди, а це про щось говорить. Хоча, відверто кажучи, такі нагороди можна було вручати майже кожному сільському трудівнику, бо праця їхня була дуже важкою…

Я не хочу робити власних висновків, просто маю бажання, щоб ви, як і я, поглянули на все об'єктивно і знали, що всім вихідцям з Козар, насправді є ким пишатися, бо село відродили наші батьки, діди, прадіди. Та, як нам відомо, в живих після другої світової, включаючи фронтовиків, залишилось не більше 700 чоловік, при цьому частина з них, здебільш діти-сироти, уже не повернулась до села. І вже з повоєнних років починаються переселення. Спочатку – з деяких сіл Ніжинського району. В 1953 році на території сіл Сапонова Гута і Стара Гута планується будівництво Гончарівського полігону, і їх жителям пропонують обрати собі із запропонованого майбутнє місце проживання, одним з яких були Козари. Уже в який раз спустошена Слобода починає знову наповнюватись стукотом сокир і молотків. В 1957 – ще з однієї Гути, Потебневої, переїздять новосели. А вже в наступному, 1958, чимала кількість жителів села Бондарі переселяється до Козар, але робить це на цілком новій території, район села так і називають – Бондарі. Переселенню двох останніх сіл передував план будівництва військового селища Десна та полігону поблизу нього. Хоча історія свідчить, що військовий полігон на даній території існував ще до першої світової війни. Своєю долею Потебнева Гута схожа на Козари, в 1943-му році її будівлі спалили фашисти, а жителів погнали до концтабору під Броварами. На щастя, переважна більшість селян дожила до визволення і повернулась в село, де побудувала будинки, які незабаром прийшлось розбирати і перевозити на нові місця.

Цікава й трагічна історія ще одного села – Сукачів, яке теж було знищене фашистами. Але, за переказами, там залишилась церква, і саме її розібрали, перевезли до Козар, з тієї будівлі і зробили клуб.

А взагалі-то зруйновані села були надзвичайно мальовничими: луки, ріки, озера, ліси! Якщо Бондарі – назва всім зрозуміла – бочки умільці виготовляли, то для багатьох назва «Гута» незрозуміла. А все дуже просто: вона теж відповідала за рід занять сільських жителів. Це – скловидування, тобто виготовлення різноманітних скляних виробів. Для цього необхідні сировина: спеціальний пісок, вода, дерево. І цього мали досить. Села в тих місцевостях були малими, зв'язок із великими населеними пунктами проблематичний, пахотних земель обмаль, тому й налагоджувався в цих місцях в 17-18ст. скляний промисел. А села називали здебільш прізвищем промисловців: Потебнева Гута, Сапонова Гута і т.д. В 19-ому столітті ця промисловість занепадає, але назви сіл залишаються. А ще для цих країв характерний інший мовний діалект, що зберігався століттями. Він відрізняє представників тих древніх історичних поселень, що були оточені лісами.

80-ті рр.. Працівники сільської ради і правління колгоспу. Сапонова, Потебнева, Стара Гути, Бондарі, Андріївка - тепер всі козарці. Вони робили для села все, в міру своїх обов'язків і можли

востей. Їхні діти й онуки навчались в хорошій школі, відвідували гуртки, затишний дитячий садок радо приймав дошкільнят… Більшість з них уже в засвітах, та ніхто, мабуть, не міг уявити того, що в 20-х роках 21століття чекає на село, на країну…

Козари - наша батьківщина

Мандруючи кутками і околицями

Вже більше півстоліття в Козарах є сім основних «мікро районів»: Люльовщина, Могилев, Слобода, Хутір, Дубина, Бондарі, Калькове. Це назви неофіційні, але у спілкуванні використовуються повсякчас.

Найвідомішим і, очевидно, найстарішим кутком є Люльов щина. До неї належать три вулиці, дві з яких йдуть паралельно від центру села в напрямку Іржавця, а третя з'єднує їх приблизно посередині. До речі, саме на цій вулиці росте вікова ялина, єдине дерево в селі, що встояло страшного 43-го. Свою назву куток отримав, скоріш за все, в козацькі часи, коли на його території жили майстри з виготовлення люльок для куріння. За розповідями, на своїх городах люди знаходили як цілі вироби, так і їх елементи. А перекази свідчать, що саме в цих місцях були поклади глини, цілком придатної для таких виробів.

Де закінчується Люльовщина. Фото А. І. Лопати

Місце, де знаходиться Слобода, облюбовано теж з давніх давен, але певний час там навряд могли жити люди через малу захищеність від набігів кочівників. За козацької доби куток отримує свою назву, так як саме тут оселяються нові жителі. Перед Другою світовою там було вже багато вулиць і мешкала ледь не половина села. Після війни всі, хто лишились в живих, поселились на Люльовщині, Дубині чи Хуторі. В черговий раз Слобода зустрічала новоселів в кінці 50-х, це були колишні жителі Потебневої, Старої та Сапонової Гут. На довгі роки вони залишили свою говірку, яка суттєво відрізнялась від місцевої. Слобода має своє, одне з трьох, кладовище. На жаль, наразі тут є лише дві вулиці, тобто куток став у кілька разів менший порівняно з довоєнним часом.

Вид на Слободу. Будівля старої мельниці і верби над ставком. Світлина А. І. Лопати.

Один з віддалених кутків – Хутір. Найпоширенішим прізвищем в ньому було – Дорошко. Наскільки мені відомо, всі, хто мав в своєму роду відношення до цього прізвища, були родичами. Моїй прабабі Дорошко (в дівоцтві Колючок) Пелагеї Самойлівні вдалось вижити, просидівши майже добу у мокрих лозах поблизу домівки. Її син, Дорошко Микола Павлович, вистрибнув з палаючого сараю і допоміг пораненій Проні Харченко врятуватись. На фронті отримав тяжке поранення і хоч створив після війни сім'ю, мав двох синів та повністю видужати так і не зміг, залишивши ще малими дітей... Свою назву цей куток отримав через віддаленість від центру і відособленість від села. Можна припустити, що там оселився Дорошко, від якого й пішов великий рід. Це прізвище після війни ще було поширеним в Козарах. Куток теж мав своє кладовище, але на відміну від Слобідського, зараз воно знаходиться в досить занедбаному стані, там давно нікого не ховають, а частина його вже під городами. Поруч з хутором був маєток Мусіних-Пушкіних і панська економія.

Недалеко від Хутора. Фото А. І. Лопати

Дубина – історична частина села, має чотири вулиці, три з яких розташовуються паралельно і з'єднані четвертою. Напевне невідомо, звідки пішла назва, можливо через зарослі дерев, зокрема дубів, що знаходились на цьому місці до того, як його облюбували люди. Всі жителі Дубини, що вижили в роки війни, не залишили свої обійстя. Кожного року, 11 березня, вони збирались разом, щоб згадати і пом'янути своїх рідних… Поруч будувались ті, хто переїхав з сіл Ніжинського району. В селі поширилось нове прізвище – Калюжний. Прізвище Харченко найпоширеніше в козарців корінних, які проживали і проживають тут.

Могилев, за спогадами сільчан про перекази старожилів, свою назву має від того, що починався від мОгилок, або цвин таря чи кладовища. А воно тут багатовікове, тобто скільки існує село, а, можливо, коли ще були окремі поселення. Зазвичай, такі місця облаштовували на околиці. Куток включає дві пара лельні вулиці, що йдуть від центру в напрямку Носівки і третю, що їх об'єднує.

Бондарі були збудовані поза історичними межами Козар і носять назву села, з якого в 1958 році переселили жителів. Мають три рівні паралельні вулиці. Куток значно віддалений від центру.

Десь по дорозі на Бондарі. 

Фото А.І. Лопати.

Розповідь про кутки буде неповною, якщо не згадати найменший, але надзвичайно мальовничий, що свою назву отримав від озера, яке є на ньому, Калькове. Знаходиться недалеко від будівлі школи. Там розташовується жиле приміщення, побудоване для педагогів. Думаю, саме про це озеро згадується в «Историко-статистическом описании Черниговской епархии» 1874 року.

Приблизно в кілометрі-півтора від околиці села були два маленькі хутори – Чорноусове і Гомолячине, які припинили своє існування близько століття тому. Відомостей про те, протягом якого часу вони там існували, немає. Але знаю напевне, що десь після чи перед революцією досить заможний Чорноус через хворобу єдиної доньки, яка мала знаходитись під постійним лікарським контролем, переїздить до Києва, а будівлі його садиби ніби купив хтось з мешканців села і переніс на своє обійстя. Прізвище, як бачимо, козацьке, і землі він також мав немало. Гомоляко – досить поширене в Ніжині прізвище, і саме звідти, скоріш за все, і прибув сюди заможний господар, прикупивши чимало лісу. Обійстя знаходились недалеко одне від одного, можливо, господарі були родичами.

Не можу залишити поза увагою і ще одне місце, де прожи вали люди. Це Козарське лісництво, якому належав власний житловий фонд. Знаходилось в лісі, неподалік від його краю. Мало один багатоквартирний будинок барачного типу та три, в яких мешкало по одній сім'ї. Переважна більшість дорослих жителів лісництва тут і працювали. Керував там в 70-80 рр. минулого століття житель Іржавця Петро Володимирович Середа. На території ошатного поселення знаходились мальовнича альтанка, колодязь, зручні лавочки та охайні клумби. На жаль, з ліквідацією Козарського лісництва припиняє своє існування і цей житловий куточок.

Біля Козарського Ставка. Раніше тут знаходилось старе русло Остра, поруч якого проходила вулиця. Будинки стояли лише з одного боку. В 50-х роках його розчистили і утворився прекрасний ставок. А оскільки це старе русло, то він лежав під горою, з якої взимку так чудово було кататись на санчатах і лижах. Навіть трамплін робили зі старих відер!

Світлина А. І. Лопати

Храми в Козарах

Покровська церква

З історичних відомостей дізнаємось, що Покровська церква була збудована в 1721 році. Але в 17 столітті в Козарах також була діюча церква, адже село позначене на карті ще Остерського повіту 16 ст., як немалий населений пункт. Відомо, що прихожанами церкви в Козарах були жителі навколишніх сіл.

За історичними відомостями за 1746 рік згадуються «церкви старих і нових Козар». А до Покровської церкви саме цього року за проханням полковника Танського був призначений священик Данило Клементьєв.

За переписом 1767 року церкви мали досить великі угіддя, включаючи пахотні землі, луки і ліси. На 1874 рік церкві належало лише 22 десятини.

За релігійними канонами свято Покрови Пресвятої Богородиці встановлене на честь події, яка відбулась в Константинополі в 10-му столітті. В той час війни Візантії з арабами, Константинополю загрожувала небезпека. Тоді захисники міста побачили над землею Божу Матір. Вона молилась і ніби накинула свій омофор на християн (покрила). Вороги були відбиті.

Пресвята Богородиця вважалася й покровителькою України, зокрема козацтва. У всі походи козаки брали з собою ікону Божої матері, молячись своїй заступниці та покровительці. У самій Запорізькій Січі існувала церква Покрови Богородиці, а однойменна чудотворна ікона захищала козаків під час небезпечних військових походів.

Покрова вважалася в народі також святом жінок і дівчат, бо з неї починалися весілля. Майбутні наречені прагнули перед святом показати свою працьовитість та вміння, щоб і їхню хату не оминали свати.

Збудована в 1721 році дерев'яна козацька церква, біля якої проносили труну з тілом великого Кобзаря, що відобразив у своїй картині «Останній шлях Кобзаря. Село Козари» А. В. Пархоменко, простояла 170 років. Прихожанами її були також жителі Іржавця, Адамівки та Андріївки.

1891 року за участі графа Олександра Олексійовича Мусіна-Пушкіна громадою села зводять нову, вже кам'яну будівлю Покровської церкви. За спогадами художника Андрія Васильовича, столярні та інші роботи при встановленні іконостаса виконував його батько Василь Юхимович Пархоменко. Можливо, ця будівля простояла б і до наших днів, якби її оминули страшні події. Тепер на місці, де височіла церква, а це, думаю, було протягом кількох століть, можемо побачити лише пам'ятний металевий хрест.

Освячення Хреста на місці зруйнованої і спаленої 11 березня 1943 року історичної будівлі церкви Покрови.

Та храм відродився, на новому місці, в новому образі, але красивий і величний по новому. Знаходиться в сучасному центрі села.

Наша Покровська церква дуже красива, як архітектурною композицією, так і кольоровою гамою. А це – величезна праця багатьох людей і суттєві матеріальні вкладення. Звичайно, я не маю змоги назвати імена всіх цих людей, але не згадати ту, що заповіла всі свої збереження на будівництво, просто не маю права. Це колишня медсестра Надія Дмитрівна Сидько, що попрощавшись з селом, завжди пам'ятала своє коріння і прагнула бути корисною громаді та залишити пам'ять про себе.

Каплиця Миколи Чудотворця

Віднедавна село має ще один маленький храм. Це каплиця на честь святителя Миколи Чудотворця. Була збудована поблизу місця, де на початку 21 століття знайшли древнє поселення. Освячення каплиці в липні 2004 року провів Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який у своєму вітальному слові до присутніх наголосив, що побудова храму – це ще одне свідчення духовного відродження України.

Каплиця Миколи Чудотворця

Освячення каплиці Святійшим Патріархом Православної Церкви України Філаретом. Липень 2004 року.

Від шкільного порога

Від шкільного порога ведуть в далекий чи близький світ всі наші дороги. Школа – це фундамент будівлі подальшого життя. Якщо в селі був навчальний заклад, то це досить позитивно впливало на розвиток самого села.

Мабуть, ще у 17 столітті, коли прихожанами Козарської церкви були жителі кількох сіл, а на території Ніжинського козацького полку кількість шкіл була у дватри рази більша, ніж в Чернігівському чи Прилуцькому полках, школа тут просто мала бути, як і у 18ому. Навіть гнітюча пора 19го століття (до 1861року) не виключає такої можливості, і церковно приходська школа, де навчали виключно дяк та настоятель церкви, існувала. А якщо спиратись на документальні свідчення, то реформи 60х років 19 ст. позитивно відобразились і на освіті в Україні. В Козарах починає працювати училище, що давало початкову освіту і можливість подальшого навчання.

Якщо поглянути на карту навчальних закладів Чернігівської губернії кінця 19го століття, можна побачити, що в усіх сусідніх з Козарами селах шкіл не було. Це свідчить про те, що частина дітей з цих сіл могли навчатись в Козарській школі.

З архівних матеріалів дізнаємось, що граф Олександр Олексійович МусінПушкін, син Любові Олександрівни (з роду КушелівБезбородьків) стає попечителем земської школи в селі. Важливо, що сама школа відокремлена від церкви і підпорядкована земству, а дітей навчають люди, що мають відповідну освіту. У 1882 році 24.01 на посаду вчителя призначений Куборський Павло Павлович, його помічником – Олександра Павлівна Михайловська, пізніше – Корейша Олександра Трохимівна. Священик Максим Іванович Журавльов викладає основи Закону Божого.

За спогадами старожилів, що зафіксовані в альбомі з історії Козарської школи вчителькою Агафоновою Аллою Павлівною, в 1913 році зводиться нова будівля школи, яка ремонтувалась і добудовувалась в 20х роках.

В 1918 році священика Журавльова відсторонено від викладання в школі, вчитель Куборський виїхав, а з’явились нові вчителі: Білецька Лідія Герасимівна та Журавльова Зінаїда Максимівна.

Архівні матеріали за 1921 рік «Сведения о числе школ, ущащих и ущащихся по Козелецкому уезу Козарской волости местечка КозарІь» свідчать, що школу відвідували 137 учнів: 114 хлопчиків і 23 дівчинки.

В 1926 році в Козарах було 2701 жителів, дітей 811 років – 218, з них 170 школярів. В 1932 році вчителька Журавльова продає свою частину будинку, яка призначена для розширення приміщення школи. В другій половині двадцятих школу очолює Горбатко Іван Леонтійович, вона стає семирічною, і перший випуск її відбувся в 1935 році.

На світлині спереду можемо бачити вчителів школи Потія Олексія Григоровича, Кириленка Василя Ізотовича, Лісового Бориса (?), Борисовця Івана Карповича; в другому ряді – Рой Іван(?), учень, Сидоренко Михайло (?) та молодий Серба (??). Все записано Аллою Павлівною ще у вісімдесятих, хоча очевидці не все вже могли згадати, але світлина якимось дивом збереглася у когось. Трохи розповісти можу лише про Потія Олексія Григоровича, дід якого працював в економії МусінаПушкіна й керував роботами при закладенні відомого нам всім Круга. Після закінчення Ніжинського вчительського інституту в тридцятих роках Олексій навчав дітей в Козарській семирічній школі, де викладав історію. Пізніше разом з дружиною вчителював на Західній Україні. Перебуваючи в роки війни на фронті, потрапляє в полон, де зазнає катувань та принижень.

Після війни знову був направлений на роботу до Західної України, звідки повернувся в 1954 році. Як і дід, проживав в с. Іржавець. Як бачимо на світлині – чоловіча частина педагогічного колективу була досить значною.

В цей час, за спогадами Олександри Іванівни Сорокаліт

(Петрук), 1934 р.н., якими вона ділилась зі мною особисто, школу обладнали і в будинкудачі МусінихПушкіних. Там були просторі і світлі класні кімнати, кахлева підлога у вестибюлі, по якій діти любили ковзатись (В часи окупації німці обладнали там конюшню). Біля школи знаходився чудовий парк: дубові та липові алеї, розкішні декоративні кущі й квіткові клумби…

Скоріш за все, це були два приміщення однієї школи, адже село було великим, і дітей у ньому налічувалось кілька сотень.

Вася і Петро, сини Матвія Івановича Гришка.

Цікаво, що при школі працював тоді гурток струнних інструментів, старші брати Василя Матвійовича Гришка навчались там і чудово вміли грати на всіх. Випадково в родичів залишилось фото, де малий ще Вася зі старшим братом Петром, який не повернувся з війни. Пізніше брати згадували, як чудово він вмів виконувати на струнних інструментах музичні твори! Петро Васильович добре пам’ятає, як гарно грав і Григорій Матвійович, коли приїздив на гостину в Козари. …Чорний смерч війни зруйнував в Козарах все… Діти шкільного віку, що змогли вижити, з 44го ходили навчатись до Іржавської школи. Уявіть маленьких першокласників, які прямують такою довгою дорогою. За спогадами багатьох, і мерзли, і траплялось, що невеличкий кусень хліба відбирали. Тому намагались ходити гуртом, разом зі старшими. Часто на уроки запізнювались, терпіли образи від однолітків, а то й від учителів. Мій батько розповідав (був дуже здібним і слухняним учнем), як відносилась до нього вчителька російської (чи німецької) зверхньо так, називаючи постійно «вот сіняя фуфайка ета». А він незмінно в холодну пору кілька років ходив до школи в перешитій синій куфайці, як і більшість козарських дітей, не маючи ніякого взуття, мабуть, до випускного, сьомого класу. Зимою відвідувати школу учні часто не мали змоги через замети та відсутність того ж взуття.

15 липня 1948 року очолити Козарську школу одержав призначення Олексій Степанович Соломаха. Ну, яку школу?! Але з цього дня під її приміщення передали хату під солом’яним дахом…За шість тижнів він з дружиною Ольгою Дмитрівною і техробітницею Гришко Ольгою Парфенівною обладнали дві класні кімнати, з допомогою батьків відремонтували старі меблі, що передали з сусідніх сіл, виготовили нові. Першого вересня всі зібрались на шкільному майданчику. Дзвоник, що лунав ще до війни, задзвенів в руках учениці першого класу Федорченко Світлани і сповістив про відродження школи. Навчання проходило в дві зміни.

Влітку наступного року прибудували ще дві класні кімнати, коридор та вчительську. Я думаю, старше покоління пам’ятає те приміщення з маленькими віконечками, яке знаходилось біля сучасного поштового відділення. Пізніше з колгоспної контори переобладнали ще одне (в 1969 його передали під житло). Будівля стояла на іншій стороні центральної вулиці.

Була цікава тим, що в період літніх канікул в ній відкривали сезонний колгоспний дитсадок на 5060 дошкільнят, а коли збудували нове приміщення сільської ради, (пізніше до нього перенесли ФАП), садок відкрили вже там, в просторій і зручній будівлі. Але він теж був сезонним. Справжній, вже як освітній заклад, дитсадок відкрив свої двері для півсотні дошкільнят в 1980 році. Хоч і були змішані групи, але освітній процес йшов відповідно до державної програми навчання і виховання, садочок дійсно став першою ланкою в системі народної освіти в селі. Очолила його Гришко Надія Іванівна. Мені одного разу вдалось побувати там, залишились найкращі враження.

Повернемось до школи. В 1950 р. відкривають 57 класи, адже ряди учнів поповнюють випускники Андріївської початкової школи та діти переселенців з Бондарів та сіл Ніжинського району. Кількість школярів на даний період наближається до двох сотень. Переобладнання другого шкільного приміщення дозволило відокремити молодші класи і навчатися в одну зміну. Крім двох названих приміщень, школі належить ще одне, по сусідству з місцем, де заплановано в майбутньому будівництво нового, сучасного. За переказами, та стара будівля колись була школою в одному з переселених сіл. Пізніше це приміщення слугувало шкільними майстернею та бібліотекою.

Друга половина 60х. Моя улюблена світлина, бо на ній: моя перша вчителька Поліна Василівна; моя тьотя, мамина сестра Галина Іванівна Гончаренко, яка теж трохи нас навчала; моя наймолодша і найулюбленіша тьотя, батькова сестра, піонервожата Ольга Василівна Пархоменко ( Демченко);

а ще – недавня випускниця вузу Галина Олександрівна,

молоді Марія Миколаївна (була б у мене класним керівником) та Надія Іванівна, в якої частенько бувала, бо приятелювала з Людою, і чий фах обрала в майбутньому. Ну і всі, кого не знаю чи забула, дуже милі.

В 1962 році в школі налічувалось 372 учні. В 1969 році в Козарах відкривається нове приміщення школи. Всі, хто навчався в старому ( я прийшла в 69ому в перший клас!), відчули різницю в усьому, і насамперед, в освітленні класних кімнат. В школі були просторий спортзал і їдальня!

І в новій школі, і стільки попереду нового! В майбутньому Люда Гришко обере фах улюбленої першої вчительки Поліни Василівни.

Перший клас, 1969 рік. На жаль, тут далеко не всі – нас тоді було 39!

В 70х роках школу очолив Андрій Іванович Лопата – педагог ентузіаст, завдяки якому розкривались здібності багатьох козарських учнів, причому абсолютно в різних планах, як і в самого директора: радіоаматорство, малювання, фотографія і, звичайно, література. Пробудити любов до прекрасного – це не банальні слова, це реальна дієва мета, якої досягнуто.

Мені було б значно простіше, якби довелось навчатись в Козарській восьмирічній школі трохи більше часу, але й так впевнена: Андрій Іванович мав бути моїм улюбленим вчителем: захоплювалась радіаматорством (навіть гурток вела), любила фотографувати, літературу обожнюю, хотілось би й гарно малювати, але цей родинний талант мені не підкорився, хоча інколи вправляюсь, при потребі.

Думаю, ви впізнаєте тих, хто викладав англійську мову й фізику – Галина Олександрівна та Іван Смородійович. Навчаючись в Прилуцькому педагогічному з Ніною Гриценко протягом чотирьох років відчула, що п’ятірки вони ставили цілком заслужено!

Іван Смородійович навчальним процесом в школі керував більше чверті століття. За спогадами колишніх учнів, був принциповим, вимогливим до колег і школярів. Своїм предметом, фізикою, захоплювався і прагнув до того, щоб учні знали і любили її. І це йому вдавалося. В 1969 році у мене, першокласниці, він викликав почуття безмежної поваги – завуч!

Директор тоді взагалі здавався особою недосяжною, якій до нас і діла немає. І тому всю свою любов ми, стримано, правда, дарували першій вчительці Поліні Василівні. Як тільки вона змогла всіх (39!) за рік навчити читати, писати та ще знати й уміти багато чого! Те покоління вчителів справді можна назвати героїчним за працелюбність, вміння навчити і викликати бажання пізнавати нове. Низький уклін всім.

Йосип Юрійович Пероганич влився в педагогічний колектив школи в 1975ому році якраз вчасно, щоб навчити всіх(!) учнів основним фігурам народного і бального танців та організувати з тих, що мають музичні здібності, оркестр духових інструментів. Зрозуміло, що такого вчителя обожнювали всі! От уявіть собі: в класі по двадцять хлопців і дівчат, а це, відповідно, двадцять пар, які кружляють у вальсі чи ритмічно і майстерно «вибивають» польку! Так любила бувати на зустрічах випускників Козарської школи, бо там танцюють всі. А в нашій, Ніжинській, лише ті, що гурток бальних танців при Будинку піонерів відвідували. Та ще я, бо мені Ніна Гриценко, учениця Йосипа Юрійовича, майстер класи давала.

Для правильного фізичного формування учнів багато зробив вчитель фізкультури Яма Михайло Петрович. А ще він зумів віднайти у своїх вихованців здібності до певного виду спорту і спрямувати їх у відповідне русло. Ім’я його, вже як тренера з легкої атлетики, відоме багатьом носівчанам. А найкращим подарунком для педагога, за спогадами Віри Губенко (Спускан), були особисті вітання колишніх вихованців, що з’їхались звідусіль на його ювілей.

В 1961-ому році в Козарах – рекордна кількість народжуваності за післявоєнний час – близько 60-ти малюків! Потім – поступовий спад…

На варті здоров'я односельців

стояло не одне покоління медичних працівників. До Другої світової в селі був фельдшерськоакушерський пункт, що знаходився в тодішньому центрі села, тобто поблизу церкви. Історія не зберегла для нас імен тих, хто тоді піклувався здоров’ям селян. Але ми точно знаємо, хто лікував козарців і був незмінним керівником медичних закладів в селі близько трьох десятиліть. Ще до війни, після семирічки, Гришко Василь Матвійович закінчує Ніжинське медичне училище і працює в одному з сіл Носівського району. Його мрія – з гордістю носити форму кадрового офіцера, як старші брати, не збулась через стан здоров’я. Натомість він багатьох наближав до своїх мрій, рятуючи здоров’я, а часом і життя. Невдовзі після війни очолює скромний заклад медицини в рідному селі.

Десь на початку 50х в селі було збудовано добротне приміщення, де розмістились сільська рада і медичний пункт. В кінці 50х навпроти нього будується ще одне (так званий, фінський будиночок) – для пологового будинку, появу якого спричинив різкий стрибок народжуваності в Козарах. На превеликий жаль, він проіснував менше десяти років через різкий спад тієї ж народжуваності. Тоді це приміщення віддають ФАПу, а в добротній будівлі розміщується сезонний дитячий садок. Для сільської ради зводиться приміщення в іншому місці, навпроти пам’ятника загиблим односельцям. На початку 60х пологовим відділенням завідувала Пархоменко (Івахно) Євдокія Іванівна, молоденька акушерка, яка крім прийому пологів, опікувалась здоров’ям всіх дітей села. А це – постійні виклики, щеплення, лікування, догляд за породіллями, доставка деяких в Носівку, часто по бездоріжжю. Її помічницею, можна сказати заступницею, як і багатьох наступних акушерок і фельдшерів, була санітарка Ніна Михайлівна Резвін. Поспілкувавшись з нею, я насправді відчула, якою відповідальною була і її робота, коли юній дівчині, що не мала медичної освіти, за відсутності акушерки і часу для доставки породіллі в райцентр, прийшлось самій двічі приймати пологи! Каже, інакше не можна було, адже вона часто допомагала акушерці (дві молоді дівчини!) і тому з таким надзвичайно важливим завданням вже могла справитись. І нічні чергування в пологовому доводилось нести нарівні, адже 24 на 7 ніхто насправді витримати не зможе. Більшого від Ніни Михайлівни внеску в медицину села не зробив ніхто, бо це – півстоліття її життя.

В 70-80 рр. в селі, як і скрізь, мабуть, організовувались сандружини, де медики навчали групу жінок навикам першої медичної допомоги. Ця світлина представляє Козарську команду на районних змаганнях сандружин. Судячи з відсутності форми, це вже після «медичних перегонів».

На фото Галина Василівна Лопата, Лідія Федорівна Харченко, Ольга Василівна Демченко, Марія Сергіївна Спускан, Ніна Михайлівна Резвін та, очевидно, молодий фельдшер, що готував і очолював дану команду.

У вісімдесятому році в Козарах працювати медичною сестрою починає Савосько (Мироненко) Валентина Іванівна. Тоді ще у ФАПі було два середніх медичних працівники. Спочатку поруч з Сидько Надією Дмитрівною, а потім з Мариною Володимирівною Волик.

За довгий час роботи по охороні здоров’я односельців Валентині доводилось виконувати багато обов’язків. Та завжди допомагало те, що свою роботу знала й любила. Поважали односельці її – нікому не відмовляла, який би не був час чи випадок. Такими були й колеги.

Історична і культурна спадщина села

Наступні розділи книжки — опрацьовуються