Богомолець-Лазурська Наталя Михайлівна

Наталя Богомолець-Лазурська

Наталя Михайлівна Богомолець-Лазурська (народилася 9 листопада 1880 в селі Лихачів Козелецького повіту Чернігівської губернії, нині Носівського району Чернігівської області — померла 1958 в Києві) — актриса, історик українського театру.

Життєпис та науковий доробок

Наталя Богомолець народилася в сім'ї дворянина Михайла Михайловича Богомольця, який був дядьком видатного українського фізіолога, академіка О. Богомольця.

У 1890-х роках родина жила в Кишиневі, де М. М. Богомолець працював керівником акцизними зборами Бессарабської губернії. В 1894–1898 Наталя навчалася в кишинівській гімназії.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. грала у виставах М. Садовського разом з М. Заньковецькою.

На початку ХХ ст. навчалась на історико-філологічному факультеті Одеських вищих жіночих курсів, брала участь у роботі історико-літературного гуртка.

1908 вийшла заміж за приват-доцента Імператорського Новоросійського університету В. Ф. Лазурського.

В одеській пресі публікувала біографічні нариси про діячів українського театру, популяризувала його діяльність. 1917 разом з чоловіком організувала у Козельці, а потім в Одесі Українське мистецьке товариство ім. М. Заньковецької.

На шпальтах газет «Одесский листок» та «Молода Украйна» виступала за розвиток української культури та, зокрема, театру.

На початку 1940-х опублікувала замітку про історію Одеси.

Після смерті чоловіка у 1947 переїхала до сина в Київ, однак кожен рік навідувалася до Одеси.

Її головним внеском в історичну біографістику є нарис життя та творчості М. Заньковецької, який, попри лаконічність, вважається найбільш достовірним, адже був схвалений самою актрисою. До того ж вона консультувала І. Дуриліна, автора великої монографії про М. Заньковецьку. Написала спогади про С. Дуриліна та Марка Кропивницького.

Померла в Києві у 1958 році. Похована на Байковому кладовищі.

Праці

• Богомолець-Лазурська Н. М. Життя Марії Заньковецької. — К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1961. — 66 с.
• Лазурська Н. З моїх зустрічей // Спогади про Марка Кропивницького. — К., 1990. — С. 133–136.
• Лазурська Н. Творець народного театру // Вінок спогадів про М. К. Заньковецьку. — К., 1950. — С. 162–173.

Відома «невидимка» з Лихачева – Наталія Лазурська

Наталя Богомолець-Лазурська у ролі «Марусі» з вистави «Лимерівна» (1900)

Відома "невидимка" з Лихачева - Наталія Лазурська / Микола Шевела // Літературний Чернігів. - 2018. - № 1 (81), січ.-берез. 2018. - С. 146-151 : фот. - Бібліогр.: с. 151. Посилання

Чернігівщина багата своєю історією. Ми маємо знаменитих земляків серед військових та в наукових колах, серед лікарів і діячів культури. Чого варте ім'я всесвітньо відомої землячки із Ніжинщини, актриси театру Марії Адасовської, відомої під псевдонімом Заньковецька. І просто, і геніально. Вона народилась у селі Заньки Ніжинського повіту. Маючи неперевершений талант, Марія Заньковецька принесла славу своїй маленькій батьківщині, всім заньківчанам та Чернігівщині в цілому.

Займаючись краєзнавчим пошуком на Козелеччині та Ніжинщині, раптом натрапляємо на статтю одеського дослідника О. Музичка про сім'ю Лазурських. І зовсім несподівані рядки: «Наталія Михайлівна Лазурська марила театром, мріяла про акторську кар'єру. Будучи знайомою з Марком Кропивницьким, зустрічалась з метрами сцени Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та Марією Заньковецькою, які перебували в Одесі. Саме тут декілька разів грала на сцені у складі трупи разом із Заньковецькою під псевдонімом «Лихачівська».Так, саме так, вона народилася на Чернігівщині, недалеко від відомих Заньок, як пише автор статті О. Музичко, у селі Лихачів тоді Козелецького повіту. Чи то самостійно, чи то за порадою Заньковецької Наталія Михайлівна і взяла сценічний псевдонім Лихачівська. А ще – Лазурська із знаних не тільки на Чернігівщині Богомольців.

Пошуки про народження Лазурської привели нас до метричних книг Миколаївської церкви села Лихачів тоді Козелецького повіту. Попередня інформація знайшла підтвердження. У метричній книзі записано, що 9 листопада 1880 року народилася Наталія у дворянській сім'ї жителя міста Ніжина колезького регістратора Михайла Михайловича Богомольця і його законної дружини Юлії Ісаківни. Хрещеними батьками зазначені «девица Любовь – дочь генерал-майора Владимира Григорьевича Сабо и поручик Архангельгородского пехотного полка Василий Исакович Мироненко».

Обряд хрещення новонародженої провів 20 листопада священик Миколаївської церкви Василь Гаврилович Промислов.

Батько і дід Федір Євстафійович були чиновниками, мали звання титулярних радників. За 2 роки до Михайла у сім'ї Богомольців народився Олександр – батько майбутнього академіка Олександра Олександровича Богомольця (1881–1946).

Отже, батько Наталії взяв шлюб із уродженкою села Лихачів Козелецького повіту Юлією Ісаківною Мироненко. Вона була наймолодшою у сім'ї Мироненків (1854 р. н.).

Дід Наталії по лінії матері дворянин Ісакій Максимович Мироненко народився у 1805 році у Лихачеві. У 1820 році розпочав військову службу у Костромському піхотному полку. У 1844 році, маючи звання майора, вийшов у відставку. Довгий час працював на чиновницькій посаді судді Козелецького повітового суду. Помер у 1878 році, похований на загальному кладовищі у Лихачеві.

Родина була визнана Геральдією дворянською і занесена до другої частини родословної книги Чернігівського дворянства. Хрещений батько Наталії – Василь Ісакович Мироненко брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878 рр.). Як командир роти відзначився мужністю та хоробрістю, двічі поранений. У ході війни штабс-капітан Мироненко нагороджений орденами св. Анни 4 ступеня за хоробрість, св. Станіслава 3 ступеня з мечами та бантом, св. Анни 3 ступеня з мечами та бантом.

Та повернімося до родини Богомольців. Коли Михайло Михайлович одружився з Юлією Ісаківною Мироненко, вона отримала придане від батьків – будинок у Козельці та 20 десятин землі у хуторі Шами Козелецького повіту.

Сім'я Богомольців часто переїжджала, оскільки Михайло Михайлович був акцизним чиновником. Спочатку він служив у Могильові, потім у Бессарабській та Оренбурзькій губерніях. Особливо яскравим для Наталії виявився період перебування у Бессарабії. Вона закінчила гімназію у Кишиневі (1894–1898 рр.). Там фундаментально зацікавилася театром. Після закінчення гімназії навчалася на Одеських вищих жіночих курсах. Будучи надзвичайно вродливою та активною у спілкуванні, Наталія мала успіх на сцені.

Батьки під час проживання в Ніжині підтримували дружбу із родиною Марії Заньковецької, що передалася Наталії.

Вдруге вони знайомляться з Марією Заньковецькою у 1894 році, коли трупа Садовського перебувала в Одесі. Як пишуть автори статей, незважаючи на різницю у віці, Заньковецька та Наталія підтримували дуже дружні стосунки. Марко Кропивницький, який часто бував у сім'ї Богомольців в Одесі, мабуть, допоміг Наталії потрапити на професійну сцену. Вона почала грати у трупі Садовського, репетиції з нею проводила особисто М. Заньковецька.

Саме тут вона і використала сценічний псевдонім «Лихачівська» (зіграла роль Дарини у п'єсі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», Марусі у п'єсі «Лимерівна», Катерини у п'єсі «Не так сталось, як гадалось»).

Наталія Богомолець займала активну життєву позицію, була членом бібліографічного товариства при Новоросійському університеті, цікавилась педагогічною літературою. Знала французьку мову, читала в оригіналі твори французьких авторів. Виступала з доповідями на засіданнях бібліографічного товариства, секретарем якого був її майбутній чоловік – професор Володимир Федорович Лазурський (1869–1947 рр.). До цього Лазурський працював на Одеських вищих жіночих курсах, де навчалася Наталія Михайлівна.

Є думка, що до шлюбу їх підштовхнула Марія Заньковецька. Вінчання проходило в Козельці 7 червня 1908 року.

Володимир Федорович Лазурський – видатний філолог, лінгвіст, дослідник англійської літератури. Під впливом батька він зацікавився українським фольклором. У 1888–1892 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету.

Під час навчання був репетитором та вчителем англійської мови у сім'ї Л. М. Толстого. Перебуваючи в Москві, познайомився з Валерієм Брюсовим, Корнієм Чуковським та Іваном Буніним. В Одесі Лазурський досить активно займався популяризацією української літератури і театру. Після одруження Лазурські активно друкувались в «Известиях Одесского библиографического общества», разом публікували статті про український театр. У їхній квартирі проходили літературні читання, збирались люди мистецтва.

Наталія Лазурська часто публікувала статті (біля 30) в «Одесском листке» під псевдонімом «Невидимка» і весь час не залишала сцени. В одному з листів до М. Заньковецької вона писала, що вимушена грати в Одесі в російському театрі Сибірякова після закриття українського театру. З гірким присмаком звучать рядки… «грустно и больно, что при пылком желании отдаться родной сцене пришлось идти «в чужие люди».

В. Ф. Лазурський кілька років працював над дисертацією з історії англійської журналістики ХVІІІ ст., у тому числі і в бібліотеках Англії, в 1909 році захистив магістерію. Пізніше Лазурські активно працюють над питанням популяризації української мови і театру в Одесі, входять разом до місцевого відділення «Просвіти».

Після смерті батька Наталії (1907 р., похований у Козельці) Лазурські часто перебували в Козельці, в будиночку, який колись подарували батькам Наталії. Так під час Першої світової війни Наталія разом із дітьми проживала у Козельці, де була сестрою милосердя, шила білизну пораненим солдатам для госпіталю. Разом з чоловіком та іншими ентузіастами організували та підтримували театр у Козельці. Приїжджала до них і знаменита М. Заньковецька.

Після подій 1917 року багато представників творчої інтелігенції залишили країну. Лазурських теж кликали виїздити, так Іван Бунін пропонував В. Ф. Лазурському квиток на одне з англійських суден, та оскільки один пропуск не влаштовував сім'ю, Лазурські залишились.

Після приходу до Одеси більшовиків Лазурського було арештовано. Проте йому пощастило – слідчий виявився освіченою людиною, шанувальником творчості Льва Толстого, навіть читав спогади Лазурського про нього, тому Володимира Федоровича відпустили. У 20-х – 30-х роках минулого століття сім'я Лазурських проживала в Одесі, де він викладав лінгвістичні та літературомовні дисципліни у ряді одеських вузів.

Непросто було вижити Лазурським у 30-ті роки під час репресій. Чиновницьке минуле батьків Наталії могло у будь-який час зіграти фатальну роль у їхній долі. А тим більше минуле її брата – Вадима Богомольця, могло бути причиною переслідувань сім'ї.

Вадим народився за два роки до народження Наталії – 22 жовтня 1878 року. Після закінчення гімназії у Кишиневі вступив на юридичний факультет Харківського університету, де залишився на викладацькій роботі. Потім Полтавський окружний суд та Севастополь, де він працював у судових органах Чорноморського флоту. Там склалась кар'єра, він дослужився до рангу надвірного радника, отримав ордени св. Станіслава ІІ ст. та св. Анни ІІ ст.

Улітку 1912 року Вадим Богомолець був у плаванні на крейсері «Когул» (раніше «Очаков»), на якому підняв повстання лейтенант Шмідт. У 1914 році отримав звання підполковника. Вадим Богомолець під час революції 1917 року проявив себе як проукраїнськи налаштований офіцер. Ще раніше входив до конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі. При Центральній Раді як юрисконсультант брав участь у створенні українського військовоморського міністерства – Генерального секретаріату у морських справах.

Перебуваючи у складі Секретаріату, розробляв «Временный закон о флоте Украинской Народной Республики», який був затверджений Центральною Радою. За цим законом весь флот як військовий, так і торговий на Чорному морі оголошувався флотом УНР.

На початку 1990 року, коли Україна і Росія ділили Чорноморський флот СРСР, Київ опирався на вищезазначений закон.

За влади гетьмана Скоропадського В. М. Богомолець служив головним військово-морським прокурором, очолював Головне військово-морське управління при морському міністерстві у Києві, військово-морський суд Української держави. Він отримав звання генерал-хорунжого.

Після гетьмана Скоропадського був військово-морським аташе УНР у Румунії, потім емігрував до Туреччини, проводив активну роботу серед емігрантів. Помер у 1936 році, похований під Парижем. Для радянських репресивних органів така інформація могла бути використана як компрометуюча сім'ю Лазурських. У період 1917-1918 рр. Лазурські багато працюють у літературному і театральному жанрах.

Найпомітнішим кроком була їхня ініціатива створення в Одесі 30 листопада 1917 року «Украинского художественного общества им. М. Заньковецкой». Статут товариства затвердили лише 20 березня наступного року.

Основною роботою товариства були публічні виступи. Першим організували вечір на честь ювілярки Заньковецької, потім до річниці Т. Г. Шевченка. У травні 1918 року провели вечір поезії О. Олеся та ставили народні українські спектаклі у селі Сичовка за 30 верст від Одеси.

Восени 1918 року з ініціативи Лазурських була створена «Українська театральна студія». Н. Лазурська опублікувала ґрунтовну статтю, в якій висловилась: «Мы, украинцы, считаем своей обязанностью воплотить мечту М. Заньковецкой». Лазурські заручилися підтримкою театральної ради в особі Д. Антоновича в отриманні для студії державної субсидії. Її директором обрали В. Лазурського. Н. Лазурська була студенткою цієї студії і отримала офіційний диплом про театральну освіту (1921 рік).

У вересні 1918 року Н. М. Лазурська влаштувалась викладачем української мови до Одеського жіночого інституту. У заяві вона писала, що закінчила курси українознавства і, будучи уродженкою Чернігівської губернії, вона володіє українською мовою і загальною філологічною підготовкою. В одному з листів до М. Заньковецької В. Лазурський писав, що дружину повністю поглинула робота в театральній студії.

У 1921 році на основі студії створили театральний інститут ім. М. Кропивницького. У спогадах В. Лазурський називав ряд акторів, які ставили нові спектаклі, у тому числі й дружину Наталію Лазурську.

Вона писала у газеті «Одесская мысль»:

«Главной причиной успеха украинского театра является его народность, которая компенсирует такие недостатки, как невысокая интеллигентность большинства актеров и слабый репертуар».

У 1920 році Наталія Михайлівна опублікувала в газеті «Силуэты» невеликі спогади про М. Заньковецьку, яка була для них духовним орієнтиром. Так В. Лазурський в одному з листів (1922 р.) писав до М. Заньковецької: «Вы для меня олицетворение самого лучшего, что может в искусстве достичь наш украинский народ» і ще «в новой украинской жизни вы будете жить бесконечно. Для таких людей, как Вы, нет ни старости, ни смерти».

Та найемоційніше зверталася до Заньковецької Н. Лазурська: «Моей великой и насравненной подруге и учительнице, которой я обязана лучшими минутами и даже часами своей жизни». Якось Наталія писала подрузі: «Ничто не смогло убить моего стремления к театру – вот уж в крови у меня этот театральный микроб и, оглядываясь назад, я думаю с грустью о том, что лучшая половина моей жизни прошла для сцены, что много молодых сил осталось во мне не использованными и теперь уж их не вернешь».

Н. М. Лазурська зберегла майже 200 листів із спілкування з великою Марією Заньковецькою. Померла Наталія Михайлівна Лазурська у 1958 році, похована у місті Києві. Вінцем її справи стала книга спогадів про актрису, яка вийшла друком у 1961 році.

Як зазначає автор статті О. Музичко, «Безусловно, в Одессе она была одной из наиболее активных и знаменитых женщин. Лазурские должны занять своё достойное место в исторической памяти».

Висловлюємо і свої шанування землячці, яка невтомною працею прославляла духовне коріння знаменитої Чернігівщини.

Микола ШЕВЕЛА, краєзнавець

Список використаної літератури:

1. Левченко В. З історії українського театру : бенефіси Марії Заньковецької в Одесі / В. Левченко, Г. Левченко // Південний Захід. Одесика : іст.-краєзнав. наук. альманах. – Одеса, 2013. – Вип. 16. – С. 240 – 250.
2. Милорадович Г. А. Родословная книга Черниговского дворянства / Г. Милорадович. – Санкт-Петербург, 1901. – Т. 1, ч. 2. – С. 41, 372.
3. Музичко О. Володимир і Наталія Лазурські у культурному житті Одеси першої половини ХХ століття / О. Музичко // Вісник Одеського історикокраєзнавчого музею. – Одеса, 2010. – Вип. 8. – С. 37 – 44.
4. Богомолець-Лазурська Н. Життя Марії Заньковецької / Н. БогомолецьЛазурська. – Київ, 1961. – С. 38 – 40.
5. Онищенко Н. Ніжинські Богомольці / Н. Онищенко // Ніжинська старовина. – Ніжин, 2006. – Вип. 2 (5). – С. 176 – 179.
6. Николаев Н. Г. История 17-го пехотного Архангелогородского полка. – Санкт-Петербург, 1900. – Прилож. – С. 59.
7. Державний архів Чернігівської області. – Ф. 679. – Оп. 10. Спр. 77. – С. 528.

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Богомолець-Лазурська_Наталя_Михайлівна
• Наталія Михайлівна Лазурська Відділ наукової інформації та бібліографії

Література

1. Відома "невидимка" з Лихачева - Наталія Лазурська / Микола Шевела // Літературний Чернігів. - 2018. - № 1 (81), січ.-берез. 2018. - С. 146-151 : фот. - Бібліогр.: с. 151. Посилання
2. Спогади про Марка Кропивницького. — К., 1990. — С. 211.
3. Володимир і Наталя Лазурські: союз Каліопи та Мельпомени задля розвитку української культури // Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. – Одеса: ТЕС, 2011 – 586 с.