Червоні Партизани (Історія міст і сіл УРСР)

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 22:39, 5 травня 2024, створена Perohanych (обговорення | внесок) (→‎1900—1922)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Червоні Партизани (до 1928 року — Володькова Дівиця) — село, центр сільської Ради. Розташовані на р. Новому Потоці, за 16 км від районного центру. Біля села проходить залізнична магістраль Київ—Москва. Є зупинка для приміських поїздів. Населення — 8578 чоловік. Сільраді підпорядковані села Дослідне, Кобилещина, Коробчине, Криниця, Ставок, Сулак.

Неподалік с. Червоних Партизанів виявлено городище часів Київської Русі.

1600—1799[ред. | ред. код]

Володькова Дівиця заснована в першій половині XVII ст. Населення її брало активну участь у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетських загарбників.

З середини XVII ст. Володькова Дівиця була ранговою маєтністю Ніжинського полку. Наприкінці XVII ст. тут налічувалось 155 козацьких і 88 селянських дворів. Селяни, підлеглі полковій сотні, сплачували грошові податки, певну частину вироблених у своєму господарстві продуктів — хліб, овочі, м’ясо, мед, шкіри, вироби з дерева — віддавали до сотенної комори. Військова адміністрація інколи відпускала селян на відходні промисли.

1770 року Катерина II «пожалувала» село з прилеглими до нього хуторами графу П. О. Румянцеву-Задунайському.

1800—1899[ред. | ред. код]

Вважаючи себе підданими полкової сотні, селяни не хотіли визнавати влади поміщика і чинили впертий опір: не виходили на панщину, самочинно заорювали поміщицьку землю, рубали ліс. Силою зброї поміщик примусив селян підкоритися. Проте, коли після смерті Румянцева-Задунайського його спадкоємець подарував у грудні 1832 року Володькодівицьку економію з усією землею і кріпаками своєму родичу П. М. Голіцину, в селі знову вибухнуло повстання. Викликаний військовий загін жорстоко катував кріпаків і присилував їх визнати нового поміщика.

В першій половині XIX ст. у Володькодівицькій економії налічувалось 10 533 десятини землі і 2400 кріпаків, основним заняттям яких було землеробство. Вирощували тут головним чином пшеницю, цукровий буряк, тютюн. Успішно розвивалось садівництво. Селяни, що мали невеликі ділянки землі в 1 —1,5 десятини, 3—4 дні на тиждень відбували тяжку панщину.

В економії поміщика кріпаки виробляли дерев'яний посуд, бочки, вози, сільськогосподарський реманент. У вільні від панщини дні селяни займалися різними промислами: шили взуття, одяг, ткали рядна для потреб кріпацьких і козацьких родин. Наприкінці XVII ст. у поміщицькому маєтку став до ладу горілчаний завод, на якому працювало 34 кріпаки. На суконній фабриці, відомій ще з часів, коли село було маєтністю Ніжинського полку, трудилося 45 чоловік. За 1834 рік кріпаки виробили 2 тис. аршин сірого солдатського сукна, за продаж якого військовому відомству Голіцин одержав чистого зиску 4 тис. карбованців.

Умови роботи кріпаків на фабриці були дуже тяжкими. Власник зовсім не дбав про охорону праці. Робітники, особливо підлітки, передчасно гинули від виснаження, удушення, каліцтв. Так, у 1846 році валом сукновальні вбито кріпака К. Даниша. Повітовий суд, що розглядав цю справу, визнав винним у цьому самого потерпілого.

На початку XIX ст. у поміщицькому маєтку побудовано й цегельний завод. Щоб використати працю малоземельних і безземельних кріпаків, поміщик переселяв їх у побудовані на території економії бараки, примушував безперервно працювати на панщині, а платив лише харчовими продуктами та деяким одягом. На цей вид панщини — місяччину — переводили кріпаків-ремісників для роботи на горілчаному й цегельному заводах, суконній фабриці. Не витримуючи жорстокої експлуатації, кріпаки втікали в малозаселені південно-українські степи. Тільки у сорокові роки XIX ст. з села втекло понад 80 чоловік.

На 1861 рік у селі налічувалось 6426 чоловік населення, з них 2560 кріпаків, 3800 козаків, 66 дворян і духівництва.

Поряд з економією Голіцина у Володьковій Дівиці розташувалися господарства ще 7 поміщиків. Так, полковнику Карабановському належало 400 десятин і 83 кріпаки. Було тут 12 землевласників з козаків, що мали від кількох десятків і до сотні десятин землі, власні підприємства — олійниці, лісопильні, млини, скуповували і перепродували худобу. На середній козацький двір припадало по 6—8 десятин. Козаки жили окремою від поміщицьких селян громадою, мали своє самоврядування: волосну управу, суд, свій порядок віддачі рекрутів. Був у них спільний гамазей для зберігання хліба на випадок недороду чи іншого стихійного лиха, громадські пасовища й сіножаті. При козацькій церкві була школа для хлопчиків.

Після реформи 1861 року норма земельного наділу становила від 1,5 до 2,75 десятини. Голіцин виділив колишнім своїм кріпакам лише по 1,5 десятини, залишивши у своїй власності велику кількість землі. Це стало приводом до неодноразових виступів жителів села у пореформений період. До того ж 325 дворових залишились без землі. Щороку володькодівицькі селяни сплачували 5,3 крб. за десятину орної землі, за присадибну — вдвічі дорожче. Сума оброку за польову землю становила 2 крб. 50 коп. Більшість колишніх кріпаків не могла прожити зі своїх наділів, тому, як і раніше, змушена була працювати на поміщика. Скрізь — у полі, на бурякових плантаціях, цегельному й горілчаному заводах, сукновальні — переважала ручна праця. Чимало бідняків йшли на заробітки до міст, у таврійські степи.

У 1868 році, коли власницею маєтку після смерті Голіцина стала його дружина О. Голіцина, селяни знову зажадали, щоб їм повернули 4 тис. десятин землі, привласнених поміщиком під час проведення реформи. Протягом кількох років вони великими групами приходили до поміщицького будинку, вимагаючи землю, посилали ходаків до губернатора і навіть до Петербурга. І лише у 1884 році силою-війська виступи селян були придушені. Тридцять чоловік покарали, п’ять — заслали до Сибіру.

1900—1922[ред. | ред. код]

Гостра боротьба за землю розгорнулася у Володьковій Дівиці на початку XX ст. У травні—серпні 1903 року відбувся виступ селян проти поміщиці М. Долгорукової (дочка О. Голіциної). Вони відмовилися сплачувати орендну плату за землю і вимагали повернути в їхню власність ділянки, відібрані під час реформи 1861 року. Тоді Долгорукова наказала переорати і засіяти орендовану землю. А коли на ній з’явилися сходи, селяни вигнали на них свою худобу, яка все дощенту витоптала. На допомогу поміщиці прибула поліція. Під час сутички було поранено 5 селян, 8 — заарештовано й віддано до суду. Два поліцаї також дістали поранення пострілами з мисливських рушниць. З новою силою розгорнулися події весною 1904 року. Почалися вони з того, що селяни Володькової Дівиці 10 травня 1904 організовано виїхали з плугами та боронами на поміщицьке поле, заміряли, розподілили між собою і заорали понад 500 десятин землі. Перелякана поміщиця звернулась до губернатора з проханням захистити її власність. Загін поліції, що прибув у село, разом з панськими прислужниками 16 травня силою зброї примусив селян припинити обробіток захопленої землі.

Через кілька днів у селі були розповсюджені листівки-прокламації Ніжинської групи РСДРП «До селян Володькової Дівиці», які закликали не відступати, а посилювати боротьбу за землю та волю. 21 травня прибув новий поліцейський каральний загін у складі двох урядників і 148 стражників. Почалися масові обшуки. За зберігання і розповсюдження листівок були заарештовані І. Сірик, А. Бочковський і Г. Бутко, у якого поліція знайшла 19 листівок, підписаних Київським комітетом РСДРП. їх мали відправити в ніжинську тюрму. Звістка про це швидко облетіла село. Селяни вирішили визволити заарештованих. 23 травня 1904 близько 2 тис. чоловік, озброєних кілками, вилами, лопатами, а дехто й мисливськими рушницями, вчинили напад на поліцію. У сутичці були поранені кілька стражників і понад 30 жителів села, серед них один із активних організаторів виступу В. Л. Бунь. Його завезли до Ніжинської лікарні, де він помер 28 травня. Карателі з поміщицею змушені були втікати з села.

Для придушення повстання 27 травня 1904 року у Володькову Дівицю прибули з Києва три сотні козаків та дві роти солдатів-піхотинців. З ними приїхали віце-губернатор і начальник губернського жандармського управління. Селян зігнали «на сходку», оточили військом. Викликаних за списком перед усією громадою роздягали і катували різками. Серед покараних були А. П. Ігнатченко, М. Ф. Бойко, Д. Д. Вовкогон, К. С. Даниш та ін. Усіх їх відправили до ніжинської тюрми. Тоді ж був заарештований і робітник поміщицьких бурякових плантацій І. К. Сірик, який перед цим протягом шести місяців відбував тюремне ув'язнення за революційну агітацію та розповсюдження соціал-демократичної літератури. Його також було відправлено до тюрми, хоч участі у травневих подіях він не брав.

Трудящі Володькової Дівиці взяли активну участь у селянському русі в період російської революції 1905—1907. 23 травня 1905 року сотні селян з'явилися на подвір’я економії поміщиці Долгорукової. Вони розгромили панський будинок, горілчаний завод, розібрали корів, коней, господарський реманент. Захопили і розподілили між собою понад 500 десятин землі. Організаторами цього виступу були, ті ж бідняки, що виступали у травні 1904 року. І на цей раз загони поліції, які прибули в село, жорстоко розправилися з повсталими. Відбулися масові арешти, покарання учасників виступу.

Проведення столипінської аграрної реформи поглибило класову диференціацію на селі. Зростали господарства куркулів, що за безцінь скуповували в бідноти землю. Ще на початку XX ст. тут було більше десяти куркульських господарств, які мали від 50 до 100 десятин землі. Безземелля і малоземелля, мізерні заробітки в економії та в куркулів — все це примушувало бідняків йти на промисли або переселятися до Сибіру чи до південних, малозаселених степових губерній України. Так, 1910 року з Володькової Дівиці виїхало у Таврійську і Херсонську губернії 27 селянських родин, а всього з 1906 по 1914 рік кинуло рідні місця понад 110 бідняцьких сімей. Із дальшим розвитком капіталістичних відносин до нових прибуткових методів господарювання вдавалися й поміщики. Тепер в економії Долгорукової переважно вирощувалися такі культури як цукровий буряк, картопля, коноплі, олійні рослини. Тут розводили поліпшені породи коней, рогатої худоби, свиней. Було перебудовано горілчаний завод, суконну фабрику, створено ткацьку майстерню. Безземельні і малоземельні селяни, які працювали в економії строковими або поденно, одержували дуже мізерну плату. Полільниця, наприклад, за п'ятнадцятигодинний робочий день на власних харчах заробляла всього 25—30 коп., косар — 50— 60 коп. 18—20 крб. одержувала робітниця за сезон з березня і до кінця жовтня. Робітникам горілчаного, цегельного заводів та лісопильні платили 40—45 крб. на рік.

У 1909 році рішенням Ніжинської земської управи біля Володькової Дівиці організовано дослідно-показове поле. (В 20-х роках тут створено сортодільницю, яка тепер є складовою частиною Чернігівської державної сільськогосподарської дослідної станції). Воно сприяло піднесенню культури виробництва, в першу чергу в поміщицьких і куркульських господарствах.

Місцеві власті приділяли мало уваги охороні здоров'я, освіті трудящих. Тільки 1910 року в селі було відкрито акушерсько-фельдшерський пункт, в якому працювали фельдшер, акушерка та санітар. Першу церковнопарафіяльну школу засновано у Володьковій Дівиці у 1882 році. З кінця XIX ст. почали працювати трикласна церковнопарафіяльна та чотирикласна початкова земська школи. У 1900 році в них навчалося 165 учнів. З 1910 року почало діяти двокласне земське училище. Проте більшість дітей шкільного віку залишалася поза школою. Земська бібліотека-читальня налічувала близько тисячі книг. Але селяни не мали змоги читати їх.

Багато лиха і страждань жителям села, як і всьому трудящому населенню країни, завдала перша світова імперіалістична війна. Понад 1500 чоловік були мобілізовані до армії, з них більш як 400 загинуло на фронті. Багато учасників війни повернулися інвалідами. Селянські господарства занепадали. В той же час поміщиця наживалась на вигідних замовленнях військових відомств на різні продукти та худобу.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції у Володьковій Дівиці було скасовано старе волосне управління, розпущено місцеву поліцію. Почав діяти місцевий орган Тимчасового уряду — волосний виконавчий комітет. До його складу увійшли й солдати, які повернулися з фронту влітку 1917 року. Під тиском цих солдатів комітет прийняв рішення про звільнення солдатських родин від грошових і натуральних податків на утримання армії. Зневірившись у обіцянках Тимчасового уряду розв'язати земельне питання, біднота села не раз виступала за розподіл поміщицької землі, за припинення грабіжницької імперіалістичної війни. Особливого розмаху набула боротьба за землю після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. 29 січня 1918 року радянські війська під командуванням Ю. Коцюбинського вигнали з села загони Центральної ради. В цей час тут проголошено Радянську владу, створюється ревком, головою якого став Н. Я. Лещенко. Ревком і його земельний відділ провели значну роботу щодо ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі трудовому селянству. Бідняки одержали 48 коней, 19 пар волів, 30 корів, понад 100 голів свиней, сільськогосподарські машини і різний реманент.

Утвердження Радянської влади було затримане австро-німецькою окупацією. Наприкінці березня до Володькової Дівиці вступили війська інтервентів. Підтримувані гетьманською вартою, вони чинили розправу над учасниками революції, грабували селян, примушували їх працювати у поміщицькому маєтку. Поміщиця Долгорукова зажадала, щоб селяни негайно повернули їй землю, коней, волів, корів, всі машини і реманент, щоб відремонтували пошкоджені будівлі, горілчаний і цегельний заводи, сплатили контрибуцію.

Та жителі села не корилися окупантам. Вони піднялися на боротьбу проти поневолювачів. Велику роль у згуртуванні селян відіграв їх земляк М. Г. Кропив'янський (1889—1948). Народився він в сім’ї селянина. 1908 року закінчив Чугуївське військове училище. За особисту хоробрість, виявлену у боях під час першої, імперіалістичної війни, нагороджений золотою георгіївською зброєю. В грудні 1917 року корпусний з’їзд офіцерських і солдатських депутатів обрав підполковника-більшовика М. Г. Кропив’янського членом ревкому і командиром 12-го армійського корпусу. Коли на Україну посунули війська кайзерівської Німеччини, М. Г. Кропив'янський усі свої знання і досвід військового спеціаліста віддає для організації формування частин Червоної Армії. На початку 1918 року його командировано на Чернігівщину уповноваженим Радянського уряду для керівництва партизанським рухом. Центральний військово-повстанський штаб Чернігівщини і північної частини Полтавщини, очолюваний М. Г. Кропив'янським, розпочав підготовку повстання робітників і селян проти окупантів і гетьманців. 17 травня 1918 року М. Г. Кропив'янський прибув до Володькової Дівиці, де створив сільську партизанську групу з 300 чоловік.

В кінці червня 1918 року гетьманці, загрожуючи розстрілом, наказали населенню здати зброю. Зібрані 40 гвинтівок, 18 револьверів, 15 шабель і два ящики набоїв захопили місцеві партизани. Керував цією операцією М. Г. Кропив'янський. На початку липня 1918 року в штабі стало відомо, що до Володькової Дівиці прибуде офіцерський каральний загін для розправи над родинами партизанів. Група партизанів, очолена М. Г. Кропив'янським, вчинила 5 липня напад на карателів. У бою було знищено 32 гетьманці, захоплено зброю, одяг та важливі документи. М. Г. Кропив'янський показав приклад особистої відваги. У відповідь на це гетьманці дощенту спалили подвір'я батьків Кропив’янського. Пізніше за масову участь у боротьбі за здобутки Жовтня в період громадянської війни Володькова Дівиця була нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і перейменована на Червоні Партизани.

Після придушення серпневого повстання 1918 року на Ніжинщині, яким керував М. Г. Кропив'янський, окупанти і гетьманці вчинили криваву розправу над партизанами та їхніми родинами. Тільки в Ніжинському повіті вони розстріляли понад 3 тис. чоловік, серед яких загинули й жителі Володькової Дівиці Л. Г. Кожуховський, Д. Г. Татарчук, В. Г. Симоненко, П. І. Шевченко та інші. За впіймання М. Г. Кропив'янського німецька військова комендатура призначила нагороду у 50 тис. крб., але ніжинці оберігали свого земляка-героя. 22 вересня 1918 року М. Г. Кропив'янський став командиром Першої Української Радянської дивізії, до складу якої входили полки: Богунський на чолі з М. О. Щорсом, Таращанський на чолі з В. Н. Боженком, Новгород-Сіверський на чолі з Т. В. Черняком та інші частини.

У січні 1919 року таращанці визволили Володькову Дівицю від петлюрівців. Відновлені органи Радянської влади передавали селянам землю, посівний матеріал, тягло. 10 липня у Володьковій Дівиці відбувся мітинг, учасники якого постановили «віддати синів своїх у Червону Армію для захисту трудового народу» від денікінців. 29 серпня 1919 року денікінці вдерлися в село. Майже всі чоловіки з Володькової Дівиці організовано пішли в ліс і об’єдналися в партизанський загін під командуванням Г. Т. Кропив'янського (двоюрідний брат М. Г. Кропив'янського). Партизани громили денікінські гарнізони, руйнували засоби зв’язку, залізничні мости і колії, пускали під укіс ворожі поїзди. У наказі по Ніжинському партизанському з'єднанню від 30 жовтня 1919 року записано: «Партизанам групи загону на чолі з товаришами Кропив'янським і Кошмою за виконання завдання по підриву залізничного полотна і пошкодженню телеграфної сітки оголошується революційна подяка». 19 листопада 1919 року війська Червоногвардійської Пластунської бригади і місцеві партизани вигнали білогвардійців з села.

Зразу ж після визволення села його жителі приступили до відбудови господарства. У грудні 1919 року відновив роботу волосний ревком, який провів розподіл землі між селянами. Організувався комсомольський осередок, що об’єднав 11 юнаків і дівчат, а наступного року в селі оформилася волосна партійна організація, до якої увійшло 4 комуністи. Комуністи та комсомольці стали дійовою силою у відбудові господарства. Саме за їх ініціативою восени 1920 року створено в селі першу сільськогосподарську комуну. До неї увійшло 25 незаможників, які обробляли близько 400 десятин землі. Комуна мала п’ять коней, сівалку та інший сільськогосподарський реманент. Всебічну допомогу селянам насінням, сільськогосподарськими машинами, кредитами подавала держава. В селі у 1922 році створено було споживче товариство, а через рік — виробниче товариство буряківників і городників. Колишній поміщицький горілчаний завод реконструйовано і передано державі.

1923—1949[ред. | ред. код]

У лютому 1923 року в зв’язку з новим адміністративно-територіальним поділом Володькодівицька волость була ліквідована і село увійшло до Носівського району. На цей час у Червоних Партизанах налічувалося 1696 дворів і проживало 8193 чоловіка. 1922 року тут почав працювати медпункт, у якому трудилося 2 лікарі і 3 медсестри. Для дітей-сиріт у колишньому поміщицькому будинку відкрилася дитяча трудова колонія. Вже у 1925 році всі діти шкільного віку відвідували три початкові школи, де працювало 12 вчителів. Для дорослих були створені групи лікнепу. Діяв народний будинок, у якому читалися лекції і доповіді, організовувалися концерти, систематично працював драматичний гурток.

1928 року 30 селянських дворів об’єдналися у ТСОЗ «Нове життя». Через два-роки на його базі утворилася сільськогосподарська артіль під такою ж назвою, до якої увійшло близько 100 дворів із 600 га орної землі. 60 господарств у 1930 році об’єдналися в артіль «Трудова спілка». Незважаючи на опір, який чинили проведенню колективізації куркулі, у 1934 році в селі вже були створені колгоспи: «Перше травня», «Червона Зірка», «ім. Шевченка», «Червоне озеро» та ХVІ-річчя РСЧА.

В організаційному зміцненні колгоспів, налагодженні їх роботи важливу роль відіграли комуністи села. Велику допомогу колгоспам подала держава. У передвоєнні роки артілі стали міцними господарствами. Тут вирощували високі врожаї зернових, картоплі. По 400—450 днт цукрових буряків з га збирали колгоспниці М. Ф. Горло, Є. Стешенко, П. 3. Власенко, М. Г. Костюк. Успішно розвивалося громадське тваринництво. В 1939 році на фермах налічувалося 330 голів великої рогатої худоби, 260 свиней, понад 800 овець, багато птиці. Протягом 1936—1940 років у червонопартизанських колгоспах збудовано понад 90 господарських приміщень — зерносховища, корівники, свинарники, майстерні тощо. На ланах працювали 21 трактор, 9 комбайнів.

Підвищився матеріальний добробут трудівників села.

Майже вдвічі зросла оплата трудодня в порівнянні з 1935 роком. Багато колгоспників переселилися у нові будинки.

У 1937 році відкрилася лікарня на 20 ліжок, у 1939 році — пологовий будинок. Медичну допомогу населенню подавали два лікарі та вісім медсестер, фельдшерів і санітарок. У 1940 році в селі було дві семирічні та три початкові школи, в яких 1280 дітей навчали 42 вчителі. При колгоспах працювали хати-читальні, бібліотеки. У сільському клубі діяла стаціонарна кіноустановка.

Та мирне життя радянських людей обірвала війна. Понад 2 тис. чоловік із Червоних Партизанів пішли на фронт боронити завоювання Жовтня. 13 вересня 1941 року село захопили гітлерівці. Багато жителів вступили в партизанський загін. Коли було створено з’єднання «За Батьківщину», командиром його другого полку став червонопартизанець комуніст М. Д. Симоненко.

Літньої ночі 1942 року п’ятеро з них на чолі з М. Д. Симоненком проникли до центру села, щоб захопити кулемет. Та їх помітили поліцаї. Зав'язалася нерівна боротьба. Партизани, відступаючи, вбили есесівця. Загинув і один з членів групи І. Д. Костюченко. Наступного дня гітлерівці схопили в селі 175 заложників за вбитого офіцера і розстріляли. Після цього всі, хто ще міг носити зброю в Червоних Партизанах, приєдналися до народних месників. В селі залишилися лише жінки з малими дітьми і старі.

У березні 1943 року партизани знищили групу фашистів, які охороняли залізницю на дільниці Ніжин—Бобровиця. Карателі й цього разу вчинили жорстоку розправу над жителями села. Вони розстріляли всіх, хто не встиг утекти або сховатися, а хати спалили. Загинуло понад сто двадцять стариків, жінок і дітей. Дощенту згоріли хутори Сулак і Коробчин. Але ті, що залишилися в живих, продовжували боротьбу. Так, комсомольці В. Татарчук й І. Дубик, які влаштувалися робітниками на залізниці, протягом кількох місяців передавали партизанам важливу інформацію. За їх допомогою підривники з’єднання знищили 32 ворожі військові ешелони, підірвали 6 бронепоїздів, вивели з ладу 58 паровозів, зруйнували 8 залізничних мостів. Окупанти змушені були припинити на деякий час перевозки залізницею на цій дільниці.

16 вересня 1943 року війська 60-ї армії генерала І. Д. Черняховського, яким допомагали і місцеві партизани, визволили село від окупантів. Першими увійшли в село воїни 31 полку 280 дивізії. Бійці партизанського з’єднання «За Батьківщину» влилися в ряди Червоної Армії і продовжували громити ворога. 2650 учасників війни нагороджено орденами і медалями, серед них 120 партизанів. За вміле мужнє керівництво бойовими операціями партизанських загонів, пов’язаними з оволодінням переправами на ріках Дніпрі, Десні і Прип'яті північніше Києва і утримання їх до підходу Червоної Армії, звання Героя Радянського Союзу присвоєно М. Д. Симоненку. 1206 жителів села загинули за час Вітчизняної війни. Для увічнення їх пам’яті в Червоних Партизанах встановлено обеліск Слави, а також монумент воїну-визволителю.

В умовах великих труднощів з першого ж дня визволення жителі села почали відбудову зруйнованого господарства.

Радянські військові частини передали для колгоспів 50 коней, 24 вози, 3 автомашини, два трактори, деякі будівельні матеріали. Радянські воїни, частини яких були розташовані в селі, брали участь у будівництві та ремонті артільних приміщень, будували хати для родин загиблих учасників війни, партизанів. Значну допомогу насінням, сільськогосподарським реманентом, технікою подала колгоспам держава.

У складних умовах війни провели колгоспники сівбу весною 1944 року. Орали коровами, не вистачало насіння, тому засіяли тільки кращі землі. Та вже через рік трудівники села виконали плани сівби. Тільки пшеницею було засіяно 1025 га.

Велику організаційно-масову роботу в цей час проводила сільська Рада. Її діяльність у відбудові села у січні 1945 року була відмічена на сесії Носівської районної Ради. При активному сприянні Ради з кінця вересня 1943 року почали працювати дві семирічні і три початкові школи, лікарня. В 1944 році відкрився клуб.

Значно краще пішли справи в колгоспах, коли в село повернулися демобілізовані воїни. Зросли ряди парторганізації, в якій після визволення села налічувалося 13 чоловік. Комуністи мобілізовували трудівників на якнайшвидшу відбудову господарства, на боротьбу за високі врожаї. У 1947 році колгосп «Нове життя» освоїв довоєнні посівні площі, а наступного року — й інші колгоспи. Всі 7 тис. га орної землі були засіяні.

На кінець 40-х років у Червоних Партизанах було споруджено 352 житлові будинки для колгоспників, відремонтовано й переобладнано приміщення лікарні. 1946 року відкрито середню школу.

== 1950—

Особливо помітні зрушення сталися в господарствах села після вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС.

Зросли врожаї зернових, підвищилася продуктивність громадського тваринництва. За даними 1956 року в колгоспі ім. Куйбишева було 902 корови, 2175 свиней, 2242 штуки птиці. Того ж року артіль «Перше травня» посіла перше місце в районі по виробництву овочів, одержавши по 110,6 цнт огірків з га. На пленумі райкому партії в лютому 1957 року її відмічено як кращу в районі.

У 1962 році колгоспи села об’єдналися у два великі — ім. Куйбишева та ім. Кропив’янського. За першим з них закріплено 5514, за другим — 2798 га орної землі. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових та технічних культур, розвинуте в них тваринництво. У колгоспі ім. Кропив’янського допоміжна галузь — овочівництво. Обидва колгоспи мають достатню кількість сільськогосподарських машин, що дає можливість механізувати основні процеси у господарстві. Тільки протягом 1969 року колгосп ім. Куйбишева придбав 6 автомашин, 8 тракторів, 5 комбайнів. Тепер у його розпорядженні 29 автомашин, 34 трактори, 29 комбайнів.

Розгорнувши соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-річчя Великого Жовтня, колгоспники села добилися значних успіхів у зміцненні громадського господарства. На ознаменування цієї дати Червоним Партизанам за активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни та за успіхи в комуністичному будівництві вручено на вічне зберігання пам’ятний Червоний прапор Чернігівського обкому КП України та облвиконкому, а виконавчому комітету сільської Ради депутатів трудящих — пам’ятну ювілейну медаль.

Новими трудовими здобутками зустріли трудящі села 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Колгоспники в стислі строки зібрали зернові, цукрові буряки та картоплю. Колгосп ім. Куйбишева продав державі 21 210 цнт зерна при плані 16 250 цнт, а колгосп ім. Кропив’янського порадував досягненнями в овочівництві. На площі 28 га було зібрано по 120 цнт знаменитих ніжинських огірків. 115 колгоспників нагороджені Ленінською ювілейною медаллю.

За роки восьмої п’ятирічки основні фонди колгоспу ім. Куйбишева збільшилися на 378 тис. крб., а колгоспу ім. Кропив’янського — на 250 тис. крб. Прибутки їх на кінець п’ятирічки відповідно становили 1,9 млн. крб. і 751 тис. крб. Продуктивність праці зросла на 35 проц. В обох господарствах працюють понад 250 кваліфікованих механізаторів, зоотехніків та інших спеціалістів сільськогосподарського виробництва, у т. ч. 10 з вищою і 30 з середньою спеціальною освітою. Постійно діє тут школа підвищення сільськогосподарських знань. В колгоспах ведеться будівництво господарських приміщень. Так, в артілі ім. Куйбишева в 1971 році споруджено будинок тваринника, пташник, два свинарники, корівник. За господарські успіхи і високі виробничі показники багато трудівників села удостоєно орденів і медалей. Серед них голова колгоспу М. Й. Балинець і колишній голова П. М. Федорина, ланкова П. О. Котельницька нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора. Ланкова П. Ф. Плющ була делегатом III Всесоюзного з’їзду колгоспників.

Із зміцненням економіки колгоспів оновлювалися і впорядковувалися Червоні Партизани. Тепер тут понад дві тисячі нових житлових будинків. У кожному — електрика, радіо. В центрі села — універмаг, книжковий, господарський, два продовольчі, хлібний та комісійної торгівлі магазини. В двоповерховому будинку міститься комбінат побутового обслуговування, при якому є шевська та кравецька майстерні, фото- і телеательє, перукарня.

Працює лікарня на 25 ліжок, 3 фельдшерсько-акушерські пункти. Хворих обслуговують 28 медичних працівників. 1968 року відкрито пологовий будинок. В обох колгоспах — дитячі ясла.

Значного розвитку набула освіта. За роки Радянської влади 950 жителів села здобули вищу і понад 2 тис.— середню загальну і спеціальну освіту. Нині в селі дві середні, дві восьмирічні та дві початкові школи, в яких навчаються 1738 учнів і працюють 112 вчителів, серед них Б. В. Барановський, М. Д. Андрусенко, О. І. Мурашко — відмінники народної освіти УРСР.

До послуг трудящих — будинок культури на 300 місць. Тут систематично працюють гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь 200 чоловік. При будинку культури, школах і колгоспах працюють 7 бібліотек. В них налічується 35 тис. книжок. Трудівники села передплачують 3500 примірників газет і журналів.

Як у господарському, так і в громадсько-політичному житті села провідна роль належить комуністам, яких тут у 5-й первинних партійних організаціях—143. Надійними помічниками їх є шість комсомольських організацій, в яких налічується 368 юнаків і дівчат. Близько 100 комсомольців працюють у колгоспних бригадах, на фермах, стали механізаторами.

У знаменному 1971 році, коли відбулися XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України, в колгоспі ім. Кропив'янського вирощено по 20,7 цнт зернових з га, в т. ч. по 24 цнт пшениці, одержано на 100 га угідь 66 цнт м’яса і 251 цнт молока. В цьому ж році в колгоспі ім. Куйбишева зібрано по 24,6 цнт зернових з га, в т. ч. по 27 цнт пщениці, вироблено на 100 га угідь 83,9 цнт м’яса і 294 цнт молока.

До Червонопартизанської сільської Ради в 1971 році обрано 113 депутатів, у т. ч. 51 комуніст і 16 комсомольців, 48 жінок. Депутатам допомагають громадські активісти. Понад 360 колгоспників і представників інтелігенції працюють у групах народного контролю, товариських судах, різних комісіях. Сільську Раду багато років очолює О. А. Сардак, удостоєний ордена «Знак Пошани». З числа депутатів і активу при виконкомі сільради працює вісім постійних комісій, кращими з них є сільськогосподарська, культосвітня та комісія благоустрою. На рахунку останньої багато добрих справ. Саме за її ініціативою проведено озеленення села, встановлено пам’ятник герою громадянської війни М. Г. Кропив’янському тощо.

Майже вдвічі зріс в 1971 році бюджет сільської Ради в порівнянні з 1966 роком і становить 68 тис. крб. Основу його складають витрати на соціально-культурні заходи.

Видатні уродженці[ред. | ред. код]

Уродженцями Червоних Партизан є доктор філологічних наук, професор Київського державного університету П. П. Плющ, доктор історичних наук І. Д. Бойко (1899—1971), генерал-лейтенант П. Д. Сірик, генерал-майор О. М. Ляшко.

Своєю працею трудівники Червоних Партизан змінили обличчя села. В майбутньому воно стане ще кращим, а їх життя — радіснішим і багатшим.

О. А. БІЛАН, О. Н. МОСКОТІНА, М. М. ТИРА

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  1. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 697 с.