Коробка Павло Степанович

Павло Коробка

Павло Степанович Коробка (народився 6, за новим стилем 18 травня 1846 в Борзнянському повіті Чернігівської губернії — помер 1 вересня 1919) — український правознавець, освітній діяч і доброчинець. Юнацькі роки провів у Мрині. За його участю та значною мірою за рахунок його власних коштів там було збудовано церкву, богадільню, лікарню, засновано пожежну команду, 2-класне училище, ремісниче училище, а також Людмилинську (на честь матері) жіночу школу сільського домового господарювання і садибного господарства.

Життєпис

Походив з давнього козацько-шляхетського роду.

Народився в родовому дворянському маєтку батька в Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Юнацькі роки провів у маєтку матері в містечку Мрин Ніжинського повіті тієї ж губернії (нині село Носівського району). Навчався в Ніжинській гімназіх та Ніжинському ліцеї. Певний час жив у Києві, закінчив учительську семінарію, що тимчасово тут перебувала. 1868 закінчив юридичний факультет Київського університету, але державних іспитів не склав. Надалі був головою Ніжинської училищної ради та з 1872 — дільничним мировим суддею у Борзенському та Ніжинському повітах. Підтримував дружні стосунки зі своїм колишнім викладачем О. Кістяківським, допомагав йому в збиранні матеріалів звичаєвого права. 1878—1903 займав посаду дільничного мирового судді в Санкт-Петербурзі. Службу завершив по відомству МВС у чині дійсного статського радника і з верес. 1913 був причислений до міністерства народної освіти.

У м. Мрин провадив активну доброчинну та громадську діяльність. За його участю та значною мірою за рахунок його власних коштів там було збудовано церкву, богадільню, лікарню, засновано пожежну команду, 2-класне училище, ремісниче училище, а також Людмилінську (на честь матері) жіночу школу сільського домового господарювання і садибного господарства (згодом була перетворена на вчительську семінарію). Всі освітні заклади були прийняті у відання міністерства народної освіти, а Коробка був призначений пожиттєвим почесним попечителем Людмилінської жіночої вчительської семінарії.

Обкладинка книжки про Павла Коробку, 1904

Друкувався в Санкт-Петербурзі та Чернігові, зокрема опублікував цикл нарисів під спільною назвою «Заметки мирового судьи» (у «Журнале юридического общества при Санкт-Петербургском университете») та низку праць на педагогічні й місцеві теми.

1919 на правах позаштатного співробітника входив до складу Комісії УАН для виучування звичаєвого права України.

Опід час «червоного терору» 1919 року був заарештований співробітниками Чернігівської губернської ЧК та ув'язнений. За умов наступу білогвардійських військ на Чернігів радянські каральні органи проводили масові розстріли. Друкований орган Губернського виконавчого комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Чернігівщини газета «Серп і Молот» повідомила 4 вересня 1919 про розстріл 23 супротивників більшовицького режиму — «контрреволюціонерів», колишніх гетьманських урядовців та осіб, затриманих за зберігання зброї. Серед них був П. С. Коробка. У повідомленні, зокрема, зазначалося: «По постановлению Черниговской Губернской Чрезвычайной Комиссии от 1-го сего сентября расстреляны: … 12. Коробко Павел Степанович – (николаевский генерал) за укрывательство преступников».

Праці

• Задача деятельности Общества попечения о детях или о рациональном воспитании бедных детей и о призрении детей больных. СПб., 1883;
• Как нужно устроить местный суд. Чернигов, 1890;
• Значение Людмилинской женской школы сельского домоводства и усадебного хозяйства для экономического развития сельской жизни. СПб., 1904;
• Заметки мирового судьи. СПб., 1895—1909;
• Чему мы должны теперь учиться? Значение технического образования и о средствах к распространению сельскохозяйственного знания и умения. Школы усадебного хозяйства и ремесленные. СПб., 1907;
• Безотлагательные меры для правильного устройства сел в Черниговской губернии в связи с хуторским хозяйством. Чернигов, 1909;
• Преобразование местного суда. Чернигов, 1913;
• Преобразование Нежинского историко-филологического института. Чернигов, 1916.

В. В. Ткаченко Громадська діяльність П. С. Коробкн

Джерело: http://www.ndu.edu.ua/images/stories/polissya/p_21.pdf, стор. 281-283.

Павло Степанович Коробка народився у 1847 році 1867 р закінчив юридичний факультет Київського університету Мав багато землі, володів двома маєтками у Ніжинському та Бортнянському повітах.

Один із маєтків був у с Мрині (Носівський район) Постійно тут пан не жив, бо перебував на службі у Петербурзі У Мрині ж бував лише наїздами, гостюючи у своєї матері Людмили Платонівни П С Коробка мав чин дійсного статського радника, був членом Ніжинської земської управи та міської Думи Санкт-Петербурга, де з 1881 р працював мировим суддею, а у 1896 р отримав дворянське звання Він мав гарну освіту та передові соціальні-політичні погляди, незважаючи на те, шо був близький до царського двору і товаришував із знатними підприємцями.

У своїй діяльності П С Коробка багато уваги приділяв поліпшенню життя і господарювання селян. Його пропозиції з цих проблем ґрунтовно викладені у звіті перед комісією Державної думи. Окремою книгою матеріали були видані в 1903 р у Санкт Петербурзі Значну увагу приділяв пан сімейному вихованню та просвітництву серед селянства[1].

За його клопотанням та при безпосередній матеріальній підтримці була побудована і в 1903 р відкрита Людмилінська жіноча школа сільського домоводства і садибного господарства (нині ПТУ-33), названа ім’ям його матері, яка була ініціатором її створення Посаду почесного попечителя було довічно надано п засновникові Навчальний заклад розташовувався у парку на 20 десятинах землі, виділеної паном. Крім цього, школа мала 10 десятин сінокосу і ЗО десятин ріллі. На навчання приймалися дівчата, які дося’ли 16-річного віку з освітою 2-класного училища.

Школа за положенням належала до середнього навчального закладу[2]. На думку засновника, потреба в організації такої школи була викликана, насамперед, необхідністю запобігти бідності в умовах постійного приросту населення при незмінній кількості землі. Задум створення саме жіночої школи пояснювався тим. що господарство лежить, головним чином, на жінці, яка, разом з тим, є ‘духовною підвалиною суспільства’ Ось чому вдосконалення сільськогосподарських знань жінки повинно було сприяти підвищенню рівня сільськогосподарської культури суспільства в цілому. Одержувати ж більший прибуток від землі мала навчити жінок "школа з практичним ухилом". Курс навчання був розрахований на 3 роки Програма містила відомості, необхідні для освічених господарок. Крім вивчення Закону Божого, російської мови, арифметики, практичної геометрії та природознавства важлива увага приділялася закріпленню практичних умінь і навичок роботи на городі та в саду. Вихованок навчали правил розведення овочів, квітів та деяких польових рослин, догляду за плодовими деревами та ягідними кущами, а також засобам боротьби зі шкідниками й бур'янами, практичних відомостей з птахівництва свинарства, вівчарства, правил годування і вирощування великої рогатої худоби, основ молочної справи - веденню молочного господарства, домашній обробці молочних продуктів, бджільництву - догляду за бджолами, отриманню меду та воску. А ще дівчат знайомили з рахівництвом і діловою кореспонденцією — веденням необхідних у господарстві записів, обчисленням прибутку і видатку, вартості робіт та харчів, необхідними відомостями з ведення ділових зв'язків, листування. Особлива увага приділялася веденню домашнього господарства — кулінарній справі, припасоведенню, заготівлі різних продуктів, пранню і прасуванню білизни, рукоділлю-шитву, крою, латанню, гігієні і засобам надання першої допомоги, основам харчування людей різного віку, вентиляції й опаленню, співу духовному й світському.

Отже, як бачимо, навчали, насамперед тим навичкам, які не завадило б мати і сучасним дівчатам Під впливом Л П Коробки створюється община вихованок, об'єднаних прагненням вдосконалити суспільство прикладом власного самовдосконалення Були розроблеї ритуали морального очищення на основі християнських цінностей, то. безумовно, дозволяє говорити про поширення комунггарних ідей серед деяких учениць zine сам П С Коробка в ці роки ще не став прихильником поглядів своєї матері.[3]

Теоретичні заняття у школі розпочиналися 1 жовтня і тривали до 1 квітня Решта часу відводилась для практичних занять Взимку протягом місяця були канікули (з 15 грудня до 15 січня), а влітку — 20 днів у липні.

Досить цікавим був розпорядок дня учениць пробуджувалися влітку о 5:ЗО, а взимку о 6:ЗО ранку За годину мали одягтися і прибрати кімнату, а далі приступали до загально» молитви, читання Євангелія, о 8-й - ранковий чай з хлібом, який випікали самі ж учениці, а потім теоретичні або практичні заняття з перервою ополудні на обід, який разом з ученицями за одним спільним столом розділяли їх наставниці.

Людмитнська школа була однією з перших у нашій країн: шкіл такого типу, її плеканки навчалися не лише сумлінної праці на рідній землі, а й дисциплінованості, охайності, раціональному веденню господарства. Людмилинська школа мала головною метою надання дівчатам з різних верств населення необхідних для життя знань, її господарство і маєток фактично були власністю самих учениць, де вони працювали на себе як господині.

Навчання проводилося у двоповерховому цегляному корпусі. На фасаді цього будинку і сьогодні збереглися слова девізу:

"Будите мысль. Будите жизнь. На труд разумный направляйте,

Будите мысль, будите жизнь. И лучший век подготовляйте"

Крім навчального корпусу були споруджені їдальня, квартири для вчителів, інтернат для 26 вихованок (приїжджі), лазарет, зал для рекреацій, навчальна кухня, молочарні, пташник, свинарник, вівчарник, бджільник, тваринний двір для 16 корів, оранжерея, теплиця, парники, льодник, конюшня, баня та ін. Посаджено близько 7 га саду.

Перший випуск Людмилинська школа зробила в 1906 р. У 1911 р вона була перепрофільована в учительську семінарію.

Пан Коробка наголошував, що селяни не мають відповідних знань, а тому не знають, як господарювати з прибутком від землі. Та й у вільний від землеробства час селянину добре було б отримати додаткові засоби. А для цього йому потрібно мати ще якусь професію. Це все сприяло 6 поліпшенню економічного стану сільського життя.

З цією метою він побудував і в 1901 році відкрив у селі Леонідівське (назване на честь дядька) ремісниче училище (нині приміщення середньої школи) Воно мало 3 відділення — ковальське, слюсарне, столярне. Учнями виготовлялися речі, необхідні для сільського вжитку плуги, борони, віялки, сокири, молотки, завіси, діжки та ін. Училище готувало кваліфікованих спеціалістів. Частина з них виїхала із села, працювала на заводах Києва. Харкова, Петербурга. Як у ремісничому училищі, так і в Людмилінській школі були стипендіати Коробки та учні, які навчалися за державний кошт. В основному це були діти із бідних сімей.

Перед жовтневим переворотом П. С. Коробка вийшов у відставку, приїхав до Мрина і оселився у своїй садибі (зараз дільнича лікарня).

Саме у цей час відбуваються суттєві зміни у його світогляді. Глибоке розчарування бездіяльністю дворян напередодні революційних потрясінь та їх нездатністю покращити життя народних мас, нарешті, привернуло увагу П С Коробки до ідей комунітаризму, до пошуків нереволюшйних шляхів вдосконалення суспільства на засадах "братерського єднання однодумців". Втім, світова а потім громадянська війни обірвали духовні пошуки пана, який так і не створив “общини братів і сестер часів апостольських.

Після перемоги радянської влади П. С. Коробка добровільно віддав усі землі та майно для організації комуни, а собі залишив лише одну кімнату і грядку для квітників. І хоча йому не дозволили тримати хоч якусь прислугу, яка б доглядала за ним (бо він був старим і хворів), але навіть це не змінило його поглядів і з приходом у село денікінців, колишній пан відмовився від контрибуції з односельців.

Закінчуючи свою доповідь на III з'їзді російських діячів з технічної і професійної освіти у 1904 р. в Петербурзі він нагадав слова відомого російського поета:

"Сейте разумное, доброе, вечное,

Сейте — спасибо Вам Скажет сердечное

Русский народ”

Він мав велику надію, що а серцях земляків проросте зерно добра і розуму, що своєму сівачеві вони скажуть спасибі, а нащадки збережуть світлу пам'ять про його діяльність. Та не так сталося, як гадалося. У 1920 р старий був заарештований і відправлений до Ніжинської, а згодом до Чернігівської тюрми, звідки безслідно зник у темних глибинах тоталітарної імперії. Було зруйновано і пограбовано родинний склеп його сім'ї на кладовищі, а ім'я П. С. Коробки призабуте на довгі роки.

Література:

1. Общественная деятельность П С Коробки - СПб . 190-4 -СІ - 12
2. Черниговские губернские ведомости - 1903 • № 3358
3. Російський державний історичний архів - Ф. 1377 - Спр. 855 - Арк. 17

Меценат і сівач добра

Нарис М. П. Коняченко в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Сьогодні в газетах і по радіо читаю і слухаю матеріали славного історичного минулого України, її великих синів-патріотів. Не обділена увагою і тема меценатства. Донедавна про неї говорити було не прийнято. Так нас виховали, ми, в свою чергу, так виховували: раз експлуататор багатий чоловік, то він піклувався не про людей, а про більший прибуток. Якщо він і зробив на своєму віку щось добре, то це – на народних сльозах, за народну копійку. Єдиним творцем був народ, а такі люди ніби до нього не належали.

Хочу згадати ім’я людини, яка незаслужено забута своїми земляками.

Павло Степанович Коробка народився 1847 року. У 1867 році закінчив юридичний факультет Київського університету. Мав багато землі, володів двома маєтками в Ніжинському та Борзнянському повітах.

Один з маєтків був у с. Мрині (Носівський район). Постійно в селі пан не жив, а служив у Петербурзі. У Мрині бував наїздами, але постійно жили тут його рідні та близькі. Мав чин дійсного статського радника, був членом Думи, Ніжинської земської управи. Працював мировим суддею Санкт-Петербурга. Він був близький до царського двору, мав багато друзів серед знатних підприємців. Дворянське звання отримав у 1896 році. Був добре освіченою людиною, з передовими поглядами соціал-демократа.

У своїй діяльності багато уваги приділяв поліпшенню життя і господарювання селян. Його пропозиції з цих проблем ґрунтовно викладені у звіті перед комісією Державної Думи. Окремою книгою матеріали видані в 1903 році у Санкт-Петербурзі. Значну увагу приділяв сімейному вихованню, просвітительству серед селянства і освіті селянських дітей.

В чому ж проявилось меценатство П.С. Коробки? За його клопотанням і безпосередньою матеріальною підтримкою ним була побудована і в 1903 р. відкрита Людмилинська жіноча школа сільського домоводства і садибного господарства (нині ПТУ-33). Названа ім'ям його матері Людмили Платонівни, яка була ініціатором її створення.

Школа розташована в парку на 20 десятинах панської землі. Крім цього, школа мала 10 десятин сінокосу і 30 десятин ріллі. Школа була розрахована на 60 вихованок, приймались дівчата віком 16 років з освітою 2-класного училища. Строк навчання – 3 роки.

Школа за положенням належала до середнього навчального закладу. Вона давала знання майбутнім господаркам з садівництва, городництва, квітникарства, птахівництва, свинарства, вівчарства, бджільництва, молочного господарства і рахівництва. Вихованки навчались приготуванню обідів, випіканню хліба, чистки посуду, сушінню і в'яленню фруктів, приготуванню солінь, варення, консервів, наливок, квасу, крохмалю, мила, пранню і прасуванню білизни, шиттю і штопанню, виробленню тваринного масла. Крім того, вони вміли ткати килими і плахти. Навчання проводилось в двоповерховому цегляному корпусі. На фасаді цього будинку, і сьогодні збереглися слова девізу:

«Будите мысль, будите жизнь на труд разумный направляйте;

Будите мысль, будите жизнь и лучший век подготовляйте.»

Крім навчального корпусу, були споруджені: їдальня, квартири для вчителів, інтернат для 26 вихованок (приїжджі), лазарет, зал для рекреацій, навчальна кухня, молочарні, пташник, свинарник, вівчарник, бджільник, тваринний двір для 16 корів, оранжерея, теплиця, парники, льодник, конюшня, баня та ін. Посаджено близько 7 га саду. Вихованки мали форму.

Перший випуск Людмилинська школа зробила в 1906 році. В 1911 році вона була перепрофільована в учительську семінарію.

Пан Коробка наголошував, що селяни не мають відповідних знань, а тому не знають, як господарювати з прибутком від землі. Та й у вільний від землеробства час селянину добре б було отримати додаткові засоби. А для цього потрібно мати селянину ще якусь професію. Це все сприяло б поліпшенню економічного стану сільського життя.

З цією метою він побудував і в 1901 році відкрив у селі Леонідівське (по імені дядька) ремісниче училище (нині приміщення середньої школи). Воно мало 3 відділення – ковальське, слюсарне, столярне. Учнями виготовлялись речі, необхідні для сільського вжитку: плуги, борони, віялки, сокири, молотки, завіси, колеса, діжки та ін. Училище готувало хороших спеціалістів. Частина з них виїхала із села, працювала на заводах Києва, Харкова, Петербурга. Ще й сьогодні люди старшого покоління згадують з теплотою майстрів і викладачів профтехучилища Г.Т. Ковтуна, С.С. Самсоненка, І.Д. Черв'яка, П.О. Рубаника та ін. Їх знання і золоті руки підготували не одну сотню механізаторів уже за часів радянської влади. Вони були учнями цього училища за часів царської влади. Як в ремісничому училищі, так і в Людмилинській школі були стипендіати Коробки, частина навчалася за державний кошт. В основному це були діти із бідних селянських сімей.

Перед жовтневим переворотом П.С. Коробка вийшов у відставку, приїхав до Мрина, поселився в своїй садибі (зараз дільнична лікарня).

П.С. Коробка розпочав роботи по прокладанню вузькоколійки до садиби у Мрині для вивезення на ринок продукції школи. У задумах було будівництво скляного заводу на р. Остер, яка протікає біля села. Але світова, а потім громадянська війни обірвали проекти пана.

За радянської влади віддав добровільно землю, все, що було в економії. Просив залишити йому кімнату і грядку землі для квітників. Був старий, потребував догляду, але тримати якусь прислугу йому заборонили. Коли в село вступнли німці, денікінці, він відмовився від контрибуції із своїх односельчан.

Закінчуючи свою доповідь на III з'їзді російських діячів з технічної і професійної освіти в 1904 р. в Петербурзі, він нагадав заповіт відомого російського поета:

"Сейте разумное,
доброе, вечное,
Сейте, спасибо Вам
Скажет сердечное
Русский народ".

Він мав велику надію, що в серцях земляків проросте зерно добра, розуму, а своєму сівачу вони скажуть спасибі, і потомки збережуть світлу пам'ять про його діяння. Проросло, та не добро. Десь у 1920 р. старий був заарештований і відправлений у Ніжинську, а пізніше – в Чернігівську в’язницю, звідки безслідно зник у темних глибинах тоталітарної імперії.

Доля мецената схожа на долі сотень тисяч подібних інтелігентів. Зруйновано і пограбовано родинний склеп цієї сім'ї на кладовищі. Старі люди і досі згадують добрим словом пана-добродія. Деякі згадки стали навіть легендами.

Павло Степанович Коробка заслуговує, щоб його пам'ятали мої земляки і в наступних поколіннях.

М. П. Коняченко, м. Носівка.

Освітньо-доброчинна діяльність Павла Степановича Коробки

Юрій Русанов / Український історичний збірник, вип. 16, 2013 Посилання

Юрій Русанов — кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, Y.rusanov@rambler.ru.

У статті висвітлюються головні етапи життя та громадської діяльності, насамперед просвітницько-доброчинної у містечку Мрин Чернігівської губернії, українського правника і освітнього діяча Павла Степановича Коробки.

У вітчизняній історії нині нам відомо багато діячів, які є прикладом безкорисливого служіння суспільству, подвижництва та навіть самопожертви. Серед таких слід згадати й уродженця Чернігівщини Павла Степановича Коробку — правознавця, освітнього діяча, доброчинця останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. Діяльність П. Коробки привертала увагу громадськості уже за його життя. Так, ще 1904 р. у Санкт-Петербурзі побачила світ книга «Общественная деятельность П.С. Коробки. 1868–1903 гг.» — документальний опис його життя з унікальними фотографіями і спогадами, в якoму розкривається постать П. Коробки як громадського діяча та доброчинця, і зокрема висвітлюється його роль у заснуванні Людмилинської жіночої школи сільського домоведення і садибного господарства у містечку Мрин Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Також неодноразово позитивно відгукувався про П. Коробку у своєму відому «Щоденнику» О. Кістяківський.

Діяльність цієї неординарної постаті не вписувалася в рамки офіційної радянської ідеології, а тому її ім’я після тривалого забуття нині повертається до суспільного загалу. Протягом останніх двох десятиріч окремі публікації, присвячені П. Коробці, стали з’являтись у газетних матеріалах, інших періодичних виданнях, особливо на батьківщині цього діяча — Чернігівщині, в яких розглядаються різні аспекти його громадської і доброчинної діяльності переважно в цьому краї . Детальне висвітлення життєвого шляху П. Коробки, становлення його суспільно-політичних поглядів, формування громадських пріоритетів, реалізації освітньо-доброчинних справ дозволить глибше визначити вагомість його суспільного внеску.

Народився Павло Степанович Коробка 6 (18 за н.ст.) травня 1846 р. у Борзнянському повіті Чернігівської губернії в родовому маєтку свого батька, заможного поміщика, полковника Степана Антоновича Коробки, котрий походив з давнього козацького роду. Через епідемічні хвороби з шести його дітей вижив тільки Павло, до якого були спрямовані всі турботи люблячої матері Людмили Платонівни. З містечком Мрин (тепер — село Носівського району Чернігівської області), де був великий маєток матері П. Коробки, пов’язані не тільки його юнацькі роки, а й, власне, вся подальша громадська діяльність. Саме Людмила Платонівна виховувала в його душі любов до людей, благородство, відповідальність та небайдужість до чужих проблем. Завдяки матері отримав і початкову освіту, яка сама підготувала сина до першого класу Ніжинської гімназії, куди той пішов 1856 р. (потім продовжив навчання в місцевому ліцеї). Після отримання класичної середньої освіти 1863 р. вступив до юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Наслідуючи славні традиції цього навчального закладу, відчуваючи душевний поклик до здійснення добра він разом з іншими студентами щомісячно вносив кошти на потреби закладів початкової освіти та інші благодійні справи.

Павло досить добре навчався в університеті, зокрема після його закінчення колишньому студенту вдалося зберегти дружні стосунки з багатьма професорами — М. Ренненкампфом, М. Бунге, О. Кістяківським та ін. Особливо з останнім у нього склалася найбільш приязна дружба, зокрема, відомому юристу О. Кістяківському допомагав у збиранні матеріалів зі звичаєвого права. На подальший свідомий вибір у діяльності П. Коробки великий вплив мав його дядько, генерал-лейтенант Леонід Платонович Рудановський, який був високоосвіченою і ерудованою людиною. Він не мав власної сім’ї, тому весь час приділяв велику увагу своїй сестрі Людмилі Платонівні та її сину Павлу, котрий після завершення навчання на юридичному факультеті Університету св. Володимира у 1868 р. здобув у Києві ще одну освіту — педагогічну — у вчительській гімназії під керівництвом її директора, відомого громадського діяча і педагога І. Посяди.

Професійна кар’єра молодого правника розпочалась з призначенням на початку 1870-х рр. на посаду дільничного мирового судді у Борзнянському і Ніжинському повітах. Професійну кар’єру успішно продовжив з обранням у травні 1878 р. на ту ж саму посаду, але вже тепер у Санкт-Петербурзі, обов’язки якої виконував безперервно до 1903 р. За короткий час як фахівець здобув великий авторитет, швидко просувався в послужному списку «Табеля про ранги». Незважаючи на те, що був близький до царського двору і товаришував зі знаттю, П. Коробка вирізнявся передовими соціально-політичними поглядами. Досить часто друкувався на шпальтах чернігівських та петербурзьких періодичних видань, зокрема опублікував цикл нарисів під спільною назвою «Заметки мирового судьи» («Журнал юридического общества при Санкт-Петербургском университете») та низку праць на педагогічні, загальнолітературні і місцеві господарські теми. З позиції свого понад 30-річного юридичного досвіду П. Коробка для покращення діяльності земських і міських установ запропонував слушну пропозицію проводити їх ревізію силами професійних урядових контролерів. Павло Степанович публічно висловлювався й щодо реорганізації місцевих судів, їхньої незалежності та незмінності терміном 25 років, необхідності залучення до їх роботи освічених і порядних людей.

У Ніжині П. Коробка протягом двох років був головою училищної ради, влаштовував початкові школи, вчительські курси. У Чернігові обирався членом губернської економічної ради, декілька разів робив щедрі дарунки музею Чернігівської губернської архівної комісії, зокрема, коштовний порцеляновий посуд. Натомість у Санкт-Петербурзі опікувався долею знедолених і хворих дітей, окрім того, свої думки з цієї проблеми виклав окремою працею. Службу П. Коробка завершив по відомству міністерства внутрішніх справ у чині дійсного статського радника і був зарахований до штату міністерства народної освіти. Перед жовтневим переворотом 1917 р. П. Коробка вийшов у відставку, остаточно повернувся до Мрина й назавжди оселився у своїй садибі (нині тут міститься дільнична лікарня).

Глибоке розчарування бездіяльністю переважної більшості дворянства в пореформений час щодо покращення життя селянства привернуло увагу П. Коробки до ідей комунітаризму, до пошуку нереволюційних шляхів удосконалення суспільства на засадах «братерського єднання однодумців». Як людина далекоглядна, з державницьким мисленням, Павло Степанович розумів, що землі у переважної більшості селян більше не стане. Натомість раціонально, високопродуктивно користуватись нею вони не вміли через неосвіченість і відсутність спеціальних агрономічних навичок. Саме це П. Коробка вважав головною причиною селянських злиднів. Серед іншого він активно пропагував ідею хутірських фермерських господарств, в яких убачав серйозний резерв інноваційного розвитку сільського господарства. Для влаштування зразкових хуторів цей культуртрегер навіть пропонував свої землеволодіння у Мрині.

У своїй діяльності П. Коробка багато уваги приділяв саме поліпшенню життя і господарювання селян. Його пропозиції з цих проблем ґрунтовно викладені у звіті комісії Державної ради (окремою роботою матеріали були видані 1903 р. у Санкт-Петербурзі). Намагаючись допомогти сільським трударям-землякам, Павло Степанович навіть улаштовував окремих із них на роботу у столиці. Утім найбільшу увагу П. Коробка зосередив на сімейному вихованні та просвітництві серед селянства, особливо на освітніх проектах, у розробці яких брав участь на загальнодержавному рівні.

Починаючи із 1870-х рр. у Чернігівській губернії, як і в усій Російській імперії, з впровадженням освітніх реформ почала створюватися мережа навчальних закладів: початкових народних, міських, ремісничих і сільськогосподарських училищ, гімназій. Розуміючи важливість освіти в пореформеному суспільстві, свою меценатську діяльність у цій сфері П. Коробка розпочинає в 1868 р. із заснування у містечку Мрин, де була майже суцільна неписемність, початкового училища для селянських дітей. З огляду на відсутність учителів він сам деякий час навчав їх грамоті. Так як шкільне приміщення виявилось малим і незручним, доброчинець звів нову велику споруду, котра, на жаль, згоріла невдовзі після її відкриття. Не зупиняючись перед благородною метою забезпечити початковою освітою селян-земляків, Павло Степанович постійно опікувався школою у Мрині, зміцнював її матеріальну базу. На місці згорілого будинку було зведене у 1900 р. ще краще від попереднього приміщення освітнього закладу. Зважаючи на число бажаючих отримати початкову освіту, він за власні кошти і на власній землі спорудив двокласне училище на 130 вихованців та будинок для трьох учителів, наділивши їх землею для ведення господарства. При освітньому закладі також була відкрита бібліотека, яка нараховувала декілька тисяч томів.

Майже одночасно з облаштуванням початкового училища П. Коробка разом зі своєю матір’ю, Людмилою Платонівною, почав будівництво красивого мурованого храму, адже стара церква, що руйнувалась, мала невелике дерев’яне приміщення і не могла вмістити усіх прихожан. (храм було відкрито у вересні 1897 р.). До цього часу П. Коробка, як попечитель духовної обителі, посприяв заснуванню й церковного хору. Разом із відкриттям храму були влаштовані притулок для немічних та прийомний покій, що невдовзі перетворився у сільську лікарню, в котрій працювали лікар, фельдшер і акушерка. Також доброчинець організував пожежну команду, яка мала в своєму розпорядженні окреме приміщення та декілька пожежних труб і засобів для гасіння пожежі.

1 жовтня 1901 р. у Мрині за присутності високопоставлених офіційних осіб, у тому числі чернігівського губернатора, П. Коробкою було урочисто відкрите Леонідівське нижче ремісниче чоловіче училище, назване на честь його рідного дядька — Леоніда Платоновича Рудановського, котрий особистим прикладом вірності громадянському обов’язку і безкорисливою працею на користь суспільства мав великий вплив на спрямування життєвої позиції свого племінника. В училищі, яке було першим у губернії навчальним закладом такого типу, працювало 3 відділення — ковальське, слюсарне та столярне. Хлопці навчалися віком від 14-ти до 16-ти років, проте інколи зараховувалися й старші. Протягом трьох років вони набували фаху прикажчика, майстра з виробництва селянського реманенту та ремонту сільгосптехніки. Учні, зокрема, виготовляли знаряддя праці і речі, необхідні для сільського вжитку: плуги, борони, віялки, сокири, молотки, завіси, діжки та ін. Більшість з випускників училища виїхала із села, працювала на заводах Києва, Харкова, Санкт-Петербурга та інших міст. Станом на 1915 р. в училищі навчалося 40 учнів. Нині в його приміщенні міститься Мринська загальноосвітня середня школа.

Утім, особливою подією в системі початкової спеціальної освіти губернії стало відкриття 1903 р. у Мрині за клопотанням та значної матеріальної і фінансової підтримки П. Коробки ще одного просвітницького закладу, який вирізнявся своєю унікальністю не тільки на Чернігівщині, — Людмилинської жіночої школи сільського домоведення і садибного господарства. Доброчинець назвав його на честь своєї матері, яка була однодумцем у багатьох його починаннях. Проект школи, поданий до міністерства народної освіти, зацікавив не тільки уряд, а й місцеві громадські кола. Фінансування будівництва й подальшої роботи навчального закладу здійснювалось як за рахунок держави, так і коштів, які виділялися Чернігівським губернським і Ніжинським повітовими земствами, та найбільше місцевим землевласником-філантропом П. Коробкою.

Людмилинська школа була однією з перших шкіл в Україні такого типу. Заснована вона була спеціальним урядовим указом. Спочатку заклад тимчасово містився у власному великому будинку її попечителя — П. Коробки. Тут розташовувалися навчальна кухня, квартира-економки на дві кімнати, пральня, комора, кімната для жіночої прислуги, приміщення для худоби, сторожка. В школу було подано 40 заяв бажаючих у ній навчатися, що наглядно свідчило про потребу в такому навчальному закладі. З числа цих осіб зараховано було 12 дівчат, зокрема, дві дворянки, одна донька священика і дві — вчителів, решта дівчат були селянського та козацького походження.

Садиба цього навчального закладу займала 20 десятин землі, подарованих йому П. Коробкою, на яких було зведено чимало будівель та різних приміщень. Крім навчального корпусу тут розміщувалися їдальня, квартири для вчителів, інтернат для 26 приїжджих вихованок, лазарет, зал для рекреацій, навчальна кухня, молочарня, пташник, свинарник, вівчарня, пасіка, двір для 16 корів, оранжерея, теплиця, парники, конюшня, баня та ін. Було посаджено близько 7 га саду. Для господарських потреб попечитель виділив також 10 десятин сінокосу та 30 десятин ріллі, які забезпечували школу сировиною і продуктами харчування. Усього Павло Степанович пожертвував коштів для потреб школи, яка за положенням належала до середнього спеціального навчального закладу, понад 50 тис. руб. На думку засновника, потреба в організації такого навчального закладу була покликана, насамперед, необхідністю хоч якось запобігти бідності в умовах постійного приросту населення за незмінної кількості землі. Задум створення саме жіночої школи пояснювався тим, що домашнє господарство лежить переважно на жінці, яка, за словами П. Коробки, є «духовною підвалиною суспільства», провідником його прогресу. Тому набуття сільськогосподарських знань жіноцтвом і застосування їх на практиці неодмінно сприятиме покращенню добробуту нижчих прошарків суспільства, в тому числі й селянства, підвищенню рівня господарської культури суспільства в цілому.

Раціональному підходу до господарювання на землі та у власному господарстві мала навчити жінок саме Людмилинська школа, курс навчання в якій був розрахований на 3 роки. Навчальна програма містила відомості, необхідні для освічених господарок. Крім вивчення Закону Божого, російської мови, арифметики, практичної геометрії та природознавства важлива увага приділялася закріпленню практичних умінь і навичок роботи на земельних ділянках і в саду. Колектив викладачів і вихователів складався з директора (у 1903– 1911 рр. обов’язки виконувала М. Лукіна), законовчителя, двох учительок, садівника, молочниці, економки, швачки та ін. Директор і вчителі, крім гімназійної загальної освіти, повинні були мати ще спеціальні знання з різних галузей сільського господарства. Вихованок учили умінню вирощувати овочі, квіти і польові рослини, доглядати за плодовими деревами й ягідними кущами, а також засобам боротьби зі шкідниками та бур’янами, в школі давалися практичні відомості з птахівництва, свинарства, вівчарства, вирощування великої рогатої худоби, основ молочної справи, домашньої обробці молочних продуктів, бджільництва — догляду за бджолами, отриманню меду та воску. Також дівчата знайомилися з рахівництвом і діловою кореспонденцією, веденням необхідних у господарстві записів, обчисленням прибутку і видатку, вартості робіт та харчів, необхідними відомостями з організації ділових зв’язків, листування. Особлива увага приділялася веденню домашнього господарства — кулінарній справі, заготівлі різних продуктів, пранню і прасуванню білизни, рукоділлю, шиттю, крою, латанню, гігієні і засобам надання першої допомоги, основам харчування людей різного віку, вентиляції й опаленню, співу духовному й світському. В школі були розроблені ритуали морального очищення на основі християнських цінностей, що вказувало на поширення комунітарних ідей серед учениць.

Теоретичні заняття у Людмилинській школі розпочиналися 1 жовтня і тривали до 1 квітня. Решта часу відводилась для практичних занять. Узимку, з 15 грудня до 15 січня, та влітку, у липні, протягом 20 днів були канікули. Викликає інтерес розпорядок дня учениць, які просиналися влітку о 5.30, а взимку — о 6.30 ранку, за годину вони мали одягтися і прибрати кімнату, а далі бралися за читання загальних молитов і Євангелія. О 8-й годині подавався ранковий чай із хлібом, котрий випікали самі ж учениці, потім починалися теоретичні або практичні заняття з перервою ополудні на обід, до якого за одним спільним столом приєднувалися до учениць їх наставниці.

Для вступу до Людмилинської жіночої школи, що швидко набула слави за межами Чернігівщини, не існувало жодних майнових, релігійних або станових обмежень, крім обов’язкової початкової освіти. На навчання приймалися дівчата з освітою не нижче двокласного училища, які досягли 16-річного віку. До того ж попечитель навчального закладу П. Коробка для незаможних учениць призначав стипендії. 1911 р. школа була перепрофільована в трикласну семінарію, яка готувала вчителів для початкових шкіл, що свідчило про високий рівень навчально-виховного процесу в цьому закладі. У 1915 р. тут налічувалося 60 учениць (жіноча семінарія проіснувала до 1920 р., коли була реорганізована в педагогічні курси з трирічним терміном навчання). Нині в цьому приміщенні розташовується відоме на Чернігівщині Мринське профтехучилище № 33.

Відкриття Людмилинської жіночої школи було одним із перших вдалих прикладів заснування саме такого типу шкіл в Україні, які мали важливе значення для подальшого еволюційного переходу до новітніх на той час методів господарювання як на Чернігівщині, так і решти регіонів України. В умовах значного перенаселення, дефіциту зайнятості та коштів, нові знання давали змогу хоч якось покращити матеріальне становище селянства та продовжити термін зберігання вирощеної продукції.

Завдяки багатьом доброчинним справам Павла Степановича та його однодумців на початку ХХ ст. відбулися достатньо значні позитивні зміни у житті його земляків. До всього зробленого на той час він планував заснувати кредитну спілку, відкрити пункт оренди всіма бажаючими сільськогосподарської техніки, народний дім із читальнею. Завдяки цьому доброчинцю розпочалися роботи з прокладення вузькоколійки до Мрина для вивезення звідти продукції, в тому числі й Людмилинської школи. У задумах також були спорудження скляного заводу на р. Остер та інші плани, які так і залишилися нездійсненими спочатку через Першу світову, а потім громадянську війни. Революцію П. Коробка зустрів уже похилою, з ослабленим здоров’ям, людиною. У 1919 р. на правах позаштатного співробітника його було запрошено до складу Комісії УАН для вивчення звичаєвого права на українських теренах. Після утвердження радянської влади П. Коробка добровільно віддав усі свої землі і майно для організації комуни, лише попросив для себе кімнату та невеличку ділянку під квітник. Він так і не отримав дозволу мати хоч якусь прислугу, яка б доглядала за ним у зв’язку з хворобою. Представники радянської влади, не дивлячись на справді безліч добрих справ поміщика П. Коробки на корить простого народу, дивилися на нього як на класового ворога. Сімейний склеп на сільському кладовищі був зруйнований і пограбований, а самого Павла Степановича восени 1920 р. заарештували й відправили до Ніжина. Так як документальні свідчення про його перебування у Ніжинській та Чернігівській в'язницях не збереглися, є припущення, що П. Коробку стратили без суду та слідства.

Але залишилися не тільки світла пам’ять про цю благородну людину, а й її добрі справи, які і сьогодні продовжують належними чином приносити користь людям. Понад століття тому, в 1904 р., завершуючи свою доповідь на III з’їзді російських діячів технічної і професійної освіти, що відбувався у СанктПетербурзі, П. Коробка згадав слова відомого російського поета М. Некрасова: «Сійте розумне, добре, вічне…». Він мав великі сподівання, що в серцях земляків проросте зерно добра, розуму, а своєму сівачу вони неодмінно скажуть слова вдячності, і потомки збережуть світлу пам’ять про його справді добрі діяння.

Почесний попечитель Мринської Людмилинської школи Павло Степанович Коробка

Стаття: Бровко Альона Григорівна / Історичні студії суспільного прогресу Випуск V Посилання. Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, історико-юридичний факультет, доцент кафедри

Стаття присвячена просвітницькій та благодійній діяльності видатного мецената Чернігівської губернії Павла Степановича Коробки. Авторкою коротко висвітлений життєвий шлях дворянина П. Коробки, відображено останні роки життя. Утім, основна увага у праці приділена саме освітньо-доброчинній діяльності Павла Степановича, осередком якої стало містечко Мрин. Саме тут за його сприянням було збудовано і облаштовано початкове двокласне училище, нижче Леонідівське ремісниче училище для хлопчиків, Людмилинська жіноча школа сільського домоводства і присадибного господарства та Людмилинська жіноча учительська семінарія. Як ремісниче училище так і Людмилинська жіноча школа передбачали підготовку спеціалістів з сільського господарства, що в свою чергу, давало можливість забезпечити відповідними кадрами сільську місцевість та сприяло більш раціональному використанню земельних ресурсів і поліпшенню матеріального становища жителів сіл. У дослідженні висвітлено процес заснування освітніх закладів, внутрішній розпорядок шкіл та навчальний процес. Відображена їх роль та значення для тогочасного суспільства. У статті подається також перелік інших закладів та установ збудованих за сприянням дворянина Павла Коробки. Серед яких кам’яна Покровська церква, лікарня, богодільня, читальні, пожежні команди, народна чайна, цегельний завод, ткацька та кошикоплетільна майстерні.

В краєзнавчому дискурсі радянської доби серед несправедливо забутих меценатів Чернігівщини дореволюційного періоду знаходиться колоритна постать Павла Степановича Коробки. Варто підкреслити, що вже за життя благодійника 1904 р. у Санкт-Петербурзі вийшов нарис «Общественная деятельность П. С. Коробки. 1868 – 1903 гг.» . У ньому вперше згадувалося заснування Людмилинської жіночої школи сільського домоведення і присадибного господарства в містечку Мрин [9]. Про Павла Степановича згадує також викладач Київського університету св. Володимира О. Кістяківський в своєму «Щоденнику» [10; 11]. Із встановленням радянської влади постать П. С. Коробки потрапила у список проскрибованих політичних та громадських діячів. Доцільно підкреслити, що 1 вересня 1919 р. він був розстріляний як «контрреволюційний елемент» працівниками Чернігівської губернської надзвичайної комісії [13, с. 288]. Тому тільки після 1991 р. почали з’являтися перші розвідки, що присвячувалися сімейному життю та громадсько-благодійній діяльності П. С. Коробки [12-17].

Метою статті є аналіз напрямів благочинної діяльності мецената в містечку Мрин Ніжинського повіту Чернігівської губернії на початку ХХ ст.

Павло Степанович народився 6 травня 1846 р. в родовій садибі дворянина Степана Антоновича Коробки у Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Згодом він переїхав до родової садиби матері Людмили Платонівни Іванової-Коробки в м. Мрин. Мати, будучи розумною та освіченою жінкою, підготувала сина до вступу в гімназію. Після закінчення Ніжинської гімназії П. С. Коробка продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. 1875 – 1878 рр. працював мировим суддею першої дільниці Ніжинського мирового округу. З 1878 р. П. С. Коробка працював на державних посадах в Санкт- Петербурзі. За багаторічну успішну кар’єру дослужився до чину «цивільного генерала» (дійсний статський радник), що автоматично відкрило шлях до спадкового дворянства. Активна державна служба в столиці не стала на заваді благочинній діяльності на теренах «малої Батьківщини». Так, ще 1868 р. Павло Степанович відкрив початкову школу в Мрині та деякий час у ній вчителював. 1900 р. за власні кошти і на власній землі збудував двокласне училище на 130 вихованців, з окремим помешканням для вчителів та бібліотекою в декілька тисяч томів [12, с. 137].

1 жовтня 1901 р. у Мрині за присутності Чернігівського губернатора було урочисто відкрито Леонідівське нижче ремісниче чоловіче училище. Навчальний заклад був названий на честь рідного дядька П. С. Коробки — Леоніда Платоновича Рудановського. Варто відзначити, що просвітницька діяльність Павла Степановича підтримувалася матір’ю. Про що свідчить нотаріальне зобов’язання, надане Людмилою Платонівною Міністерству народної освіту, в якому зазначалось:

«…обязываюсь предъ Министерствомъ Народного Просвещения, на случай открытия имъ въ Черниговской губернии Нежинском уезде въ м. Мринъ двухъ классного училища, нести лично за себя и за сына моего дворянина Павла Степановича Коробки: 1) две тысячи пятьсотъ руб. пяти процентными билетами Государственного Банка, въ пособие по содержанию Министерствомъ этого училища. Изъ процентовъ на этотъ капиталъ должны происходится расходы: по отоплению, найму сторожа и ремонту училищныхъ постороекъ и на другие расходы, какие Министерство признаетъ нужными…..2) покупку вблизи училища огорода, нужного подъ учительскую квартиру, обязываюсь сделать на свои средства для чего назначаю двести руб. т. е. действительную стоимость земли. 3) принимаю на себя обязанность построить деревянный домъ подъ железную крышу, для учительского помещения…» [ 1, арк. 7].

В училищі, яке було першим у губернії навчальним закладом такого типу, працювало 3 відділення — ковальське, слюсарне та столярне. В навчальному закладі навчалися хлопці віком від 14-ти до 16-ти років, проте інколи зараховувалися й старші. Протягом трьох років вони набували фаху прикажчика, майстра з виробництва селянського реманенту та ремонту сільгосптехніки. Учні, зокрема, виготовляли знаряддя праці і речі, необхідні для сільського вжитку: плуги, борони, віялки, сокири, молотки, завіси, діжки та ін. Більшість з випускників училища виїхала із села, працювала на заводах Києва, Харкова, Санкт-Петербурга та інших міст. Станом на 1915 р. в училищі навчалося 40 учнів. Нині в його приміщенні міститься Мринська загальноосвітня середня школа [14, с. 308].

2 листопада 1903 року було відкрито Людмилинську школу сільського домоводства та присадибного господарства, названу на честь матері П. С. Коробки Це була перша державна школа в Російській імперії такого типу. З приводу назви школи, власне сам, Павло Степанович зазначав:

«названа она такъ потому, что я хлопоталъ объ открытии этой школы, пожертвовавъ некоторыя средства, а мысль объ ея открытии принадлежитъ моей матери Людмиле Платоновне» [2, арк. 174].

Відкриття Людмилинської школи було б неможливим без сприяння та допомоги інспектора промислового училища В. Корватовського, Б. Овсяникова, Л. Москальова, Н. Рудольфа; архітектора Відділу Промислових училищ – Р. Манфельдта; Голова Спілки заохочення Жіночої Професіональної Освіти – С. А. Давидова; керуючого Навчальним Відділенням Міністерства Фінансів І. Апонова та ін. [2, арк.183].

Людмилинська школа була віднесена до розряду нижчих технічних училищ і була підпорядкована безпосередньо попечителю Київського навчального округу. Дана школа була покликана надати необхідні знання для введення господарства як в будинку так і поза ним. Так, для ведення господарства за межами будинку передбачало отримання знань з садівництва, огородництва, квіткарства, птахівництва, свинарства, бджільництва, молочного господарства та рахівництва. Для ведення господарства в будинку передбачалось освоїти такі навики, як: приготування звичайного обіду, випікання хліба, миття посуду, сушіння та в’ялення фруктів, приготування різних консервацій, варення, наливок, квасу, крохмалю, мила, прасування білизни, елементарний пошив та штопання [2, арк. 175].

На необхідності такої школи наголошував сам Павло Степанович: «…всякие технические знания не даются сами по себе, ихъ нужно приобретать, нужно учиться. Следовательно нужно такое училище, где бы можна увидить какъ нужно правильно вести эти знания, а такихъ школъ у нас совершенно нет. Необходимо иметь такихъ людей, которые бы обладали хотя общими сведениями по этим занятиям, а такихъ людей совершенно нетъ, потому что негде имъ учиться» [ 2, арк. 175-176].

Людмилинська школа, на думку П. Коробки, обов’язково повинна бути державною. Оскільки будь-яке приватна власність буде відображати виключно інтереси власника, а не її учениць. Власник буде перейматися особистими матеріальними вигодами, а не отриманими знаннями учениць школи. До того ж, Державне Правління має гарних спеціалістів з різних галузей та техніків, які можуть бути направленими до школи. У той час як приватна школа буде позбавлена такої можливості [2, арк. 186].

На момент відкриття, школа була забезпечена всім необхідним інвентарем та реманентом для проведення повноцінних занять. На 1905 р. на інвентар школи було витрачено 47 777 крб. У школі була наявна худоба, птиця. Зокрема, птиця, кури та качки були пожертвувані Головою Чернігівської Губернської Земської Управи А. А. Свєчиним; дві корови та бика пожертвував М. М. Кочубей; три вівці – В. П. Кочубей і одну теличку пожертвував А. А. Ракович. У свою чергу Ю. М. Глебов пожертвував 150 штук трьохрічних каштанів для засадження каштанової алеї в Людмилинській школі [2, арк. 171 об.]. Людмилинська школа була розміщена в парковій зоні на 20 десятинах присадибної ділянки, яка розподілялась наступним чином: 4 дес. відведені під сад, 4 дес. під город, 4 дес. під будівництво, решта – під засів та для коренеплодів [2, арк. 184]. Поблизу маєтку знаходилась річка «Ковбоня», що було зручно для утримання водяної птиці. Окрім присадибної ділянки школа мала ще 10 десятин сінокосу та 30 десятин ріллі.

На присадибній ділянці розміщувалось декілька будівель. Головний будинок – це двоповерховий цегляний навчальний корпус. У ньому розміщувались три класи, їдальня, кімната директора та інтернат для 26 учень, а також лазарет та зал для рекреацій. На фасаді цього будинку були розміщені слова девізу, які збереглися і до сьогодні:

«Будите мысль, будите жизнь на труд разумный направляйте; Будите мысль, будите жизнь и лутший век подготовляйте» [17, с. 176].

Наступні споруди – це приміщення, які передбачали: цегляний флігель – навчальна кухня, пральня, квартира для сторожа, квартира економки та квартири для інших працівників школи; будинок для квартир вчителів; двір для худоби; молочарня; пташник; свинарник; вівчарник; бджільник; будинок для садівника та оранжерея, теплиця, парник; льодник; погріб; комора; конюшня; сарай для інвентарю; баня; сторожка; тік; приміщення для прислуги чоловічої статі; будинок для варіння та сушіння фруктів [2, арк. 184-185].

На будівництво перерахованих приміщень була витрачена значна сума в розмірі 53 тис. 957 крб. З яких 34 тис. було виділено з державного бюджету, 4 тис. надані Губернським Земством, 3250 крб. – повітовим земством, 750 крб. – пожертвування фабриканта Е. С. Бомана та 11.957 крб. виділено власне самим Павлом Степановичем, замість 8 тис. які він зобов’язався видати [2, арк. 171]. Школа була розрахована на 60 учениць. Всі працівники закладу були забезпечені житлом.

Навчання в школі було безкоштовним, оплата здійснювалась лише за продовольство, одяг, взуття та інші потреби учениць. Деякими ученицям призначалась державна або ж приватна стипендія. Почесним попечителем школи П. Коробкою було запропоновано на розгляд педагогічної ради правила призначення державних стипендій, керуючись якими остання могла в подальшому визначати осіб які б навчалися за державний кошт. У правилах зазначалось, що:

1. стипендію мали отримувати здібні та бідні учениці незалежно від соціального стану та віросповідання;
2. стипендія надавалась за призначенням педагогічної ради школи, після затвердження попечителем Київського навчального округу;
3. для отримання стипендії необхідно було подати прохання на ім'я начальниці школи, з наданням свідоцтва про бідність від закладу чи стану, до якого належала прохачка, засвідченого встановленим порядком, а від осіб селянського походження це посвідчення повинно було видаватися місцевим начальником Земства;
4. при призначенні стипендії перевага повинна надаватися дітям учителів, а також більш здібним та старшим за віком ученицям, або ж ученицям які мали власне господарство;
5. у разі проживання учениці в м. Мрин у своїх батьків чи родичів, а не в інтернаті, стипендія може бути видана її батькам чи родичам;
6. для отримання стипендії ученицям необхідно було пройти перевірку знань, навіть якщо вони мали право вступити до школи без складання іспитів;
7. стипендія призначалась через два місяця після вступу учениці до школи. Стипендія могла призначатися і посеред навчального року, за постановою ради, у разі погіршення матеріального становище учениці або ж з інших поважних причин;
8. при призначенні стипендії на рік, її частина, яка передбачалась до виплати за два минулі місяця, видавалася на руки батькам учениці або ж їй особисто;
9. стипендіатка, за недобросовісне навчання чи погану поведінку, за постановою педагогічної ради, затвердженою попечителем Київського Навчального Округу, позбавлялась права на стипендію; 10) учениця, яка отримувала стипендію, не мала права залишати школу раніше її закінчення, про що надається нею особисто, а також її батьками чи родичами розписка. У разі залишення навчання раніше встановленого терміну, учениця зобов’язана повернути отриману стипендію, а при неповерненні – кошти стягувалися в законному порядку.

Утім, ці правила не поширювались на стипендії, які надавались Міністерством Народної Просвіти в розпорядження Ніжинського повітового та Чернігівського губернського земств [6; арк. 3-3а]. Приватні ж стипендії отримували діти офіцерів, які загинули чи були поранені під час російсько-японської війни. На 1905 р. таких стипендій було 4: П. С. Коробки, Є. І. Бормана, Г. Е. Бормана та Е. Г. Глухарьова [7; арк. 80].

Відвідування школи було обов’язковим, допускались пропуски занять лише з поважних причин. У разі порушення правил учениці відраховувались з навчального закладу. Курс навчання у школі становив три роки. Тому перший випуск учениць планувався на 2 листопада 1906 року.

Школа мала власну програму навчання, яка складалась з теоретичних та практичних занять. На опанування теоретичного матеріалу відповідно навчального плану відводилось 24 години на тиждень, що передбачав вивчення таких предметів: Закон Божий, російська мова, арифметика та практична геометрія, природознавство (фізика, хімія, метеорологія), основи фізіології рослин та тварин, садівництво та городництво, молочна справа, бджільництво, рахування та ділова кореспонденція, домоводство, рукоділля, співи, гігієна та надання першої медичної допомоги.

На практичні заняття відповідно навчального плану відводилось 18 годин на тиждень, що передбачав: освоєння навиків з приготування страв, основ рукоділля та садівництва. [9, с. 46]. Практичні заняття проводились з поділом всіх учениць на три групи, кожна з яких, по черзі, здійснювала чергування протягом тижня.

1903 р. до школи вступило 15 учениць. Упродовж першого року навчання вибуло дев’ять учениць. Оскільки, на місце однієї вибулої було прийнято нову ученицю, тому до другого класу було переведено 7 осіб [8, арк. 50].

Певна частина учнів проживали в інтернаті, розпорядок проживання в ньому був жорстко регламентований. Так, прокидалися учениці о 6 годині ранку та впродовж години вмивалися та одягалися; о 7 годині проводилася загальна молитва; з 7 до 8 години – здійснювалося прибирання кімнат; о 8.00 – ранковий чай; з 8. 30 години починалися теоретичні або практичні заняття. З 10 по 10 30 організовувався сніданок (молоко з хлібом); з 10.30 до 12.30 – проводились заняття; 13.00 – обід. До 15 години дівчата відпочивали. З 15. 00 до 18. 00 проводилися заняття; 19.00 – вечеря, після якої учениці виконували домашнє завдання. З 20.00 до 21.00 – відпочинок. Потім загальна молитва та сон [5, арк. 21].

Особовий склад школи передбачав: керівника, законовчителя, два вчителя; садівника, економку, молочницю, швачку та прислугу для виконання різного роду робіт [9, с .43]. Людмилинська школа 1911 р. була реорганізована в жіночу учительську семінарію [3, арк. 8]. Усі бажаючі вступити до навчального закладу повинні були подати до 1 серпня на ім’я директора Мринської Людмилинської школи заяву, свідоцтво про народження; свідоцтво про сім’ю та майнове становище; свідоцтво навчального закладу в якому навчався до цього вступник; свідоцтво місцевого священика про гарну поведінку; а також підпис вступника, його батьків та опікунів проте, що в разі отримання ученицею стипендії вона зобов’язана відпрацювати по закінченню семінарії вказану кількість років або ж повернути кошти витрачені на її навчання за період перебування у школі. У свою чергу, батьки учениць платної форми навчання зобов’язувались утримувати їх, забезпечувати формою та всім необхідним [3, арк. 21].

Для вступу обов’язковою була також медична довідка. У разі наявності фізичних недоліків або хвороби, які заважатимуть виконувати обов’язки учителя, вступники до іспитів не допускалися.

Вступні іспити розпочинались з 16 серпня та проводились за програмою курсу 2-х класного училища Міністерства Народного Просвітництва. Згідно програми передбачалися іспити з таких дисциплін як: Закон Божий; російська мова (написання диктанту, твору , а також читання напам’ять віршів, байок тощо); математики (арифметика та геометрія); історії; географії. Окрім того, всі вступаючи до закладу перевірялись на наявність голосу, слуху та здібностей до співу [2, арк. 22].

Мринська жіноча семінарія 1920 р. була реорганізована в педагогічні курси з трирічним курсом навчання. Нині в цьому приміщенні розташовується відоме на Чернігівщині Мринське профтехучилище № 33, в якому готують спеціалістів різних професій сільськогосподарського виробництва.

Також у Мрині за сприяння П. С. Коробки було побудовано кам’яну Покровську церкву, лікарню, богадільню, читальню, народну чайну, цегельний завод, ткацьку та кошикоплетільну майстерні. Навіть було розроблений проект побудови залізниці від Сулака через Мрин до Чернігова. Біля власної садиби Павло Степанович Коробка посадив парк з дубів та лип, яким могли користуватися всі жителі села.

На сьогоді лишаються невідомими мотиви арешту і розвстрілу мецената більшовиками. Достеменно не відома й подальша доля мецената. Архівних матеріалів щодо періоду ув’язнення Павла Степановича не збереглося. Єдиним джерелом інформації в цей період стала публікація в газеті «Серп і Молот», яка повідомила 4 вересня 1919 р. про розстріл 23 супротивників більшовицького режиму – «контрреволюціонерів», колишніх гетьманських урядовців та осіб, затриманих за зберігання зброї. Серед них був П.С. Коробка. У повідомленні, зокрема, зазначалося:

«По постановлению Черниговской Губернской Чрезвычайной Комиссии от 1-го сего сентября расстреляны: … 12. Коробко Павел Степанович – (николаевский генерал) за укрывательство преступников» [13, с. 288]

Отже, саме з іменем П. С. Коробки пов’язане становлення спеціалізованої початкової та середньої жіночої освіти на теренах Чернігівської губернії на початку ХХ ст. Започаткувавши низку навчальних закладів він, тим самим, поклав початок змінам які відбувались як в житті представників сільської місцевості, так і міст. Адже, дбаючи про освіту та здобуття певних навиків з сільського господарства та техніки П. Коробка забезпечував безбідне життя не лише самих жителів сіл, але й забезпечував міста кваліфікованою робочою силою. Ці благородні вчинки, нажаль, не були належним чином оцінені в роки радянської влади, проте назавжди залишились в пам’яті його односельчан, які й до нині згадують теплим словом свого земляка.

1. Відділ державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині (далі ВДАЧОН), Ф 342, Оп. 1, Спр. 534, 12 арк.
2. ВДАЧОН, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 1488, 645 арк.
3. ВДАЧОН, Ф. 342, Оп. 1, Спр. 1689, 29 арк.
4. ВДАЧОН, Ф. 1353, Оп. 1, Спр. 1, 9 арк.
5. ВДАЧОН, Ф. 1353, Оп. 1, Спр. 2, 15 арк.
6. ВДАЧОН, Ф. 1353, Оп. 1, Спр. 3, 37 арк.
7. ВДАЧОН, Ф. 1353, Оп. 1, Спр. 7, 445 арк.
8. ВДАЧОН, Ф. 1353, Оп. 1, Спр. 13, 241 арк.
9. Общественная деятельность П. С. Коробки. 1868 – 1903 гг. – СПб., 1904. – 47 с.
10. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874 – 1885) / [Упоряд. В. С. Шандра, М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко]. – Т. 1. – К., 1994 – 465 с.
11. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874 – 1885) / [Упоряд. В. С. Шандра, М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко]. – Т. 2. – К., 1995 – 583 с.
12. Матюшенко А. Громадська діяльність Павла Степановича Коробки / А. Матюшенко // Скарбниця української культури: Зб. Наук.праць. – Вип. 8. – Чернігів, 2007. – С. 136-139.
13. Рахно О. Трагічна доля Павла Коробки/ О. Рахно. – Реабілітовані історією: у двадцяти семи томах. Чернігівська область / [Упорядники: О. Б. Коваленко, Р. Ю. Подкур, О. В. Лисенко]. – Кн. 3. – Чернігів, 2011. – 600 с.
14. Русанов Ю. Освітньо-доброчинна діяльність Павла Степановича Коробки / Ю. Русанов // Український історичний збірник. – Вип. 16. – Київ, 2013. – С. 304-312.
15. Смирчок К. В Любові до обраної професії вихованцям Мринського профтехучилища можна позаздрити… Їм би ще гідні умови для навчання / К. Смирчок // Носівські вісті. – 2012. – 14 квітня. – С. 5.
16. Чекан А. Просвітянин, патріот, меценат. До 160-річчя Павла Степановича Коробки / А. Чекан // Носівські вісті. – 6 травня 2006.
17. Фурса В. М. Славні імена Носівщини / В .М. Фурса. – Вид. 2. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «АспектПоліграф», 2012. – 384 с.

© Бровко А. Г. Стаття надійшла до редколегії 29. 11. 2017 р.

Громадська діяльність Павла Степановича Коробки

Матюшенко А. Громадська діяльність Павла Степановича Коробки // Скарбниця української культури: Зб. наук. праць. — Вип. 8. — Чернігів, 2007. — С. 136–139 та ін. Посилання

Серед імен громадських діячів та доброчинців минулого, знаних і збережених в пам’яті вдячних нащадків, є й такі, що тільки сьогодні повертаються із забуття стараннями ентузіастів-краєзнавців. Життя Павла Степановича Коробки як приклад безкорисливого служіння суспільству, подвижництва та самопожертви варте нашого доброго спомину.

Народився Павло Степанович в 1846 р. в родині заможного поміщика, полковника Степана Антоновича Коробки. З містечком Мрин (тепер - село Носівського району), де було велике земельне володіння - маєток матері Людмили Платонівни, пов’язані не тільки юнацькі роки, а й, власне, вся подальша громадська діяльність П.С. Коробки. Саме мати посіяла в його душі благодатні зерна любові до людей, відповідальності й небайдужості. Ці ж принципи сповідувала і сама, зазнавши великого особистого горя - раптової смерті п’ятьох дітей (Павло був найменший і єдиний, хто залишився живим). Відомим громадським діячем, добродійником був і брат Людмили Платонівни - генерал-лейтенант Леонід Платонович Рудановський.

По закінченні Ніжинської гімназії, а потім ліцею, Павло Степанович вступив до юридичного факультету Київського університету. Наслідуючи славні традиції цього вузу і відчуваючи душевний поклик до “якомога більшого здійснення добра в житті”, він разом з іншими студентами щомісячно вносив гроші на початкові школи, споживчі крамниці, робітничі майстерні.

Після закінчення університету Павло Степанович здобув ще одну освіту - педагогічну, у вчительській семінарії. Мабуть, відчував тоді, що просвітництво стане важливою часткою його життя. Професійна кар’єра, розпочавшись з посади мирового судді в Ніжинському і Борзнянському повітах, продовжилась в Петербурзі, теж мировим суддею. Це була довга і успішна кар’єра протягом 1878-1903 років. Він здобув ім’я і високий авторитет, чин статського радника, був обраний до Державної думи. Багато друкувався як на професійні (5 випусків “Заметок мирового судьи”), так і на загальнолітературні теми (статті до видань М.В. Гербеля “Русская хрестоматия”, “Нежинская гимназия вьісших наук”).

Окрема тема - його турботи про суспільні потреби. В Ніжині він протягом двох років був головою вчительської ради, займався улаштуванням початкових шкіл, вчительських курсів. В Чернігові обирався членом губернської економічної ради, неодноразово робив щедрі дарунки музею архівної комісії, наприклад: коштовний порцеляновий посуд. В Петербурзі переймався долею бідних і хворих дітей, свої думки щодо цієї болючої проблеми виклав окремою книгою.

Для покращання діяльності земських установ і міських управ Павло Степанович вніс слушну пропозицію проводити ревізію їх силами професійних урядових контролерів. З позиції свого 32-річного юридичного досвіду висловлювався щодо реорганізації місцевих судів, їхньої незалежності та незмінності терміном 25 років, необхідності залучення до них освічених, порядних людей.

Ще одна ідея, яку активно пропагував П.С. Коробка, — створення хутірських фермерських господарств, в яких вбачав серйозний резерв інноваційного розвитку сільського господарства. Під зразкові хутори він навіть пропонував свої землі у Мрині, а головне - виступав за припинення дії закону “Про розмежування” 1859 р., що накладав на селян Чернігівської і Полтавської губерній певні обмеження в користуванні їхніми польовими наділами.

Проте, як людина державницького мислення, далекоглядна, Павло Степанович розумів, що землі у селян небагато і не стане більше. А раціонально, високопродуктивно користуватись нею вони не вміють через неосвіченість і відсутність професійних агрономічних навичок, саме це він вважав головною причиною всіх селянських злиднів. Намагаючись допомогти найбільш нужденним своїм землякам, запрошував їх до Петербурга, влаштовував по знайомих на роботу. Але головні його проекти, націлені на майбутнє, були пов'язані з освітою.

Ще у 1868 р. в абсолютно неписьменному Мрині П.С. Коробка відкрив початкову школу і деякий час сам вчителював у ній. В 1900 р. за власні кошти і на власній землі збудував двокласне училище на 130 вихованців, з окремим помешканням для вчителів та бібліотекою в декілька тисяч томів.

Для отримання таких необхідних селянам професійних знань П.С. Коробка побудував у Мрині ремісниче училище, назване Леонідівським на честь дядька. Відкриття відбулося в 1901 р. На урочистостях були присутні перші особи Чернігівської губернії, поважні гості з Петербурга. Губернатор Є.К. Андрієвський у вітальному слові підкреслив, що подія, якій міг би позаздрити будь-який куточок Росії, завдячує виключно приватному почину і значному матеріальному пожертвуванню П.С. Коробки. В училищі працювали 3 відділення - ковальське, слюсарне, столярне, навчались 40 юнаків. Протягом трьох років з них готували тямущих прикажчиків, майстрів по виробництву необхідного селянського реманенту та ремонту сільгосптехніки.

Якщо ремісниче училище було першим у губернії навчальним закладом такого типу, то ще одна освітня новація невтомного ентузіаста стала подією винятковою в масштабах всієї країни. В 1903 р. у Мрині відкрилась жіноча школа сільського домоведення і садибного господарства. Це була перша в Росії школа, заснована спеціальним урядовим рішенням, і в цьому полягала її унікальність. Проект, розроблений і поданий до міністерства народної освіти, зацікавив не тільки уряд, а й місцеві громадські кола. Тож фінансування будівництва і подальшої діяльності школи здійснювалось як державним коштом, так і внесками від Чернігівського губернського і Ніжинського повітового земств. Та все ж таки левову частку всіх витрат взяв на себе П.С. Коробка: на його 20 дес. землі звели 18 будівель, крім того, для господарських потреб він виділив 10 дес. сінокосу та 30 дес. ріллі. Всього матеріальний внесок Павла Степановича перевищував 50 тис. рублів.

Він завжди підкреслював, що від заснування школи не має для себе жодного зиску, а піклується виключно про інтереси суспільства і здійснює мрію матері, чиїм ім’ям був названий навчальний заклад. 60 вихованок впродовж трьох років вивчали садівництво, городництво, квітникарство, свинарство, бджільництво, молочне господарство, рахування; отримували глибокі знання з хатнього господарювання, вивчали і загальноосвітні дисципліни. Таким чином жінка, яка, за словами П.С. Коробки, є силою духовного життя суспільства, стає провідником його прогресу, сприяє зміцненню державної економіки і добробуту всіх прошарків населення, що, власне, і було метою школи.

Діяльність ремісничого училища і жіночої школи домоведення (остання пере-профільована в 1911 р. на учительську семінарію) набули доброї слави далеко за межами губернії своїм високим педагогічним фаховим рівнем.

Не існувало жодних майнових, релігійних або станових обмежень для вступу до Людмилинської жіночої школи, крім обов’язкової початкової освіти. Павло Степанович підтримував стипендією незаможних учениць, влаштував гуртожиток для 26 пансіонерок, був почесним попечителем школи. На фасаді школи викарбуваний девіз:

“Будите мисль, будите жизнь,
На труд разумный направляйте.
Будите мысль, будите жизнь
И лучший век подготовляйте”.

Стараннями П.С. Коробки і його сподвижників було багато зроблено для того, щоб справді розбудити думки своїх земляків, дати їм знання, полегшити життя. Він побудував у Мрині величний кам’яний храм, за що отримав особисту подяку від єпископа Чернігівського і Ніжинського Антонія, організував при храмі чудовий хор, домігся церковного опікунства; створив пожежну команду, відкрив притулок для немічних, сільську лікарню.

Було у Павла Степановича ще багато ідей: і кредитна спілка, і оренда всіма бажаючими сільськогосподарської техніки, і народний дім з читальнею. Розпочалися роботи по прокладанню вузькоколійки для вивезення продукції Людмилинської школи, були задуми щодо зведення заводу по виробництву скла на річці Остер.

Найбільше, чого хотів особисто для себе Павло Степанович за те, що десятки років сіяв “разумное, доброе, вечное” серед народу, - всього-на-всього “спасибо сердечное” від тих, кому служив самовіддано. Якими ж химерними були мрії ідеаліста Некрасова, якого П.С. Коробка цитував на III з’їзді російських діячів технічної і професійної освіти, і мрії самого мецената.

Революцію він зустрів вже старою, немічною людиною. Добровільно віддав новій владі все, що мав: і землі, і майно. Коли в село вступили німці і денікінці, відмовився від контрибуції. Єдине, що попросив для себе - кімнату та грядку під квітник. Потребував стороннього догляду, але йому не дозволили нікого найняти. У радянської влади було своє уявлення про вдячність родині П.С. Коробки: сімейний склеп на сільському кладовищі був зруйнований і пограбований, а самого Павла Степановича восени 1920 р. заарештували і відправили до Ніжинської в’язниці. Зважаючи на те, що не збереглося документальних підтверджень його перебування ані в Ніжинській, ані в Чернігівській тюрмах, можна здогадатись: десь по дорозі безпорадну стару людину просто знищили. Немає в нього могили, але слід на землі залишився. Стоїть у селі будівля Людмилинської школи - тепер ПТУ № 33. Ремісниче училище продовжило своє існування і після революції, з його стін вийшли сотні прекрасних механізаторів, нині в його приміщенні - середня школа. В садибі Павла Степановича - дільнична лікарня. Зберігся і збудований ним храм.

Але ж важливіше за всі споруди - пам’ять. Про неї турбуються небайдужі до історії рідного краю люди, як-от Олена Миколаївна Морозова - внучка мринської вчительки Катерини Василівни Скороход. Вона зробила і розповсюдила копію книги “Общественная деятельность П.С. Коробки 1868-1903” - документальний опис його життя з унікальними фотографіями, спогадами. В кінці 1990-х років публікації, присвячені Павлу Степановичу, стали з’являтись у пресі, наукових виданнях, у місцевій школі оформлена меморіальна експозиція.

Так, спільними зусиллями повертається до сучасників велична і водночас скромна постать видатного українського мецената, справжнього патріота своєї Батьківщини.

---

1. Андрієнко M. Павло Коробка - громадянин і меценат // Носівські вісті. - 2001. - 17 листопада.
2. Архипастьірскос благословенне...его преосвященства Антония, єпископа Чсрниговского и Нсжннского... действительному статскому совстнику П.С. Коробко // Чсрниговскис спархиальньїс известия. - 1898. - №2. - С. 66.
3. [Благодарность П.С. Коробко за дар, поступивший в Музей архивной комиссии] // Трудьі Чсрниговской губсрнской архивной комиссии. - 1913. - Вьіп. 10. - С. 249.
4. [Благодарность П. С. Коробке за дар, поступивший в Музей архивной комиссии] // Трудьі Чсрниговской губсрнской архивной комиссии.- 1915. - Вьіп. 11. - С. 199.
5. Коняченко М. Меценат і сівач добра // Просвіта. - 1997. - 10 травня.
6. Коробка П.С. Как нужно устроить местный суд // Земский сборник Чсрниговской губернии. - 1909. - № 12. -С. 36-61.
7. Коробка П.С. Ревизия земских учреждений и городских управ // Земский сборник Черниговской губернии.- 1909.-№ II.-С. 61-64.
8. Коробка П.С. Безотлагательные меры для правильного устройства сел Черниговской губернии в связи с хуторским хозяйством И Земский сборник Черниговской губернии. - 1909. - № 7-8. - С. 128-141.
9. Об избрании [П.С. Коробки] от Нежинского земства на общсзсмский съезд по народному образованию в Москве // Земский сборник Черниговской губернии. - 1910. - № 12. - С. 150.
10. Об учреждении Людмилинской женской школы сельского домоводства и усадебного хозяйства в местечке Мринс Нежинского уезда Черниговской губернии // Земский сборник Черниговской губернии. - 1903. - № 3. - С. 1-2.
11. Общественная деятельность П.С. Коробки. 1868-1903 гг. - С.-Петербург: Типография газеты “Новости”, 1904.-47 с.
12. Положение о Людмилинской женской школе сельского домоводства и усадебного хозяйства в местечке Мринс Нежинского уезда Черниговской губернии // Земский сборник Черниговской губернии. - 1903. - № 3. С. 2-4.
13. Проект устройства в м. Мринс Черниговской губернии Нежинского уезда Людмилинской женской школы сельского домоводства земледельческого характера // Земский сборник Черниговской губернии. - 1901. - № 12. Прилож. - С. 1-20.
14. Ткачснко В. Громадська діяльність П.С. Коробки // Література та культура Полісся. Вип. 21 / Ніжинський держ.ун-т. - Ніжин, 2002. - С. 281-283.
15. Чекан А. Старанням ентузіастів // Носівські вісті. - 1999. - 12 червня.

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Коробка_Павло_Степанович
• І. Б. Усенко. Коробка Павло Степанович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003—2013. — ISBN 966-00-0632-2.
• І. Б. Усенко. Коробка Павло Степанович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба та інші; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.

Література

• Матюшенко А. Громадська діяльність Павла Степановича Коробки // Скарбниця української культури. – Чернігів, 2007. – Вип. 8. – С. 136 – 139
• Ткаченко В. В. Громадська діяльність П.С. Коробки // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2002. – Вип. 21. – С. 281 – 283
• Общественная деятельность П. С. Коробки 1868—1903. СПб., 1904; Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874—1885), т. 1—2. К., 1994—95.