Скрипчинська Людмила Миколаївна

Людмила Скрипчинська

Людмила Миколаївна Скрипчинська — педагог-організатор з Носівської середньої школи № 2.

Навчалася в Глухівському державному педагогічному університеті.

Автор нарису «Носівщина моя» зі стислою історією Носівщини, цукрового заводу і залізничної станції Носівка у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Носівщина моя

Нарис Л. М. Скрипчинської в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Носівщина моя, мій рідний краю,
Дідів і прадідів колиско.
Я від землі до небокраю
Тобі вклоняюсь низько-низько.

Історія Носівки – це історія багатовікової боротьби за свободу і незалежність свого народу. Жителі Носівки разом з тим відстоювали своє право на вільне і забезпечене життя. В часи революційних потрясінь вони не стояли осторонь революційної боротьби, а брали в ній активну участь.

Кожен клаптик землі нашої Батьківщини, кожна порошинка пам'ятає все: і смак їхньої крові, і чуйність їхніх хазяйських рук, і те, як солонуватий піт стікав з тіл невільників, і те, як кінськими копитами дикунські орди вибивали саму душу нашої Носівки.

Носівка завжди була одним із велелюдних міст Лівобережної України. Наприклад, у 1810 р. вона нараховувала 11 237 жителів, тоді як у Чернігові в цей же час проживало приблизно лише 4 500 жителів.

Давньоруське поселення Носів на Руді згадується в Іпатіївському літописі під 1147 р. У XV столітті відоме під назвою Носове. У середині XIV століття Носівка була захоплена литовськими феодалами, ввійшла до Київського князівства, а з 1471 р. – до Київського воєводства, як один з форпостів Великого князівства Литовського.

Після Люблінської Унії 1569 р. – у складі Польщі. На початку XVII століття належала Київському воєводі Адаму Киселю. Мешканці Носівки брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні під керівництвом Павлюка (1637 р.).

З 1648 р. Носівка – центр сотні Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1802 р. – губернії. У 1662 – 1679 рр. спалена татарською ордою. У селі відбувався виступ козаків у 1719 р. проти утисків старшини.

З 1735 р. Носівка – містечко.

З кінця XVIII і в XIX столітті Носівкою володіли князь Олександро Безбородько, потім його молодший брат Ілля Безбородько, потім онук Іллі Олександр Кушелев-Безбородько і його нащадки.

Рід Кушелєвих-Безбородьків згас. З дочкою Кушелєва-Безбородька був одружений Олексій Іванович Мусін-Пушкін. Таким чином, володіння і майно Кушелевих-Безбородьків потрапили до Олексія Івановича Мусін–Пушкіна.

У січні 1918 р. встановлено радянську владу.

Велика Вітчизняна війна… «Усе для фронту, усе для перемоги!» - пролунало у перший же день Великої Вітчизняної війни. Чітко проходила мобілізація в Червону Армію. Готуючись до опору в тилу ворога, був сформований партизанський загін під командуванням Стратилата «За Батьківщину!».

Жорстоко наводили окупанти «новий порядок». За найскладніших умов боролися підпільники. Сміливці влаштовували диверсії, саботаж, підривали ешелони, поширювали повідомлення Радянського Інформбюро, викрадали у німців зброю, переховували поранених бійців.

15 вересня 1943 р. наші війська оволоділи Носівкою. Як реквієм загиблим героям звучать слова Олександра Довженка: «Багато славних ділами синів нашої Батьківщини полягли в боях. Багато зробили вони, багато ворогів знищили, поки не вистріляли всі призначені їм у житті патрони. Уклонімося їх батькам і матерям, і напишемо їх імена на пам’ять поколінням».

І нині, на честь загиблих воїнів, височить пам'ятний знак неподалік від нашої школи. І йдуть до нього люди уклонитися героям, які віддали своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

З 1960 р. Носівка – місто. У Носівці народилися: Герой Радянського Союзу М. І. Кікош, Герой Соціалістичної праці Р. А. Руденко, український радянський драматург І.А. Кочерга, український радянський живописець, народний художник СРСР С .Ф. Шишко, доктор геологічних наук Ф. А. Руденко та десятки інших відомих особистостей.

Як бачимо, історія Носівки простежується з часів Київської Русі. І не лише простежується. Вона настільки багата подіями, що образно кажучи, по цих подіях можна вивчати історію України.

* * *

Наш експедиційний загін вирішив вивчити історію розбудови і розвитку цукрового заводу, історію утворення мікрорайону поселення Літки, де проживали робітники заводу та утворення залізничної станції Носівка. Бо вивчення життя Батьківщини треба починати з вивчення рідного краю, а вивчення рідного краю – з рідної хати, своєї вулиці, школи, в якій вчимося, підприємства, на яких працюють наші батьки.

Головним джерелом інформації для нас стали усні джерела, тобто розповіді старших людей: сусідів, знайомих, родичів. Така форма збору матеріалу є водночас найбільш доступною, а в нашому випадку (невеликий населений пункт), ще й престижною, оскільки участь у дослідженні цікавих фактів із історії рідного краю піднімає авторитет школярів в очах місцевих жителів.

Колись на цукровому заводі сталась пожежа, більшу частину архівного матеріалу було знищено. А наш експедиційний загін поновив цю інформацію, завдяки кропіткій роботі, адже нам було дуже цікаво працювати. Тепер цю інформацію ми донесемо до кожного учня нашої школи і обов'язково поділимось нею з працівниками цукрового заводу.

Під час роботи ми відчували величезну відповідальність: якщо ми про це не напишемо, то про це взагалі ніхто так ніколи і не довідається – зникнуть документи і фотографії разом зі смертю власників, а з ними – і пам'ять про цих людей.

Найважливіше, що ми отримали під час написання цієї роботи – це те, що досі поняття «батьківщина» було наповнене для нас абстрактним, відносним значенням, а тепер воно стало конкретним, дуже важливим і дуже ніжним.

З проханням розповісти про поселення Літки та про те, як утворився цукровий завод, ми вирішили звернутись до жителів поселення Літки, які й працювали у свій час на цукровому заводі. Це Оводова Наталія Іванівна (1927 р.н.), яка 35 років пропрацювала робітницею на цукровому заводі, її батько теж у свій час працював на цьому ж заводі робітником. Коваль Ольга Дмитрівна (1921 р.н.), яка 30 років пропрацювала робітницею на заводі, жителі вулиць поселення Літки – Калюжний Григорій Павлович та Шкуратенко Ольга Михайлівна.

Ми працювали з сімейними архівами Наталії Іванівни Оводової, Ольги Дмитрівни Коваль та родини (нині покійних) колишніх учителів Носівської школи №2 Петра Михайловича та Ніни Василівни Бабічевих. У свій час Петро Михайлович (котрий мав 61 рік педагогічного стажу), викладав географію та вів краєзнавчий гурток «Пошук». Працював вчитель зі своїми вихованцями у архівах, збираючи різний матеріал. Деякі матеріали збереглися й до нашого часу і нашому експедиційному загону пощастило ознайомитись з ними. А надала нам їх донька Петра Михайловича – Юлія Петрівна Бабічева.

Із їхніх розповідей ми дізнались, що колись Носівська земля належала графу Мусіну-Пушкіну, володарю цукрового заводу, котрий мав землі більше 4-х тисяч десятин.

Ось як згадує про відносини між хазяїном заводу і членами своєї родини правнучка прикажчика Миколи Голубєва Валентина Володимирівна Гурбич:

«Моя бабуся, Голубєва Олександра Миколаївна, народилася 1899 року в місті Петербурзі. Її батько, (а мій прадід), був простий селянин, котрий згодом став служити лакеєм в графа Мусіна-Пушкіна. Сім’я в мого прадіда була дуже велика – 11 дітей. Але 6 померло. Залишилось чотири дочки і один син.

В 1905 р. граф посилає мого прадіда в Україну, де в нього був цукровий завод. В Україні прадіду сподобалось, і пізніше він перевозить сюди свою сім’ю. Діти, в тому числі і моя бабуся Олександра, навчались трохи в школі Мусіна-Пушкіна при цукровому заводі. Пізніше прадід, ставши прикажчиком, посилає своїх дітей в Ніжинську гімназію. Навчання оплачував граф. Сам він жив не біля цукрового заводу, де було робітниче поселення, а в Козарах у великому будинку.

Прадід мав маленький магазин, де працювала його жінка. Магазин знаходився в тому ж будинку, де жила уся сім’я. Бабуся розповідала, що графа всі любили, бо він був справедливий. В 1914 р. моя бабуся, закінчивши гімназію, вступила до Київського медичного інституту на хірургічне відділення.

Але надійшов буремний 1917 р… А потім в 1918 р. – Українська Народна Республіка. Під час жорстокої громадянської війни зазнав переслідувань і мій прадід. Його будинок спалили і він із сім'єю намагався дістатися до залізниці в Ніжин. Сім'я пішла в напрямку села Степові Хутори. Переслідувачі наздогнали втікачів і прадіда вбили серед поля за те, що говорив російською мовою. Пізніше його могилу, що насипали там же, в чистому полі, доглядали жінка і діти.

Сім'я без годувальника нікуди не поїхала, а повернулась назад. Спочатку жили в землянці, а багато пізніше в затишному будинку.»

Наталія Іванівна Оводова та Ольга Дмитрівна Коваль розповіли нам про те, що земля, по якій тепер проходить вулиця Робоча, належала багатому єврею Мотьке, котрий орендував землю у графа. Мотьке вирощував цукровий буряк для заводу. При станції Носівка була лише одна хата селянина-середняка Гришка Семена Івановича, а в одному кілометрі від станції – хата Кебкала Овраама Романовича, котрий займався виготовленням цегли.

Таким чином, до 1915 р. не було ні вулиці Робочої, ні поселення Літки. На місці поселення Літки був пустир. Лише два двори прикрашали це місце. Перший двір – Михайла Степановича Солов'я, який займався підвезенням вантажів із станції на завод. Другий – Дем'яна Миколайовича Штанька, який займався сільським господарством.

Поселення Літки почало забудовуватись одночасно з організацією МТС (машино-тракторної станції) з 1932 р. Поселення спочатку називали Лихолітками, бо біля нього ще залишалося болото, яке весною, розливаючись, завдавало багато лиха людям, які жили біля нього. Пізніше, коли болото поступово осушувалось, поселення просто почали називати Літками.

Населяли це поселення робітники та службовці МТС, цукрозаводу. Пристанційне поселення почало розвиватись після Жовтневої революції. Першим побудувався у 1916 р. Салівон, а в 1917 р. ще декілька чоловік. Всі були виселенці з Носівських хуторів. А, крім вказаних хат, на багато кілометрів навколо простягалось поле. Село Носівка розпочиналось по шосе за 2,5 км. від станції.

Граф Мусін-Пушкін побудував цукровий завод. Спочатку завод знаходився в центрі міста (де тепер лікарня).

Більшість заводів царської Росії були старими заводами із деякими елементами механізації. Всі зовнішні роботи виконувались вручну. Завод знаходився в невеличкому одноповерховому будинку. Машини в той час були прості. Сікли буряки коногоном. Буряки поступали через невеликі подачі-елеватори. Апарати, де варилась стружка, мали вигляд ящиків. Сік варився в баках. Після проварки цукор пробілювався в ящиках-центрифугах. Трясушками цукор поступав у сушки. Так було до 1884 р.

У 1885 р. завод перенесли і збудували на місці теперішнього. Техніка стала кращою, машини більш удосконалені. Майстерні не було довгий час, а був лише намет. Майстерню збудовано в 1905 р., верстати працювали від ручного приводу – біля кожного верстата стояли 3 чоловіки, котрі крутили корбу. Енергетика на заводі була слаба, користувалися керосиновими лампами і свічками. Парових машин було 9, на кожний агрегат стояла окрема парова машина. Із загальної кількості котлів тільки декілька були водотрубні, решту котлів становили низькопродуктивні котли – циліндричні, жаротрубні з тиском пари в 4-5 атмосфер. Завод переробляв 3 тисячі центнерів буряків на добу. Змін було дві, по 12 годин зміна. Робітників на зміні було 70 чоловік, а всього робітників працювало на заводі 150 чоловік. Відходи і жом вивозилися кіньми. Вапняна грязюка вивозилась вагонеткою, яку тягав кінь.

На завод поступало біля 100 підвід цукрового буряку на добу. Вантажників було чоловік 60. Розвантаження і накидання йшло ланцюжком. В бурячній стояло 6 чоловік. Маленька бурячна яма була пристосована лише для завозу буряка підводами. Коней працювало на заводі 75-80, дивлячись по погоді.

Дуже тяжкою була праця кочегарів, котрі працювали на парових котлах системи «Ферберн», вони навіть шлак вигрібали на себе. Але ще важчою була праця робітників під котлами при виносці вручну гарячого попелу: люди задихались від газів.

Про те, як важко було працювати на цукрозаводі, особливо в сезон виробництва цукру, склались в той час вірші про Носівський цукрозавод, в яких говорилось:

«Як наварять нам борщу, хоч собаці підтащу.

Ми кісточки обгризем, на роботу рано йдем.

А з роботи пізно йдем,

Дрібнесенькі сльози ллєм».

У 1905 р. коли розпочались повстання і страйки робітників, піднялись і робітники заводу. Бо праця робітників була дуже тяжкою, заробітну плату за 12-годинний робочий день отримували таку, що не могли прогодувати сім'ю. Профвідпустка не надавалася, зарплата за час хвороби не виплачувалась. Робітники, що жили дуже далеко, не могли ходити на ночівлю додому, тож жили у необлаштованих бараках і спали на нарах. На заводі не було ні кіно, ні клубу, читання літератури переслідувалось.

Тоді директором заводу був Булашевич. Робітники дали гудок, зібралися біля контори і запросили директора. Перед директором поставили вимогу – зменшити робочий день і збільшити заробітну плату. Зарплата була «що Бог положить механіку на душу». В кожного працівника була розрахункова книжка. З цією книжкою робітник ішов до механіка, а той зазначав у книжці: збільшувати заробітну плату, чи зменшувати. Директор частково виконав вимоги трудівників – зменшив робочий день з 12 до 10 годин. Викликав ще й сотню донських козаків для утихомирення робітників. Патрулі день і ніч охороняли завод і квартиру директора та інших службовців. Таким становище залишалося до 1908 р.

В 1911 р. розпочалась перебудова заводу. Завод зняли з фундаменту, вигнали стіни. Допомагало перебудовувати завод Сумське машиннобудівне товариство. Всі старі машини викинули, а лише залишилась центральна машина. Після перебудови, завод став переробляти 6 тисяч центнерів буряків на добу. Директором вже тепер був Двяков, бо Булашевич застрелився у Ніжині.

В 1917 р. почалась революція. В листопаді-грудні 1917 р. була сформована більшовицька ініціативна група, до складу якої ввійшли фронтовики і співчуваючі більшовикам.

19 грудня 1918 р. кайзерівці захопили Носівку. Вони поновили старі порядки, розстрілювали усіх, хто співчував Радам, вивозили зерно, худобу, с/г продукти, різні цінності. За два місяці такого хазяйнування окупанти стягли з жителів Носівки 109613 крб.

Після того, як влада перейшла до рук робітників та селян, при заводі був обраний заводський комітет, який складався з 20 чоловік.

З 1919 р. пішли банди. Спочатку на завод з'явились німці, їх був батальйон. Після німців прибули денікінці, за ними – петлюрівці. З бандами вели постійну боротьбу партизани. Банди грабували народ, грабували завод. Вони все вивозили і забирали, що могли. Були випадки, коли наскакували вночі, вимагали хліба, сала, коней. Вдруге повернулись денікінці на завод в 1920 р. і спалили всі будинки, які були в Малій Носівці, на заводі, на графському хуторі. Залишився лише завод, майстерня, лікарня і два приймальні будинки (на території автоколони). Будинків було близько 60.

У 1920 р. відновилося виробництво. Виробітку цукру було мало, бо мало було посівів. Самим тяжким для цукрової промисловості був сезон 1921-1922 рр., коли виробництво цукру знизилося до 4%, порівняно з 1913 р. Вітри, дощі, град, різні шкідники, гусінь і засуха привели до загибелі значної частини посівів буряків, а буряки, які залишились, були низької якості.

Закінчення громадянської війни, розгром інтервентів дали можливість нашій країні перейти до мирного будівництва. Сезон 1922-1923 рр. був першим сезоном для цукрової промисловості, який проходив у більш-менш сприятливих умовах.

З 1925 р. по 1940 р. завод з року в рік весь час удосконалювався, особливо в останні роки перед Вітчизняною війною. В 1928 р., до кінця відбудовчого періоду, виробіток цукру майже досягнув довоєнного рівня. За період довоєнних п’ятирічок (1929-1940 рр.) наша країна перетворилась в країну колгоспно-індустріальну. Колективізація сільського господарства і низка заходів, прийнятих в роки довоєнних п’ятирічок по піднесенню сільського господарства, зіграли позитивну роль в справі вирощування цукрового буряка і забезпечення цукрової промисловості сировиною. В ці роки проводяться великі роботи по розширенню і зміцненню технічної бази, механізації робіт, по будівництву залізниць, які з'єднують заводи з магістральними шляхами. Все це дозволило із року в рік збільшувати випуск цукру.

В 1941 р. розпочалась Вітчизняна війна. На околиці поселення Літки під час відступу Червоної Армії знаходилася зенітна батарея. Завод був евакуйований, але зупинився в Дарниці, звідки німці його повернули, відбудували і почали експлуатувати. Але завод працював дуже погано. Серед робітників заводу в даний час активно діяли партизани – колишні робітники цього заводу: Невінський, Кабанець та інші. Партизани систематично робили напади на окупантів і дезорганізовували весь хід виробництва. Завдяки партизанам завод не був зірваний німцями під час відступу. Проте були пошкоджені парові котли, спалений клуб, склад, магазин, вивезені матеріальні цінності та лабораторне устаткування. Після визволення, дякуючи ентузіазмові робітників, завод був відбудований за три місяці і в грудні 1943 р. давав уже продукцію для країни.

Більше 100 чоловік робітників цукрозаводу не повернулися з війни до своїх сімей. В тому числі колишній директор цукрозаводу Омельченко С. Є. і секретар парторганізації Радзик І. А.

В 1949 р. цукрова промисловість повністю вилікувалась від ран, які були нанесені війною, в 1950 р. випуск цукру перевищив уже довоєнний (1940 р.).

В останні роки п’ятої п’ятирічки (1951-1955 рр.) продовжувалась реконструкція заводу, механізація та автоматизація виробничих процесів і нового обладнання.

В 1963 р. відбувається нова реконструкція заводу – переробка буряка становить вже 10 тисяч центнерів на добу. Встановлюється нове обладнання: фільтр-преси, дискові фільтри, які будуть обслуговуватись 2 чоловіками (7 чол. раніше). Встановлюються з програмним керуванням саморозвантажуючі центрифуги, які вже не потребують важкої фізичної праці. Запроваджується автоматика виробничих процесів. Встановлюється новий газовий насос, автоматика подачі палива для парових котлів. Для розвантаження буряків з автомашин отримано 2 бума і для укладки буряків у високі кагати для тривалого зберігання. Всі старі насоси замінили новими центробіжними. Повністю завод переводиться на електропривід. Упаковка і зашивка мішків з цукром проходить автоматично. Пізніше буде запроваджена хімочистка сирого соку та механічне дробіння вапнякового каменю.

З розвитком цукрової промисловості покращуються умови життя людей. Це вже не ті робітники, які були раніше. В той час вони беруть підвищені зобов’язання, борються за звання бригад і змін комуністичної праці. Першими були колективи, які взяли зобов’язання боротися за звання бригад комуністичної праці: бригада токарів,яку очолював Максимов Михайло Миколайович та бригада слюсарів (керівники – Немченко Федір Степанович і Криворот Іван Опанасович). Взяті зобов’язання вони виконали і їм було присвоєно звання колективів комуністичної праці.

Після всесоюзної наради бригад і ударників комуністичної праці на заводі розгорнулося змагання за високе звання називатися зміною комуністичної праці. 28 грудня 1961 р. колективу зміни в складі 96 чоловік на чолі зі змінним інженером Саповським Д. П. присвоєно звання зміни комуністичної праці.

Поступово майже все устаткування заводу замінено на сучасне, а головне – майже всі процеси автоматизовані і механізовані.

За досягнення високих показників роботи заводу колектив неодноразово нагороджувався першою премією, перехідним Червоним Прапором Ради Міністрів УРСР, Республіканської Ради профспілки, Київського Раднаргоспу і Чернігівського Облрадпрофу, а в 1973 р. – тричі премією і перехідним Червоним Прапором Міністерства харчової промисловості СРСР і ЦК профспілки.

Носівка відома в Україні насамперед завдяки цукрозаводу, його невтомному колективу, директору Заболотному Михайлу Васильовичу, котрий безпосередньо розпочав свою діяльність з лютого 1975 року.

Він – талановитий керівник і організатор, автор багатьох раціоналізаторських пропозицій по вдосконаленню цукровиробництва, член ради Національної Асоціації «Укрцукор», активний громадський діяч – депутат кількох скликань обласної та районної рад, учасник багатьох меценатських акцій по підтримці спортивних, молодіжних заходів, культури, член редколегії районної газети «Носівські вісті». Своєю активною життєвою позицією керівник не говорить про реформи, а активно втілює їх у життя, переслідуючи головну мету: відродити солодку славу України, авторитет бурякосійної Чернігівщини, рідного краю.

Чесні партнерські взаємини в розрахунках, інвестиції коштами, пальним, насінням і засобами захисту рослин, якими завод завжди надійно підставляв плече розвитку буряківництва в регіоні, завжди привертали симпатії сільгоспвиробників до носівських переробників. Зона їх обслуговування сягнула десятків господарств у Борзнянському й Ніжинському районах. Незважаючи на два власні цукрозаводи в своєму районі, особливо в останні роки буряківники Бобровиччини свій вибір зупинили теж на Носівському.

За всю понад тридцятирічну історію керівництва підприємством Заболотним М. В. не було жодного випадку невирішених проблем між переробниками і сільгоспвиробниками. Взаємовигідне партнерсто приносило користь обом сторонам, даючи, насамперед, цукор – продукцію, яка по праву вважається валютою, а також жом, мелясу для харчової промисловості. Навіть у найважчі роки економічного спаду виробництва носівські цукровари залишились на висоті.

Не старіє древній завод, оновлюючи з кожним роком виробництво. Без перебільшення можна сказати, що заводський мікрорайон – це своє містечко цукроварів у Носівці. Тут школа і Будинок культури із спортзалом, житловий масив із сучасними котеджами, дитячий садочок. У парку, біля Будинку культури, за ініціативи його директора – Ємця В.О., створений дитячий майданчик. Із задоволенням відпочиває там дітвора. Літньої пори на відпочинок у парк приїздять діти з інших мікрорайонів міста.

Розповіли жителі нам ще й про період заснування станції Носівка. З їхніх слів наш експедиційний загін дізнався, що станція заснована в 1871 році. На місці сучасного вокзалу-красеня колись стояв невеличкий дерев'яний будиночок. Механізації на станції взагалі ніякої не було, все робилось вручну. Довгий час була одноколійна дорога, а в 1930 р. прокладено другу колію. Станція збільшила свою пропускну спроможність після Великої Вітчизняної війни.

В 1952 р. за планом відомого архітектора Рахманіна було збудовано вокзал (приміщення для пасажирів, буфет, диспетчерська, багажне відділення, перукарня, приміщення для медпункту та інші будинки). Роботи вже проводились механізовано. З 1959 р. семафори замінено світлофорами, що значно полегшило роботу транспортникам.

В подальші роки робітники станції ведуть боротьбу за звання колективу комуністичної праці. Протягом довгого часу станція Носівка виконує завдання по своєчасній відправці вагонів, роботи із їх навантаження та розвантаження, цим самим досягнувши значного скорочення простоїв вагонів. Успіхів колектив станції домігся дякуючи злагодженій роботі всіх робітників станції: службі руху, вантажним робітникам, машиністам паровозів, путійцям, зв’язківцям, робітникам під’їзних колій. Станція відвантажує зерно і цукор, овочі і буряковий жом, живність. А вивантажує буряк і ліс, вугілля і торф, брикет і інші господарські вантажі.

Великі збитки в роботі станції були через неритмічні вантажні роботи у вихідні дні. Вагони, які подавалися на вантажні операції в святкові дні обслуговувались повільно. З метою ліквідації вказаних простоїв, було вжито заходів по організації цілодобового розвантаження. Передовий черговий по станції, ударник комуністичної праці Семенець І.Ф. у співдружності з поїздним диспетчером почав практикувати причеплення вагонів, підготовлених до відправки маневровим паровозом цукрового заводу до резервних паровозів, строго слідкував і не пропускав жодного резервного паровоза без причіпного вагона. В середньому за добу на цій дільниці вагони забирались із станції через 8-14 годин замість 12-24 годин, як було раніше. Та ж практика була вжита в роботі всіх інших змін, що дало можливість зменшити норму простою вагонів на кожну вантажну операцію.

Пізніше начальником станції Шевченком М. була внесена раціоналізаторська пропозиція щодо сполучення витяжного тупика із заводськими коліями. Це допомогло збільшити фронт вивантаження на 20 вагонів, а також зменшити затримку вагонів при подачі на цукровий завод. Колектив станції чітко слідкував за раціональним використанням рухомого складу.

Нині ситуація змінилась.

Вже в умовах гострої економічної кризи почалось неприховане лобіювання впливовими у державі особами інтересів закордонних цукровиробників. І в результаті маємо те, що заслужили: різко зменшились і продовжують зменшуватися площі під цукровими буряками, знижується врожайність, закриваються цукрозаводи, а працюючі, через дефіцит сировини, значно скоротили свої переробні сезони.

У 2008 році ця ситуація зачепила і наш цукровий завод. Він поповнив ряди збанкрутілих заводів України. Перед початком переробного сезону робітникам повідомили цю невтішну новину. Як не намагався самотужки голова правління ВАТ «Носівський цукровий завод» М. В. Заболотний відвернути прийняття такого рішення, але без підтримки міського та районного керівництва відстояти його не зміг. Завод припинив свою роботу. Сировина, яка вже була підготовлена до переробки, була вивезена до Згурівського цукрового заводу. Працівники заводу опинилися на біржі праці.

Після зміни власника і річного простою реорганізоване підприємство відновило свою роботу.

* * *

Погляньмо навколо себе. Ми живемо в державі, яка не знає ні сенсу свого існування, ні мети, ні критеріїв її досягнення. Жоден високопоставлений керівник – від президента і прем`єра до нардепа, не несе реальної відповідальності за плоди свого управління.

Але завдяки старанням простих робітників та спеціалістів, наполегливій праці усіх заводчан цукрозавод знову піднявся, переборюючи усі об’єктивні і штучні негаразди. Завод живе, працює і робить свій вагомий внесок у розвиток держави, в реальне покращення життя своїх трудівників, котрі з покоління у покоління примножують цукрову славу Носівщини.

Скрипчинська Л. М.

Посилання

• Людмила Скрипчинська у Facebook