Симоненко Микола Дмитрович

Микола Симоненко

Микола Дмитрович Симоненко (народився 1, за новим стилем 14 травня 1915, с. Володькова Дівиця Носівського району — помер 18 листопада 1981) — радянський партизан в роки Німецько-радянської війни. Був командиром другого партизанського полку з'єднання «За Батьківщину!». Герой Радянського Союзу (1944). Член КПРС з 1941. Автор книги «В лісах над Остром» (1969).

Біографія

У 1936–1939 — в Червоній Армії.

У вересні 1941 залишений у тилу ворога для організації партизанської боротьби. Був командиром партизанської групи, заступником командира загону, командиром 2-го полку, який здійснив ряд успішних бойових операцій по розгрому гарнізонів ворога, диверсій на залізницях і на шосейних комунікаціях ворога. Партизани полку захопили й утримували до підходу радянських військ кілька переправ через ріки Десну, Дніпро і Прип'ять.

З 1944 — на партійній і господарчій роботі в Чернігівській області.

З 1970 — персональний пенсіонер.

Творчий доробок

• Симоненко М. В лісах над Остром. - К. 1969: Політвидав України. - 74 с.

  Автор розповів про бойові дії партизан у Носівському та Ніжинському районах Чернігівської області, зупинився на найбільш важливих моментах - показав «рейкову війну», яка принесла полку Симоненка визнання, допомогу частинам Радянської Армії у подоланні водних перешкод під час навального наступу.

Критика

У нарисі «Стежками партизанської слави» Петро Медвідь описує випадок, коли через вбивство Симоненком з групою партизанів в бою німецького офіцера, німецькими окупантами було схоплено в селі 100 заручників і розстріляно їх.

Відзнаки

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, медалями.

Стежками партизанської пам'яті

Нарис Петра Медведя в книзі «Славні імена Носівщини»

Фронти другої світової війни прокотилися своєю кривавою колісницею засмученими вулицями села і онімілими душами земляків, на схід у середині вересня 1941 року. Мені не було і двох років, єдине, що залишилося в пам'яті: палахкотять сусідські хати, страшно ревуть корови і виють собаки. Беззахисні жінки з дітьми вибігають з хатин і падають під автоматними чергами... Вогонь наближався до нашої оселі. Сусіди з жахом у очах виганяють у степ худобу, швиденько кидають у візок подушки і рядна. А мати залишає у хаті все добро, і, пригорнувши до серця найцінніше – дитячу колиску з немовлям, під свист куль біжить соняшниками до родинної схованки – великої залізної цистерни. Дядько Карпо Харитонович привіз її з військового аеродрому і закопав у себе на городі.

Але наша хата не спалахнула. Стрілянина раптом ущухла. Запанувала на якусь часину німа, напружена тиша. Потім задеркотіли мотори, на вулицях села з'явилися німецькі мотоциклісти. У запилених зелених мундирах, озброєні «шмайсерами» і обвішані якимись бляшанками, банками, баклагами, ситі й нахабні завойовники Європи. Кажуть, що в центрі села їх зустрічали з хлібом-сіллю. Може, й так. Бо коли з'явився німецький комендант, охочих послужити старостою і в поліції було немало. І чи не найперші товпились до окупантського корита колишні активісти колгоспного руху. Серед них був і наш недалекий сусіда Василь Ковальчук, якого за особисті заслуги під час колективізації прозвали Більшовиком.

В перші місяці окупації про дії партизанів не було ні слуху, ні духу. Пізніше, вже в роки незалежності України, я прочитав дуже цікаві документальні матеріали під грифом «Сов. секретно» про історію партизанського руху на Чернігівщині. Це підтвердив також ніжинський історик Віктор Ємельянов у документальному творі «Партизани».

Відверто кажучи, мене дуже вразив звіт про організацію підпілля, як і сама доля першого секретаря Носівського райкому КП(б)У Михайла Стратілата. Оцінюючи спроби організувати підпільну роботу в 1941-1943 роках, він писав:

«Обком партії дав мені план створити одинадцять підпільних організацій. Чому саме одинадцять, я не знаю. Я зв'язався з секретарем обкому Олексієм Федоровим і запитав: «Створювати підпільні парторганізації з місцевих людей, чи з нових, яких ще на місцях не знають?»

Мені відповіли: «Комплектуйте зі своїх людей». Я так і зробив, але скоро пересвідчився, що з цього нічого не вийшло...».

Стратілат діє на свій страх і ризик, але час був втрачений. Цитую його звіт у штаб партизанського руху в Україні.

«... Більшість товаришів з приходом німців утекли. Секретар підпільної організації на цукрозаводі не витримав, утік. Доїхав до Ніжина, а там його затримали. Доля невідома.

Організація була укомплектована товаришами Ніжинського райкому – вони теж розбіглись. Третій секретар Носівського РК в січні 1942 року пішов провідать сім'ю і не повернувся. В Прилуцькому районі влаштувався вчителем, фашисти викрили і розстріляли. Другий секретар Бобровицького РК партії попав у поліцію, здався і його стратили...».

Майже через три роки бойового командира Михайла Стратілата не стане. Він полетить військовим літаком доповідати у Москву про бойові дії партизанів на Носівщині, а потім загадково зникне назавжди... Власне, та загадка була всіма розгадана, але всі про це мовчали, щоб не повторити долі Стратілата.

… То був час підлості і страху, марних жертв, але водночас то був і час всенародного героїзму простих людей, їхньої самовідданої боротьби заради перемоги над фашизмом. Тяжкі випробування все поставили на свої місця і все назвали своїми іменами.

До війни про Миколу Симоненка у Носівському районі майже ніхто не знав. Виріс без батька у великих злиднях. З раннього сирітського дитинства терпів велику несправедливість, бо правий той, хто сильніший, а його боронити нікому. Та не розгубив Микола доброти душі. Покладаючись лише на власні сили, завжди захищав слабших. Щоправда, за те йому нерідко перепадало на горіхи. Може, завдяки цьому і засвоїв просту істину: «Добро повинно бути з кулаками».

Симоненко з юних літ готував себе до життєвих випробувань, активно займався спортом, влучно стріляв, був вольовим, кмітливим хлопцем. Не пас задніх і в комсомольській роботі, що тоді особливо цінувалося. Мабуть, саме через це примітили його у військкоматі і направили служити у Кремлівську дивізію імені Фелікса Дзержинського, а після повернення зі служби він почав працювати в районному відділенні ТСОВІАХІМу.

В п'ятдесяті роки, коли я закінчував середню школу і подавав надії у малярстві, Микола Дмитрович, який був тоді секретарем колгоспної парт-організації, доручав мені за трудодні, які записувалися матері, випускати колгоспну стіннівку і писати гасла до революційних свят. Завдяки цьому мені часто вечорами вдавалося сидіти у сільському клубі до півночі серед колишніх партизанів. Вони випивали по чарці, закусуючи оселедцем та цибулею, і по якімсь часі починали: «А пам'ятаєш?»... Я затамовував подих і з цікавістю слухав їхні спогади. Микола Симоненко згадував:

- На перших порах не було ніякої єдності. Дали мені групу з дванадцяти чоловік - пішли у ліс. Повинні були діяти за командою Стратілата. На хуторі Сулак зустрілись з групою Кузьми Огієнка, домовилися об'єднатися. Стало 26 чоловік. Командиром вибрали мене.

Від Стратілата ніякої команди не надходило. Через 5-6 днів виникли суперечки: старий активіст Яків Погребний запропонував розійтись, притаїтись, хто де може, зачекати кращих часів. Але Симоненко не погодився. Разом з оточенцями Олександром Шеверьовим, Гришею-морячком та Василем Байбуровим на Сіриковому острові почали організовувати партизанський загін із жителів навколишніх сіл. Першими прийшли у ліс Іван Данилович (Дем'янович?) Костюченко з сином Гравієм, Степан Ващенко, Микола Медвідь, Василь Крапив'янський, Ольга Желязо, Марія Бідненко, Михайло Іванов, Олександр Свириденко з сестрою, Клим Скотар з дружиною і сином. А коли організувались, то почали й діяти. Серед них був і колишній матрос Чорноморського Флоту Іван Іванович Станжур.

Дуже цікава і нелегка доля у цієї відважної людини. Війну Іван Станжур зустрів в Одесі на крейсері «Червона Україна». Коли командування відбирало добровольців на виконання особливої операції, щоб відбити у німців водокачку під Біляєвкою і дати Одесі воду, він попросився першим. З бойового завдання повернулися одиниці. Серед них – Іван Станжур. Воював в Новоросійську, брав участь в обороні Севастополя, де був тяжко поранений в голову. В госпіталі дали довідку: «Зняти з обліку. До військової служби не придатний». Але бажання помститися ворогові ніхто не міг відібрати. Станжур з посвідченням інваліда першої групи на руках і орденом «Червоної Зірки» на грудях повернувся до рідного села. Загоївши рани, він роздобув зброю і подався у ліс до партизанів.

Дуже скоро про ратні справи партизанів на чолі з Миколою Симоненком заговорили по всій Чернігівщині. Забрав він спокій і в німецького коменданта м. Ніжина майора Вінклера, про що свідчить наказ останнього, який прочитав я не так давно у музейних архівах.

«В лісах Ніжинського гебітскомісаріату орудує банда жителя села В. Дівиця Миколи Симоненка. Бандити озброєні, роблять нальоти на поліцейські стани, грабують і убивають людей, які допомагають новій владі, скидають під укіс військові ешелони, що рухаються на фронт.

За поїмку предводителя банди Миколи Симоненка військове командування призначило нагороду 30.000 марок і 10 га землі». За голову Миколи Крапив'янського, як ви пригадуєте, майор Гетт намагався розплатитися карбованцями, а землі зовсім не обіцяв, мабуть, не почувався в Україні так певно, як майор Вінклер.

Цікаво, що активний «розкулачник», але не такий активний партизан Яків Погребний після невдалого бою біля села Гусавка з загону зник, довго відсиджувався у погребі вчительки Антоніни Іванівни Сірик і повернувся до партизанів лише перед самим вступом радянських військ на Чернігівщину.

Отак, сидячи теплим весняним вечором у сільському клубі серед колишніх месників, я вперше почув правду про партизанську війну. І не тільки про Погребного, на той час голову колгоспу, пихатого вельможу, який з металом в голосі гнав жінок, в тому числі й мою матір, пізньої осені до Ляшенкових садів копати буряки, а й про Героя Радянського Союзу Івана Бовкуна, командира партизанського з'єднання «За Батьківщину!». Але про нього трохи згодом.

Взагалі Симоненко, як підтверджують очевидці, мав особливе партизанське щастя. У бійців навіть було таке повір'я: «Якщо в бій ідеш під командою Симоненка, то буде успіх, повернемось на базу живими».

Микола Дмитрович провів десятки блискучих операцій. Його бойовий товариш Іван Іванович Станжур, який свято береже пам'ять про свого командира, зараз часто розповідає молоді села, як Симоненко вміло розробив і очолив операцію по знищенню бронепоїзда «Адольф Гітлер». Іншим разом він особисто роззброїв Мринську комендатуру, розігнав поліцейське весілля у Кукшині, захопив в полон німецького офіцера з важливими документами.

Тільки одного дня (це було 9 квітня 1943 року) партизани на чолі з Симоненком пустили під укіс три ешелони з ворожою бойовою технікою.

Правда, одного разу примхлива фортуна ледь не зрадила Симоненка. З групою партизанів він прийшов у рідне село і зупинився в сестри, щоб під покровом ночі винести захований у клуні кулемет. Випадково зустрівся з однокласником і в довірливій розмові розповів йому про свою мету відвідин села. А той, виявляється, служив у поліції, і на світанку привів до обійстя сестри карателів.

Зав'язався жорстокий нерівний бій. Бійці, відступаючи, вбили есесівця і собаку. Тяжко був поранений старий партизан Іван Костюченко. Щоб не бути тягарем для бойових друзів, він останню кулю пустив у себе. Іншим п'ятьом вдалося втекти, пробиваючи шлях гранатами.

Наступного дня, з метою помсти за вбитого офіцера, окупанти схопили в селі 100 заручників і розстріляли їх. Після цього всі червонопартизанці, хто міг носити зброю, пішли в ліс.

З дитинства пам'ятаю: мої земляки за цю трагедію ніколи не звинили Симоненка.

... Майже двадцять років пройшло, як не стало Миколи Дмитровича. Але добра пам'ять про нього живе на Носівщині і досі. Люди похилого віку частенько згадують не тільки про бойові подвиги партизанського командира, а й про його совістливе серце. Перебуваючи на керівних посадах, Симоненко вигідно вирізнявся на тлі тодішньої суцільної демагогії: він активно вникав у конкретне життя, вболівав за кожну людську долю.

Пам'ятаю, як Микола Дмитрович прикріплював Золоту Зірку на святковий костюм і їхав до Києва рятувати земляків від несправедливого суду за колоски, або клопотати перед приймальною комісією, щоб сина партизана зарахували до інституту. Він глибоко знав життя селян, і, не дивлячись на заслуги, нічим себе не відокремлював від простих людей. Саме ця риса так вдало поєднувала Миколу Симоненка з бойовим побратимом Іваном Бовкуном.

Медвідь Петро Іванович

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Симоненко_Микола_Дмитрович

Джерела

• Українська радянська енциклопедія
• Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6. / П. Медвідь. Стежками партизанської слави. Сторінки 270–274.