Черненко Віктор Павлович

Віктор Черненко

Віктор Павлович Черненко (народився 17 серпня 1943 у службовому залізничному приміщенні на роз'їзді 117 км залізниці Київ-Ніжин, поблизу села Сулак) — моряк, транспортник, громадський діяч.

До життєпису

В 13 років вперше одягнув флотську форму. 20 років прослужив на Балтійському флоті.

У вересні 1968 на судні «Василь Головін» брав участь у пошуково-рятувальних заходах в Індійському океані з пошуку радянського безпілотного космічного корабля «Зонд-5» (7К-Л1 № 11).

Відвідав кілька зарубіжних країн, серед яких Мадагаскар, Сейшельські острови, Маврикій, Південний Ємен, Індію.

Станом на 2013 працював начальником навчального центру водних шляхів та гідроспоруд ДП "Укрводшлях". Станом на червень 2019 — на пенсії.

Громадська діяльність

Був керівником Носівського відділення Товариства "Чернігівське земляцтво" в м. Києві (з ? до 2014).

За земляцьким штурвалом

Віктор Черненко біля пам'ятки Віктору Міщенку у Сулаку

Нарис В'ячеслава Михайлишина в газеті «Отчий поріг», жовтень, 2013 р. № 10, стор. 8.

Легкий стукіт коліс електрички з Ніжина луною відгукнувся за річечкою Дівицею, що тихо голубіла в'юнкою стрічкою під лісом. Прошипівши гальмами, електричка зупинилася на залізничній платформі Червоні Партизани. Забрала людей. Пролунав сигнал – і, набираючи швидкість, помчала на Київ, залишаючи порожню платформу і будиночок залізничників, що стоїть впритул до колії, який до і після війни був блок-постом. Саме в ньому на світ з'явився Віктор Черненко, первісток у подружжя Павла і Тетяни Черненків. Народження сина в нелегкий час війни, коли радянські війська стрімко звільняли рідну Україну від ворога, знаменувало близький кінець війни і початок мирного життя. В імені Віктор батьки вбачали неминучу Перемогу.

Пишається Віктор Павлович своїм родом, коріння якого глибоко вросло в носівську землю. Батько, Павло Черненко, народився в с. Кам'янське Запорізької губернії (нині Дніпродзержинськ Дніпропетровської області), де його батьки були на заробітках. Працював на залізниці, деякий час у колгоспі. Довелося йому стати учасником Фінської військової кампанії. На початку Великої Вітчизняної війни потрапив у полон на станції Бобрик і перебував у Дарницькому концтаборі, звідкіля етапом був переправлений до концтабору в Польщі. У вересні 1942 року тікає з полону. Оклигавши, подався до партизанського з'єднання "За Батьківщину" під командуванням І. М. Бовкуна. Отримавши завдання збирати інформацію про рух ворожої техніки та живої сили, влаштувався обхідником на залізницю. Після війни працював стрілочником в Дарниці і на Києві-товарному.

Мати, Тетяна Павлівна (дівоче прізвище Шевченко), народилася в сім'ї лісівника. Теж брала участь у партизанському русі: збирала інформацію про рух поїздів на дільниці Ніжин/Київ, допомагала у підриві залізничної колії та ворожих поїздів.

Успадкувавши найкращі батьківські риси, Віктор Павлович стійко сприймав і вперто долав життєві дороги, попри всілякі труднощі, без сторонньої допомоги. Закінчивши середню школу, працював підсобним робітником на будівництві в Дарницькій дистанції шляху, водієм електро та автонавантажувача на складі Південно/Західної залізниці в Києві.

У грудні 1961 року всім селом проводжали Віктора до армії. Служити довелося в ракетних військах стратегічного призначення Прикарпатського військового округу. Саме тут навчався сержант Черненко у вечірній партшколі при політвідділі дивізії. І саме тут вирішив поступити до Кронштадтської морехідної школи. Закінчивши успішно мореходку, проходив практику на Балтійському морі.

Як відомо, море сильних любить. І це довів молодий моряк у складних умовах, коли відразу по закінченні морехідної школи доля закинула його у складі екіпажу на проводку підводних човнів для поповнення групи бойових кораблів у Середземному морі. Довелося служити на океанографічному судні "Глобус", а пізніше на флотській "домівці" – експедиційно/океанографічному судні "Василий Головнин", яке на той час було високотехнічно оснащене і рівень збору ним інформації у світовому океані, космосі й на землі був надзвичайно високим.

Найяскравіші спогади Віктора Павловича пов'язані з виконанням в 1968 році державного завдання по виявленню в Індійському океані й підняттю на судно супутника "Зонд/5".

Знаходячись постійно в експедиціях, доводилося Віктору Черненку сходити на береги Норвегії, Німеччини, Гібралтару, Йемену, островів Маврикій, Мадагаскар, Сейшельських островів та багатьох інших країн. Екзотика заморських країв вражала моряка та водночас наводила ностальгію за рідною Україною, своїм мальовничим селом.

Після служби на флоті Віктор Павлович повертається в Україну. Працює на різних інженерно-керівних посадах в Інституті "Укрдіпрорічтранс", у складі експедицій на пошукових роботах. Тож довелося об'їздити майже всю європейську частину Росії, Прибалтику, Білорусь, Україну.

Жага до знань, до нового переповнювала Віктора Черненка. Працюючи, він закінчив Київський річковий технікум і Київський держуніверситет ім. Т. Г. Шевченка. Його чесність, принциповість, об'єктивність відіграли велику роль у призначенні його членом парткомісії по персональних справах Подільського райкому КПУ, який тоді очолював І. М. Салій. Глибоко вивчаючи справи, домігся зняття наклепів, звільнення від необгрунтованого, незаконного покарання з багатьох чесних членів партії.

З 1983 року Віктор Павлович Черненко працює начальником навчального центру водних шляхів та гідроспоруд державного підприємства "Укрводшлях". Віддаючи свої знання і досвід, він домігся поліпшення роботи навчального центру, зміцнивши його матеріальну базу, створивши відповідальну і творчу атмосферу в колективі.

Його цілеспрямованість, вболівання за спільну справу, вміння згуртувати однодумців – чи не головні риси його характеру. Тож не дивно, що вкотре обирають Віктора Павловича головою Носівського відділення Чернігівського земляцтва. Він знаходить час і для сім'ї, і для роботи, і для земляцтва.

А ще Віктор Павлович опікується випуском колективної книги про земляків "Ми – з Носівщини", особисто відвідує ветеранів, вболіває за кожного земляка. Він встигає взяти участь у всіх заходах, які проводить Носівське відділення і Рада Чернігівського земляцтва. Дивуєшся його енергії, ентузіазму. Тож земляцький штурвал у надійних руках.

Вячеслав МИХАЙЛИШИН, заступник голови Носівського відділення

Патріот теплої душі

Нарис Миколи Скрипця для Енциклопедії Носівщини, червень 2022

Носівське відділення Чернігівського земляцтва в Києві завжди у вирі сьогодення, брало початок із далеких дев'яностих минулого століття, коли Україна окреслювала свій шлях нелегкої, але світлої незалежності. Першим її очільником був Микола Ляшенко, видавець, патріот рідного краю. Він разом із Віктором Черненком, Петром Медведем, Григорієм Шкребелем заклав фундамент організації, яка об'єднала у столиці України наших краян — носівчан. Після Миколи Ляшенка впродовж багатьох років земляцтво взяв під свою опіку Віктор Черненко. Людина енергійна, він об'єднав біля себе творчих особистостей і направив діяльність земляцтва на конкретну патріотичну роботу. Зустрічі з учнями у школах району, в Києві, запам'яталися багатьом цікавими фактами із життя Носівщини. На заходи Віктор Павлович залучав відомих земляків, яким було чим поділитися зі слухачами.

Він разом з Петром Кропивянським — партизаном, людиною незвичайної долі, був нерідким гостем в освітніх закладах і сусіднього району, Ніжинського. Їм було що розповісти, поділитися спогадами, адже підпілля і партизанський загін у роки Другої світової війни діяв у лісах Носівшини в урочищі Орішне і завдавав немало клопотів фашистам. До речі, Віктор Черненко багато років займається вивченням шляху краян-месників і долі його керівників, дехто з яких зник у лабіринтах сталінських катівень. З матеріалами своїх пошуків неодноразово ознайомлював читачів районної газети «Носівські вісті».

Незабутня була зустріч, яка запам'яталася не на один рік, у залі центрального офісу Чернігівського земляцтва з Григорієм Ващенком (нині покійним), автором кількох книг спогадів про своє життя і долю односельців-носівчан. Представники всіх земляцтв чернігівщини з цікавістю ознайомилися з історією нашого рідного краю. Віктору Черненку і Григорію Ващенку доводилося спростовувати спрощені думки деяких присутніх про діяльність підпілля і руху опору фашистам у нашій області.

Проживаючи у Сулаці, Віктор Павлович не забуває і рідну сільську школу, допомагаючи їй разом із земляцтвом.

Де б він не перебував, ніколи не був осторонь людських доль. Так, ще у далекому 1967 році, коли він був у відрядженні в Калінінградській області, його вразила доля дівчат — остарбайтерів різних національностей у цьому наземному пеклі, і яких знищив смерш Білоруського фронту. Понад десять тисяч безневинних жінок було розстріляно за кілька днів неподалік Кенігсберга так званими «визволителями». Дізнавшись, що журналіст з Рівенщини хоче видати книгу про ті події понад півстолітньої давності, він разом із земляком Валентином Бондаренком допомагає її видати, вважаючи, що про такі трагедії сучасники повинні знати. Подібне творять, на жаль, сьогодні і в Україні рашисти – «визволителі». Ми не повинні мовчки спостерігати, опускаючись повільно у непомітну яму бездуховності, забувати про своє коріння, яке засипається щоднини шкарубкими руками буденщини, а боротися щомиті за свою душу і пам'ять нашої минувшини – таке життєве кредо нашого земляка (такий він по життю).

До багатьох знакових подій на Носівщині залучалося земляцтво на чолі з Віктором Черненком. Він з Віталієм Давиденком був одним з ініціаторів встановлення пам'ятника Воїнам афганцям у райцентрі. Протягом кількох років освітнім закладам району ним виписувалася газета Чернігівського земляцтва «Отчий поріг». А подорожі історичними місцями Чернігівщини, зустрічі земляків у тісному колі, вітання з днем народження – це все непомітна, але така потрібна клопітка щоденна робота очільника товариства.

Носівське земляцтво живе, працює в складному розвої сучасних подій у нашій державі. Керівництво ним Віктор Черненко передав у руки Юрія Пероганича, відомого українського громадського діяча, а сам, не дивлячись на свої розмаїті роки, завжди у творчому пошуку: листується з краєзнавцями, шукає матеріали у державних архівах про наш край, та й роботи на обійсті вистачає, земля любить теплу душу і руки, а в нього вони такі.

Микола Скрипець

Посилання

• "Отчий поріг", серпень, 2013 р. № 8, стор. 2