Носівський цукровий завод

Фото з обкладинки буклету «Носівський цукрозавод — учора, сьогодні, завтра»

ТОВ «Носівський цукровий завод» — підприємство в Носівці. 21 лютого 2018 змінило вид діяльності з «Виробництво цукру» на «Складське господарство».

Цукровим заводом називається мікрорайон на півдні Носівки.

На цьому місці завод з 1885. Працівники заводу проживали у поселенні Літки.

Колишнє найбільше промислове підприємство колишнього Носівського району, на якому були зайняті 540 працівників, переробляло за сезон по 120 тисяч тон цукросировини і давало найбільше надходжень до районного бюджету.

Пік потужності підприємства припав на на 2002 рік — річний обсяг виробленої продукції склав близько 30 мільйонів гривень.

Люди

Понад 30 років, з лютого 1975 директором заводу працював Заболотний Михайло Васильович.

29 серпня 2019 Лановлюк Віталій Юрійович замінив на посаді керівника Кудіна Валентина Миколайовича.

11 січня 2020 Войтко Ігор Анатолійович змінив Лановлюка Віталія Юрійовича.

Історія розбудови і розвитку цукрового заводу

Фрагменти нарису Л. М. Скрипчинської в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Граф Мусін-Пушкін побудував цукровий завод. Спочатку завод знаходився в центрі міста (де тепер лікарня).

Більшість заводів царської Росії були старими заводами із деякими елементами механізації. Всі зовнішні роботи виконувались вручну. Завод знаходився в невеличкому одноповерховому будинку. Машини в той час були прості. Сікли буряки коногоном. Буряки поступали через невеликі подачі-елеватори. Апарати, де варилась стружка, мали вигляд ящиків. Сік варився в баках. Після проварки цукор пробілювався в ящиках-центрифугах. Трясушками цукор поступав у сушки. Так було до 1884 р.

У 1885 завод перенесли і збудували на місці теперішнього. Техніка стала кращою, машини більш удосконалені. Майстерні не було довгий час, а був лише намет. Майстерню збудовано в 1905 р., верстати працювали від ручного приводу – біля кожного верстата стояли 3 чоловіки, котрі крутили корбу. Енергетика на заводі була слаба, користувалися керосиновими лампами і свічками. Парових машин було 9, на кожний агрегат стояла окрема парова машина. Із загальної кількості котлів тільки декілька були водотрубні, решту котлів становили низькопродуктивні котли – циліндричні, жаротрубні з тиском пари в 4-5 атмосфер. Завод переробляв 3 тисячі центнерів буряків на добу. Змін було дві, по 12 годин зміна. Робітників на зміні було 70 чоловік, а всього робітників працювало на заводі 150 чоловік. Відходи і жом вивозилися кіньми. Вапняна грязюка вивозилась вагонеткою, яку тягав кінь.

На завод поступало біля 100 підвід цукрового буряку на добу. Вантажників було чоловік 60. Розвантаження і накидання йшло ланцюжком. В бурячній стояло 6 чоловік. Маленька бурячна яма була пристосована лише для завозу буряка підводами. Коней працювало на заводі 75-80, дивлячись по погоді.

Дуже тяжкою була праця кочегарів, котрі працювали на парових котлах системи «Ферберн», вони навіть шлак вигрібали на себе. Але ще важчою була праця робітників під котлами при виносці вручну гарячого попелу: люди задихались від газів.

Про те, як важко було працювати на цукрозаводі, особливо в сезон виробництва цукру, склались в той час вірші про Носівський цукрозавод, в яких говорилось:

Як наварять нам борщу, хоч собаці підтащу.
Ми кісточки обгризем, на роботу рано йдем.
А з роботи пізно йдем,
Дрібнесенькі сльози ллєм.

У 1905 р. коли розпочались повстання і страйки робітників, піднялись і робітники заводу. Бо праця робітників була дуже тяжкою, заробітну плату за 12-годинний робочий день отримували таку, що не могли прогодувати сім'ю. Профвідпустка не надавалася, зарплата за час хвороби не виплачувалась. Робітники, що жили дуже далеко, не могли ходити на ночівлю додому, тож жили у необлаштованих бараках і спали на нарах. На заводі не було ні кіно, ні клубу, читання літератури переслідувалось.

Тоді директором заводу був Булашевич. Робітники дали гудок, зібралися біля контори і запросили директора. Перед директором поставили вимогу – зменшити робочий день і збільшити заробітну плату. Зарплата була «що Бог положить механіку на душу». В кожного працівника була розрахункова книжка. З цією книжкою робітник ішов до механіка, а той зазначав у книжці: збільшувати заробітну плату, чи зменшувати. Директор частково виконав вимоги трудівників – зменшив робочий день з 12 до 10 годин. Викликав ще й сотню донських козаків для утихомирення робітників. Патрулі день і ніч охороняли завод і квартиру директора та інших службовців. Таким становище залишалося до 1908 р.

В 1911 р. розпочалась перебудова заводу. Завод зняли з фундаменту, вигнали стіни. Допомагало перебудовувати завод Сумське машиннобудівне товариство. Всі старі машини викинули, а лише залишилась центральна машина. Після перебудови, завод став переробляти 6 тисяч центнерів буряків на добу. Директором вже тепер був Двяков, бо Булашевич застрелився у Ніжині.

В 1917 р. почалась революція. В листопаді-грудні 1917 р. була сформована більшовицька ініціативна група, до складу якої ввійшли фронтовики і співчуваючі більшовикам.

19 грудня 1918 р. кайзерівці захопили Носівку. Вони поновили старі порядки, розстрілювали усіх, хто співчував Радам, вивозили зерно, худобу, с/г продукти, різні цінності. За два місяці такого хазяйнування окупанти стягли з жителів Носівки 109613 крб.

Після того, як влада перейшла до рук робітників та селян, при заводі був обраний заводський комітет, який складався з 20 чоловік.

З 1919 р. пішли банди. Спочатку на завод з'явились німці, їх був батальйон. Після німців прибули денікінці, за ними – петлюрівці. З бандами вели постійну боротьбу партизани. Банди грабували народ, грабували завод. Вони все вивозили і забирали, що могли. Були випадки, коли наскакували вночі, вимагали хліба, сала, коней. Вдруге повернулись денікінці на завод в 1920 і спалили всі будинки, які були в Малій Носівці, на заводі, на графському хуторі. Залишився лише завод, майстерня, лікарня і два приймальні будинки (на території автоколони). Будинків було близько 60.

У 1920 р. відновилося виробництво. Виробітку цукру було мало, бо мало було посівів. Самим тяжким для цукрової промисловості був сезон 1921-1922 рр., коли виробництво цукру знизилося до 4%, порівняно з 1913 р. Вітри, дощі, град, різні шкідники, гусінь і засуха привели до загибелі значної частини посівів буряків, а буряки, які залишились, були низької якості.

Закінчення громадянської війни, розгром інтервентів дали можливість нашій країні перейти до мирного будівництва. Сезон 1922-1923 рр. був першим сезоном для цукрової промисловості, який проходив у більш-менш сприятливих умовах.

З 1925 по 1940 завод з року в рік весь час удосконалювався, особливо в останні роки перед Вітчизняною війною. В 1928, до кінця відбудовчого періоду, виробіток цукру майже досягнув довоєнного рівня. За період довоєнних п’ятирічок (1929-1940) наша країна перетворилась в країну колгоспно-індустріальну. Колективізація сільського господарства і низка заходів, прийнятих в роки довоєнних п’ятирічок по піднесенню сільського господарства, зіграли позитивну роль в справі вирощування цукрового буряка і забезпечення цукрової промисловості сировиною. В ці роки проводяться великі роботи по розширенню і зміцненню технічної бази, механізації робіт, по будівництву залізниць, які з'єднують заводи з магістральними шляхами. Все це дозволило із року в рік збільшувати випуск цукру.

В 1941 розпочалась Вітчизняна війна. На околиці поселення Літки під час відступу Червоної Армії знаходилася зенітна батарея. Завод був евакуйований, але зупинився в Дарниці, звідки німці його повернули, відбудували і почали експлуатувати. Але завод працював дуже погано. Серед робітників заводу в даний час активно діяли партизани – колишні робітники цього заводу: Невінський, Кабанець та інші. Партизани систематично робили напади на окупантів і дезорганізовували весь хід виробництва. Завдяки партизанам завод не був зірваний німцями під час відступу. Проте були пошкоджені парові котли, спалений клуб, склад, магазин, вивезені матеріальні цінності та лабораторне устаткування. Після визволення, дякуючи ентузіазмові робітників, завод був відбудований за три місяці і в грудні 1943 давав уже продукцію для країни.

Більше 100 чоловік робітників цукрозаводу не повернулися з війни до своїх сімей. В тому числі колишній директор цукрозаводу Омельченко С. Є. і секретар парторганізації Радзик І. А.

В 1949 цукрова промисловість повністю вилікувалась від ран, які були нанесені війною, в 1950 випуск цукру перевищив уже довоєнний (1940).

В останні роки п’ятої п’ятирічки (1951-1955) продовжувалась реконструкція заводу, механізація та автоматизація виробничих процесів і нового обладнання.

В 1963 відбувається нова реконструкція заводу – переробка буряка становить вже 10 тисяч центнерів на добу. Встановлюється нове обладнання: фільтр-преси, дискові фільтри, які будуть обслуговуватись 2 чоловіками (7 чол. раніше). Встановлюються з програмним керуванням саморозвантажуючі центрифуги, які вже не потребують важкої фізичної праці. Запроваджується автоматика виробничих процесів. Встановлюється новий газовий насос, автоматика подачі палива для парових котлів. Для розвантаження буряків з автомашин отримано 2 бума і для укладки буряків у високі кагати для тривалого зберігання. Всі старі насоси замінили новими центробіжними. Повністю завод переводиться на електропривід. Упаковка і зашивка мішків з цукром проходить автоматично. Пізніше буде запроваджена хімочистка сирого соку та механічне дробіння вапнякового каменю.

З розвитком цукрової промисловості покращуються умови життя людей. Це вже не ті робітники, які були раніше. В той час вони беруть підвищені зобов’язання, борються за звання бригад і змін комуністичної праці. Першими були колективи, які взяли зобов’язання боротися за звання бригад комуністичної праці: бригада токарів,яку очолював Максимов Михайло Миколайович та бригада слюсарів (керівники – Немченко Федір Степанович і Криворот Іван Опанасович). Взяті зобов’язання вони виконали і їм було присвоєно звання колективів комуністичної праці.

Після всесоюзної наради бригад і ударників комуністичної праці на заводі розгорнулося змагання за високе звання називатися зміною комуністичної праці. 28 грудня 1961 р. колективу зміни в складі 96 чоловік на чолі зі змінним інженером Саповським Д. П. присвоєно звання зміни комуністичної праці.

Поступово майже все устаткування заводу замінено на сучасне, а головне – майже всі процеси автоматизовані і механізовані.

За досягнення високих показників роботи заводу колектив неодноразово нагороджувався першою премією, перехідним Червоним Прапором Ради Міністрів УРСР, Республіканської Ради профспілки, Київського Раднаргоспу і Чернігівського Облрадпрофу, а в 1973 р. – тричі премією і перехідним Червоним Прапором Міністерства харчової промисловості СРСР і ЦК профспілки.

Носівка відома в Україні насамперед завдяки цукрозаводу, його невтомному колективу, директору Заболотному Михайлу Васильовичу, котрий безпосередньо розпочав свою діяльність з лютого 1975 року.

Він – талановитий керівник і організатор, автор багатьох раціоналізаторських пропозицій по вдосконаленню цукровиробництва, член ради Національної Асоціації «Укрцукор», активний громадський діяч – депутат кількох скликань обласної та районної рад, учасник багатьох меценатських акцій по підтримці спортивних, молодіжних заходів, культури, член редколегії районної газети «Носівські вісті». Своєю активною життєвою позицією керівник не говорить про реформи, а активно втілює їх у життя, переслідуючи головну мету: відродити солодку славу України, авторитет бурякосійної Чернігівщини, рідного краю.

Чесні партнерські взаємини в розрахунках, інвестиції коштами, пальним, насінням і засобами захисту рослин, якими завод завжди надійно підставляв плече розвитку буряківництва в регіоні, завжди привертали симпатії сільгоспвиробників до носівських переробників. Зона їх обслуговування сягнула десятків господарств у Борзнянському й Ніжинському районах. Незважаючи на два власні цукрозаводи в своєму районі, особливо в останні роки буряківники Бобровиччини свій вибір зупинили теж на Носівському.

За всю понад тридцятирічну історію керівництва підприємством Заболотним М. В. не було жодного випадку невирішених проблем між переробниками і сільгоспвиробниками. Взаємовигідне партнерсто приносило користь обом сторонам, даючи, насамперед, цукор – продукцію, яка по праву вважається валютою, а також жом, мелясу для харчової промисловості. Навіть у найважчі роки економічного спаду виробництва носівські цукровари залишились на висоті.

Не старіє древній завод, оновлюючи з кожним роком виробництво. Без перебільшення можна сказати, що заводський мікрорайон – це своє містечко цукроварів у Носівці. Тут школа і Будинок культури із спортзалом, житловий масив із сучасними котеджами, дитячий садочок. У парку, біля Будинку культури, за ініціативи його директора – Ємця В.О., створений дитячий майданчик. Із задоволенням відпочиває там дітвора. Літньої пори на відпочинок у парк приїздять діти з інших мікрорайонів міста.

…

Нині ситуація змінилась.

Вже в умовах гострої економічної кризи почалось неприховане лобіювання впливовими у державі особами інтересів закордонних цукровиробників. І в результаті маємо те, що заслужили: різко зменшились і продовжують зменшуватися площі під цукровими буряками, знижується врожайність, закриваються цукрозаводи, а працюючі, через дефіцит сировини, значно скоротили свої переробні сезони.

Носівський цукровий завод у 2007 році, автор фото Владислав Сябер

У 2008 році ця ситуація зачепила і наш цукровий завод. Він поповнив ряди збанкрутілих заводів України. Перед початком переробного сезону робітникам повідомили цю невтішну новину. Як не намагався самотужки голова правління ВАТ «Носівський цукровий завод» М. В. Заболотний відвернути прийняття такого рішення, але без підтримки міського та районного керівництва відстояти його не зміг. Завод припинив свою роботу. Сировина, яка вже була підготовлена до переробки, була вивезена до Згурівського цукрового заводу. Працівники заводу опинилися на біржі праці.

Після зміни власника і річного простою реорганізоване підприємство відновило свою роботу.

* * *

Погляньмо навколо себе. Ми живемо в державі, яка не знає ні сенсу свого існування, ні мети, ні критеріїв її досягнення. Жоден високопоставлений керівник – від президента і прем'єра до нардепа, не несе реальної відповідальності за плоди свого управління.

Але завдяки старанням простих робітників та спеціалістів, наполегливій праці усіх заводчан цукрозавод знову піднявся, переборюючи усі об'єктивні і штучні негаразди. Завод живе, працює і робить свій вагомий внесок у розвиток держави, в реальне покращення життя своїх трудівників, котрі з покоління у покоління примножують цукрову славу Носівщини.

Скрипчинська Л. М.