Власенко Григорій Зіновійович

Григорій Власенко

Григорій Зіновійович Власенко (27 жовтня 1931, народився в селі Червонопартизанському, нині Володькова Дівиця — помер 15 серпня 2013 в селі Ясна Зірка) — український краєзнавець, письменник, голова колгоспу в селі Ясна Зірка (1961–1967).

Життєпис

Народився в сім'ї хліборобів Зіновія Марковича і Одарки Савівни. Підлітком осиротів.

1955 вступив до Чернігівської школи підготовки керівних колгоспних кадрів, яку реорганізували в зоотехнікум. Одержав диплом агронома з відзнакою.

Заочно закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Працював економістом, бригадиром, агрономом і головою артілі імені Карла Маркса в селі Ясна Зірка Носівського району (1961–1967). Потім працював старшим агрономом.

Творчість

Трилогія Григорія Власенка

Автор книг про рідний край:

• «Двокрилля» (спільно з М. О. Адаменком),
• «Від серця до серця»,
• «Під небом грозовим і чистим», 2006.
• «Пам'ять невгамовна», Чернігів, видавництво «Чернігівські обереги», 2009.
• Тритомник: «Не поле перейти» -І том, «Ніхто не забутий» - ІІ том, «Хліб і кохання» - ІІІ том. Чернігів, видавець Лозовий В.М., 2011 рік.

У книзі «Під небом грозовим і чистим» освітлюється партизанський рух на Чернігівщині без прикрас та ідеологічних домислів радянської доби.

Відзнаки

Нагороджений медаллю «За трудову доблесть».

Моє повноліття

Нарис «Моє повноліття» в газеті «Отчий поріг», листопад, 2011 р. № 11, стор. 14. Посилання. Автор нарису: Віктор Черненко

Відомо, що до нашого столичного земляцтва входить чимало сіверян, які мешкають на малій батьківщині, але воліють бути членами великої патріотичної родини. Як правило, це духовно багаті люди, для яких служити рідній землі – високий обов'язок. Серед таких і відомий літератор з мальовничого села Ясна Зірка Носівського району Григорій Зіновійович Власенко, якому нещодавно виповнилося вісімдесят років. Вік, скажемо так, поважний, повчальний, а тому редакція й попрохала керівника Носівського осередку земляцтва Віктора Черненка "розговорити" ювіляра, тим більше, що й рідні Червоні Партизани інтерв'юера сусідують із Ясною Зіркою.

Григорію Зіновійовичу, що для Вас перше 80-річчя, чим найдорожчі всі прожиті літа?

– Передусім людьми, з якими мене зводила доля, які так чи інакше впливали на вибір дороги в житті. Відомо, що життя – це дар Божий, а от люди вже збагачують його для тебе. Моє життя складалося в досить нелегких умовах – передвоєнна голодуха, кривава війна, пошуки власного місця під сонцем, реалізація творчого потенціалу в книгах – і завжди мені допомагали добрі незабутні люди. Це передусім батьки, скромні хлібороби, які власним прикладом показали, як треба жити на білім світі серед людей.

Чи можу я забути вчительку Лідію Павлівну Бойко, яка зігріла мене, коли я в 15 років залишився круглим сиротою.

А як би склалася моя доля, якби не Герой Радянського Союзу, тодішній перший секретар Носівського райкому партії Іван Єлисейович Цимбаліст. Це він послав мене вчитися на агронома і відтак прив'язав на десятки років до землі.

А через багато років, після загибелі сина Олексія, коли я відчув непереборний потяг до літературної творчості й намислив вступити на факультет журналістики Київського держуніверситету, той же професор вузу Павло Павлович Плющ морально підтримав мене, вже досить підтоптаного, й допоміг доторкнутися до глибин роботи із словом.

А як забути, що впродовж тридцяти років моїм другом був Микола Олексійович Адаменко, чиї твори впливали на мене постійно.

А той же редактор Носівської райгазети Олексій Григорович Нестеренко й нині постійно друкує мої твори.

Багато зичливості відчув я в стосунках із відомим поетом Станіславом Панасовичем Реп'яхом, який не лише підтримує мене морально, а й відредагував мою книгу "Двокрилля". До речі, навіть знаходячись тривалий час у обласній лікарні, він наполегливо редагує тритомник моїх творів.

А регулярні зустрічі з колишнім партизаном Петром Андрійовичем Кропив'янським, дослідником месницького руху Віктором Ємельяновим з Ніжина, через яких я й сам потягнувся до вивчення ратного подвигу наших земляків.

Я вже не кажу про наше славне столичне земляцтво, яке свого часу подарувало мені дружбу з такими непересічними людьми, як відомий літератор Петро Медвідь, художник Микола Стратілат.

А коли Ви, Вікторе Павловичу, організували в офісі земляцтва презентацію моєї третьої книги "Під небом грозовим і чистим", я мав щастя познайомитися ближче зі співаком і композитором Григорієм Дворським, художником Григорієм Шкребелем, поетами Леонідом Горлачем та Миколою Скрипцем.

Вважаю, що саме такі творчі звіти допомагають мені знаходити сили й далі писати про людей свого неповторного краю, і це вже стало смислом мого життя.

До речі, подібні дійства ось уже тричі організовувала в Носівській районній бібліотеці її завідувачка Олександра Іванівна Давиденко. Це теж і зворушує, і кличе до подальшої праці, допомагає відчути себе потрібним людям, а це ой яка підтримка, коли ти живеш безвиїзно в селі. Взагалі то можна називати ще десятки милих серцю людей, спілкування з якими склало суть усього мого життя.

А яким би я був збідненим духовно, коли б не відчував тепло найрідніших своїх людей! Ніколи не забудеться тепло й розуміння дружини Наталії Никонівни, з якою пройшов пліч-о6пліч понад 60 років, з якою поставив на крило чотирьох синів. Нині три з них – Микола, Василь та Григорій разом із невістками Надією, Любов'ю та Вікторією складають радість мого одинокого сільського життя, оскільки дружина пішла у засвіти, а молодим у селі не сидиться. На велику тугу, передчасно покинув мене й син Олексій.

– Отже, Ви життям задоволені…

– Не дивлячись на різні незгоди, таки задоволений. За приклад мені служить наш Тарас Шевченко. Свого часу він промовив з гіркотою: "Хоч я сирота, та сирота щасливий". Справді, помер великий поет неодруженим, не залишивши по собі дітей. Зате залишив безсмертні твори. У мене ж, слава Богу, є сини, пішли внуки, правнуки. Отже, рід Власенків продовжується. Внуки теж мають вищу освіту, трудяться. Що мені ще треба на схилі віку?

– Але ж Ви людина неспокійна, творча, отже, небайдужа, скажімо, до долі села, тим більше, що Вам не доводиться знаходити його проблеми, сидячи в міському кабінеті.

– Українське село завжди мало свої проблеми, особливо в двох останніх століттях. То жорстока примусова колективізація, то Голодомор, то кривава німецька окупація. Щось трохи стало було налагоджуватися в кінці 70–80-х років. Завдяки техніці, застосуванню сівозмін, більшого внесення органічних і мінеральних добрив стала зростати врожайність, а завдяки їй зростала продуктивність тваринництва. Та за останні 20 років усе пішло шкереберть. Їдеш Україною й бачиш всуціль забур'янені поля, а де земля обробляється, то майже скрізь засівається ріпаком, соняшником і кукурудзою, а останні дві культури дуже виснажують землі. Та про це мало хто думає, стараються взяти все від землі відразу. А безробітна сільська молодь їздить на роботу в Київ. Хоча і в нашому районі, крім Куровського, є мудрі господарі. Скажімо, той же Григорій Супрун, який створив господарство "Нива". Не знаю, як інші, а цей чоловік завдяки новій технології, європейській техніці досяг і результатів європейських. У нього зернові дають до 70 центнерів з гектара, а цукрові буряки до 760 центнерів. Більше б таких господарів, і багатюща українська земля почала б оживати. Люди у нас роботящі, були б такими ж сприятливими наші закони, поставлені на сторожі селянина.

– Як казав один із класиків, "нам спокій тільки сниться". А як Вам у цьому плані?

– Я вже казав, що готується до виходу в світ мій тритомник. А життя весь час підказує нові теми, підштовхує до робочого столу. Слава Богу, сини підтримують матеріально, отже, тільки пиши. Тож і працюю над серією нарисів про сучасне життя. А далі буде видно…

– Тож натхнення Вам, дорогий земляче!

Розмову провів Віктор ЧЕРНЕНКО

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Власенко_Григорій_Зіновійович