Розум Олександр Миколайович

Олекандр Розум

Олександр Миколайович Розум (народився 21 вересня 1952 в м. Носівка, українець) — музикант, фотожурналіст і фотохудожник.

Життєпис

У 1968 закінчив Носівську школу № 4 та, достроково, за 3 роки, Носівську музичну школу.

В 1968 вступив до Чернігівського державного музичного училища, яке закінчив у 1972 році за спеціальностями: артист оркестру; диригент оркестру; викладач дитячої музичної школи по класу духових інструментів.

У 1972 році за розподілом був направлений на роботу в Ніжинський музично-драматичний театр на посаду артиста оркестру.

До призову в Радянську Армії працював у Ніжинському театрі та музичних колективах м. Чернігів.

У 1972-1998 проходив військову службу, в т.ч. 1974-1979 у Польщі, в Північній Групі Військ. Там здобув вищу партійну освіту, деякий час працював на партійній роботі у військових підрозділах.

З 1998 — у відставці. Фотожурналіст, фотохудожник. Має в активі ряд великих персональних фотовиставок.

Проживає в м. Полтава. У Носівці є батьківській дім.

Автор спогадів про батька Розума Миколу Олександровича, включених до статей Енциклопедії Носівщини:

• Вулиця Миру
• Михайленко Тетяна
• Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату

Родина

Батько — Розум Микола Олександрович (1926—1977), працював у колгоспі «Паризька комуна», директором Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату. Учасник бойових дій Німецько-радянської війни, важко поранений, нагороджений медалами.

Мати — Розум Ганна Андріївна (до заміжжя Муха, 1924—2018), фармацевт, завідувач аптекою при лікарні цукрозаводу. Молодший лейтетант медичної служби запасу, учасник Другої світової війни, нагоророджена медалями та відзнаками.

Сестра — Соломаха Валентина Миколаївна (до заміжжя Розум, нар. 1949) — 50 років працювала медичною сестрою в Носівській районній лікарні.

Одружений, має дорослих сина та доньку, дві внучки.

Відзнаки

19 листопада 2019 року нагороджений відзнакою Митрополита Київського і всієї України Епіфанія «За заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом».

Вулиці мого дитинства

Олександр Розум: Вулиці мого дитинства. Спогади, Facebook, 15 листопада 2017

Носівчани та гості міста добре знають це місце та скульптуру воїна з вінком у руці, яка стоїть біля сучасної автобусної зупинки "вулиця Миру", на стиці вулиць Вокзальної та Миру. Цю місцину у вигляді невеликої трикутної ділянки землі, та, власне, і воїна на постаменті, скільки я пам'ятаю, весь час називають пам'ятником, але чи знає хто і пам'ятає, як і коли він з'явився на цьому місці?

Спогади переносять мене у далеке дитинство, перед очима постають картини минулого, які нині, з плином часу прожитих років, відчуваються з новою силою, чітко та яскраво, як буцімто все відбувалось вчора, а не 50 років тому. Мабудь, природа-матінка нас так створила, що б ми всі, в кінці свого земного існування, мали можливість зробити переоцінку своєї життєвої дороги, зробити якісь висновки для себе, як ти прожив і що зоставляєш після себе.

Дитячі картини нашого земного буття запам'ятовуються завжди насичено та яскраво. Це, мабудь, тому, що голодний до поглинання інформації розум дитини, пізнаючи навколишній світ, запам'ятовує і, як губка, поглинає все, що відбувається навкруги, всією своєю сутністю, мізками і серцем.

Я уже немолода людина, але теж не є винятком цього правила. Спомини знову переносять мене у далеке дитинство, на це місце, в ті часи коли пам'ятника радянському воїну ще не було, а ми, хлопчаки, грали на цій місцині у свої ігрища, особливо, у період, коли присадибні городи ще були заняті всім, що там росло, тому ми не мали змоги бавитись на тій території у нашу "джоху" (лапта), футбол чи чергову війнушку, тому збирались на цьому кутку, на стику нашої Рябухи та Вокзальної. Ця містина називалась Клинок. Вулиця Вокзальна мала столітньої давньості бруківку, збудовану ще за часів цукрозаводчика графа Мусіна-Пушкіна у 19 столітті. Тут жило багато наших однолітків та тих, з ким ми навчались у 4-й школі; Самари, Дешки, Пономаренки, Приступко, Смоловики, Кононенки, Волівники, Грині та багато інших наших побратимів по гульбищах.

А бавитись було де. Вся Голубенька (так називалось поле, яке було поряд) була у нашому розпорядженні. На той час на цьому полі ще не були збудовані Маслозавод, Хлібзавод та Ситроцех, не була незаселена нова вулиця, яку прорізали паралельно до нашої шкільної, на яку зселяли переселенців з усіх сіл, які мали бути затопленними водами Київського моря, ті території були вільними, або задіяни під колгоспні поля… На полі були низинки, залиті водою, або траплялись великі воронки, деякі з водою, а в інших люди брали глину. Чи то у війну так непрофесійно з літаків на станцію Носівка скидали авіаційні бомби, чи вони були вириті людьми — ми достеменно не знали. До сьогоднішніх днів жодна з них не збереглась, да і мало, хто пам'ятає, що вони були взагалі.

Літом з них навкруги було далеко чути лемент жаб, а взимку ми, відчайдушні хлопчаки, будували тут свої "штаби", так як морози у ті часи були чималі, то вода часто вимерзала, чи кудись дівалась, під кригою утворювались пустоти куди ми і проникали. Коли цього не було, на ковзанах ганяли по кризі, незважаючи на її товщину, часто провалювались і потрапляли у холодну воду, потім хутко бігли додому, щоб у щось переодягнутись, хоча у багатьох з нас одежина була на всі випадки одна… Ми ходили, хто в чому. На ногах були кирзові чи ялові чоботи, а то і шиті валянки в чунях, фуфайка, або якесь дешевеньке пальто. До нас не чіплялсись ніяки хвороби, нежить була, з носа текло, але ми на те не звертали жодної уваги, вона сама проходила з настанням весняного тепла.

Пізньої осені, коли на всю потужність працював цукровий завод та продавав населенню для годівлі худоби жом від буряка, вулиця Вокзальна перетворювалась на великий крижаний шлях, так як вантажівки по кам'янці везли цей продукт виробництва у всі кінці Носівки, з нього стікала вода, яка на бруківці вмить ставала кригою, тому транспорт по цій сльозоті рухався потихеньку, обережно, то ми, відчайдухи на примітивних ковзанах, крючками чіплялись до кузовів автомобілів, мчали по дорозі, отримуючи велике задоволення від цієї небезпечної забави. Водії зупинялись і ганялись за нами, щоб відігнати нас, але ми розбігались хто куди, а потім знову збирались біля станції на повороті, що б знову робити те…

Бог нас беріг, у крайньому разі, я не пам'ятаю жодного випадку, щоб хтось із нас якось травмувався під час таких заїздів.

По Вокзальній часто носили покійників на кладовище, яке нині уже офіційно закрите, біля вулиці Димитрова (нову назву не знаю). Носили, бо з машинами було сутужно, катафалок не було, тому сумна процессія на кладовище ходила пішки, оповіщаючи всю округу про похорон грою духового оркестру. Носили на спеціальних носилках з високими ніжками, щоб трудящі мали можливість час від часу відпочивати по дорозі до цвинтаря, ставили труну з покійником на землю… Священників на процесіях майже не було, бо церква на той час переживала роки утисків та гонінь, тому у Носівці батюшок не було взагалі, а з Ніжина чи інших місць їх боялись запрошувати, бо свято вірили не в існування Спасителя, а в світле комуністичне майбутнє, а ще боялись райкомівського начальства та місцевих каральних органів, тому похорони проходили з червоними знаменами, мітингами та грою духових оркестрів.

Не знаю чому, але коли ми чули, як грав духовий оркестр, збігались на те місце, де зараз стоїть пам'ятник, щоб подивитись на це сумне дійство, а то і провести навік спочилого до кладовища.

У споминах хотів би згадати свою рідну Рябуху, вулицю мого дитинства, з якої я вилетів у великий світ, та з 15 років розпочав своє доросле життя. Саме Рябухою називали її до 1960-тих років, коли вона стійко до сьогоднішнього дня має назву вулиця Миру.

Я вже якось говорив, що на кінець 1950-х вона не була такою густозаселеною, як тепер, будинки були прості, в більшості, селянські хати під соломою, тільки декілька з них мали дах із металу, але з 60-х років вулиця стала стрімко розбудовуватись новими великими будівлями під шифером, а на зміну плетеним тинам із орішника, прийшли дощаті паркани.

У 1960 році почав будувати великий на той час дім на три кімнати і мій батько, бо до цього часу ми жили у "Шевченківській мазанці" 6 на 4 метрів, з маленькими віконцями, стріхою із соломи та призьбою, а за паркан з вулиці, яким я дуже пишався, слугував штахетник, зроблений із діжкових клепок, які тато виписав, як дрова, за рахунок своєї зарплати на засолочній базі, яка була в кінці нашої вулиці, на Цегельні, де він працював.

Ту маленьку хатинку, яку і досі бачу у снах, будували у голодні 1947-1949 роки, а її будівництвом опікувалась моя мама Ганна Андріївна, яка у 1947 році приїхали у Носівку з міста Ромни молодим спеціалістом, відкрила при лікарні цукрозаводу аптеку, у якій і пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку, бо тато прийшовши з війни у 1947 році, ще довго лікувався у військових шпіталях Чернігіва та Ніжина, де з нього вирізали шматки металу, яким щедро нагородила його війна. 19 травня 1945 року, уже фактично після війни, недалеко від Берліну, у бою з фашистами, які ще чинили опір, його накрила ворожа міна, зробивши із юнака інваліда. 24 фронтових операцій довелось пережити моєму татусеві, борячись за життя.

Часи були тяжкі, люди боролись з післявоєнною розрухою, голодом та усіма негараздами.

Багато на вулиці жило переселенців із навколишніх степних хуторів, яких влада насильно переселила у райони поблизу станції Носівка, місця, які на той період були заселені слабо, але був створений колгосп "Парижская Коммуна", де хуторяни мали працювати за трудодні…

З вдячністю згадую діда Филя, нашого сусіда на вулиці, який працював у цьому колгоспі їздовим, був добрим до нас дітлахів, ніколи не відмовляв нам проїхатись на возі чи взимку на санях, коли ми просили про те. Його донька з моїм татом навчались у одному класі, тому разом ходили зі степного хутору до школи у Носівку.

На фотосвітлині за пам'ятником воїну чітко видно червоний паркан. Це дворище старих Пономаренків. Добре пам'ятаю та згадую цю сім'ю: здорового, могутнього хазяїна та, під стать йому, таку ж дружину, завжди усміхнену і привітною до всіх. Мені дуже подобалось бувати у них, у великій козацькій хаті під желізом (вона стоїть і нині, сини її зберегли), із сволоком під стелею. Вони працювали у організації, яка опікувалась бжільництвом у Носівці, у них у дворі був чи то склад, чи магазин всього, що відносилось до бджолярства, тому у господі відчувався стійкий дух бджолиної пасіки, воском, а у хаті пахло духмяними травами і свіжим домашнім хлібом. Тут було затишно і приємно знаходитись. Коли мій батько у справах приходив сюди, бо сам захоплювався бджільницьтвом, то я теж залюбки йшов з ним, бо мене завжди тут чимсь пригощали.

Хочу зазначити те, що наша невелика за кількістю хат вулиця, мала дуже "потужне" на той час дитяче населення. майже у кожному дворі було по двоє-троє дітей, а у Прокопа Кондрашевського — п'ятеро. Всі ми були приблизно одного віку, з різницею від 1 до 4 років, тримались чималого гурту, товаришували, а вулиця була місцем нашого постійного перебування. Я не пам'ятаю, щоб хтось із нашої "вуличної гвардії" ходив до дитсадка чи інший дитячий заклад, окрім школи. Такий був час. Батьки працювали, їм було не до нас, а "активне" виховання починалось тоді, коли хтось із нас встрявав у якусь чергову халепу.

Виростав та мужнів на вулиці і я. Мама в умовленому місці у кастрюльці зоставляла якусь нехитру їжу, щоб я мав можливість переобідати, та з татом йшли на роботу, а мене чекала вулиця.

Подумки повертаюсь до всіх друзів дитинства тої пори: Волівники, Омельяненки, Ємці, Товстухи, Куделі, Кихтенки, Жарчинські, Кондрашевські, Білобловські, Дмитренки, Бруси, Филі, Івахно та багато інших, бо назвав тільки сусідів з нашого кутка, з якими спілкувався найчастіше.

Щоб ми не байдикували, батьки давали нам різні завдання, за виконання яких ми звітували, а тако ж отримували на "горіхи", коли чогось не виконували. Ми у домашньому господарстві тримали кроликів, то я опікувався ними, слідкував за тим, щоб у них було все необхідне, ходив за травою, чистив клітки, одним словом, робив усе необхідне для їхнього існування. Коли підріс та став навчатись у 6-7 класі школи, на літні канікули тато забирав мене на сезонну роботу на своє овочезасолочне підприємство, яким він на той час керував, де я через добу працював контролером на воротах, слідкував, щоб колгоспники, які привозили і здавали на переробку огірки, виїзджаючи, не крали те чи інше майно, а вивозили тільки те, що зазначено у перепустці.

Так, до початку нового навчального року у школі, я заробляв собі на нові підручники, шкільну форму та взуття…

Ангели-охоронці, вищі Небесні сили оберігали нас, пацанів, від усього, що часом, могло закінчитись для нас погано, навіть, і трагічно, загрожувало, кінцем наших несвідомих життів, бо, часом ми ходили по краю…

Я народився 21 вересня, в день Різдва Пресвятої Богородиці, тому моя Небесна покровителька, Божа мати, охороняла мене і до цього дня я почуваюсь під її опікою.

Пам'ятаю, як одного літнього дня прибіг до мене мій сусід і одноліток Микола Кондрашевський та запронував запалити свічку, яку він поцюпив вдома разом з сірниками, але не мав можливості реалізовати задумане, бо там був суворий контроль зі сторони старших, а я був вільний від цього у своєму дворі, тому він вирішив зробити це сувмісно зі мною на моїй території. А щоб ніхто не накрив нас за цим заняттям, ми залізли на горище сараю, заховались у сіні, де мій товариш почав чиркати сірниками. У нього з цього нічого не виходило, що роздратувало мене і я прокричав речення, яке врятувало нас від можливої загибелі у вогні… "Хаба так палять ?! Дай я !", - почула моя сестра Валя, яка невідомо чому у цей час підійшла до сараю та почула мій голос. Вона приттю піднялась драбиною на горище, щось закричала і від побаченого зірвалась та впали на землю… Так закінчилась наша "операція" по запалюванні свічки. Вона мала продовження: Миколині сідниці горіли від кропиви, якою щедро відшмагала його мама Дуня, а мене відходила лозиною моя сестра. Чекав і батьківських розбірок зі мною, тому вдягнув на всякий випадок двоє штанів, щоб достойніше пережити виховну бесіду, але все для мене закінчилось, на моє здивування, добре.

З великою повагою, шаною і вдячністю згадую свого давно померлого тата (він помер у 1977 році на 51 році життя), який, не дивлячись на всі мої шкоди, небезпечні вуличні пустощі та дії, такі, як виготовлення та використання різних пристроїв, зброї, пугачів, вибухових пакетів з сірникової сірки, димових пакетів, пляшок з карбітною сумішшю і всьому подібному, що могло нести для мене небажані наслідки, не лупцював мене, як це робили батьки моїх сусідів Кихтенки, Гарбузи, а особливо Кондрашевський Прокіп, який так шмагав сина Миколу після розкриття наших чергових "зальотів", що той тікав від нього з дому…

Батько мене фізично не карав, але знаходив інши методи впливу. Він дуже серйозно і правдоподібно обіцяв здати мене у приют, де виховують розбишак і тих, хто робить негарні справи, навіть збирав мені у дорогу речі і обіцяв реалізувати обіцяне при повторної шкоди. Я не знав, що це таке "приют" і де знаходиться те місце, але перспектива бути там мене лякала і стримувала. Коли навчався у 3 класі, нас, хлопчаків, захопило нове заняття, яке ми перехопили у старших, ми почали виготовляти примітивні пристрої для відстрілу патронів від малокаліберної гвинтівки, які були на той час у вільній продажі (як і вся інша мисливська зброя) і коштували 50 копійок за пачку. Нас "обезброювали" і сурово карали за це.

Мій тато пішов іншим шляхом, за який я йому вдячний до сьогоднішнього дня. Після чергового "провалу" і конфіскації "пістолету", він запросив до нас у гості свого товариша, старшого лейтенанта міліції Овраменка Миколу, який будував по сусідству з нами будинок, товаришував з татом, а для мене був авторитетним дядьком-міліціантом (невдовзі він загинув, виконуючи службовий обов'язак, від кулі одного п'яного виродка при його затриманні), на відміну від двох інших, знаних у Носівці працівників міліції - Фесенка та Бебу, які у страху тримали все населення райцентру. Особливо боялись Фесенка, який успішно і вміло боровся з самогоноварінням, був знаний і відомий на всю округу, коли об'являвся на вулиці, то все ховалось і завмирало, особливо жінки, затихали птахи і собаки переставали гавкати. Беба був автоінспектором, тому займався порядком на транспорті і дорогах.

Дядя Коля Авраменко розповів мені деякі цікаві речі у відвертій "чоловічій" бесіді, про які я раніше не знав, після якої у мене пропав інтерес до "зброярства" та почалась ера нового захоплення.

У місті Ніжині для мене був куплений простенький, примітивний, пластмасовий фотоапарат "Юнкор", який коштував тоді, смішно сказати, аж 6 карбованців 50 копійок, але дав мені можливість з 3-го класу школи займатись фотографуванням, яке стало для мене улюбленою справою на все життя.

Нашою вулицею, з настанням сезону заготівлі овочів, нестримною лавою проїздили вантажівки до самого верху завантажені огірками чи іншими овочами, які везли з усіх колгоспів району на засолбазу імені Анастаса Микояна, або ж по-новому філіал № 3 Ніжинського консервного комбінату. Це потужне на той час підприємство знаходилось у кінці нашої Рябухи чи Миру, біля желізної дороги, в районі Цегельні (так називався той куток), доїхати туди можливо було тільки по нашій вулиці, бо інши Привокзальна чи Тракторна (Ройченка ще небуло і в планах) через свій жалюгідний стан, заболоченність та багнюку не могла здолати жодна техніка, окрім хіба трактора.

Наша вулиця Миру теж страждала і потерпала від цього руху, вантажівки розбивали її до такого стану, що на ній неможливо було, особливо у дощ, не те що проїхати, а, навіть, пройти. Люди буквально лазили по парканах та тинах, долаючи калюжи і ту страшенну багнюку, яку місила оця колгоспна техніка.

Зверху на ящиках з огірками сиділи жінки-колгоспниці, які супроводжували і здавали на підприємство продукцію. Коли на канікулах мені доводилось там працювати, то завжди знав, яку кількість овочів поступало на переробку за зміну, бо ці дані брав у старшого приймальника і передавав батькові, який, як мовиться, з перших рук отримував від мене свіжу інформацію. Кожен день цей засолзавод приймав і переробляв від 20 до 80 тон відомих на ввесь світ Ніжинських огірків, які у діжках квасили, а потім відправляли у всі кінці неосяжного Радянського Союзу. Але це було у далекому минулому… Немає сьогодні і згадки про цей завод, його рознесли "свідомі" та "хазяйновиті" мешканці Носівки по цеглинці та деревинці і ніяка охорона не могла цьому зарадити, а тепер на тому місці великий смітник та хащі бур'янів. А воно для мене дороге і рідне сьогодні, бо там пройшла частинка мого дитинства, там працював мій тато, від простого робочого до директора, знав свою справу і зробив дуже багато доброго для колективу та людей, які жили поруч, будував дороги, елекростанцією цього підприємства освітив всі прилеглі вулиці, які практично до 1964 року потопали у темряві та освятлювались гасовими каганцями.

Всі робітники, бондарі, різноробочі знали мене з народження, як і я їх, також знав все досконально, що там і де знаходиться, смакував найсмачніші у світі Ніжинські корнішони, сидячи верхи на діжці та гачком із проволоки через отвір для заливки россолу дістаючи їх один за одним маленьки, 3 - 5 сантиметрові малосольні огірочки неперевершеного смаку, якого неможливо забути, як неможливо забути запах кропу, хріну, часнику, россолу, що стійко тримались у переробному цеху під навісом, де творилось чудо створення цього відомого продукту.

З теплом у серці згадую простого коваля Баришовця Антона Йосиповича, який працював у кузні на цьому філіалі. Я любив спостерігати за його майстерною працею, поважав його всім своїм дитячим серцем за його доброту та щире, тепле людське відношення до мене та нашої родини, бо у тяжки для моїх батьків часи Антон Йосипович з дружиною допомагав нам вижити і був до самої своєї смерті нам рідним і близьким.

Коли прохожу тією територією на нове кладовище, де покоїться моя мама, серце моє стискається болючим жалем від такого безладдя, безкарності і безгосподарності у державі, що привели процвітаючу переробну галузь до повного знищення.

Коли вантажівки з огірками долали наше бездоріжжя по вулиці, ми великою дитячою зграєю бігли за ними і кричали: "Тітко ! Кинте гурка !" Огірок у Носівці називають гурком, так як на відро кажуть - ведро. Тіточки кидали нам того "гурка", а ми його з пилюки чи грязюки піднімали, витирали своєю одежиною і з жадністю їли. Навіщо нам були потрібні ті гурки — не знаю, бо у кожного на грядках вдома росли свої, але колгоспні були смачніши.

Пам'ятник воїну відкривали у травні 1960 -го року. Він був поставленний на місцині, яка до того часу серед жителів того кутка ще називалась Клинком, від форми самої ділянки. Ніяких розмов, свідчень про те, що на тому місці було братське поховання серед жителів Носівки, дорослих, старших людей я не чув, а пам'ятник поставили там, як відзначення данини пам'яті загиблим у кровавій мясорубці нашим громадянам та увічнення всіх жертв другої світової війни.

Дуже прикро, що більшисть загиблих на полях війни радянських воїнів для всього суспільства були невідомими, що говорить про те, що життя воїнів для держави нічого не були варті, так було зручніше, не потрібно було витрачати кошти на компенсації та пенсії для сімей загиблих, простіше дурити народ, а, зі зміною політичної ситуації у країні, розміщувати на пам'ятниках будь-яку бірку чи дошку, ніхто ніяких досліджень робити не буде. Тому, мабуть, і з'явився пам'ятний напис про братське поховання і на цьому пам'ятнику…

Я запитував старожителів вулиці, чи знають вони щось про поховання чи перезахоронення на Клинку біля пам'ятника, то всі говорили, що такого факта не знають. Одним із співрозмовником на цю тему був мій рідний дядько Іван Олександрович Розум, який має 90 років від народження і практично живе на вулиці Миру все своє життя, то він на моє запитання відповів, що там немає ніякого поховання.

Знав на кладовищі біля вулиці Димитрова братську могилу воїнів-визволителів Носівки у 1943 році, кількість яких приблизно співпадає з цією, що зазначена біля пам'ятника, пам'ятаю, як виглядала ця братська могила: пам'ятник заввишки 2 з половиною метрів у вигляді круглої колони діаметром 50-60 сантиметрів з зіркою на верху та табличкою. Чи є та могила на тому місці зараз — не знаю, але поставив собі завдання, знайти її на кладовищі при першому ж приїзді у Носівку.

Коли робили реконструкцію центральної частини міста, всі захоронення, які були на вулиці Стратілата чи Центрольної, не знаю як вірніше, з усіх могил, що там були, перепоховали в одну братську на 38 чоловік, у якій був похований і Герой Радянського Союзу Ройченко. Про те поховання є багато документальних свідчень, а про поховання біля пам'ятника "Невідомому воїну" — жодного. Тому закликаю всіх, хто знається в історії Носівки, краєзнавців, знайти документальні підтверження, підтвердити або спростувати факт наявності братської могили на кутку Клинок та долю могили воїнам-визволителям Носівки на кладовищі, яке я згадував.

Пам'ятник на моєму кутку поставили у часи, коли через свою недолугу зовнішню політику, яку вів Микита Хрущов, СРСР готувався до чергової, але вже ядерної війни. Наша країна була втягнута у затяжну Карибську кризу, відбулось таємне перекидання Радянських Збройних Сил та ядерної зброї на Кубу, що поставило країну за півгодини до початку війни зі США. В цей час країна потребувала багато патріотів, тому спорудження великої кількості пам'ятників, відкриття різних меморіалів та інши подібні заходи були направлені на виховання у населення високого патріотизму при підготовці його до війни, бо війну можуть виграти тільки ідеологічно підготовлені і виховані патріоти…

Країна Рад мала стопроцентове населення — патріотів.

Усі свято вірили у те, що в нас була найкраща у світі миролюбива держава, ми вірили в те, що за 20 років побудуємо Коммунізм, правда, не зовсім розуміли, що це таке, але були готові, хоча ходили у фуфайках, кирзяках, їли гливкий, чорний хліб, незрозуміло з чого спечений, але і на нього був призначений ліміт споживання.

Наша Носівка отримала статус міста у 1960 році, хоча потерпала від безладдя, багнюки, освітлювалась гасовими лампами, бо не було електроенергії. Я до 1964 року готував домашні завдання у школу при гасовій лампі, сніданки мама готувала на керогазі чи примусі. Злидні і скрута були атрибутом практично кожної сім'ї, колгоспники не мали паспортів, а щоб його отримати, потрібно було вербуватись на великі будови коммунізму, а так працювали за трудодні у колгоспах.

Більшисть дядьків на моїй вулиці, а в тому числі і мій тато були на війні з фашистами, але ділитись спогадами, як і де воювали — не спішили, бо, мабуть, спомини були гіркими, не ті, про які розказувало радіо, а ще тому, що боялись говорити, бо за "язик" можна було отримати багато неприємностей.

Всі пам'ятники, зазвичай присвячувались невідомим воїнам. Так було краще і спокійніше.

На нашому, який будували на моїх очах, на постаменті була прикріплена бетонна плита з написом (наскільки я приблизно пам'ятаю): "Вечная память советским воинам, павшим в боях с фашистскими захватчиками в 1941-1945 годах", а зверху була викарбувана зірка. Зараз цього напису на постаменті немає.

У будівницьтві пам'ятника брали участь два дядьки з нашої вулиці, це дядько Супрун, сусід моєї бабці Ганни, та Юрчевський, їх давно вже немає серед живих. Інших робітників я не знав. Як сьогодні, пам'ятаю як заливався фундамент та мурувався із цегли постамент, а потім частинами привозили сам пам'ятник, який, як пилкою, був розділений на декілька частин, вони лежали у землі в очікуванні закінчення будівницьтва постаменту, було якось негарно на те дивитись, особливо на голову, яка лежала окремо.

Ми, дітлахи, ввесь час були там поряд, бо для нас це була подія планетарного масштабу.

Спочатку на постамент поставили і добре закріпили ноги солдата у чоботях, потім на них зверху монтували все інше, так і дійшли до голови. Стики зашпаклювали, а потім все пофарбували у сірий, добре не пам'ятаю, колір. Територія займала ту ж площу, що і тепер, її дуже гарно прибрали та обгородили по периметру невисоким парканом із бетонних стовпчиків, між якими були прикріплені труби у якості огради.

Потім за діло взялись юнати та піонерія нашої 4-ї восьмирічної школи, котру, визначили, мабудь, відповідальною за цей важливий об'єкт. Були розбиті гарні квіткові клумби, а до самого пам'ятника зроблено доріжку, з двох сторін якої квітували квіти. Потрібно сказати, що все було зроблено добре та виглядала гарно і святково.

У визначений час для відкриття пам'ятника зібралось багато людей, з тих, хто жив поруч, місцян, начальства із району, районного осередку Коммуністичної партії.

Особливим чином були вишиковані учні школи, які прибули на це свято зі своїми учителями та керівництвом школи. Бачив багато педагогів, які потім були моїми вчителями і наставниками: Жигалову Ольгу Степанівну, учителя географії Данилка, мого любимого історика Буцана Сергія Максимовича, завуча школи Бабіч та інших.

Усією дитячою душою я прагнув стояти там, у лінійці піонерів у яскравих червоних краватках, повязаних на шиї, тому зворушено вслухався та ловив слова тих, хто виступав на мітінгу, слідкував за всім, що тут відбувалось.

Недалеко від мене у святковому піонерському однострої, білому святковому шкільному фартусі, стояла моя сестра Валя зі своїм класом та учителькою Приступко Устиною Андріївною, яка для мене стала першою вчителькою та наставником, бо очолила мій 1-Б клас 4-ї восмирічної школи, у яку, нарешті, мої батьки віддали мене на навчання.

Піонери читали якісь вірши, дорослі, незнайомі люди говорили про великий подвиг, який звершив радянський народ під мудрим керівницьтвом комуністичної партії, а все дійство закінчилось покладанням квітів, та тим, що піонери на заклик влади до них бути готовим до боротьби за діло та ідеали Комуністичної партії, підняли руку у піонерському привітанні і прокричали у відповідь: "Завжди напоготові !"

При цих словах моя душа ледве не вилетіла з мене, бо я хотів бути героєм, звершати подвиги во ім'я рідної Комуністичної партії і тих, хто нами правив та указував, якою дорогою йти до нашого Світлого майбутнього. Нічого дивного, я був дитям свого часу.

З тих пір пам'ятник воїну з вінком у руці стоїть на цьому місці та несе свою безмінну службу.

З плином часу, зникла пам'ятна плита на постаменті, 4 школа забула про те, що обіцяла піклуватись за цим святим місцем, тому і стояв воїн багато років без турботи та піклування, але дядьки Супрун та Юрчевський будували його у свій час якісно, тому і протримався солдат до наших часів, доки один із лідерів багаточисленних партій, готуючись до чергових виборів у вищі ешелони влади, не зробив те, що ми бачимо зараз на цьому місці. І за те йому спасибі від Носівчан.

Посилання

• Олександр Розум Профіль у Фейсбуці