Історико-краєзнавчий музей у Носівському районному будинку культури

Історико-краєзнавчий музей у Носівському районному будинку культури — був створений на початку 1960-х, наразі закритий.

Ініціатором і організатором створення музею був Іван Якович Буняк.

На початку 1960-х років при районному будинку культури відкрили історико-краєзнавчий музей. Його створення було справою групи ентузіастів. Зокрема, Кирила Федосійовича Мірошника, Георгія Георгійовича Рогози, Івана Васильовича Павленка, Марії Кирилівни Шовкун, Олександри Петрівни Богомаз, Володимира Йосиповича Шевчука, Анатолія Івановича Ткаченка.

Всі ці люди – переважно вчителі та інтелігенція району, які завдяки своїм далекоглядності, неспокою зробили справді велику справу. Це вони збирали експонати, допомагали робити експозицію. Саме з Івана Яковича, розпочалася музейна справа в районі. З його ініціативи налагоджувались зв’язки з відомими земляками. Зокрема, він підтримував теплі, дружні взаємини з художником С. Ф. Шишком, який подарував у краєзнавчий музей свою картину, вів листування з партизанами М. Гонтою, Г. Данилко, Ф. Степановим, науковцями та культурними діячами: І. Чирком, Б. Калмановським, іншими. Активно підтримував зв'язки з науковими установами, інститутами, музеями та архівами. Така співпраця давала свої результати. З його ініціативи було проведено кілька археологічних експедицій, зокрема, знайдено залишки язичницького капища в урочищі Струга.

Іван Буняк підтримував дружні взаємини з художником С. Ф. Шишком, який подарував у краєзнавчий музей свою картину, вів листування з партизанами М. Гонтою, Г. Данилко, Ф. Степановим, науковцями та культурними діячами: І. Чирком, Б. Калмановським, іншими.

Музей після довгого занедбаного закриття загубився в незрозумілій приватній архітектурі.

Надія на небайдужих

Фрагмент із нарису Н. Калюжної «Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих» у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Щодня, йдучи на роботу, ось уже майже два десятиліття минаю приміщення тепер вже колишнього музею. До певного часу, тут була навіть обнадійлива вивіска: «Музей не працює. Закритий на ремонт».

Хтось із мудрих колись сказав: немає у народу ціннішого скарбу, ніж його минувшина, історія, пам'ять. Берегти її, вивчати, шанувати — значить, жити повноцінним життям, рухатися вперед кожним своїм днем старанно виводячи чергову літеру в літописі Батьківщини. Вона і буде продовженням нерозривного, того, що одвічно єднає минуле і сьогодення — два береги, зв’язані однією рікою життя й далекі одне від одного, подібно небу і землі, й водночас нерозлучні у своїй сутності двох половинок єдиного цілого — майбутнього. Споконвіку так було — нові покоління продовжують справу батьків, дідів, прадідів, на їх плечах відповідальність за рідне місто, село, міцність його у скрутну хвилину.

Люди старшого покоління стверджують, що останні намагання тут щось поновити були мінімум років двадцять тому(!). Та й, створивши його ще в минулому столітті, організатори цієї благородної справи подбали про його відкриття і аж ніяк не про постійну роботу. Навіть людини, яка б займалась цією справою, фактично не було. Певний час, щоправда, працювала на громадських засадах, а потім ентузіазм згас.

Втім, тепер людям, які стояли біля витоків його створення, збирали експонати, треба подякувати бодай за те, що втілили в життя на тому рівні, який був, ідеї носівчан про власний осередок духовності та збереження історичних цінностей поколінь нашого краю. Щоб було, як в інших містах, куди повести гостей, продемонструвати історію розвитку свого краю, показати віхові події життя міста та його людей. Тільки в сусідів-ніжинців таких закладів кілька, і вони працюють...

На жаль, ні тоді, ні в часи політичних та економічних змін, свіжі вітри перемін не торкнулися цього скромного приміщення, як, власне, й не знайшлося господаря, відповідальної особи за його оновлення та реставрацію. Годі вже говорити про його роботу. Не буду стверджувати, як раніше, але останні п’ятнадцять — двадцять років він точно стоїть німим докором усім: і владі, і нам, носівчанам. Адже ніби й музей є, а піти нікуди. І скільки б ми не говорили про героїко-патріотичне виховання молоді, збереження пам’яток історії та культури тощо, — це все так і залишиться розмовами до того часу, поки ми не побачимо їх на власні очі. І боляче, що їдемо на різні екскурсії в такі ж села чи містечка, як Носівка, захоплено переповідаємо про їхні красоти, музеї, а свого ні нового створити не спромоглися, ні зберегти та примножити того, що зробили колись.

Колись давно в цьому будинку розміщувалася редакція нашої газети. А потім колектив редакції перемістили в нове приміщення по сусідству, а старе переобладнали під музей. Експонати для нього збирали школярі — учасники пошукових груп, дещо приносили місцеві жителі. На експозиціях цього невеличкого охайного музею не лише учні знайомилися з історією свого краю, його славетними людьми, проводили виховні години. Сюди із задоволенням приходили дорослі, щоб доторкнутися серцем до свого історичного минулого, з високості прожитих років переосмислити ті чи інші реальні життєві події. Може, не настільки повно, як того хотілося чи була така можливість, були представлені експозиції музею, може, не все вдалося зібрати його організаторам, проте він діяв, жив, ворушив пам’ять та виховував патріотичні почуття сотень носівчан, гостей міста, які тут в різний час побували.

А потім все змінилося. Не стало ентузіастів, скінчився ентузіазм і, відповідно, кошти. Поступово перестали приходити сюди відвідувачі. Видатний російський письменник та критик дев’ятнадцятого століття М.Г. Чернишевський сказав, що можна не знати тисячі наук і бути освіченою людиною, але не знати своєї історії може тільки людина розумово відстала. Важко не погодитися з цим твердженням. Адже жодну історію не перепишеш і не переінакшиш, як би того не хотілося обставинам, часу чи людям, які є її творцями. Добре це чи погано, але це відбувалося з нашими предками, в нашій країні, й ми повинні це сприйняти, як належне. Просто так було.

Чомусь пригадалися шкільні роки, коли ми з однокласниками та вчителькою Раїсою Анатоліївною Дудкою, згодом – Анатолієм Івановичем Буняком за експонатами музею вивчали історію, а з Валерієм Михайловичем Фурсою – приходили, вивчаючи географію. Скільки було позитивних емоцій, захоплення; вони пронесені через роки. Власне, не лише наш клас, а й інші в різні роки. Адже експозиція носівського музею починалася з далекого періоду сивої давнини, першої згадки про наш край, наше місто, 865-річчя якого ми цьогоріч відзначатимемо, - в Іпатіївському літописі. Посуд, найпростіші ткацькі верстати, предмети вжитку, знаряддя для обробітку землі та догляду за худобою, хатнє начиння й прикраси — все це залишилося не лише в пам’яті людей, передаючись від покоління до покоління, а й зайняло своє місце в експозиціях музею, вкотре підтверджуючи про справжнє покликання наших предків-ратаїв дбати про свій добробут.

Певно, не від хорошого життя мусили вони поміняти орала на мечі, іншу зброю, щоб нею боронити мирну землю, протистояти своїм гнобителям-поневолювачам. Суворо дивилися на нас із музейних стендів пожовклі від часу фотографії керівника партизанського загону в період громадянської війни, першого голови ревкому А. П. Хахуди, гартовані обличчя матроса з революційного крейсера «Богатир», учасника встановлення радянської влади на Носівщині В. А. Руденка, активістів Г. А. Зінченка, І. Ф. Медведя, М. Г. Крапив'янського, І. Г. Остапенка, Д. П. Макаренка. Рясніють красномовними заголовками сторінки «Селянської правди» того часу: «Козаки на Врангеля», «Як Антанта грабує Німеччину», «Рада Дій» — за торгівлю з Росією»... Життя продовжується...

А в наших селян — своя боротьба, на полях. Про неї пишеться на сторінках газети «Червона Носівщина» за 1920 рік: «З фронту сівби», «З лютого почав функціонувати цукровий завод», «Срібна медаль ВДНГ Пелагеї Магдич». А поряд — пожовкле фото, на якому молоді жінки вивчають матеріальну будову трактора.

Це в ті далекі часи на своїх дослідних ділянках знаменитий селекціонер М. І. Полякова вивела сорт високоврожайної поліської картоплі Юбель, а Т. О. Іващенко — цибулю Стригунівську-носівську, котра вирощувалася затим не лише в Україні, а й у Казахстані, інших республіках колишнього Союзу...