Володькова Дівиця

Меморіал у Володьковій Дівиці

Володькова Дівиця (1928—2016 Червонопартизанське, Червоні Партизани) — село в в Носівській територіальній громаді, центр Володьководівицького старостинського округу.

Населення — 3601 осіб (на 01.01.2015). Орган місцевого самоврядування — Носівська міська громада.

Географія[ред. | ред. код]

Розташоване на річці Дівиці, за 16 км від районного центру. Біля села проходить залізнична магістраль Київ—Москва. Є зупинка для приміських поїздів. Сільраді підпорядковані села Дослідне, Кобилещина, Коробчине, Криниця, Ставок, Сулак.

Неподалік села є городище часів Київської Русі.

Вулиці[ред. | ред. код]

Станом на 1 жовтня 2022 в селі 50 вулиць:^[1]

Детальніше: Вулиці Володькової Дівиці

День села[ред. | ред. код]

28 липня 2023 свято - День села!

Історія[ред. | ред. код]

Див. також Червоні Партизани (Історія міст і сіл УРСР)

Річ Посполита[ред. | ред. код]

Володькова Дівиця заснована в першій половині XVII ст. на так званій «королівщині» — земельних фондах короля Польщі, які розподілялися з-поміж героїв Смоленської війни. Осадник села — шляхтич Самуель Володкевич, від прізвища якого і пішла назва села. Містечко заселялось ним, правдоподібно, на старому городищі, де в Литовьку добу існувало село Дівиця.^[2] В Україні шляхетський рід Володкевичів був поширений на Житомирщині, зустрічається також в білоруських воєводствах Великого князівства Литовського.

Населений пункт Dewice позначено на «Спеціальному та докладному плані України…» де Боплана (1650) та на пізніших мапах.^[3]^[4]

Гетьманщина[ред. | ред. код]

1648 населення покозачилося, взявши участь у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Село стало центром Володьково-Дівицької сотні Ніжинського полку Гетьманщини. Проте вже 1658 розформована Гетьманом Іоанном Виговським. Надалі село у складі 2-ї Ніжинської полкової сотні

Наприкінці XVII ст. у селі налічувалось 155 козацьких і 88 селянських дворів. Військова адміністрація інколи відпускала селян на відходні промисли.

1770 року Катерина II, через голову Малоросійської колегії, «пожалувала» частину села з прилеглими хуторами графу П. О. Румянцеву-Задунайському.

Село в XIX столітті[ред. | ред. код]

На початку XIX ст. село залишалося переважно козацьким. Побудовано цегельний завод. Аби дати роботу малоземельним і безземельним селянам, їх переселяли у побудовані на території економії бараки. Також сюди переводили ремісників для роботи на горілчаному й цегельному заводах, суконній фабриці. Залежні селяни тікали в малозаселені південно-українські степи. Тільки у сорокові роки XIX ст. 80 чоловік.

На 1861 рік у селі налічувалось 6426 чоловік населення, з них лише 2560 кріпаків, але 3800 козаків, крім того 66 дворян і духівництва.

Поряд з економією Голіцина у Володьковій Дівиці розташувалися господарства ще 7 великих господарств. Полковнику Карабановському належало 400 десятин і 83 кріпаки.

Економіка[ред. | ред. код]

12 великих землевласників у XIX ст. — з колишніх козаків. Вони мали від кількох десятків і до сотні десятин землі, власні підприємства — олійниці, лісопильні, млини, скуповували і перепродували худобу. Решта селян, теж з колишніх козаків, землі мала набагато менше, не мала маєтностей та тяжко працювала задаром на землях 12 великих землевласників. На середній двір державних селян (колишніх козаків) припадало по 6—8 десятин. Державні селяни жили окремою від поміщицьких селян громадою, мали своє самоврядування: волосну управу, суд, свій порядок віддачі рекрутів. Був спільний гамазей для зберігання хліба на випадок недороду чи іншого стихійного лиха, громадські пасовища, сіножаті. При сільській церкві була школа для хлопчиків.

Пореформенна економіка[ред. | ред. код]

Після реформи 1861 року норма земельного наділу становила від 1,5 до 2,75 десятини. Голіцин виділив колишнім своїм кріпакам лише по 1,5 десятини, залишивши у своїй власності велику кількість землі. Це стало приводом до неодноразових виступів жителів села у пореформений період. До того ж 325 дворових залишились без землі. Скрізь — у полі, на бурякових плантаціях, цегельному й горілчаному заводах, сукновальні — переважала ручна праця.

1868, коли власницею маєтку після смерті Голіцина стала його дружина О. Голіцина, селяни знову зажадали, щоб їм повернули 4 тис. десятин землі, привласнених під час проведення реформи. Конфлікт розтягнувся до 1884, коли тридцять чоловік покарали, п'ять — заслали до Сибіру.

Село в ХХ столітті[ред. | ред. код]

Боротьба за землю[ред. | ред. код]

У травні-серпні 1903 року відбувся виступ колишніх кріпаків проти Марії Долгорукової (племінниці О. Голіциної). Вони відмовилися сплачувати орендну плату за землю і вимагали повернути у власність ділянки, відібрані під час реформи 1861. Тоді Долгорукова наказала переорати й засіяти орендовану землю. А коли на ній з'явилися сходи, селяни вигнали на них свою худобу, яка все дощенту витоптала. Під час сутички було поранено 5 селян, 8 — заарештовано та віддано до суду.

В роки Першої світової війни[ред. | ред. код]

Понад 1500 чоловік (селян та колишніх козаків) було мобілізовано на Першу світову війну в Російську Імператорську армію. Більш як 400 із них загинуло на фронтах. Багато учасників війни повернулися інвалідами. Селянські господарства занепали. В той же час поміщиця нажилась на вигідних замовленнях військових відомств на різні продукти та худобу.

Влада УНР[ред. | ред. код]

Після Лютневої революції у Володьковій Дівиці було скасовано старе волосне управління, розпущено місцеву поліцію. Почав діяти місцевий орган УНР — волосний виконавчий комітет. До його складу увійшли й солдати, які повернулися з фронту влітку 1917 року. Під тиском цих солдатів комітет прийняв рішення про звільнення солдатських родин від грошових і натуральних податків на утримання армії.

29 січня 1918 року військові загони українських більшовиків під командою Юрія Коцюбинського, сина видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, захопили село. Проте вже за два місяці прийшла німецько-австрійська окупаційна влада.

Австрійська присутність[ред. | ред. код]

Ефективно було організовано збір контрибуції з населення, боротьбу з антинімецькою більшовицькою пропагандою, переслідувалися місцеві повстанські загони, зокрема — під командою Кропив'янського. 17 травня повстанці Кропив'янського були в селі, де агітували селян до виступу проти австрійців та гетьманців. Наприкінці червня автрійська влада роззброїла селян (колишніх козаків), багато з них було знищено.

5 липня 1918 зареєстровано один з найуспішніших боїв повстанців Миколи Кропив'янського (під час їх нападу на село загинуло 32 бійця «державної варти» гетьмана Скоропадського).

Перша комуністична присутність[ред. | ред. код]

У січні 1919 українські радянські війська під командою Миколи Кропив'янського знову захопили Володькову Дівицю. Проте 29 серпня їх вибили денікінці. Майже всі чоловіки з Володькової Дівиці організовано пішли в ліс, частина їх була в диверсійному загоні під командуванням двоюрідного брата Миколи Кропив'янського — Г.Кропив'янського, що вів боротьбу з білогвардійцями. Люди громили денікінські гарнізони, руйнували засоби зв'язку, залізничні мости і колії.

З 1921 року в селі установилась стабільна радянська влада.

У лютому 1923 року Володькодівицьку волость було приєднано до Носівського району. На цей час налічувалося 1696 дворів і проживало 8193 особи. Для дітей-сиріт створили так звану «дитячу трудову колонію», де неповнолітні працювали та харчувалися.

Із 31 січня 1928 року Володькова Дівиця отримує назву Червонопартизанське в цілковито партійно-адміністративний спосіб — без будь-яких попередніх обговорень чи формальних зборів мешканців села. У окружній газеті «Нове Село» читаємо щодо цього таке:^[5]

«Президія Ніжинського окрвиконкому ухвалила з нагоди 10-річчя Червоної армії відзначити та представити до нагороди такі села: по Носівському району — перейменувати с. Володькову Дівицю як місце партизанщини, на Червонопартизанське і надати почесну адресу від ВУЦВК.

Комуністи почали атеїстичну пропаганду, тероризували віруючих, ламали церкву. 1932 року комуністи вдалися до терору голодом. Від голоду померли цілі родини, включаючи дітей та старих.

Рух опору у роки 2СВ[ред. | ред. код]

13 вересня 1941 року село було окуповано військами нацистської Німеччини. Багато жителів села вступило до партизанського загону. Було створено партизанське з'єднання «За Батьківщину», командиром його 2-го полку став уродженець Червоних Партизан Симоненко Микола Дмитрович.

Пам'ятка зі списком розстріляних 7 липня 1942

Після того, як партизанські провокатори 8 липня 1942 року вбили гітлерівського офіцера і собаку, гітлерівці у Володьковій Дівиці схопили і 9 липня розстріляли 150 заручників (100 за офіцера і 50 за собаку). Того ж дня був проведений другий арешт, але за активну підтримку радянської влади. Із другого арешту були також розстріляні, частина заарештованих повернулася живими, бо родичі зібрали підписи, які спростовували активну підтримку радянської влади. Детально ці події описав Сергій Тимошик у статті Страта у липні 1942-го.

Після цього партизанський загін поповнився.

16 вересня 1943 року Червона Армія повернулася. Партизанський полк Миколи Симоненка у повному складі ввійшов до військ 60-ї армії генерала Івана Черняховського та взяв участь у операції з форсування Дніпра.

За період Німецько-радянської війни із села було мобілізовано понад 2 тис. уродженців села, 1206 з них загинуло.^[6]

Післявоєнний період[ред. | ред. код]

До кінця 40-х років у Червоних Партизанах комуністи практикували голодомор. Селяни примусовою важкою працею спорудили 352 житлових будинків для колгоспників, відремонтували й переобладнали приміщення лікарні. У голодний 1946 рік відкрито середню школу.

Звільнення України від СРСР[ред. | ред. код]

19 травня 2016 року Верховна Рада України прийняла постанову Про перейменування окремих населених пунктів та районів, внаслідок чого селу Червоні Партизани повернуто історичну назву Володькова Дівиця^[7].

Люди[ред. | ред. код]

Уродженці:

Авраменко Ілля Корнійович, (1907—1973) — російський поет.
І. Д. Бойко (1899—1971) — доктор історичних наук
Буряк Анатолій Миколайович (1968— 2014) — капітан Сухопутних військ ЗСУ, командир мотострілецького взводу 1-ої окремої Гвардійської танкової бригади (смт. Гончарівське). Загинув 6 вересня 2014 року поблизу міста Щастя Луганської області під час війни на сході України
Власенко Григорій Зіновійович (1931—2013) — краєзнавець, письменник, голова колгоспу в селі Ясна Зірка (1961–1967).
Кропив'янський Микола Григорович (1889—1948) — радянський військовий діяч часів Громадянської війни 1918—1921рр
Кулик Тарас Анатолійович (1996—2023) — український військовик, загинув на Російсько-українській війні.
О. М. Ляшко — генерал-майор
Плющ Павло Павлович — доктор філологічних наук, професор Київського державного університету,
Симоненко Микола Дмитрович (1915—1981) — командир партизанського полку в роки Німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу.
П. Д. Сірик — генерал-лейтенант
М. Я. Скотар (1947 р.н.) — доктор юридичних наук, Заслужений юрист України.