Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату

Носівський філіал №3 Ніжинського виробничо-аграрного об'єднання консервної промисловості — колишнє підприємство у Носівці.

Давня назва — Плодоовочева база імені Анастаса Микояна (База Микояна).

Виробництво

На підприємстві, зокрема, проводилося:

• засолювання огірків у діжках, які також тут виготовлялися;
• виробництво квашеної капусти (капусту солили у великих ямах а потім в діжках розвозили по всьому світові (зокрема в різні райони СРСР, на Кубу, Північний морський флот);
• консервація кабачків у трьохлітрових банках;
• деякий час сухофрукти виготовляв овоче- та фруктосушильний цех — сушили яблука, вишню, грушу (приймали у населення).

Підприємство мало доглянуту територію з красивим садом.

Взимку у льохах зберігали капусту та цибулю.

Люди

Учасники самодіяльності Бази Микояна

• Баришовець Антон Йосипович, коваль
• Богуславець Тимофій Петрович, бондар (майстер з виготовлення діжок), кавалер ордена Трудової Слави третього ступеня.
• Жарчинський Василь, робітник
• Жарчинська Олександра Іванівна, різноробоча
• Кліща Ольга Семенівна (нар. 1926-1927), закінчила Білоцерківський сільгосп інститут, відпрацювала на підприємстві 40 років агрономом-заготівельником. Укладала договори та організовувала доставку овочів на Носівський філіал.
• Левченко Мотрона Назарівна, конюх
• Лукаш Валерій, бондар,
• Михайленко Тетяна, робітниця,
• Овчаренко Іван Мусійович, завідував господарською частиною,
• Розум Микола Олександрович, довгий час був директором підприємства, починав тут працювати робітником.
• Юхно Марія Тихонівна, робітниця консервного філіалу.
• Юхно Микола - бондар

В радянський період працівники підприємства подорожували до Москви, Києва, Трускавця, Умані та інших міст.

Підприємство мало гарну художню самодіяльність.

Розумова дорога

Спогад Олександра Миколайовича Розума

Хоча 3-й філіал знаходився недалеко від ж.д. станції Носівка, доїхати від брукованої ще графом Мусіним-Пушкіним Вокзальної вулиці до філіалу автомобільним транспортом, особливо після дощів було неможливо. Там було непролазне болото. Привокзальна вулиця була непроїзна, тому огірки капусту і все інше возили по нашій вулиці Миру, страшно розбиваючи її, тому потрібно було щось робити.

Я не знаю, як татові це вдалося, де він винайшов кошти і матеріали, але за рекордний час було ліквідоване болото на Цегельні (так називалось те місце), насипана нова проїжджа частина і вимощена гранітна бруківка, яка, вже під асфальтом працює і по сьогоднішній день. Старожили ще пам'ятають, а їх зостались одиниці, бо всі вже пішли у засвіти,що цю вулицю люди стали називали Розумовою дорогою. Кращого пам'ятника моєму покійному татові годі й шукати!

На жаль все, про що я зараз веду мову, у далекому минулому. Виросло вже покоління, яке не знає про цей завод абсолютно нічого!

Завершуючи свою оповідь, акцентую увагу моїх земляків ще на одному факті, може кого зацікавить, що для соління такої кількості огірків, яку переробляв завод, потрібно було дуже багато води і неабиякої, а високоякісної. Тому філіал мав свою дуже якісну, глибоку артезіанську свердловину. Настільки добру і якісну, що за висновками спеціалістів, її можна було б бутилювати і продавати, як цілющу. Куди дівалась та свердловина? Може хто зацікавиться цим питанням та займеться розслідуванням.

Буваючи у Носівці, прохожу через територію рідного мені заводу на кладовище, де упокоєна моя мама Розум Ганна Андріївна, дивлюсь на це запустіння і серце моє гірко плаче від баченого… Як можна було довести все до такої руїни?