З історії Киселівської школи
З історії Киселівської школи
- «З історії Киселівської школи» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.
Киселівка – одне з небагатьох сіл Носівського району, розташоване на двох берегах річки Остер. Південно-східна околиця села обрамлена лісом, який раніше розпочинався від самих осель і був для киселівців захистом від ворога і годувальником у тяжкі голодні роки. Дитинство багатьох моїх односельчан було тісно пов'язане з річкою, де ми вчились плавати та ловити рибу. А з лісу приносили повні кошики грибів, запашні суниці, ожину та торбинки з лісовими горіхами. А весняні розливи Остра заповнювали водою заплаву річки на кілометри. Різноголосий пташиний гамір, немов та музика, заповнював село у вечірні та ранкові години. Від сизих вечірніх туманів, які стояли над водою, віяло казкою, чимось загадковим, незнаним.
Мабуть, такі природні умови і покликали моїх пращурів до поселення на берегах Остра.
Сьогоднішні археологи називають часи першого поселення на місці сучасної Киселівки ще до нашої ери.
На жаль, письмових свідчень про ті часи ми не маємо, можемо тільки створювати уявлення про життя перших поселенців. Документальні згадки про наші поселення повертають нас до початку 17 століття, коли польська шляхта, захопивши наші території, заселила їх землеробами.
Спочатку заселявся правий берег Остра від Держанівки, де були поля та луки. Тоді ця територія належала до Остерського староства, яке очолював Стефан Аксак. Мабуть, саме на його честь і було названо поселення Аксаківкою. В історичних джерелах така назва зустрічається у 1604 році, коли будувалась перша Держанівська церква. Лівий берег Остра навпроти Аксаківки облюбував Носівський староста Адам Кисіль, який і назвав поселення на свою честь Киселівкою, а нижче за течією річки заснував Адамівку.
Після вигнання поляків, за козацької доби, Киселівка за адміністративним поділом входила до Носівської сотні, а Аксаківка – до Козелецької сотні Київського полку.
Названі Киселівка та Аксаківка іменувались на російський кшталт «деревнями». У них нараховувалось до 20 дворів у кожній. Ще тоді визначився їх статус як поміщицьких поселень. Після Адама Киселя Киселівку випросив Григорій Гуляницький, потім Левко Бут. Згодом «деревни» потрапили до рук російських вельмож Вейсбаха та Мініха. За гетьмана Мазепи Киселівка була надана Костянтину Макієвському. А за часів гетьмана Розумовського селянами Аксаківки та Киселівки володів поміщик Будлянський. Окремі двори належали поміщикам Жилам, Солонинам, Полетикам та Шрамченкам.
Проте Киселівка та Аксаківка не розрослись і не стали селами, а залишались «деревнями». З 1802 року вони входили адміністративно до Держанівської волості Козелецького повіту. Такий поділ був до 1923 року, коли з Держанівської та Мринської волостей утворився Мринський район Ніжинського округу.
У 1930 році район був ліквідований, і села ввійшли до Носівського району. З тих часів зникла Аксаківка, а село тепер об'єдналось під однією назвою – Киселівка.
Мої прадавні земляки були хліборобами, майже всі питання за них вирішували поміщики. З відміною кріпосного права вони поступово переходили до власного господарювання. Та лише робочих рук для ведення господарства власними силами було замало, потрібні були знання. Земство та церква повернулись обличчям до села, і у 1873 році розпочало свою роботу Держанівське земське училище, де навчались хлопчики Держанівки. При Троїцькій церкві створили церковно-приходську школу для дівчаток. А Киселівка та Аксаківка поки що залишались осторонь, так як кількість дітей була незначною. Та процес утворення шкіл у Козелецькому повіті наростав. І ось на зламі 19-20 століть, у 1902 році, з ініціативи Держанівської Троїцької церкви у Киселівці створюють церковну школу грамоти. Громада села надала під школу приміщення.
Завідувачем школи грамоти і викладачем Закону Божого став священик Павло Володимирович Максимович. Першим учителем призначили козака Якова Микитовича Рачинського, який закінчив 2 класи міністерського училища. Він отримував зарплатню – 60 рублів на рік. Управління церковними школами здійснювало Козелецьке відділення Чернігівської єпархіальної училищної ради. Опікунство школою поклали на місцевого поміщика Олексія Гавриловича Цигикала та його дружину – Олександру Андріївну.
У 1908 році держава прийняла програму про введення загальної початкової освіти, і тепер у школі було 3 групи, в яких навчалось 22 учні. Та вчителя Рачинського призвали до армії і, за погодженням із училищною радою, Павло Максимович допустив до викладання дружину учителя Євлампію Іванівну, яка мала домашню освіту. Їй надали право вчителювати тільки до кінця навчального року.
Після Рачинських, декілька років, вчителем Киселівської школи грамоти був дяк Троїцької церкви Макарій Олексійович Трухан. У школі функціонував дитячий церковно-півчий хор, один із семи, організованих у школах грамоти повіту. Учні вивчали Закон Божий, російську мову, лічбу та правопис. На іспити приїздили з Козельця члени училищної ради, присутні були благочинний та опікун школи.
У 1908 році благочинний 4-го округу, протоієрей О.Корсакевич у своєму звіті відзначив, що учні Киселівської школи грамоти (Морський Кузьма Хомич, Панченко Ганна Савівна, Панченко Кулина Іванівна, Пастернак Уляна Опанасівна) виявили досить позитивні знання.
У 1911 році школа грамоти набула статусу державної. Першою вчителькою до неї надіслали випускницю Чернігівської гімназії – Бурімову Тетяну Іванівну. Вона народилась у 1892 році у сім'ї “потомственного» почесного громадянина. У 1910 році закінчила 7 класів гімназії, після чого навчалась у VІІІ класі, після закінчення якого їй присвоїли кваліфікацію домашнього вчителя російської мови. Вона вивчала у восьмому класі методику викладання мови і арифметики, проходила педагогічну практику. На плечі молодої вчительки (19 років виповнилось) лягла досить важка ноша. У 3-х групах школи налічувалось біля 20 учнів. Бібліотека мала всього понад 70 книг та різних посібників. Та найголовніше – потрібно було будувати нову школу.
У цей час Козелецька влада прийняла рішення про будівництво шкіл у Киселівці та Комарівці, і будувались вони за єдиним проектом.
Під школу вибрали ділянку землі на підвищенні біля річки, поряд із поміщицьким дворищем Цигикала Олексія Гавриловича, який і опікувався будівництвом. За рік побудували приміщення, на яке витратили біля 7000 рублів. Фінансування школи здійснювалось як за казенні, так і земські кошти. Учительці платили зарплату – 360 рублів на рік. Школу укомплектували 12-ма новими партами. Опалення будівлі було пічним, освітлювались класи за допомогою гасових ламп.
Молода вчителька, мабуть, не могла справитись з таким навантаженням і її переводять до Селищенської школи, де вона згодом стала дружиною завідувача школи Кишка Дмитра Авксентійовича та залишилась у Селищі назавжди.
Так як нову школу збудували на лівому березі Остра, тобто у Киселівці, тож і назва за нею закріпилась. «Киселівська». Ходили до школи діти як із Киселівки, так і з Аксаківки. Декого з дітей батьки возили підводами із сусіднього хутора Дмитрівки. У народі його називали Валійовим.
У 1912 році школу очолила вчителька Августа Георгіївна Кладькевич, яка після закінчення Чернігівського духовного училища, з 1899 року працювала у Держанівці. Вона народилась у селі Бобруйки Остерського повіту у сім'ї почесного громадянина.
Кожного року школа випускала 6-7 учнів, як хлопців, так і дівчат. Закінчили школу і діти місцевого поміщика Цигикала – Олена (1905 рік) та Ганна (1907 рік). Чомусь тут навчався Хархун Микола (1905 рік), син держанівського поміщика Хархуна Івана Євстратійовича.
Революція 1917 року внесла величезні зміни у роботу освітніх закладів. У школі припинили викладання Закону Божого, скасовувались соціальні стани, ввели одне поняття громадянин. Із школи виключили всю релігійну та дореволюційну літературу, яку роками накопичували як Бурімова, так і Кладькевич під опікою дружини поміщика Олександри Андріївни Цигикало, яка вносила на бібліотеку власні кошти. Шкільна бібліотека в цей час налічувала 447 книг.
У 1920 році в Киселівській школі навчалось 30 учнів.
У 1922 році волосний земвідділ виділив для школи 2045 квадратних сажнів землі, яку потім декілька років школа здавала в оренду за 5-8 крб.
Сільська громада допомагала школі у забезпеченні паливом (щорічно 3 куб. сажнів дров).
До програми ввели такі предмети як рідна мова, культурознавство, політграмота, природознавство. У 20-х роках 20 століття декілька разів у школі проводились поточні ремонти, приміщення задовольняло потреби села. Заново створили бібліотеку, яка у 1926 році нараховувала 416 книг і підручників. У 1923-1928 роках у школі працював лікнеп для людей старшого віку. При цьому, наприклад, у 1925 році у школі лікнепу навчалось 18 осіб. Наймолодшому Ріпі Івану було 19 років, а найстаршій учениці Морській Марині – 33.
У 30-х роках учителем школи працював Драний Феодосій Максимович. Він був сількором, часто писав статті до газети Мринської МТС «Комуна» та районної газети «Червона Носівщина». Матеріали мали досить критичний характер щодо методів господарювання у селі. Згодом загострились відносини між Драним і керівництвом колгоспу. Драний залишив село. Перед війною до Киселівки приїхала Кравець Тетяна Опанасівна з Носівки. Вона була 1884 року народження. Разом із чоловіком вони облаштовували роботу школи.
Та, на жаль, за неустановлених обставин у школі сталася пожежа. Це було вночі перед жовтневими святами. Старожили пригадують, як всім селом гасили пожежу, та були безсилі проти вогню. Врятували тільки частину власності, а приміщення вигоріло дощенту. Залишились лише кам'яні стіни, які одної ночі теж впали. Киселівці любили приміщення школи, пишались ним, оскільки воно придавало селу деякий шарм.
Перед війною та після війни школа працювала у т.з. «Омельковій хаті», хоча це була хата Панченка Прохора Федоровича, сина якого вислали з села, а Прохор проживав у знайомих. Війна перервала роботу школи.
Виїхала до Носівки і сім'я Кравців. Тетяна Опанасівна допомагала партизанам, була зв'язковою партизанського з'єднання «За Батьківщину». Німці розстріляли її сина Євгена. На час війни Киселівська школа припинила своє функціонування. Та відразу після звільнення району від окупантів Тетяна Опанасівна повернулась до Киселівки і відновила роботу школи. Чи то за віком, чи за певних обставин Кравець Т.О. у 1947 році звільнилась із школи, проте пізніше працювала у Тертишниках. Вона чи не єдина у районі мала звання Заслуженої вчительки України та була нагороджена орденом Леніна.
У 1947 році учителем Киселівської школи і її директором призначили 23-річну Євдокію Яківну Яговенко. Вона народилась у сусідньому селі Беркові (тепер Пилятин). Закінчила на «відмінно» Адамівську семирічку та Прилуцьке педучилище. Молодих випускників-вчителів направили до західних областей України. Так 20-річна Євдокія стала учителькою Яблунівської школи Тернопільської області.
Ці часи були непростими. Вчителів, які приїхали із східних областей називали «москальками» та ставились до них з недо-вірою. Дякуючи порозумінню із місцевим священиком Євдокія змогла набути авторитету. Проте мати та сестра Євдокії не заспокоїлись і записались на прийом до тодішнього Міністра освіти П.Г.Тичини, який з розумінням поставився до прохання матері, і Євдокію перевели із Яблунівки до Киселівської школи.
Поселилась Євдокія на квартирі у Божок Олени, яка жила поряд зі школою. А тут якраз повернувся з армії фронтовик-орденоносець Рубан Володимир Іванович – син Божок Олени. Закохалась Євдокія у красеня-весельчака Володимира; він добре грав на гармошці, а вона мала гарний голос. Невдовзі побрались і в їхній сім'ї народилось 2 дівчат та 2 хлопці.
Залишилась Євдокія у Киселівці назавжди. Школу згодом розмістили в окремій так званій «Артемовій» хаті. Дітей побільшало, одна не справлялась. Допомагали вчителі сусідньої Держанівки, деякий час були вчителями Павелко Галина Федотівна, Шевела Олександра Антонівна та Трухан Марія Леонтіївна.
Десь на початку 60-х років директором школи призначили у Киселівку Пасічника Миколу Івановича, який до цього був учителем у селі Червоні Партизани. Завзятий та принциповий за характером, Пасічник не міг змиритись із убогістю, в якій знаходилась будівля школи. Він дав обіцянку маленьким школярам, що буде нова школа та й поїхав по інстанціях.
І переміг – через деякий час на пустирі біля річки, тепер уже на правому березі Остра, виросла новенька простора будівля з величезними вікнами, які наповнювали сонячним сяйвом просторі класи та коридори школи. Обновилась не тільки школа, а і село в цілому, поряд побудували магазин. Місцева влада виділила для школи прекрасну ділянку землі, місцевий колгосп поставив величезну металеву огорожу. Побудували поряд зі школою новенький т.з. «фінський» житловий будинок для сім'ї Миколи Івановича.
Не залишились у боргу ні вчителі, ні учні Киселівської школи. Наполеглива робота Пасічника згуртувала не тільки учнів, а і їх батьків, які допомагали облаштувати не тільки школу, а і її територію. Біля школи насадили ялини та берези, а за школою розбили молодий сад.
Микола Іванович вніс багато нового в роботу школи. Неординарні уроки праці, на яких учні займались ліпленням із глини, розведення квітів на пришкільних ділянках прославили Киселівську початкову школу не тільки у районі, а й за межами Чернігівщини.
Учні школи передавали дитячим садкам Селища та Носівки виліплені із глини та розфарбовані дитячі іграшки. Насіння квітів (більше сотні сортів) учні школи під керівництвом учителя розсилали, за повідомленнями у газеті «Зірка», не тільки учням України, а й за її межі. Крім того, Микола Іванович створив разом з учнями багато наочних посібників. Він розробив новий, нестандартний зразок «Букваря», який затвердили в інстанціях, проте він так і не вийшов як підручник. Миколу Івановича, як новатора, знала вся Чернігівська педагогічна спільнота. На базі Киселівської початкової школи обласним Управлінням освіти проводились як районні, так і обласні семінари вчителів початкових класів та біології.
Та, на жаль, кількість жителів Киселівки скорочувалась із року в рік. Спочатку скоротили у школі посаду другого вчителя. Євдокії Яківні Рубан довелось у похилому віці ходити до Держанівської школи, щоб доробити до пенсії. А Микола Іванович на схилі літ «діждався» найгіршого – у 1989 році востаннє пролунав шкільний дзвоник, сповістивши про закриття школи. Тепер декілька учнів-першокласників пішли 1 вересня за 5 кілометрів до Держанівки.
Втративши дружину, Микола Іванович доживав віку у Киселівці, займаючись пришкільним садом та квітами. Перед самим відходом у потойбічне життя Микола Іванович переїхав до дітей.
Євдокія Яківна Рубан, вийшовши на заслужений відпочинок, організувала співочий колектив села, який здобував перемоги не тільки на районних фестивалях-кокурсах, а навіть у Києві.
Киселівці і сьогодні згадують добрими словами своїх учителів, віддають належне їхній невтомній творчій праці, дякуючи якій багато із них зробили перші кроки у навчанні.
Хочеться закінчити розповідь про Киселівську початківку почутими словами: «Школо моя, радість моя, невпізнанною зробили тебе роки, та у моїй пам'яті ти завжди живеш такою, як була раніше – в період свого розквіту».
Микола Шевела, краєзнавець.
