Редагування Що трапилося в Носівці? Кінець «ковпака»

'''«Що трапилося в Носівці? Кінець «ковпака»'''

:''Стаття в газеті «Молодь України», 1991. – 28 травня 1991, автор: Василь Чепурний.''

Діти похапали піонерські сурми та барабани й пішли в райком партії захищати свого директора. Коли вчителі [[Носівська середня школа № 4|Носівської неповної середньої школи № 4]] виглянули з учительської, теж приголомшені звісткою високого начальства про звільнення директора. [[Єфіменко Микола Сергійович|М. С. Єфіменка]], школа була порожня – діти вже йшли на повороті. Підслуховувати негарно, але як тільки вони під дверима вчительської почули лиху звістку й збагнули, що вчителі нічого не вдіють, стихійно рушили на демонстрацію. Коли дорослі бояться, наперед виходять діти – в них, хвалити Бога, насіння страху ще не проросло.

[[Файл:Хода учасників стихійного мітингу.jpg|міні|Хода учасників стихійного мітингу]]

Школярів спробували завернути, але було вже пізно. Прорвало! Дорогою до дітей стали приєднуватися батьки. Оскільки ж від школи до райкому шлях довгий – близько шести кілометрів, та й новини в Носівці поширюються хутко – бездротовим радіо, то на майдан вийшов уже чималий гурт дорослих і дітей. А вимога була єдина: «Не чіпайте директора!» Їх зустріла міліція. Дві години під зливою чекали діти на прийом високого начальства. Зрештою, перший секретар райкому КПУ [[Сотниченко Віра Григорівна|В. Г. Сотниченко]] прийняла невелику делегацію.

Наприкінці розмови вона зізналася, що М. С. Єфіменко своєю незалежною позицією заплатив їй чорною невдячністю за посаду другого секретаря райкому, на якій він донедавна працював, за квартиру і т. д. «Ах, то це у вас помста», – спалахнули батьки. Кажуть, що тоді Віра Григорівна заплакала.

Назавтра демонстрація після уроків повторилася, тільки приєдналися й учні школи № 2, адже їхнього директора [[Музиченко Григорій Іванович|Г. І. Музиченка]] теж виконком міської Ради незаконно звільнив з роботи. До юних демонстрантів прилучилися дорослі – робітники заводів «[[Победит]]», цукрового, інших підприємств. Головний лозунг уже був такий: «Геть мафію Сотниченко і [[Приходько Віктор Андрійович|Приходька]]!» (другий з них – голова райвиконкому, народний депутат УРСР). Влада перелякано мовчала.

[[Файл:Штурм носівчанами будівлі райкому.jpg|міні|"Штурм" носівчанами будівлі райкому]]

Звирована юрба, не дочекавшись начальства, видавила двері в райвиконкомі, побила вікна в райкомі і вивіску райгазети «Прапор комунізму», яку небезпідставно звинувачують у, м’яко кажучи, необ’єктивності. А найзапальніші пішли до [[Сотниченко Віра Григорівна|В. Г. Сотниченко]] додому (знайомий псевдореволюційний мотив). Хотіли подивитися, як живе перша дама району. Невтомні «експропріатори» виявили легкову машину без номерів та вісім скручених килимів. Що й казати, Вірі Григорівні не залишалося нічого іншого, як швиденько покинути межі керованого нею району – чи то в Чернігів, чи то в Київ кинулася вона шукати розради-поради.

А на майдані сіли й оголосили голодування директори шкіл. Їхні вимоги: визнання незаконним звільнення з роботи, скликання позачергової сесії міськради для вирішення питання про відставку голови [[Братиця Микола Дмитрович|М. Д. Братиці]] та його заступника А. М. Калини, відставка першого секретаря райкому КПУ [[Сотниченко Віра Григорівна|В. Г. Сотниченко]], голови райвиконкому [[Приходько Віктор Андрійович|В. А. Приходька]] і відкликання його з народних депутатів України, звільнення О. Г. Нестеренка з посади редактора райгазети і передання її у відання одного власника – районної Ради, створення незалежної комісії для розслідування зловживань.

Розпочався збір підписів. Коли директори хотіли залишитися й на ніч (щоб ніхто не закинув – мовляв, дома понаїдалися), діти заявили, що вони теж будуть біля них. Наступного дня підписів набралося близько п’яти тисяч, Тобто кожен третій житель Носівки (навіть коли рахувати й немовлят), висловився на підтримку «крамольних» директорів.

А в чому ж їхня провина? Офіційна причина – недоліки в трудовому вихованні. Це розшифровується так: школи відмовилися обробляти по 4 – 5 гектарів поля для забезпечення себе овочами. Так вирішили батьківські збори. «Наші діти не гірші київських, – заявили вони, – і замість оздоровлення дихати радіацією на поле не пустимо!» Вчителі ж виявили готовність принести по мішку картоплі, капусти, огірків з дому, коли вже райвиконком такий безсилий. Ця непокора і стала приводом для розправи.

А справжня причина ще глибше. Вона в самостійній позиції обох директорів. Г. І. Музиченко, наприклад, мав необережність взяти земельну ділянку біля садиб перших осіб району. Тож і ходять комісії в його школу – чи нема де недостачі, чи нема якогось ґанджу. А того, що один клас, бібліотека і їдальня змушені працювати в аварійних хатах, комісії не бачать. Натомість же, даруйте, туалет райкому партії збудований за кілька тисяч, бо лише кахляна плитка чого варта. Та й будівництво чотириповерхового адмінприміщення явно завчасне. Але ж комісії не це цікавить... 

М. С. Єфіменко тринадцять років працював у партійному апараті. Запитання йому не з приємних: «Ви ж були заодно, а тепер протестуєте?»

Відповідь пряма: «За роки моєї партійної роботи є кілька моментів, за які мені соромно. Але коли я виходив з партії, запитав на пленумі  
якщо я принизив чиюсь гідність, завдав комусь прикрість – такі встаньте. Не піднявся ніхто. Та й на посаді другого секретаря я не мовчав. Протестував, наприклад, коли В. Г. Сотниченко заборонила в районі показ кінофільмів «Так жить нельзя» і «ЧП» районного масштаба». Таких епізодів, повірте, було немало».

Із заяви М. С. Єфіменка на пленумі райкому КПУ: 
:''«У районі під партійною егідою процвітає культ так званих «перших осіб», насаджується кругова порука, затискується критика, переслідуються небажані люди. Всі мої зусилля, спрямовані на протидію цим сталінським порядкам, виявились марними. А тому я вважаю неможливим своє подальше перебування в КПРС і заявляю про вихід з її рядів. Цим самим я також складаю із себе повноваження члена райкому і обкому Компартії України».''

Хіба це можна було пробачити? Тож наступного дня посильна міськвиконкому принесла запрошення прозвітувати про стан трудового виховання. Прямо на ньому Микола Сергійович написав голові [[Братиця Микола Дмитрович|М. Д. Братиці]] – підготуватися за дві години неможливо, тому «передайте своїм хазяям, що екзекуція переноситься на завтра». Рішення міськвиконкому про звільнення обох директорів проте з’явилося. Обурених було багато, але коли б не діти, то все, певно, так би й потонуло в скаргах, комісіях, інфарктах переслідуваних і утвердженні ще більшої влади переслідувачів.

Коли я приїхав у Носівку, періщив дощ. Директори з пов’язками «Я голодую» та група підтримки стояли під готелем. Мою розмову з М. С. Єфіменком перебили школярі: «Миколо Сергійовичу, ми вам намет від дощу привезли!». Я запитав їх – чи ж правда, що самі додумалися на демонстрацію вийти? Подивилися похмуро – і ви, мовляв, не вірите і стали розповідати, який у них гарний директор – і підлогу в спортзалі настелив, і не кричить, і вчитися цікаво стало, бо вчителі між собою не лаються. Я записав їхні прізвища – Микола Грибок, Юра Павлюченко, Валентин Шелестюк, Олександр Пістунов з 9 «А» та Олександр Дмитренко з 6 «А».

А дорослі стали проштовхуватися зі своїми бідами. А. Т. Баклан: «Хотіла по міській подзвонити внуку та через демонстрації влада відключила зв’язок. Щоб у Київ не передали».

Н. М. Ковальчук із Червоних Партизанів: «Куди вже я тільки не зверталася, щоб хлів збудувати – матеріалів нема. Живу сама, допомоги чекати нізвідки». 

В. М. Пивовар: «Пройдіть по вулицях Невського і Робочій – вже три роки розриті, бо газ ніяк не проведуть. А на будівництві в дочки Сотниченко день і ніч техніка гуде».

Кінця скаргам дочекатися не можна було. Довго стримувана хвороба вийшла на поверхню. А я пригадав, як владною рукою були придушені на Носівщині паростки оренди, бо надто великі гроші, як на думку райкому, заробили самостійні господарі. По одній історії справа дійшла навіть до Верховного суду УРСР. Судом збитки повернути можна, але ж не відновити розтоптані гідність і бажання працювати. А з трибуни член ЦК КПУ, перший секретар райкому партії В. Г. Сотниченко викривала не тільки екстремістів, відступників, націоналістів, а й навіть Горбачова та ЦК КПРС. І островом стійкості та мудрої політичної стабільності називався Носівський район. Але вже на цьогорічну першотравневу демонстрацію вчителі четвертої школи вийшли з лозунгом проти районної «мафії».

Розповідає вчителька Н. О. Кошова: «Ви не можете собі уявити, як страшно було йти з тим транспарантом. Бо ж ми живемо наче під ковпаком. А потім нас стали викликати в прокуратуру. Тому тепер ми вже піднімаємо і другий лозунг: «Доки Носівщина буде заповідником сталінізму?» Ми, вчителі, подали в райком заяву про створення страйкового комітету».

Я був на екстреній сесії міської Ради, що скликана була на вимогу 17 депутатів. Та коли надійшов час її відкривати, голова розвів руками – не вистачає, мовляв, чотирьох депутатів для кворуму. Давній прийом! Але люди, яких набилося повен зал Будинку культури, наполягли – звозьте тих «прогульників», ми зачекаємо. І добилися свого – директори вже можуть приступити до роботи. А як після такої ганьби працюватимуть перші особи району?

Носівка – найбільше село на Україні, як жартують жителі цього міста... Донедавна тихе і сонне. Навіть лекторів товариства «Знання» з Києва та Чернігова сюди не пускали – щоб, бува, не занесли «бацили екстремізму». Багато жителів райцентру працює в Києві – електричкою дві години їзди. А колгоспники теж політикою не спішили займатися. Все було надійно продумане в облаштуванні «ковпака». Але прорвали його діти. Вони дали добрий урок дорослим. Як брехню називати брехнею. Як кривду покірно не зносити. Як людьми бути – з гідністю і чистою совістю. Із спиною незігнутою і думкою власною.

Василь Чепурний (Влас. кор. «Молоді України»).

м. Носівка Чернігівської області.

Р. S. У неділю навіть дощ не розігнав багатолюдний мітинг. Голови звезли «представників колгоспного селянства», щоб показати городянам правильну лінію. Та й селянин тепер уже не той – мітинг підтримав вимоги відставки перших осіб району. Голодовку припинено. Сьогодні має відбутися відкрита сесія районної Ради народних депутатів.

Молодь України. – 1991. – 28 травня.

[[Категорія:Газетні статті про Носівський майдан]]