Редагування Тут коріння мого роду

[[Файл:Тут коріння мого роду.jpg|міні|]]

'''Тут коріння мого роду. Нариси історії рідного краю.'''

:''Повний текст книги: [[Куровська Ольга Яківна|Куровська О. Я.]] Тут коріння мого роду: нариси історії рідного краю / О. Я. Куровська. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2005. – 242 с.''

== Коломійцівка ==

Моє рідне село [[Коломійцівка|Коломійцівку]] заснував древній рід [[Коломієць|Коломійців]], до якого належу і я. Офіційна історія рідного краю точно не називає дату першого поселення моїх пращурів у степу. Найбільш вірогідно, це було в кінці ХVІІ на початку ХVІІІ століття, коли царизм повів наступ на автономний устрій України. За офіційними даними, першими переселилися в степ представники вільного козацтва.

Моя рідна Коломійцівка, на щастя, не зазнала кріпаччини. У селі жила лише одна кріпацька родина [[Олбинський|Олбинських]]. Оселився також один виходець з дворянства – [[Ігнатенко]]. Пізніше його нащадки стали активними революціонерами, а потім – ще активнішими виконавцями рішень більшовицької партії, особливо щодо розкуркулення і стягування з односельців різних повинностей. Були в роду Ігнатенків і досить порядні, добрі люди, адже вони мали благородне генетичне коріння.

Свого часу дворяни складали особливий прошарок у суспільстві. Імператриця Катерина ІІ видала спеціальний маніфест про права і привілеї дворян. У ньому зазначалося, що дворянство передається у спадок дітям. Його представники звільнялися від тілесних покарань і взяття під варту. Їхнє спадкове майно не підлягало конфіскації, а в маєтках місцева влада не мала права влаштовувати постій. Дворянство мало свою печатку, казну і архів. Дворяни посідали високі державні посади, служили в губерніях і війську, мали інші привілеї. Їх судив лише дворянський суд.

Водночас в імператорському маніфесті виписано вчинки, за які позбавляли високого титулу: за порушення клятви, зраду, розбій, крадіжку, брехливий вчинок. Рішення приймав лише дворянський суд. Останнє слово – за Сенатом і конформацією імператорської величності.

Після жовтневого перевороту 1917 року рід Ігнатенків назавжди втратив спадкові дворянські привілеї, але його окремі нащадки з покоління в покоління передають моральні якості дворянства. Чому Ігнатенки поселилися в наших краях? Достовірної відповіді на це запитання ніхто не дає. 

Не пояснює офіційна історія і того, чому вибрали мої пращури саме цю землю, де немає ні природних водойм, ні лісу. Втім, навіщо якісь пояснення, коли відома висока родючість наших земель. Багатший чорнозем навряд чи знайдеться на Носівщині.

Детальне дослідження місцевості і деякі перекази старожилів дають підстави зробити певні висновки щодо давньої природи нашого краю. Колись тут були заболочені зарослі дерев і чагарників. На великих територіях болота поступово висохли разом з деревами, на їхньому місці утворився дикий степ, але й заболочені місця залишилися. Така місцевість тривалий час відлякувала людей від поселення. Підкорили її козаки Коломійці. А розширився наш хутір після реформи 1861 року, коли сюди прибули декілька сімей з Носівки.

З відміною кріпосного права почало занепадати дворянство, в тому числі й на українських землях. Звичні до дармової праці, великі землевласники виявилися непідготовленими для ведення господарства в нових умовах. Вони не бажали вкладати гроші у закупівлю техніки, створення переробних підприємств. Але й не хотіли відмовлятися від звичного розгульного життя. На влаштування розкішних вечірок витрачали навіть кредитні кошти, видані російським урядом на розвиток сільського господарства. У цей період почали занепадати поміщицькі маєтки. Водночас широко розвивалися середні селянські господарства, які пізніше більшовики назвали куркульськими. 

У нашому краї і після скасування кріпосного права успішно розвивалися як великі, так і середні землевласники. Вони допомагали ставати на ноги біднішим селянським господарствам. Неодноразово відчували ту допомогу і мої пращури. 

Рід Коломійців, що проглядається на 300 років в глибину історії, своїм головним ремеслом обрав хліборобську справу. Для членів нашого роду це не просто ремесло, це стан душі. Саме душею вони відчули, що в цих степах можна оселятися, щоб мати достаток в родинах. І вони його мали завжди, поки самостійно господарювали на своїй землі. Коли більшовики забрали землю в так звані колгоспи, довелося пережити кілька голодовок і працювати задарма. Проте, це було потім, а в ті далекі часи рід Коломійців розростався, створювались нові сім'ї з представниками сусідніх і дальніх родин. У степу виникли хутори Падунів, Хахудів, Кривошеїв, Мельників, Рудів, Ємців. Згодом хутори переросли в невеликі населені пункти, їх назвали відповідно до родин – засновників. Тут ніколи ніхто не будував великих маєтків, але споконвіку найкраще родив хліб, а пізніше, коли в Носівці граф Мусін-Пушкін спорудив цукровий завод, на диво всім почали родити цукрові буряки. 

З історії Носівщини відомі великі потрясіння військового характеру, а також пов'язані із страшними епідеміями. Неодноразово містечко Носівка і навколишні села спустошувалися епідемією чуми. Степові хутори убереглися від цього лиха. З покоління в покоління передаються перекази старожилів, як пращури [[Коломієць|Коломійців]], [[Падун]]ів і [[Хахуда|Хахуд]] організовували захист від поширення чуми, інших страшних епідемій. Хутори мали своїх мірошників, хлібопеків, шевців, ковалів, бондарів, столярів і навіть знахарів. Вони могли певний час обходитись без зовнішньої допомоги, перебуваючи на повному самозабезпеченні. Це і був один із основних заходів запобігання поширення чуми. Крім того, широко застосовували природні засоби захисту від інфекційних хвороб. 

Це непоодинокий приклад того, як мої мудрі пращури власними руками і розумом вдало боролися за виживання. До працьовитих степовиків з повагою ставилися сусідні великі землевласники, в тому числі й граф [[Мусін-Пушкін]]. У кінці ХІХ століття він особисто ознайомився з методами ведення господарства у степових хуторах, після чого прийняв рішення створити поблизу ще кілька хуторів. Граф запропонував безземельним селянам з [[Лосинівка|Лосинівки]], [[Даніно]], [[Шатура|Шатури]] оселитися в степу, виділивши їм по одній десятині землі. Так виникли нинішні села [[Карабинівка]], [[Відрядне]], [[Степові Хутори]]. Там і досі пам'ятають, яка вулиця заселена вихідцями з Лосинівки, а яка – з Шатури чи Даніно. Проте мало хто знає, що поштовхом у створенні цих хуторів послужили [[Коломійцівка]] і [[Мельники]]. За їхнім прикладом будували життя і в новостворених поселеннях. Селяни не мали ніяких повинностей, до казни платили лише земельний податок.

До жовтневого перевороту 1917 року жителі Коломійцівки мали в основному по п'ять десятин землі на сім'ю. У місцевого пана [[Ляшенко|Ляшенка]] було 50 десятин. У нашому хуторі він не мав великого маєтку, але кріпаки в нього були, йому належала і сім'я [[Олбинський|Олбинських]]. Усі навколишні землі закупили великі землевласники, серед яких виділявся Мусін-Пушкін, котрий мав 4 тисячі десятин землі. Граф з повагою ставився до дрібних землевласників, які вміло вели господарство. Допомагав їм розвивати вирощування цукрових буряків – найбільш прибуткової культури. З буряками не міг конкурувати навіть тютюн, який до появи в Носівці цукрового заводу вважався найбільш престижною культурою. Листя тютюну закуповувала в основному Прилуцька фабрика, але були покупці і з Європи. Тому навіть дрібні виробники тютюну, якими були і мої предки, перевагу віддавали розведенню американських сортів. 

Революційні події 1905 року обійшли Коломійцівку. Кожен селянин працював на своїй землі і не зазіхав на чуже. Погроми великих маєтків влаштовували безземельні селяни і ті, хто не вмів або не хотів працювати на землі. Серед Коломійців таких ніколи не було. Це може підтвердити кожен, хто знає мій рід. Проте в селі на той час проживало чимало приїжджих, вихідців з інших родин. Вони й створили партійну групу російських соціал-демократів. Відомі імена трьох активістів: [[Рябинко Арсентій|Арсентій]] і [[Рябинко Микола|Микола]] [[Рябинко|Рябинки]] та [[Олбинський Федот|Федот Олбинський]], виходець з колишньої кріпацької родини. Втім, і вони не проявили особливої революційної активності. На них позитивно впливало миролюбне і працьовите середовище, в якому вони жили. Згодом партійна група розпалася і припинила своє існування.

Після поразки революції 1905 року в Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ Петро Столипін. Його політичні репресії не докотилися до Коломійцівки. Тут нікого було репресувати. Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створення на селі міцного, заможного селянства. Столипін детально вивчив устрій господарювання у невеликих селах і хуторах. Селянам дозволяли виходити з громад, селитися окремо у віддалених хуторах і брати у свою власність достатню кількість землі. Столипінська аграрна реформа бере початок від прийнятого закону [[22 листопада]] [[1906]] року. Наступний її етап – закон 1910 року про зміцнення селянського поземельного банку. На цей період припадає великий розквіт сільського господарства на теренах України в цілому і в моєму рідному селі зокрема. Нове дихання одержали і сусідні хутори, насамперед ті, що виникли при сприянні графа Мусіна-Пушкіна. Там переселені селяни починали господарювати на невеликих ділянках землі – по одній десятині на сім'ю. В ході столипінської реформи вони збільшили свої земельні володіння.

А ще Коломійці непогані теслі, ковалі, кравці, бондарі, столяри, жерстяники. Вони власноруч зводили оселі, шили одяг, ремонтували збрую. З покоління в покоління передавали своє вміння.

Моя мама, [[Горна Ганна Іванівна|Ганна Іванівна]], дівоче прізвище Горна, виросла у багатодітній родині. Крім неї було ще сім братів і дві сестри, одна з яких померла в дитячому віці. Пішов з життя і один старший брат. Решта – вижили, хоча рано залишилися без батька. Важко навіть уявити, як моя бабуся по материній лінії [[Горна Зінаїда|Зінаїда]] змогла сама виростити восьмеро дітей і дати всім лад. Працювали всі зрання до ночі. Найкращими ласощами у багатодітній родині був свіжовипечений хліб. Якщо в окремих родинах його випікали на цілий тиждень, то в сім'ї Горних свіжий хліб з'являвся на столі тричі на тиждень. Багато односельців прибігали до Горних позичити окраєць свіжовипеченого буханця, заодно розпитати про секрети майстерної випічки.

У моєї бабусі по батьковій лінії [[Коломієць Єлизавета|Єлизавети]] було п'ятеро дітей: троє синів і дві дочки. Наш батько, [[Коломієць Яків Петрович|Яків Петрович]], – найменший. У семирічному віці він залишився без матері. Незважаючи на розруху й голод у країні після громадянської війни, – усі діти Петра і Єлизавети Коломійців вижили. 

Родину Коломійців можна назвати типовою для українського села дореволюційного і відразу післяреволюційного періоду. Особливою працьовитістю і взаємодопомогою характеризувалися невеликі села, що виникли з хуторів. Як правило, там селилися вольові селяни, справжні хлібороби і майстри на всі руки. Це потім багатьох із них покалічили фізично і духовно. Хоча мої предки спокійно прийняли нову владу. Адже вона прийшла з гарним лозунгом: “Землю – селянам, фабрики і заводи – робітникам”.

Відразу після жовтневих подій 1917 року, на перший погляд, так і було. Малоземельні селяни одержали додаткові земельні наділи, активно взялися на них господарювати. Розумно вели себе і революційно налаштовані місцеві активісти: [[Сацюк]], [[Бойко]], [[Олбинський]]. Коломійцівка не дуже постраждала у громадянську війну. Окремі вихідці із села брали в ній участь, в основному на боці червоних. Люди вірили, що захищають щасливе майбутнє. Широкомасштабні воєнні дії обминули наше село. Не притягувало воно до себе і невеликі військові формування - різноманітні банди. Вони насамперед налітали на багаті маєтки і міцні селянські господарства, а також на села, які відзначилися масовими пограбуваннями і кривавими розправами над великими землевласниками і вихідцями з дворянства чи іншої знаті.

У Коломійцівці жив один великий землевласник – [[Ляшенко]], якого місцеві селяни називали добрим паном. Він чуйно ставився до селян, непогано платив їм за роботу. Після трудового дня наділяв оселедцями, хлібом, печивом. Допомагав молодим сім'ям. Після жовтневого перевороту пан Ляшенко виїхав з Росії. У селі залишилась його дочка [[Ляшенко Наталія|Наталія]]. Її чоловік – Тимофій – також виходець з багатої родини, що зазнала переслідувань від більшовиків. У них народилася дочка Лідія, яка все своє трудове життя присвятила роботі в місцевому колгоспі.

Відразу після революції в нашому селі, яке тоді називали хутором Коломійців, нова влада не вчиняла репресій. Єдиний пан виїхав до Америки. Малоземельні селяни одержали додаткові наділи землі і мирно працювали на ній. Про всякий випадок тримали зброю. В одних вона залишилася ще від Першої світової війни, інші придбали в учасників громадянської війни. Озброєні односельці підпільно створили загін самооборони від заїжджих банд. Пізніше його розформували, а зброю заховали якнайдалі, а дехто й знищив, коли встановилась більшовицька диктатура. Однак в окрузі довго пам'ятали, що Коломійцівку краще не чіпати. Вона жила миролюбно, але й своїм не поступалася. Отой вільний козацький дух з материним молоком передавався з покоління в покоління. Він і зараз притаманний моїм односельцям. 

== Екзамен на виживання ==

За переписом населення 1920 року в хуторі Коломійців проживало 214 чоловіків і 253 жінки. Хутір був підпорядкований [[Носівська волость|Носівській волості]] Ніжинського повіту. До повіту входили 14 волостей, у середині 20-х років їх скоротили до 10. До Носівської волості належали 11 населених пунктів, найбільшим з яких був волосний центр [[Носівка]] – 15687 мешканців, у тому числі 7219 чоловіків і 8468 жінок. Усього на території волості проживало 9392 чоловіків і 8468 жінок. За статистикою повітового відділу записів громадянського стану за рік народжувалося більше хлопчиків, ніж дівчаток (відповідно 564 і 453), але природний приріст не міг перекрити втрати чоловіків на фронтах світової і громадянської воєн, у збройних сутичках з бандами різних політичних мастей. Ще один цікавий статистичний факт: у 1920 році на території Ніжинського повіту зареєстровано 567 одружень і 87 розлучень. Тобто, в ті грізні роки сім'ї були значно міцніші, ніж тепер, коли кількість шлюбів і розлучень майже зрівнюється.

Наш хутір не був войовничим, але навкруги озброєні загони нової влади вели запеклі бої із загонами денікінців і махновців. Кожна із сторін відстоювала свої інтереси, а гинули рядові виконавці, переважно чоловіки. У донесенні начальника повітової міліції [[Точений Н. І.|Н. І. Точеного]] голові Ніжинського повітового виконкому П. Д. Кобцю зазначено, що в квітні – травні 1920 року в боях із загонами Махна загинуло 80 пролетарських міліціонерів. Налякані такою обстановкою працівники новостворених органів влади почали масово залишати свої робочі місця. Діяльність місцевих виконавчих структур на певний час завмерла. Щоб стабілізувати ситуацію в повіті, провели мобілізацію серед членів комітетів незаможних селян до лав пролетарської міліції. Влітку 1920 року добровільно–примусово зібрали поповнення із 120 молодих чоловіків. Їм видали зброю і погнали на боротьбу з махновцями. Підтягнули в Ніжинський повіт також загони регулярної Червоної Армії. Так штиками і кулями встановлювали на нашій землі радянську владу.

Щомісяця Ніжинський повітовий виконком проводив підсумкові засідання, на яких аналізували зроблене і намічали головне на наступний місяць. Звітували начальники повітових відділів. З тих звітів чітко проглядалася картина діяльності повіту. На всіх засіданнях головними питаннями були: збір податків з громадян, вилучення церковних коштовностей, вилучення в селян голодних пайків, чистка комітетів незаможних селян від ворожих елементів, чистка рядів міліції і мобілізація в її ряди робітничо-селянської молоді. Інколи розглядали проблеми соціального характеру: боротьбу з епідеміями і розміщення біженців та голодуючих дітей-сиріт. Залишалися осторонь питання будівництва, підвищення рівня життя людей, поліпшення охорони здоров'я, матеріальної допомоги селянським господарствам. Тоді в основному воювали і віднімали в людей нажите нелегкою працею. Такими були перші наслідки більшовицької революції. 

Носівський волосний виконком очолював [[Пузанков Кузьма Дмитрович|Кузьма Дмитрович Пузанков]], член партії більшовиків, виходець з бідняків, хлібороб. Секретарем виконкому працював [[Ковтун Яків Ілліч|Яків Ілліч Ковтун]], теж з бідняків, але безпартійний і мав професію писаря. Волосний комітет проводив лінію повітового комітету, на своїх засіданнях розглядав питання, пов'язані в основному із збором грошей на потреби більшовицької диктатури і боротьбою з ворогами радянської влади.

Оголошена Леніним на Х з'їзді РКПб [[1921]] року нова економічна політика на селі впроваджувалася дуже повільно. Нею займалися найбільш ініціативні й розумні селяни, які потім гірко розплатилися за своє старання по впровадженню справді необхідної для зруйнованої держави економічної політики. Соратники і послідовники Леніна знищили НЕП і її активних творців. 

На початку 1920-х актуальним було земельне питання. Носівська волость розпоряджалася 23479 десятинами орної землі. Для спільного обробітку створювалися комітети незаможних селян, різні кооперативи, зміцнювали свої земельні володіння усталені індивідуальні господарі. Наново нарізалися присадибні ділянки. На сім'ю до п'яти душ виділялося півдесятини, від шести до десяти – три четверті десятини, а великим сім'ям діставалося на присадибну ділянку по десятині. 

У Коломійцівці місцева нова влада справедливо визначала статус бідняцьких сімей, тому волосний комітет майже всіх звільняв від сплати сільськогосподарського податку. В окремих сусідніх селах намагалися віднести до бідняків деякі більш-менш заможні родини, щоб вони мали податкові пільги. Звісно, це були не випадкові господарства, а родичі певних впливових осіб. Проте дуже важко було обманути волость таким шляхом. Як свідчать офіційні документи, в таких селах з названих незаможників лише 60-70 відсотків звільнялися від податку. 

На 1923 і 1924 роки припадає зародження нової освіти. Після чергової адміністративно-територіальної реформи повіти реорганізували в округи, а волості – в райони. На їхні виконавчі органи покладалося виконання цього завдання. Відповідним розпорядженням окружного виконкому встановлювалась оплата за навчання. У повному обсязі платили батьки, діти яких навчалися у повних школах Ніжина, а в неповних – 50 відсотків. Усього в Ніжині було 12 шкіл. У повних школах Козельця, Ічні і Остра батьки вносили половину вартості за навчання, а в неповних – 25 відсотків. У решті шкіл навчання проводилося безкоштовно. У Носівському районі працювали вісім неповних, одна повна і сім початкових шкіл. Найбільше годин відводили на вивчення математики і української мови, а також нового предмета – історії та політграмоти. Саме тоді запровадили практику збору серед населення хліба і коштів на ремонт шкіл. Вона актуальна в багатьох селах і в наші дні, де немає оперативного місцевого господаря. Там батьки учнів не лише вносять кошти на ремонт школи, а й самі беруть участь у проведенні цих робіт, а ще й картоплю зносять до їдальні. Проблема залишається.

Повернулися до нас деякі інфекційні хвороби: лишайники, туберкульоз, педікульоз, трахома, які на початку минулого століття були дуже поширені у селах. Добре відома була тоді серед дітей така страшна хвороба, як анемія, котру люди між собою називали малокров'ям. Підрозділи окружного відділу охорони здоров'я регулярно проводили перевірки в школах щодо виявлення хворих дітей. По можливості, особливо в містах, їх розміщали а лікарнях, де навіть годували за рахунок найближчих дитячих будинків. Хоча в самих цих будинках спостерігався найвищий рівень захворювання дітей. 

Після закінчення громадянської війни і зміцнення радянської влади більшовики взялися за продовження адміністративно–територіальної реформи. У 1925 році до розширеного Ніжинського округу входили райони: Ічнянський (18 сільських рад), Козелецький (17), Ніжинський (15), Комаровський (15), Бобровицький (14), Лосинівський (14), Мринський (13), Новобасанський (11), Веркиєвський (9), Кобижчанський (8) і Носівський з шістьма сільськими радами. 

[[Носівський райвиконком]] складався з 17 обраних членів виконкому, з них один представник робітничого класу, двоє від селян і 14 червоноармійців. У сільські ради відкритим голосуванням обрали 347 депутатів, в тому числі 311 селян, 31 інтелігента і одного робітника. Головним завданням членів райвиконкому і сільських рад залишалося, як і на початку двадцятих, зібрання коштів до бюджетів через податки і різні обов'язкові страхування. У 1925 році за підписом заступника наркома фінансів Брюханова прийнято постанову про обов'язкове страхування коней. Витрачалися гроші на утримання апарату більшовицької влади, її армії. Деякі кошти виділялися на соціальні потреби. Великою проблемою були дороги і мости. У Ніжинському окрузі 50 відсотків мостів потребували капітального ремонту, ще 25 – перебудови. Про якість доріг і мостів у невеликих селах тоді й мови не велося. Цим питанням займалися сільські ради без залучення централізованих коштів. Усі витрати лягали на селян.

У Коломійцівці спочатку не було сільської ради. Її утворили рішенням, прийнятим на засіданні Чернігівської губернської адміністративної комісії від [[26 травня]] [[1925]] року. Головував на цьому засіданні [[Стрілець]]. До [[Коломійцівська сільська рада|Коломійцівської сільської ради]] увійшли хутори [[Чередники]], [[Рублі]], [[Рудаки]], [[Сапкови]] і частина [[Степові Хутори|Степових Хуторів]]. Інша частина відійшла до новоутвореної [[Тертишницька сільська рада|Тертишницької сільської ради]]. Цим же рішенням губернської комісії у Носівському районі додатково створили згадані сільські ради. 

У середині 1920-х років на території України були спроби побудови народовладдя, враховуючи навіть національні принципи. Утворювались національні сільські ради. За звітами 1925 року було більше як 70 російських сільських рад, 45 – німецьких, 44 – польських, 27 – грецьких, 17 – болгарських, 15 – єврейських, 7 – чеських, по одній болгарській і білоруській сільській раді. Вони розташовувались у місцях компактного проживання людей цих національностей. У нашій окрузі були тільки українські сільські ради, в яких діловодство велося рідною мовою. 

Національні ради проіснували недовго. Сталін активно взявся за побудову імперії, де національне питання дозувалося дуже ретельно. Розпочалася централізація влади у щойно створеному Союзі Радянських Соціалістичних Республік.

У [[1925]] році повсюдно проводилась підготовка до проведення перших після громадянської війни і зміцнення пролетарської диктатури виборів до місцевих рад. Позбавлялися виборчого права особи, які жили на нетрудові доходи або займалися торгівлею. Не мали права брати участь у виборах землевласники, котрі постійно чи сезонно використовували найману працю. Позбавлялися виборчого права і люди, які належали до колишніх пануючих класів. З колишніх чиновників і офіцерів, а також керівників контрреволюційних банд виборче право мали ті, хто одержував відповідні акти уряду СРСР і союзних республік.

На території Коломійцівської сільської ради на час виборів [[1926]] – [[1927]] років проживало 2188 осіб, з них 1120 виборців. Майже 30 моїх земляків нова влада позбавила виборчого права, що становило 1,3 відсотка. Це невелика кількість у порівнянні з іншими селами і загальним районним показником, який сягав двох відсотків. Як засвідчують архівні документи, у нашому селі дуже уважно і справедливо підійшли до визначення тих, хто підпадає під відповідні статті про позбавлення виборчого права. Не зловживали такими категоріями, як куркуль, противник радянської влади, агітатор, порубник лісу, самогонник. В інших селах місцеві активісти саме під ці категорії полюбляли підводити земляків, які їм чимось не догодили. На такі зловживання вказував Ніжинський окружний виконком, якому доводилося розглядати скарги громадян і поновлювати їхні виборчі права, інколи навіть уже після проведення виборів. У Коломійцівці ніхто не порушував питання про незаконне позбавлення виборчого права, бо все робилося на законній підставі.

Вибори до сільських рад відбувалися не в один день по всіх дільницях. На території Носівського району були визначені дні з 16 по 23 січня. Коломійцівка голосувала [[16 січня]] [[1927]] року. На дві виборчі дільниці, утворені на території сільської ради, прийшли 548 виборців, що становило 48,8 відсотка загальної кількості виборців. За існуючим тоді законодавством вибори відбулися, обрали 21 депутата, в тому числі одну жінку, двох членів більшовицької партії, двох комсомольців і трьох членів комітету незаможних селян. 

По Носівському району на 26 дільницях прийшли голосувати 11460 виборців, що теж менше половини. На попередніх виборах у 1926 році явка виборців була трохи вищою – 52,1 відсотка. У 1927 році зафіксовано не лише зниження активності виборців, а й меншу довіру до членів більшовицької партії. По Носівському району і Ніжинському округу в цілому до сільських рад обрали значно менше, ніж у попередньому році. Проте у виборців зросла довіра до членів бідняцьких комітетів.

Перед днями голосування агітатори доносили до виборців зміст наказу від працюючих селян та батраків. У ньому суворо застерігали, щоб нізащо не обирали до рад куркулів. Селяни і батраки визнавали, що країна залишається бідною, відсталою. На їхню думку, потрібно насамперед підняти промисловість, машинобудування через розвиток масової кооперації і кредитних спілок. 

Такі виробничі об'єднання створювалися повсюдно в селах. Діяв у тодішній столиці України місті Харкові Всеукраїнський союз сільськогосподарських кооперативів. У Ніжині заснували окружний союз, а також кредитне кооперативне об'єднання. Виробники і заготівельники тютюну об'єдналися у свій союз. У Коломійцівці не було їхніх підрозділів, але мої земляки активно співпрацювали з кооперативами сіл Лосинівки і Рівчака. Вони брали там кредити і насіння для вирощування тютюну, здавали на їхні пункти сировину. Найбільш популярним у селян було кредитне товариство махоркової промисловості. Крім матеріальної допомоги, воно організовувало для селян і заготівельників різноманітні курси, пропагувало кращі сорти тютюну, в тому числі американські. На території Ніжинського округу тютюн вирощували на 600 гектарах. Проводилась робота щодо розширення площі, але відчувався дефіцит кредитів і насіння для розсади. Через брак коштів і матеріалів не кожен виробник міг належним чином обладнати парники для розсади тютюну.

У [[1926]] році в Коломійцівці створили першу політичну організацію післяреволюційного періоду – [[комсомольський осередок у Коломійцівці|комсомольський осередок]] на чолі з [[Даценко Іван|Іваном Даценком]]. Займалися комсомольці в основному політичною роботою, роз'яснювали лінію більшовицької партії. Соціальними питаннями займався район. На його території тоді було 18 початкових шкіл, в яких працювали 52 вчителі. У Носівці була семирічна школа, в якій дітей навчали 14 педагогів. Згодом відкрили ще одну семирічку. Для ліквідації безграмотності на території району створили 13 лікпунктів. На увесь Носівський район були три хати-читальні, одна бібліотека, один сільський клуб, одна лікарня на 15 ліжок, одна амбулаторія, дві ветеринарні дільниці, одна агрономічна дільниця з двома агрономами. Оце і вся соціальна сфера на 8 сільських рад, куди входили 27 населених пунктів з населенням 24260 осіб. 

У Коломійцівці майже не було соціальних закладів, але село жило повнокровним життям. [[Коломійцівська сільська рада|Сільська рада]], одна з небагатьох на території Носівського району, яка не потребувала державної дотації бюджету. В 1927 році значно перевиконали план збору коштів третьої селянської державної позики. Мої земляки активно відгукнулися на заклик допомогти населенню Галичини, яке постраждало від повені. 

У грізні роки становлення радянської влади важко давалась кожна зароблена копійка, але мої земляки і в таких умовах вміли заробляти не лише копійки, а й чималі гроші.

Дбали вони і про духовне збагачення. У 1927 році взялися за облаштування і відкриття святого храму. До цього ходили молитися в сусіднє село [[Рівчак]], але там громада не в силах була утримувати надалі святий храм. Церква в Рівчаку закрилася, а в Коломійцівці відкрилася. Створили [[Слов'янська релігійна громада церковного приходу Казанської Божої Матері Носівського району|Слов'янську релігійну громаду церковного приходу Казанської Божої Матері Носівського району]]. Подали заяву до окружної міжвідомчої комісії у справах громадськості і спілок. Її підписали голова ради Коломійцівської релігійної общини [[Коломієць Корній Федорович|Корній Федорович Коломієць]], секретар [[Коломієць Іван Микитович|Іван Микитович Коломієць]], члени ради [[Коломієць Пилип Григорович|Пилип Григорович Коломієць]], [[Коломієць Іван Никифорович|Іван Никифорович Коломієць]], [[Коломієць Григорій Андрійович|Григорій Андрійович Коломієць]], [[Коломієць Єфросинія Архипівна|Єфросинія Архипівна Коломієць]] та інші. Всього було обрано 15 членів ради релігійної громади. 

Окружна комісія [[18 квітня]] [[1927]] року задовольнила прохання моїх земляків про реєстрацію релігійної общини і її статуту. До [[Коломійцівський церковний приход|Коломійцівського церковного приходу]] увійшли також жителі великого села Рівчак і окремих Степових Хуторів. Від імені всього приходу члени ради уклали договір з Ніжинським окружним виконкомом ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів про передачу релігійній громаді у безоплатне, безстрокове користування приміщення храму і предметів культу. 

Настоятелем храму Казанської Божої Матері в хуторі Коломійцівка став священик [[Калашников Олексій|Олексій Калашников]], випускник Чернігівської духовної семінарії. Родом він з Конотопського повіту. Розпочинав свою службу в Остерському повіті. Перед приходом у Коломійцівку протягом 40 років був настоятелем храму в сусідньому селі Рівчаку. Одночасно навчав там дітей в організованій ним церковній школі. Навіть вороже настроєні до релігії більшовики з повагою ставилися до нього. Олексію Калашникову йшов сімдесятий рік від роду, коли він прийшов служити в наше село. Його дружина, [[Калашникова Олександра Іванівна|Олександра Іванівна]], родом із села Свидовець нині Бобровицького району, останні роки проживала в рідному селі в сім'ї своєї дочки, оскільки чоловіку не виділили в Коломійцівці постійного житла. Про придбання для настоятеля храму якоїсь хати чи її будівництва і мови не було. З архівних матеріалів дізнаємося, що кожна копійка, яка надходила до церковної каси, використовувалась на потреби храму, на його обладнання. 

З метою реєстрації релігійної громади складалися списки прихожан, за якими нині можна довідатися про структуру населення Коломійцівки в 1927 році. Жіноче населення переважало над чоловічим у віці від 18 до 20 років, а також від 31 до 50 років, а з 21 до 30 років чоловіків було на 33 більше, ніж жінок. Усього дорослих прихожан Слов'янської релігійної громади в нашому селі проживало 594 особи. 

На кінець 20-х років минулого століття припадає помітне розшарування в нашому селі. З'явилось декілька багатоземельних родин. На території Коломійцівської сільради, до якої входили декілька навколишніх сіл і хуторів, проживало більше як тисяча працездатних людей, ветеранів і дітей. Серед них були і дуже бідні. Одним не поталанило в житті, інші не хотіли нормально працювати, але їсти усім хотілося. Цією ситуацією вміло скористалися декілька заможних родин. Вони за низьку оплату наймали на роботу батраків. На початку 30-х років таких господарів назвали куркулями і виселили за межі села в далекі краї. Під розкуркулення потрапили і працьовиті родини, які збагачувалися тільки завдяки результатам власної праці.

== Колгоспи ==

Більшовицька партія прийняла програму, спрямовану на знищення заможних селян. Селом легше управляти, коли там одні бідняки. Їх потім безперешкодно зігнали в колгоспи і примусили працювати не за гроші, а за видумані більшовиками трудодні. У 1931 році на землях Коломійцівки утворили чотири колгоспи: “[[Чисте поле]]”, “[[Праця]]”, [[Колгосп імені Будьонного|імені Будьонного]] і “[[Веселе поле]]”. Свідомо записалися у колгоспи небагато родин, в основному бідних. Решту – примусили. А примусова праця ніколи не була високопродуктивною.

Мій дід [[Коломієць Петро Григорович|Петро]] в період колективізації тривалий час жив одноосібно. Рано залишившись вдівцем, він не опустив руки, міцно тримав господарство, спорудив кузню, зібрав велику кількість різноманітних інструментів. Усе село зверталося до діда Петра за допомогою. Перед колективізацією він мав навіть власну невеличку крамницю. У торгівлі наслідував приклад свого батька [[Коломієць Григорій|Григорія Коломійця]], який в роки оголошення Леніним нової економічної політики захопився торгівлею. Після ліквідації більшовиками нелюдської політики воєнного комунізму і запровадження непу, повітовий виконком видавав усім бажаючим дозвіл на торгівлю в закритих і відкритих приміщеннях. Тільки в 1921 році по Ніжинському повіту було видано 680 таких дозволів, за які до державної казни надійшло 65 мільйонів карбованців. Ще більше стягнуто штрафів за торгівлю без дозволу. В одному з повітових звітів зазначено, що за торговельну діяльність без реєстраційної картки один годинникар оштрафований на 25 мільйонів карбованців. З деяких порушників стягнули по 3 – 5 мільйонів, були й менші штрафи.

Прадід Григорій вів чесну торгівлю. Цьому навчав і своїх синів. Найбільше захопився торгівлею Петро, який в роки суцільної колективізації ніяк не хотів записуватися до колгоспу. Місцеві більшовицькі активісти декілька разів приходили до нього, але дід Петро відповідав, що йому не по дорозі з лежнями. А одного разу заліз на дах будинку і став кричати, що все підпалить і сам згорить, а в колгосп не піде. Його залишили у спокої на декілька днів, а потім спровокували бійку з підісланими чоловіками. Звісно, винним зробили діда Петра. Його заарештували і відправили в Носівку. По дорозі до в'язниці він помер.

Трагедією обернулася колективізація для двох братів діда Петра – Данила і Михайла. Обидва були добрими господарями. Правда, Данилу не повезло з першою дружиною. Вона виявилася поганою господинею. Дітей у них не було, тому Данило Григорович без особливих ускладнень полишив дружину і невдовзі одружився з бідною, але працьовитою дівчиною Наталкою. Вона ощасливила чоловіка крихіткою Галочкою. От тільки недовго тривало щасливе подружнє життя. Трудяга Данило потрапив у списки розкуркулення. Його заарештували і відправили в Ніжин, де був пункт збору так званих ворогів нової більшовицької політики. Молода дружина не пішла, а полетіла до чоловіка. За гостинця стражники дозволили зустріч. Данило попросив, щоб наступного разу дружина принесла із собою маленьку Галочку. Він так довго чекав на дитину, а коли нарешті дочекався, їх розлучили. Серцем відчував, що зустріч з дочкою може бути останньою в житті. З продуктів попросив лише сушених картопляних шкарлупок і трохи сухарів чорного хліба. Він знав, що вдома активісти все вигребли. Тому не хотів забирати в сім'ї останнє, а те, що замовив, потрібне було на далеку дорогу. Ув'язнені чекали на відправлення в суворі краї, де більшовики облаштовували численні табори для дармової робочої сили. 

Дружина виконала прохання чоловіка. За 25 кілометрів до залізничної станції несла на собі немовля, хоча сама була невелика ростом, більше схожа на підлітка, ніж на заміжню жінку. Донесла і вузлик з бідними харчами. До сушених шкаралупок добавила невеличкий шматочок сала, невідомо де добутого. Ця її ініціатива потім дорого коштувала. Про шматочок сала у вузлику для ув'язненого стало відомо коломійцівським активістам. Вони невдовзі навідалися до переляканої молодої жінки, щоб забрати решту майна, що залишилося після розкуркулення. Але це було потім, а в той день Данило і Наталка разом з маленькою донькою пережили кілька щасливих хвилин побачення. Галочка ще нічого не розуміла, а її батько і мати відчували, що бачаться останній раз. Справжній господар землі Данило був відправлений на Соловки, звідки й не повернувся.

Ще один син Григорія Коломійця Михайло перед розкуркуленням працював бухгалтером у Носівському цукрозаводі. Він теж тривалий час не хотів вступати до колгоспу, а потім відчув, що більше не втримається. Зрозумів, що своєю впертістю може нашкодити всій родині. На той час у Михайла було вже троє дітей. Він пішов до тодішнього голови колгоспу [[Веременко Михайло|Михайла Веременка]] і заявив, що буде вступати до колгоспу. Але той уже оком накинув на міцне господарство Михайла Коломійця.

Тут потрібне додаткове пояснення. Більшовицький активіст Веременко, скориставшись своїм керівним правом, узяв собі додаткову ділянку землі, яка межувала з городом Михайлового батька. Заїзд на неї був через його двір. Спочатку Григорій Коломієць дозволяв сусіду проїжджати подвір'ям, а потім відмовив. Бо неакуратний Веременко, коли возив на свій город гній, дуже засмічував завжди чисте й зелене подвір'я. Це дуже розлютило новоспеченого пана–голову. Він заявив, що з корінням вирве рід Григорія Коломійця. Трьох синів заніс до списку розкуркулення. Потрапив під репресивну машину і Михайло, хоча був на службі в Носівському цукровому заводі. Незважаючи на те, що він заявив про бажання вступити до колгоспу, його заарештували і відправили до в'язниці в Бобровицю. Мабуть, носівська була переповнена. Дружина Михайла Катерина залишила на батьків трьох маленьких діток, а сама пішла в Бобровицю, щоб добитися зустрічі з чоловіком. Побачення відбулося, але нічого втішного не довідалася. Михайло чекав на відправлення в Сибір, звідки так і не повернувся, як і його брат Данило.

Убита горем, повернулася Катерина додому, де одержала ще один удар долі. Поки ходила в Бобровицю, бригада активістів на чолі з Миколою Даценком повикидала батьків Михайла і маленьких діток з хати і почепила свій замок. Розгребли і багате майно. Дітям, які були з бабусею, кинули під ноги трохи одягу і, навіть дивно, швейну машину. Розповідали, що в тій бригаді була одна добра людина, яка пожаліла дітей. Пізніше їхня мати Катерина за швейну машину виміняла в сусідньому селі миску проса.

Михайлову хату розібрали і перевезли на подвір'я Івана Веременка, родича голови колгоспу. Катерина з трьома дітьми, найстаршому було шість років, залишилась на вулиці. Батьків Михайла приютила дочка Федора, в якої була своя немала сім'я. Катерина родом з багатої селянської сім'ї, але її батьків розкуркулили. Куди подітися з дітьми? У розпачі молода мати вирішила відвести двох найменшеньких у Кобижчу на станцію і там залишити, з надією, що якась добра душа підбере, зігріє і нагодує. Знесилені дітки не хотіли іти ніжками, просилися до матері на руки, а тій світа білого не видно було через сльози. Іншого виходу теж не бачила. Якщо голодні й холодні діти почнуть помирати на її очах, вона не витримає, і всі загинуть. А так, може, врятує старшенького, а менших хтось невідомий догляне. А як не догляне? Якщо сама залишиться живою, чи буде спокійною, не знаючи про їхню долю? Такі запитання терзали душу молодої матері. Вона перебувала на грані втрати здорового глузду, але мужньо витримала наплив страшної депресії. Обхопила діток руками, гірко і несамовито закричала, що коли помирати, то разом, і повернулася в рідне село.

Допомогла Катерині вижити разом з дітками сім'я Федора Коломійця, старшого брата мого батька Якова Петровича. У ті страшні роки Коломійці в черговий раз довели, що їхній рід дружний, нікого не залишить у біді, розділить між собою останній шматок хліба. Я горджусь тим, що це мій рід.

Після того, як дід Петро помер по дорозі до в'язниці, активісти не стали забирати хату в найменшого сина Якова – мого батька. Як я вже сказала, бабуся Єлизавета, батькова мати, померла дуже рано. Дід Петро вдруге не одружувався. Старші діти Федора - Степан і Федір - мали вже свої сім'ї. Незадовго до розкуркулення вилетіла з батьківського гніздечка і Галина. Біля батька–вдівця залишався один Яків. Його, 12-торічного, не викинули з хати. Але як самому йому жити? Великий рід Коломійці прийняв рішення: Якова переселити у родину старшого брата Федора, а його хату віддати сім'ї репресованого Михайла. Катерині з трьома дітками тісно було у чужій сім'ї. 

Окремо хочу розповісти про дядька Федора. Він прийшов жити до дружини свого дядька Данила, коли того забрали на Соловки і відразу ж стало відомо, що його немає в живих. Молода вдова залишилась сама з дитиною на руках. Потім у Федора і Наталки були свої діти, але вони допомагали ростити і чужих. Спочатку приютили Михайлову сім'ю, а потім забрали і мого батька Якова. В родині старшого брата Федора і весілля відбулося моїх батьків – Якова Петровича і Ганни Іванівни. І жило там молоде подружжя років зо три, поки в свою хату не перебрались. Такий він, дружний рід Коломійців із села Коломійцівки. Але повернемось до наслідків колективізації. 

Сталінська політика зруйнувала на селі міцні господарства і покалічила долі тисячам і тисячам працьовитих сімей. В ім'я чого таке творилося? Насильна і авральна колективізація не принесла земного раю, а призвела до різкого скорочення сільськогосподарського виробництва. Як наслідок – страшний голодомор 1933 року. Такого не було за всю історію Коломійцівки. Найбільш посушливі роки не залишали селян без хліба. Та і в 1933 році в наших селах люди не мерли б від голоду, якби не злочинна сталінська політика стосовно українського селянства, коли з колгоспних і домашніх комор вигрібали все, в тому числі і посівний матеріал. Моя двоюрідна тітка Ганна розповідала, як під своє платтячко заховала була вузлик з квасолею. Заїжджі з Носівки активісти не посоромилися обнишпорити дитину і забрати ту жменю квасолі. Дружина Михайла Катерина біля печі замурувала вузлик із зерном, але його знайшли уже при першому обшуку, коли ще не забирали хату. 

Чому диктатор так зненавидів наших хліборобів? Напевно він побачив у них загрозу більшовицькому самодержавству. Одержавши після революції достатньо землі, наші селяни почали швидко збагачуватися і вести незалежну економічну політику. Вони не бажали задарма віддавати хліб, вимагали забезпечення технікою, як було вже тоді в Європі. У селах почала відроджуватись наймана праця в приватних господарствах, що не вписувалося у програму побудови комунізму. Сталінському режиму потрібні були слухняні бідні селяни з працьовитими руками. У містах такими були робітники. Після колективізації селяни з власників землі перетворилися у сільський пролетаріат, але ще в гірших умовах, ніж робітники. Від голоду помирали теж в основному хлібороби, працьовиті люди. Більшовицька влада створила їм голодну смерть. 

Не обминув голодомор і Коломійцівку, в тому числі і нашу родину. Багато односельців померло голодною смертю, але масового вимирання не було. Помирав хтось із батьків, а діти залишалися живими. Багато сімей нашого села взагалі нікого не втратили в голодовку. Через гени передалося оте вміння пращурів боротися за самозбереження. Чого тільки не придумували мої дідусі і бабусі, щоб діти не пухли від голоду!

Зберігати зерно в чистому вигляді було нерозумно і навіть небезпечно. Якщо виявлять – заберуть, ще й покарають суворо, навіть до в'язниці могли запроторити. Придумували різні способи, як залишити хоч трохи хліба для сім'ї. Чисте зерно перемішували з піском, ніби його змели. Потім зерно змивали, просушували і товкли у ступі. Користуватися ручними жорнами теж було небезпечно. Активісти повсюдно їх знищували. Під час збирання хліба на присадибних ділянках намагалися частину зерен витрусити на землю, щоб згодом змести і використати як посівний матеріал.

Більш ризиковані господарі ховали зерно і навіть борошно у копанках і сажалках. Біля нашого села залишились болота. Люди змушені були копати численні канави, які називали копанками. Споруджували так звану осушувальну систему. Більші копанки обсаджували деревами, їх називали сажалками. У їхніх водах і облаштовували схованки для зерна і борошна, які врятували не одну сім'ю від голодної смерті. Допомагали виживати і болота. Там водилося багато риби і дикої птиці. Цим і харчувалися, навіть на базар виносили, щоб поміняти на якісь висівки чи крупи. 

Правда, в найстрашнішому 1933 році протягом майже всієї весни люди не раді були тому болоту. Вода, яка стрімким потоком хлинула від Кобижчі, залила не лише заболочену місцевість, а й майже всі поля і луки. Через це затяглася посівна кампанія, довше довелося чекати початку жнив. Дехто їх так і не дочекався, помер від голоду. 

Дуже кмітливою виявилась Наталка Коломієць, дружина Данила, а потім Федора. Вона організувала всю сім'ю на облаштування погреба у сінях. Копали його вночі, землю розносили по городу. У таємний погріб засипали картоплю і ретельно замаскували. Тривалий час до схованки не заглядали. Чекали, поки активісти кілька разів обнишпорять усе подвір'я. Картоплю почали діставати взимку. Вона врятувала від голодної смерті дітей Наталки і Катерини. Тут підгодовували і мого батька Якова, інших дітей з родин Коломійців.

Особливо тяжко переживала голодовку Катерина з трьома маленькими дітками. Федір і Наталка дали їм притулок, виділили трохи харчів, але у них самих теж клопотів вистачало. Катерину, як дружину репресованого, не брали на роботу в колгосп. Інших заробітків вона теж не мала. Як жити? Люди порадили оформити розлучення з Михайлом, щоб формально зняти пляму сім'ї ворога народу. Жінка довго не наважувалась на такий крок, але й на голодних дітей дуже боляче дивитись. Заплакала нещасна, попросила пробачення у чоловіка перед іконою і пішла в сільську раду оформляти розлучення з репресованим чоловіком. Так система планомірно нівечила людські душі, не залишала селянам вибору. 

Після оформлення розлучення Катерині час від часу почали давати роботу в колгоспі. Заробітки мізерні, але в колгоспі підгодовували обідами. Жінка юшку посьорбає, а шматочок хліба дітям принесе. 

У Коломійцівці, на щастя, не всі колгоспи очолили такі керівники, як Веременко. Були й людяні, які організовували гарячі обіди для працюючих у полі і на фермі. Закривали очі на те, що багато батьків свій обід забирали додому для малих дітей. Хоча теж було небезпечно, бо при виявленні розцінювалося б як крадіжка. Колгоспний устрій вимагав здорової робочої сили, а дітей, мовляв, ще народять. Такий рай будували селянам більшовики.

На щастя, у нашому селі споконвіку жила дружна громада, ядром якої були не партійні активісти, а справжні трудяги. Вони з розумінням ставилися до проблем кожної родини, в разі потреби негайно приходили на допомогу. Так було в роки голодомору і під час розгулу репресій. Дружною громадою розбудовували колгоспи. Інших форм господарювання тоді не було. Хоча траплялися й нелюди, які безсоромно оббирали односельців, залишаючи їх самих і їхніх дітей на голодну смерть. Вони відреклися від Божих заповідей, вважали себе земними богами, яким усе дозволено. Ці люди чинили страшні безчинства, але вони теж не здобули щастя. За їхні гріхи ще довго розплачуватимуться внуки і правнуки. Жодну їхню родину не можна назвати щасливою. Колись репресовані, пригнічені родини Коломійців і їм подібні гідно пережили страхіття і тепер будують своє щасливе життя.

У ті страшні роки моїм батькам і дідам жилося неймовірно важко. Але вони не топтали один одного заради власного виживання, не влаштовували бійок за спадщину чи межу. Вони подавали один одному руку допомоги. Я вже наводила приклад, як Коломійці гуртом рятували сім'ю Михайла від голодної смерті. Хочу ще один приклад навести. Після розлучення з репресованим чоловіком Катерині почали надавати роботу, але тими заробітками не можна було прогодуватися. Могла б виручити присадибна ділянка, але і однієї сотки нічим засіяти. На допомогу прийшли знову дружні Коломійці. Одна тітка дала на посів три миски жита, інші родичі поділилися не цілими картоплинами, а зрізаними з них паростками. Розповідали, що з них потім вродила непогана картопля. Жито Катерина почала збирати, коли колоски тільки пожовтіли. Недостигле зерно висушувала, до нього добавляла сухі качани з лепехи, і з цієї суміші робила борошно. Так і виживали. 

Прикладом неймовірної боротьби за виживання у страшних умовах може послужити моя бабуся по материній лінії Зінаїда. Вона рано залишилась без чоловіка. Сама ростила 8 дітей. До голодного 1933 року більшість дітей уже мали свої сім'ї, але двоє залишалися при ній. У голодовку важко було з ними. Тому бабуся погодилась на переселення у Херсонську область, де повимирали від голоду цілі села. До неї пристали кілька чоловік з інших сімей Коломійців. 

Першим завданням для переселенців було очищення хат від трупів. Не кожна доросла людина зможе це витримати, а що вже говорити про дітей. Та нічого не вдієш. Ніхто сторонній не прийде очищати для когось хату. Довелося виконувати страшну роботу. Проте не довго затримались Коломійці в чужому далекому селі. Там голод виявився страшнішим, ніж у рідній Коломійцівці. Хоча і повернення нічого доброго не обіцяло. В таких випадках, як кажуть, з двох бід вибирають меншу. Довелося бабі Зіні відправляти своїх дітей у найми до господарів, які були при новій владі. Там і харчувалися. Одного разу діти ледь не повмирали від тієї їжі. Відтоді Коломійці ніколи не ходили в найми. 

Страшний голодомор, який виник після насильницької колективізації, забрав життя мільйонів українських людей. Вимирали цілі села, а більшовицька пропаганда цинічно розхвалювала колгоспний лад і політику партії щодо прискорених методів заганяння селян у колгоспне ярмо. У лютому 1933 року відбувся Всесоюзний з'їзд колгоспників–ударників, на якому було прийнято таке звернення: 
:''“Дорогий товариш Сталін! Від імені кращих колгоспників нашої країни, від імені мільйонів колгоспних селян шлемо тобі, нашому другові, проводиреві і вчителеві палкий привіт. За твоїм проводом, за проводом Комуністичної партії і робітничого класу виконали ми, селяни, величезної ваги заповіт Леніна про перехід від дрібного одноосібного господарювання до великих господарств. У 200 тисяч колгоспів об'єдналися 14,5 мільйонів селянських господарств, проклавши собі шлях до світлого майбутнього. Тож освічуй нам і далі цей шлях своїм серцем і розумом, дорогий наш учитель і вождь”.'' 

Зрозуміло, що таке звернення продиктоване більшовицькими ідеологами, які уміли майстерно і безсоромно замилювати людям очі. Вони влаштували показовий з'їзд колгоспників, запросили на нього найбільш відданих більшовикам селян, щоб потім розтрубити на увесь Союз про геніальну лінію партії, спрямовану на побудову щасливого життя для селян. Насправді ж село вимирало від голоду. 

Полегшення колгоспного життя почалося з 1935 року. Після відомої статті Сталіна “Запаморочення від успіху” трохи вгамувалися місцеві активісти. За роботу почали дещо платити. Більшовицький режим зробив свою чорну справу – розправився із заможнім селянством. На селі залишилась в основному безвольна робоча сила на чолі з вірними посіпаками диктаторського режиму. Більшовики відчули також, що перестаралися, особливо в Україні. В окремих селах нікому було працювати. У поле виганяли підлітків, стариків, вагітних жінок. У Коломійцівці теж не вистачало робочої сили. Село важко переживало колективізацію і голодовку, але мої земляки не втратили отого прадідівського козацького духу. Старожили розповідали, як одного разу на колгоспних зборах місцеві сміливці запропонували дати колгоспу оригінальну назву – “Ніде дітися”. Багатьом новоспеченим колгоспникам сподобалась ця видумка, яка містила в собі не революційно-лозунговий, а справжній зміст створення колгоспів. Налякані репресіями, селяни зрозуміли, що їм ніде дітись, тому і вступали у колгоспи.

Звісно, така назва не прижилась, бо вона хоч і справедлива, але не відповідала вимогам комуністичної ідеології. Колгоспи розглядали як земний рай для селян, тому і назви їм повинні з цього виходити: “Вільний степ”, “Вільна праця”, “Чисте поле”, “Веселе поле”, “За щасливе життя” та ін. Пізніше пішли назви від імен вождів партії більшовиків і держави: Сталіна, Ворошилова, Калініна, Будьонного та ін.

Після голодовки колгоспне життя дещо наладилось, але обіцяного достатку не було. Зате поглиблювався у людей страх перед владою, яка затіяла широкомасштабні репресії. За необережно сказане слово людину робили ворогом народу і відправляли на каторгу або і на той світ. Моя рідна Коломійцівка пережила гідно і це лихоліття. У селі після кампанії розкуркулення навіть завзяті активісти зрозуміли, до чого призводить нелюдська більшовицька політика. Помітно змінився на краще по відношенню до односельців і голова колгоспу Михайло Веременко. В роки репресій він не писав на колгоспників доноси і не оголошував когось ворогом народу.

У 1939 році більшовицький уряд вирішив остаточно покінчити з хуторами. Селян примусили переселитися з хуторів у найближчі села. Коломіцйцівка теж поповнилась сім'ями з Падунів, Хахудівки, Кривошеєв, Рудів. Колись царський прем'єр-міністр Петро Столипін зацікавлював селян до переселення в хутори. Його аграрна реформа дала позитивні результати. А Сталін проводив усі реформи наказами і силою. На волю і бажання людини не звертали. Усе творилося в ім'я світлого майбутнього, у жертву якому приносились людські життя сотнями тисяч. У світі неможливо знайти ще одну державу, подібну СРСР, де своє керівництво знищило б стільки співвітчизників, скільки знищили червоні більшовики в нашій державі.

== Війна ==

На кінець 1930-х життя в селах поступово почало налагоджуватись. На родинній раді Коломійці вирішили спорудити яке-небудь житло для сім'ї репресованого Михайла. Адже його дружина Катерина з трьома дітками жила в хаті мого батька, Якова Петровича, який у 1938 році одружився на бідній дівчині Галі. Молоде подружжя тіснилося у сім'ї батькового старшого брата Федора. В одній невеликій хаті проживало четверо дорослих і троє дітей. У таких умовах дві сім'ї жили майже три роки, поки не побудували Катерині хатину.

Репресії 1937–1938 років наш рід не зачепили, та і в селі не виявили ворогів народу. Лише в сусідніх Мельниках забрали одного чоловіка. Здавалося, страшним випробуванням надходить кінець. У сім'ї моїх батьків у 1940 році народилася перша дочка Анастасія, моя старша сестра. Мріяли про синів. Адже в колгоспах стали краще платити, худоби побільшало в домашньому господарстві, одне слово, можна жити. Серцем стали відчувати щось недобре, коли розпочалися масові призови до армії. Пішов служити дядько Федір, а за ним і мій батько, інші представники роду Коломійців. У армії їх і застала війна. Розпочалась масова мобілізація. Моя бабуся по материній лінії Зінаїда вирядила на війну всіх синів: Семена, Якова, Петра, Степана, Михайла і Володимира. Благословила їх за християнським звичаєм і упевнено сказала, що Господь допоможе синам повернутися додому живими. Забігаючи наперед скажу, що пророчі слова матері збулися, її синів обминули смертельні кулі. Але про це довідались потім, коли закінчилась війна, а на її початку всі чекали на щось страшне, і воно справді прийшло.

Фронт швидко наближався до наших країв. Оспіване в радянських піснях сталінське запевнення, що чужий солдат не ступить на землю Країни Рад, розвіялось у перші дні війни. Фашисти вибрали вдалий момент для нападу на Радянський Союз. У ході страшних репресій Червона Армія позбулася талановитих генералів, досвідчених старших і навіть молодших командирів. На їх заміну прийшли недостатньо навчені молоді офіцери, серед яких було немало кар'єристів. Початок війни приніс страшні втрати в армії і серед мирного населення. Ворог блискавичними темпами захоплював нашу землю. На початку вересня 1941 року фронт підкотився і до Коломійцівки. Місцева влада виводила людей на копання окопів, спорудження інших загороджувальних споруд. Виконували цю важку роботу в основному жінки і старші діти. Всі чекали на страшні бої, але їх не було. Червона Армія швидко відступала, залишаючи на розтерзання фашистам безпомічних жінок, літніх людей і дітей. 

Вириті неподалік від села окопи пригодилися для інших потреб. Перед приходом окупантів там переховувалося багато людей, щоб не потрапити під обстріл чи бомбування. Вони час від часу посилали в село своїх розвідників. Вранці 17 вересня така група повернулась в окопи і повідомила, що в селі вже окупаційна влада. Прихід її відбувся майже без бою, тому тимчасові мешканці окопів нічого не відчули. Всі зібрались повернутися до своїх осель, але з деяким побоюванням. Кожного непокоїла думка: що з ними буде під час окупації? У селі вже довідались, що поблизу все-таки відбувся невеликий бій. Загинуло одинадцять червоноармійців і п'ять вояк фашистських окупантів. Наших солдатів люди таємно закопали в одній могилі, а німці своїх з почестями поховали в окремих могилах. Потім, коли в 1943 році відступали, домовини відкопали і забрали з собою.

У перший день окупації трапилася ще одна подія, пам'ятна насамперед для тітки Наталки, дружини мого дядька Федора, старшого батькового брата. В окопах у неї раптом розпочалися пологи. На той час багато досвідчених у цих справах жінок пішли вже в село, залишилися декілька бабусь, діти і підлітки. Останніх довелося переселити у віддалений окоп, а в головному сховищі розмістилася породілля. Допомагати їй взялася баба Ганна, дружина Дмитра Мельника, який зняв із себе піджак і віддав, щоб було в що загорнути немовля. Нічого іншого не знайшлося. 

Я вже говорила, що тітка Наталка була за зростом невеликою жінкою, недаремно односельці називали її Наталочкою. Проте насправді це була сильна духом і надзвичайно вольова жінка. Знесилена раптовими пологами, вона змогла самотужки, під спекотним вересневим сонцем, по стерні добратися додому з немовлям на руках. Потім довго ще пригадувала той пекельний шлях, особливо колючу стерню. На жаль, народжений в окопах хлопчик прожив недовго. Напевно через те, що з'явився на світ у страшні роки війни і голоду, без ніякої медичної допомоги. 

Тим часом батько новонародженого перебував у фашистському концтаборі. Їхня частина потрапила в оточення, багато воїнів загинули, а пораненого Федора і ще десятьох його однополчан, теж знесилених, підібрали німецькі вояки і відправили за колючий дріт у Кременчук. Про це пізніше стало відомо дружині Наталії. Вона вирішила їхати до чоловіка, залишивши на старших дітей немовля. У селі вже були випадки, коли німці відпускали додому полонених, якщо до них приїздили рідні.

Дорога до Кременчука не дуже далека, але без спеціальної довідки окупаційної влади не можна було сісти на залізничний потяг і навіть на попутну автомашину. Дружина полоненого дістала таку довідку для себе, а на попутника-родича, якого вона попросила допомогти в дорозі, не видали відповідного документа. Сама їхати боялася, бо ще не відійшла від передчасних пологів. Вирішила звернутися за допомогою до німецького коменданта на залізничній станції Ніжина. Через перекладача розповіла про полоненого чоловіка, про пологи в окопі, про інші епізоди нелегкого життя. Комендант виявився чуйною людиною. Пізніше тітка Наталка і Василь Устимович, який був з нею, розповідали, як німецький офіцер плакав, коли виписував додаткову довідку, на якій зробив ще й письмову помітку. Гірка розповідь української селянки зачепила за душу загарбника, і він допоміг жінці. Показуючи того папірця, вона разом з попутником безперешкодно сідала в поїзд і попутні автомашини. Розчулений комендант з Ніжинської станції відкрив їй зелене світло на всьому шляху до Кременчука і назад в Коломійцівку. 

Концтабір для військовополонених знайшли швидко, але довго не виводили на побачення полоненого Федора Коломійця. Кмітлива Наталка знайшла вихід і з цієї ситуації. Вона знайшла охоронника табору з числа наших служак, який за чвертку горілки і трохи харчів погодився прискорити побачення з полоненим чоловіком. Правда, попутник Василь Устинович був незадоволений, що значно зменшилися запаси харчів, але нічого не вдієш, якби не задобрили охоронника, невідомо скільки чекали б на те побачення. 

Федора вивели, але Наталка не впізнала свого чоловіка, давно не стриженого і з величезною бородою. Його тіло складалося з одних кістяків, обтягнутих шкірою. Жінка категорично заявила, що це не її чоловік. Бідолаху ледь назад не відвели, але він почав гірко плакати, і Наталка нарешті впізнала свого Федора. Ще більше була вражена, коли побачила його оголену спину, покусану вошами і клопами. Перед нею стояла не жива людина, а скелет. 

Мого дядька Федора фашисти відпустили додому. За всю дорогу назад Наталка майже не доторкнулася до їжі, все віддавала напівживому чоловіку. Вдома теж вкладала всю душу в нього. Десь місяців через три колишній полонений набув вигляду живої людини, почав працювати по господарству і на заробітки виходив. Вдруге він потрапив на фронт у 1943 році після звільнення села. З війни не повернувся. 

В окупованій Коломійцівці нова влада не стала розганяти колгосп, а на його базі створила сільськогосподарську общину. Очолив її колишній голова колгоспу, вже згаданий [[Веременко Михайло Свиридович|Михайло Свиридович Веременко]]. Як засвідчили односельці, то був зовсім інший голова, ніж той, що розкуркулював. Веременка ніби підмінили, та ще й в кращий бік. Він почав співчувати людям, навіть намагався допомагати, в тому числі таємно від окупаційної влади. Проте найбільше запам'ятався моїм односельцям своєю добротою в роки війни [[Серба Олександр Кирилович|Олександр Кирилович Серба]]. Після того, як репресований більшовицькою владою Григорій Ігнатенко відмовився стати старостою села, вибір випав на Сербу. Він розумів, якій небезпеці піддає себе і рідних, погоджуючись на службу до фашистів. Бо знав, що ніколи не стане щирим прислужником, а проводити подвійну гру смертельно небезпечно. Зате міг послужити односельцям. І він їм служив.

Окупанти вимагали, щоб усе обмолочене зерно віддавали на потреби Рейха, але староста умудрявся забезпечити хлібом сім'ї свого села. Значна частина зібраного зерна зникала невідомо куди. Староста закривав очі на те, як люди несли додому клунки від молотарки. Одного разу його помічник ледь не проговорився німецькому коменданту, який заїхав у Коломійцівку, і насамперед навідався до комори. Але Серба вчасно зупинив занадто балакучого помічника і дав йому зрозуміти, кому треба насправді служити. 

Олександр Кирилович зумів врятувати від розстрілу колишніх радянських активістів [[Мельник Олександр|Олександра Мельника]], Григорія Дубинку і Єгора Рибинку. Їх забрали поліцаї і відправили в Лосинівську в'язницю. Всіх трьох мали розстріляти, але староста зумів переконати лосинівського коменданта, що ці люди потрібні окупаційній владі, що вони не щиро служили більшовикам. Заарештованих відпустили, вони потім допомагали Сербі полегшувати життя односельців. 

Протилежно діяв староста з Мельників. Прізвище його називати не стану, щоб не зробити боляче родичам, які не винні в страшних гріхах фашистського посіпаки. Нехай цей, неназваний запроданець, буде повчальним прикладом для інших. Щоб усі запам'ятали, як від заподіяного зла нестерпно боляче стає навіть далеким родичам зловмисника. Староста видав карателям 13 своїх односельців, яких розстріляли. Багато іншого лиха на рахунку зрадника. У Мельниках люди важче переживали окупацію, ніж у Коломійцівці. 

Роки перебування радянських колгоспів під німецькою владою описані істориками однобоко. В підручниках історії Радянського Союзу чи Радянської України не знайдете підтвердження того факту, що окупаційна влада для керування сільськими общинами майже повністю залишила більшовицькі порядки. Колись з райкому партії, а в роки окупації з німецької управи надходили директиви про строки початку і закінчення сівби та збирання врожаю. Однаково суворі попередження про відповідальність за недотримання тих строків. При більшовиках майже увесь урожай забирали в державні засіки і при фашистах таке саме творилось. Хоча окупанти-нелюди все-таки не довели наше село до такого голодомору, який був при більшовиках у 1932 - 1933 роках. 

Управи і старостати були укомплектовані місцевими жителями, які добре знали більшовицькі порядки, ними й керувалися, але зі значно більшими вимогами з боку окупантів. У вирішенні будь-яких питань не допускалося зволікання. Для прикладу наведу суто побутові факти, зафіксовані в окупаційних архівних справах. Одна жіночка звернулася в управу з письмовою заявою про вирішення майнового спору між її сином і його коханкою. Син протягом двох місяців жив у громадянському шлюбі з однією молодицею. Потім пішов від неї, але коханка не віддавала йому одягу. На заяві матері в управі написали розпорядження для місцевого старости: одяг повернути власнику. Це розпорядження було негайно виконане.

В управу надходило багато заяв про розподіл майна. Одна жінка написала, що її чоловік пішов на війну, а вона залишилася жити з його батьками. Спочатку було все нормально, а потім свекор зненавидів невістку і став виганяти її з хати. Солдатка попросила управу розділити майно між нею і свекром. Її прохання задовольнили без зайвої тяганини. 

Справедливо чи не справедливо ділили те майно, мені не відомо. Проте численні заяви такого характеру, які збереглися в архіві, свідчать про якусь довіру до окупаційного органу – управи. Люди скаржилися навіть на місцевих поліцаїв, які відбирали худобу для своїх потреб. Зверталися і за матеріальною допомогою. Все залежало не тільки від окупантів, а й від того, які співвітчизники працювали в управі на посаді старости і в поліції. На жаль, багато там було негідників, які використовували окупаційний режим для помсти і власного збагачення. Траплялися і просто нелюди, яким знущання над іншими приносило задоволення. Фашисти використовували таких служак для розправи з радянськими активістами і тими, хто шкодив інтересам Рейху. 

Тут варто провести паралель з більшовицькими репресіями. У селах і районах, де при владі були нормальні люди, там менше виявляли так званих ворогів народу, у колгоспах більше платили за трудодень, голодомор легше переживали. Люди хоч у чомусь відчували до себе нормальне ставлення з боку місцевих керівників. У таких населених пунктах і в роки окупації було менше запроданців. Такий висновок роблю на достовірних фактах з життя рідної мені Коломійцівки і навколишніх сусідніх сіл.

== Післявоєнна відбудова ==

Звільнили наше село рівно через два роки після окупації - [[17 вересня]] [[1943]] року о п'ятій годині дня. Нагадаю, що ступили фашисти на мою рідну землю рано вранці [[17 вересня]] [[1941]] року. У роки війни сільськогосподарська община працювала, але від колишнього господарства майже нічого не залишилось. Головою післявоєнного [[Колгосп імені Тельмана|колгоспу імені Тельмана]] обрали [[Мельник Тимофій Климович|Тимофія Климовича Мельника]], простого селянина, якого односельці звикли бачити босим. Він не придбав добротних чобіт і тоді, коли став керівником господарства. Незважаючи на такий жебрацький вигляд, у селі любили і поважали Тимофія Климовича. Головними орачами на той час були підлітки 12–14 років. Вони босоніж ходили за плугом, і голова колгоспу біля них теж був без чобіт. Якщо побачить, що котрийсь з юних хліборобів з ніг валиться, обов'язково його зупинить і накаже перепочити, а сам за плуга стане. За таку увагу старші орачі називали Тимофія Климовича батьком, а менші жартома дідом кликали. І цілком виправдано. Багато хто відчував його батьківське тепло. Найбільш знесиленим підліткам голова дозволяв виорати город у господарів, які мали змогу їх погодувати. Не всім членам правління це подобалось, адже не встигали на колгоспному полі, але керівник від народу передусім цінував і оберігав людей, особливо молодих.

В обласному архіві зберігся звіт колгоспу за 1943 рік. З нього можна зробити висновок, що навіть в окупаційній Коломійцівці земля була засіяна. У жнива зібрали 156 гектарів жита, 96 – ячменю, 32 – ярої пшениці, 6 – маку, 5 – гречки. Правда, урожайність була дуже низька – від чотирьох центнерів до половини центнера. Осінню викопали 40 гектарів картоплі і 50 – буряків. Урожайність відповідно 35 і 85 центнерів. З нинішньою, звісно, не порівняти, але то був рік наполовину окупаційний для нашого села. Основу врожаю закладала сільськогосподарська община на чолі з Михайлом Свиридовичем Веременком, якого потім забрали на фронт, де він і загинув. Новий голова Тимофій Климович Мельник відразу ж організував роботу чотирьох бригад, у яких сформували 30 жіночих ланок. Вони зібрали пізні культури і виорали та засіяли озиминою більше як 160 гектарів, з них лише один гектар пшениці, а решта – жито. 

Гірше було в 1943 році з громадським тваринництвом. За два попередні воєнні роки корів взагалі не стало, відповідно не було й телят. Менше як 10 голів дорослих свиней і поросят доглядав один тваринник. Але Коломійцівка зуміла зберегти більш як півсотні коней. На кінець року перевиконали доведене завдання по формуванню поголів'я великої рогатої худоби, зібрали 86 голів молодняку. Побільшало і свиней, їх доглядали вже дві свинарки.

У [[1944]] році в Коломійцівці проживало 674 особи. З них працездатного віку 22 чоловіки і 189 жінок. Тоді в колгоспах не було оплачуваних пенсіонерів, до роботи в полі і на фермі залучалися всі, хто здатний хоч щось робити. На статистичному обліку стояли підлітки 12–14 років як потенційна робоча сила. Але основний тягар лягав на жіночі плечі й руки. Вони працювали в колгоспі за себе і за чоловіків, ростили дітей і утримували домашнє господарство. Особливу увагу приділяли коровам. Ці тварини були головними годувальницями у сім'ях, ними орали городи, ще й на колгоспні поля виводили як тяглову силу. 

Розповім випадок, який трапився з тіткою Наталкою. Її чоловік Федір, старший брат мого батька, не повернувся з війни. Вдова сама ростила дітей, регулярно ходила в колгосп на роботу. Більше трудоднів заробляли ті жінки, які виводили на оранку своїх корів. На загальних зборах визначалися, хто з ким працюватиме в парі. Але з маленькою на зріст тіткою Наталкою ніхто не хотів виходити в поле. Жінки побоювались, що вона не зможе впоратися у борозні з великою коровою. Вдова гірко заплакала і направилась додому, втративши надію на додаткові заробітки. По дорозі її наздогнала [[Веременко Олександра Лаврентіївна|Олександра Лаврентіївна Веременко]] і запропонувала працювати разом. Вона була великою і сильною жінкою, а головне - з добрим і щирим серцем. Не один десяток гектарів колгоспного поля виорали вони з допомогою своїх корів і на все життя залишилися подругами. 

У післявоєнні роки Коломійцівка відносилась до Лосинівського району. Саме звідти в 1944 році надійшла вказівка переобрати голову колгоспу на більш освіченого. Райком партії порекомендував [[Баклан Федір Михайлович|Федора Михайловича Баклана]], який до цього жив і працював у сусідній Макіївці. Слухняні селяни проголосували за нового керівника, а потім неодноразово шкодували. Він з перших днів взяв у руки канчука і ніколи з ним не розлучався. Не одна спина колгоспників відчула методи керування часто п'яного голови–наглядача. Яких же результатів добився Федір Михайлович? Ячменю зібрали по два центнери з гектара, гречки – по одному. Цукрові буряки на 35 гектарах вродили лише по 66 центнерів. Площа і урожайність цієї важливої культури виявилися меншими, ніж в окупаційному 1943 році. 

Не набув колгосп імені Тельмана запланованого розвитку і в 1945 році. З плану посіву зернових 473 гектари зібрали хліб лише з 268 гектарів при урожайності менше п'яти центнерів. Планували одержати по 130 центнерів цукрових буряків і 105 – картоплі з гектара, а зібрали відповідно по 77 і 37 центнерів. У тваринництві не збільшили, як намічали, а ще зменшили поголів'я великої рогатої худоби.

Причини таких незавидних результатів називалися на загальних зборах колгоспників: трудова дисципліна дійшла до найнижчого рівня, повна бездіяльність правління у вирішенні головних питань тощо. Роботу правління визнали незадовільною. Як бачите, Федору Михайловичу не допоміг канчук. Односельці обрали нового голову колгоспу – [[Зеленський Василь Йосипович|Василя Йосиповича Зеленського]]. Збори затвердили також високі показники у рослинництві: зібрати по 15 центнерів зернових, 200 – цукрових буряків, 150 – картоплі, 30 – тютюну.

Розглянули на звітних зборах і питання про загибель коня з вини Григорія Антоновича Петренка. Після обговорення прийняли ухвалу, в якій враховано, що винний - круглий сирота, у нього немає ніякого майна і він погодився добровільно сплатити 5000 карбованців за загиблого коня. Оплату здійснює деревом, яке виросло на присадибній ділянці. Загальні колгоспні збори звернулися до народного суду з проханням припинити провадження у справі. 

Новий голова Зеленський недовго керував, на посаді голови правління його замінив [[Наливайко Іван Андрійович|Іван Андрійович Наливайко]], уродженець нашого села. У 1938 році він був призваний до лав Червоної Армії, служив на Далекому Сході. З початку війни – на фронті, в 1944 році повернувся додому на милицях. Трохи підлікувавшись, активно взявся за роботу. Ініціативного фронтовика район рекомендував на посаду голови сільради у Сальне, а згодом він очолив сільраду в рідній Коломійцівці. Брав активну участь у засіданнях правління колгоспу і на загальних зборах, вболівав за колгоспні справи. Односельці попросили Івана Андрійовича очолити їхнє господарство. На першому засіданні правління колгоспу він дав негативну оцінку ходу весняної посівної. Головна причина – низька трудова дисципліна. Новий голова на всіх чотирьох бригадах провів збори з детальним аналізом стану справ. Взяв курс також на подальший розвиток тваринництва. Якщо на початок 1946 року було лише три корови, то на кінець - стало 23 голови. Добився Іван Андрійович й інших позитивних зрушень. Проте докорінних перемін не відбулося. На звітних зборах роботу правління знову визнали незадовільною, але Наливайка залишили на посаді голови колгоспу. 

Після Наливайка сільську раду очолив [[Халімоненко Павло Свиридович|Павло Свиридович Халімоненко]]. Його місячна зарплата становила 195 карбованців. Секретар сільради одержував 190 карбованців. Це значно менше, ніж платили сільському фельдшеру. Медпункт взагалі найкраще фінансувався. На 1946 рік йому запланували 600 карбованців на медикаменти і до копійки виплатили. Таку суму було заплановано на закупівлю книг для сільської бібліотеки і ремонт клубу, але на заплановані цілі нічого не витратили. У початковій школі теж планували ремонт, компослуги, придбання посібників та інше, але нічого не профінансували. 

Головним завданням для сільської ради була реалізація сільськогосподарської державної позики. Доход від неї планувався на рік в обсязі 18220 карбованців. Суму розбивали на кожен місяць і чітко стежили за її виконанням. Якщо помічався збій у надходженні грошей від державної позики, то це розглядалося як підрив економіки радянської держави. Тому кожна сільська рада намагалася достроково виконувати доведене завдання. Тут вона тісно співпрацювала з правлінням місцевого колгоспу, адже з голови правління теж суворо питали за невиконання плану держпозики. 

На облаштування школи сільська рада почала звертати увагу з 1947 року. Тоді на ремонт приміщення запланували 600 карбованців, а витратили 1340. Зарплата вчителів залишалася все ще значно нижчою від зарплати медиків. 

У 1947 році сталінський режим влаштував для України черговий голодомор. Радянська історія все звалила на неврожай. Можливо, тут була якась доля правди, але в Коломійцівці того року урожайність зернових сягнула до 11 центнерів, коли рік тому не було й п'яти центнерів. Значно краще вродили цукрові буряки – по 142 центнери, що вдвічі більше, ніж у попередньому році. Побільшало в колгоспі худоби. Поліпшилась демографічна ситуація: на 315 працюючих було вже 100 чоловіків. 

З 1947 року широкого розмаху набуває в колгоспах соціалістичне змагання. Вперше за післявоєнний період на обговорення на загальних зборах колгоспників від [[12 березня]] [[1947]] року винесли постанову партійного пленуму про заходи підвищення ефективності сільського господарства. Другим питанням порядку денного колгоспних зборів було обговорення договору на соціалістичне змагання між Чернігівською, Житомирською та Сумською областями, а також укладання договорів на соціалістичне змагання між колгоспами імені Тельмана села Коломійцівка та імені Калініна сусідньої Калинівки. 

А через тиждень колгоспники знову зібралися на збори. На цей раз представники Галицької МТС звітували про виконання договору на співпрацю в 1946 році і укладання договору на 1947 рік. Як відомо, тоді в колгоспах не було своїх тракторів, допомагали їм обробляти землю машинно-тракторні станції. 

У кінці березня правління колгоспу імені Тельмана скликало нові збори, на яких обговорили питання про готовність виходу в поле. Розглянули також стан трудової дисципліни. Траплялися випадки, коли їздові використовували коней не за призначенням. Таких їздових штрафували на кілька трудоднів, а то й прогули ставили від трьох днів і більше. 

Через два тижні загальні колгоспні збори розглянули історичне питання: вручення Державного акту на довічне користування землею замість знищеного німцями. За колгоспом імені Тельмана було закріплено 1699 гектарів землі. 

Через місяць після цього на зборах колгоспники обговорити наказ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння кращим трудівникам сільського господарства звання Героя Соціалістичної Праці і нагородження орденами та медалями. Згідно з протоколом загальних зборів, колгоспники села Коломійцівки схвалили історичний документ і активно включилися у соціалістичне змагання за одержання високих державних нагород. 

Не минуло й двох місяців, як колгоспників запросили на нові збори. Голодні, опухлі від недоїдання, вони обговорювали рішення пленуму ЦК КПбУ про заготівлю хліба нового врожаю. Їх змусили добровільно погодитись віддати увесь урожай державі. Ніхто не посмів заперечити. Рішення партійного пленуму схвалили одностайно. 

Ідеологічна машина сталінської диктатури з кожним днем набирала все більших обертів. У колгоспах селяни працювали за голі трудодні, на які в кінці 1947 року видали по 130 грамів зерна не кращої якості. В середньому колгоспник виробляв за рік 200 – 300 трудоднів. Неважко підрахувати, які заробітки мали люди за щоденну нелюдську працю. За все це вони змушені були славити партію більшовиків, її “геніального послідовника Леніна, великого вождя і учителя Сталіна.” 

Невідомо, з яких причин, але після цих загальних зборів колгоспників політичного характеру настала перерва, проводилися лише засідання правління. Наступні збори відбулися [[16 січня]] [[1948]] року. На порядку денному головне питання: “Проробка постанови Ради Міністрів України про підготовку до відзначення 30-річчя Радянської влади на Україні.” Ухвала зборів розпочиналася своєрідною партійною молитвою: “Під керівництвом партії більшовиків і геніальних вождів Леніна – Сталіна була утворена Радянська Україна. За це ми повинні висловлювати безмежну любов Великому Сталіну, геніальному соратнику Леніна.”

Чи щирою була у голодних селян любов до вождя? Партійні ідеологи робили все, щоб провина за черговий голодомор, інші прорахунки в державному управлінні звалювались на рядових “стрілочників”. Винними робили навіть безкорисливих, ініціативних керівників колгоспів і виробничих підрозділів. Наведу один приклад. На звітних колгоспних зборах 27 січня 1948 року завгоспа Г. П. Нечепу звинуватили в тому, що він взяв у колгоспній коморі 20 кілограмів жита і 10 пшениці, відвіз зерно в ліс, і там купив для потреб колгоспу 400 лат. Він старався не для себе, у нього іншого виходу не було. Чоловік виявив ініціативу, за що поніс суворе покарання. 

Вивчаючи архівні документи післявоєнних років, доходимо висновку, що тоді колгоспні збори проходили на значно вищому рівні, ніж у 80-х – 90-х роках минулого століття. Крім ідеологічних питань і пошуку “стрілочників”, на них гостро обговорювались недоліки в роботі, незалежно від того, хто яку посаду займає. Тут справді проявлялися елементи демократії. Голову колгоспу критикували за те, що не виконується план розвитку тваринництва, бригадирів - за погану організацію косовиці сіна. Один обліковець наміряв собі зайві сотки городу, так його ледь під суд не віддали. На загальних зборах затверджували рішення правління щодо того, скільки круп'яного чи олійного зерна можна продати, щоб заплатити за ремонт автомашини чи придбання нової упряжі на конюшню. Тобто, голова колгоспу не міг вільно розпоряджатися колгоспним майном, як це спостерігалося в роки так званої перебудови 

З іншого боку, засідання правління і загальні збори колгоспу служили каральним мечем насамперед для рядових колгоспників. Скажімо, на порядок денний першим питанням ставили сплату готівки державної позики, а вже потім обговорювали результати посівної. Що таке державна позика тих років, добре пам'ятають люди старшого покоління. Не встигне селянин вторгувати якусь копійку, щоб дітям хоч яку-небудь одежину купити, а державний агент уже на порозі хати, забирає останні гроші, а віддає нові облігації.

На засіданні правління і загальних зборах затверджувались списки контрактантів, тобто тих колгоспників, які повинні здати молодняк худоби в колгосп за символічну оплату соломою чи якимись зерновими відходами. І ніхто не сміє продати теля чи порося, якщо воно підлягає контрактації. У ті роки більшовицька влада взагалі обмежувала селян розпоряджатися своїм майном і навіть своїми робочими руками. У колгоспників не було паспортів. Їх стан був не кращий за кріпаччину, скасовану в 1861 році. Здавалося, що такому рабському життю не буде ні кінця, ні краю. Радянські історики любили підкреслювати про перевагу соціалістичної влади над капіталістичною. Мовляв, Радянський Союз зумів за короткий термін відбудувати зруйноване війною народне господарство. Все правильно. Але яка дорога ціна тієї відбудови? До речі, переможена і зруйнована Німеччина теж не лежить у руїнах, вона ще швидше, ніж могутній СРСР, стала на ноги. Разом з тим, німці не знають, що таке голодомор 1947 року чи підневільна безоплатна праця селян. Їх не відсилали силоміць на відбудову шахт і заводів, не держали примусово молодь у селах. У Німеччині не було нічого ганебного, що пережили після війни наші люди, особливо на селі. То якими перемогами у післявоєнний період хвалилися більшовицькі ідеологи?

Багатостраждальна Коломійцівка витримала війну і післявоєнну розруху. Моя старша сестра Анастасія розповідала, як вона раділа, коли мати вперше в 1948 році принесла додому вузлик цукру. На колгосп одержали дві з половиною тонни. Його потрібно було розділити між членами 32 ланок, де більше двохсот жінок, та іншими працівниками, причетними до вирощування, збирання і перевезення цукрових буряків. Ділили той цукор спочатку стаканом, а потім ложкою. 

А які непосильні норми були для жінок на жнивах! У післявоєнні роки косили вручну. Жінка, яка не косила, повинна була зв'язати за день 30 кіп, або це 1800 снопів. На перевезенні кіп до молотарки жінка за день подавала на підводу не менше 60 кіп. Навіть уявити важко, яка це пекельна праця. Усе витримали і пережили мої славні, невтомні землячки. Не всі вони дожили до наших днів, коли теж нелегко, але не порівняти з тим колгоспним пеклом. 

За підвищення ефективності сільського господарства боролися правління колгоспу і виконком сільської ради. Вони дублювали один одного при розгляді питань посівної і жнив, утримання худоби і ремонту приміщень на фермі. У рішення виконкому і сесій сільської ради записували суворі вимоги щодо розвитку тваринництва, збільшення продажу молока і м'яса, вчасної сівби тощо. На одній із сесій сільської ради гострій критиці піддали організацію літнього випасання худоби. 

Сільська рада вимагала від правління колгоспу, щоб воно вчасно надавало транспорт школі для завезення палива, виконало завдання посадки дерев тощо. Найбільш суворим можна назвати рішення виконкому від 6 серпня 1949 року про закінчення капітального ремонту клубу: “Зобов'язати правління колгоспу закінчити ремонт згідно з укладеним договором. У разі невиконання, справу передати слідчим органам, як за невиконання договору.”

Чи дієвими були такі рішення? Не насмілюсь стверджувати позитивно. Скоріше, виконком, як кажуть, тримав носа за вітром. Скажімо, в 1948 році колгосп виконав план посіву зернових, про це в рішенні виконкому записали, а в жнива наступного року допустили зволікання в перші дні, що теж записали в рішенні. Складається враження, що не правління, а сільвиконком керував колгоспом. Хоча насправді він виступав звичайним статистом, який чітко фіксував успіхи і недоліки в колгоспі. 

У 1949 році колгосп імені Тельмана добився перших післявоєнних успіхів у рослинництві, що було відзначено в рішенні чергової сесії 27 лютого 1950 року, де не було жодного критичного зауваження на адресу правління колгоспу, яке продовжував очолювати Іван Андрійович Наливайко. Він набув досвіду, зміцнив дисципліну, підібрав надійну команду і справи пішли вгору. У критиці сільські депутати стали більше уваги звертати на проблеми соціального характеру. Через недостатню культурно-масову роботу замінили завідувача клубом. На цю посаду прийшов Іван Миронович Єфіменко, якого односельці обрали депутатом сільської ради. У нього теж спочатку не ладилось, а потім він зумів організувати регулярні лекції, демонстрування кінофільмів і художню самодіяльність. 

На сесії сільської ради 20 березня 1950 року розглянули справді історичне питання, яке випливало з рішення ХХУ1 з'їзду КП(б)У про обов'язкове семирічне навчання в селах і десятирічне – в містах. Депутати підняли клопотання перед районною прокуратурою про повернення приміщення школи, яке забрали в роки окупації. Приміщення потрібне для відкриття в селі семирічки. Директор початкової школи Дмитро Максимович Авраменко вніс пропозицію: зобов'язати голову споживчого товариства Горного завезти необхідні підручники, зошити і канцелярське приладдя. На підставі цього було прийнято відповідне рішення, яке торговельники виконали. На тій сесії Дмитро Максимович останній раз виступав як директор школи. Семирічку очолив Василь Миронович Вихор.

У 1951 році відбулися чергові вибори до сільської ради. Проходили вони, як записано в рішенні першої сесії, в атмосфері небувалої єдності народу і партії Леніна – Сталіна. До Коломійцівської сільради обрали 12 депутатів, з них дві жінки і шість членів партії. До речі, партійна організація в Коломійцівці заснована в 1945 році, коли додому повернулися фронтовики з партійними квитками.

З попереднього складу депутатів залишилися лише голова сільради [[Халімоненко Павло Сергійович|Павло Сергійович Халімоненко]] і голова колгоспу [[Наливайко Іван Андрійович|Іван Андрійович Наливайко]]. Решта – всі нові депутати, в тому числі і секретар сільвиконкому. [[Веременко Григорій Іванович|Григорія Івановича Веременка]] на цій посаді замінив [[Шульга Іван Панасович|Іван Панасович Шульга]]. Один депутат з попереднього скликання, Микола Якович Кривоший, склав свої повноваження достроково. Його притягнули до кримінальної відповідальності і засудили.

У селі почала працювати нова акушерка [[Острянська Марія Семенівна|Марія Семенівна Острянська]]. Вона відразу ж порушила питання про допомогу дітям з бідних сімей. Через відсутність належного одягу окремі дітки не ходили до школи. Це питання стало предметом обговорення на сесії. Депутати зобов'язали нового директора з'ясувати всі причини, через які учні не відвідують школу. Прийняли зобов'язання і стосовно правління колгоспу, яке повинне було негайно створити фонд одягу для найбідніших дітей. Ще сесія зобов'язала правління колгоспу звільнити з роботи одного хлопчика, який не ходив до школи, а працював прибиральником у конторі колгоспу. Голова правління виправдовувався, що те дитя на даний час було головним годувальником у сім'ї, але закон забороняв залучати до постійної роботи дітей. З іншого боку держава не поспішала допомагати бідним сім'ям, особливо на селі. Колгоспи завжди були донорами промисловості і соціальної сфери в містах. Селян примушували безкоштовно працювати, щоб потім забирати від них вироблену продукцію, залишаючи людей на грані виживання.

Тим хлопчиком, який працював у конторі колгоспу прибиральником і розсильним був мій двоюрідний брат Леонід, син загиблого на війні Федора і Наталки Коломійців. На той час його мати дуже хворіла, тому він разом із сестрою Марією підробляли в конторі і на інших колгоспних роботах. Пізніше Леонід вивчився на водія і працював у рідному селі, а його сестра Марія стала кращою дояркою. Про неї неодноразово писала районна газета. 

== Хрущовська відлига ==

У 1951 році, останньому році сталінської диктатури, в Коломійцівці налічувалося 300 дворів, проживало 1054 осіб, в тому числі 157 дорослих чоловіків. Пригадаймо, в 1944 році їх було в селі лише 22. Майже подвоїлась кількість жінок у ланках. У тваринництві працювало 47 осіб, в тому числі 9 доярок, 4 телятниці і 8 свинарок. Поголів'я великої рогатої худоби за 1951 рік зросло з 356 до 420 голів. У колгоспі було також 270 голів свиней, 825 – різної птиці, 130 коней і 17 кролематок, декілька десятків молодих кролів. Нарешті підвищилась урожайність зернових. Пшениця вродила майже по 14 центнерів з гектара, а жито – по 12. Це нижче запланованого, але значно більше, ніж у перші повоєнні роки. Цукрові буряки виростили на 100 гектарах і зібрали по 252 центнери, що можна назвати рекордною урожайністю на той час. Почали зводити нові тваринницькі приміщення. Голова колгоспу [[Наливайко Іван Андрійович|Іван Андрійович Наливайко]] залишив добрий слід у нашому селі.

Після Івана Андрійовича протягом року колгоспом імені Тельмана керував [[Могильний]], потім його замінив [[Даценко Микола Ілліч|Микола Ілліч Даценко]]. Він теж недовго керував, бо не бажав активно впроваджувати в життя хрущовські експерименти в сільському господарстві. Після Даценка правління колгоспу очолив [[Івченко Іван Тихонович|Іван Тихонович Івченко]]. Кожного з цих керівників рекомендував колгоспникам Лосинівський райком партії. 

Після війни і до початку 60-х років Коломійцівка входила до складу Лосинівського району. Певний час люди терпляче сприймали партійних висуванців, яких потім за ініціативою райкому і звільняли. Нарешті у моїх земляків увірвався терпець. На чергових звітних зборах вони самі порушили питання про звільнення поганого господарника Івченка. Представник з району не готовий був до такого розгортання подій. Йому не дали вказівки про заміну голови колгоспу в Коломійцівці, але селяни наполягали на своїй пропозиції. Вони більше не хотіли мати в своєму колгоспі бездарного керівника. Уповноважений райкому партії кілька разів ставав за трибуну, цитував рішення партійних пленумів і з'їздів, закликав до єдності і дисципліни, переказував прохання першого секретаря райкому партії Юхима Григоровича Бугрика залишити на посаді голови колгоспу Івченка, але ніщо не допомогло. Колгоспники переважною більшістю голосів проголосували за відставку Івана Трохимовича і обрали головою правління безпартійного агронома [[Дубок Павло Данилович|Павла Даниловича Дубка]].

Родом він з Бобровицького району, тривалий час працював агрономом Галицької і Лосинівської машинно–тракторних станцій, які обслуговували колгосп імені Тельмана. У Коломійцівці добре знали цього вмілого фахівця, колгоспники довіряли йому, покладали на нього великі сподівання, особливо щодо підвищення культури землеробства. Після Івана Андрійовича Наливайка змінилося декілька керівників, що негативно почало відбиватися на результатах господарювання, різко впала врожайність. Люди відчули, що в колгоспі не вистачає грамотного агронома і вмілого організатора. Ці дві якості притаманні були Павлу Даниловичу Дубку. 

Лосинівський райком партії змушений був змиритися з рішенням колгоспників, але не захотів залишати господарство без партійної опіки. Після колгоспних звітних зборів до безпартійного голови колгоспу приставили парторга Михайла Івановича Довжка, який до цього працював у школі. Молодий учитель-комуніст зарекомендував себе як непоганий лектор, активний в громадському житті села. Для нього вперше увели посаду звільненого секретаря парторганізації і доручили опікати і контролювати небажаного для райкому партії голову колгоспу. 

Їхня співпраця тривала лише один рік. За спогадами очевидців, голова і парторг працювали без особливих конфліктів, спільно вирішували певні проблеми. Михайло Іванович не втручався в агротехніку. На партійні збори виносив питання трудової дисципліни і результати виконання розпоряджень райкому партії, проводив партійну лінію на засіданнях правління і загальних зборах колгоспу. Але досвідчений агроном і керівник Павло Данилович Дубок відчував, що він тимчасовий керівник. Обраному на посаду голови правління проти волі райкому партії працювати було дуже важко. Адже тоді район тримав у своїх руках всі матеріальні й фінансові ресурси. Втручалися партійні секретарі і в технологію рослинництва, намагалися керувати в тваринництві. Неслухняних керівників заслуховували на засіданнях бюро і пленумах райкому партії, виносили суворі партійні покарання. Якщо доходило до виключення з членів партії, то для такого керівника, вважай, кар'єра закінчувалася. А як притягнути до відповідальності безпартійного голову колгоспу?

У 1959 році Павло Данилович пішов у відставку, його замінив ініціативний секретар парторганізації [[Довжок Михайло Іванович|Михайло Іванович Довжок]]. Такого молодого голови колгоспу у Коломійцівці ще не було. На неодруженого керівника поклала око не одна дівчина і молодиця, але Михайло Іванович, ще будучи парторгом, запримітив гарненьку Галинку, яка працювала свинаркою. З кожним днем все частіше заглядав на свиноферму, а після першого року головування вони побралися. Молода дружина першого чоловіка на селі не поміняла професії, продовжувала працювати на фермі рядовою свинаркою. Подібне не часто траплялося в ті роки, а нині взагалі такий приклад міг би стати сенсацією. 

Та красуня Галя, яка вийшла заміж за молодого голову колгоспу, була першою дочкою Наталки Коломієць від першого чоловіка Данила, котрий не повернувся із Соловків. Це її, маленьку, мати носила в Ніжинську в'язницю, де батько чекав на відправлення в далекі краї. Тоді крихітка Ганнуся не розуміла, що більше не побачить свого батька. Вона навіть не запам'ятала його живий облік. Пізніше названим батьком для неї став двоюрідний брат Федір, але й він загинув на війні. Ростила Галю і весілля їй влаштувала мати, яка була й за батька. 

Михайло Іванович Довжок протягом 16 років очолював колгосп у Коломійцівці. Це своєрідний рекорд. Такого терміну ніхто не витримував ні до нього, ні після нього. Розпочинав головувати, коли колгосп мав лише чотири трактори, два з них – малопотужні “універсали”, а завершив керівну кар'єру з великою тракторною бригадою.

Він пережив хрущовські експерименти, коли при 1900 гектарах угідь кукурудзу сіяли на 600 гектарах, не маючи в господарстві належного сушильного господарства. Ця культура займала половину всієї ріллі. Не вистачало мінеральних добрив і особливо препаратів хімічного захисту рослин від бур'янів і хвороб. Посіяна кукурудза квадратно-гніздовим способом заростала бур'янами. Гербіцидів дістати було дуже важко, а вручну прополоти таку площу просто нереально, навіть якби вийшло в поле усе село. Жіночих рук насилу вистачало для вирощування цукрових буряків.

Старожили в Коломійцівці досі пам'ятають випадок, як перший секретар Лосинівського райкому партії Юхим Григорович Бугрик повчав агронома Михайла Павловича Литвиненка застосовувати механічні методи проріджування сходів цукрових буряків. Він приїхав у колгосп і наказав агроному загнати на бурякову площу трактори з боронами. Михайло Павлович спочатку не погоджувався, намагався довести керівнику району недоцільність, навіть шкідливість такого агрозаходу, а потім махнув рукою і виконав волю першого секретаря. В результаті знівечили 10 гектарів посівів цукрових буряків. Якби таке вчинив агроном на свій розсуд, його могли б і до суду притягнути, а так усе обійшлося, площу переорали і засіяли кукурудзою, навіть гордо відрапортували про збільшення площі під королевою полів. 

На 1950-ті припадає початок трудової біографії моєї старшої сестри Анастасії, котра народилася за рік до війни. Мені було чотири роки, коли вона, п'ятнадцятирічна, після закінчення семирічки, пішла працювати свинаркою. Хоча в школі була хорошою ученицею, але в сім'ї підростало ще троє меншеньких, післявоєнних: я і два брати Іван та Михайло. Батько і мати працювали в колгоспі за трудодні з грамами зерна на них. Довелося Анастасії перервати своє подальше навчання і йти на ферму. Важко було працювати, але завідувач фермою Іван Степанович Хахуда як міг оберігав молодих тваринників від надмірної ручної праці, разом з іншими чоловіками, що працювали на фермі, придумував різні простенькі механізми. Залучав до раціоналізаторської роботи слюсарів, ковалів і механізаторів. Іван Степанович за сумісництвом був секретарем партійної організації. 

У 1959 році повернувся з армії працьовитий хлопець Микола Падун, за якого пішла заміж моя сестра Анастасія. Він все трудове життя присвятив роботі на гусеничних тракторах. З теплотою згадує перших бригадирів тракторної бригади Івана Дмитровича Халімоненка і Миколу Павловича Мельника. Вони працювали в складні роки післявоєнної відбудови і становлення колгоспів. Стежили, щоб техніка була доглянута, а механізатори одержували належну зарплату. 

Колгоспом продовжував керувати Михайло Іванович Довжок, якого обрали головою правління, коли два колгоспи об'єднали в один. У 1961 році колгосп імені Тельмана мав у своєму розпорядженні 2400 гектарів угідь, в тому числі півтори тисячі ріллі. У сільському господарстві тривала кукурудзяна епопея. Зерна цієї культури намолотили 750 тонн, а пшениці -- тільки 90 тонн. Є підстави сумніватися, чи насправді була така кількість реального зерна кукурудзи. З річного звіту колгоспу за 1961 рік видно, що продали кукурудзи лише 60 тонн і вторгували 310 карбованців. Решту зерна списали на ферму, чим і дістали високу цифру по валу.

З іншого боку, кукурудза якоюсь мірою рятувала тваринництво. Якщо пшеницю і жито забирала держава, то кукурудза залишалася у господарстві. От тільки ніде було сушити її у великій кількості. Тому часто починали виламувати качани у молочній стиглості і згодовувати свиням. Усе це обліковувалось, накручували велику цифру по валу кукурудзи, щоб задобрити районне керівництво.

У господарстві на той час були дві пріоритетні культури: кукурудза і цукрові буряки. Під них вносили гній і основну кількість мінеральних добрив. Хімічна промисловість країни набувала великого розвитку, сільське господарство з кожним роком одержувало все більше мінеральної поживи. Для колгоспу імені Тельмана виділяли близько двохсот тонн добрив. У середині 50-х років про таку кількість і не мріяли. Вносили 7 - 8 тисяч тонн гною. Органіку заготовляли на колгоспній фермі, з індивідуальних господарств колгоспників планували одержати протягом року 500 тонн гною, але цей план не виконувався. Адже Хрущов оголосив війну приватним господарствам. На його думку, всіх корів треба поставити на колгоспній фермі, де люди одержуватимуть щоденно певну кількість молока. Це повинно було наблизити селян до оголошеного Микитою Сергійовичем комунізму. Ще один поштовх до такого рішення випливав, напевно, з поїздки в Сполучені Штати Америки, де відсутні господарства нашого типу. Там Хрущов побачив давно вже побудований комунізм, тільки не в такому вигляді, який йому уявлявся. І кукурудзою він “захворів” в Америці. Але наші колгоспи не готові були до негайного впровадження потрібної справи. Щоб догодити партійному вождю-реформатору, почали вдаватися до різних фальсифікацій, приписок. На перший план виходила не вигода, а справна цифра у звіті про кількість посіву кукурудзи і вал збору. Тоді не прийнято було аналізувати і порівнювати користь від того великого валу з понесеними затратами на вирощування кукурудзи. 

Незважаючи на ці перекоси в організації сільськогосподарського виробництва, колгосп імені Тельмана поступово ставав на ноги. У 1961 році він уже мав власну тракторну бригаду в складі 15 механізаторів, 6 працівників кузні, 4 слюсарів. Три мотористи обслуговували колгоспну електростанцію. На автомашинах працювали 7 водіїв. Колектив тваринників збільшився до 70 осіб. На фермах було вже що порати. Великої рогатої худоби мали 624 голови. Поголів'я свиней сягнуло за 500. На птахофермі було майже тисяча курей, 160 гусей і 250 качок. Для обслуговування ферм, виконання деяких транспортних робіт тримали більше сотні коней, але на кінець року планували зменшити їх до 80. Це єдине зменшення, яке вписувалося у політику партії. Перший секретар ЦК Микита Сергійович Хрущов особисто кинув заклик: замість коней – трактори. Проте і на фермах, і в полі переважала ручна праця. Тільки в рільничих ланках трудилися майже 250 жінок. Не обходилося рослинництво без чоловіків. Крім колективу тракторної бригади, більше ста чоловіків працювали на різних роботах, за що одержували трудодні, але уже не голі, а оплатні.

У 1961 році, як відомо, відбулася грошова реформа. Спочатку люди поставилися до неї обережно, з побоюванням. Заощаджень особливих не було, але уведення нових грошових знаків багато хто розглядав як черговий хрущовський експеримент. Повірили в реформу, коли в колгоспах на трудодень почали видавати реальні гроші. 

З річного звіту колгоспу імені Тельмана за 1962 рік видно, що вісім шоферів заробили за рік 1625 трудоднів, на які нарахували 1902 нових карбованців. У середньому виходить по 203 трудодні або по 237 карбованців. Це за рік роботи, але на трудодень видавали і зерно, причому вже не в грамах, як було в 1947 році, а в кілограмах. Приблизно така ж середньорічна зарплата була в механізаторів. Звісно, дехто виробляв значно більше, а дехто – менше. Голові колгоспу за рік роботи нараховували 305 трудоднів. При хороших результатах у колгоспі йому видавали доплату. На початку 60-х років помітними були зрушення на краще, але заплановані на 1962 рік показники не виконано. Поголів'я ВРХ довели до 720 голів, а потрібно було 820. Таку цифру спустили з району, на колгоспних зборах записали її в зобов'язання, але не виконали. Планували виробити за рік тваринницької і рослинницької продукції на 530 тисяч карбованців, а виробили на 365 тисяч. Більше як 50 тисяч карбованців недоодержали на зернових, в основному через кукурудзу. Її сіяли вдвічі більше, ніж пшениці, не враховуючи силосної. У 1962 році чомусь знизилась урожайність цукрових буряків до 101 центнера. Так виглядали результати перших років головування Михайла Івановича Довжка. Головним бухгалтером працював Григорій Іванович Веременко.

Хрущовські експерименти багато в чому затримували розвиток сільського господарства. Навіть ота затія на початку 60-х років з адміністративною реформою, коли значно скоротили кількість сільських районів. Коломійцівка недовго перебувала у складі Бобровицького району, бо не було ні Лосинівського, ні Носівського. Потім Носівці повернули статус райцентру, а Лосинівка назавжди залишилася великим селом. Після реформи наново створений Носівський райком партії очолив [[Губар Андрій Петрович|Андрій Петрович Губар]], який вважався непоганим господарником. Він часто виїжджав у колгоспи, ніколи не видавав необдуманих розпоряджень. Коли помічав недоліки, обов'язково вказував на них, але не як партійний керівник, а як фахівець з глибоким знанням справи. Не підвищував голос на голів колгоспу, тактовно вів з ними розмову, в тому числі і про серйозні недоліки в роботі.

З експериментами на селі трохи заспокоїлися, коли при владі в державі не стало головного натхненника тих експериментів - Микити Сергійовича Хрущова. Проте, незважаючи на його помилки, саме він дав змогу селянам розправити плечі. За Хрущова помітно розвинулося сільське господарство, а головне – колгоспники почали одержувати за свою каторжну працю реальну зарплату грошима.

У наступні роки колгосп імені Тельмана поступово нарощував виробництво, зміцнював матеріально–технічну базу, з'явилися перші новобудови. Голова правління Іван Михайлович Довжок свою керівну роботу проводив відкрито і гласно, не боявся широкого обговорення недоліків. Це зафіксовано в протоколах загальних зборів і засідань правлінь колгоспу. Особливо принципово і критично підходили до затвердження на початку року головних спеціалістів і керівників підрозділів. З 1966 року завідувачем фермою працював колишній голова колгоспу Іван Андрійович Наливайко. Його охарактеризували як здібного керівника, без будь-яких зауважень затвердили знову на цій посаді. Протилежну характеристику дали зоотехніку Вощевському. Він занедбав зоотехнічний облік і племінну справу, погано контролював дотримання раціону. Цим скористався старший фуражир Михайло Григорович Веременко, який через часті п'янки взагалі перестав контролювати видачу кормів. Зоотехніка із серйозними зауваженнями затвердили на посаді, а старшого фуражира звільнили. На його місце призначили Віталія Федоровича Волощука, людину серйозну і відповідальну.

На засіданні правління багато претензій висловили на адресу агронома Анатолія Федоровича Шостака. До роботи він ставився недобросовісно, не організував навчання колгоспників з агрономічного мінімуму, пасивно впроваджував нові технології. На посаді його затвердили, але за умови негайного виправлення становища.

Гострій критиці піддали бригадира Андрія Федоровича Горного за зверхнє ставлення до рядових колгоспників, невиконання нарядів. Він міг відверто мстити односельцям, якщо хтось чимось не догодить. Голова колгоспу вніс пропозицію про звільнення бригадира з посади, але Андрій Федорович визнав критику і зобов'язався виправитись. Йому повірили в останній раз і залишили на посаді.

Комірник Андрій Павлович Олбинський усунувся від зважування дерті на фермі, доручав це самим тваринникам, що призводило до перевитрат фуражу. Помічені були за комірником інші недоліки, через що він насилу втримався на своїй посаді. 

Детально розглядали на засіданні правління норми виробітку і посадові оклади. У 1966 році ще існували трудодні. Їх нараховували навіть листоноші, правда невелику кількість – 50. На перевезенні зерна самоскидом за одну тонну водію нараховували 0,05 трудодня, а на бортовій автомашині – 0,2. Трудодні і грошову доплату одержував голова колгоспу і окремі категорії фахівців.

Раніше за роботу з колгоспниками розраховувалися в кінці року. Згодом увели авансування не лише зерном, а й грошима. Найкраще авансували механізаторів. У 1966 році вони одержали аванс з розрахунку 80 копійок на зароблений трудодень. На фермах основних тваринників проавансували з розрахунку 65 копійок на трудодень, а підмінних – 50. 

У жнива правлінню колгоспу довелося переглядати оплату зерном. Планували видати на трудодень півтора кілограма зерна, але знизили до 1,2. Головною причиною назвали неврожай. Залежність оплати праці від її результатів цілком оправдана норма, але часто вона виходила з того, яке додаткове завдання доведе колгоспу район. Якщо партія наказувала збільшити поставки хліба, бо десь неврожай, то це означало, що колгоспники одержать зерна менше, ніж їм обіцяли.

Запроваджено було і персональне преміювання грошима. Скажімо, з нагоди святкування Дня працівників сільського господарства колгоспникам видали премію по 7 карбованців кожному. Не одержали її лише грубі порушники дисципліни і лежні. 

Іван Михайлович Довжок запровадив у колгоспі організоване святкування Нового року. На засіданні правління виділяли кошти для придбання прикрас на ялинку (35 карбованців), на подарунки дітям ( 80 карбованців), молоді для бал-маскараду (20 карбованців).

До новорічних свят підводили попередні підсумки роботи, визначали кращих трудівників. За 1966 рік кращим трактористом названо Миколу Григоровича Солошенка, який зібрав цукрові буряки на 70 гектарах. Комбайнер Іван Григорович Жигун обмолотив зернові на 240 гектарах, при зобов'язанні 225. Комбайнер Дмитро Дмитрович Овсієнко перевиконав своє зобов'язання на 35 гектарів. Найбільше молока надоїла Лідія Іванівна Жигун – 2412 кілограмів на корову. Василь Макарович Ножкін забезпечив півкілограмові добові прирости на свинях. Усі передовики були відзначені подяками і преміями. 

Водночас правління притягнуло до відповідальності порушників дисципліни. Зоотехніку поставили сім прогулів. За невчасний вихід на роботу фуражиру записали шість прогулів. На засіданні правління 16 грудня 1966 року розглянули випадок загибелі телят. Завідувач фермою Іван Андрійович Наливайко пояснив, що трапилося це через годівлю молодих тварин кислим жомом і силосом. Детально вивчити цю ситуацію доручили голові ревізійної комісії Даценку і парторгу Хахуді. Внесено було також пропозицію про стягнення коштів із завідувача фермою за троє загиблих телят. Навіть у рішення це записали, а потів встановили термін до 1 січня виправити становище на фермі. Тобто, якщо загибель телят продовжуватиметься, тоді Івану Андрійовичу доведеться платити ще більшу суму. На щастя, все обійшлося благополучно. 

== Село відродилося ==

Хрущовські експерименти на селі припинилися після приходу до влади нових керівників партії і держави - Леоніда Ілліча Брежнєва і Олексія Миколайовича Косигіна. Колгоспи почали одержувати значну державну підтримку для розвитку виробництва і соціальної сфери. Централізовано провели електрифікацію і радіофікацію сіл. З середини 60-х років розгорнулося дорожнє будівництво. Держава виділяла значні кошти на спорудження тваринницьких приміщень, ремонтних майстерень, об'єктів соціального призначення. 

Голова колгоспу імені Тельмана Іван Михайлович Довжок за освітою і покликанням учитель. У школі його поважали і цінували. На партійній посаді він теж проявив себе з кращого боку, але на господарській роботі йому було нелегко. Він очолював правління в роки післявоєнної стабілізації і початку бурхливого розвитку колгоспного виробництва. Треба було негайно приймати відповідальні рішення впровадження прогресивних технологій, розвитку тваринництва, капітального будівництва, запозичення в держави великих коштів. Іван Михайлович дуже обережно все це вирішував.

Такий підхід подобався колгоспникам, яким набридли численні експерименти і кріпацьке становище. Коломійцівське господарство при Довжку не ходило в передовиках, але й задніх не пасло. Ще людям подобалося, що голова правління вів скромний спосіб життя. За 15 років головування він не побудував собі палаців, автомашини не придбав. Дружина Галя, її сестра Марія і брат Леонід, племінниця Анастасія, інші родичі працювали в колгоспі на рядових посадах. Причому, так працювали, що Івану Михайловичу не соромно було за них. Скажімо, Марія Хахуда протягом багатьох років була одна з кращих доярок. Вона, як кажуть, днювала й ночувала на фермі, особливо, коли корови телилися. Були серед односельців і заздрісники, які говорили, що у високих показниках є допомога голови правління. Марія Федорівна своєю невтомною працею довела, що це не так. Вона добилася ще вищих показників, її портрет було занесено на районну Дошку пошани.

Важливою подією для Коломійцівки було спорудження власного цегельного заводу. Для одного колгоспу таке завдання важке, тому скооперувалися із сусідніми селами Рівчак-Степанівкою і Ганнівкою. Об'єднали фінансові й трудові ресурси, швидко організували виробництво цегли. 

Коломійцівка на той час уже не була центром сільської ради. Під час реорганізації перевагу віддали Калинівці. До цієї сільради увійшло і наше село. На прийняття такого рішення вплинув секретар райвиконкому [[Мурашко Михайло Павлович|Михайло Павлович Мурашко]], уродженець Калинівки. Проте відсутність своєї сільської ради не загальмувало розвиток села. Колгосп був не гірший, ніж у Калинівці. 

Особливого розквіту набула Коломійцівка, коли господарством керував [[Наливайко Павло Іванович|Павло Іванович Наливайко]] – син Івана Андрійовича Наливайка, який, будучи головою колгоспу в післявоєнні роки багато зробив для його зміцнення. У колгоспі відчули тверду руку господарника. Він не пропускав без покарання жодного випадку порушення дисципліни чи допущення браку в роботі. 

Моя двоюрідна сестра Марія розповідала, як одного разу випасала череду корів і на якусь хвилину запустила їх підпастися у колгоспну кукурудзу. Потім це виявив Павло Іванович. Хоча вона була передовою дояркою, проте не стала умовляти його, щоб пробачив їй. Голова колгоспу міг би й зважити на це. Але щодо відповідальності у нього всі були рівні. 

Інший випадок. Так склалися сімейні обставини, що передова доярка не змогла допомогти на прополюванні цукрових буряків. За той рік вона не одержала цукру. Можливо, це занадто суворо, адже була поважна причина, але голова колгоспу і в цьому випадку показав, що він справедливо ставиться до всіх, незалежно від рангів і попередніх заслуг.

За освітою Павло Іванович агроном. Після закінчення сільськогосподарського технікуму його направили у колгосп імені Кутузова Талалаївського району, де він зіткнувся із занедбаною культурою землеробства. Довелося молодому спеціалісту докласти чимало зусиль, щоб за два роки підняти урожайність сільськогосподарських культур на 30 – 40 відсотків. З перших днів роботи головою правління в нашому селі, поряд з наведенням дисципліни, він особливу увагу звернув на шляхи підвищення родючості ґрунту. Урожайність зернових у той час не перевищувала 18 центнерів. Це не найгірший результат у районі, але й не кращий. Уже в перший рік головування Наливайко зумів поліпшити справи в рослинництві. Недаремно саме його, 30-річного керівника, обрали головою правління об'єднаного колгоспу, створеного на базі колгоспів імені Тельмана (с. Коломійцівка) та імені Калініна (с. Калинівка). Відбулося це в 1977 році, після першого року головування Павла Івановича в нашому селі.

Об'єдналися два господарства, відповідно подвоїлась кількість проблем. Одна з найгостріших – не вистачало робочих рук. Після значного послаблення режиму колгоспної “кріпаччини” в селах намітився значний відплив молодої робочої сили. Силові методи стримування цього процесу вже майже не діяли, а економічних і соціальних ще не виробили. На допомогу молодому керівникові прийшов досвід батька – Івана Андрійовича, який умів зацікавлювати молоді кадри. 

Павло Іванович намітив спеціальну програму залучення молоді до колгоспного виробництва. На почин узяв молоде подружжя Шульгів. Після того, як Леонід і Марія побралися, вони виїхали на роботу до Києва, але на вихідні приїздили в рідне село до батьків. Там і навідав їх молодий голова правління. Райдужних картин не малював, а от постійну роботу і новий будинок пообіцяв. Згодом Леонід став класним механізатором, знайшлася робота і для його дружини Марії. Житло одержали через рік. 

У 1983 році в об'єднаному [[Колгосп імені Калініна|колгоспі імені Калініна]] працювали 514 осіб, з них 120 – молодих. У сільськогосподарській академії два колгоспні стипендіати навчалися на стаціонарі і один посланець - на заочному відділенні. Більше як 10 дітей колгоспників здобували спеціальність у технікумах Ніжина, Бобровиці і Сосниці. Колгосп мав 29 працівників з вищою і спеціальною освітою, а через п'ять років їх побільшало на третину. 

Менший брат голови колгоспу Іван вивчився на геолога, почав заробляти непогані гроші, але село його манило. Коли побачив, як старший брат ефективно працює з молоддю, і сам напросився в колгосп. Павло Іванович запропонував йому роботу на тракторі. Перед тим, як виїхати в поле, Іван своїми руками перебрав майже увесь трактор. Допомагали досвідчені механізатори. Дехто дивувався, чому Іван не випросив у брата нового трактора. Проте, він і не думав просити, бо добре розумів, яку б відповідь одержав. 

Іван Іванович щоденною працею довів свою відданість колгоспу. Згодом голова колгоспу доручив йому очолити дільницю механізації. Тракторний парк з кожним роком поповнювався новою технікою, збільшувався колектив механізаторів. Потрібен був технічно грамотний і вмілий організатор важливої ділянки колгоспного виробництва. Таким став Наливайко менший, який пізніше сам очолив колгосп у селі Макіївці.

Наступною проблемою, за яку активно взявся Павло Іванович, була меліорація. Цим питанням свого часу також займався його батько Іван Андрійович, але тоді не було належних можливостей. У кінці 70-х і на початку 80-х років держава виділяла кошти на меліорацію. За роки головування Наливайка в колгоспі осушено 620 гектарів заболоченої місцевості. Внаслідок цього вирішено проблему кормової бази. Павло Іванович з перших років роботи на посаді голови колгоспу взявся за нарощування поголів'я великої рогатої худоби. Декого із фахівців це лякало, вони не бачили перспективи розвитку кормовиробництва. Ситуація змінилася, коли на осушених землях почали збирати добірні врожаї кормових культур. Добре родили тут і цукрові буряки. Ця технічна культура стала улюбленою для Павла Івановича, хоча під час вирощування вона потребувала великих затрат, в тому числі і ручної праці. 

Перегортаючи сторінки підшивок районної газети тих років, можна простежити шлях становлення Павла Івановича Наливайка. Перші позитивні публікації на газетних шпальтах були пов'язані саме з успіхами у буряковиробництві. У 1979 році механізовані ланки Василя Івановича Новика і Василя Дмитровича Маслака з колгоспу імені Калініна на 485 гектарах виростили по 312 центнерів цукрових буряків з гектара. Це високий результат на тлі всього району, про що писала районна газета “Прапор комунізму”. В інших галузях виробництва показники були нижчі. У тваринництві певний час навіть задніх пасли, за що колгосп удостоєний був ганебного знака – районного “Їжака”. Він стояв біля контори колгоспу, вночі його охороняли місцеві сторожі. З райкому партії попереджали, що в разі зникнення “Їжака”, його мусить виготовити колгосп своїми силами за власні кошти. А це був непростий витвір районних умільців. 

Ганебний знак недовго фігурував у нашому колгоспі, хоча показники у тваринництві зростали повільно. Тоді велика увага приділялась організації соціалістичного змагання. Всередині колгоспу змагалися між собою механізовані і рільничі ланки, бригади, ферми, доярки, свинарки, телятниці. Практикували змагання між колгоспами свого району і сусіднього. Бобровицького. З публікацій районної газети видно, що в перші роки головування Наливайка, колгосп імені Калініна по всіх показниках у тваринництві відставав від колгоспу “Радянська Україна” Бобровицького району. Потім відставання спостерігалося лише по надоях молока на корову. З 1983 року і цей показник перекрили, а щодо виробництва молока з розрахунку на 100 гектарів угідь сусіди почали відставати в декілька разів. Виробничі показники по молоку і м'ясу, починаючи з 1981 року, були одними з кращих у Носівському районі.

Організовували змагання до знаменних і пам'ятних дат. У 1980 році виповнилося 110 років з дня народження В.І.Леніна. Районна газета 5 січня так писала про нього: “Справа Леніна живе і перемагає. Ленін – титан наукової думки, народний вождь, полум'яний революціонер. Народний геніальний теоретик, найвидатніший стратег і тактик світового пролетаріату. Ленін – величний і людяний.” Який він був насправді, тоді про це не писали. Про фальшивість піднесення його до Бога і навіть вище свідчать нинішні результати ленінської стратегії і тактики. Але в ті роки на ім'я Леніна молилися, йому присвячувалися виробничі здобутки. Напевно, це якась єдина користь від нього. Ленінському ювілею присвятила свій трудовий внесок механізована ланка Дмитра Дмитровича Овсієнка, яка одним комбайном успішно зібрала цукрові буряки на 265 гектарах. Це був кращий результат у господарстві і в районі.

У наступному році високих здобутків на вирощуванні цукристих добилася механізована ланка Анатолія Михайловича Довжка. В інших галузях виробництва показники теж зростали, але на тлі районних вони були скромними. Недаремно жоден з трудівників колгоспу імені Калініна не потрапив до списку нагороджених у 1981 році. Тоді ордени і медалі в Носівському районі вручав особисто перший секретар обкому партії Михайло Васильович Уманець. Він увійшов в історію Чернігівщини як добрий господарник. У нашому районі на той час гриміли показниками колгоспи [[Колгосп імені Фрунзе|імені Фрунзе]], [[Колгосп імені Енгельса|імені Енгельса]], [[Колгосп імені Кірова|імені Кірова]], “[[Колгосп Дружба|Дружба]]”. До них тягнувся і наш колгосп.

У 1983 році на звітні збори в Коломійцівку приїхав перший секретар райкому партії [[Галич Микола Петрович|Микола Петрович Галич]]. У своєму виступі він сказав, що колгосп імені Калініна добився найкращих результатів по району на вирощуванні цукрових буряків, за що господарство нагороджується перехідним Червоним прапором райкому партії і райвиконкому. Колгоспу надано право позачергово придбати вантажну автомашину. Ватажок механізованої ланки Іван Григорович Дубинка був удостоєний почесного знака “Срібний корінь”, його нагородили туристичною путівкою по СРСР, також він міг позачергово купити легкову автомашину.

Перший секретар райкому партії на колгоспних зборах вручав інші нагороди. Старший чабан А.Д.Мельник одержав Почесну грамоту райкому і райвиконкому за найвищий у районі показник по одержанню вовни. Ланку доярок Раїси Дубовик нагородили перехідним Червоним вимпелом за перемогу в змаганні серед комсомольсько–молодіжних колективів району. Жнивний екіпаж у складі І.Г.Супруна і В.М.Халімоненка скосив хліба на 406 гектарах і зайняв перше місце у районному змаганні жаткарів. Потім механізатори відремонтували старенький навантажувач, по суті вдихнули в нього друге життя, і відвантажили на завод 15 тисяч тонн цукрових буряків. Говорили на зборах і про успіхи тваринників. Колгосп протягом майже всього року плюсував по надоях молока на одну корову в порівнянні з показниками попереднього року.

Однак, представник з району, інші виступаючі говорили на зборах більше про недоліки, ніж про досягнення. Така тоді була політика партії. Хоча критика носила в основному загальний характер: підвищувати культуру землеробства, ефективніше використовувати мінеральні добрива, зміцнювати трудову дисципліну, підвищувати відповідальність за доручену ділянку роботи, краще дбати про забезпеченість худоби високоякісними кормами, підвищувати ефективність виробництва та інше. Такі критичні зауваження стосувалися майже кожного колгоспу, але не однаковою мірою. У Коломійцівці залишалося багато невикористаних резервів. Це добре розумів голова правління Павло Іванович Наливайко. Він наполегливо працював над розвитком виробництва. На кінець 1983 року мали велике зростання у тваринництві. Якщо п'ять років тому виробляли 212 центнерів молока з розрахунку на 100 гектарів угідь, то на зазначений час цей показник перевищив 500 центнерів. Значно зросла продуктивність худоби. Стали більше збирати хліба. На наступний рік намітили ще вищі рубежі. 

Павло Іванович розгорнув велике виробниче і соціальне будівництво. На фермі збудували три нових корівники. Поголів'я великої рогатої худоби зросло до п'яти тисяч. Працювало більше як тридцять доярок, організовано три молодіжних ланки. Колгоспам, які очолювали ініціативні керівники, держава виділяла великі кошти на будівництво житла, інших соціальних об'єктів. У Коломійцівці зводили будинки для спеціалістів і молодих сімейних пар. Місцевий цегельний завод запрацював на повну потужність. Ціна на якісну цеглу була найнижчою не лише в районі, а й за його межами. Об'єкти виробничого і соціального призначення росли в нашому селі, ніби гриби після дощу.

Райком партії і райвиконком відзначили колгосп імені Калініна за кращу роботу по виробництву і продажу державі зерна, цукрових буряків і тваринницької продукції. Перехідним Червоним Прапором району нагородили наш колгосп за кращу організацію культосвітньої роботи.

Новорічний номер районної газети за 1 січня 1985 року відкрила стаття другого секретаря райкому партії Михайла Максимовича Фурси. В ній, зокрема, зазначено: “Яскравим свідченням наших перемог є трудова звитяга хліборобів і тваринників колгоспу імені Калініні, які ще до свята Великого Жовтня виконали плани продажу всіх основних сільськогосподарських культур та тваринницької продукції.”

Отже господарство, очолюване [[Наливайко Павло Іванович|Павлом Івановичем Наливайком]], перебувало на піднесенні. Це добре відчували й колгоспники. І раптом, починаючи з літа 1986 року, Носівський райком партії різко змінює своє ставлення до нашого керівника. Першим секретарем тоді стала Віра Григорівна Сотниченко. Наведу окремі її вислови на зборах партійно–господарського активу району, які відбулися в листопаді 1986 року: “Тут на кожному кроці прагнули обійти закон. Мають місце приписки, серйозні фінансові порушення, прогалини в обліку матеріальних цінностей. У колгоспі особливими привілеями користувалися родичі Наливайка. Він проявив особисту недисциплінованість, допускав аморальні прояви.” Такі висновки опубліковано в районній газеті [[9 грудня]] [[1986]] року.

Перед цим бюро райкому партії дало вказівку первинній парторганізації колгоспу розглянути справу комуніста Наливайка і винести йому суворе партійне стягнення. У село приїхав голова парткомісії з готовим текстом виступу, в якому гнівно засуджувалися дії голови колгоспу. Як розповіла [[Самокиша Ольга Петрівна|Ольга Петрівна Самокиша]], що працювала тоді головою профкому колгоспу, написаний у Носівці текст пропонували кільком комуністам, в тому числі і їй, але вони відмовилися з ним виступати. Члени партії розуміли, що занадто суворе покарання готує район для Наливайка, але боялися виступити рішуче проти лінії райкому. Вільнодумство тоді не було в пошані. На підтримку опального голови виступили лише два комуністи: Михайло Іванович Довжок, колишній парторг і голова колгоспу, і Ніна Олександрівна Коломієць, голова сільради. Обом їм, а особливо Ніні Олександрівні, потім добряче перепало від керівників районної парторганізації. Місцеві партійці прислухались до думки зверху, але не стали виключати Павла Івановича з членів партії, обмежилися суворою доганою із занесенням до облікової картки. Проте бюро райкому партії таке покарання здалося недостатнім. Тому у рішенні районного партійного органу записали: “За серйозні недоліки в керівництві господарством, зловживання службовим становищем і аморальні вчинки виключити з членів КПРС Наливайка Павла Івановича. Визнати неможливим подальше його перебування на посаді голови колгоспу.”

У Коломійцівці окремі люди навіть плакали, коли довідались, що райком партії наполягає на звільненні Наливайка з посади голови колгоспу. За його керівництва селяни почали одержувати найвищу по району зарплату. Павло Іванович першим у районі запровадив натуроплату зерном і цукром у великому обсязі. В результаті умілого підходу до молоді в господарстві сформувався великий молодіжний колектив, забезпечений високооплачуваною працею, при потребі – житлом і різноманітними допомогами. 

На виконання соціальної програми у колгоспі не вистачало власних коштів, але на той час держава щедро кредитувала сільське господарство. Колгосп імені Калініна заборгував понад чотири мільйони карбованців і не міг їх повернути. Він і раніше ходив у боржниках перед державою, але тоді чомусь на такі фінансові результати не звертали уваги. У районі переважна більшість колгоспів мала великі борги, їх час від часу списували. Наливайку пригадали незадовільне фінансове становище господарства, коли виявили інші недоліки. Таким чином, донедавна один з кращих керівників району раптом став найгіршим. Його притягнули до найсуворішої партійної відповідальності.

Бюро обласного комітету партії не підтримало рішення районного комітету про виключення Наливайка з членів КПРС. Втім, Павло Іванович залишив не лише наше село, а й Носівський район. Він виїхав у Козелецький район, де його обрали головою колгоспу.

У Коломійцівці Павла Івановича замінив непоганий господар – [[Довгопол Григорій Миколайович|Григорій Миколайович Довгопол]], який багато зробив для нашого села. Насамперед - це газифікація і завершення будівництва школи.

== Нова перебудова ==

Кінець 1980-х і початок 1990-х років ознаменовані новою перебудовою, яка призвела до краху великої комуністичної імперії – СРСР. У ці складні роки очолював колгосп у моєму селі Григорій Миколайович Довгопол.

Народився він у сусідній Макіївці. Після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту працював агрономом у Ганнівці нашого району. Звідти в армію пішов. Коли відслужив, Павло Іванович Наливайко запросив його на посаду головного агронома у Коломійцівку, згодом звернувся до правління з пропозицією призначити Довгопола заступником голови колгоспу. Всього рік попрацював він на цій посаді, а потім довелося самому очолити господарство, маючи від роду 28 років. Так вирішили колгоспні збори після звільнення Наливайка.

Григорій Миколайович продовжив добрі справи свого попередника. Перш за все організував добудову нової школи. Основні роботи виконували фахівці, яким допомагали батьки учнів і старшокласники. Новобудова стала справою всього села. У 1988 році відбулося новосілля, а заодно і відкриття середньої школи. Голова колгоспу вручив символічний ключ дев'ятикласникам. Того року цей клас набрали вперше. Раніше бажаючі одержати середню освіту ходили в Степові Хутори. 

Наливайко розпочав прокладення газопроводу від Лосинівки до Коломійцівки, а завершив цю роботу Довгопол. У січні 1992 року відбулося урочисте його відкриття. Історичну соціальну подію святкували жителі не лише мого рідного села, а й сусідніх сіл: Рівчак - Степанівки, Ганнівки, Макіївки, Пустотіна, Софіївки. Понад п'ять тисяч селян - степовиків одержали можливість газифікувати свої оселі.

На урочистій церемонії запалення факелу був присутній генеральний директор державного виробничого об'єднання “Укргазбуд” І.І.Чіліба. Він визнав, що завдяки наполегливості Григорія Миколайовича Довгопола успішно завершено будівництво газопроводу Лосинівка – Коломійцівка. Голова колгоспу настирливо оббивав пороги у високих московських кабінетах. Скільки разів побував він у столиці – важко порахувати. З Москви часто телефонували в “Укргазбуд” і цікавилися ходом прокладення газопроводу. Складалося враження, що за Коломійцівку турбується якийсь відомий діяч. Насправді організовував усе те простий голова колгоспу, але організовував дуже вміло і наполегливо.

Прокладення газопроводу до села – це лише перший етап газифікації. Ще більший обсяг робіт потрібно було виконати по вулицях і в будинках. Григорій Миколайович діставав дефіцитні газові труби великого і малого діаметру, редуктори, газові лічильники, інші прилади і матеріали. Все це колгоспникам виписували з комори в рахунок заробітної плати чи за готівку. 

Приділивши стільки уваги питанням газифікації, голова колгоспу дещо послабив контроль за виробничою сферою. У перші роки головування Григорію Миколайовичу вдавалося забезпечувати високі показники в рослинництві і тваринництві. Колгосп продовжував лідирувати в районі з виробництва цукрових буряків. У зведенні по денних надоях молока на корову, опублікованому в районній газеті 13 вересня 1988 року, колгосп імені Калініна посів перше місце. За підсумками 1990 року колгосп вперше одержав майже мільйон карбованців чистого прибутку. Такого фінансового результату не було навіть при Наливайку.

У наступні роки намітився спад виробництва. Наприклад, в кінці серпня 1991 року, коли Григорій Миколайович по кілька разів на тиждень бував у Москві і Києві, у районному зведенні по денних надоях молока на корову бачимо коломійцівське господарство на третьому місці з кінця. За 1992 рік на одну фуражну корову надоїли в середньому лише 1855 кілограмів, що на 504 кілограми менше, ніж у попередньому році. Виробництво молока з розрахунку на 100 гектарів угідь зменшилося на 24 відсотки. Річний план продажу цієї продукції виконано на 70 відсотків. 

Свою негативну роль зіграла і загальнодержавна перебудова. Відчутно скоротилася в ті роки державна фінансова допомога селу. Колгоспи вимушені були вирізати худобу, щоб придбати пальне, запчастини до тракторів і комбайнів, видати людям якусь зарплату. Відповідно зменшувалось виробництво тваринницької продукції.

Ще один чинник погіршення виробничих показників криється в методах керівництва. Григорій Миколайович був дуже чуйною і доброю людиною. Цим нерідко користувалися недобросовісні працівники. З Довгополом легше і простіше, ніж з Наливайком, вирішувалися різні питання, в тому числі надання допомоги. Він не тримав великої дистанції між собою і фахівцями, як було при Павлу Івановичу. За простоту і добре серце полюбили його колгоспники та інші жителі села. Водночас зростало і невдоволення. 

Найбільше нарікань на колгоспні непорядки було від жителів Калинівки. Вони вбачали несправедливість по відношенню до їхнього села. Центральна садиба об'єднаного колгоспу містилася у Коломійцівці. Зрозуміло, що й будували тут більше, ніж у Калинівці. Правління колгоспу побоювалося, що на звітні збори, які планували на лютий 1991 року, уповноважені з Калинівки взагалі не приїдуть, але приїхали і вимагали виділити на їхній відділок новий комбайн для збирання буряків. Висловлювали інші претензії.

На початок 1993 року в моєму селі майже 80 осель мали природний газ, а в сусідів ці роботи тільки розпочинались. Недаремно кілька молодих сімей з Калинівки переселилися у наше село. Тут краще велося індивідуальне будівництво. 

Невдоволення згодом переросло у вимогу про роз'єднання колгоспу на два господарства. У Коломійцівці спочатку не підтримували цю ідею, а на кінець 1992 року мої земляки виступили вже ініціаторами роз'єднання. Вони почали дорікати сусідам, що в них гірша тракторна бригада, багато в недобросовісних механізаторів. По наряду теж мало колгоспників виходило на роботу. Офіційно питання про роз'єднання колгоспу включили до порядку денного загальних звітних зборів, які відбулися в січні 1993 року. Звітний матеріал опубліковано в районній газеті. 

Висловлено було багато критичних зауважень. Урожайність зернових забезпечували вищу середньо районного показника, але у буряковиробництві помітно здали позиції. В 1992 році картоплі зібрали всього по 40 центнерів. В окремих господарствах зернові родили краще. Жодного кілограма картоплі не продали державі. Великий спад спостерігався і в тваринництві. У районному зведенні за продуктивністю корів з дев'ятого місця скотилися на сімнадцяте. По дві тисячі кілограмів молока на корову не виходило за рік . Виробництво молока на 100 гектарів угідь зменшилося вдвічі. Подібне становище спостерігалося в м'ясному виробництві. На зборах зазначалося, що тільки орендна свиноферма [[Багнюк Іван Васильович|Івана Васильовича Багнюка]] була на доброму рахунку. 

Протягом 17 років Калинівка і Коломійцівка господарювали спільно. Набудували багато, але більше на центральній дільниці. У Калинівці за два роки недобудували зерносклад. Колгоспу потім ніде було ховати посівний матеріал і зернофураж. У 1992 році не газифікували жодного житлового будинку. У будівництві спостерігався застій. Називалися інші недоліки господарювання. Фіналом загальних зборів 1993 року стало рішення про створення на базі колгоспу імені Калініна двох господарств. Калинівка залишила за собою стару назву, а Коломійцівка придумала нову – колгосп “[[Нива]]”.

Грошей на рахунку колись об'єднаного колгоспу майже не було, а майно розділили по справедливості. Правда, у Калинівці залишилося більше недобудованих об'єктів. Зерносклад згодом довели до толку, а приміщення недобудованої школи, напевно, ще довго лякатиме людей розвалинами і високими чагарниками. 

Після історичних зборів спільно послухали концерт і мирно, як кажуть, замочили роз'єднання. У представників обох новоутворених колгоспів був оптимістичний настрій, зародилося прагнення самостійно піднятися на високі рубежі. Тоді й гадки ніхто не мав, що через вісім років після тих зборів одне з господарств, калинівське, повністю розвалиться.

У відокремленого коломійцівського господарства доля значно краща. Під керівництвом Григорія Миколайовича Довгопола воно продовжувало триматися на плаву. Невпинний спад тривав лише в тваринництві. Виробництво молока з розрахунку на 100 гектарів угідь упало до 158 центнерів. Нагадаю, що при Наливайку цей показник сягав за 500 центнерів. У 90-ті роки подібний спад у тваринництві спостерігався по всій Україні. Він триває і в новому тисячолітті.

У рослинництві колгосп “Нива” виглядав значно краще, особливо щодо вирощування цукрових буряків. Ця культура у Коломійцівці споконвіку дає високі врожаї. Тут для неї сприятливі землі, а буряківники з покоління в покоління передають свою майстерність. Недаремно саме в нашому селі найбільше в районі рекордсменів по вирощуванню цієї культури. 

Протягом одинадцяти років очолював Григорій Миколайович Довгопол господарство у Коломійцівці. Можливо, й досі очолював би, якби не трагічний випадок. Він загинув [[10 листопада]] [[1997]] року. Одного року не дожив до 40 років. Добру пам'ять залишив цей керівник у моєму рідному селі.

На загальних зборах на його місце претендували два кандидати. Добрі шанси мав [[Багнюк Іван Васильович|Іван Васильович Багнюк]], який колись вивів у число кращих свиноферму. Район рекомендував його на директора Носівської птахофабрики. Він планував об'єднати колгосп “Нива” з цією птахофабрикою. Моїм землякам не сподобалась така ідея. Перед цим по селу хтось пустив чутку, що птахофабрика висмокче всі соки з колгоспу і той розвалиться. Такий собі своєрідний піар. Він спрацював проти Багнюка. 

Другим претендентом був [[Супрун Григорій Іванович|Григорій Іванович Супрун]], головний агроном господарства. Довгопол призначав його своїм заступником, а потім з певних причин звільнив з цієї посади. Однак цінував Супруна як грамотного фахівця, досвідченого агронома. На зборах за нього виступив колишній парторг і голова колгоспу Михайло Іванович Довжок. Учасники тих зборів розповідали, що цей виступ був вирішальним у виборах нового керівника господарства. 

Супрун зумів зберегти колгосп, реорганізував його спочатку в колективне сільгосппідприємство, а потім в агрофірму. На початку нового тисячоліття вона вважалася однією з кращих у Носівському районі. 

== Рідна школа ==

Мабуть, у кожної людини найтепліші спогади пов'язані з рідною школою. Я на все життя запам'ятала першого вчителя Івана Панасовича. Він був для нас справді другим батьком. Завжди охайно і зі смаком одягнутий, високий, стрункий. Тоді проблемою було купити в селі зошити. Та і в райцентрі відчувався дефіцит. Учитель особисто збирав у батьків гроші і сам їздив діставати для нас зошити. Саме Іван Панасович розбудив у моєму серці любов до книги. Пізніше мені неодноразово діставалося від матері за те, що не хімію чи фізику вчу, а художні книжки читаю. Спільником тут у мене був старший брат Михайло. Він теж з раннього дитинства любить книги. 

Я згадала свою маму, Ганну Іванівну. Вона була, можна сказати, неписьменною сільською жінкою, але чітко контролювала виконання домашніх завдань, ходила на класні й шкільні збори. 

Перший учитель Іван Панасович дав нам, сільським дітям, необхідну початкову основу з різних галузей знань. З п'ятого класу нас почали навчати вчителі-предметники.

Всі вони різні за рівнем підготовки і характером. На перших порах це насторожувало, навіть лякало. Згодом зрозуміли, як добре мати не одного, а декілька добрих учителів. Особливою любов'ю користувалася в нас молода, лагідна вчителька математики Лідія Федорівна. Заради неї в п'ятому класі я полюбила математику. Для поглибленого вивчення цього предмета довелося відмовитися навіть від прочитання декількох художніх книжок. 

П'ятий клас я закінчила з одними п'ятірками в шкільному табелі, а читання надолужила влітку, коли пасла гусей. Там ніхто не контролював, які книжки читала – за шкільною програмою чи для душі. Художня література формувала в мені почуття прекрасного і вчила, як зосередитись, не зламатись у найтяжчу хвилину. 

Я вдячна долі, що з першого класу мене опікували вчителі, які прищеплювали любов до книжки. Навіть ті, які читали предмети, далекі від літератури. Досі згадую уроки біології і анатомії, які проводив директор школи Павло Данилович Талалаївський. Він ніколи не підвищував голос, але його гострого слова боялися всі - і учні, і вчителі. Павло Данилович знав напам'ять багато гумористичних творів, уривки з яких часто використовував у розмовній мові. Певним негідним діям умів дати таку оцінку, таке тлумачення, після чого мало хто наважувався повторити зроблене. Після слів учителя, котрий мав особливе почуттям гумору, не потрібно було застосовувати якісь каральні заходи до порушника шкільної дисципліни чи безвідповідального колеги. Предмет біології далекий від літератури, але вчитель уміло користувався художнім словом, надавав урокам особливого забарвлення.

Добре знала свій предмет вчителька географії Софія Андріївна Хахуда. З нею ми подорожували по всіх куточках світу. Маючи тепер можливість особисто побувати в ближньому і далекому зарубіжжі, я не перестаю дивуватись, як учителька географії вміла з великою точністю описати ті місця, де вона ніколи не була. Вона вчила нас любити рідний край, пишатися незміряними багатствами України. На уроках географії учні багато довідувалися про рідну місцевість. Таку інформацію не прочитаєш у жодному підручнику, але її мала наша вчителька. 

Рідну мову і літературу викладав Петро Васильович Клименко. Він і зараз стоїть у мене перед очима: високий, міцний, приємний. 

У старших класах уроки математики вів Микола Павлович Олбинський. Він пояснював коротко, але для всіх дохідливо. У нашому класі не було тих, хто ненавидів суху математику, не було двієчників з цього предмета. 

Піонерська дружина Коломійцівської школи носила ім'я [[Олбинський Василь Олександрович|Василя Олександровича Олбинського]], уродженця нашого села, якому в роки війни присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Нам мало відомо про життєвий шлях прославленого земляка. Офіційна історична література скупувато розповідає про нього, коротко описано лише його подвиг. Дещо довідалися шкільні слідопити, окремі факти з його життя розповіли односельці.

До війни Василь Олександрович працював секретарем сільської ради, виконував іншу роботу. Потім пішов служити в Червону Армію. Земляки пам'ятають, як перед початком війни Василь у військовій формі з'явився в Коломійцівці. На той час його батьки жили вже в Носівці, але в нашому селі залишилася Галинка Близнюк, на яку юнак поклав око задовго до армії. Більше зблизитися вони тоді не могли, бо в дівчини був інший хлопець. Від тієї першої любові Галина зазнала багато страждань, вона залишилась сама з дитиною на руках. Василя це не зупинило. Перед призовом у армію він одружився з нею і у відпустку приїздив не до батьків у Носівку, а до своєї Галинки в Коломійцівку. У подружжя Олбинських народилося ще двоє дітей. Назавжди розлучила їх війна. 

Гіркі місяці відступу, нарешті історичний бій під Сталінградом, де сержанту Олбинському вручили першу бойову нагороду. Потім були інші грандіозні битви. Звання Героя Радянського Союзу одержав за форсування Дніпра. Саперний підрозділ старшого сержанта Олбинського забезпечував переправу штурмових загонів на правий берег великої річки. Командир чітко все продумав і розрахував з бухгалтерською точністю і селянською винахідливістю. Переправа здійснювалася під безперервним обстрілом ворогів, тому найменша помилка могла обернутися великими людськими жертвами. Перший понтонний рейс провели без найменших втрат. Бійці захопили плацдарм і втримували його, поки не переправився їхній батальйон. Другим рейсом переправляли одночасно живу силу і техніку. За кілька метрів від берега фашисти кинулися закидати понтон гранатами. Дві з них летіли прямо у велику групу наших воїнів. Василь Олбинський і ще один боєць його підрозділу перехопили гранати на льоту і відкинули їх за борт, де вони і зірвалися, але вже нікого не зачепили. 

Протягом трьох діб тривала переправа військ через Дніпро. За особистий героїзм, проявлений в ході цієї воєнної операції, наш односелець одержав високе звання Героя. До перемоги Василь Олександрович не дожив, він загинув у тилу ворога. Учні Коломійцівської школи завжди гордилися і гордяться своїм земляком. 

У мої шкільні роки піонерська дружина імені Олбинського проводила велику пошукову і організаторську роботу. Зібрано багато матеріалів і розповідей очевидців про війну та її учасників. Піонерські загони шефствували над інвалідами, доглядали пам'ятники і могили воїнів. На фермі обладнали кімнату тваринників, виступали там з концертами. Влітку активно працювали біля комори, на перевезенні зерна від комбайнів і силосуванні. Вдома теж виконували великий обсяг робіт по господарству. 

Кожна дівчина на селі повинна була вміти вишивати рушники і картини, в'язати різні мережива. Цьому нас навчали наші дорогі мами. Нині навіть у селах виходять з моди жіночі рукодільні витвори, що є неабиякою втратою для самобутньої української культури. Бо саме зроблене власними руками найкраще формує в серці людини почуття прекрасного. У нашому сучасному суспільстві якраз і бракує того прекрасного. 

У Коломійцівці на той час була лише восьмирічна школа. Закінчивши її з похвальною грамотою, я продовжила навчання у середній школі сусіднього села Степові Хутори. П'ять кілометрів туди і стільки ж назад долала щоденно разом з однолітками, які теж виявили бажання мати середню освіту. Влітку їздили велосипедами , а в бездоріжжя і взимку ходили пішки. Інколи батьки підвозили нас на санях. Коли затримувались у школі допізна, батьки по черзі зустрічали нас на виході із Степових Хуторів. Бувало, коли великі замети, то по декілька тижнів жили на квартирі. У середню школу разом зі мною ходила моя двоюрідна сестра Віра Горна. З нею ми були нерозлучні подруги, за однією партою сиділи. Крім нас ще четверо моїх ровесників навчалися два роки в середній школі сусіднього села. Було важко, але ті роки незабутні, як і все наше дитинство.

Чужа школа зустріла нас привітно. Мене обрали навіть секретарем комсомольської організації. Однак ми відразу відчули відмінність між нашою школою і тією, куди прийшли після восьмого класу. У Степових Хуторах працювало багато молодих педагогів, які боролися за високі знання в учнів. 

Степовохутірську школу тоді очолював Петро Олексійович Галактіоненко, за фахом учитель російської мови і літератури. Ми любили його уроки та уроки його дружини, Віри Григорівни.

Педагоги для мене пам'ятні ще й тим, що вони кожен по–своєму пророкував мою подальшу долю. Вчитель історії твердив, що я обов'язково буду вчителем історії. Його дружина, вчителька математики, бачила в мені лікаря. Вони обоє були близькі до істини. Мені подобалися обидві ці професії. Забігаючи наперед, скажу, що збулися прогнози моїх дорогих наставників. Я справді вивчилася на вчителя історії, а пізніше мені довелося зайнятися медициною, я відкрила приватну стоматологічну клініку.

У Степовохутірській школі мені назавжди запам'яталися Новорічні святкування. Це було справді щось казкове. Чого тільки не придумували учні з допомогою вчителів. 

Цікаво проходили в школі різні спортивні турніри і змагання. А найбільше я захоплювалася шашками. У десятому класі брала участь у районних змаганнях і посіла друге місце. Раділа, немов першокласниця. Не так за себе, як за школу, що змогла хоч трошки її прославити. Моє прізвище вперше прозвучало по районному радіо.

Закінчила середню школу, як і восьмирічну, з відзнакою, на цей раз з медаллю. Подальше моє навчання проходило в Київському педагогічному інституті на історичному факультеті, але то вже інша сторінка моєї біографії, яка маленьким штришком вплітається в історію рідного краю.

== Мій чоловік, Іван Іванович Куровський ==

Його назвали [[Куровський Іван Іванович|Іваном]], на честь батька Івана Йосиповича Куровського, мудрого селянина, котрий і хвилини не міг посидіти без роботи. Коріння роду мого чоловіка знаходиться в селі Скаржинці Хмільницького району Вінницької області. Гарна місцевість, багата на чудових, талановитих людей, до яких без найменшого сумніву відношу і мого чоловіка. Він талановитий будівельник, а останнім часом проявив не менший талант в організації сільськогосподарського виробництва, заснувавши приватне підприємство “Агропрогрес”, яке створює повноцінне життя у селах рідного мені Чернігівського краю.

З Іваном я познайомилась ще в студентські роки. Вийшла така собі романтична історія. Не хотілося мені йти святкувати Новий рік до сусідів по студентському містечку з Київського будівельного інституту. Просто нічого було вдягнути. Подружка наполягала, щоб ми пішли. Її запросив хлопець і поставив навіть вимогу, щоб вона і мене привела, бо в нього є друг, з яким він хоче мене познайомити. Я довго опиралася, але підключилися інші подруги. Одна принесла свою святкову кофтину, інша – спідничку. Гуртом вдягнули мене і виштовхнули з кімнати гуртожитку на зустріч з моїм судженим, з моїм щастям.

На Новорічному святі хлопець подружки підвів до мене юнака і сказав лише два слова: “Це – Іван”. Потім схопив за руку свою дівчину і повів її в танок. Ми залишилися вдвох. Кілька разів танцювали, спілкувалися з іншими друзями. Коли розходились, про зустріч не домовлялися. Наступного дня планувала добре виспатись, а потім поїхати в рідну Коломійцівку. Плани змінив Іван при допомозі моїх подруг. Вони примусили, щоб я спустилася на перший поверх, де на мене чекав якийсь хлопець. Тим хлопцем, звісно, виявився Іван. Він підійшов, тихо привітався і так ніжно взяв за руку, що в моєму серці щось перевернулося. Коли йшла вниз, було бажання відразу ж повернутися в кімнату. Після зустрічі це бажання зникло. І руку не висмикнула з його долоні. Ті кілька секунд, коли ми стояли вперше, ніжно тримаючись за руки, стали вирішальними в нашій подальшій долі. Іван виявився прекрасним лоцманом у бурхливому океані любові і не замінимим капітаном на сімейному кораблі.

Дитинство мого чоловіка дуже схоже на моє. Народився у звичайній селянській родині третім, найменшим сином. І я була найменшою дитиною в своїх батьків, але четвертою, після найстаршої сестри і двох братів. І його батько, і мій – фронтовики. Моя мама, Ганна Іванівна, тяжко переживала окупацію в рідному селі, а чоловікова, Вілена Михайлівна, – побувала ще і в фашистському рабстві. Дівчинкою її відправили на примусові роботи до Німеччини. 

У його селі, як і в моєму, була лише восьмирічна школа, яку Іван закінчив блискуче. Найближча середня школа – за п'ять кілометрів у селі Сальниці. Доводилося ходити пішки. З дев'ятого класу відмінник Іван Куровський почав активно готуватися до вступу в будівельний інститут. Його однокласники розповідали, що в старших класах він відповідав на уроках лише тоді, коли вже ніхто не міг пояснити домашнє завдання. А задачі з алгебри, геометрії, фізики розв'язував на рівні вчителів. Причому, більшість з них міг розв'язати усно. Шкільна програма його вже не цікавила. У десятому класі самотужки почав студіювати інститутську програму. Обдарованому учню вчителі пророкували велике майбутнє, і вони не помилилися.

Влітку Іван разом з ровесниками пас корів, у полі футбольного м'яча ганяли. Любив допомагати батьку на пасіці. Дуже радів, коли змайстрував першу табуретку. Авторитетом були старші брати Юрій і Фелікс. Вони дуже любили малого Івана, але і не захвалювали його, привчали до реального життя. Менший брат ще в школі сидів за партою, а вони вже вчилися у вищих навчальних закладах. 

Юрій обрав професію лікаря. Про неї мріяв з дитячих років. Багато читав про медицину. Після закінчення медичного інституту одержав практичні навички, а потім разом з дружиною, Поліною Олександрівною, декілька років працював у Алжирі. Потім знову повернувся в Броварську лікарню. Дуже прикро і боляче говорити, що Юрій Іванович Куровський рано пішов з життя.

Середній брат Фелікс не уявляв свого життя без автомашин. Він закінчив автодорожний інститут, тривалий час працював заступником директора великої автоколони, потім перейшов у приватну будівельну організацію. Я не уявляю його без автомашини. Скільки пам'ятаю Фелікса, він увесь час за кермом.

Найменший син Куровських Іван після закінчення школи з першого разу і дуже легко вступив до Київського будівельного інституту. Його не могли не прийняти, бо він народився будівельником. Перші серйозні навички з цієї професії одержав у студентському будівельному загоні. Працював у Тюмені. На зароблені гроші в студентські роки купив перший солідний костюм.

На батьківщині Івана Івановича я побувала незадовго перед нашим одруженням. Майбутній чоловік повіз мене познайомити з його батьками - Іваном Йосиповичем і Віленою Михайлівною. Наші взаємовідносини швидко наладились. Незважаючи на те, що Іван найменший син, я була в Куровських першою невісткою. Згодом вони полюбили мене, як рідну дочку, за що я їм дуже вдячна .

Мої перші враження від знайомства з цією дружною родиною назавжди залишаться в пам'яті найкращими. Я душею вловила їхню доброзичливість, порядність і скромність. Відразу після війни інвалід–фронтовик Іван Йосипович працював головою колгоспу, а коли підросло і набралося досвіду молодше покоління, поступився керівною посадою, але ніколи не сидів без діла. На подвір'ї в Куровських я побачила велику пасіку, яка свідчила про певний достаток у родині, і що тут живуть працьовиті люди. 

Згодом Іванові батьки переїхали жити в райцентр, курортне містечко Хмільник. Облаштуватися на новому місці допомогли родичі. Рід Куровських такий же дружний, як і мій рід Коломійців. Цей переїзд насамперед потрібен був для Івана Йосиповича, фронтові рани якого все частіше нагадували про себе. У райцентрі лікарня поруч та й до обласних медичних закладів легше добиратися. З їхнім селом тоді не було належного автобусного сполучення. Пам'ятаю, коли поверталися із Скаржинців після мого першого приїзду, то до автобусної зупинки добиралися по грязюці в гумових чоботях, потім перевзувались у туфлі, а батьки забирали чоботи додому. У Хмільнику зовсім інші умови проживання.

Наше весілля справляли в Коломійцівці. За дружок і бояр були студентські друзі. Профком педагогічного інституту виділив нам автобус. Туди сіло стільки гостей, скільки могли сісти, але всі бажаючі поїхати до нас на весілля не вмістилися.

У моїх батьків був уже досвід проведення таких заходів. Відгуляли весілля на славу, гості з Києва залишилися дуже задоволеними. У селах ще зберігся дух отого справжнього українського весілля. В його організацію мама і тато вклали свою душу і останню копійку. На той час у них було вже два студенти: я і Михайло. Готовився до вступу в інститут Іван. Мабуть не потрібно пояснювати, скільки все це коштує для звичайної сільської сім'ї..

Після закінчення будівельного інституту кращому випускникові Івану Куровському пропонували залишитися в Києві, але він вирішив випробувати себе на великій будові. На початку 70-х років минулого століття в Івано-Франківській області в рамках тодішньої Ради економічної взаємодопомоги розгорнулося велике будівництво Калуського виробничого об'єднання “Хлорвініл”. Працювали фахівці з Німеччини, Голландії, Франції, інших країн. Молодий фахівець Куровський без найменшого вагання подався на цю будову європейського рівня, згодом і мене туди покликав, хоча житла для спільного сімейного життя ще не мав. Допоміг нам випадок. 

На новому місці Іван Іванович швидко освоївся. Розпочинав трудову діяльність майстром будівельно–монтажного управління тресту “Хімметалургія”. Здібного фахівця швидко помітили і призначили начальником дільниці. На посаді такого рівня він був наймолодшим, але його виробнича дільниця стала однією з кращих на великій будові. Про це стало відомо заступнику міністра, який опікувався “Хлорвінілом”і часто приїздив туди. При зустрічі з молодим начальником дільниці він запитав, чи одружений, чи має житло. Іван Іванович не скаржився на житлові умови, але й не приховував справжньої ситуації. Через декілька днів ми мали свою першу однокімнатну квартиру. 

Запам'яталася і перша чоловікова зарплата. Він майже всі гроші витратив на покупку персня для мене. У душі промайнула радість від такого подарунка. Згодом зрозуміла, наскільки правильно і сердечно розпорядився мій чоловік своєю першою зарплатою. Грошову кризу ми пережили, але яка пам'ять залишилась для мене на все життя. 

Будова в Калуші мала великомасштабна, там працювали тисячі рядових будівельників і не одна сотня фахівців і керівників підрозділів. В цьому колективі працював і мій Іван. Навіть колеги по школі, які були далекими від справ будівництва, помітили, що Куровський увесь час не ходить, а бігає по будові, щоб скрізь встигнути. Жартома запитували мене, чи уміє він спокійно ходити? Я відповідала, що, здається, колись умів, але вже розучився. Зате тепер встигає нормально керувати великою будівельною дільницею і для сім'ї час знаходить. 

Іван Іванович уміє свого добиватися. На великій будові він часто спілкувався з іноземними фахівцями. Вони відкрили йому нову технологію будівництва, показали нове, європейське ставлення до справи, над якою працюєш. Їхній стиль – вільні, відкриті відносини.

Як відомо, у будівельній галузі теорія і практика дуже тісно пов'язані між собою, можна сказати, вони одне ціле. Щоб якісно будувати, треба мати глибокі теоретичні знання, вміти читати проекти. Молодий фахівець Куровський швидко навчився все це поєднувати на практиці, що й забезпечило йому високі успіхи на будові європейського значення.

У 1977 році у нас народилася перша дитина – син [[Куровський Олег Іванович|Олег]]. Важко було одній у чужому місті. Чоловік днями й ночами пропадав на будові, але коли викроював вільну хвилину, віддавав її мені і сину. Відвозила Олега до своїх батьків у Коломійцівку. Тепер він часто згадує дні, проведені в селі. Багато корисного навчився в діда Якова і баби Ганни. 

Протягом шести років мій чоловік будував гігант хімічної промисловості в Калуші, а я працювала в місцевій школі, дослужилася до завуча, мала стати навіть директором, але доля повернула нас у рідні місця, у Бровари, що під Києвом. Довелося Івану Івановичу розпочинати все спочатку з посади керівника дільниці.

Я раділа, що ми переїхали в столицю. Думала, тут легше буде чоловікові, менш відповідальні об'єкти, не так розкидані по території, отже бігати не доведеться. Але де там, для мого Куровського і на новій високій посаді головним робочим взуттям були кирзові чоботи. У Броварах спочатку жили у невеличкій кімнатці в гуртожитку. Коли Івана Івановича призначили начальником великого будівельно–монтажного управління, нам поліпшили житлові умови, виділивши кімнату в сімейному гуртожитку. Згодом одержали однокімнатну квартиру. Сюди й привезли з пологового будинку другу нашу дитину – дочку Галинку, названу на честь моєї матері.

Для чоловіка знайшлися відповідальні об'єкти і в Броварах. Один з них – завод порошкової металургії. Найважливіші ділянки цього будівництва доручали управлінню Куровського. Будував також трикотажну фабрику, завод алюмінієво – будівельних конструкцій, завод пластмаси, завод залізобетонних конструкцій, домобудівний комбінат, завод порошкової металургії, шинно–ремонтний завод, фабрику верхнього дитячого трикотажу. Будівельна діяльність мого чоловіка поширювалася й на інші міста України. Він причетний до спорудження заводу “Прометей” і житлових будинків у Борисполі, заводу у Переяслав- Хмельницькому. Важко навіть назвати всі об'єкти, які зводив Іван Іванович. Тривалий час працював у системі “Київпромбуду”. У травні 1986 року керував будівельним об'єктом у чорнобильській зоні, має статус ліквідатора аварії другої категорії. У кінці 80-х років Куровського призначили головним інженером великого будівельного тресту, в якому працювало більше трьох тисяч осіб. Згодом наша сім'я одержала трикімнатну квартиру.

Іван Іванович ще з більшим завзяттям накинувся на роботу, але сім'я головного інженера великого будівельного тресту продовжувала жити дуже скромно. Чоловік вирішив обрати новий шлях. Він пішов у приватну будівельну структуру. 

Спочатку була невелика організація, де Куровський працював головним інженером, а в 1993 році сам заснував підприємство “Житлобуд” і став його генеральним директором. Розпочинали з будівництва одного будинку, а через 10 років обсяги значно зросли. 

На рахунку “Житлобуду” не один десяток будинків–красенів у центрі столиці, але перший, по провулку Бехтерівському, назавжди залишиться для Івана Івановича найдорожчим. Він побудований у стилі, схожому на стиль Покровського собору, що поруч з тим будинком. Тоді в Києві тільки розпочинали зводити таке гарне житло. Тепер прекрасні будинки можна побачити на вулицях Павлівській, Тургенівській, Богдана Хмельницького, Паторжинського, Щорса, Кудрявській, Олеся Гончара, Кловському узвозі та інших.

Засноване Іваном Івановичем підприємство “Житлобуд” одне з перших, хто започатковував світові стандарти у будівництві житлових будинків. Вони обладнані двома телефонними лініями, інтернетом, супутниковим телебаченням, німецькою системою опалення з автономними американськими даховими газовими котлами. Будинки мають спортивні комплекси, сауни, пральні, гостьові стоянки, сучасні автогаражі, дитячі майданчики та багато інших побутових зручностей.

Будівельне підприємство, яке заснував і очолює Куровський, майже не використовує типових, традиційних інженерних та архітектурних рішень. Кожен будинок оригінальний, народжується у найкращих майстернях головного архітектора Києва. За високоякісну роботу Іван Іванович став лауреатом Державної премії і одержав почесне звання заслуженого будівельника України, нагороджений державним орденом. Міський голова Олександр Олександрович Омельченко нагородив його найвищою нагородою столиці – “Знаком пошани”.

У великому колективі житлобудівців працюють сім колишніх однокурсників Куровського, один з них – на посаді головного інженера. Вони разом з Іваном Івановичем завжди виступають ініціаторами організації зустрічі випускників їхньої студентської групи. Серед них виділяються успішні підприємці, з яких колишні однокурсники на перше місце ставлять Куровського. Він не зрадив професії будівельника, заснував підприємство, яке робить окрасу центру древнього Києва. 

Кожна наступна сходинка у кар'єрі Івана Івановича обговорювалась на сімейній раді. Обов'язково ділилися приємними новинами з моїми батьками, коли ті були живі. Особливо раділа успіхам зятя моя мама. Вона нічого не розумілася в тих великих будовах, але завжди розпитувала, скількома людьми керує Іван, які успіхи. Теща любила поговорити із зятем, який охоче підтримував з нею розмову. Ласкаво називала його “Іваня”. Дружні стосунки з першого дня знайомства склалися у чоловіка з моїм батьком, завжди врівноваженим, діловим селянином. 

З Калуша ми рідко їздили в Коломійцівку. Коли переїхали до Києва, почали частіше їздити в моє село. Тут і дітей інколи залишали у дідуся й бабусі. Кожного разу закрадалося почуття неспокою, але його проганяв спокійний і лагідний голос моєї мами: “Не хвилюйся, доню, все буде добре. Чотирьох вас виняньчили і онуків добре доглянемо”.

У селі ми допомагали батькам на городі. Найбільше уваги приділяли вирощуванню картоплі: саджали, доглядали, а потім збирали врожай. Після важкої городньої праці незрівнянний домашній борщ здавався найкращим у світі. Нам вдалося скуштувати страви найкращих світових кухонь, але мамин борщ не витримує ніякого порівняння. Його часто згадують і наші діти.

Син Олег почувався в селі досить упевнено, а для маленької Галинки багато було нового. З нею батько любив побродити по наших чудових полях. Він тоді і гадки не мав, що через певний час прийде на цю землю, щоб зробити її родючішою, а її господарів, селян, - заможнішими.

== Село поманило ==

Де б ми не були , куди б не від'їжджали, а поклик землі рідного села постійно живе в наших серцях, манить до себе. Душа раділа, коли села почали газифікуватися, розбудовуватися. Болючим щемом у серці відгукнувся розвал господарств. У моїй рідній Коломійцівці виробництво більш–менш трималося, але життєвий рівень селян, особливо пенсіонерів, не можна назвати заможнім і навіть достатнім. Хотілося чимось допомогти землякам. На сімейній раді прийняли одне рішення, але з його впровадженням не поспішали. 

Зважилися на відповідальний крок після того, як в черговий раз зустрілися з моїми земляками. Вони одержали земельні сертифікати і не знали, що з ними робити. Просили нас допомогти їм оформити належним чином земельні паї. Ми допомогли. А що далі? Люди не бажали здавати землю а оренду місцевому господарству, а іншого ефективного господаря на території села не було. Селяни запропонували нам попрацювати на рідній землі. Мені перейшли у спадок земельні паї моїх батьків. Ми з чоловіком думали щось там вирощувати, але брати додаткову землю не планували. 

Для першої проби взяли 48 гектарів. Господарювати на цій площі запросили мого брата Івана Яковича, який закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут і мав солідний стаж практичної роботи. Заодно попросили його доглядати за батьківською хатою. Вона повністю осиротіла після того, як померли мама і тато, але дуже хотілося, щоб там продовжувалося життя, щоб було куди приїхати, поклонитися рідній землі, зачерпнути від неї життєдайної сили.

Брат погодився на таку пропозицію. Для обробітку землі придбали два старенькі трактори, два плуги, два культиватори і дві борони. На одного трактора сів Іван Якович, а на другого – наш племінник Микола Даценко. Потім залучили інших механізаторів, платили їм велику зарплату. На всій площі посіяли цукрові буряки. Без затрат ручної праці не вийшло, довелося наймати місцевих жінок для прополювання рядків. Оплату дали таку, про яку мої земляки і не мріяли. 

Це аж ніяк не було якоюсь нашою примхою чи показовим жестом. Іван Іванович, ще із школи прекрасний математик, порахував усе до дрібниць. Висока оплата людям базувалася на конкретних результатах від господарської діяльності. Правда, вона можлива при дотриманні керівником чи засновником господарства трьох основних вимог: одержати високий урожай, не допустити його розкрадання і не класти в свою кишеню всіх прибутків, а щедро ділитися ними з власниками земельних паїв.

Комуністична партія і Радянська влада зробили колись голову колгоспу повноправним власником очолюваного ним господарства, хоча за законом і статутом колгоспу він був обраним, найманим працівником, іншими словами, слугою сільської громади. На практиці виходило навпаки: голова – пан, а решта – безправні чорнороби. Такі взаємовідносини збереглися і після чергової реформи, коли селяни стали повноправними власниками земельних і майнових паїв. Вони змушені укладати договори оренди землі на тих умовах, які їм диктує орендар в особі директора агрофірми, відкритого чи закритого товариства. Він і зарплату встановлює на свій розсуд, а незадоволеним селянам більше нікуди подітися.

Така ситуація на селі виникла в умовах повної відсутності конкуренції, без якої певний керівник може роками не перетруджувати себе в пошуках ефективніших методів господарювання, щоб люди одержували гідну зарплату і оплату за паї. Для нього головне, щоб власна сім'я мала хліб і до хліба. Найгірше господарство може непогано прогодувати одного керівника. Відсутність конкуренції вигідна і для успішних господарів. Вони можуть встановити оплату за працю і паї дещо вищу, ніж у невмілих сусідів, і всі в їхніх селах будуть задоволені. Хто доведе, що та оплата насправді повинна бути значно вищою? І чи багато людей наважиться відверто сказати керівникові, щоб поступився місцем іншому, якщо не хоче або не вміє забезпечити трудівникам належні умови проживання. Насправді ж саме народний, громадський контроль найбільш дієвий. 

Такий режим господарювання запроваджено в усіх цивілізованих країнах, там і рівень життя значно вищий, ніж у нас. Мій чоловік з першого дня заснування приватного сільськогосподарського підприємства показав, що на нашій багатющій землі люди мають жити значно краще, і не колись, а вже сьогодні. Великі політики щоденно про це говорять з найвищих трибун, а він реально створює селянам краще життя, дослухається до їхніх порад, пропозицій і зауважень, в тому числі гострих. За це рядові селяни йому дякують. 

У перший рік роботи на землі ми не планували швидко розвивати виробництво, бо не знали, що з того вийде. Однак люди відразу потягнулися до нас, що й стало вирішальним у подальшій співпраці. З перших днів бралися за вирішення соціальних питань. 

Місцеве господарство “Нива” міцне, але воно не могло у повному обсязі забезпечити жителів села в наданні різних послуг. З району радили створити сільський комунгосп, але в сільській раді не вистачало коштів навіть на першочергові потреби. Тодішній сільський голова [[Самокиша Ольга Петрівна|Ольга Петрівна Самокиша]] звернулася за допомогою до нашого представника – Івана Яковича. Він передав прохання Івану Івановичу, який відразу ж вирішив це питання.

У селі проводилися різноманітні святкові заходи. Їх організатори звернулися до нашої родини за фінансовою допомогою. Перші великі сільські гуляння, які ми повністю профінансували, були на Івана Купала. Проходили вони у центрі Калинівки, на березі ставка. На жаль, у Коломійцівці немає такого мальовничого місця. Крім того, центром сільської ради є Калинівка, до якої входить і моє рідне село. Тому місце проведення свята вибрали не випадково, воно влаштовувало всю округу, яка дружно зібралася на відроджені з давнини народні гуляння. 

З того часу в селах, де господарює мій чоловік, жодне свято не проходить без його фінансової допомоги. Надається вона від щирого серця, на благо людей. Правда, і в таких випадках знаходяться заздрісники, які з недовірою ставляться до такої благодійності. Мені розповідали, як один поважний чоловік до хрипоти в голосі доводив іншим, що Куровському щось треба від людей, тому він так їм годить. 

З обережністю зустріли ініціативи Куровського в районній адміністрації. Прагнення заплатити людям більше було розцінене як замах на розвал однієї з кращих в районі агрофірм. Хоча насправді Іван Іванович готовий був співпрацювати з агрофірмою, взяти її під своє крило. До речі, розкол у селі не ми започаткували. При розпаюванні землі 28 власників земельних паїв зажадали окремо господарювати і створили своє господарство, яке назвали “[[Воля]]”. Це свідчило про те, що в передовій агрофірмі не все гаразд у взаємовідносинах між керівником і рядовими працівниками. Як кажуть, від добра ніхто не тікає. 

Протистояння підігрівали і посланці з району. У роботі сесії сільської ради, де розглядалося питання землі, взяла участь [[Сотниченко Віра Григорівна|Віра Григорівна Сотниченко]], яка на той час працювала заступником голови районної ради. Одного разу вона вже втручалася у долю Коломійцівки. Будучи першим секретарем райкому партії, ініціювала звільнення з посади голови колгоспу Павла Івановича Наливайка. На сесії сільської ради Віра Григорівна, уже займаючи іншу посаду, знову нав'язувала моїм односельцям свою думку. Вона з партійним запалом доводила депутатам, що Куровський не та людина, якій можна довірити землю і долю села. Конкретних аргументів у неї не було, та й Івана Івановича вона не знала, але лякала ним депутатів і запрошених на сесію сільської ради. 

Іван Іванович не став розпалювати конфлікт у Коломійцівці, він пішов господарювати в село Горбачі сусіднього Бобровицького району. Туди вкладено мільйонні кошти в розвиток соціальної сфери, а розвалене господарство виведено в число кращих з найвищою зарплатою. 

Керівники Носівського району спохватилися, коли наше підприємство успішно почало працювати в Горбачах. Тоді й надійшла до нас пропозиція, щоб Іван Іванович відродив господарство у Степових Хуторах, згодом запропонували ще одне сусіднє село - Калинівку.

До “[[Агропрогрес]]у” поступово приєднуються жителі Коломійцівки, здають свої земельні паї. Невеличке село Мельники, яке співпрацювало з агрофірмою “Нива”, майже всією громадою попросилося до Куровського. Правда, не обійшлося без скандалу. Спочатку людям видали Державні акти на землю, а потім, коли довідалися, що договори оренди укладатимуть з “Агропрогресом”, була спроба з боку влади забрати їх назад. Більше року тягали селян–пенсіонерів по судових засіданнях. Люди не могли усвідомити, які закони вони порушили, за що їм доводиться виступати в суді в ролі відповідачів. 

У кінцевому результаті суд визнав, що ніякі права позивача не порушено. Власники Державних актів з першого судового засідання це доводили, але авторитетним суддям потрібен був цілий рік, щоб розібратися у всьому і погодитися з “некомпетентними” селянами. Так важко дається цим знедоленим людям право вільного користування виділеного на законній підставі земельного паю.

У досить непростих умовах зародилося і розвивається приватне підприємство “Агропрогрес”. Його засновник сповідує благородну мету – створити на селі кращі умови життя. На конкретних прикладах розкажу, як оживало життя у тих селах, куди прийшов господарювати без відриву від основної будівельної діяльності в Києві мій чоловік Іван Іванович Куровський. 

== Перші кроки “Агропрогресу” ==

Наше приватне підприємство “Агропрогрес” зареєстроване в державних органах влади [[28 вересня]] [[2000]] року. У перший рік господарювання на 48 гектарах зібрали 2400 тонн цукрових буряків, що становило 500 центнерів з гектара. Урожайність рекордна, такої не було навіть у передовій агрофірмі. Після успішного результату ще більше людей потягнулося до нас. Найперше вони просили допомогти оформити належним чином земельні паї. Були бажаючі одержати землю в натурі, але не знали, як це зробити. Державні чиновники на допомогу селянам не поспішали. Вони лише на словах вболівають за простих людей, а насправді виконують волю керівників господарств, котрі дуже бояться самостійності селян.

Вільні земельні паї, на які не були укладені договори оренди, без будь - яких проблем приєднали до нашого поля. З тими власниками земельних паїв, хто вже працював з агрофірмою, але виявив бажання віддати нам свої наділи, виникли певні труднощі. Тоді й вирішив Іван Іванович взяти землю в селі Горбачі сусіднього району. Відбулася тривала розмова з тодішнім головою Бобровицької райдержадміністрації Анатолієм Олександровичем Тимощуком. Він пообіцяв всіляку підтримку під час оформлення договорів оренди. 

Горбачівські землі межують з коломійцівськими і степовохутірськими Носівського району. Через це село ми неодноразово проїжджали по дорозі з Києва до Коломійцівки, бачили розвалені ферми, зарослі бур'янами землі, розбиті дороги, але найболючіше було дивитися на обездолених, зневірених людей. При першій зустрічі вони благаючи простягнули до Куровського руки, як до свого рятівника, у їхніх очах засяяла іскорка надії. Адже вони вже знали про перші обнадійливі кроки Івана Івановича в сусідній Коломійцівці.

“Таким людям гріх не допомогти” – однозначно сказали ми на черговій сімейній раді. Розпочали працювати в Горбачах на землях запасу і резерву. Посіяли там цукрові буряки, одержали непоганий урожай. Вчасно розрахувалися за оренду землі із сільською радою. Для неї це було великим порятунком. Від попереднього орендаря громада не одержувала й копійки. Землі не оброблялися. У соціальній сфері загострилася фінансова криза. Працівники місяцями не одержували зарплати. Ситуацію змінили наші платежі за землю. Також надали сільській раді невелику спонсорську допомогу.

Наступного, 2000 року, Іван Іванович вирішив до земель запасу і резерву додати гектарів 150 земельних паїв. З цього приводу відбулася розмова з керівником горбачівського господарства Миколою Миколайовичем Лагісом. Він пообіцяв не ставити перепони на шляху реалізації цього плану. Ознайомити з полями взявся головний агроном Михайло Якович Шумейко. Він нічого не приховував, показав найбільш забур'янені ділянки, де вже й дика трава не росла, лише колючий осот ще тримався. Агроном пояснив, що з наявних у господарстві 2500 гектарів землі останній рік обробляли лише 500 гектарів. Разом з тим запевняв мого чоловіка, що ці землі здатні давати високі врожаї, особливо цукрових буряків.

Результати першого року господарювання на горбачівських землях запасу у якоюсь мірою підтверджували сказане, але отой метровий осот і голе поле навіть від пирію свідчили про інше. Тим часом фахівці на чолі з Михайлом Яковичем почали наполегливо умовляти Івана Івановича, щоб він забрав під своє крило все господарство. Для прийняття такого відповідального рішення треба було детально ознайомитися з усіма галузями. І ось що виявилося. Тваринництво складалося з кількох голів великої рогатої худоби, інфікованої різними хворобами. На так званій свинофермі побачили дев'ятеро довгих і худющих поросят невідомого віку. Урожайність зернових упала до 9 центнерів, цукрових буряків – до 85. На площі більше як 20 гектарів солодкі корені взагалі не викопали. Протягом кількох років люди не одержували зарплату, на земельні паї їм видавали по два – три мішки якоїсь зернової суміші. Один механізатор розповів, як перед святом Нового року йому видали в конторі “Горбачівського” 35 гривень. Протягом усього року він вперше одержав живі гроші. Що за них можна було купити? Хто молодший, той поїхав на роботу в Київ. Туди налаштувався і головний агроном. За словами Михайла Яковича, йому нараховували 70 гривень зарплати на місяць, які він не одержував. Трохи виручало домашнє господарство. Дружині–вчительці теж нерегулярно платили за роботу. Далі так жити молода сім'я не хотіла. У столиці працював старший брат, котрий підшукав роботу і для Михайла. Плани змінилися, коли Іван Іванович пообіцяв забрати в оренду всю горбачівську землю.

Від села до найближчої залізничної станції близько шести кілометрів. Цю дорогу життя вибрали багато місцевих жителів. Їхні лави збиралися поповнити молоді фахівці. Іван Іванович порадив їм не поспішати з таким рішенням. Він подав селу надію. Особливо зраділи пенсіонери. Як вони виживали, відомо лише їм і Богу. 

Загальні збори власників земельних паїв провели 6 грудня 2000 року. Єдиним місцем, де можна зібратися усім селом, було приміщення школи, але й воно виявилося тісним. Іван Іванович ішов до людей з найкращими намірами, але хвилювався. Непокоїло одне питання: чи повірять люди? Адже довелося вже зіткнутися з проявом недовіри.

У Горбачах йому повірили. Жодна людина не висловилась проти пропозиції передати земельні паї Куровському і його команді. Хоча на перших зборах Іван Іванович нічого особливого не обіцяв. Сказав лише, що коли всі дружно працюватимуть, то неодмінно добробут зросте уже в перший рік. Зареєстрували “Агропрогрес” у Бобровицькому районі. Провели збори з активом господарства. Михайлу Яковичу Шумейку запропонували і надалі очолювати агрономічну службу. На посаді завгара залишався Андрій Андрійович Шумейко, пізніше його призначили агрономом відділку. Іван Іванович Оряп у нових умовах по-новому запрацював як бригадир тракторної бригади. Інженер Антон Володимирович Мельник став інженером з постачання. Запропонували роботу колишньому керівникові господарства Миколі Миколайовичу Лагісу. За освітою він зоотехнік, отже міг очолити цю галузь, але відмовився. Встановили спеціалістам нормальну на той час зарплату - від 300 до 350 гривень на місяць.

Зима 2000 – 2001 років була теплою. З Коломійцівки пригнали трактори і в грудні – січні орали ті метрові бур'яни. За зиму підняли 600 гектарів зяблевої оранки. Ті поля, як підтвердив агроном, протягом останніх п'яти років не бачили плуга. Уявляєте, яка цілина! Лише такий оптиміст, як Іван Іванович, міг піти на великий ризик.

Будівельник за професією, він активно почав читати спеціальну літературу, побував у Інституті цукрових буряків, зустрічався із вченими. За досвідом в інші господарства не наважився поїхати, не хотів відривати чужих фахівців від їхніх справ. Всі надії покладав на самоосвіту і певний досвід місцевих професіоналів. Правда, і їм порадив серйозно взятися за вивчення нових розробок з питань буряковиробництва і вирощування зернових та кукурудзи. Рівень обізнаності фахівців з прогресивних технологій Іван Іванович перевіряв у розмові з ними. Відповідно і сам був підготовлений. 

Цукрові буряки в перший рік посіяли на 400 гектарах. На одній площі сходи рослин виявилися гіршими, ніж на інших. Представники з району сказали, що тут нічого не буде, але вони помилилися. Після застосування додаткових агротехнічних і хімічних заходів тендітні рослинки ожили. У перший рік господарювання на горбачівських землях наше підприємство накопало по 300 центнерів цукрових буряків з гектара. Це стало справжнім дивом для села і району. У два–три рази зросла урожайність інших культур.

Такий результат відразу ж позначився і на життєвому рівні селян. Вдвічі підвищилась зарплата у фахівців і рядових трудівників. Найбільш старанні механізатори одержували і по тисячі гривень на місяць. Небувалу оплату видали за оренду землі. У перший рік люди одержали за пай по 400 гривень грошима і по 500 кілограмів зерна. Додали ще й цукор, надавали безкоштовні послуги. Такого ще не знали Горбачі. Хоча на самому початку були “доброзичливці” з району і сусіднього села Кобижчі, які нашіптували горбачівцям, щоб ті не зв'язувалися з нами. Дехто робив навіть психологічний тиск на голову і секретаря сільської ради, про що вони самі нам розповіли.

У Горбачах живуть мудрі і працьовиті люди. Вони повірили Івану Івановичу і тепер, переконана, не шкодують. Я бачу, як вони зустрічають мого чоловіка, з якою вдячністю в них світяться очі. Село з першого року нашого там господарювання ожило, той, хто може працювати, одержує високу зарплату, впевненіше стали почувати себе пенсіонери. 

У селі є неповна середня школа, але містилася вона у непривабливому приміщенні. У холодному, обшарпаному фельдшерсько-акушерському пункті ніхто з медиків не хотів працювати. Страшний вигляд мали інші об'єкти соціальної сфери. Ті, хто довів село до такого стану, спокійно перейшли на іншу роботу. Їм байдуже до долі людей села.

За відбудову села у 2001 році взявся мій Іван Іванович. Одночасно з підняттям культури землеробства відроджували і соціальну сферу. Насамперед капітально відремонтували приміщення школи і дитячого садочка. У віддаленому, закинутому селі люди побачили, що таке євроремонт. Підприємство “Агропрогрес” взяло на повне забезпечення ці два соціальні об'єкти, аж до придбання відра і віника для техробітниці. Адже школа – це дзеркало села. Як можна з невпорядкованої, матеріально не забезпеченої школи загітувати випускника на роботу в господарстві? Іван Іванович це добре розуміє, він прийшов у Горбачі не на один рік, тому з першого дня почав працювати одночасно на сьогодення і на перспективу. Початок бере та перспектива з дитячого садка і школи. 

Потім капітально відремонтували клуб, приміщення контори і ФАПу, допомогли облаштувати приміщення сільської ради. Сільський голова Катерина Іванівна Голота при фінансовій підтримці нашого підприємства почала активно наводити порядок у селі, облаштовувати кладовища і пам'ятник воїнам.

Директором новоствореного приватного підприємства “Агропрогрес” Іван Іванович призначив мого брата Михайла Яковича Коломійця, котрий теж, як і старший брат Іван, закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут, тривалий час працював директором радгоспу в Ніжинському районі. Агрономічну службу продовжував очолювати місцевий молодий спеціаліст Михайло Якович Шумейко. Інші керівні посади зайняли теж місцеві фахівці і практики. Вони одержали від нас необхідну кількість коштів, пального, мінеральних добрив, якісного насіння. Тракторний парк поповнився новими тракторами і причіпним інвентарем. Одержавши від засновника таку підтримку, колись не кращі в районі горбачівські фахівці запрацювали по-новому, уже на другий рік господарювання в нових умовах вони забезпечили кращі в районі результати роботи. 

На перші підсумкові збори приїхали представники з району, були журналісти. Їх цікавив економічний прорив, а ще більше – з якою метою Куровський вкладає великі кошти в соціальну сферу. Після того, як держава майже перестала фінансувати нове будівництво і капітальний ремонт соціальних об'єктів, для багатьох дивною здалася ініціатива засновника “Агропрогресу”. На зборах Іван Іванович розповів про нові плани соціального розвитку. Для мешканців віддаленого села вони виявились справді фантастичними: газифікація кожної оселі, асфальтування всіх вулиць, організація роботи сімейного лікаря з безкоштовними медикаментами, утримування соціальних працівників, доплати до пенсій учасникам бойових дій та інвалідам, значне підвищення оплати за земельні паї та багато іншого пообіцяв мій чоловік. Люди, які у перший рік побачили реальну допомогу, не всі вірили, що таке незабаром збудеться. Занадто великі масштаби запропонував Горбачам засновник “Агропрогресу”. Дехто навіть зловтішався, мовляв, то лише слова, заради чого Куровський так витрачатиметься. Вони не могли усвідомити, що для Івана Івановича важче не платити, ніж платити. Він ладен душу віддати тим, хто йому повірив і підтримує своєю сумлінною працею.

Інформація про виробниче і соціальне диво в Горбачах розлетілася не лише по Бобровицькому, а й по Носівському, інших сусідніх районах. Багато делегацій приїздили в село, щоб на власні очі переконатися в достовірності почутого. Було немало прохань, щоб Іван Іванович взяв під своє крило інші села з розваленими господарствами. До цих питань він підходив дуже виважено. Бо з Горбачами ще не до кінця розібрався. Село віддалене від райцентру, на нього давно вже безнадійно махнули рукою, хоча воно має свою багату історію, виникло з хуторів, як і моя рідна Коломійцівка, але значно пізніше. На окремих історичних сторінках Горбачів зупинюсь окремо. 

== Горбачі ==

Село Горбачі виникло в середині XIX століття. Поблизу виявлено городище, поселення та курганний могильник періоду Київської Русі. Вони не досліджені археологами та істориками, тому достовірних даних про той період життя давніх пращурів немає. Однак відомі цікаві факти новітньої історії Горбачів від періоду хутірських поселень до сучасних днів. 

Першими поселенцями були вихідці із сусіднього великого села Кобижчі. Після реформи 1861 вони одержали земельні наділи, на яких згодом і побудували собі нові оселі. Утворилося декілька хуторів, назви яких пішли від прізвищ переселенців: Киселі, Вітри, Олешки, Шаповали. 

На початку ХХ століття в їхньому розвитку важливу роль відігравав місцевий поміщик Платон Васильович Глуздовський, який мав неподалік розкішний маєток. У хуторі, котрий нині відомий як друга бригада, він побудував трикласну школу для селянських дітей. Жителька Степових Хуторів, уродженка того хутора, Ганна Степанівна Ярмак розповідала про школу та її опікуна. Пан надавав всіляку допомогу, особисто підшукував учителів. У перші роки існування школи вони на довго не затримувались. Головна причина – молоді вчительки виходили заміж і виїжджали до чоловіків. Платон Васильович придивлявся до учнів, щоб найбільш талановитих відправити на подальше навчання. У школі тоді навчалася старша сестра Ганни Степанівни Агафія. Вчителька Зінаїда Іванівна розповіла пану про дівчинку, яка мала надзвичайні здібності, володіла феноменальною пам'яттю. Опікун школи приходив до батьків Агафії, щоб ті відпустили дочку на навчання до Києва, обіцяв повернути її потім у рідну школу. На цю пропозицію мати, Оксина Данилівна, відповіла, що для Агафії головними захопленнями повинні бути прядка і ткацький верстат.

У 1916 році Глуздовський запросив на посаду сільського вчителя Олександра Михайловича Соколовського. Він приїхав у село з молодою дружиною і двома маленькими дітками. Вчительська кімната в шкільному приміщенні виявилася тісною для такої сім'ї. Житлове питання вирішив пан. 

Новий учитель з перших днів показав, що в школі більше не застосовуватимуться фізичні покарання учнів. Він суворо попередив старших учнів, щоб ті не чіпали меншеньких. За словами Ганни Степанівни Ярмак, у дореволюційній сільській школі навчалися діти різного віку навіть в одному класі. Старші полюбляли виховувати менших з допомогою лозин з акації, кущами і деревами якої була обсаджена школа. Неодноразово та колюча лозина лягала на плечі бідової Ганнусі. Новий учитель сам відмовився від ганебних методів фізичного покарання дітей і суворо заборонив старшим учням це робити.

Соколовський вчителював і в буремні роки революції та громадянської війни. У 1921 році сім'ю вчителя розстріляли червоноармійці. Вони звинуватили Олександра Михайловича у зв'язках з гайдамаками. Не пожаліли навіть безневинних діток.

Нова влада не залишила школу без учителя, але не було належного фінансування. Довелося новій учительці ходити по хатах і просити продукти для себе. Батьки учнів ділилися з нею останнім шматком хліба. Про це розповіла вже згадана Ганна Степанівна Ярмак. У 94 роки від роду вона мала світлий розум і добру пам'ять. 

1920 рік став чорним для родини Ганни Степанівни. У квітні помер від тифу найстарший брат Петро. Через чотири дні після цього пішла з життя п'ятдесятирічна мати, а в червні тиф звалив і батька. Сиротами зосталися шестеро дітей. За головного господаря залишився двадцятирічний Володимир, але його невдовзі забрали в Червону армію. Довелося старшій сестрі Агафії звалювати на свої плечі основні господарські клопоти. Вона рано стала дорослою. На рівні з чоловіками орала, косила, молотила. Для менших братів і сестер була за матір і за батька. Здібна сільська дівчина дуже хотіла далі вчитися, але цього не змогли дозволити живі батька, а після їх смерті вона взагалі втратила будь-яку можливість здобути належну освіту. Проте Агафія мала здібності не лише до науки, а й до господарювання. Велика родина, яка складалася в основному з неповнолітніх дітей, не голодувала. Тримали дві корови, коня, більше десяти овець, повний двір курей і гусей. У 1927 році більшовицька влада додала їм вісім гектарів землі. Господарство розросталося. Усі в ньому працювали від рання до ночі. Усе було б добре, якби не насильницька сталінська колективізація.

Коли помирав батько, він наказав своїм дітям, щоб ті не вступали ні в яку партію, взагалі щоб не встрявали в політику. Це добре запам'ятала найстарша дочка Агафія. Тому вона рішуче виступила проти вступу в колгосп, вважала це черговою політичною акцією. Молода господарка не могла повірити, що бездари стануть краще працювати в колективному господарстві. Усвідомлювала, як їй доведеться працювати на тих колгоспних активістів.

У більшовиків були свої методи ламати опір справжніх господарів. Коли з хати все вигребли і почали погрожувати виселенням, Агафія вимушена була змиритися з лінією партії на суцільну колективізацію. На цьому завершилося заможне життя працьовитої родини.

Не знайшла належного місця в колгоспі молода селянка Ганна Ярмак, вірніше, не захотіла задарма працювати. У 1930 році вона подалася на заробітки до Києва. За дев'ять кілометрів ходила до залізничної станції Кобижчі. На роботу влаштувалася в залізничне депо, мила вагони, прибирала в приміщеннях. Важко було, але легше пережила голодомор, ще й братам і сестрам допомагала. У їхній родині всі вижили. У Києві працювала до 1937 року, поки не вийшла заміж.

Пізніше, уже на схилі років, Ганна Степанівна з гіркотою в душі сказала, що життя прожила спочатку сиротою, а потім вдовою. З першим чоловіком прожила всього рік. Він застудився на колгоспній роботі і помер. Вдруге вона вийшла заміж незадовго до війни за Андрія Ярмака із сусідніх Степових Хуторів, який потім загинув на війні. Вдова сама ростила трьох діток.

Невеличка розповідь про гірку долю сироти, а потім вдови є конкретним штришком в історії рідного краю без ідеологічного комуністичного забарвлення. Її доля могла б скластися краще, якби не більшовицькі експерименти над людьми, не оті насильницькі руйнування сільських хуторів, де проживали справжні трудівники–хлібороби. 

Останнє велике планове переселення проходило в 1936 – 1939 роках, метою якого було створення одного населеного пункту. Це завдання з певних обставин не виконали. Три великі хутори, відстань між якими два–три кілометри, умовно об'єднали в один населений пункт, названий на честь першого голови сільської ради Віктора Петровича Горбача. В об'єднаному колгоспі хутори стали називати бригадами. Ще один хутір – Зелений - належить до Горбачівської сільської ради, у колгоспі значився четвертою бригадою. 

Подальше зселення хуторів припинилося після одного трагічного випадку. Люди неохоче залишали обжиті місця, навіть чинили опір насильницькому переселенню. Тим часом з району надходили суворі директиви про виконання відповідних партійних і урядових рішень. Тодішньому голові колгоспу Зазимку доводилося особисто займатися переселенням. Одного разу він зайшов на подвір'я селянина Івашка, який не хотів підкорятися ніяким розпорядженням. Голова колгоспу сказав йому, що особисто стане розкидати солом'яний дах і поліз на хату. За ним піднявся і господар із сокирою в руках. Чоловік просив активіста не зачіпати його хати, але той вимушений був виконувати вказівки партії. Розлючений селянин відрубав голову голові колгоспу. Після цього спокійно зліз з горища і пішов у райцентр заявляти про скоєне вбивство. Ця подія сколихнула всю округу, а в Горбачах припинили подальше переселення з хуторів. У Бобровицькому районі це село можна назвати унікальним, у народі прозване бригадним.

До війни село Горбачі жило за такими самими принципами і радянськими законами, як і моя рідна Коломійцівка. Зазнало насильницької колективізації, голодомору. Певного економічного піднесення досягло перед війною. Землі тут заболочені, але родючі. Невеликі ділянки селяни осушували за допомогою викопаних вручну копанок. 

Село розкинулося між двома цукровими заводами – Носівським і Бобровицьким. Їхні засновники, поміщики Мусін-Пушкін і Катеринич, знали, де будувати заводи. Тут трохи підкислені чорноземи, на яких добре родять цукрові буряки. У Горбачах споконвіку займалися цією технічною культурою. У дореволюційні роки, а потім у радянські довоєнні увесь обсяг робіт по догляду за рослинами і збиранні врожаю лягав в основному на жіночі руки.

Іншою культурою, яка потребувала великих затрат ручної праці, був тютюн. Проте найбільші площі займали зернові культури. Адже хліб – усьому голова. На жаль, самі хлібороби часто не мали його вдосталь. До державних внутрішніх катаклізмів додавалися ще страшніші - воєнні. З невеликого села на битву з ворогом у Велику Вітчизняну пішли 272 чоловіки, половина з яких не повернулися додому.

У вересні 1941 року Горбачі потрапили під окупацію. Нова влада встановила нові порядки. Фашисти не стали розганяти колгоспи - на їх базі створили сільськогосподарські громади під номерами. У Горбачах була за № 36, але у звітних документах довго ще писали і назву колишнього колгоспу імені Ворошилова. Підпорядковувалась громада Бобровицькій повітовій комендатурі і районній земельній управі.

З окупаційних архівних матеріалів можна видно, що німці керували громадою за методами колишніх райкомів партії. Не було тільки засідань правлінь і звітних колгоспних зборів. Для підтвердження сказаного наведу конкретні факти.

З Бобровицької комендатури 27 вересня 1941 року надійшло розпорядження уповноваженому колишнього колгоспу імені Ворошилова Григорію Рудю про вибракування на м'ясо десяти голів великої рогатої худоби, чотирьох свиней і належну організацію їх годівлі й догляду. Про час відправлення худоби на потреби німецької армії обіцяли повідомити окремо.

Надходили з комендатури і земельної управи розпорядження про терміни парування свиноматок, посіву озимих, доводилися плани посіву по культурах. Причому ці розпорядження датовані вереснем–жовтнем 1941 року. Тобто органи фашистської влади розгорнули бурхливу діяльність, можна сказати, з першого дня окупації, підпорядкувавши колгоспне виробництво інтересам Рейха. 

Як не дивно, але окупанти не забули і про селян. 1 грудня 1941 року з Бобровицької комендатури надійшла вказівка про виплату на трудодень по одному кілограму зерна і одному карбованцю грошима. За мірками того часу це непогана оплата, принаймні значно вища, ніж була в більшовицьких колгоспах перед війною і відразу після війни. Недаремно окупаційні архівні матеріали до 1991 року були суворо засекречені. Доступ до них був дуже обмежений. Вони показують реальне життя під час окупації, дають змогу порівняти його з більшовицьким режимом. Однак те порівняння не завжди на користь останнього.

Я ні в якому разі не ідеалізую порядки на окупованій території. Фашисти принесли нашому народу дуже багато горя. Але я хочу донести до наступного покоління людей справжню правду про те, що в окремих випадках фашистські окупанти ставилися до наших людей краще, ніж більшовики у мирні тридцяті роки. Такі висновки випливають з конкретних архівних матеріалів.

Про непогану оплату на трудодень уже говорила. 12 березня 1942 року головний агроном земельної управи розпорядився стосовно 400 тонн цукрових буряків, які зберігалися в колишньому колгоспі. З них 200 тонн мали відправити Тимківському крохмалопаточному заводу для виготовлення повидла, а решту буряків дозволялося згодовувати худобі і продавати селянам. Окреме матеріальне заохочення передбачалося для тих, хто возив буряки своїми підводами. 

Жительці Горбачів Парасковії Федорівни Ярмоленко йшов п'ятнадцятий рік, коли фашисти окупували село. Вона пригадує, з яким страхом зустрічали загарбників. Тремтіли всі, коли до них у хату зайшов німець з перекладачем. Чекали, що він буде стріляти, але окупант несподівано почав цікавитись, які труднощі переживає сім'я. Мати сказала, що немає хліба. У той же день з колгоспної комори їм відпустили в рахунок оплати за майбутню роботу 50 кілограмів ячменю. Можливо, то був якийсь пропагандистський трюк, але родина Парасковії Федорівни одержала від окупантів конкретну допомогу, і не лише вона. Після тих випадків, коли свої місцеві активісти, бувало, забирали в сільських родин останній вузлик зерна чи навіть квасолі, благородні вчинки загарбників неабияк дивували. Вони назавжди залишилися в пам'яті сільської жінки, яка після війни вийшла заміж за фронтовика і народила йому восьмеро дітей.

У грудні 1942 року з Носівського цукрозаводу надійшло в Горбачі розпорядження, за яким дозволялося продавати людям, що були зайняті на вирощуванні буряків, цукор по чотири карбованці за кілограм і мелясу по 22 копійки за кілограм. Ті, хто возив буряки підводами, одержали премії мелясою.

Районний староста Ярошенко і головний агроном земельної управи Шовколіт запропонували уповноваженому громади нарахувати членам шляхових бригад трудодні за увесь період роботи. 

Весною 1943 року 60 городів потрапили під воду. Люди подали до старостату заяви і їм виділили додатково по 30 – 70 соток землі. За свідченнями старожилів, подібне питання не завжди нормально вирішувалося в мирні роки. Наведені факти можна порівняти з випадками голодних, не окупаційних років, коли не тільки нічого не давали селянам, а навіть віднімали останнє. Подібного не творили навіть люті фашисти. 

Дуже суворо ставилася окупаційна влада до порушників встановленого порядку. Так, у квітні 1942 року комендант з Бобровиці попередив селян про застосування покарання згідно з німецькими законами військового часу до тих, хто під час весняної посівної кампанії використовуватиме тяглову силу не за призначенням. Уповноважений сільськогосподарської громади одержав персональне застереження такого змісту: “Помічено, що видається краща посадочна картопля на харчування. При повторному випадку ви будете оштрафовані на 1000 карбованців. 17.04.42 р. “ 

29 червня 1942 року в Горбачі з Бобровиці надійшов конкретний план оранки, боронування і культивації при допомозі корів. Під озимину планували виорати 300 гектарів, з них 95 – коровами. Крім цього коровами повинні були виорати 160 гектарів зябу, закультивувати 190 і заборонувати 240 гектарів. Від польових робіт звільнялися племінні й високоудійні корови, а також після п'яти місяців тільності і до двох місяців - після розтелу.

Управа доводила плани заготівлі силосу, поставки картоплі, заготівлі гною і курячого посліду, встановлювала терміни посівів, догляду за рослинами і збирання, організовувала різноманітні семінари і курси, викликала уповноважених і фахівців на наради. До війни і після війни усе це надходило селянам з райкомів партії і райвиконкомів.

Зацікавлюють і такі факти. Червень 1943 року. Фронт невпинно наближається до наших країв. Незважаючи на це, окупаційна влада надсилає розпорядження, щоб негайно організували облік дикоростучих яблунь і груш в своєму господарстві і провели заготівлю з них насіння. Управа нагадала громаді № 36, що їй виділено двокорпусний плуг, який треба забрати у Бобровицькій МТС. 29 серпня 1943 року, майже перед визволенням, у Горбачі надійшло розпорядження коменданта про обладнання сушарки, а також виготовлення шпагату для підв'язування тютюну. За 10 кілограм шпагату видавали один кілограм солі.

Складається враження, що окупанти не думали залишати нашу землю. З іншого боку, завдяки тому, що вони до останнього дня підтримували порядок у господарстві, дещо залишилося у селі після них. У матеріалах обласного архіву є звіт колгоспу імені Ворошилова за 1943 рік. У ньому зазначено, що було посіяно і зібрано 6 гектарів озимої і 42 – ярої пшениці, 100 гектарів жита і 106 – ячменю, на двох гектарах вирощували тютюн і на чотирьох – овочі. За станом на 4 жовтня 1943 року в колгоспі налічувалося 37 голів молодняку великої рогатої худоби, троє свиней, дев'ять робочих волів, 76 коней і 13 вуликів бджіл.

У колгоспі працювали 30 чоловіків ( від 16 до 60 років ) і 231 жінка працездатного віку. До роботи залучалися також підлітки і люди пенсійного віку, хоча тоді для колгоспників не існувало такого поняття, як пенсіонер.

Як видно з конкретних фактів, Горбачі без будь-яких репресій пережили окупацію. На думку старожилів, у загарбників не було підстав лютувати, бо місцеві жителі їх не зачіпали. Партизанських загонів не було поблизу. В результаті село і господарство в ньому вціліли. 

У 1944 році в Горбачах проживало 625 осіб. У колгоспі імені Ворошилова працювали 29 чоловіків і 193 жінки. Зайняті вони були в основному в рослинництві. Тваринництвом займалися вісім телятниць, дві свинарки і шість конюхів. Два чоловіки і вісімнадцять жінок за рік виробили менше як 50 трудоднів. Більше ста жінок мали на своєму рахунку від 100 до 200 трудоднів, але немало було й таких жінок, які не виробили й сотні трудоднів. Серед рекордсменів ( більше як 400 трудоднів ) були дві жінки і четверо чоловіків.

З річного звіту видно, що цей рік був неврожайним для Горбачів, особливо стосовно ярих культур. На 102 гектарах посівної площі зібрали всього 60 центнерів ячменю, що виходить по півцентнера на гектарі. Ще гірше вродила гречка – по 20 кілограмів з гектара. Найвищу врожайність дало жито – по 6 центнерів. На 355 гектарах намолотили близько 120 тонн зерна. Неважко здогадатися, скільки зерна одержали колгоспники. При такій кормовій базі неможливо нормально розвивати тваринництво. Урожайність цукрових буряків склала 78 центнерів, а картоплі – 22.

Не набагато зросла урожайність зернових у 1945 році, всього до 3,8 центнера, а цукрових буряків накопали аж ... по 16 центнерів з гектара. Архівні документи не дають пояснень причин такої низької врожайності. На початку року колгосп ставив перед собою завдання виростити не менше як по 115 центнерів солодких коренів на гектарі. Головою правління тоді був Никифор Несторович Голота. Крім трудоднів, він одержував доплату грошима в сумі 1500 карбованців на рік. Для порівняння скажу, що в 1945 році колгосп виділив на культурно – побутові потреби 1951 карбованців. Усього господарство одержало грошових надходжень 97517 карбованців, в основному від продажу рослинницької продукції. Тваринництво дало лише 260 карбованців. За надання різноманітних послуг заробили 11 тисяч карбованців, з них найбільшу суму (8 тис. крб.) одержано за осіменіння худоби в приватному секторі.

Невеликі суми, але колгосп почав уже витрачати гроші на придбання техніки і худоби. У рахунок трудоднів видавали колгоспникам аванс грошима. Тракторів і автомашин не було, але ще з років окупації збереглися 34 кінні плуги, 18 возів і 26 саней, одна зернова і одна бурячна сівалки. Можна сказати, що в Горбачах у роки війни керували місцевим господарством мудрі люди, вони не допустили розтягування колективного майна. Це якоюсь мірою полегшило становище селян, якась копійка і їм залишалася. Правда, її відразу ж і забирала держава. Для підтвердження сказаного наведу зміст одного розпорядження, надісланого 18 січня 1945 року голові колгоспу від секретаря райкому партії: “ В результате Вашего безответственного отношения к обязанностям по вашему колхозу создалась задолженность по займу фронту в сумме 45000 руб. и по лотерее – 15695 руб. Немедленно ликвидировать задолженность и доложить райкому партии до 20 января 1945 года.”

Тобто протягом двох днів голова колгоспу повинен був організувати збір коштів у сумі понад 6 тисяч карбованців. З річного звіту видно, що за результатами роботи в 1945 році колгоспникам нарахували на трудодні 37149 карбованців, які вони одержали пізніше і на які накладали інші позики. А де брати гроші на початку року? За 1944 рік не було такого грошового авансу на трудодні. Доводилося людям віддавати останнє, а самим голодувати.

З переглянутих архівних документів післявоєнних років заслуговує на увагу одне розпорядження, в якому проглядалася турбота про конкретну людину. У важкому 1945 році районний відділ охорони здоров'я проводив активну роботу, спрямовану на відкриття в кожному колгоспі дитячих ясел. Сувора директива з району адресувалася правлінню колгоспу і місцевому медпрацівнику. Останній повинен був добиватися відкриття ясел, а потім два–три рази на тиждень контролювати його роботу. “Маленькі діти повинні бути доглянуті, щоб їхні батьки могли спокійно працювати”, – йшлося в розпорядженні з району 7 травня 1945 року.

Проте видно, колгосп імені Ворошилова не поспішав з відкриттям ясел. Через місяць у Горбачі надійшла нова вказівка з райвідділу охорони здоров'я з більш категоричною вимогою. Голову колгоспу зобов'язували у триденний термін відкрити дитячі ясла і забезпечити їх усім необхідним. З району порадили також, якщо не вистачатиме продуктів, їх треба взяти в населення.

У перші післявоєнні роки велика увага приділялася ідеологічній роботі. Регулярно виходила стінна газета “За Сталінський урожай”. На змісті однієї такої газети за № 2 1945 року зупинюся детально, щоб продемонструвати, про що в ній писали. Відкривали бойовий сільськогосподарський листок заклики щодо піднесення темпів і якості сівби. Завершувалася ця передовиця своєрідною клятвою у вірності Сталіну. Далі стінгазета містила гостру критику. Під заголовком “Недбалий завфермою” написали: “ Завідуючий фермою Г. Шаповал не дивиться за порядками на фермі. Тяглова сила в занедбаному стані, приміщення в занедбаному стані. Трудова дисципліна розшатана.” Гостро висміяла стінгазета тих жінок, які не виходили на роботу або порушували графік. Розповіла також про те, що кому сниться: “Литаш Оксині сниться, що вона регулярно виконує мінімум трудоднів, але насправді це не так. Сидоренко Уляні сниться, що її корова регулярно працює на колгоспному полі, а в дійсності все навпаки”.

У стінгазеті № 5 за цей же рік наводиться приклад ударної праці ланки Федори Тимченко, яка згребла і склала в копиці сіно на 4,2 гектара. Разом з тим, колгоспниці Одарка Мовляймо і Марфа Шпиг ще й не думали про косовицю. Приклад у роботі показували чоловіки похилого віку з другої бригади Панас Ярмак, Іван Шумейко, Ігнат Шаповал, які худобу порали, фураж підвозили, гній на поля вивозили, а от колгоспники першої бригади пізно виходили на роботу, ухилялися від залучення своїх корів, за що їх гостро висміяла стінгазета. 

Випускали такі стінгазети регулярно і на стандартних друкарських аркушах. На учнівські зошити і підручники паперу не вистачало, а для ідеологічної роботи на селі знаходили. Це давало свої результати.

Про рівень колгоспної демократії свідчить такий випадок. 14 лютого 1948 року голова правління С.В.Басистий прозвітував перед колгоспниками за минулий рік. Було відзначено, що працювало правління непогано. Наступного дня селяни знову зібралися на загальні збори і порушили питання про переобрання складу правління і його голови. На цю посаду обрали С.Т.Неділька, який працював головою сільської ради. Та недовго йому довелося керувати колгоспом. На третій день він зібрав нові загальні збори, на яких доповів, що райком партії не звільняє його від обов'язків голови сільської ради, тому він вимушений відмовитися від посади голови колгоспу. Дехто із селян висловив своє невдоволення, але проти волі райкому не пішли. На тих зборах новим головою правління обрали Івана Андрійовича Коробця.

Це був перший випадок, коли на чолі господарства стала людина з чужого села. Іван Андрійович родом із сусідньої Олександрівни. Старожили розповідали, що він був занадто активним, любив повеселитися. Засідання правління і навіть деякі щоденні виробничі наради розпочиналися танцями під гармошку. Навеселившись досхочу, фахівці і бригадири приступали до обговорення поточних завдань. Довго не засиджувалися, оскільки голова колгоспу взагалі не міг довго перебувати на одному місці. Він не їздив, а літав по господарству. За день встигав по декілька разів побувати на фермах і в полі. Особливо любив відвідувати жіночі ланки. Не одна молодиця червоніла від його гострих жартів, але вони не ображалися на веселого голову колгоспу. У найтяжчу хвилину він умів підняти селянам настрій, а також допомогти матеріально, коли траплялась така можливість.

1948 рік дуже “врожайним” був на засідання правління і загальні збори колгоспу. Збиралися для того, щоб обговорити незадовільний стан трудової дисципліни, хід підготовки до весни і жнив, виконання плану заготівлі і вивезення гною тощо. Одні збори присвятили обговоренню листа Сталіна до колгоспників. Зачитував його представник райкому партії Динник. Відповідаючи на послання диктатора, трудівники колгоспу імені Ворошилова взяли зобов'язання щодо підвищення врожайності. На 1949 рік планували вирощувати цукрові буряки на 80 гектарах і одержати врожайність 243 центнери. Для цього зобов'язувалися заготовити 48 тонн попелу, 24 – курячого посліду і 80 тонн гною. Ці високі зобов'язання не були виконані в повному обсязі.

== Відбудували, а потім розвалили ==

У перші роки після війни часто змінювалися голови колгоспу. Першим, хто довго втримався на цій посаді, був Іван Сергійович Шубський. Він головував протягом десяти років. Направив його в Горбачі Бобровицький райком партії, який тоді очолював Іван Герасимович Миселюк. Рекомендував нового голову колгоспу загальним зборам голова райвиконкому Данило Никифорович Лугівський. 

Трудова біографія молодого керівника складалася з трьох рядків: восьмирічна служба в армії на Далекому Сході, трирічні агрономічні курси керівних кадрів у Чернігові, робота агрономом у Старій Басані протягом трьох місяців. Представник з району переказав її кількома словами, підкресливши, що Іван Сергійович перевірений комуніст, у партію вступав у грізні воєнні роки. До того часу у Горбачах на посаду голови колгоспу обирали місцевих чоловіків, а Шубського привезли з району. Більшовицька партія розгортала в селах нову кадрову політику, в ході якої безпартійний керівник став неабияким винятком. Замінювали також голів колгоспів, котрі не мали відповідної освіти.

Іван Сергійович розпочав свою керівну біографію посередині зими 1954 року. За плечима – ніякого практичного досвіду, але було бажання допомогти селянам, які повірили зовсім незнайомій людині і проголосували за нього на колгоспних зборах. Пізніше він зізнається, що перше ознайомлення з господарствам було схоже на жахливий сон, а старша дочка потім заспівала: “Горбачі, Горбачі стоять серед поля. Хто не жив у Горбачах, той не знає горя”.

Уже наступного дня після тих пам'ятних зборів новий голова колгоспу кинувся шукати по району солому для годівлі тварин. Кормової бази на фермі практично не було. Зимівлю завершували на позичених кормах. Чому так трапилося? Було декілька причин, одна з яких – дуже завзято виконали державні плани по продажу рослинницької продукції, а про власне господарство не подбали.

Іван Сергійович не став дорікати колишньому голові колгоспу Степану Тимофійовичу Недільку, а запропонував йому посаду свого заступника, на якій той пропрацював вісім років. Степан Тимофійович допоміг молодому керівнику швидко освоїтися в господарстві. У колгоспі не було жодного нормального тваринницького приміщення. Найбільше вразив новообраного голову колгоспу так званий свинарник. Він мав вигляд невеликої кошари, сплетеної з лози. Від холоду свині ховалися у нори і вилазили звідти, коли свинарка побрязкає у жерстянку, запрошуючи тварин до годівлі. Контора колгоспу розміщалася у невеликій селянській хаті, яку у 30-і роки відібрали у розкуркуленого селянина Назаренка.

Неабиякою проблемою для приїжджого голови колгоспу стало житло. Окремої хати не було і на квартиру ніхто не хотів брати, бо люди жили бідно і в тісних будинках. Погодилась приютити Івана Сергійовича вдова колишнього голови колгоспу Зазимка, якого вбив односелець, коли той поліз розкидати його хату, щоб виконати вказівку партії про переселення з хуторів у село. Вдруге жінка заміж не вийшла, сама виховувала дитину. Вдовине житло складалося з великої кімнати і сіней. Коли молода дружина Івана Сергійовича приїхала в Горбачі і побачила, де їй доведеться жити, вона обхватила руками голову і гірко заплакала. Галина Олександрівна працювала вчителькою в Озерянській середній школі, мали з чоловіком непогане житло, ростили доньку. Проте, як кажуть, з коханим рай і в курені. Правда, той курінь мав бути на двох, а в Горбачах довелося жити в одній кімнаті з чужими людьми. Дитину вирішили не брати із собою, залишили її в батьків, які жили в Бобровиці.

Іван Сергійович відзначався неабиякою скромністю і порядністю, не вимагав для себе ніяких особливих побутових умов. Чуйним був до рядових колгоспників. Їздовим до себе взяв підлітка з родини фронтовика Данила Шумейка, на якого в роки війни прийшла похоронка. Дружина хотіла йти до церкви, щоб найняти панахиду по загиблому чоловіку, але серце не сприймало звістку про смерть чоловіка. Згорьована жінка пішла до ворожки, і та сказала, що Данило живий. У жнива 1945 року він справді повернувся додому з вісімнадцятьма ранами на тілі. Майбутньому їздовому Якову тоді виповнилося лише шість років, а в п'ятнадцять він розпочав дорослу трудову біографію. У його розпорядження з конюшні передали шестеро коней. Одних запрягав для роз'їздів по господарству, інші потрібні були для поїздок у район чи в дальні господарства. Для власних потреб ці коні не використовував ні голова колгоспу, ні їздовий. За роботу нараховували щомісяця 30 трудоднів, на які в кінці року давали зерно з розрахунку один кілограм на трудодень, бувало й менше. За словами Якова Даниловича, в ті роки існувала колгоспна демократія. Якщо колгоспники помічали якісь зловживання з боку голови правління чи фахівців, вони обов'язково виносили ці факти на загальні збори. Керівники справді боялися такого громадського контролю.

Ще серйозніший контроль запроваджував перший секретар райкому партії Чаус. Він часто навідувався у колгоспи, в основному без попередження. Вдягався так, щоб не відрізнятися від простих колгоспників. Інколи навіть по райцентру ходив у звичайній куфайці і кирзових чоботях. Люди не впізнавали в ньому першого секретаря і обговорювали з ним різні питання, сміливо говорили про недоліки, критикували своїх керівників. Бобровичани й досі пам'ятають Чауса, як дуже вимогливого і справедливого керівника, який рішуче боровся з безпорядками, зловживаннями, безгосподарністю і недисциплінованістю. Він страшно не любив п'яниць, а ті ненавиділи наполегливого і принципового першого секретаря. Лише одна людина в районі – його дружина Варвара Савівна могла покерувати Чаусом. Він обов'язково повідомляв її, коли затримувався, де зупинився на ночівлю, не смів підвищувати на неї голос. 

Перший секретар райкому партії примушував голів колгоспів обзаводитись домашнім господарством. Подружжя Шубських тримали вдома корову, свиней, повний двір гусей, качок і курей. За словами Галини Олександрівни, її чоловік ніколи не виписував у колгоспній коморі м'ясо і молоко, харчувалися з домашнього господарства. За цим Чаус суворо стежив . 

Їздовий Яків Шумейко часто їздив з головою колгоспу в район на наради. Він знав, що туди не можна запізнитися ні на хвилину, бо тоді голова колгоспу протягом усієї наради стоятиме в кутку, як недисциплінований школяр, а потім ще й матиме неприємну розмову з першим секретарем райкому партії. Нині такі методи керівництва вважаються дикими і смішними, а тоді вони допомагали підтримувати порядок у зруйнованій війною державі, відбудовувати господарство. Правда, партійні вожді часто зловживали тими надзвичайними методами, нав'язували селянам майже кріпосницький лад. У селах нерідко траплялися випадки відкритого знущання над знедоленими людьми.

Наведу конкретні факти, про які розповів Яків Данилович. У післявоєнні роки для степових сіл великою проблемою було паливо. Якщо якійсь сім'ї вдавалося заготовити на зиму трохи хмизу, то це вважалося великим щастям. Топили в печах навіть сухими коров'ячими кізяками. На картопляному полі ретельно збирали сухе бадилля і ділили його між членами ланки. Не допускали, щоб чиясь купка була більшою за інші. За усім цим спостерігав бригадир, який міг підпалити чиюсь купку, коли йому щось чи хтось не сподобається. Для нього це була розвага, а для бідної вдови – гіркі сльози. Щоб хоч трохи зігріти дітей у холодній хаті, одинокі жінки змушені були вночі ходити до колгоспної скирти за соломою. Активісти влаштовували засади і вдавалися до самосуду. Могли примусити жінку йти з підпаленою за плечима в'язкою соломи, а то й канчуком відшмагати. Усе це творилося, на думку більшовиків, заради наведення порядку і викорінення крадіжок. І зовсім не бралося до уваги те, в яких умовах жили селяни, що штовхало їх на оті нічні походи за соломою.

У таких суперечностях відбудовувались колгоспи. Люди надзвичайно раді були кожному найменшому поліпшенню, прагнули ще краще працювати. Оживали, розбудовувались і Горбачі. Після служби в армії Яків Данилович Шумейко повернувся в рідне село і пішов працювати вже не їздовим на конях, а водієм першої легкової автомашини. Голова колгоспу знову забрав до себе дисциплінованого і вмілого працівника, який служив у Німеччині і набув досвіду водія. За три роки багато що змінилося у колгоспі, незмінною залишилася скромність керівника. Колишній водій пригадав такий випадок. Одного разу Іван Сергійович мав їхати в район на нараду. Дружина вмовила його, щоб і її взяв у Бобровицю. Він довго не погоджувався, а потім махнув рукою і наказав дружині прилягти на заднє сидіння, щоб ніхто не побачив, коли виїжджатимуть із села. Бідна жінка калачиком згорнулася, але погано закрила дверцята автомашини. При повороті вони відчинилися і дехто побачив там дружину голови колгоспу. Іван Сергійович велів їй вилазити з автомашини і прямувати додому. Він не міг допустити, щоб колгоспники потім звинуватили його в зловживанні службовим становищем. 

У 60-і роки у колгоспах увели помісячну оплату за роботу. Наприклад, водій голови колгоспу одержував 40 карбованців на місяць. Видавали й зерно. Умови проживання значно поліпшилися. Люди почали зводити просторі будинки, але не вистачало будівельних матеріалів. 

У перший рік головування в Горбачах Іван Сергійович активно взявся за широке використання для будівництва вугільного шлаку. Цей дешевий будівельний матеріал вагонами надходив з Донецького краю. Спочатку селяни ставилися до нього з недовірою, деякі голови колгоспів взагалі відмовлялися брати його для будівництва. У степового, бідного села Горбачі не було вибору, але толком не знали технології застосування шлаку для будівництва. Іван Сергійович відшукав приїжджі будівельні бригади, які мали досвід роботи з цим будівельним матеріалом. Вони навчили і місцевих будівельників. З шлаку спорудили корівник, телятник, свинарник, зерносклад, а також контору колгоспу і біля неї клуб. Це приміщення збереглось до наших днів. Після заснування в селі “Агропрогресу” контору і клуб капітально відремонтували.

За роки головування Шубського почали надходити в колгосп нові вантажні автомашини. Одержав таку і Яків Данилович Шумейко, особистий водій голови колгоспу. Відтоді він назавжди розпрощався з обов'язками їздового і працював на вантажних автомашинах.

На долю колишнього голови колгоспу Івана Сергійовича Шубського припало декілька значних реорганізацій на селі. Протягом перших чотирьох років головування у колгоспі не було власних тракторів і збиральних комбайнів. Технікою надавала допомогу Кобижчанська машинно-тракторна станція ( МТС ). Вона обслуговувала вісім колгоспів. У її штаті були агрономи, за кожним з яких закріпляли два колгоспи. Важливу роль відводили парторгам МТС. Іван Сергійович пам'ятає Костянтина Заплєчного, який тримав на контролі роботу всіх фахівців станції і всіх тракторів у полі. Згодом він працював головою Бобровицького райвиконкому.

У 1958 році МТС реорганізували у машинно-ремонтні станції, передавши в колгоспи трактори і комбайни. З того часу кожне господарство по-своєму розвивало свою технічну базу. У Горбачах створили міцну тракторну бригаду. Пріоритетною культурою стали цукрові буряки. У 1958 році на великій площі зібрали більше як по 400 центнерів солодких коренів, про що повідомила районна газета, помістивши фотознімок голови колгоспу Шубського і кращих ланкових. Рекордсменкою на вирощуванні цукрових буряків була ланка Марії Шаповал з бригади Дмитра Смаги. 

На бурякових площах переважала ручна праця. Колгосп поділявся на чотири бригади, в кожній з яких було не менше п'яти ланок, які доглядали і збирали цукрові буряки. Вони брали участь у боротьбі з довгоносиком. Ці сірі жучки могли за один день знищити сходи рослин на великих площах. Щоб цього запобігти, бурякові поля вручну обкопували канавками, створюючи пастки для шкідників. Посіви обробляли спеціальними препаратами. Коли знайшли ефективніші методи боротьби, довгоносики відступили. Протягом декількох років їх не помічали на бурякових полях, а недавно ці шкідники знову активізувалися.

Багато проблем створила колгоспам хрущовська кукурудзяна політика. Партійний курс на значне збільшення виробництва зерна кукурудзи не дав бажаних результатів. У колгоспах не було відповідної техніки для збирання цієї пізньої південної культури і належного сушильного господарства. Значне скорочення посівів пшениці призвело до того, що хліб почали випікати з кукурудзи, але й такого не вистачало.

У 1961 – 1962 роках на Пленум ЦК КПУ запрошували всіх голів колгоспу України. Проходили високі партійні форуми за участю першого секретаря ЦК КПРС Микити Сергійовича Хрущова. Учасником тих партійних пленумів був Іван Сергійович Шубський. Тоді держава переживала, крім кукурудзяного буму, ще й адміністративну та партійну реформи. Реорганізовували райони, ділили райкоми партії на промисловий і сільський. Створили територіальні управління сільського господарства з парткомами, які мали високі повноваження. Найвищі партійні діячі намагалися особисто донести свою політику до широкого кола керівників. 

На думку ветерана колгоспного виробництва Івана Сергійовича Шубського, Хрущов багато доброго зробив для села, особливо щодо зміцнення матеріально – технічної бази колгоспів, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, запровадження стабільної оплати праці колгоспникам. З іншого боку, оті численні, не до кінця продумані реформи помітно гальмували розвиток сільськогосподарського виробництва. Легше переживали ті труднощі колгоспи, які очолювали вмілі, ініціативні керівники. 

У Горбачах, незважаючи на тотальне нав'язування планів по кукурудзі, в ті роки перевагу віддавали цукровим бурякам. Королеву полів вирощували лише на 100 гектарах, коли в сусідніх колгоспах ці площі доводили до 500 – 700 гектарів. Однак для горбачівців проблемою було виламати качанисту і на ста гектарах, адже переважна кількість працездатних жінок була зайнята на вирощуванні і збиранні цукрових буряків. Одного разу голова колгоспу змушений був звернутися за допомогою до правоохоронних органів. Ті відрядили в Горбачі загін ув'язнених жінок з Прилуцької в'язниці. На кукурудзяному полі встановили спостережні вишки, з яких охоронники спостерігали за роботою ув'язнених. З цими помічниками було чимало клопотів, тому Іван Сергійович у подальшому від них відмовлявся.

Не обійшлося і без серйозних неприємностей. Одного разу голова колгоспу довірився головному бухгалтеру і залишив йому декілька підписаних, але не заповнених ордерів на відпуск продукції з комори. Цим скористався фінансист господарства і виписав для власних потреб велику кількість зерна та іншої продукції. Аферу виявили ревізори. Вони помітили також інші серйозні недоліки в бухгалтерському обліку. Проти головного бухгалтера порушили кримінальну справу, на підставі якої суд виніс вирок. Ретельно перевіряли всю діяльність голови колгоспу, але не встановили ніяких протиправних дій. Неприємний випадок болюче вдарив по авторитету голови колгоспу, по його здоров'ю.

Непорядки в бухгалтерії виправив молодий фахівець Борис Іванович Гора, якого в 1962 році Козелецьке територіальне управління сільського господарства направило на роботу в Горбачі. Після закінчення вищого навчального закладу працював у бухгалтерії бобровицького колгоспу, здобув певний практичний досвід. Одночасно з наведенням елементарного порядку в бухгалтерському обліку Борис Іванович поставив грошову оплату на трудодень у відповідність із фінансовим становищем господарства. 

У хрущовський період партія націлювала керівників колгоспів на зростання заробітної плати, але далеко не кожне господарство мало фінансову можливість це виконувати. Щоб не сердити районне керівництво і своїх колгоспників, виносили на загальні збори для затвердження високі нарахування на трудодень, не підкріплені грошима. З колгоспниками розраховувалися не заробленими, а взятими наперед грошима, створюючи велику заборгованість по зарплаті. Від такого господарювання руйнувалася фінансова система. Новий головний бухгалтер запровадив іншу схему. Він ретельно усе порахував і виніс на загальні збори реальний рівень нарахувань – 15 копійок на трудодень. Така низька оплата викликала невдоволення серед колгоспників, але Борис Іванович наполіг на своєму. Він переконав людей, що краще перетерпіти один раз, щоб потім забезпечувати реальне зростання заробітної плати. 

Наступного року авансували на трудодень по 20 копійок, а в кінцевому розрахунку вийшло по 40 копійок. Через рік добавили ще 20 копійок. З'явилася можливість авансувати зарплату помісячно, про що раніше і не мріяли. Колгосп повністю позбувся боргової ями і впевнено взяв курс на розвиток виробництва.

Не штучно завищений, а реальний рівень зарплати відіграв ще одну позитивну роль. ЦК партії прийняв був постанову про надання пільг відстаючим господарствам. До таких належав і горбачівський колгосп, що значно допомогло зміцнити економіку господарства.

Шубський багато зробив для післявоєнної відбудови і розвитку Горбачів. Розпочав навіть житлове будівництво. Збудував хату і для своєї сім'ї. Вона служила своєрідним готелем для приїжджих уповноважених з району і області. Тут ночували секретарі райкому партії, коли допізна чи дуже рано проводили в колгоспі збори. 

Колгосп не ходив у передовиках, але жителі села поважали свого керівника. Він був бажаним гостем на весіллях, хрестинах, іменинах. Теплі зв'язки підтримував із сім'єю їздового Якова Даниловича Шумейка. Родина голови колгоспу жила дуже скромно, нічим не виділялася від інших родин. Проте Іван Сергійович відчував, що він уже не зможе підняти господарство на вищий рівень. За десять років виснажливої праці в Горбачах його здоров'я відчутно погіршилося. Сам він ще терпів, але ініціативу проявила дружина Галина Олександрівна. На той час районом керував земляк Івана Сергійовича Микола Іванович Шинкаренко. Вона поїхала до нього і попросила, щоб перевів чоловіка на іншу роботу в Бобровицю, поближче до лікарні. За словами Галини Олександрівни, спочатку перший секретар райкому і слухати не хотів, а коли жінка розповіла про всі причини, погодився допомогти. 

На загальні колгоспні збори з району приїхав голова райвиконкому Костянтин Заплєчний. Він зачитав заяву Шуйського про звільнення з посади за станом здоров'я. Свідком тих подій був Яків Данилович Шумейко. Він розповідав, як із залу почали викрикувати, що Івана Сергійовича потрібно відправити на лікування в санаторій, але з колгоспу не відпускати. Мовляв, він прийшов у господарство в тяжкі роки післявоєнної розрухи і багато зробив для відбудови господарства, отже зуміє вивести його на вищий рівень. Свої доводи висловив Шубський і колгоспники задовольнили його прохання про звільнення з посади голови правління.

Новим керівником господарства обрали Олексія Артемовича Савойленка. До приходу в Горбачі він працював бригадиром комплексної бригади у колгоспі імені Мічуріна Носівського району і заочно навчався у Майнівському технікумі.

Це був період чергової хрущовської реформи, коли укрупнили райони. До Бобровицького приєднали Носівський. Колишній секретар Носівського райкому партії Володимир Петрович Дурнієнко рекомендував свого товариша Савойоенка головою колгоспу у Горбачі. У Бобровиці підтримали цю кандидатуру. 

Як і попередник, Олексій Артемович протягом десяти років керував горбачівським колгоспом. Він на значно вищий рівень підняв зарплату колгоспників як грошима, так і зерном. Сприяв розвитку домашніх господарств. Люди почали тримати вдома по дві корови, кілька свиней, багато птиці, адже за роботу одержували зерно тоннами. Помісячна зарплата стала нормою, причому, з кожним роком зростала.

Колишній головний бухгалтер колгоспу Борис Іванович Гора, який пізніше сам очолював великий колгосп у Новій Басані, а потім був головою райвиконкому і першим секретарем райкому партії, високо оцінив роботу Савойленка у Горбачах. Розповів також і про один неприємний для Олексія Артемовича випадок.

Носівський район недовго перебував у складі Бобровицького. Під час роз'єднання хтось подав ідею про віднесення Горбачів до Носівського району. Селяни подумали, що так захотів голова колгоспу, виходець з цього району, а вони бажали залишитися в своєму, Бобровицькому. Люди створили ініціативну групу, яка без відома Савойленка скликала загальні збори села, де прийняли відповідне рішення громади. До голови правління звернулися, щоб він засвідчив волю селян колгоспною печаткою. Члени ініціативної групи відвезли відповідні протоколи в Київ, звідки незабаром прийшло рішення про залишення Горбачів у складі Бобровицького району.

Після десяти років головування Олексій Артемович Савойленко повернувся на Носівщину. Його замінила перша і єдина жінка на посаді голови колгоспу Ганна Михайлівна Сало. Вона народилася і виросла в цьому селі, після закінчення навчального закладу повернулася в рідне господарство на посаду агронома. Земляки одноголосно обрали її головою правління. 

Очевидці розповідали, що Ганна Михайлівна була дуже вимогливою і принциповою, її боялися всі чоловіки, особливо лежні і п'яниці. Водночас жінку – керівницю любили і поважали в селі. Вона завжди приходила на допомогу, співчувала людям, ніколи не залишала їх один-на-один з бідою. 

У молодості Ганна Михайлівна активно займалася спортом, брала участь у різноманітних змаганнях, в тому числі студентських, обласних і навіть республіканських. Вона була невеликою на зріст, але мала велику фізичну силу. При нагоді могла і чарчину випити. Якщо збиралася переважно чоловіча компанія, то далеко не кожен з представників сильної статі міг позмагатися з цією жінкою по кількості випитого, але Ганну Михайлівну ніколи не бачили п'яною. Вона вміла тримати себе в руках в різних ситуаціях і розумно керувала господарством протягом десяти років. У районі її цінували, але дехто недолюблював за прямоту і небажання стояти зігнутою перед районним керівництвом. 

Ганна Михайлівни не з власної волі залишила посаду голови колгоспу в Горбачах. Районна газета приписала їй зловживання. Бюро райкому партії висунуло інші звинувачення. В результаті для вмілого організатора сільськогосподарського виробництва не знайшлося посади в рідному селі. Вона пішла працювати головним агрономом у Рудьківку. Її талант хлібороба розвинувся з новою силою, коли це господарство очолив Володимир Іванович Марченко. “Рудьківське” прославилося високими врожаями на всю область. Згодом Ганну Михайлівну обрали сільським головою. На жаль, вона передчасно пішла з життя, залишивши після себе добрий слід у Горбачах і Рудьківці.

Після Ганни Михайлівни Сало горбачівський колгосп “Більшовик” очолив її учень Іван Васильович Чередниченко, який до цього працював головним інженером господарства. На той час колгосп, кажуть, міцно стояв на ногах, хоча не був у числі найкращих. То був особливий період в історії Горбачів і держави в цілому.

За словами колишнього голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії Бориса Івановича Гори, сімдесяті–вісімдесяті роки можна назвати золотими для розвитку сільськогосподарського виробництва. Розбудовувались передові й відстаючі господарства. На осушених горбачівських землях збирали тисячі тонн зерна і цукрових буряків, на фермах утримували більше двох з половиною тисяч голів великої рогатої худоби і тисячу свиней.

У 1981 році вийшла постанова ЦК партії і уряду про соціально–економічну перебудову сіл. На її основі бюро обкому партії і облвиконком прийняли свою постанову від 28 вересня 1981 року, якою до кожного району доводилися завдання по спорудженню в селах житла, шкіл, дошкільних закладів, лікарень, клубів, магазинів, медпунктів, доріг з твердим покриттям і газопроводів, побутових пунктів і навіть бань. 

У колишнього керівника району Бориса Івановича Гори зберігся блокнот, куди він занотовував завдання з будівництва і хід виконання. Численні цифри тримав на папері і в голові, адже перший секретар обкому партії Микола Васильович Уманець міг у будь-яку хвилину викликати в Чернігів для звіту з виконання програми соціально–економічного розвитку району. 

Багато побудовано за ті роки і в Горбачах. Коли на зборах представник району Олексій Омелянович Білим повідомив, що до села будуватимуть асфальтівку, мало хто в це повірив. Як щось фантастичне сприйняли люди його повідомлення про перспективу відкриття до Горбачів регулярного автобусного рейсу. Згодом усе це збулося. У колгоспі розбудували тракторний стан, ферми, спорудили медпункт, декілька житлових будинків. Приступили до виконання Продовольчої програми, прийнятої партією в 1982 році.

Сільськогосподарська галузь великою мірою залежить від природних умов. Важко знайти рік, коли б природа не підносила сюрпризи для хліборобів. Наприклад, у 1981 році квітень був дуже холодний, а травень – дуже сухий. У 1983 році у березні на полях уже не було снігу і 13 числа розпочали польові роботи, а 21 березня вдарили морози, під льодяною кіркою почала пропадати озимина. Наступного року заморозки спостерігалися 12 червня, вони наробили багато лиха. У 1985 році з квітня і майже до середини червня не було дощів. У квітні 1990 року від снігових опадів у квітні загинула велика кількість молодняку великої рогатої худоби в Горбачах і Марківцях, а в травні цього року заливні дощі затопили поля, найбільше – в Горбачах.

Незважаючи на такі примхи природи, у вісімдесятих роках сільське господарство ще трималося і навіть розвивалося, а непоправної шкоди завдала йому невміла перебудова, яку затіяла Комуністична партія на чолі з Михайлом Горбачовим. З початку дев'яностих років колгоспи почали розвалюватися. Нова влада кинулася їх реорганізовувати, проводити приватизацію, але з цього нічого не вийшло. Утрималися на плаву лише міцні господарства з талановитими керівниками.

Іван Васильович Чередниченко залишив Горбачі, коли в господарстві помітний був спад виробництва, як і в цілому в Україні. Колгоспні справи він передав Павлу Віталійовичу Пустовойту, інженеру за фахом. Він зумів протягом шести років утримувати господарство в доброму стані, провів першу реорганізацію. Правління підготувало потрібну документацію для розпаювання землі і майна. Довести реорганізацію до повного завершення Пустовойт не встиг. У 1996 році Павла Віталійовича поманило більше господарство, що в Кобижчі, а в Горбачах обрали Миколу Миколайовича Лагіса, який до цього працював головним зоотехніком. За чотири роки його керівництва реорганізоване господарство повністю розвалилося. На цих руїнах народилося наше приватне підприємство “Агропрогрес”, засноване моїм чоловіком Іваном Івановичем Куровським. 

== Степові Хутори ==

Це друге [[Степові Хутори|село]], після Горбачів, де ми взяли в оренду велику кількість землі. Воно виникло в 1940 році внаслідок зселення степових хутірських господарств в один населений пункт. Розташоване село на широкій рівнині, що є складовою частиною Придніпровської низовинної рівнини. Ґрунти місцевості чорноземні. Добре виражені ознаки лісостепу. 

Навколишня місцевість заболочена. Відсутні ліси, річки і озера. До ХУ 11 століття тут не було ніяких поселень, великі простори відводилися для випасу худоби. Вони були також свідками великих битв, в тому числі між українськими козаками і шляхтичами. На західній околиці села є залишки двох стародавніх могил, насипаних козаками.

Першими оселилися в степу козацькі сім'ї з Носівки. У Х1Х столітті основна кількість землі належала великим землевласникам: графу Мусіну-Пушкіну, поміщикам Карабіновичу, Тарасовичу, Глуздовському, Нумеровському, Наливайку. Після скасування в 1861 році кріпосного права році поміщики відпустили частину своїх дворових, наділивши їх землею. Одержали довгоочікувану землю колишні кріпосні селяни. В результаті утворювалися нові хутори. До жовтневих подій 1917 року у степу було близько 200 хуторів, в яких проживало більше як 600 осіб. Останнім великим поштовхом у розвитку хутірського сільського господарства стала Столипінська реформа. Багато селян з навколишніх сіл взяли відруби і оселилися в степу. Найбільш ініціативні і працьовиті сім'ї стали заможними селянами, яких більшовики назвали куркулями. Відомі з них сім'ї Руденків, Федченків, Сябрів, Гребенюків. 

У 1895 році в найбільшому хуторі, який після жовтневого перевороту став центром сільради, розпочали будівництво церкви. Землю для забудови виділив поміщик Поповший, цеглою забезпечили Глуздовський і Ляшенко. Допомагали будувати всі прихожани. Якщо в навколишніх селах будували дерев'яні церкви, то в Сепових Хуторах спорудили з цегли і великих розмірів. Завершили будівництво в 1904 році, але відкрили не відразу. Розгорнулися революційні події. Найбільш агресивні бідні хуторяни вбили безневинну дочку поміщика Поповшого. Для розправи з місцевими бунтарями з Носівки прибув загін стражників. Протягом трьох днів велося розслідування цього дикого вбивства, але конкретних винуватців так і не встановили. Тоді стражники забрали із собою кожного десятого хуторянина. Через декілька днів сімох активних революціонерів стратили, а решту заручників відпустили додому. Звісно, в таких умовах було не до відкриття церкви. Царська влада наводила порядок після масових революційних безпорядків.

Освятили церкву в 1906 році. При ній відкрили трикласну школу для хутірської дітвори. Проте не всі батьки поспішали відправляти по науку своїх дітей. У ті роки бурхливо розвивалося сільське господарство, у селянських родинах на вагу золота були кожні руки, в тому числі дитячі. Крім цього, з найбільш віддалених хуторів далеко було добиратися до школи. Незважаючи на ці проблеми, церковна школа працювала, вона дала первинну освіту багатьом сільським дітям.

Жовтневі події 1917 року докотилися і до Степових Хуторів. Одним з ініціаторів заворушень селянської бідноти був колишній моряк Балтійського флоту Макар Галета. Йому допомагали Іван Сябер, Андрій Кондрашовський, Роман Веременко. Пізніше вони створили загін, який вів боротьбу проти німецьких і білогвардійських військ. Багато селян поклали свої голови в цій безглуздій боротьбі. Революційні більшовицькі активісти обіцяли їм золоті гори, а що вони насправді одержали, добре видно з наведених конкретних прикладів, взятих з реального життя тих трагічних років.

За переписом 1920 року в розкиданих Степових Хуторах проживало 2423 осіб, в тому числі 1383 чоловіки і 1540 жінок. Ретельно було проведено облік сімей, кількість у них робочих рук. Згідно з цим переписом радянська влада вперше провела перерозподіл земель. Сім'ї з двох–трьох душ виділяли 4,5 десятин, сім'я з п'яти душ одержувала шість, з дев'яти – дев'ять десятин. Далі – на кожну душу добавляли по 25 соток.

Новий перерозподіл землі провели в 1923 році. На одного працюючого виділили по 1,25 десятини. Для спільного обробітку цих наділів хуторяни створили комітет бідноти, який очолив Іван Роговий. Його заступником обрали Перта Кота. До комітету входили ще шість членів з числа незаможних селян. У ті роки комітети бідняків відігравали велику роль в житті селян. В окремих випадках, в тому числі на виборах, їм довіряли більше, ніж членам більшовицької партії. Активістів бідняцьких комітетів залучали до загонів червоної міліції, їх обирали до споживчих кооперацій, різних товариств. 

У наступні роки окремі хутори приєднали до інших сільських рад. У 1925 році Степові Хутори входили до Коломійцівської сільської ради Носівського району. В них налічувалося 168 дворів, в яких проживало 862 особи. Були Степові Хутори і в Горбачівській сільській раді. Вони об'єднували 88 дворів з населенням 510 осіб. На той час самостійні сільські ради утворювалися у населених пунктах, де проживало не менше однієї тисячі людей, але в окремих випадках допускалися винятки, при яких населення повинно складати не менше як 500 осіб.

20 січня 1927 року одинадцять невеличких населених пунктів Степових Хуторів взяли участь у перших масових виборах до місцевих рад. У розкиданих хуторах створили дві виборчі дільниці. Всього проживало тут 1526 осіб, в тому числі 791 виборець, з яких 50 – позбавлені виборчого права. У голосуванні взяли участь 405 виборців. Така активність виборців вважалася високою. У багатьох сусідніх населених пунктах у голосуванні брали участь менше половини виборців, але згідно з чинним на той час законодавством результати виборів зараховувалися.

У 1925 році відбувся останній перерозподіл землі, впорядковувались присадибні ділянки. Проте селяни не довго раділи своїй землі. З 1929 року розпочалася масова колективізація. Багато селянських господарств міцно стали на ноги, але сталінський режим нищівно їх підкосив.

У 1930 році в Степових Хуторах організували перший колгосп під назвою “Шлях селу”. Головою правління обрали Павла Степановича Наливайка. Господарство колгоспу розмістили в садибі розкуркуленого Руденка, працьовитого селянина. Через два роки район рекомендував нового голову правління – Григорія Івановича Сеника. Поміняли і назву колгоспу – тепер він називався “Ударник”.

У 1929-1930 роках у селі побудували приміщення семирічної школи на п'ять класних кімнат. Це була перша соціальна будівля післяреволюційного періоду на всю велику округу. Після закінчення семирічки перед сільськими дітьми відкривалися двері навчальних закладів вищого рівня. 

До 1939 року Степові Хутори жили за хутірною системою. Найбільший хутір укрупнився поступово. До нього переселялися молоді сім'ї, в яких були діти шкільного віку. Масове переселення хутірських господарств у один населений пункт відбулося в 1939 – 1940 роках. За вказівкою Сталіна повсюдно знищували хутори, які не вписувалися у колгоспну систему.

У вересні 1941 року село окупували фашистські загарбники. В ході їхнього наступу багато будівель було зруйновано. Пізніше назвали суму збитків – 60 тисяч карбованців. Ця цифра зазначена у відповідних офіційних документах. 

Окупанти з перших днів взялися за наведення своїх порядків. Замість колгоспних ланок і бригад створили десятихатки для обробітку землі. На потреби фронту забирали зерно, худобу, птицю. На полях не було жодного трактора, всі роботи виконували вручну, головною тягловою силою були коні й корови. Втім, окупаційні порядки в Степових Хуторах майже нічим не відрізнялися від встановлених окупантами порядків в інших населених пунктах. Кілька разів змінювали старосту. Протягом трьох місяців цю посаду обіймав колишній голова колгоспу Григорій Іванович Сеник. Після війни односельці по-різному оцінять його службу на окупаційну владу.

Село степове, але окремі його жителі знайшли дорогу до партизанів, які діяли в навколишніх лісах. У загоні “За Батьківщину” воювали Федір Супрун, Федір Мархай, вчителі Сергій Іванович Басистий і Борис Михайлович Богуславський. Після війни, в 1950–1960 роках Сергій Іванович працював директором початкової школи в сусідньому селі Горбачі Бобровицького району.

Більше чотирьохсот жителів села воювали на фронтах і в партизанських загонах Великої Вітчизняної війни, з них майже двісті загинули. Їхні імена висічено на гранітних плитах у центрі села, на їхню честь споруджений обеліск Слави.

Після війни на території Степових Хуторів відновили свою діяльність три колгоспи: імені Ворошилова, “Ударник” і “Більшовик”. Господарство під назвою “Ударник” очолив ще довоєнний голова Григорій Іванович Сеник, але не надовго. На початку листопада 1943 року він провів загальні збори колгоспників, на яких прийняли рішення про завершення збирання зернових до 21 листопада. За день до завершення цього терміну колгоспники збиралися на нові збори, які виявилися останніми для Сеника як керівника.

Протокол зборів від 20 листопада 1943 року засвідчує, що Григорію Івановичу довелося звітувати перед односельцями про свою діяльність в роки окупації і перші місяці після звільнення. Дві жінки заявили, що Сеник, працюючи старостою, ходив по хатах і відбирав у людей вузлики із зерном і навіть цибулею. У Ганни Козел відібрав корову.

Сеник пояснив, що старостою був лише три місяці, а потім його посадили до в'язниці. Корову відібрав і поставив на ферму, бо Ганна пригнала її з Козар, де брат–поліцай допоміг роздобути у нещасних людей.

Таке пояснення підтримали присутні на зборах, кілька авторитетних односельців виступили на захист Сеника щодо його окупаційної діяльності, але серйозні претензії були висловлені за двомісячну робот у звільненому колгоспі. Люди обурювалися, що безконтрольно розкрадалися цукрові буряки, погано організований обмолот зернових, низька дисципліна серед колгоспників, не налагоджено облік у коморі. Загальні збори звільнили Григорія Івановича Сеника з посади голови правління і обрали нового керівника – Федора Петровича Михайленка.

Наступні збори відбулися 2 грудня. На них називали ті самі недоліки, що й на попередніх зборах: не завершено обмолот, коні не зведено в одне приміщення, колгоспники погано ходять на роботу, не проводиться контрактація телят та інше. Тобто, новому голові не вдалося за перші дні переломити ситуацію на краще. Наталія Сеник і Кулина Вовкогон висловили згоду піти на курси трактористів. З'явилася надія, що незабаром на поля виїде техніка.

У перші післявоєнні роки у Степових Хуторах найкраще розвивався колгосп імені Ворошилова, який очолював Федір Артемович Тунік. Орали й сіяли в основному коровами. У переможному 1945 році вчасно зібрали зернові й цукрові буряки, підготували ферми до зимівлі. Про це говорили на звітних зборах 29 лютого 1946 року. Позитивно відгукнувся про діяльність правління колгоспу і його керівника представник райкому партії, але водночас заявив, що бюро райкому вимагає переобрати голову колгоспу. 

Таку пропозицію підтримали і окремі виступаючі. Голова ревкомісії Петро Кіт говорив про низьку дисципліну керівника господарства, що негативно впливає на інших працівників. Врожай зібрали, але майже нічого не видали колгоспникам на трудодень. Він запропонував оцінити роботу правління колгоспу незадовільно. Його підтримали Ганна Самойленко і Микола Галушка, але збори поставили Федору Артемовичу задовільну оцінку. Хоча це не врятувало його від звільнення. Новим головою колгоспу обрали Романа Костянтиновича Герасименка, який рішуче взявся за зміцнення дисципліни, запровадив щомісячні колгоспні збори. 

Селяни збиралися, щоб обговорити підготовку до сівби і роботу споживчого товариства, схвалити звернення ЦК ВКП(б) і договір на соціалістичне змагання між Носівським і Ніжинським районами. Цікавими були збори від 5 квітня 1946 року. На них затвердили розпорядок роботи. Для колгоспників робочий день розпочинався о шостій ранку і закінчувався о восьмій вечора. Для корів колгоспників початок роботи – сьома година ранку. За невиконання цього розпорядку передбачалося суворе стягнення. Голова сільської ради М.А.Грабовська запропонувала, що в разі невиходу колгоспників з коровами на роботу або невиконання денної норми відбирати в господарів корови і ставити їх на ферму до завершення посівної чи іншої польової кампанії. У голодні післявоєнні роки, коли майже нічого не платили за роботу, корова була головною годувальницею, особливо в сім'ї, де росли діти. Вилучення її з господарства навіть на декілька днів означало приречення дітей на голодну смерть. Але для більшовицьких активістів головним було виконання вказівок партії, навіть ціною людського життя. Мільйони людей знищили заради втілення в життя злочинних ідей психічно неврівноважених керівників партії і держави. 

Для колгоспу імені Воровського пам'ятним можна назвати 1948 рік, особливо щодо розвитку тваринництва. Поголів'я великої рогатої худоби, свиней і овець подвоїлося і становило відповідно 125, 42 і 43 голови. Якщо свиней і овець добавилося за рахунок одержання приплоду, то молодняк великої рогатої худоби забирали в колгоспників. Бо в колективному господарстві було лише три корови, за рік добавили ще одну.

У кінці 1949 року колгосп очолив Микола Степанович Мархай, а колишнього керівника Романа Костянтиновича Герасименка затвердили заступником. За три роки роботи він немало зробив для відбудови господарства. У 1949 році добилися підвищення врожайності. У рільничих ланках Катерини Кулініч і Ольги Мороз вона становила 20 центнерів. Перевиконали план розвитку тваринництва. Тобто, були підстави залишити Романа Костянтиновича на посаді голови колгоспу, але райком партії вимагав, щоб приходили нові керівні кадри. В окремих випадках це давало бажані результати. 

Відбувалася ротація і заступників голови колгоспу. Костянтин Романович недовго працював на цій посаді. Його замінив Сава Якович Сірик, якого згодом обрали головою сільської ради. На посаду заступника голови правління затвердили Миколу Товстуху. Майже відразу його направили на навчання, але після його закінчення він так і не піднявся вище посади заступника голови колгоспу. 

У 1950 році три колгоспи у Степових Хуторах об'єднали в один під назвою [[Колгосп імені Ворошилова|імені Ворошилова]]. Проте в об'єднаному господарстві не відразу справи пішли на краще. У 1951 році багато худоби загинуло, незадовільно проходила підготовка до жнив і сінозаготівлі. Райком партії ініціював заміну керівника. Головою колгоспу обрали Миколу Степановича Омельяненка.

Село поступово відроджувалось. Про високі здобутки в рослинництві яскраво свідчить той факт, що ланкова Анастасія Марківна Михайленко одержала найвищий орден в Радянському Союзі – орден Леніна. Ще одну трудівницю, Парасковію Семенівну Литвиненко, нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. У післявоєнні роки мало в якому колгоспі були такі орденоноски. Розвивалося село і в соціальному напрямку. Воєнне покоління дітей досягло дорослого віку, створювалися молоді сім'ї. У 1953 році семирічну школу реорганізували в середню. Ще через три роки відбувся перший випуск 29 учнів середньої школи.

Микола Степанович Омельяненко недовго головував, його замінив Володимир Кирилович Вовкогон. У лютому 1955 року заступником до нього прийшов Микола Іванович Товстуха, якому пророкували посаду голови колгоспу. На той час до Вовкогона колгоспники висували багато претензій. Він полюбляв перехилити зайву чарчину. На звітних зборах 6 лютого 1955 року його запитували, чому придбав легкову автомашину без погодження загальних зборів, за які кошти придбали мотоцикл, чому пропала вівсяна солома тощо. Колишній голова колгоспу Микола Степанович Мархай у своєму виступі зазначив, що урожайність зернових упала до восьми центнерів, коли планували одержати на круг по 19 центнерів. Цукрових буряків накопали менше ста центнерів з гектара. Надій на корову склав лише 817 літрів при плані 1300. 

На зборах називали й інші недоліки в роботі правління колгоспу, яке в кінцевому результаті одержало незадовільну оцінку. Секретар райкому партії Іван Цимбаліст запропонував обрати головою колгоспу Макара Степановича Тютюнника, який працював директором заготзерна. Але на зборах прозвучали пропозиції залишити на посаді голови правління Вовкогона. Висунули також ще одну кандидатуру – Товстуху, хоча сам він агітував за Тютюнника. Вирішили провести голосування по трьох кандидатах. Найбільше голосів (315) набрав Вовкогон. За Товстуху проголосувало 80 колгоспників, за Тютюнника – 43. Головою колгоспу залишився Володимир Кирилович, але не надовго. 24 липня 1955 року на загальних зборах знову порушили питання про переобрання голови правління. На той час обов'язки його виконував Микола Іванович Товстуха, а Вовкогон був усунутий від керівництва господарством. На зборах секретар райкому партії Цимбаліст наводив факти, коли у травні Вовкогон пиячив і не організував людей на проривку буряків. У результаті вони заросли бур'янами, на значній площі довелося їх пересівати. Партійний секретар наводив інші приклади безгосподарності. Колгоспники погодилися з ним. На посаду голови колгоспу керівник району запропонував Андрія Івановича Кулика, жителя Києва. 

У середині 50-х років партія направила з великих міст активних працівників для розбудови сільського господарства. Тоді в розпалі було запровадження хрущовських ідей, які важко сприймалися селянами. На допомогу їм партія прислала кілька тисяч своїх уповноважених з числа найбільш свідомих представників міської інтелігенції і робітничого класу. У Степові Хутори приїхав Андрій Іванович Кулик, якого і обрали головою колгоспу.

Усього три роки він очолював господарство, але встиг чимало зробити для села. Насамперед навів порядок на всіх виробничих підрозділах. Підвищив оплату на трудодень, а крадіжки суворо заборонив. Новий голова організував місцевих жителів на спорудження із саману приміщень для механічного млина і олійниці. З усієї округи з'їжджалися в Степові Хутори, щоб помолоти пшеницю на борошно високого ґатунку. Створив Андрій Іванович інші допоміжні промисли, що значно поліпшувало життєвий рівень.

З дешевих будівельних матеріалів зводили тваринницькі та інші виробничі приміщення. Комуніст Кулик чітко виконував постанову бюро Носівського райкому партії від 9 лютого 1955 року, якою заборонялося використовувати дерево для спорудження стін і рекомендувалося широко використовувати саман, глину, шлак та інші дешеві матеріали. Фундаменти повинні бути щебеневі або цегляні. З цегли викладали стовпи в приміщеннях. 

Застосування такої технології будівництва контролювали з району. Спеціальним рішенням райком партії і райвиконком зобов'язували колгоспи будувати напільні печі і пересувні траншеї для випалювання цегли. У трьох селах побудували міжколгоспні цегляні заводи. Організували в районі виробництво черепиці з цементу і піску.

У Степових Хуторах Андрій Іванович Кулик організував виконання програми будівництва. На другий рік його головування поміняли назву колгоспу - з імені Ворошилова на “Дружбу”. У наступні роки при нових керівниках вона вже не змінювалась.

Новий голова колгоспу відчував труднощі з виконанням програми партії на різке розширення посівних площ кукурудзи. Він відразу відчув, яка це затратна справа. Треба було закуповувати квадратно–гніздові тракторні і ручні саджалки, тракторні і ручні маркери. Багато клопотів було з тим квадратно–гніздовим способом посадки кукурудзи. У колгоспі не було належного сушильного обладнання. У звітах ставили високу цифру збору зерна кукурудзи, а насправді його мали значно менше. Для справного звіту обліковували зелені качани кукурудзи, які закладали у силосні ями і траншеї.

Така практика виконання кукурудзяної програми застосовувалася повсюдно. В результаті держава мала високу цифру збору зерна, а в магазинах збільшувалися черги за хлібом. Андрій Іванович відчував, до яких небажаних наслідків може призвести бездумне захоплення кукурудзою, але рішення партії треба було виконувати. Він находив шляхи пом'якшення ситуації. У 1956 році колгосп імені Ворошилова посіяв 490 гектарів цукрових буряків. Більша площа була лише в колгоспі імені Кірова – 510 гектарів. Під урожай 1956 року посіяли 910 гектарів озимини. Обидві культури вродили добре, що допомогло голові колгоспу добитися в районі зменшення плану посіву кукурудзи.

У перший рік головування Андрію Івановичу доводилося відповідати за чужі і свої промахи в роботі. Прокурор району Ткаченко виявив грубе порушення фінансової дисципліни головним бухгалтером колгоспу. Він протягом певного часу особисто одержував гроші в банку, коли для цього був касир, а також невчасно повертав їх у колгоспну касу. На час перевірки 500 карбованців взагалі не було повернуто. Новий голова не був причетний до цього порушення, але і він поніс відповідальність. 

У вересні 1955 року райвиконком прийняв рішення про незадовільну заготівлю кормів у колгоспі імені Ворошилова і суворо попередив головного зоотехніка Коршок і голову колгоспу Кулика. Останній попрацював на цій посаді менше двох місяців. Контролював усунення недоліків директор Носівської МТС Корольов. 

Велику увагу приділяв посланець із столиці роботі з людьми. Очевидці розповідали, що він по декілька разів на день навідувався до ланок у полі, до механізаторів. Особисто перевіряв, чи забезпечені люди водою, чи не ображають їх бригадири. Кулик був корінним жителем Києва, але швидко прижився в селі, глибоко вникнув у проблеми селян. Шкода, що через три роки його знову відкликали в місто. За словами місцевих жителів, він був чуйним і талановитим керівником.

На заміну Андрія Івановича райком партії прислав з Носівки нового керівника на прізвище Штепа. Колгоспники підтримали кандидатуру з району і обрали його головою колгоспу. Він теж, як і його попередник, протягом трьох років керував господарством. Але, як стверджують люди, нічого особливого для села не зробив.

Новим головою колгоспу став [[Нечес Михайло Миколайович|Михайло Миколайович Нечес]], теж рекомендований райкомом партії. Протягом перших трьох років селяни не відчували особливих перемін. Вони відбулися в селі, коли в господарство прийшли працювати молоді фахівці - агроном [[Матвійчик Дмитро Петрович|Дмитро Петрович Матвійчик]] і зоотехнік [[Рудь Микола Васильович|Микола Васильович Рудь]]. Останній очолив тваринницьку галузь, у перший рік роботи відродив свиноферму, запровадив матеріальний стимул для свинарок у вигляді додаткової оплати живими поросятами. Їх одержували тваринниці, які забезпечували повне збереження молодняку і високі прирости на відгодівлі. Ферма великої рогатої худоби теж стала однією з кращих у районі. Особливо відзначалися степовохутірські доярки. У 1969 році талановитого фахівця і організатора виробництва райком партії забрав на вищу керівну роботу. Протягом трьох років Микола Васильович очолював колгосп у Софіївці, а потім повернувся у Степові Хутори, щоб продовжити почату добру справу щодо розвитку тваринництва, а також інших галузей виробництва. У 1973 році Рудя обрали головою колгоспу. За роки його відсутності в колгоспі “Дружба” погіршилися справи в тваринництві. По виробництву молока і надоях його на корову господарство посідало середню сходинку в районному зведенні.

Новий звернув на цю галузь особливу увагу. 7 лютого 1974 року районна газета опублікувала соціалістичні зобов'язання колгоспу “Дружба”. Намічені в них виробничі рубежі вважалися одними з кращих у Носівському районі. У м'ясовиробництві перевагу віддавали свинарству. Зобов'язувалися одержати за рік в середньому 1,8 опороса, або по 16 – 18 поросят на основну свиноматку. Продуктивність корів намітили підвищити на 20 відсотків. Ці та інші зобов'язання у тваринництві успішно виконали. 

У рослинництві колгосп продовжував тримати рівень вищий, ніж в середньому по району. У 1974 році добилися ще вищих успіхів. Особливо наростили урожайність картоплі. Цю культуру відсунули були на задній план. З приходом у колгосп Миколи Васильовича під картоплю внесли по 50 тонн гною на кожен гектар. Завезли якісний посівний матеріал перспективних сортів. Зібрали осінню по 160 центнерів бульб з гектара, що значно більше, ніж у попередньому році. 

Протягом десяти років Микола Васильович беззмінно обирався на цю посаду. Він забезпечив найбільший розвиток господарства і села. Перша його новобудова – двоповерхове приміщення середньої школи. Потім були інші, в тому числі й житлові будинки. У 1983 році талановитого керівника призначили начальником районного управління сільського господарства. У Степові Хутори на його заміну прийшов Григорій Іванович Руднік, який теж майже десять років керував “Дружбою”.

На той час велика увага приділялася соціалістичному змаганню між колгоспами, в тому числі з Бобровицького району. Господарство із Степових Хуторів змагалося з колгоспом “Перемога” свого району і колгоспом ”Победа” сусіднього району. На тлі суперників “Дружба” вигляділа краще. Так, у 1984 році виробили 370 центнерів молока з розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь, тоді як суперники відповідно 311 і 301 центнер. Випередження забезпечувалося вищою продуктивністю корів і більшим поголів'ям. Але найбільший відрив у змаганні показували буряківники. У цьому ж році вони зібрали по 367 центнерів солодких коренів з гектара, що на 120 – 135 центнерів більше, ніж у “Перемозі” і “Победе”. У Степових Хуторах краще вміли вирощувати картоплю, мали інші вищі показники. На тлі району колгосп “Дружба” не значився у передовиках. План продажу молока в 1984 році було виконано лише на 85 відсотків, а м'яса – на 70. Допустили значне зниження продуктивності худоби. По денних надоях молока на корову господарство займало останні місця у районному зведенні.

Справи в тваринництві неодноразово розглядалися на засіданні правління колгоспу. Шостого лютого 1985 року районна газета опублікувала звіт про засідання бюро економічного аналізу колгоспу “Дружба” під заголовком “Заради галочки”. Неважко здогадатися, що автор публікації під критичним кутом розглядав те засідання, де намагалися з'ясувати причини відставання у тваринництві. Говорили відверто, але ефективність від тієї розмови зводилася до нуля.

Зоотехнік [[Клименко Галина Михайлівна|Галина Михайлівна Клименко]] зазначала, що на фермі не ведеться племінна робота, не оновлюється якісним молодняком дійне стадо. Завідувач фермою Петро Михайлович Сидорко скаржився на низьку трудову дисципліну тваринників і невчасне видалення гною з приміщень. Головний зоотехнік Пономаренко і ветеринарний фельдшер Стеценко обмінялися претензіями. 

Бюро економічного аналізу рекомендувало правлінню колгоспу притягнути до відповідальності головного зоотехніка, ветеринарного фельдшера і механіка по трудомістких процесах. На перший погляд, проведено дієве засідання, але яка від нього користь? Протягом наступного року господарство продовжувало пасти задніх у районі по тваринництву. Особливо низькою була продуктивність корів. Лише на свинофермі добивалися певних успіхів, бо там трудилися сумлінні свинарки. Серед них виділялася Надія Миколаївна Калюжна. Про її високі досягнення неодноразово розповідала районна газета. Молоду свинарку прийняли були в члени КПРС. Майже через 20 років відтоді у Степових Хуторах почало господарювати наше підприємство “Агропрогрес”, дирекція якого доручила Надії Миколаївні відновлювати свиноферму. 

Знамениті сталінські слова про те, що кадри вирішують все, яскраво підтверджуються і на прикладах колгоспу “Дружба”. Свого часу прийшов у відстале господарство завзятий головний зоотехнік [[Рудь Микола Васильович|Микола Васильович Рудь]] і підняв галузь на високий рівень, особливо свинарство. Без нього тваринництво почало занепадати, але на свинофермі залишилися досвідчені, старанні трудівниці. Вони вміло забезпечували високі показники навіть при загальному погіршенні стану справ у колгоспі. 

Ще один приклад. У середині 80-х років колгосп “Дружба” відставала у зерновиробництві. Господарство піддавалося критиці з боку керівництва району. На колгоспних зборах говорили про низьку культуру землеробства, недостатню кількість мінеральних і органічних добрив. Разом з тим по вирощуванню цукрових буряків колгосп гримів на увесь район. У Степових Хуторах був особливий колектив механізаторів, який уміло займався цією культурою. Очолював його прославлений буряківник, кавалер найвищих нагород колишнього СРСР - орденів Леніна, Жовтневої Революції і “Знак пошани” Віктор Антонович Скрипиць. Його високо цінували не лише в районі, а й в області, обирали членом обкому партії. У ті роки так вшановували лише справжніх трудівників. Віктор Антонович через районну газету заявив, що очолюваний ним колектив механізаторів забезпечить 450-центнерний урожай цукрових буряків. Високе зобов'язання було виконано.

На звітні колгоспні збори в 1986 році приїздила перший секретар Носівського райкому партії Віра Григорівна Сотниченко. У своєму виступі вона зазначила, що в колгоспі помітні деякі зрушення, у порівнянні з попереднім роком, однак для господарства, яке не так давно вважалося одним з найкращих у районі, цього недостатньо. Керівниця району вказала на зниження рентабельності виробництва, невиконання державних планів по продажу рослинницької і тваринницької продукції, непорядки на тракторному стані, згортання житлового будівництва. Згідно з програмою соціально-економічного розвитку району у Степових Хуторах треба було щороку будувати п'ять – сім квартир, а в 1985 році жодної не побудували. 

У наступні роки в тваринництві поступово нарощували обсяги виробництва, по денних надоях молока на корову колгосп “Дружба” час від часу піднімався на перші місця у районному зведенні, а в питаннях будівництва картина майже не змінювалася. Недаремно на зборах партійно–радянського активу в грудні 1987 року пролунала критика на адресу голови правління Рудника за невиконання програми будівництва і погану організацію ремонту техніки.

На щастя, в Степових Хуторах жило немало міцних господарів, які самотужки зводили житло для себе і своїх дітей. Одну таку сім'ю хочу назвати. Михайло Іванович Падун працював водієм, а потім, коли здоров'я погіршилося, став листоношею. Його дружина, Ганна Павлівна, трудилася у рільничій ланці. Вони виростили двох синів – Івана і Павла, які обрали батьківську стежину, вивчилися на шоферів і пішли працювати в рідний колгосп. Одружилися в своєму селі і з допомогою батьків звели окремі оселі. Прикро говорити, але один з них трагічно загинув. 

У господарстві склалося декілька трудових династій, вони становили кістяк трудового колективу, а от правління колгоспу недостатню увагу приділяло підтримці молодих сімей, організації дозвілля молоді. Про це відверто написано в статті секретаря парткому колгоспу Н.Авраменко, опублікованій у районній газеті від 7 лютого 1989 року. Автор посилається на критичний виступ молодого члена партії Надії Калюжної на комсомольських зборах. Передова свинарка розкритикувала правління колгоспу, партком і комсомольську організацію за роботу з молоддю. Для молодих сімей не будували житло, їм доводилось розраховувати лише на себе і своїх батьків. У селі був клуб, але художня самодіяльність не працювала, до свят з концертами виступали в основному учні місцевої школи. 

Така самокритика секретаря парторганізації на сторінках газети викликана була хвилею демократичних перемін, які беруть початок від оголошеної Горбачовим перебудови. У 1989 році могутній Радянський Союз вперше провів вибори народних депутатів на альтернативній основі. У бюлетені внесли прізвища двох кандидатів у депутати, чого раніше ніколи не було. Носівський район входив до Ніжинського виборчого округу. В депутати балотувалися ланковий буряківників з Ніжинського району Олександр Іванович Калініченко і директор школи з Ніжина Світлана Василівна Смирнова. Інші райони, які входили до Ніжинського округу, своїх кандидатів не висували, бо їм не надходила відповідна вказівка зверху. Перші альтернативні вибори були суворо регламентовані партійними і радянськими органами. А от критика на сторінках газет і в ефірі набувала справжньої свободи. Хоча не всі керівники сприймали це належним чином. 

Правління колгоспу “Дружба” було за що критикувати. Тваринництво знову почало занепадати. Одного дня на ферму приїхала рейдова бригада у складі працівників районного управління сільського господарства і районної газети. Голова колгоспу Григорій Іванович Руднік дуже обурився, не хотів давати пояснення, але небажані гості швидко виявили цілий ряд недоліків: раціон не збалансований, коровам не вистачало навіть звичайної соломи, у годівницях відсутня сіль, контроль за доїнням формальний тощо. Матеріали рейдової бригади опублікували в районній газеті. Керівник господарства гнівно вибухнув від такої критики. Потім його поведінку розглядали на засіданні бюро райкому партії. За непартійне реагування на виступи газети, затискування критики, неконкретну роботу щодо усунення виявлених недоліків у зимівлі худоби бюро райкому партії оголосило сувору догану із занесенням до облікової картки члену партії, голові колгоспу “Дружба” Г.І.Рудніку. За необ'єктивну оцінку становища суворо вказали секретарю парткому Н.І.Авраменко.

Чи зробив відповідні висновки Григорій Іванович? Очевидці розповідали, що після партійної догани він почав краще ставитися до людей, належним чином реагував на критику, але справи в господарстві поліпшувалися дуже повільно. Недостатньо велась підготовка до газифікації села. Колись передовий колгосп ходив у середняках, а з окремих позицій скочувався ще нижче. Помітних успіхів добивалися лише на бурякових полях. Згодом призупинився спад у виробництві молока, а 1990 рік став навіть рекордним: у порівнянні з показником попереднього року на 20 відсотків збільшили продаж молока, а його виробництво на 100 гектарів угідь сягнуло 405 центнерів. Більше не було за всю історію колективного господарства.

Широкого розвитку набувало тваринництво у приватному секторі. Перебудова вимела з магазинів усі продукти. Селяни харчувалися в основному з власних господарств. Рештки продукції здавали кооперативним заготівельникам, накопичували свої заощадження, які потім повністю знецінилися.

Тим часом Україна готувалася до перших виборів у республіканську Верховну Раду на альтернативній основі. По Носівському виборчому округу висунули п'ять кандидатів у депутати, в тому числі ланкового механізованої ланки буряківників колгоспу “Дружба” Віктора Антоновича Скрипця. Решта кандидатів - з керівного складу: голова Носівського райвиконкому Віктор Андрійович Приходько, перший секретар Бобровицького райкому партії Борис Іванович Гора, директор Ніжинського лісгоспу Григорій Миколайович Берізка і голова колгоспу імені Леніна Бобровицького району Микола Трохимович Зубець. Незадовго до дня виборів механізатор вирішив не заважати керівникам у боротьбі за депутатський мандат і зняв свою кандидатуру. Депутатом Верховної Ради, яка в 1991 році проголосила незалежність України, був обраний голова Носівського райвиконкому Віктор Андрійович Приходько. 

Колгосп “Дружба” продовжував здавати свої позиції. Назріла потреба у заміні керівника. На початку пам'ятних дев'яностих років господарство в Степових Хуторах очолив молодий керівник Сергій Петрович Горбатенко, досвідчений фахівець сільськогосподарського виробництва. На його керівну долю випали тяжкі роки випробування. 

Як відомо, в 1991 році у могутній імперії – СРСР була спроба державного перевороту, що призвело до розвалу могутнього Союзу. Бурхливо розвивалися події і в Носівці. Відбулась революція місцевого значення. Головним організатором і натхненником її став колишній секретар райкому партії Микола Сергійович Єфименко. На останньому пленумі райкому партії його не обрали в члени бюро, отже він не став і секретарем райкому. Микола Сергійович очолив опозицію, яка різко виступила проти існуючих порядків у районі і державі. На вулиці в Носівці вийшли сотні людей з вимогами про звільнення з посади першого секретаря райкому партії і голови райвиконкому.

У цій боротьбі колишнього секретаря райкому Єфименка підтримала колишня завідувачка ідеологічним відділом райкому Людмила Василівна Кізенко. Поведінку обох цих опозиціонерів розглядав пленум райкому партії, який відбувся 15 травня 1991 року. Було порушене питання про виведення їх з членів райкому партії.

Проте вжиття таких заходів не призупинило, а ще більше розбурхало революційно налаштованих носівчан. Після одного місяця і п'яти днів після вказаного пленуму райкому партії відбувся новий, позачерговий пленум. Він звільнив Віру Григорівну Сотниченко від обов'язків першого секретаря райкому партії. Невдовзі відбулася сесія районної ради, на якій склав свої повноваження голова райвиконкому Віктор Андрійович Приходько.

Обидва керівники свого часу багато зробили для розбудови району. Віра Григорівна, будучи членом ЦК КПУ, успішно вирішувала питання газифікації, будівництва, зміцнення матеріальної бази колгоспів і промислових підприємств. У цьому плані помітно відставали сусідні райони. Але ці заслуги не врятували Віру Григорівну, коли чаша людського терпіння від її методів керівництва була переповнена. Свою роль зіграла тут і загальнодержавна несприятлива ситуація. Люди вийшли на вулицю. З цим не міг не рахуватися обком партії. Для заспокоєння людей він приніс у жертву першого секретаря райкому партії. 

Головна вимога носівської революції була виконана. Головою райвиконкому депутати обрали Олександра Івановича Комара, який працював заступником голови райвиконкому. На цю посаду балотувався і головний опозиціонер Микола Сергійович Єфименко, але його підтримали лише 9 депутатів, а 38 проголосували проти.

Дещо складнішою виявилась процедура обрання першого секретаря райкому партії. Претендувало декілька кандидатур. Після їх висування пленум зробив перерву на кілька днів, члени райкому змогли обговорити організаційне питання у партійних організаціях. Наскільки об'єктивним було те обговорення можна судити за результатами остаточного голосування. Секретарем райкому партії обрали висуванця обкому партії Анатолія Петровича Ридзеля, який до цього працював консультантом в обкомі партії. Видно, спрацювала підказка зверху. Анатолій Петрович увійшов в історію Носівщини як останній секретар районного комітету КПРС. Після невдалої спроби державного перевороту більшовицька партія була усунута від влади і заборонена. На її руїнах утворилися Компартії незалежних держав – колишніх союзних республік.

На тлі цих бурхливих подій всесоюзного і місцевого характеру намагався призупинити подальше руйнування сільськогосподарського виробництва у Степових Хуторах молодий керівник Сергій Петрович Горбатенко. За перші два роки роботи він добився помітних зрушень у рослинництві, особливо у вирощуванні буряків. Їх знову почали сіяти на великих площах – понад 300 гектарів, що було найбільше в районі.

Протягом дев'яти років Сергій Петрович керував колгоспом “Дружба”, провів реорганізацію і розпаювання господарства. Колишній колгосп набув статусу агрофірми – поширеної форми господарювання в Носівському районі. При Горбатеньку господарство входило в п'ятірку кращих в районі, потім дещо здало свої позиції. У 2000 році на загальних зборах обрали нового керівника – Миколу Григоровича Ващенка, який до цього працював головним інженером. Сергій Петрович очолив агрономічну службу районного управління сільського господарства.

Люди розповідали, що в Миколи Григоровича було велике бажання очолити агрофірму “Дружба”. Горбатенко добровільно поступився своїм керівним місцем. Цю керівну заміну підтримали в селі, але чи пішла вона на користь господарству? У 2001 році в Степових Хуторах не зорали і не засіяли 400 гектарів землі. Заборгованість перед банком “Аваль” сягнула за 500 тисяч гривень. Стільки ж заборгували іншим кредиторам. Працівникам за виконану роботу не виплатили 67 тисяч гривень, 35 тонн цукру, декілька десятків тонн зерна. Рівень середньомісячної зарплати був одним з найнижчих у районі. Наприклад, у головного бухгалтера посадовий оклад становив 107 гривень. Що вже говорити про рядових трудівників.

У 2001 році на круг зібрали по 19 центнерів зернових, 28 – кукурудзи і 184 – цукрових буряків на площі 250 гектарів. Нагадаю, що навіть у важкі післявоєнні роки урожайність цукристих була вищою і площа більшою. У тваринництві залишилося близько 600 голів великої рогатої худоби і 136 свиней, коли раніше тут утримували тисячні поголів'я тварин.

Анатолій Григорович Красносільський, який тоді працював головою Носівської райдержадміністрації, бачив, що колись міцне господарство розвалюється на очах. Він звернувся до Івана Іванович Куровського за допомогою. У березні 2003 року в кабінеті керівника району відбулася зустріч мого чоловіка з директором агрофірми “Дружба” Миколою Григоровичем Ващенком і головним бухгалтером Тетяною Миколаївною Сеник. Вони погодилися на співпрацю, але в агрофірмі було 64 засновники, які мали вирішувати долю господарства. 

Перед зборами засновників Іван Іванович поїхав оглядати господарство. Поля йому сподобалися, з техніки дещо збереглося. Тобто, становище було краще, ніж колись у Горбачах. Усе майно взяли на облік, не допустили його розкрадання. За цим контролювали місцеві фахівці. Видно було, що вони бажають працювати при новому господарі.

На зборах засновників не виникали суперечності, а от на загальних зборах колишній директор агрофірми Ващенко заявив про вихід з колективного господарства із своїми земельними і майновими паями. До нього приєдналися ще дві сім'ї родичів, але вони згодом віддали свої паї “Агропрогресу.” Решта людей із самого початку погодилися працювати з нашим підприємством. Таким чином, створений у Горбачах в 2000 році “Агропрогрес” більш ніж вдвічі розширив свої володіння. 

Уже в перший рік нашого господарювання на землях Степових Хуторів майже вдвічі зросла урожайність зернових і цукрових буряків, селяни одержали небувалу до того часу зарплату і оплату на паї. Відразу ж почали вирішувати соціальні питання. Село на очах оживало. На роботу в Степові Хутори приїхали два агрономи з Бобровиці і зоотехнік з Кобижчі. Попросилися на роботу декілька молодих механізаторів і водіїв. Колишня занепала агрофірма “Дружба” запрацювала по-новому. Але в Носівському районі були й інші села, які потребували негайної допомоги. Одне з них – Калинівка, сусіднє моїй рідній Коломійцівці. Селяни обох сіл тривалий час перебували в одному колгоспі, їх об'єднує спільна сільська рада. Після роз'єднання колгоспу калинівцям не пощастило, їхнє господарство повністю розвалилося. Керівництво району запропонувало Івану Івановичу взяти це село під опіку.

Значне розширення володінь вимагало великих додаткових капіталовкладень, ускладнювалося керування господарством, угіддя якого сягнули до семи тисяч гектарів. Проте мій чоловік усе зважив і погодився працювати на Калинівських землях, заодно піднімати соціальну сферу села і добробут його мешканців. У Калинівки цікава історія, на якій зупинюся детально.

== Калинівка ==

Село виникло на початку ХІХ століття. Деякі перекази старожилів дають більш точну дату – 1801 рік. Його назву пов'язують з поміщиком Калиною, який проживав тут з початку заселення. До наших днів дійшли свідчення, що він був добрим господарем, а ще мав вісім доньок–красунь. Вони вміли гарно вдягатися, часто їздили з батьком на ярмарок у Макіївку, куди приїздили торгувати купці з великої округи. Поміщик не скупився на гарний одяг для дочок. Окреме вбрання замовляв з Києва і навіть Петербурга. Одного разу він купив для них однакове червоне намисто. На свята дівчата любили вдягати українське національне вбрання: вишиті сорочки, дорогі корсети і широкі спідниці. Коли вони прикрасили себе ще й червоним намистом і вийшли на вулицю, селяни не могли від них очей відірвати. По селу рухався живий калиновий гай. Розповідають, що цей випадок відіграв свою роль у назві села. А ще у селі і на його околицях росло багато кущів калини. Можливо, це теж стало поштовхом до такої назви, яка ніколи не змінювалася.

Пану Калині належав основний масив навколишніх земель. У невеликих хуторах проживали вільні господарі Падуни, Вовки, Сірикови, Сяброви та інші. Пан допомагав їм господарювати, у жнива запрошував до себе на роботу, за що непогано платив. У Калинівці і навколишніх хуторах люди не бідували.

Неподалік від села є урочище Гукове. Колись там був хутір прикажчика пана Калини на прізвище Гук. Він мав власний великий випас для худоби. Ранньою весною його велика сім'я закуповувала в селян телят, овець, молодих коней, яких потім випасали на своїй землі до пізньої осені. Відгодовану худобу в кінці року продавали, за що мали непогані прибутки. 

До наших днів дійшли назви інших урочищ: Падунів, Сірикових, Вовків. Вони пішли від прізвищ селян, які там оселялися і розвивали хутірські господарства. Згодом ці родини переселилися у великі населені пункти, але односельці пам'ятають, де колись була земля міцних господарів. У жодному офіційному документі не знайдеш назви тих урочищ, а людська пам'ять їх зберігає, передає з покоління в покоління.

Багато переказів дійшло до наших днів стосовно організації натурального господарства. Селяни із своїх земельних наділів не лише харчувалися, а й одягалися. У ті роки дуже поширеним був полотняний одяг. Кожен господар вирощував коноплі. Їх потім збирали, сушили на сонці, мочили у копанках, знову сушили, після чого терли на дерев'яній терниці. Всю роботу виконували в основному жінки. Вони ж потім пряли пряжу з конопель, ткали полотно, вибілювали його і шили білизну та інший одяг. Для святкового одягу полотно фарбували або вишивали. З фарбованої пряжі ткали рушники, покривала, скатерки та інші необхідні для домашнього ужитку речі. Верхній теплий одяг теж виготовляли в домашніх умовах. Для цього використовували вичинені овечі шкіри. Майже в кожному господарстві були вівці.

Хутір Калинівка в кінці ХІХ століття був невеликим населеним пунктом, але мав впливових опікунів. Вони потурбувалися, щоб у 1893 році казна виділила кошти на будівництво школи. Варто зазначити, що на той час земства і губернії лише в окремих, найбільших селах і містечках фінансували подібне будівництво. По Калинівці розглядалося питання разом з фінансуванням спорудження училища у великому містечку Лосинівка. Навіть волосний центр Макіївка не міг претендувати на таку увагу з боку казни. Калинівка тоді була підпорядкована цій волості.

Школу побудували практично за один рік. Вона складалася з однієї класної кімнати, квартири для учителя і кухні. Клас відокремлювався від житлового блоку широким коридором з двома виходами на рундук. На добудову школи Чернігівська губернська управа виділяла позичку в сумі 300 царських рублів. На той час у селі проживало близько півтисячі людей.

Після Столипінської реформи Калинівка почала швидко розростатися. У 1907 році бере початок забудова нової вулиці, яку назвали Курячим планом. За переказами старожилів, одним з перших тут поселився Михайло Костянтинович Набок. У нього був син Григорій, який ходив до Калинівської земської школи, де викладали читання, письмо, арифметику, закон божий, малювання, початкові відомості з географії, історії, природознавства, фізики та гігієни. Дівчат додатково навчали рукоділля. Одного разу вчитель Іван Васильович Вовк загадав учням намалювати малюнок на улюблену тему. Діти малювали квіти, дерева, хатини, а Гриша дуже гарно намалював курку. Увесь клас разом з учителем замилувався цим малюнком, а його автора відтоді прозвали Куричкою.

Григорій виріс, одружився, біля батька звів свою оселю. Крім хисту до малювання, він умів майстерно будувати за власними проектами. Односельці часто зверталися до нього за допомогою. Майстер-самородок намалював проект цілої вулиці, або як тоді говорили, спланував вулицю, на якій власноруч звів не одну хату для сусідів. Так і виникла назва “Курячий план”. 

У 1914 році на цій вулиці в родині Пилипа та Ксенії Вихор народився первісток, якого назвали Степаном. Потім народилися ще чотири сини–соколи, але найбільше прославив свій рід і рідне село найстарший - Степан. Він став генералом Радянської Армії.

На долю сільського хлопчика випало багато важких випробувань. Дитинство і юність промайнули у важкій праці. Найстарший серед братів, він був для них нянькою, порадником і захисником, а для батьків – найкращим помічником. Вони рано підмітили у нього хватку до роботи і всілякої житейської мудрості. Йому не потрібно було довго пояснювати , як краще виконати те чи інше завдання. Степанко все схоплював з півслова. Уже в ранньому дитинстві в нього проявилася сильна воля і настирливість.

Після закінчення місцевої трикласної школи кмітливий хлопчина не мав змоги далі навчатися. У батьків було велике господарство: декілька десятин землі, двоє коней, три корови, чимала отара овець, багато різної птиці. Уся сім'я працювала з ранку до ночі. Найвідповідальніша робота діставалася, звісно, найстаршому сину. Проте і повсякденні сільські клопоти не притупили у здібного хлопця жадоби до знань. Він пішов навчатися у вечірню школу, яка була організована у сусідньому селі Рівчаку.

Сім'я Вихрів без особливого захоплення зустріла колективізацію, але й опору не чинила. У селі з'явилися перші трактори, якими відразу ж зацікавився Степан і став одним з перших трактористів. Найстарший син у сімнадцять років став головним годувальником у сім'ї. Адже від великого домашнього господарства після колективізації майже нічого не залишилося.

Проте не судилося Степану Вихору бути хліборобом. Він обрав військову справу: закінчив артилерійське училище і Московську військову академію. Мужньо воював на фронті, звільняв Чернігівщину. У вересні 1943 року навідався до матері, побував на місці розстрілу батька. Після війни обіймав різні посади, в тому числі командувача ракетними військами. Був військовим радником у В'єтнамі, коли ця країна воювала зі США. Помер генерал-лейтенант Степан Пилипович Вихор 5 січня 2002 року в Москві, де і похований. Два роки не дожив до свого 90-річчя.

На фронтах воювали ще три сини Пилипа та Ксенії Вихор. Олександр був військовим ветеринаром, дослужився до полковника. Останнє місце служби – Чернігів. У нього доживала останні свої дні мати Ксенія. Іван з неба на літаку громив фашистів і загинув смертю хоробрих. Після звільнення Калинівки від окупантів пішов на фронт Анатолій. Він повернувся живим, але з підірваним здоров'ям, тому рано пішов з життя. Згодом, уже після війни, обрав військову справу Василь, служив у Москві.

Такі соколи виросли у Калинівці на Курячому плані. І це лише з однієї сім'ї! На жаль, їхній батько, Пилип Мусійович Вихор, рано пішов з життя, його розстріляли фашисти. Як написала 9 травня 2003 року до районної газети “Носівські вісті” завідувачка Калинівською бібліотекою Віра Глушко, всю еліту села було відправлено до Ніжинської в'язниці, а наступного ранку їх поставили на краю викопаної ями і розстріляли. На околиці Ніжина є братська могила, в якій поховані калинівці: Вихор Пилип Мусійович, Мурашко Прокіп Тимофійович, Вихор Павло Федорович, Набок Антон Васильович, Мурашко Олександра Андріївна, Легецька Тетяна Миколаївна, Довжок Микола Тимофійович, Новик Мусій Іванович, Гладун Іван Олександрович, Новик Михайло Андрійович, Новик Микола Андрійович.

За словами автора публікації в районній газеті “Носівські вісті” Віри Глушко, калинівських активістів видав фашистам місцевий староста Набок Василь Григорович. Він склав список, за яким і відбулися арешти, а потім розстріли. Під його керівництвом 16 юнаків і дівчат примусово відправили на рабську працю до Німеччини. Староста родом теж з Калинівки. У сім'ї, як кажуть, не без виродка. 

На думку старожила Калинівки Василя Антоновича Карабця, староста Василь Набок таким способом мстив односельцям, які брали участь у розкуркуленні його господарства. Самого господаря нікуди із села не висилали, але майно забрали, бо довго не хотів вступати до колгоспу. Коли став старостою в окупантів, то у списки для арешту вніс навіть тих односельців, котрі колись виконували завдання правління колгоспу по спилюванню дерев на городі розкуркуленого чи перевезенню майна до колгоспної комори. Староста склав такий довгий список, що німецький комендант здивувався і скоротив його до 12 осіб.

Інший старожил Іван Павлович Мурашко звинувачує у репресіях проти односельців дружину старости Євдокію. З наближенням фронту вони обоє зникли з Калинівки. Згодом їх випадково виявила одна молода жінка з Калинівки. У роки війни за вказівкою старости її відправили до Німеччини на каторжну працю. Там вона познайомилась з юнаком, котрий був родом з Вінницької області. Після війни вони одружилися і оселилися в селі, де проживала родина чоловіка. Там молода жінка і зустріла випадково свого земляка–ката. Його заарештували і засудили на 25 років. Додому Василь Набок не повернувся. У Коломійцівку приїздили його сини, розпитували в колишніх односельців про злодіяння батька. Коли той служив фашистам, старший син Євгеній воював на фронті і гадки не мав, що діялось у рідному селі. Війна поставила батька і сина по обидві сторони барикади. 

В основному ж село гордиться своїми гідними синами і дочками. Майже 170 їх боролися проти окупантів в роки страшної Другої світової війни, з них 96 загинули смертю хоробрих. Більше як 50 калинівців нагороджено орденами і медалями. 

Я не стану детально розповідати про роки становлення радянської влади, колективізації, фашистської окупації, післявоєнної відбудови у Калинівці. Ці сторінки історії дуже схожі на ті, що в Коломійцівці, Горбачах і Степових Хуторах. Але на окремих випадках зупинюся, бо вони трапилися лише в цьому селі. 

У Калинівці легше, ніж у сусідніх селах, пережили голодовку 1933 року. За підрахунками старожилів від голоду померло лише семеро людей. Багатьох односельців врятував від голодної смерті перший голова колгоспу Іван Антонович Новик. Він по-чесному організовував колективне господарство. Перше приміщення – конюшню побудував на своєму городі, а усуспільнену землю до найменшого клаптика засіяв. У голодний рік разом з комірником Іваном Прокоповичем Набоком організував у селі випікання хліба. П'ять господинь у своїх печах випікали великі буханці, які потім здавали у колгоспну комору, а звідти хліб роздавали колгоспникам, в першу чергу сім'ям з дітьми. Щоденно працювала колгоспна кухня, в якій підгодовували всіх працюючих. Як Іван Антонович “викручувався” перед районним керівництвом, відомо лише йому та Всевишньому. Головне – він врятував село від голодної смерті. 

З кожним роком все менше залишається в живих очевидців тих страшних подій, але в Калинівці і молодше покоління знає про той невидний подвиг голови колгоспу і його помічників. Пам'ять про добру справу ніколи не вмре, її передають з покоління в покоління. В офіційних документах цей випадок ніде не зафіксований, хоча він має набагато більшу значущість, ніж певний трудовий рекорд, за який дають державні нагороди.

На тлі такого благородного вчинку зовсім інакший вигляд мають дії більшовицьких активістів Якова Івановича Приходька, Єфросинії Андріївни Вихор і Олександри Андріївни Набок. У селі їх прозвали “красною мітлою”. За словами старожила Івана Павловича Мурашка і його дружини Ганни Макарівни, ця трійка багато горя принесла в сім'ї односельців. Вишукували останнє зерно, за найменшу провину віддавали людей під суд. Ганна Макарівна пам'ятає, як у її батьків з черені вигребли останню жменю жита, на якому лежали малі діти. Побували активісти і в батьківській хаті Івана Павловича, але один з тієї трійки, Яків Іванович Приходько, проявив людяність: залишив дітям вузол гречки. Він у багатьох господарствах так вчиняв, особливо коли його помічниці кудись відлучалися.

Проте масових репресій у Калинівці, як розповідали очевидці, не було. Тут теж чимала заслуга голови колгоспу Івана Антоновича Новика. Він не дозволяв активістам вести себе дуже розперезано, хоча при цьому ризикував власним життям. 

У 1937 році першими постраждали вчителі місцевої школи Бондаренко і Вовк. Невідомо за чиїм доносом їх забрали і вони вже ніколи не повернулися в село. Серед колгоспників ворогів народу не виявляли. Судили лише за п'ять колосків, знайдених у полі, або за в'язку соломи з колгоспної скирти. 

У післявоєнні роки Калинівці поталанило. На початку 50-х років колгосп імені Калініна очолив місцевий житель Микола Григорович Новик. Він протягом 21 року головував у рідному господарстві, встановив своєрідний рекорд тривалості перебування на посаді голови правління. Під його керівництвом відродилося після війни і розбудувалося господарство. Майже все село перебудувалося. Виросла ціла вулиця колгоспного житла. Микола Григорович був шанованою людиною в Калинівці і районі. У сільській бібліотеці є рукописні записи окремих сторінок історії села. Там зазначено, що в 1963 році в місцевій неповній середній школі навчалося 197 учнів, сільський дитячий садок відвідували більше як 40 дітей. Колгосп допомагав цим дитячим закладам. 

У селі на той час проживало 512 жінок і 316 чоловіків. Демографічна ситуація, як видно, не досить приємна. Втрати чоловічого населення на війні не компенсовано і через 60 років після неї. Багато важкої праці було перекладено на жіночі руки. 

На початку 70-х років минулого століття пройшла хвиля укрупнення колгоспів. Не обминула вона Калинівку і Коломійцівку. На базі двох колгоспів створили один. Очолив його коломійцівський молодий голова Павло Іванович Наливайко. Протягом 17 років існувало об'єднане господарство. До 1986 року його очолював Павло Іванович, потім головою обрали Григорія Миколайовича Довгопола. Обидва талановиті керівники, багато зробили для розвитку господарства і сіл. Однак, центральна садиба була в Коломійцівці, відповідно там більше будувалося і газифікувалося. Це викликало певні незадоволення калинівців. У 1993 році об'єднаний колгосп роз'єднався.

У моєму рідному селі краще керували господарством, а в Калинівці воно поступово занепадало. Протягом п'яти років головував Володимир Прокопович Мурашко. Він провів реорганізацію і розпаювання колгоспу, на його базі створив нову форму господарювання, але це не врятувало від занепаду виробництва. Справи гіршали з кожним днем. Значно знизилась трудова дисципліна. На зборах за підсумками роботи в 1998 році керівником реформованого господарства обрали Анатолія Олексійовича Стрільця. Покерував він аж ... три дні, але й за цей час встиг дещо зробити. Колишня завідувачка фермою Віра Олександрівна Глушко розповідала, як новий керівник організував вичищання гною вручну з тваринницьких приміщень.

Анатолій Олексійович тривалий час працював ветеринарним лікарем на Рівчак-Степанівській дільниці, з першого дня на посаді керівника він не міг змиритися з тим, що у корівниках і телятниках гною назбиралося під вікна. На диво, люди дружно вийшли на ферми наводити порядок. Цю проблему Анатолій Олексійович вирішив швидко, але безліч інших налякали його.

На той час у Калинівці існувало фермерське господарство Володимира Сергійовича Бородія. Він обробляв 50 гектарів землі, мав для цього потрібний набір техніки, в тому числі власний зерновий комбайн. На тлі напіврозваленого колишнього колгоспу фермер виглядів краще. Тому й пішла до нього делегація від загальних зборів з проханням, щоб узяв велике господарство під своє крило.

Володимир Сергійович погодився. Його фермерське господарство розрослося в декілька разів, відповідно і проблем додалося. Власну техніку він направив на розпайоване запущене поле, у виробництво вклав свої кошти. Але цих матеріальних і фінансових ресурсів виявилося замало, щоб підняти на ноги відстале господарство. Протягом 1998 року у Калинівці не вплачували зарплати. Люди працювали, як у післявоєнних колгоспах, за голі трудодні. Цей рік не увійшов їм у трудовий стаж.

Для підтримання ферми Бородій віддав з власного господарства кормові буряки і зерно. Худобу врятували від масової загибелі, але насилу перезимували. В лютому почали виганяти виснажених корів і телят на суху траву. Добре, що погода сприяла. Але належної продуктивності від таких тварин не можна було добитися. Надої молока і приріст м'яса впали до рівня перших післявоєнних років.

Невеликі гроші за роботу почали одержувати калинівці в 1999 році, але в цілому господарство продовжувало занепадати. В районі зрозуміли, що фермер не підніме його на ноги, тому запропонували Калинівці увійти в нове виробниче об'єднання “Росава–Агро”, яке створилося на базі п'яти сіл Носівського району.

Різні чутки ходили про цього інвестора: одні захоплювалися ним, а інші доводили, що “Росава” - банкрут. Проте районне керівництво покладало на це підприємство великі сподівання. На посаду директора об'єднаного господарства рекомендували високого посадовця районного рівня – Івана Івановича Пугача, який працював заступником голови райдержадміністрації і одночасно начальником районного управління сільського господарства.

Досвідчений керівник щиро повірив інвестору, охоче поміняв районний кабінет на колгоспну контору. З першого дня активно включився в роботу, сподіваючись найближчим часом відродити підопічні села. І дещо було зроблено: майже всю землю засіяли. Високих врожаїв не добилися, але зерна намолотили достатньо для продажу і на паї селянам видали. Правда, з самого початку засновники “Росави–Агро” заявили , що в Калинівці не всі земельні паї візьмуть в оренду. Майже півтори сотні власників земельних сертифікатів знайшли орендарів за межами свого села. В тому числі 80 паїв забрав наш “Агропрогрес”. 

Невтішна картина була з тваринництвом. Спочатку затіяли концентрацію певного виду худоби на одній якійсь дільниці. Наприклад. Корови звезли в Пустотіно, свині – в Рівчак–Степанівну, де була центральна садиба новоствореного об'єднаного господарства. Люди з певною недовірою поставилися до такого перегрупування, але ще сподівалися на поліпшення. Керівники доводили, що лише при такій організації тваринницької галузі можна добитися певних успіхів.

Останні сподівання розвіялися, коли з сконцентрованих ферм худобу почали вивозити в невідомому напрямку. Зникли 100 корів, які фермер Бородій зберіг, хоча була спокуса пустити під ніж. Це зробили нові господарі. Знищили вони і свиноферму. Калинівське господарство повністю розвалилося. Останній його керівник Іван Іванович Пугач повернувся в Носівку на колишню свою посаду начальника управління сільського господарства. Він став непотрібним для засновників “Росави–Агро”. Вони зробили свою недобру справу в Калинівці і подалися шукати інших орендодавців, у яких ще залишилося щось, що можна продати. А Носівська райдержадміністрація звернулася до Івана Івановича Куровського, щоб врятував село з такою прекрасною назвою. З 2003 року він опікується Калинівкою.

== Дарує людям добро ==

Мій чоловік побував у багатьох країнах світу, побачив умови життя їхніх людей, в тому числі простих трудівників. Кожного разу, коли повертається із закордонного відрядження, обов'язково згадує наших селян, які трудяться від зорі до зорі, а одержують за свою працю в здебільшого мізерні гроші. І це на землях, які вважаються найкращими у світі!

Іван Іванович із своєї посади не може змінити все на краще у великій державі, але він вирішив показати, що при правильному підході до села можна створити для селян цивілізовані умови життя. 

Почав з найголовнішого: у віддаленому селі Горбачі розорав і засіяв запущену землю, а в старенькій школі виконав євроремонт. Треба було бачити, як засяяли надією очі в місцевих селян. Вони розуміли, що коли інвестор розпочинає свою діяльність з оновлення школи, то він приходить у село надовго.

Колишній директор Горбачівської школи, кавалер двох орденів Слава та інших високих бойових нагород Василь Іванович Філь навіть заплакав з радості, коли побачив відремонтовану школу і довідався про те, що наше підприємство “Агропрогрес” бере її на додаткове утримання. У селі запрацював дитячий садок. Діток небагато, але вони доглянуті, нагодовані, зігріті ласкою. Для порівняння скажу, що в сусідньому великому селі Кобижча, де півтори сотні дошкільнят, на той час не було дитячого садка.

Наступний крок – регулярна найвища в районі зарплати і оплата за земельні і майнові паї. Коли в перший рік господарювання на горбачівських землях Іван Іванович розпорядився видати селянам на паї по 600 гривень грошима, по 500 кілограмів зерна і по 100 кілограмів цукру, мало хто повірив, що таке справді відбудеться. Спочатку навіть не поспішали одержувати, бо перед цим їм видавали всього по чотири мішки зерна сумнівної якості

У Горбачах нічого дивного не відбулося, селяни одержали те, що вони повинні були одержувати. У наступні роки підприємство “Агропрогрес” нарощувало оплату за земельні і майнові паї. Якщо по Україні в середньому виплачували в межах півтора відсотка від вартості земельного паю, то наше господарство за чотири роки довело оплату до п'яти відсотків. З кожним роком зростає зарплата, середній її рівень сягає до однієї тисячі гривень. За 2003 – 2004 роки в село повернулося більше десяти корінних жителів із сім'ями, які свого часу виїхали з Горбачів шукати кращого місця роботи і проживання. 

Запам'яталася мені розмова з чоловіком, коли він приїхав додому з перших підсумкових зборів, які проходили в Горбачах на початку 2003 року. Він був радісно схвильований і вражений. “Заходжу у переповнений клуб, і тут люди піднімаються з місць і починають мені аплодувати, - розповідав Іван Іванович. – Але ж я нічого особливого для них ще не зробив. Віддав те, що їм належить, і то ще не сповна”.

Ота зустріч під оплески засвідчила вдячну повагу до мого чоловіка, а з іншого боку – показала, в якому гнітючому становищі опинилися селяни. Вони готові руки цілувати тому, хто їх не обманув і віддав їм належне. 

У Горбачах живуть прекрасні люди, дуже чуйні і вдячні за добро. Напевно, доля не балувала їх тим добром. Тому кожен наступний крок Івана Івановича на поліпшення життєвого рівня людей сприймається ними як небесний дар. Навіть звичайний ремонт старенького клубу став подією в селі. Ще більше здивувалися, коли в той клуб завезли новеньку музичну апаратуру і запросили на роботу фахівця з райцентру. Підприємство “Агропрогрес” встановило йому солідну зарплату і забезпечило житлом.

У селі проживають люди в основному похилого віку, їм потрібне відповідне медичне обслуговування, але його не було. Зверталися за допомогою в сусіднє село Кобижчу або в райцентр. Тепер у Горбачах є якісно відремонтована і обладнана сучасною апаратурою амбулаторія сімейного лікаря. Медична допомога надається безкоштовно, в тому числі ліками. Для приїжджого лікаря побудували будинок, встановили солідну доплату до його мізерного посадового окладу.

У Горбачах ніколи не було своєї церкви. На зборах громадян у 2005 році Іван Іванович пообіцяв побудувати приміщення святого храму. Відразу ж замовили проект, а невдовзі розпочали будівництво. 

У цьому теж немає нічого особливого, так повинно бути в кожному селі, але таке піклування поки - що не стало нормою, тому й викликає приємне здивування людей. У декого виникає запитання: навіщо все це Куровському? Знедоленим, часто обманутим селянам важко повірити в те, що стороння людина хоче зробити їхнє життя кращим.

Крок за кроком мій чоловік доводив свою благородну місію в Горбачах. Спочатку фантастичною здавалася його обіцянка газифікувати село і заасфальтувати всі вулиці. Про таке люди навіть не мріяли, але воно збулося. У рекордний строк, протягом п'яти місяців, до села проклали газопровід, розвели його по вулицях і підвели до будинків. За це люди не заплатили й копійки, тоді як у багатьох інших селах складаються грошима навіть на підвідний газопровід. Допомагало наше підприємство “Агропрогрес” на газифікацію індивідуальних будинків, якщо цього потребували їх господарі. В рахунок оплати за земельний чи майновий пай могли одержати необхідні матеріали або гроші.

На період газифікації села господарство прийняло на роботу, Василя Устиновича Ковтуна, який безпосередньо займався цим питанням. У лютому і березні 2003 року він організував відповідну підготовчу роботу, а в травні повним ходом розпочалося будівництво газопроводу до села і по вулицях. Протягом літа було виконано увесь комплекс робіт по підведенню газу до осель. Подібних темпів не знає жоден інший населений пункт у нашій окрузі.

На урочисту церемонію запалення факелу зібралося все село, понаїжджало багато гостей. Іван Іванович вирішив прикрасити цю подію. Він запросив у Горбачі столичних артистів: Івана Поповича, Аллу Кудлай, Михайла Поплавського з його великою концертною групою. Виступали відомі співаки на обладнаній сцені, не гіршій, ніж встановлюють на Майдані Незалежності в Києві. Звісно, такого концерту ніколи не було ні в Горбачах, ні в усьому Бобровицькому районі. Це святкове дійство відбулося 24 серпня 2003 року в День незалежності України. З того часу головне державне свято урочисто відзначається в усіх селах, де господарює наше підприємство “Агропрогрес”. 

Виконав Іван Іванович свою обіцянку щодо асфальтування вулиць. Броварське управління швидко і якісно побудувало по селу три кілометри дороги з твердим покриттям. У будівельному загоні працювало декілька водіїв, які свого часу розпочинали трудову біографію в будівельному тресті, де Іван Іванович був начальником дільниці і головним інженером.

Мій чоловік дуже чуйний до чужого горя. Він завжди готовий прийти людям на допомогу, бо вважає це необхідною нормою співжиття. Ветеран праці Олексій Пилипович Шаповал якось розповідав, як боязко йому було звертатися до Івана Івановича за допомогою. У домашньому господарстві від хвороби раптово загинула корова. За мізерну пенсію іншу не купиш. Сусіди порадили звернутися за допомогою до нового господаря Куровського. Чоловік довго вагався, але бажання мати в господарстві корівчину подолало нерішучість. На здивування пенсіонера мій чоловік відразу вирішив його проблему: виділив дві тисячі гривень і запропонував простий механізм повернення боргу – за рахунок земельних і майнових паїв. Пенсіонер без особливих труднощів протягом двох років розрахувався з боргом, а головне – має в своєму господарстві молоду корівчину.

Це було в перший рік нашого господарювання в Горбачах. Після кількох подібних випадків люди остаточно переконалися, що вони ніколи не будуть залишені один на один з бідою, бо в них є надійний благодійник.

Горбачі – перше село, де Іван Іванович почав створювати для людей гідне життя. Наступними були [[Степові Хутори]], де я колись закінчувала [[Степовохутірська середня школа|середню школу]] і одержала в ній свою першу велику нагороду – медаль за успіхи в навчанні. У перший же рік приходу в село “[[Агропрогрес]]у” приміщення школи невпізнанно змінилося. Більше як 300 тисяч гривень вклали в капітальний ремонт школи, а ще завезли нові меблі, обладнали сучасний комп'ютерний клас, відремонтували старе допоміжне приміщення, де почали працювати дитячі гуртки художньої самодіяльності і спорту.

Друга першочергова проблема – організація належного медичного обслуговування. Її вирішили шляхом створення медичного і оздоровчого комплексу. У колись недобудованому приміщенні завершили будівельні роботи і обладнали лазню із сауною, зуболікувальний і протезний кабінет, фізкабінет. Для працівників підприємства “Агропрогрес” і власників земельних паїв, працівників соціальної сфери медичні послуги надаються безкоштовно, а бажаючі попаритися у сауні вносять цілком символічну плату. 

Далеко ще не в повному обсязі, але мешканці села уже доторкнулися до європейської цивілізації. А такого [[Степовохутірський будинок культури|будинку культури]], який побудував Іван Іванович у Степових Хуторах, напевно, важко відшукати у подібних населених пунктах багатої Європи.

До Степовохутірської сільської ради входять декілька невеличких сіл: Відрадне і Карабінівка. З допомогою “Агропрогресу” вони теж газифіковані, розбудовуються виробничі дільниці, створюються нові робочі місця, пенсіонери одержують матеріальну підтримку. Ще недавно ці села вважалися неперспективними і були приречені на вимирання. Згадаймо, вони виникли в кінці Х1Х століття шляхом переселення сюди жителів Лосинівки, Шатури, Даніно та інших сіл нині Ніжинського району. Місцевий поміщик запропонував їм по одній десятині землі. Згодом їхні володіння розширилися, до сміливих і працьовитих переселенців приєдналися сім'ї інших населених пунктів. Шкода було б, якби такі історичні поселення зникли з карти району.

Господарство придбало два автобуси, які обслуговують мешканців віддалених сіл: підвозять їх до центральної садибі, залізничної станції, на ринок у район. Люди відчули справжнє піклування про них, за що дякують Івану Івановичу і його команді, хоча вони нічого особливого не роблять, просто забезпечують селянам нормальні умови проживання.

У “Агропрогресі” є своя автомашина швидкої допомоги, недавно придбали пожежну автомашину. Спеціальний автотранспорт купили на прохання людей. Адже хвороба і пожежа потребують негайного втручання фахівців, інакше може трапитися непоправне лихо.

У рідній [[Коломійцівка|Коломійцівці]] переважна частина земельних паїв перебуває в оренді місцевої агрофірми “Нива”. Відповідно і турбота про людей повинна лягати на це господарство. Проте наше підприємство теж надає відчутну допомогу моєму селу: допомогли ремонтувати школу і газифікувати будинок культури, зробили освітлення вулиць. У найближчих планах – побудувати в рідному селі церкву. У важкому 1927 році мої предки зуміли відродити святий храм, відстояти його у безбожної влади. На цю добру справу тоді піднялося все село. Тепер турботи і фінансування покладаю в основному на себе і мого чоловіка Івана Івановича.

Розпочато спорудження святого храму і в Горбачах, де ніколи не було своєї церкви. Село в сучасному вигляді існує з 30-х років ХХ століття, коли в більшовицькій державі панував атеїзм. Недаремно ця влада розвалилася навіть без кровопролитної революції. Увесь цивілізований світ живе з божою вірою в душі, а в колишній нашій великій державі намагалися довести протилежне. Що з цього вийшло, ми всі побачили.

Колись у невеликому селі [[Мильники]], що неподалік від Коломійцівки, був свій [[колгосп імені Будьонного]]. Потім там залишилася лише бригада коломійцівського колгоспу, але й вона згодом розвалилася. Кілька десятків сімей залишилися відірваними цивілізації. Місцеві мешканці звернулися за допомогою до Івана Івановича, хоча значна частина земельних паїв залишалася за агрофірмою “Нива”. Незважаючи на цю обставину, підприємство “Агропрогрес” розпочало прокладення газопроводу до цього невеличкого села. За кілька місяців голубе паливо надійшло в будинки знедолених селян. Іван Іванович розпорядився також провести вуличне освітлення в Мильниках. Отже і це невеличке село поступово відроджується.

У День незалежності 2005 року Степові Хутори проводили свято села. Прибула на нього делегація з Мильників. І не лише, щоб подивитися, а й взяти активну участь. Самодіяльне театралізоване дійство влаштував невеличкий колектив жінок, який об'єднала [[Калюжна Парасковія|Парасковія Калюжна]], ветеран праці, колишня журналістка, відома в Носівському і Бобровицькому районах. За останні роки самодіяльні артисти цього віддаленого невеличкого села вперше виступили на сільській сцені. У селян з'явився привід весело святкувати: їхнє село відроджується.

На зборах громадян, здається, в Горбачах, мій чоловік заявив, що із зароблених на землі грошей він не візьме собі й копійки, поки не забезпечить у підопічних селах нормальне життя для всіх мешканців. Звісно, у такі слова знедоленим людям важко було повірити. Тепер вони вірять кожному слову Куровського, бо він їх жодного разу не обманув.

У виробництві зроблено неймовірний ривок. За перші чотири роки господарювання на горбачовських землях урожайність зернових зросла вчетверо і сягнула за 40 центнерів. Більше як у п'ять разів підвищили врожайність цукрових буряків. У 2004 році накопали і здали на переробні підприємства 52 тисячі тонн солодких коренів. Такого валу не пам'ятають ні в Носівському, ні в Бобровицькому районах. Та і по всій Чернігівській області, мабуть, немає подібних прикладів.

Із зернової групи перевага віддається пшениці, пивоварному ячменю і кукурудзі. Урожай останньої довели до 85 центнерів з гектара на площі 1200 гектарів. З продажем пшениці і кукурудзи існує проблема, а пивоварний ячмінь охоче забирає з нашого господарства київський завод “Оболонь”. 

Відроджується у підшефних селах тваринництво. За чотири перші роки поголів'я свиней збільшили в 15 разів і довели його до півтори тисячі. Утримується три сотні корів, хоча за нинішніми закупівельними цінами економічно не дуже вигідно тримати цих годувальниць. Таке становище мусить занепокоїти уряд держави. Адже поголів'я корів катастрофічно зменшується по всій Україні, а без них, як відомо, не буде молодняку великої рогатої худоби.

Починаючи з 2003 року, підприємство “Агропрогрес” одержує від виробничої діяльності мільйонні прибутки, які відразу ж вкладаються у розвиток сільськогосподарського виробництва і підшефних сіл. Лише в 2004 році закупили нової техніки, в основному вітчизняного виробництва, на два мільйони гривень. Це – трактори, автомашини, сівалки, плуги, культиватори. Зернові комбайни доводиться наймати. Вони дуже дорогі, особливо імпортні, які значно надійніші за вітчизняні. Якщо їх купувати, тоді довелося б скоротити соціальну програму, на що Іван Іванович ніколи не погодиться. На його думку, ще треба багато зробити для підвищення життєвого рівня селян, а потім черга дійде і до власних імпортних комбайнів. Крім того, у господарстві не вистачає висококваліфікованих механізаторів, яким можна доручити дорогу збиральну техніку. Ця проблема вирішується шляхом будівництва житла і залучення працівників з інших сіл і міст.

Велику увагу приділяє “Агропрогрес” питанням підготовки кадрів із шкільної парти. Учні шкіл у наших селах, думаю, відчувають, що в них є добрий благодійник. Вони одержали сучасне шкільне обладнання, в тому числі комп'ютери, нові меблі, забезпечені безкоштовним гарячим харчуванням, кожного літа їздять на відпочинок до моря, одержують подарунки на свято першого і останнього дзвоника. Бажаючим продовжувати навчання у спеціальних навчальних закладах наше підприємство забезпечує всі необхідні умови, в тому числі оплату за навчання.

Благодійна діяльність мого чоловіка не обмежується селами, де господарює “Агропрогрес”. Колишній голова Носівської райдержадміністрації [[Красносільський Анатолій Григорович|Анатолій Григорович Красносільський]] звернувся до Івана Івановича, щоб він допоміг реконструювати центральну площу Носівки. Більш як на 100 тисяч гривень він виділив місту будівельних матеріалів. Площа невпізнанно змінилася. 

Керівництво району розпочало добру справу: капітальний ремонт районної лікарні. На дитяче відділення складалися всім районом, а коли розпочали капітальний ремонт хірургічного відділення, відчули, що в районі резерви вичерпалися. Знову на допомогу прийшов Куровський, на цей раз фінансами. Завершувалися ремонтні роботи уже при новому голові райдержадміністрації Миколі Петровичу Андрієнку. Він продовжив добру справу свого попередника, і знову ж при допомозі Івана Івановича. На урочистому відкритті оновленого хірургічного відділення він пообіцяв перерахувати на ремонт операційної і реанімації 250 тисяч гривень, з них 100 тисяч надійшло відразу, що дало змогу вчасно приступити до ремонту даху, який протікав.

Виділив Іван Іванович кошти на ремонт приміщення [[Носівська школа–гімназія|Носівської школи – гімназії]]. З таким же проханням звернувся до нього керівник Бобровицької райдержадміністрації Валерій Миколайович Мозговий. Суму в 100 тисяч перераховано на реконструкцію старого приміщення Бобровицької гімназії.

Я назвала лише окремі випадки допомоги Носівському і Бобровицькому районам. Їх значно більше, ніж є насправді. Робить це мій чоловік від щирого серця і не заради якоїсь слави. Він не може не допомагати, якщо є така можливість. На його рахунку багато добрих справ. І він не втомився їх і далі творити, адже переконаний, що добро треба дарувати людям до останніх своїх днів. Добро вічне і лише воно може увіковічнити людину. 

[[Категорія:Коломійцівка]]
[[Категорія:Степові Хутори]]
[[Категорія:Книги]]