Редагування Сторінки історії Носівки

'''«Сторінки історії [[Носівка|Носівки]]»'''&nbsp;— серія із двох книг, що вийшли в 1997—2003 роках.

== Вихідні дані ==
# Сторінки історії Носівки: до 850-річчя першої літописної згадки про місто / [[Буняк Іван Якович|І. Буняк]], [[Буняк Анатолій Іванович|А. Буняк]], [[Комар Олександр Іванович|О. Комар]].&nbsp;— Київ: «Бібліотека українця», 1997.&nbsp;— 60 сторінок.
# [[Буняк Іван Якович|І.&nbsp;Я.&nbsp;Буняк]], [[Буняк Анатолій Іванович|А.&nbsp;І.&nbsp;Буняк]]. Сторінки історії Носівки. Частина друга.&nbsp;— Ніжин: Аспект, 2003.&nbsp;— 129 сторінок.

== Автори ==
Початково роботу над підготовкою книг проводив директор Носівської районної бібіліотеки [[Буняк Іван Якович|Іван Якович Буняк]]. Однак книги побачили світ завдяки його синові, вчителю історії Носівської середньої школи №&nbsp;1, згодом Носівської районної гімназії [[Буняк Анатолій Іванович|Анатолію Івановичу Буняку]]<ref>«Берегині за покликанням». / «Носівські вісті» №&nbsp;40(9161) <small>[http://arhizhkgnosadm.at.ua/blog/beregini_za_poklikannjam/2010-09-30-259 Посилання]</small></ref>.

== Частина перша ==
'''Анотація:'''

«Історія Носівки&nbsp;— це історія багатовікової боротьби за свободу і незалежність свого народу. Жителі Носівки разом з тим відстоювали своє право на вільне і забезпечене життя. В часи революційних потрясінь вони не стояли осторінь революційної боротьби, а брали в ній активну участь. Історія Носівки ще мало досліджена, в ній ще багато білих плям. Але наша праця підтверджує, що її минуле дуже багате цікавими подіями. Сподіваємось, що ентузіасти краєзнавства виявлять ще багато відомостей з її історії. Тим більше, що архівні матеріали дотепер майже не досліджувались…»

'''Вміст:'''

У книзі описані історичні події, що відбувалися на території Носівки з найдавніших часів і до початку XX століття.

Досліджено походження назви міста, події в часи загарбання українських земель польсько-литовською державою, участь носівчан у постанських війнах [[Павлюка повстання|Павлюк]]а і [[Острянин]]а, а згодом Хмельницького. Приведені цікаві факти про носівського старосту Адама Кисіля, наказного полковника, пізніше наказного гетьмана Лівобережжя [[Степан Пободайло|Степана Пободайла]]. Описане приведення носівчан під присягу на вірність Російській державі у 1654, зруйнування міста татарами і ляхами в 1662, матеріали перепису 1666 після приєднання до Росії.

Описані бунти носівських козаків у 1719 і 1735, зв'язок Носівки з [[Олексій Розумовський|Олексієм]] та [[Кирило Розумовський|Кирилом Розумовським]], поневолення носівчан царським канцлером [[Безбородько Олександр Андрійович|Олександром Безбородьком]], пізніше нащадками зятя його молодшого брата [[Безбородько Ілля Андрійович|Іллі Безбородька]]&nbsp;— [[Кушелєв-Безбородько Олександр Григорович|Олександра Кушелєва-Безбородька]], а згодом [[Мусіни-Пушкіни|Мусіних-Пушкіних]]. Приведені матеріали перепису 1835 року. Описане становище носівчан після відміни кріпосного права. Цікавим є поділ Носівки на курені, що зберігався аж до 1930-х. Приводяться відомості про агітацію серед носівчан різночинцями та народниками, револючійні події 1905—1907.

Містить 80 посилань на джерела.

== Частина друга ==
'''Анотація:'''

Друга частина книги «Сторінки історії Носівки» розкриває один з найтрагічніших періодів в історії України. Вона включає час громадянської війни, колективізації, голодомору, масових репресій і Другої світової війни. Всім хто цікавиться історією Носівки цього складного і жорстокого часу, варто прочитати цю книгу.

'''Вміст:'''

Книга містить три розділи:
# Носівка на початку XX століття (сторінки 3-40). Цей розділ уміщає також опис деяких подій XIX століття&nbsp;— вклад жителів Носівки у боротьбу з навалою Наполеона 1812, проводи домовини з тілом Тараса Шевченка в 1861, розвиток освіти.
# Носівка в період сталінського соціалізму (сторінки 41-69)
# Носівчани під час війни з нацистською Німеччиною (сторінки 70-129)
В книзі приведено 164 посилання на джерела.

== Носівка за часів українського козацтва ==

Зростання соціального і національного гніту українською народу призвело до посилення визвольних виступів проти польського поневолення. У Носівці особливо свавільно поводилися шляхтичі [[Чмиховський]], [[Пушковський]], [[Тишкевич]] та інші. Ті носівчани. які виконували військові повинності по обслуговуванню фортеці, не повинні були залучатися до кріпацької роботи на польських магнатів. Але ці магнати самовільно залучають їх до господарських робіт у поміщицьких маєтках. Розповідають про жорстоке свавілля шляхтича Пушковського, який неодноразово за носівських кріпаків вимінював собі породистих собак. Терпець селян урвався. Вони виступали проти визискувачів і поневолювачів. Носівчани брали активну участь у сєлянсько-козацькому повстанні Павлюка в 1637 р.

Основним джерелом вивчення ходу цього повстання і щоденник Сімеона Окольського — пастиря-капелана, який служив у польському війську. В цьому щоденнику — не лише загальний опис подій повстання. В ньому подано відомості і про участь у повстанні носівчан.

Наприклад, перед початком повстання Павлюк розсилає багато листів до державців адміністративних центрів із вимогою не чинити перешкод населенню при вступі в повстанське військо. Окольский наводить, як пам'ятний документ, текст листа Павлюка до носівського старости [[Адам Кисіль|Адама Кисіля]]. Ось цей текст: 
:«''Ясновельможий М. П. пан подкоморій черниговський. Свидетельствуя вам благорасположение нашего войска и готовность к услугам, пишу относительно товарищей войска Запорожского, проживающих в Девице имении В.М., чтобы они продавши свое имущество, как можно скорее прибыли к войску, чего им не возбраняйте, ибо ‘да отбывали службу Королю В.М., а между тем не вольны распоряжаться своим имуществом.''
:''Полагаю, что В.М. ни в чем не будете чинить им препятствий и не станете удерживать их, а я и войско готовы будем вознаградить за это. — Дан в Чигрине 6 ноября 1637 г. Карп Павлович Скидан, полковник войска Е.К.М. запорожского и целой Украины».''

Далі Окольський у своєму щоденнику записує: 
:''«Вследствие возмущения своих поданных Мурка и Носка п. Подкоморий черниговский, а п. староста остерский из-за Коростеня и Пирога (хотя богатые и предусмотрительные паны) принуждены были для спасения жизни оставить свои имения и уходить проселочными дорогами. Так же поступили и прочие паны, особенно Вишневецкие, ибо лучше лыковая жизнь, нежели шелковая смерть; но от такого хлопства не дождешься и шелковой смерти, а напротив лишь исполненной всяческого позора и тиранства».''

Так сказано про втечу від повстанців своїх повітів остерського старости Аксака та носівського [[Адам Кисіль|Адама Кисіля]].

Із тексту можна зробити висновок, що загони Мурка і Носка вже [[8 грудня]] [[1637]] р. брали участь у боях з військами польського гетьмана польного Потоцького. Як відомо, в цих боях загони Павлюка зазнали поразки. Керівників повстання було покарано. Але серед покараних не було ні Мурка, ні Носка.

У другій частині щоденника розповідається про повстання Острянина наступного 1638 р. Зокрема, говориться, що перед вирішальним боєм поляки захопили у повстанців «языка», який повідомив, що до повстанців підійшло підкріплення, серед начальників якого є і Мурко. Разом із повсталими підійшло і 500 «донцов». Напевно, за цей час Мурко з'їздив на Дон і привіз цю підмогу.

Але, як знаємо, і виступ Острянина було жорстоко придушено польсько-шляхетськими військами. Доля ватажків повстанців із Остра і Носівки нам невідома.

Ми вже зупинялися на соціальному гнобленні простого населення Носівки. Але треба зазначити, що польська шляхта поводилася так з усім українським народом і знущалася навіть з високопоставлених осіб українського походження. Так ставилася вона до шляхтича-українця — носівського старости Адама Кисіля. В [[1645]] р. Кисіль подав у Володимирський суд скаргу на польського полковника Душинського за те, що в час відсутності в Носівці його, старости Кисіля, жовніри Дущинського самовільно вдерлися до міста і чинили безчинства. Вони виламали міську браму і, забравшись до міста, зібрали на майдані носівчан і війта. Було наказано розквартирувати у місті жовнірів польської військової частини, утримувати їх і щоденно забезпечувати медом і пивом, купувати їм горілку у привезених із собою шинкарок. Жовніри чинять носівчанам різні кривди і шкоди. Як постояльці в квартирах, вони виганяють із будинків господарів, ‘каждый день бьют’. Крім встановлених податків і повинностей, вони примусили носівчан зібрати і сплатити їм одну тисячу талярів (на той час це була дуже велика сума). Селяни мусили продавати євреям свою худобу і цілком розорювалися.

Але кривди ці польські вояки чинили не лише рядовому населенню. Вони розграбили збіжжя старости дама Кисіля, який, як зазначено в позові, зібрав його для відправлення в свій родовий маєток. на Брацлавщину, на 400 підводах. Саме про відшкодування своїх збитків і турбувався староста, подаючи до суду скаргу на Душинського. Завдяки цьому позову ми тепер дізналися про поводження шляхти з простими людьми-носівчанами. А ці 400 підвід сільськогосподарського збіжжя здер з носівчан вже не поляк, а українець за походженням — Адам Кисіль, Та й хіба лише один раз на рік він вивозив до себе 400 підвід. Адже цей випадок зафіксовано саме в бездоріжжя (1 квітня). Тепер ми можемо лише здогадуватися, скільки таких валок добра відправлялося ним восени та взимку в хорошу санну дорогу.

Саме за труди носівських підлеглих він побудував у своїх Низкіничах і церкву, усипальницю і надгробок на свою могилу, який вважається шедевром українського мистецтва.

Польща весь час намагалася загарбати решту Чернігово-Сіверських земель. За Деулінським перемир'ям 1618 р. Ніжин відходить до Польщі. Внаслідок жорстокої колонізації українських земель кордони Речі Посполитої переміщуються далі на схід. Створюється Ніжинське староство. Тепер Носівка втрачає свое попереднє значеній як опорного порубіжного міста. На перший план висувається Ніжин. Ніжин наділяється багатьма привілеями, а в [[1625]] р. одержує право на самоврядування - Магдебурське право. З цього часу Носівка починає мати другорядне значення.

Наступ шляхти на схід супроводжувався і погромам українського православ'я. З 1596 р. Польща розпочинає введення унії і закриття православних церков. Ряд сіл Носівщини ([[Мрин]], [[Плоске]] та ін.) були віддані Чернігівському домініканському монастирю.

Незважаючи на поразку народних виступів у першій половині XVII ст., населення України і особливо нереєстрове козацтво не припиняють боротьби за свое визволення. Ця боротьба вилилася у визвольну війну всього народу під проводом Богдана Хмельницького. Вона почалася із повстання на Запорозькій Січі. [[1648]] р. повстанці розбили шляхетське військо під Жовтими Водами та Корсунем. Це послужило початком повстанням на Лівобережжі. Спочатку повстанці зайняли основні міста Полтавщини, а потім пішли на північ і у травні-червні зайняли Ніжин і Носівку.

Після того, як все Лівобережжя було звільнене від шляхти, Богдан Хмельницький ліквідує польсько-шляхетську адміністрацію і створює новий адміністративний поділ. За цим поділом країна ділилася на адміністративно-територіальні одиниці — полки, які в свою чергу складалися із сотень. На чолі сотні стояв сотник. У Носівці була створена Носівська сотня, яка належала до Ніжинського полку.

Після перемоги Богдана Хмельницького над поляками під Зборовим у 1649 р. згідно із Зборовським договором українцям було дозволено мати 40 тисяч козаків, які були занесені в Реєстр (вони звалися реєстровими). Зберігсь Реєстр всього війська Запорозького, де записані й козаки спільної на той час Носівської та Кобизької сотні (всього 99 козаків) на чолі з сотником Опанасом Єдутою. Склад сотні дуже цікавий, тому що більшість прізвищ козаки даної сотні є й зараз серед жителів Носівки. Ось і неповний перелік: Грицько Овдієико, Клим Вовченко (від прізвища Вовк), Пилип Дурицький, Олешко Баришовський. Фесько Самокишешсо, Петро Сабатенко, Яцько Товкаченко, Фесько Шелестенко, Грицько Кондратенко, Іван Ващенко, Лаврін Мартиненко, Яцько Муха, Іван Довгаленко, Грицько Радченко, Остап Наливайко, Федір Киян, Левко Товкач, Пархом Ус, Хведір Овад, Онанко Приходько, Федір Назаренко, Максим Харченко, Грицько Онищенко, Ярмола Радченко, Семен Кондратенко, Микита Малишенко, Іван Ядутенко, Лука Макаренко, Павел Романенко, Мисько Онищенко, Костя Ярошенко, Іван Мовчан, Роман Мищенко, Іван Катеринич, Левко Тищенко Савка Гришко, Савицький-Шульга, Ігнат Самойленко, Прицик Ємченко, Левош Кащенко, Іван Бутенко, Хвесько Бараненко, Засиль Хильченко, Демид Кобизчснко, Савка Лисий, Васько Дубовик, Левко Клюйвода, Лесько Іваненко Іван Чиж, Іван Ященко, Вакула Іллєнко, Іван Єсипенко Роман Жданснко, Іван Білодіденко, Адрій Басанець Іван Пилипенко, Костюк Брусиловець, Лесько Шияненко, Юрко Марченко, Назар Жданенко, Костя Коросташевич, Протас Сахненко, Степан Євхименко, Дашко Якубенко, Іван Савченко, Іван Третяк, Ісай Новиченко. Павел Ващенко…

Жителі Носівки з такими прізвищами можуть гордитися: їх предки були в козацькому війську. В походах і боях вони відстоювали свободу і незалежність українського народу, мають глибокі - коріння на носівській землі.

Зрозуміло, що цей реєстр був складений на початку визвольної війни. Цілком закономірно, що значна частина козаків сотні полягла в жорстоких боях із шляхтою у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького.

Ніжинському полку, у складі якого була Носівська сотня, доручалися й окремі воєнні операції. Так. наприклад, 1648 р., за завданням Хмельницького, полк здійснив так званий ‘похід під Кодак’. У результаті цієї операції після чотирьохмісячної облоги полк з боєм взяв Кодак — польську кам'яну фортецю на Дніпрі, побудовану за проектом французького інженера Боплана. Споруджена за останнім словом тогочасної техніки, вона не встояла перед нашими земляками, хоча і вважалася неприступною.

Ще однією яскравою сторінкою історії Носівки є участь у визвольній, війні носівчанина, одного із близьких сподвижників Богдана Хмельницького — чернігівського полковника, спочатку чернігівського старшого сотника, — тобто наказного полковника, пізніше наказного гетьмана Лівобережжя Степана Пободайла. Носівчани гордяться, що їх місто дало героя визвольної війни, який своєю хоробрістю і воєнним хистом прославив український народ. До цього часу про його діяльність було мало відомо і тим більше не було відомо, що він родом з носівської землі.

Народився [[Степан Пободайло]] на рубежі ХVI-ХVІІ ст.ст. в селянській родині містечка Носівки. Це був час, коли український народ розпочав боротьбу за свою незалежність. Косинський, Наливайко, Жмайло, Острянин, Гуня, Скидан і десятки інших ватажків намагались підняти народні козацькі повстання проти Речі Посполитої. Самі історичні мови сприяли вихованню в молоді XVII ст. почуття любові до рідної землі. Постійні війни з польською шляхтою та агресія з боку Кримського ханства примушували молоді хлопців учитись володіти зброєю. Ідеалом молоді був запорозький козак.

У 1630-х рр. у Носівку прибув новий шляхтич [[Адам Кисіль]]. Він походив з українського дворянського роду, мав вищу юридичну освіту. Польський король подарував йому Носівське староство за хоробрість у війні проти Московії. Староста забрав молодих сильних хлопців у загін драгунів. Степан також був зарахований до складу драгунів А. Кисіля. Цей військовий підрозділ супроводжував старосту в його поїздках по Речі Посполитій.

У [[1637]] р. трапилась подія, яка збудоражила Носівку. В цьому році в Носівському та Остерському староствах повстали козаки і селяни. Очолили повстання ватажки [[Носко]] і [[Мурко]]. Повстанський загін вигнав польську шляхту і рушив на південь, де взяв участь у повстанських війнах Павлюка й Острянина. Ровесники Пободайла піднялися на боротьбу за волю і православну віру. А він продовжував служити Адаму Кисілю. Адже носівський староста не був ворогом українського народу. Кисіль був православним українцем, певний час виконував обов'язки комісара реєстрового козацького війська, захищав православ'я в Сеймі. Він постійно говорив підлеглим, що потрібно відстоювати свої права виключно законними засобами. Але польська шляхта ніколи на закони не зважала. Про те, як у [[1645]] р. до Носівської фортеці вдерся польський полковник Душинський з жовнірами, ми розповідали вище. Поляки не довіряли Кисілю і вважали його зрадником. Тому Душинський поводився у володіннях Адама Кисіля дуже свавільно. І, можливо, саме тоді Степан Пободайло вирішив виступити проти ворогів свого народу.

Така нагода транилась через три роки. В 1648 р. почалась нова козацька війна, яка увійшла в історію під назвою Визвольної війни українського народу. Козаки вручили гетьманську булаву Богдану Хмельницьком. Новий гетьман розіслав козацькі загони по всій Україні. Прибув такий загін запорожців і на південь Чернігівщини міщани і селяни Носівки масово покозачились і влили військо Б. Хмельницького. В червні 1648 р. 15 тис: селян Лівобережної України об'єднались в козацькі загони; рушили визволяти міста. Один із польських шляхтич так описав дії козаків у Чернігові: «Захватив замок путем измены, перебили там казаки свыше 180 человек шляхты значительной. Некоторые шляхтичи имели при себе свыше 100 челядников. Урядников земских, ротмистров и борных солдат… перебили».

У 1648 р. розійшлись шляхи А. Кисіля і С. Пободайла. Кісіль став на бік Польщі. Пободайло перейшов до повстанців і показав себе досвідченим, сміливим козаком. Козацький ватажок М. Небаба відразу звернув увагу на хороброго носівчанина і доручив йому командувати основною Чернігівською сотнею. В реєстрі війська Запорозького за 1649 р. М. Небаба був записаний полковником Чернігівського полку, а С. Пободайло — сотником Чернігівської сотні.

У цьому році Б.Хмельницький доручив козакам Чернігівського полку обороняти північні кордони України.

Певний час литовський князь Я. Радзівілл не наважувався рушити на Україну. Але влітку 1649 р. він перейшов до активних воєнних дій і рушив на Київ. У червні Богдан Хмельницький призначив Пободайла наказним полковником Чернігівського полку і дав йому наказ іти на допомогу київському полковнику Кричевському. Протягом двох місяців (червень-липень), районі Чечерська, Річиці точилися запеклі бої. 21 липня 1649 р. відбулась вирішальна битва біля міста Лоєва. Дорогою ціною козакам вдалося зупинити наступ Радзівілла. Смертю хоробрих загинув полковник Кричевський. Литовське військо понесло настільки серйозні втрати, настільки було ослаблене битвою під Лоєвим, що Радзівілл відмовився від походу в Україну. Пободайло ж дав наказ козакам відступити. Наприкінці липня й Радзівілл відвів свое військо до Речиці. Кричевський та Пободайло унеможливили допомогу Яну II Казимиру з боку литовського князя, чим сприяли перемозі Б. Хмельницького у воєнній кампанії 1649 р.

У наступному році Чернігівський полк під командуванням Небаби і Пободайла брав участь у молдавському поході українських військ. Похід виявився успішним — козаки здобули декілька перемог. Молдавський господар Л у пул уклав союз із Україною.

1651 р. приніс Пободайлу багато прикрощів. Б. Хмельницький дав наказ чернігівцям нейтралізувати литовське військо і стримувати Радзівілла в Білорусії, куди були направлені невеликі загони козаків, в які вливались і місцеві жителі. Ці партизанські загони відволікали основні сили литовського князя. Вже наприкінці лютого до Чернігова підійшли майже всі сотні Чернігівського і Ніжинського полків. Ось як про це писав польський жовнір: ‘Чернігівці думають сильно боронитися, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшись у місті: ‘ставити поля’ не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечені, обережність велика, але в місті козаки не слідять: найбільше їх над Дніпром на перевозах і шляхах усяких’. Козаки сподівалися, що Радзівілл все ж таки не перейде кордон і буде дотримуватись нейтралітету. Однак литовські війська часто вдавалися до провокацій на покордонні. Так. гомельський гарнізон напав на містечко Яриловичі і вирізав усіх жителів. Це змусило Небабу і Пободайла покарати вбивць. 4 червня 1651 р. близько 8 тисяч козаків зробили вилазку проти литовського гарнізону в Гомелі. Пободайло особисто відправив козаків із Чернігова. Небаба пояснював цю акцію, як каральну експедицію за напад литовців на м. Яриловичі. Для того щоб заспокоїти Радзівілла, в його ставку 13 червня прибув С. Пободайло. Замісник Чернігівського полковника мав утримати литовського князя від походу на Україну. На жаль, переговори не дали бажаних результатів. Радзівілл наказав затримати козацьку місію на декілька тижнів у литовському таборі. А сам таємно рушив з військами на Сіверщину проти Небаби. Пободайло повернувся до Чернігова занадто пізно і не встиг попередити козаків про плани Радзівілла. Литовський князь несподівано напав на підрозділи Чернігівського та Ніжинського полків. 26 червня 1651 р. в запеклому бою біля с Ріпок козаки зазнали поразки. В цьому бою загинув і полковник М. Небаба. Ось-як ці події описав М. Грушевський: ‘Мірский без труда розгромив козацьку чоту, що стояла на переправі, і та, побігши, дала знати Небабі. що польський відділ не дуже великий перейшов Дніпро. Небаба, не підозрюючи, що Радзівілл сам буде там — бо ж іще не вернули посли від нього, і можна було думати, що він далі займає становище нейтральне: веде переговори, без ніякої обережності рушив з Чернігова і напав на полк Мірского. Непомічений ним Радзівілл тим часом переправлявся через Дніпро і, обійшовши його під час битви, вдарив збоку з своєю кіннотою. Небаба ‘неуважний полковник’, як його зве Самовидець, попав у таку сутичку, що з неї не вийшов. Оправдав своє прізвище: бився 6-ти руч, затятий в праву руку, боронився лівою і не піддавшись живим зарубаний був на місці.

Залишки козацьких загонів привів до Чурикова ніжинський полковник Сухиня. В цей час до Чернігова прибув звільнений з-під варти Пободайло. Відразу козаки Чернігова обрали його своїм полковником. С. Пободайло підтягнув до Чернігова свіжі сили і зміцнив оборону міста. Радзівілл після декількох невдалих спроб захопити Чернігів відвів свої війська до Любеча.

Тяжким був 1651 р. і для Богдана Хмельницького. Після зради татар і поразки під Берестечком він був змушений підписати принизливу Білоцерківську угоду. У січні—лютому 1652 р. на Чернігівщину вступила 16-тисячне польсько-шляхетське військо. Б. Хмельницький щоб не загострювати відносин з урядом Речі Посполитої наказав полковнику Пободайлу не чинити опору. Лише на території трьох козацьких полків, що ліквідовувалися (Чернігівському, Ніжинському та Прилуцькому), 100 тисяч козаків мали стати підданими польських панів.

Б. Хмельницький призначив чернігівського полковника наказним гетьманом Сівершини. С. Пободайло. незважаючи на нове призначення, поставився вкрай негативно до умов Білоцерківського договору. В одному з листів він поперджував шляхтичів, щоб вони не чинили ніяких образ козакам: ‘паны наезжают на местности своих подданых. но особо предупреждаю, чтобы козакам моему товариществу не было от вас ни малейших обид и притеснений’.

Адам Кисіль спробував відновити право власності на Носівське староство і послав туди урядовця Лугу. Козаки не побажали повертатись в підданство Польщі і піднялись на повстання. Слугу А. Кисіля було вбито в с. Кобижчі. За наказом Кисіля ніжинський полковник заарештував кількох повстанців. Жителі староства і козаки звернулися за допомогою до свого земляка наказного гетьмана Сіверщини. С Пободайло взяв заарештованих під свій захист. Він склав прохання на ім'я гетьмана і поїхав до Б. Хмельницького на Чигирин.

Такий перебіг подій не влаштовував Адама Кисіля. І він написав листа Богдану Хмельницькому з вимогою покарати повстанців і чернігівського полковника. Кисіль сподівався, що Хмельницький заарештує Пободайла і пошле каральні загони на Лівобережжя. Гетьман прислав Кисілю обнадійливе повідомлення. Про це київський воєвода (Адам Кисіль) поспішив поінформувати М. Погоцького: ‘Переважили мої заходи, скриті махінації Пободайла. котрі я доніс п. гетьманові Запорозькому, сьогодні повернув мій посланець з Чигирина. Пободайла за шию взято. За Дніпро суворі універсали розіслано... І зараз визначено чотири що головніші полки, аби були готові рушити з гетьманом на погамуванне бунтів.... М. Потоцький висловлювався ще агресивніше: ‘На Задніпров'ю насмілилися вбити слугу п. воєводи київського, але і ті розрухи вже втихомирилися і злочинці того вбивства, за наказом Хмельницького, одні під меч інші на шибеницю призначені. А головного привидцю того задніпрянського бунту Пободайла, що під Любечем був і тепер вислав посольство... взято до в'язниці, і нема надії, аби звідти живий мав вийти’.

Подібні плітки розповсюджували в Чигирині для того, щоб заспокоїти Польшу. Звичайно, гетьман війська Запорозького не збирався страчувати чернігівського полковника. Пободайло відбув з Чигирина з розпорядженням не загострювати обстановку на Лівобережжі. Наказний гетьман Задніпров'я не поспішав ліквідувати козацькі полки... Він лише дав наказ козакам не чинити опору тим шляхтичам, які поверталися в колишні володіння. До Седнєва повернувся урядник шляхтича Паца, до Мени прибув представник Кисіля, до Сосниці слуга шляхтича Пісочииського та ін.

Пободайло не складав нового реєстру і посилав реєстровців з Лівобережної України до Киїського воєводства, як того вимагали умови Білоцерківського договору. Одночасно Пободайло займався і господарськими питаннями. Він дбав про духовність підлеглих. Усі власні заощадження чернігівський полковник віддав на відбудову Троїцько-Іллінського монастиря, зруйнованого ще монголо-татарами. Він був однією з найпомітніших постатей Богданових полковників. Тому Б. Хмельницький призначив С. Пободайла наказним гетьманом усього Задніпров'я.

У 1653 р. Чернігівський полк ніс сторожову службу на півночі Лівобережної України. Пободайло забезпечував мирну працю селян і міщан.

== Після підписання договору про союз України з Росією  ==
=== XVII століття ===
Після підписання договору про союз України з Росією у війні проти Речі Посполитої Б. Хмельницький поновив воєнні дії. У 1654 р. він дав наказ [[Пободайло Степан Данилович|С. Пободайлу]] рушити на південь Білорусії. Загальне керівництво білоруським походом на цей раз здійснював наказний гетьман І. Золотаренко. Українська старшина, незважаючи на гнів російського керівництва, вводила у визволених містах і селах Білорусії козацькі звичаї та устрій.

Досить довго козаки здійснювали облогу Гомеля. Ось як про це писав Самовидець: 
:''И там заставши жолніров литовских немалую купу, Гомель осадил, под которым немалий час стоял, не могучи оных узяты… видячи жолнірове, же юже трудно отседітися, здали Гомель Золотаренкові, котрий, осадивши своими людми, потягнув под Бихов, городы приворачуючи собі.''

Взявши Гомель, Чернігівський та Ніжинський полки відійшли до Старого Бихова. С. Пободайло повів козаків на штурм добре укріпленої фортеці. Це була остання битва легендарного полковника. За свідченням очевидців Б. Хмельницький тяжко переживав втрату свого вірного соратника. Як і заповідав Пободайло — Троїцько-іллінський монастир став останнім прихистком для січеного кулями тіла чернігівського полковника.

Нащадки Степана Даниловича Пободайла теж були козацькою старшиною. Його син [[Пободайло Василь Степанович|Василь]] став сотником і за родинною легендою, був дуже бідний, і тому вже його сини отримали прізвище Бідні Василенки. Вони одержали від чернігівського полковника Лизогуба певні наділи і проживали в Сосницькому повіті. Виборні козаки Микита і Федір Бідні володіти одним із хуторів поблизу містечка Смілого, в якому було «хозяйственных хат 5».

Визвольна війна закінчилася перемогою повстанців. Її наслідком було підписання угоди, яка визначала перехід України під зверхність московського царя на правах широкої автономії. У січні [[1654]] р. присягу на вірність Російській державі склало і населення Носівщини. В Носівці її приймав російський стольник Михайло Дмитрів. Він приводив до присяги населення 16-ти сотенних міст Ніжинського полку.

За документом «Роспись перечневая из книг Нежинского полка» по приведенню під государеву руку «полковников и сотник он и всяких начальных людей и Козаков и мещан» значиться, що було приведено до присяги «в г. Носовке: 1 ч. сотник, 1 ч. писарь, 1 ч. есаул, 12 ч. атаманов, 242 ч. казаков, 1 ч. земський староста, 520 мещан. Всего 778 ч.». Такі ж записи збереглися і по «местечку Девицы Володькой» (334 чол.), «городу Козары» (165 чол.), «городу Мрину» (401 чол.).

Зберігся опис слідування посольства Бутурліна в Переяслав і повернення його в Москву. Шлях, яким поверталося посольство із Киева в Росію, пролягав і через Носівщину. Ось пункти слідування посольства: 20 січня — Київ, 21 — Бровари, Стара Басань. 22 — Бобровиця, Кобижча. 23 — Володькова Дівиця, Ніжин. Кожне місто зустрічало послів з великими почестями. Їх супроводжували «сотник с козаками и знаменем человек до ста».

Чому російське посольство обминуло Носівку? Можливо, тому, що Носівка напередодні цих подій (в [[1652]] р.) дуже потерпіла від епідемії чуми (від ‘морового поветрия’), яка косила майже все населення міста. ‘В Носовце. Прилуках, прочь Нежина, — много вымерло людей, же пусты остали дворы’, — писалося в літописах.

Проте шляхетська Польша ще довго не могла змиритися із втратою України. [[1660]] р. польські війська знову вторглися на Україну. Вже в лютому нагрянули вони і в Носівку.

Ось як про це, зі слів полонених, записано к донесенні царю: ‘Пришли де татары войною... и сшедчися с ляхи., и с изменником Грицком Гуляницким, пришли под местечко Носовку, от Нежина пятнадцати верст, а татар, государь, сказывают с царевичи и мурзами двадцать тысяч. и ляхов... с Гуляницким двадцать корогв’.

У цьому нападі була пограбована і зруйнована територія Ніжинського і Чернігівського полків, після важких боїв у травні цього року Ніжинський полк за допомогою російських військ розбив ворожі частини і повернув міста Ніжинському полку ‘под государеву высокую руку по прежнему’. При цьому тільки одних полонених українців було відібрано у татар більше 20 тисяч чоловік.

Знесилена в боях Україна все ж не змогла подолати об'єднані сили шляхти і татар. За черговим перемир'ї територія Правобережжя (без Києва і знову відходить до Польщі. Польські війська в союзі з татарами раз у раз нападають на Лівобережжя. Носівчани в складі Ніжинського і Київського полків протистоять цим нападам Саме за це в свой звірячій люті вороги завжди мстилися нескореним носівчанам. Саме за це Носівка неодноразово зазнала від татар дикого пограбування і спустошення. Із розповідей російського стрільця ми дізнаємося, що [[1662]] р. :''июня на 20 день в последнем часу и приходили под местечко Носовку воинские люди татаровья и ляхи и изменники черкасы под тем местечком... многих черкас (місцевих козаків) и их жен и детей посекли... и конские и животные стада многие отогнали.''

Всі наступні роки — 1663, 1664, 1665 — у багатьох російських документах Носівка значиться в числі зруйнованих міст, а село Володькова Дівиця зовсім разоренным’ і за переписом 1666 р. у переписних книгах читаємо: 
:''«А что в наказе великого государя написан город Девица Володкова и те мешаны города Девицы Володковой от разорения живут почти все в городе Нежине на посаде, а где прежде сего был город Девица Володкова, и ныне то место от разорения пусто, жильцов никого нету»''.

Подібного розорення від татарського нападу зазнала Носівка також у [[1679]] р., і на цей раз, як пише літописець, місто було знишене, а жителі захоплені і вигнані в полон'. Розглядаючи носівські події другої половини XVII ст., не можна не зупинитись ще на одному яскравому документі, що характеризує наше місто в той період. Це Переписні книги 1666 р.

Після приєднання України до Росі царський уряд почав запроваджувати подвірне оподаткування населення. В XVII ст. декілька разів проводилися подвірні переписи, як всієї Росії, так і окремих територій та окремих категорій населення. На Лівобережній Україні один із таких переписів проведено в 1666 р. Його матеріали містять важливі відомості про кількість жителів у населених пунктах, їх майнове становище, кількість стягуваних Росією податків. Переписні книги 1666 р. збереглися. Вони й 1933 р. були видані окремою книгою. Ось відомості, що характеризують Носівку. Спочатку про носівську верхівку:

:''«А на окладе были войт Іван Симонов, бурмист Іван Шарбура, мещане Микита Воловник, Іван Микифоров; войт пашет пашню шестью волами да лошадю, бурмистр пашет двемя волами да лошадю; Микита пашет шестью волам да двемя лошедями; Іван Микифоров пашет шестю волами да двемя лошедями».''

А далі іде перелік усіх рядових міщан мит, і зазначенням їх тягла. Вони для оподаткування поділені на З групи: міщани першої статті, міщани середньої статті, міщани третьої статті. Візьмемо міщан першої статті. їх у Носівці 84 двори. Із тягла вони мали від чотирьох волів і двох коней — до двох волів, або одного вола і одного коня. Платили міщани першої статті (89 чоловік) ‘по рублю с дыму’. Крім землеробів, до першої статті зараховано і мельників: 
:''«Малафей Дмитреев пашет тремя волы да лошедю, да у него же мельница на реке Остре, а в вей два камени, да ступник, от города Носовки в пяти верстах. Максим Едутенко мельник пашет тремя волами да лошодю, да в него ж Максима на той же реке Остре и на той же заплотине мельница, а в ней два камени да ступник.''

:''Іван Вербовский мельник пашет волом да лошодю, да у него ж в Козарах на реке Остре мельница, а в ней один камень.''

:''Данило Киселевский пашет четырмя волами да лошодю да у него ж на реке Остре мельница, а в ней один камень, от города в десяти верстах».''

Середньої статті міщани мали одного вола та коня, або двох волів. ‘А подымового окладу денежного с них мещан средней статти со 117 человек- по полтине з дыму’. Крім землеробів, до середньо статті записано 5 ковалів та 7 кравців.

До третьої статті віднесено міщан, які мали або одного коня, чи одного вола, або зовсім тягла не мали. ‘А подимового окладу с них мещан третей статти со 50 человек по полу полтине з дыму’.

В кінці носівського запису підбито підсумок: 
:''«Всего города Носовки с мещан подымовного денежного окладу с 256 человек 160 рублев, да которые мещане ж пашню пашут волам и лошедми и у них в пашне 421 вол да 114 лошадей и тех волов да лошадей денежного окладу 81 рубль 4 алтына с деньгою, да с ил же волов и лошадей по окладу ж хлеба 324 осмачки с полуосмачкою на год ржи и овса пополам. А всего города Носовки с мещан денежного окладу подымовного и с волов и лошадей 241 рубль, 4 алтына с деньгою.''

:''А коим они мещане обложены денежными я хлебными окладам’ те денежные и хлебные оброки платить им в Нежине срок на Покров Пресвятые Богородицы 175 году.''

:''А про рыбные ловли и про бобровые гоны и про звериные стойла и про бортные угодья и про пасеки и про деревозы в росписи своей написали, что у них в Носовке и в уезде нет; а ярмарки де у них бывают в год на два срока на Петров день и Павла верховных апостол да на Рождество Пречистые Богородицы''.

Із записів Переписних книг ми бачимо велику майнову нерівність міщан — від господарів з чотирма волами і чотирма - кіньми до бобилів, які нічого не мали, навіть прізвища, (в записах: ‘Гриць’, ‘Грицько’. ‘Луцка’ і т.д.). Цікаві для нас і прізвища носівських міщан. Ці прізвища і тепер зустрічаються на кожному кроці. Ось вони: Фаль, Приступка, Смик, Третяк, Падалко, Дуброва, Лободенко (від Лобода), Коломієць, Бровко, Бакланенко, Самокиша, Вовченко, Кратенко, Бутченко, Малинка, Зуб, Тищенко, Сорованко, Нагорний, Радченко, Бондар, Ємець, Петренко, Кліща, Кононенко, Дурицький, Туник, Смичрнко, Ігнатенко, Мирханко, Дегтяренко, Симоненко, Хиленко, Йовенко і цілий ряд інших.

На перший погляд може здаватися, що в Носівці в цей час переписом зафіксовано мало населення. Можливо це й так. Але, треба взяти до уваги те, що в 1662 р. татари розгромили; Носівку: перебили жителів і багато з них забрали в неволю. Ось як про це доносили царю російські стрільці Калінін та Онисимов: 
:''«июня де, государь, в 26 день в последнем часу приходили под местечко Носовку воинские люди татаровье и ляхи и изменники черкасы и под тем, государь местечком в уезде воинские люди многих черкас и жен их и детей посекли и носовского попа с попадьею самачетверти с детьми в полон взяли и конские и животные стада многие отогнали».''

Але, як бачимо з перепису, всього за 4 роки після зруйнування Носівка порівняно швидко залікувала рани. Та й життя носівчан було заможнішим, ніж в інших містах. Наприклад, міщан першої статті в Носівці згідно з переписом числилося 89, тоді як у Переяславі їх було лише 66, а в Борисполі 64.

Про розорення Носівки свідчать і відомості, подані С. Соловйовим: ‘Дела малороссийские в Моск. глав. архиве мин. иностр. дел. 1665 г., №68. Список городов: …Нежинский полк: Нежин; разоренные: Кабыжча, Носовка, Олишевка, Мрын, Девица Салтыкова, Иван-Городище.

=== XVIII століття ===
Дуже скоро українці пересвідчилися, що залежність від Росії анітрохи не краща залежності від Польщі. Росія, не будучи в змозі захистити населення України від спустошуючих нападів татар і поляків, лише регулярно стягала податки, безперервно збільшуючи їх. Тому життя на Україні поступово занепадало. Коли в XVII ст. при кожній із 5-ти церков Носівки були початкові школи, то тепер вони ліквідовувалися. Гарнізони російських військ, що розміщувалися в усіх містах України, як перед цим польські жовніри, свавільно оббирали українське населення. На вимогу царя гетьман Мазепа щорічно посилав українські полки битися зі шведами в далеку Лівонію (Литву). Ці полки використовувалися генералами російських військ, як гарматне м'ясо. Кожен рік, з повернення їх на Україну, вони недонарахувалися більше половини свого складу. На чолі українських військ тепер ставилися російські командири. Згадаймо будівельні роботи українців під час спорудження Петербурга тисячами гинули від холоду і голоду.

У цей час поляки починають підготовку до наступу на Україну, і коли Мазепа попросив у царя виділити для захисту України російські війська, що цар був зобов'язані робити згідно з Переяславською угодою, Петро І відмовив послати бодай одну військову частину. Тоді виникло у Мазепи рішення шукати захисту у шведів.

'''Зрада Івана Носа'''

І ось війська Петра І на чолі з Меншикови хазяйнуючи на Україні, як у себе вдома, намагаються зайняти гетьманську столицю Батурин. Гарнізон батуринської фортеці відмовився здати її Меншикову, і той, бачачи. що нічого з Батурином не вдіє, почав відходити від нього. Але знайшовся зрадник, який догнав війська Меншикова, що виходили вже. і пообіцяв Меншикову вночі впустити російські війська до фортеці через таємний вхід. Цим зрадником був носівчанин [[Ніс Іван|Іван Ніс]] — син носівського отамана [[Ніс Ярема |Яреми Носа]]. До нього він служив у Прилуцькому полку. Кати, взнавши, що Меншиков пішов від Батурина, вся охорона фортеці лягла спати. Ніс через таємний вхід впускає до фортеці вояків Меншикова.

Ми знаємо, що трапилося далі і чим все це закінчилось. За наказом Петра І війська Меншикова вирізали все населення Батурина і навколишніх сіл (навіть старих жінок і малих дітей). Більше того, вони заборонили навіть хоронити загиблих. Уявляєте, чим стала гетьманська столиця? Дійсно, гітлерівцям було в кого вчитися, палячи Козари й багато сіл України в час вітчизняної війни.

Шляхи біля Батурина вкрилися шибеницями. Їх споруджували і на плотах і пускали плисти за течіям річок. Все це було на совісті нашою земляка. За зраду Петро І поставив його полковником Прилуцького полку.

Правда, нащадки Носів не пішли по цій лінії. Один із них був відомим ученим і громадським діячем України, письменником і педагогом. Це [[Білецький-Носенко Павло Павлович|Павло Павлович Білецький-Носенко]]. Він 6ув укладачем підручника із логіки та етики, автором першого українського тлумачною словника, автором першого проекту парового плуга. Крім цього, це була людина передових поглядів.

Про те, що безславний Іван Ніс — носівчанин, нам повідав історик О. Лазаревський у своїх працях про родовід українських старшин.

Він зазначає, що Носенко-Білецькі початок беруть віл Яреми Носа, який 1678 р. був носівським отаманом. Про Ярему Носа є згадка в одному із документів, які наводить О. Лазаревський в ‘Обозрении Румянцевской описи Малороссии’. Це купча, описана Лазаревським так: ‘Купчая 1678 г., по которой перед [[Шаула Федір Андрійович|Федором Шаулою]], сотником носовским, Яремою Носом, атаманом городовым и при проч. старшине Миско Лисица положил сознание. иж продал грунт свой Мазковский, лежачий на Вербове, зятю своему Панну Мутяну за коп. осмнадцать личбы литовской’.

Але, як видно із тогочасних документів, у Носівці були не лише Івани Носи, які вислужувалися перед царським урядом за подачки, а й люди, які стояли за Українську державу. За це вони були вигнані чи засуджені царем. їх майно і землі роздавалися тим, що кревно служили царю. Так, у Носівці землями почав володіти петровський фельдмаршал німець [[Мініх]]. У вищезгаданому обзорі Румянцевського опису першим стоїть запис про 
:''«Указ сенату с 1742 г. о пожаловании Алексею Разумовскому ‘из описных после бывшего фельдмаршала Миниха в Малой России вотчин в городе Носовке да в селе Адамовке, что за ним Минихом имелось во владении двороваго числа с поддаными обивателями и с имеющимися к тому владению в городе Носовке на реке Вербе хуторами с принадлежащими к тем вотчинам и хуторам пашенною землею и проч.»''

Після вислання Мініха до Сибіру, в нього було ж відібрано і віддано Олексію Розумовському. Але як воно до нього потрапило? Адже, напевне, теж було відібрано когось із прибічників Мазепи. В кого, автори даної книги поки не мають відомостей. Як не мають і точних відомостей, чим, крім полковницької посади в м. Прилуках Петро І обдарував носівського зрадника Івана Носа.

Поступово російським урядом були ліквідовані всі козацькі вольності. А ось вибори вільними голосами деяких керівних органів продовжували існувати, немов нагадуючи про ‘малоросійські права і вільності. Правда, вибори змінилися, але не зникли зовсім. В одних місцях вони, як і в недалекому нашому минулому, стали фікцією і слухняним знаряддям у руках держави, в інших місцях населення ще міцно трималося за це право ‘вільного вибору’. Високі козацькі посади (гетьмани, полковники судді, генеральна старшина) фактично перестали бути виборними. Але сотник, отаман, війт часто досягали своєї влади дійсними виборами. Проте і на ці вибори починається наступ. Згідно із указом Петра 1 виборці обирали на посади дві кандидатури, із яких військова канцелярія затверджувала одну з них — їм потрібну. Таким чином і адміністрація впливала на наслідки виборів. Були випадки коли населення до кінця відстоювало свою кандидатуру. Саме так поступали і носівчани.

У 1719 р. верхівка сотні вирішила обрати своїм сотником багатого козака Билину, який, між іншим. сам клопотав про це і з клопотанням їздив до гетьмана Глухів. Ця верхівка подала в полкову канцелярію на нього виборні документи. Але рядові козаки виступили проти фактичного призначення сотника без їхньої згоди.

Для вручення знаків сотничного уряду приїхав полковий осавул Хоменко. Він узяв корогву, яка зберігалася в носівській церкві, і хотів разом гетьманським Універсалом вручити це Билині. Але козаки і міщани зібралися тут же з протестом. Вони вирвали з рук Хоменка гетьманський Універсал і затоптали його ногами. Самого осавула мало не вбили, а корогву поламали. Вони двічі носили її до свого кандидата порошила, але той відмовився від неї. Тоді вони обрали іншу кандидатуру — Ястребовського. Намагання осавулг заспокоїти носівчан були марними. На захист своєї кандидатури була обрана група із складу сотні, яка і вирушила у Київ до полкової канцелярії для відстоювання свого кандидата. Полковник Танський наказав посадити всю групу під караул, а самого Ястребовського під арешт. Все це було донесено гетьману Скоропадському. Для розслідування справи гетьман направляє генерального осавула Жураковського. Бунтівників було закуто в кайдани і відправлено в Глухів. Справа про бунтівників носівської сотні тяглася декілька років. У її вирішенні брав участь і царський уряд. Після цього усі учасники носівського бунту були жорстоко покарані. Незважаючи на рішучий протест козацтва і міщан Билина став сотником.

Проте і вдруге в 1735 р. носівчани не погоджувалися із обранням незаконним шляхом свого сотника. В канцелярію полку було надіслано донос-протест. Це був протест козаків сотні і міщан міста. Наказний сотник Наливайко із сотенним товариством та війт із посольством писали, що документ про вибори Шаули його прихильники сфабрикували на квартирі Шаули та в шинку і написав його один дячок. Скаржники просили не допускати до сотенної влади Шаулу. Хоча було подано і другу кандидатуру — значкового товариша Каленика Ігнатенка, Шаулині прихильники, без виборів, оформили документи виборів на Шаулу і відправили їх у полкову канцелярію. Коли підробка відкрилася, полкова канцелярія вирішила розібратися у цій справі. На розборі в полковій канцелярії прихильники Шаули визнали свою підробку, але наполягали на своему. А донощики на чолі з Наливайком пояснювали, чому вони не хочуть мати сотником представника сім'ї Шаули. Ось їхні судження:
:''«оных Шаулов в Носувце родных братов 4, а пятый отец их старый живучи разно домами великие обиды делают, а именно: грунта насилки у людей отнимают, без всякого суда и распросу бьют, сена людские оттравляют статками своими, людей с цехов на паншину беруть, и тому ж ежели с мещан не схотят которые нести тяглости. поддаются под них Шаул под протекцию и сидят на волности’. Немудрено поэтому, что если хотя один из них станет сотником, то все начальствуют и сотникуют».''

Полкові власті довго зволікали із справою, потім передали її в генеральну канцелярію. Гетьман теж не відважився протистояти носівським козакам, і так справа тягнулася, за словами історика Барвинського (що досліджував її документи), аж 16 років, і весь цей час аж до 1751 р. в Носівці не було сотника. Цей історик пише: 
:''«…и невольно удивляємся, как крутая рука Шаховского и других правителей не согнула непокорны носовцев».''

Так носівчани не тільки боронили свою державу від багатьох ворожих посягань. Вони могли відстоювати і відстоювали і свої права.

Зупиняючись на сторінках історії міста XVIII ст., слід зазначити і зв'язок Носівки з визначною особою того час Олексієм Розумовським. До речі, тут будуть і короткі відомості із його біографії.

Його батько Григорій Якович був реєстровим козаком з хутора Лемеші Козелецької сотні. Прізвище Розум йому було дано за примовку, яку він любив повторювати під п'яну руку, якщо розповідав про когось: ‘Гей. що то за голова, що то за розум!’.

Григорій Якович оженився на дочці козака Лемешка із сусіднього села Адамівки — Наталії Дем'янівні, якій довелося зазнати немало горя від свого чоловіка-п'янички. що пропивав усі зароблені в поті лиця гроші дружини. На трямку лемешівської хати було вирізано слов'янськими літерами під титлами такий напис: ‘Благословлением Бога-отця, поспешепием Сына (потім посередині був вирізаний хрест), содействием Святого Духа создался сей рабы Божьей Наталии Разумихи року 1711 мая 5 дня’. Пам'ятаєте, про це є і в розповіді Т.Г.Шевченка.

Після смерті чоловіка Розумиха жила дуже бідно, а коли від неї пішов син Олексій, то доходило до милостині. А син пішов не сам. Він пас громадську худобу. Маючи хороший голос, співав у Чемерському церковному хорі. Одного разу полковника Вишлевського, шо віз через Чемер угорські вина для царського двору, застала гром. Він змушений був заночувати в цьому селі. У вільний час зайшов у церкву і заслухався голосом Альоші Розума, який співав у церковному хорі. Полковник упросив дяка відпустити хлопця в Петербург у придворний хор, куди його й було поміщено по приїзді в столицю. Тут молодий красень сподобався Єлизаветі Петрівні, дочці Метра І, яка скоро стає царицею російської держави. У м. Перово під Москвою відбувся їх таємний шлюб, де їх повінчав особистий духівник цариці, наш земляк із с Плоского, священик Федір Дубянський.

Як із ‘рога изобилия’ посипалися на Розумовського подарунки цариці. Серед сотень населених пунктів, подарованих фавориту царицею, була і Носівка. Виписку із Указу Сенату про наділення Розумовського Носівкою й іншими селами в 1742 р. ми вже наводили више. В 1751 р. вже гетьман України Кирило Розумовський — брат Олексія Розумовського — передав Носівку своїй матері Наталії Дем'янівні. Ось текст його листа до матері: 
:''«Милостивая государыня матушка! Уведомившись через посланного вашего, что вы имеете нужду в некотором вспоможении к дому вашему Адамовскому, того ради, хотя вы на некоторое только время просили, однако ж я, из почтения к вам сыновнего, определил в вечное и спокойное владение, в полку Киевском, местечка Носовку и Кобыжчу, со всеми в оных жительствующими свободными и посполитыми людьми и с надлежащими к оным местечкам грунтами угодьями її всеми принадлежностями, на что вам, государыня матушка, и универсал при сем посылаю, желая от всего сердца оными маетностями благополучно и долголетно владеть. А себя препоручая Вашим родительским молитвам, пребываю ваш послушный сын граф Разумовский.''

:''Глухов. Октября 18 дня. 1751 году».'' 

Після шлюбу і вінчання Єлизавета Петрівна захотіла побачити свою свекруху. Ось гінці сповістили про це Київ. Майже силоміць везуть Розумиху в Москву (де в цей час була царська сім'я). Мати Олексія довго упиралася, але їй сказали, що там вона побачить свого сина. Коли син зайшов до матері (звісна річ, у парику і знатному одязі), вона його не впізнала і не признала, хоч як той не доводив, що він її син Олексій. Нарешті, щоб переконати, що він дійсно Альоша, мусив роздягнутися і показати матері знайомі їй родимки.

Для зустрічі з царицею Наталію Дем'янівну відповідно зачесали й одягли так, що вона сама себе не впізнала.

Перед Москвою на одній із зупинок, де саме на неї чекала цариця (і це дійсний факт, а не вигадка), матері казали, що, як тільки вона побачить царицю, то повинна перед нею впасти на коліна. Але тільки проста жінка, вдягнена по-новому, ступила до палацової зали, перед нею виявилося велике дзеркало через усю стіну. І вона у дзеркалі побачила своє зображення, тобто, як відкрилися двері і як вона сама зайшла до зали. Розумиха сприйняла це, як прихід цариці і впала навколішки перед своїм зображенням.

Все це дійсні факти. Про це вже багато написано, їх приводить у біографії Розумовського його зять Васильчиков. Про все це розповідає і письменник Чумак у своєму романі ‘Бране поле’.

Розумиха не захотіла жити при царському дворі. Спочатку вона поселилася в Адамівці і збудувала там собі будинок і церкву. Церква, де ще до недавнього часу був сільський клуб, є найстарішою будівлею в нашому районі.

Потім свекруха Єлизавети Петрівни переїжджає в м. Козелець. Саме в цей час, у 1751 р., Кирило Розумовський і дарує їй Носівку. В цьому ж році Наталі я Дем'янівна і розпочинає будівництво Козелецького храму Різдва Богородиці. Вклад коштами носівчан у цю будову був, напевно, немалий, бо до того Носівка мала лише невеличкі дерев'яні церкви. Будівництво Козелецького храму було закінчене лише в 1763 р. Саме тоді починається будівництво в Носівці єдиної цегляної церкви ([[Троїцька церква в Носівці|Троїцької]]) давня дерев'яна будівля якої була знищена під час татарського нападу 1662 р. і в цьому ж році відбудована знову дерев'яна.

Прийнято вважати, що Розумовський багато зробив для України. Проте, із ставлення до нього простих людей і особливо носівчан, цього сказати не можна. Відомі випадки, коли носівчани лаяли гетьмана навіть нецензурними словами і виразами, за що їх відповідно карали. Наприклад, у 1760 р. козак Буцол, коли підібрали в нього. грунт на користь Розумовської, ‘бранил ее сиятельство матерно, говоря: ‘нехай де свои забирают и отдают коморы, а не его Буцола’. Справа про цю образу тягнулася до 1763 р., і в 1764 р. носівчанам та їх начальникам в полковій канцелярії зроблено суворе попередження.

Так що і грунти забирали в людей для Розумовських та ще лаятись не дозволяли.

А поводився гетьман гордовито, як і російські високопоставлені особи. Ось у час його поїздки в [[1751]] р. в Козелець все було піднято на ноги, щоб зустріти його як царську особу. 
:''«Суетились в Глухове, еще больше суетились в других городах Черниговщины — Кролевце, Батурине, Борзне, Нежине, Носовке... Полковники и сотники спешили поскорее сделать смотр своим командам, так как при следовании его ясновельможности надлежало быть стрельбе (по городам) и препровождать гетмана самим панам сотникам с командами своими и знаменами, а в Козельце всем господам полковым старшинам с полковыми клейнодами надлежало встречу учинить господину гетману с салютацией пушечной».''

Такі переїзди через Носівку не були в новину для носівчан і Носівської сотні. Носівка зустрічала і проводжала Єлизавету Петрівну. Пізніше, в [[1787]] р. носівчани зустрічали Катерину II під час її поїздки на південь країни.

:''«Пригласив у свою карету графа Йвана Григорьевича Чернышева, графа Сюгера и графа Кобенцеля, императрица в половине 2-го числа дня выехала из Нежина; в местечке Носовке (за 30 верст) кушали чай, а в м. Козарах у нарочито построенных триумфальных ворот на границе наместничеств Черниговского и Киевского встретили: Киевский губернатор Семен Ермолаевич Ширков, губернский предводитель Капнист, предводители и дворяне ближайших уездов…».''

[[Розумовський Кирило Григорович|Кирило Розумовський]] став одним із найбагатших вельмож Росії. Розподілу майна між його нащадками (а це були 6 синів, 4 дочки) підлягали 37432 кріпосні душі. Уже старим і немічним, дуже хворим (у нього не діяли ноги й одна рука і його возили на колясці), Розумовського обслуговував 191 чоловік прислуги. Кожен день у нього гостювало по 50 чоловік гостей.

Ще за життя він розподілив свое майно між синами і дочками і попросив імператрицю затвердити цей розподіл. Дійсно, Катерина II дала згоду і підписала розділ. Наша Носівка дісталася у придане дочці [[Апраксіна Єлизавета|Єлизаветі Апраксіній]], яка довгий час і володіла нею. В кінці XVIII ст. на початку 1800-х рр. Носівку випросив у царя канцлер [[Безбородько Олександр Андрійович|Олександр Безбородько]], «умевший выбирать доходные маетности».

== Носівка в XIX столітті ==

В передмові до першої частини книги (Бібліотека українця-1997 рік) автори образно виразилися, що по історії Носівки можна вивчати минуле всієї України. Дійсно, не було таких подій, в яких би не брали участі носівчани.

Так, на початку XIX століття в боротьбу з навалою Наполеона 1812 року вносили свій посильний вклад і жителі Носівки. На Чернігівщині було створено шість козацьких полків. Один з них, а саме п'ятий козацький полк, формувався в Кобижчі. До нього входили і носівські козаки. Із архівних документів дізнаємося, що одним із полків Ніжинським пластунським-командував носівчанин штабс-капітан Шаула.

Одночасно формувалися ополченські полки із селян-кріпаків. Озброєні вони були холодною зброєю, в основному саморобною. Від кріпаків власника графа Безбородька (населені пункти Носівка, Вертіївка) до ополченського полку входило 52 захисники. Утримувались ополченці за рахунок населення губернії. Для цього збирався потрібний провіант і потрібні кошти. Місцеві поміщики робили на це певні внески із розрахунку по 1 крб. за кожну ревізьку душу.

Одним із таких ополченських полків командував також носівчанин - інший Шаула.

Провіант козацьким і ополченським полкам доставляли із Чернігівщини мобілізовані тут підводи. Наприклад, 1 червня 1812 року від козаків Носівської волості було мобілізовано: волів - 37, фур - 8, погоничів - 4. Погоничами були [[Калина Іван Хомич|Іван Хомич Калина]], [[Калина Іван Іванович|Іван Іванович Калина]], [[Єресько Семен Савович|Семен Савович Єресько]], [[Теплий Мартин Петрович|Мартин Петрович Теплий]].

В завдання чернігівських полків входило не допустити окупантів на Чернігівщину. Тут, на північних її кордонах, в Мозирі і Бобруйську, було створено заслін французам. Крім охорони цих кордонів, полки вели безперервні бої з ворогом, брали участь у вигнанні ворога із території Росії. В цих боях загинуло багато чернігівчан, в тому числі і жителів Носівки.

Після закінчення війни багатьох учасників ополчення було нагороджено. Серед нагороджених знаходимо і носівчан - штабс-капітана [[Шаула Іван Карпович|Івана Шаулу]] і титулярного радника [[Клобуков Петро|Петра Клобукова]].

XIX століття для Носівки було багате й іншими подіями. В 1861 році носівчани в траурі зустрічали і проводжали домовину з тілом Тараса Григоровича Шевченка, яку перевозили поштовим трактом до Києва, а потім до Канева для поховання на Чернечій горі. На честь 130-річчя цієї події в 1991 році по всіх населених пунктах останньої дороги Кобзаря були встановлені пам'ятні знаки. Пам'ятна дошка була встановлена і в Носівці. її встановлено на привокзальній площі залізничної станції Носівки, де знаходиться споруджений раніше пам'ятник Тарасу Григоровичу. На пам'ятній дошці викарбувані слова: 'Носівчани в травні 1861 року в глибокій скорботі проводжали до місця останнього спочину славетного сина українського народу, Великого Кобзаря - Тараса Григоровича Шевченка'. Ця пам'ятна дошка встановлена поруч із написом на пам'ятнику безсмертних слів Тараса:

:Роботящим умам,
:Роботящим рукам
:Перелоги орать
:Думать, сіять, не ждать
:І посіяне жать Роботящим рукам.'

Встановлення пам'ятного знака перетворилося у великий мітинг представників трудових колективів і жителів міста, тих хто оре, сіє і жне посіяне.

На превеликий жаль, пам'ятну дошку було встановлено не на місці слідування траурної процесії, а на території залізничного вокзалу. Згадане місце до даної події не має ніякого відношення. В той час Південно-Західну залізницю тільки починали проектувати. Тоді це було зовсім пусте місце поза межами Носівки. Тому увічнення даної події в Носівці ще чекає свого вирішення.

Будівництво Курсько-Київської залізниці розпочалося в [[1866]] році. Для багатьох сотень безземельних і малоземельних селян Носівки це будівництво давало гарантований заробіток. Вони працювали на важких земляних та інших роботах. Важких - тому що всі роботи виконувались вручну, без механізмів.

В 1870 році було закінчено будівництво залізничного моста через Дніпро, і на залізниці почався рух поїздів. З того часу, тобто з [[1870]] року, і по цей день сотні носівчан знаходять собі заробіток як на залізниці, так і на підприємствах Києва. Тому зовсім не дивуємося, якщо бачимо в розкладі руху поїздів на Київському вокзалі ряд електричок, маршрути яких 'Київ-Носівка' або 'Носівка-Київ'.

Після відміни кріпосного права відбулись і деякі зміни в соціальному розвитку міста. Найперше потрібно наголосити, що в Носівці відкриваються однокласні початкові училища. До цього часу в місті при кожній із п'яти церков існували церковні парафіяльні школи. В [[1868]] році відкривається перше сільське однокласне народне училище. Знаходилося воно в спеціально побудованому для школи приміщенні по [[Вулиця Філівка|вул. Філівці]] (де в останні роки знаходиться [[Будинок піонерів]]). Фінансувало його земство (595 крб. на рік) та громада (173 крб.). Навчання тривало 3 роки, проте більшість учнів завершувало освіту після першого чи другого року навчання. Вчителями були [[Нагорський Микола Михайлович|Микола Михайлович Нагорський]], [[Лозицька Єфросинія Іванівна|Єфросинія Іванівна Лозицька]], священик [[Ширяєв Сергій Лукич |Сергій Лукич Ширяєв]]; попечителем був граф [[Мусін-Пушкін Олександр|Олександр Мусін-Пушкін]].

За даними Ніжинської філії Чернігівського обласного архіву (далі ЧОДА) в [[1878]] році в цьому училищі навчалося 109 учнів, викладало 3 вчителі. За соціальним складом учні розподілялися так: дворян - 4 хлопчики, 2 - дівчинки; козаків - 62 хлопчики, 7 - дівчаток; селян - 23 хлопчики, 3 - дівчаток; солдат - 2 хлопчики, 1 - дівчинка; міщан - З хлопчики, духовенства 2 - хлопчики. Школа мала 142 підручники, 616 бібліотечних книг, 11 навчальних посібників.

Через 10 років - у [[1878]] році на Вербові відкривається друге таке училище, а в 1891 році - третє (знаходиться на [[Бурти|Буртах]] - згодом переноситься на територію Носівського цукрового заводу).

Один із перших вчителів Носівки - [[Кропив'янський Микола Петрович|Микола Петрович Кропив'янський]] - віддав педагогічній діяльності півстоліття - з 1902 по 1952 рік. Він працював у дореволюційній школі, був знайомий з методами її роботи. Тому наводимо уривок з його спогадів: 
:''«В Носівці були парафіяльні і земські народні школи з трирічним строком навчання. Тут вчилися в основному хлопчики. Дівчаток вважали недоцільним посилати в школу. На навчання приймали в 9-10 років. Молодших до шкіл не зараховували. Багато було дітей з бідних сімей, які не мали можливості придбати відповідного одягу і взуття.''

:''В перший клас вчителі набирали по 75-80 учнів, з яких потім відбирали найздібніших, а решту відсівали або залишали на другий рік.''

:''Учні земських шкіл забезпечувалися підручниками та канцприладдям за рахунок школи, тобто повітового земства, а учні церковних шкіл, які належали до єпархіально відомства, забезпечувалися книгами і канцприладдями за рахунок батьків.''

:''Викладання проводилось російською мовою. Кількість учнів в усіх школах Носівки досягала приблизно 400 чоловік, з яких третя частина закінчувала школи.''

:''Методів роботи було небагато, і найбільш поширеним був аналітично-синтетичний: речення розкладали на слова, слова на склади, склади на звуки, з яких потім складали склади, слова, речення. Вивчали Закон Божий, російську мову, арифметику, церковнослов'янську мову.»''

Найбільш ефективним у розвитку освіти Носівки ті дореволюційний час був останній мирний рік перед початком Першої світової війни -- це 1913-1914 навчальний рік. Цей навчальний рік мав такий контингент учнів у початкових училищах міста: в 1-му училищі - 101 учень, в 2 му - 102, в 3-му- 88, в 4-му-45, в 5-му - 55, в 6-му 43, в 7-му - 46, в Хутірському - 30, тобто всього - 510 учнів.

В 90-х роках XIX ст. на Вербові була споруджена і стала до ладу [[Церковна другокласна школа]]. Це було училище інтернатського типу, яке готувало вчителів для початкових шкіл. До нього приймалися діти після закінчення трьох класів початкової школи. Навчання в ньому тривало чотири роки.

Уже в той час це училище називали «Носівською бурсою». Порядки в ньому багато в чому нагадували бурсу із повісті Помяловського «Нариси бурси». Навчально-виховною роботою тут керував священик-чорносотенець [[Морозов]]. В основу навчання училища було покладено метод зубріння. Через тяжкий матеріальний стан багато учнів хворіло. Але, замість лікування, їх збирали на спеціальні молебні, де вони по 3-4 години, в нетопленому храмі стоячи на колінах, молилися за своє видужання. Харчуванням були звичайні селянський борщ чи юшка, немазана каша. Між учнями культивувалися ворожнечі і бійки. Учитель грубо поводився із своїми учнями, застосовуючи з виховною метою фізичні покарання, «потиличники». Керівники класів пильно стежили, щоб учні не читали ніякої літератури, крім релігійної. Для виявлення такої літератури в учнів регулярно проводилися обшуки. В 1911 році в одного із вихованців, [[Чміль Василь|Василя Чміля]], під час обшуку було виявлено «Кобзар» Т. Г. Шевченка, за що учень був виключений із училища.

Попечителем Носівської другокласної школи був земський начальник 3-ї дільниці Ніжинського повіту, губернський секретар [[Шаула Микола Захарович|Микола Захарович Шаула]]. Це нащадок тих Шаул, про яких вже неодноразово згадувалось. Його маєток і землі знаходилися тут, на Вербові. Тому їх власник так багато добра зробив для цієї частини міста. Не без його активної участі тут було побудовано красиву двоповерхову цегляну будівлю для школи, яка розташувалась в мальовничому місці, де річка Носівочка коліном обгинає підвищену місцевість. З давніх-давен це місце називали 'Вербів'. Тут же поруч і [[Миколаївська церква]], побудована в чіткому архітектурному стилі класицизму. А на західному березі річки був і маєток Шаули, господарчі будівлі, сади, парки.

Часто запитують, чому визначна на той час школа знаходиться не в центрі Носівки, а на далекій її окраїні? Саме так дбав про свою місцевість дворянин Шаула. Цікаво, що в одній з книг на сторінці 181 подано фотографії кращих приміщень другокласних шкіл Чернігівської єпархії. Із фотографій можна зробити висновок, що будівля Носівської школи була кращою серед кращих. Недарма тут було розміщено дві її фотографії. Крім загального вигляду будівлі, подано і фото фізичного кабінету школи.

До цього часу серед носівчан живуть перекази про пана Шаулу, і, саме головне, що характеризують його з хорошої сторони. Ось розповідь жительки Носівки М. Литвиненко, записана краєзнавцями міста вже років сорок тому: 
:''«Пан Шаула не відзначався жорстокістю, до своїх підлеглих відносився непогано. Люди інших панів заздрили шаулчанам, бо їхні пани були злими і недобрими.''

:''Зі мною трапився такий випадок, що підтвердив панову доброту. Малою я носила до пана ягоди, гриби, різне коріння. Одного разу я йшла тінистою алеєю (а, до речі, у пана був хороший сад, будинок, правда, все це вже стерлося з лиця землі), несучи пану в кошику гриби. Раптом із-за густих кущів вискочив здоровенний пес. Я, не тямлячи себе, закричала. Прибіг панський, особливо любимий паном, слуга і забрав собаку, але той встиг мені розірвати спідницю. Пан, дізнавшись про цей випадок, дав мені 3 карбованці і панноччину спідницю. Я була, звичайно, безмежно рада.''

:''У пана Шаули було 2 дочки і син. Син номер ще змалку, одна з дочок — років у сорок, а друга ж дочка може й зараз живе, вона років на 10 молодша від мене. Коли почалась революція, вони виїхали до Ніжина. Шаулу, говорять люди, червоні розстріляли.'''

Мабуть, це дійсно так, бо один із жителів Носівки, вже літній чоловік [[Ігнатенко Пантелеймон Данилович]], підтверджував, що особисто бачив, як Шаулу вели на розстріл. Так один із корінних родів став родом, що зник. Про нього в даний час в Носівці ніщо не нагадує, хіба що одна із археологічних пам'яток - курган «[[Шаулина могила]]», яку назвали так колись, бо вона знаходилась на землях Шаули.

== Початок XX століття ==
=== 1900 — до лютневої революції 1917 ===
Наявна мережа закладів освіти мало задовольняла потреби населення міста. Тому носівчани постійно ставили питання про відкриття додаткових навчальних закладів. В 1908 році вони домагалися відкриття нижчої ремісничої школи та міського училища. За 1917 рік відоме клопотання про відкриття в Носівці витого навчального училища всі ці побажання так і залишилися на папері.

В 1903 році в Носівці відкрито [[книгочитальня|книгочитальню]]. Перша лікарня в Носівці почала обслуговувати населення в [[1874]] році. Ветеринарно-фельдшерська амбулаторія в місті була відкрита в [[1906]] році. Розпочалися в цей час і роботи по благоустрою міста.

В перші роки XX століття Носівка вирішує ще одну свою важливу проблему. В 1901-1904 роках споруджується насип і забруковується дорога, яка з'єднувала центр Носівки і залізничну станцію. Справа в тому, що південна частина Носівки розміщена в таких низьких місцях, вулиці і дороги через які в більшості пір року були непроїжджими. Ось як про це пише О. Русов у книзі «Нежинский уезд»: 
:''«С июня по октябрь течение ее (Носівочки) здесь представляет ряд разорванных болот, которые соединяются разлогими рукавами на зиму и весну, от того во многих местах г. Носовки весною, когда грязь делает непроходимыми и непроездимыми улицы, не только огороды, но и многие дома затопляются водой».''

Щоб доставити вантажі до залізничної станції потрібно було мати дуже доброго воза і запрягати його декількома парами волів. Як зазначає цей же автор, доставка 1-го пуда зерна із Носівки до вокзалу коштувала 5 копійок. А із с. Мрин до цього ж вокзалу (відстань близько 20 км) - теж 5 копійок. Платили, як бачимо, лише за перевіз через носівські непроїзні багнюки.

Нарешті проблема транспортного сполучення міста Носівки із залізничною станцією Носівка була вирішена. В 1903-[[1905]] роках дорога стала до ладу.

Багато прославила Носівку [[Носівська сільськогосподарська дослідна станція]], яка збагатила вітчизняну агрономічну науку, робила і робить все необхідне для піднесення врожайності наших ланів.
=== Організація дослідної станції ===
В [[1909]] році губернське земство прийняло рішення про організацію дослідно-показових полів і ділянок в межах Носівки.

В [[1911]] році розпочалися роботи по заснуванню дослідної станції. Через 3 роки, в [[1914]] році, роботи в основному були закінчені. Станція мала 76 десятин землі, 12 коней, 5 корів, потрібні адміністративні і господарські приміщення. На другому поверсі головного корпусу станції була розміщена хімічна лабораторія, яка вивчала склад грунтів і давала рекомендації щодо використання добрив. До речі, головний корпус був побудований по індивідуальному проекту, і на сьогодні є пам'яткою архітектури (зразок стилю українського модерну).

Організатором і першим директором станції був професор [[Кулжинський Сергій Пантелеймонович|С. П. Кулжинський]], пізніше заслужений діяч науки і техніки Молдавської РСР, доктор сільськогосподарських наук. З діяльністю станції пов'язане ім'я академіка [[Гедройц Костянтин Каетанович|К. К. Гедройца]], видатного ґрунтознавця, агрохіміка із світовим ім'ям, лауреата Ленінської премії (за 1927 рік), члена-кореспондента Академії наук СРСР, голови міжнародної асоціації ґрунтознавців (з 1928 року); професорів Ф. І. Германова та Ф. П. Самарянського.

Станція проводила велику науково-дослідну роботу з питань агротехніки, агрохімії, агрогрунтознавства, а з 1925 року - і селекційну діяльність. В 1931 році станція реорганізована в Українську науково-дослідну станцію овочівництва, в 1934 році - в обласну станцію буряківництва, в 1937 році в державну селекційну дослідну станцію, 1956 року вона стала відділенням Чернігівської обласної сільськогосподарської дослідної станції. Крім науково-дослідної роботи, станція прославилась виведенням нових сортів сільськогосподарських культур.

Всього виведено 34 нові сорти різних культур, багато з яких носить назви 'Носівських'. Наприклад: ячменю - Носівський - 2, Носівський - 5, Носівський - 7, Носівський -9 ([[Губернатор Василь Сергійович|В.С. Губернатор]]); конюшина лучна Носівська 4. Носівська - 5 ([[Лихацький Владислав Леонтійович|В. Л. Лихацький]]); люпин жовтий - Носівський білонасінний, люпин-білий - Носівський - 3 (І. С. Паришкура) та інших культур (гречки, помідорів, столових буряків, ярого ріпаку).

Виведені станцією сорти були районовані більше ніж в 60 областях СРСР і вирощувались на площі понад 2 мільйони гектарів, забезпечивши значний економічний ефект.

=== Підготовка революцій ===
Не дивлячись на посилення репресії з боку царського уряду в Носівці з новою силою розгортається революційна пропаганда. Як свідчив у свій час житель Носівки [[Калина Іван Гаврилович]] (на початку двадцятих років він працював секретарем волвиконкому), із Києва в Носівку доставляли багато революційної літератури і прокламацій. Все це надходило через начальника Носівської пошти. А після того, як цей спосіб доставляти був розкритий поліцією, революційно налаштована молодь доставляла все це залізницею. Бандеролі із літературою скидалися ними із вагона на ходу поїзда біля однієї верби на під'їзді до станції Носівка. А потім їх підбирали спеціально призначені люди і вже підводою привозили в місто. Імовірність цього підтверджується тим, що подібні випадки були і раніше, наприклад, в 1905 році. Це підтверджується документом — «Подання прокурора Чернігівського окружного суду прокурору Київської судової палати про припинення дізнання по справі розповсюдження нелегальних видань в с. Носівці».

За розповідями Калини в революціонера [[Криворот Петро Сергійович|П. С. Криворота]] був свій революційний наставник. Адже чи міг простий селянин, яким був Криворот, вести таку революційну пропаганду?

Цим наставником Калина (та і багато інших старожилів Носівки) називали [[Руденко Микола Андрійович|Миколу Андрійовича Руденка]], сина залізничного касира. Він був студентом Московської вищої сільськогосподарської школи ''(Тімірязівки)''. В період революції 1905-1907 років він захворів на туберкульоз і помер в Носівці. Батьки похоронили його на цвинтарі [[Воскресенська церква в Носівці|Воскресенської церкви]].

Поруч з Руденком старожили-земляки згадують ще одне ім'я — ім'я [[Улезко Микола Терентійович|Миколи Терентійовича Улезка]]. Він був зятем носівського священика-вчителя [[Ширяєв]]а. Після закінчення Ніжинського історико-філологічного інституту революційно настроєних випускників направляли на роботу в далекі окраїни Росії. Так він опинився в Баку, де викладав в одній із бакинських гімназій. Тут він брав участь у соціал-демократичному русі. Микола Терентійович не поривав зв'язків із Носівкою, де в нього залишилася дочка, Тетяна Миколаївна. В час революції він порадив їй здати свій будинок в центрі міста (тепер приміщення позавідомчої охорони райвідділу внутрішніх справ) новій радянській владі, попросивши взамін якусь скромну халупку. Це нею і було зроблено. Роки радянської влади вона доживала на Спащині (вул. Комсомольська, 17).

Микола Терентійович був освіченою людиною - знав декілька іноземних мов. Він переклав на українську мову 'Фауста' Гете.

У передмові до книги сказано, що на той час це був найкращий переклад 'Фауста' на українську мову. Серед його рідні було багато видатних вчених нашої країни.

Незважаючи на спад революційної боротьби після революції 1905-1907 років страйки в Носівських економіях Мусіна-Пушкіна не припинялися. Наприклад, в [[1911]] році знову застрайкували селяни ряду економій. Поліція придушила їх, віддавши до суду організаторів: К. Вовка та І. Вовка.

Виступи селян Носівки після придушення революції 1905-1907 років мали інший вигляд. Тепер архівні фонди «Ніжинський окружний суд» рясніють справами про образу царя, підпали поміщицьких скирт, самовільні покоси, самовільні порубки лісу і т. д.

Широка революційна пропаганда сприяла піднесенню революційної і національної свідомості населення. Щоб попередити революційні виступи, царська охранка проводила запобіжні заходи. З цією метою в 1909 році в місті було створено чорносотенну організацію 'Русского народного союза им. Архангела Михаила' в складі 40 чоловік. Але це вже мало допомагало царському уряду. Особливо в роки першої світової війни, що з кожним днем погіршувала становище населення. Селянські господарства залишаються без робочих рук, ціни на хліб та інші продукти ростуть. Це приводить до відкритих виступів проти політики царською уряду. Ось в січні 1916 року селяни Носівки відмовляються йти на фронт. Із ешелону, яким мобілізованих направляли на передову, на перегоні Носівка-Бобровиця багато солдат починають на ходу поїзда зіскакувати з вагонів і розбігатися. Офіцери відкрили по них вогонь і вбили одного втікача. Коли поїзд зупинився, солдати оточили офіцерський вагон і погрожували конвоїрам розстрілом. Силою зброї офіцерам вдалося примусити солдат зайняти свої місця у вагонах. Але як тільки поїзд рушив, багато солдатів знову втікають вагонів. Як виявилось після прибуття поїзда в Київ, всього втекло понад 80 новобранців. Все це були мобілізовані жителі Носівки і навколишніх населених пунктів.

З робітничих центрів регулярно доставляли в Носівку пропагандистську літературу. А та справно впливала на революційну свідомість населення. Носівка була одним м небагатьох населених пунктів Чернігівщини. куди доставлялась навіть соціал-демократична 'Іскра'.

=== Після лютневої революції 1917 ===
Тому і не дивно, що перемогу Лютневої революції Носівка зустрічала великим мітингом і маніфестацією. Побільше зібрала людей 1-травнева маніфестація. На центральну площу Носівки з усіх кутків міста поспішали колони маніфестантів. Як писала Чернігівська земська газета, [[1 травня]] в Носівці народ почав збиратися на центральній площі і на прилеглих вулицях. Ті, що підходили, співала революційних пісень, вимагали розподілу поміщицьких земель, скасування податків. Несли прапори і транспоранти на яких рясніли заклики: 'Хай живе вільна Росія!', 'Хай живе федеративна республіка!', 'Слава Україні', 'Рідна мова, рідна школа!' Поміж прапорами знаходилися портрет Шевченка і Мазепи.

Після мітингу на адресу Тимчасового уряду і Центральної ради були відправлені телеграми, в яких вимагалося введення української мови в школах, церкві, суді, відкриття в Носівці гімназії з викладанням українською і російською мовами.

Як згадував очевидець цих маніфестацій, вчитель [[Харкевич Дмитро Полікарпович|Дмитро Полікарпович Харкевич]], крім інтелігенції, на мітингу було багато простих селян і жителів міста. Колону очолював начальник пошти [[Булкін]], через якого в Носівку надходила революційна література.

Розмах, заклики і гасла першотравневої демонстрації свідчать про наявність в Носівці досить міцних груп українських партій. В містечку були представники різних політичних сил. Осередок партії есерів очолював [[Скальковський]]. Есери виступали за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу землі селянам. Вони прагнули зробити це законними методами. Група українських соціалдемократів боролась за перебудову Росії в демократии і республіку вільних народів і за автономію України. Більшість гасел першотравневої демонстрації були взяті програм цих двох партій.

Кадетську партію в Носівці представляв [[Петренко]]. Ця урядова партія бачила Росію демократичною республікою і всі соціально-економічні перетворення пов'язувала із Всеросійськими Установчими зборами. Національно свідома місцева інтелігенція організувала український театр, хор, магазин української книги.

Більшовицького осередку в Носівці не було. Хоч окремі демобілізовані з фронту солдати поверхово були знайомі з основними гаслами цієї партії. Колишніх фронтовиків приваблювала рішучість до негайних дій і зрозумілість закликів: 'Влада - Радам!', 'Земля - селянам! 'Заводи - робітникам!', 'Мир - солдатам!'

Недосвідченим селянам Носівки було дуже важко визначитись з політичною орієнтацією. І тому їхні симпатії хитались від однієї партії до іншої.

Після Лютневої революції носівчани вигнали з містечка чорносотенця [[Морозов]]а. Діяльність цього шовініста привела населення до такого обурення, що, коли комісія призначена Ніжинським громадським комітетом, почала захищати Морозова, селяни прямо заявили, що заб'ють його, якщо він не залишить містечко.

Почуття частини селян добре висловив мешканець Носівки, солдат-фронтовик В. Висовень. Звертаючись до натовпу носівських селян бідняків у липні 1917 року, він говорив: 
:''«Війна нам не потрібна, і розпорядженням Тимчасового уряду підкорятися також не потрібно, бо цей уряд народ приведе до загибелі».''
Керенського солдат порівнював з Миколою Кривавим. Справу на солдата-фронтовика було передано до Ніжинського окружного суду.

Тепер життя Носівки завирувало з новою силою. На вимогу громадськості міста було звільнене від міської влади все старе керівництво. Волосний старшина, земський начальник, дев'ять старост, помічник пристава, чотири урядники, два жандарми, до двадцяти стражників поліції просили пробачення за свої «гріхи» перед носівчанами, і були відпущені без покарання. Більше того, їх влаштували на різних роботах.

[[7 березня]] в Носівці відбулися вибори виконавчого комітету Ради селянських депутатів.

Тоді ж було переобране і волосне управління, проведено вибори земельного комітету.

Про наслідки роботи земельного комітету негайно почали надходити повідомлення:

20-[[26 червня]] - Носівський волосний земельний комітет встановив, що за збирання сіна трудящим належить три чверті врожаю. Постановив також примусити землевласників віддавати за збирання врожаю хлібів третю частину.

Червень - селяни забрали землі цукрового заводу .

[[20 червня]] - селяни Носівки під керівництвом членів земельного комітету захопили плантації конюшини і тютюну, що належали власникам Носівського цукрового заводу.

Вересень - селяни не допустили заводських орендарів до орендованої ними землі. Самовільно заорали її, розкрадали врожай картоплі, копи вівса.

[[25 вересня]] [[1917]] року правління товариства Носівського цукрового заводу повідомляло в телеграмі Ніжинський земський комітет: 
:''«Знову вимушені заявити про триваючі самочинні, насильницькі захватні дії місцевого населення, які знаходять вияв у недопущенні нас до оранки землі, у розкраданні всього врожаю картоплі, кіп вівса. Збитки наші близько ста тисяч.»''

І таким повідомленням не було кінця.

Влітку повертається в Носівку [[Криворот Петро Сергійович|П. С. Криворот]]. Із заслання його звільнила Лютнева революція. Разом із такими ж засланцями він прибув до Петрограду, де його обирають членом виконкому Всеросійської Ради селянських депутатів. В столиці було досить роботи для селянського ватажка, але він розуміє, що доля України вирішується не в Петрограді, а на місцях. Тому він поспішає в рідну Носівку. Разом із земельним комітетом він з головою поринає в будівництво нового життя.

В цей же час [[земельний комітет]] готується до поділу між селянами графських і поміщицьких земель. А вже в грудні цей комітет під головуванням І. Руденка активно діє по конфіскації і розподілу поміщицьких земель, по обліку та розподілу поміщицького майна.

Поміщицьке землеволодіння в Носівці захищала тільки чорносотенна організація. А священик [[Казанцев|М. Казанцев]] проповідував, що «землю аж ніяк забирати не можна, бо таке посягання на іншу власність є тяжкий гріх».

=== Після жовтневого перевороту 1917 ===
Восени 1917 року в Петрограді відбулися події, які корінним чином вплинули на подальший хід історії.

В жовні 1917 року більшовики захопили владу. Вони намагались посилити свій вплив на національні окраїни. Провідникам більшовиків на місцях ставали загітовані ними солдати і матроси. В грудні по селах України почали з'являтись революційні агітатори, що приїхали з Пітера. 
:''«Прийшовши поселення у солдатській формі, маючи при собі всілякої роду зброю і відрізняючись особливою зухвалістю нахабством, ці особи взялися за організацію військово-революційних комітетів, — писав у своєму звіті у березні 1918 року начальник Чернігівської повітової міліції. Вони складали постанови про вибори членів комітету і пропонували мешканцям даного поселення ці постанови підписувати. Траплялося, що значна частина населення спочатку ухилялася від підписання цих самочинних документів, але, кінець кінцем, під тиском і погромів озброєних хуліганів давала свої підписи на постанови. А тих, хто ухилявся, оголошували контрреволюціонерами і застосовували до них смертну кару».''

В Ніжинський повіт також прибуло декілька більшовицьких емісарів. Один з них, [[Точоний Наум Іванович|Точоний Н. І.]], згадував: 
:«В середині листопада агітаційний відділ військово-революційного комітету знову направляв в різні райони країни велику кількість агітаторів з передових робітників солдатів і матросів. На Україну, зокрема, було надіслано 103 матроси-агітатори. В числі їх і я виїхав в складі одної з агітаційних груп на Україну для боротьби з Центральною Радою».

В грудні [[1917]] група загітованих більшовиками демобілізованих солдатів і найбідніших селян Носівки створила [[революційний комітет]]. Цей орган стояв на позиціях більшовицької партії і був провідником її волі в містечку. До складу Носівського ревкому ввійшли: [[Хахуда Андрій Петрович]], [[Хахуда Омелян Петрович]], [[Кононенко Сидір Карпович]], [[Кабанець Андрій]], [[Мехед Федот]], [[Кошіль Іван]].

=== Встанолення радянської влади в січні 1918 ===
Ревком повів боротьбу з органами влади Центральної Ради в Носівці. Радянська влада тут була встановлена в січні [[1918]] року, під час приходу в містечко більшовицьких військ, значна частина яких формувалась в Росії.

Наприкінці 1917 року в містах і селах України значно зріс вплив більшовицької партії. Але ми не можемо сказати, що нова влада, яка була встановлена не без допомоги російських багнетів, спиралась на масову підтримку трудящих Чернігівщини. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши результати виборів до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в Україні в листопаді 1917 року. Із 7,6 млн. виборців за українських есерів віддали голоси 3,4 млн. (45%), за українських соціал-демократів 0,5 млн. (6,5%), за російських есерів - 1,9 млн. (25%), за більшовиків - 754 тис. (10%). Причому з цих 754 тисяч 478 тисяч голосів вони набрали у війську та на флоті. Програли більшовики вибори і на Чернігівщині. За українських есерів тут віддали голоси 484 156 чол. (49,7%), за російських есерів - 105 529 чол. (10,8%) і за більшовиків - 271 174 чол. (27,8%). Але на результати виборів більшовики не хотіли звертати увагу. Через ревкоми вони намагалися проводити в життя свою волю.

Після встановлення радянської влади Носівський ревком спрямовує роботу земельного комітету. До березня 1918 року всі поміщицькі, графські землі були розподілені між бідняками і середняками. Ревком також допоміг забезпечити паливом школи і лікарню. Такі перетворення були в інтересах селян і позитивно впливали на піднесення авторитету більшовиків. Але поряд з цим жорстокість російських солдатів і ненависть більшовицьких комісарів до української 'контрреволюційної' мови не могли залишитись поза увагою селян. Навіть члена Радянського уряду Затонського В. обурювала жорстокість російських червоноармійців у Києві.

27 січня 1918 року Центральна Рада підписала з Німеччиною та її союзниками Брестський договір. У відповідності з умовами цього договору на Україну рушили німецькі війська. Союзники Центральної Ради мали допомогти УНР у війні з Радянською Росією. Більшовицькі війська відступили в Росію.

=== З березня 1918, в Носівці німці, за договором з Центральною Радою ===
[[8 березня]] [[1918]] року до залізничної станції Носівка прибув бронепоїзд з великою кількістю озброєних солдатів. Частина німців розмістилася в будинку станції, інша в казармах ремонтних робітників. За день були вириті траншеї та встановлені кулеметні гнізда. В цей же день всі службовці залізничної станції були замінені німецькими спеціалістами.

Цим же бронепоїздом прибув носівський поміщик [[Чмиховський]]. В залі станційного буфету він розмістив свою канцелярію, а в буфетній кладовці розмістився сам. На дверях з'явилася табличка 'Контора поміщика Чмиховського'.

Німці поводили себе не як союзники, а як окупанти. Вони почали втручатися у внутрішні справи України і розігнали Центральну Раду. Цей парламент УНР діяв більше року. До його складу входили представники різних політичних і соціальних сил. До речі, членами Центральної Ради були і два носівчани - [[Шавулко]] та [[Назаренко]].

=== Гетьманат Скоропадського, травень-листопад 1918  ===
29 квітня 1918 року в результаті державного перевороту владу в Києві захопив П. Скоропадський. Його було проголошено Гетьманом Української держави. Гетьман проводив антинародну соціально-економічну політику і опирався в своїх діях на німецькі багнети. В більшої частини носівських селян нова влада та німецькі окупанти викликали неприязнь. Щоправда й тут гетьманський режим мав певну соціальну базу. Весною 1918 року в Носівці було створено осередок Спілки хліборобів. Провідниками цієї спілки стали фельдшер [[Парходько]], учитель [[Прищепа]], священик Чистішії, заможні селяни [[Ворона]], [[Мазур]], [[Серба]] та ін. Військовим керівником вони обрали [[Пчола Євдоким|Євдокима Пчолу]] і, за козацькими звичаями, надали йому чин полковника. Для захисту новою порядку була створена поліція - [[гетьманська варта]].

Відхід Гетьмана від перетворень, розпочатих Центральною Радою, фактичне повернення влади поміщиків, конфлікти з українськими соціалістами, каральні акції призвели до розгортання громадянської війни.

Ця війна завжди характеризується особливою жорстокістю і непримиренністю воюючих сторін. На жаль, Носівщина також була втягнута в страхіття громадянської війни.

Ревкомівці тепер переходять на нелегальне становище, але пильно стежать за діями 'хліборобів'. Поліція розмістилася в цегляному будинку поміщика [[Пушковський|Пушковського]], і партизани вирішили знищити її.

Напад розпочався вдало - поліцію було розгромлено. Але один із керівників нападаючої групи Пасіка відпустив полоненого поліцейського Тоцького. Пасіка прийняв до уваги те, що Тоцький - бідняк і активно допомагав ділити поміщицькі землі. На ранок Тоцький доповів хліборобам, хто брав участь у збройному нападі. Почалися арешти. Учасник штурму поліції [[Ковтун]] зразу ж був смертельно поранений. Арештували ще 11 партизанів.

Тепер поліція була переведена в центр міста - в будинок [[Мазур]]а по вулиці Філівці. Охорона була підсилена ніжинською поліцією і більшою кількісно місцевих хліборобів.

В Носівці почалися масові арешти всіх підозрілих і їх допити.

Ревкомівці знову втікають в ліси, переховуються по лісових хуторах. Гетьманці розшукують нападників. Партизани вбивають волосного старосту [[Сватко|Сватка]] і поліцейського [[Тоцький|Тоцького]].

Не заставши партизанів у їх домівках, гетьманці прочісують ліси. В одному з лісових хуторів під Козарами вони натрапили на сина і батька Покиньбород. [[Покиньборода Сергій Павлович|Син]] тікає в зарості лісу, а батька гетьманці розстрілюють.

Слідом за ним гетьманська варта спіймала [[Пасіка Іван|Івана Пасіку]]. На фронтах Першої світової війни Пасіка був нагороджений чотирма Георгіївськими хрестами і введений в чин прапорщика. Хліборобський ватажок [[Вороня]] запропонував 'підвищити' званій до генерала, для чого на тілі були вирізані лампаси, погони, хрести.

Тоді ж був схоплений і колишній моряк [[Броварець Микола Іванович|Микола Броварець]] разом із молодшим братом. Один із ватажків хліборобів [[Борщ]] малому хлопцеві сокирою відрубав голову. А Миколі Івановичу розрубали груди і вирвали серце.

Терор гетьманців зібрав у лісі великий партизанський загін. В цей час в загін прибув з Москви уповноважений більшовицького уряду [[Кропив'янський Микола Григорович|Микола Григорович Кропив'янський]]. Загонові потрібне було сильне керівництво і міцна армійська дисципліна. Все це з'явилося з приходом Кропив'янського. Застосовується й вища міра покарання за невиконання наказу. Так було розстріляно керівника однієї партизанської групи, який не виконав наказу Кропив'янського.

В липні місяці, за розпорядженням Кропив'янського, партизани знищують Носівський поліцейський стан, який знаходився на вулиці Філівці. Будинок поліції був спочатку оточений. Коли стемніло, почався його штурм. Гранатами партизани примусили замовкнути кулемет вартового. Бій тривав недовго. Біля 20-ти оточених поліцейських були вбиті. їх тіла ранком були витягнуті на вулицю і розкладені в канаві.'

Чернігівська земська газета писала: 
:''«В местечке Носовка Нежинского уезда, по полученным сведениям, несколько дней назад, ночью, неизвестными злоумышленниками, по-видимому из местных, в помещение варты были брошены бомбы, которыми убит начальник варты г. [[Соколов]] и 9 вартовых».''

Жорстокість громадянської війни полягала ще й у тому, що її жертвами ставали ні в чому не винні, нейтральні люди. Ось на Великодні свята син [[Булкін]]а (начальника пошти, який організовував маніфестацію з нагоди повалення царського уряду) зустрічає в Носівці [[Покиньборода Сергій Павлович|Покиньбороду]] і вітається з ним по-святковому: «Христос воскрес!», червоний партизан виймає наган, стріляє в нього і запитує: «Ану, чи воскреснеш?».

Багатьох партизанів було заарештовано і відправлено до Ніжинської в'язниці. Слідчі німців та гетьманців вели допити. Кожний день не поверталися з допиту 15-20 арештованих. Був розстріляний батько Хахуд - старий [[Хахуда Петро|Петро Хахуда]], із Лісових Хуторів розстріляли [[Литвиненко Григорій|Литвиненка Григорія]], [[Макаренко Хома|Макаренка Хому]], [[Повисший Петро|Повисшого Петра]], [[Повисший Василь|Повисшого Василя]], [[Самійленко Данило|Самійленка Данила]], [[Самійленко Митрофан|Самійленка Митрофана]] та інших - всього 27 чоловік.

Частину запідозрених у зв'язках з партизанами відправляли до Німеччини на примусові роботи. Серед відправлених [[Криворот Петро Сергійович|Петро Криворот]], [[Галета Іван|Іван]] та [[Галета Карпо|Карпо]] Галети, [[Ф. Мехед|Мехед Ф]], [[Кононенко С|С. Кононенко]].

Одна за одною на жителів міста накладаються контрибуції. Контрибуції продовольством на утримання німецьких окупантів. Контрибуції штрафи за вбитих партизанами керівників спілки хліборобів, поліцейських німецьких солдатів.

Контрибуція накладається на населення Носівки місцевою вартою в контакті з німецькими офіцерами. Робилось це так: начальник варти з німецьким офіцером викликали усіх старост і оголошували, що на Носівку накладено контрибуцію і об'являли строк, в який вона повинна бути внесена. Гроші приносились начальнику варти. Контрибуція накладалась чотири рази: в перший раз - 36 000 крб., другий - 30 000 крб., третій - 15 500 крб. і четвертий 24 000 крб.

Але все це не зупиняє виступів революціонерів та партизанів, які готувалися до повстання і штурму Ніжина. Починає діяти військово-повстанський штаб, який очолює підготовку до повстання.

Носівчани брали активну участь у серпневому повстанні. Партизани і ревкомівці мобілізували и партизансько-повстанські загони достатню кількість населення, але в них не вистачало зброї. Одна рушниця припадала на 5-х мобілізованих, а артилерії і гранат не було взагалі. Тому в плані повстання важливим завданням намічалося захопити великі ніжинські артилерійські склади.

Носівські партизани і мобілізовані жителі Носівки та Мрина були об'єднані в Мринсько-Носівський загін чисельністю 500 чол. Командував ним член повстанського штабу [[Покиньборода Сергій Павлович|С. П. Покиньборода]].

В серпні був виданий наказ №6 про початок повстання. Ось уривок із даного наказу:

«:... 3. Время выступления назначено на этой неделе...

:4. Сигнал для восстания можно установить следующий: в деревнях колокольный звон ... При ночных действиях ... необходимо зажечь какую-либо негодную постройку ... Пожары должны начаться с одиннадцати до часу ночи.

Наказ закінчувався словами: «Так с Богом вперед - в царство свободы, равенства и братства.» Рукою Крапив'янського приписано: «Приказ №6 получает силу в ночь с пятого на шестое августа нового стиля».

Почавши виступ з таким озброєнням (члени штабу провозили зброю із-за демаркаційної лінії з Росії), повстанці, ясна річ, не змогли зайняти ні в'язниці із товстими мурованими стінами і таким же парканом, ні армійських артилерійських складів.

Повстання почалося в ніч з 5 на 6 серпня. Вертіївський партизанський загін з великими труднощами розгромив у Вертіївці німецько-гетьманський гарнізон. В ніч з 8 на 9 серпня почався наступ основних сил на Ніжин. Носівський загін під командуванням С. Покиньбороди зайняв залізничну станцію, щоб не допустити гетьманцям і німцям нових підкріплень. Але наступ партизанських груп на артилерійський склад і міську в'язницю, де засіла повітова верхівка, скоро захлинувся. Без артилерії захопити все це було неможливо. А невдовзі до ст. Ніжин з обох сторін залізницею почали надходити для німців підкріплення.

Крапив'янський дав наказ повстанцям відійти в сусідні ліси.

Налякані розмахом партизанської боротьби гетьманці і окупанти намагалися знищити керівництво штабу. В Носівці вивішені оголошення, в яких німецька влада повідомляє, що за голову Крапив'янського обіцяється велика винагорода:

Оголошення.

:18 серпня в місті Ніжин за звичаєм війни розстріляні слідуючі особи: із с Безуглівки - Гаврило Скрипка, Андріян Чернеча, Василь Муромець, з с. Макіївки Василь Шевченко, з х. Загребельного, Талалаївської волості - Георгій Олійник. Ілля Ткаченко, з с Талалаївки Сергій і Григорій Хомичі, Павло Небагатько. Демид Лучка, Гнат Потильчак.

:За спійманого ватажка банд Крапив'янського призначена нагорода в розмірі 50 000 карбованців. Нагорода в розмірі 5 000 карбованців, призначена 13 серпня, в силу цього відпадає.

:Німецька районна комендатура.

:Приписано: майор Готт. М. Ніжин, 19/VШ-1918.

В Носівці навіть знайшлися добровольці (брати [[Шелестюк]]и), які взялися знешкодити керівника військово-повстанського штабу. Але їх намір провалився, і вони були розстріляні.

Після невдалого виступу під час повстання ядро штабу перейшло в «нейтральну зону». Загін Покиньбороди залишився в Носівських лісах і продовжував партизанську боротьбу. Члени інших повстанських загонів повертаються на місце проживання і зазнають репресій. Багато з них було розстріляно, як і групу в 27 партизанів із Лісових Хуторів.

В історичній літературі існують різні оцінки серпневого повстання. Компартія України зразу ж засуджує непідготовленість виступу. Наприклад, на II з'їзді КП(б)У секретар Квірінг у своєму виступі заявив: 
:''«…Что происходит с остатками повстанческого движения, мы не знаем … имеется ли там организация — нам неизвестно, а то, что Нежинский уезд не представлен на нашем партийном съезде доказывает, что организации разбиты».''

Моріц, представник Чернігівського губкому, заявив, що повстання 'завершилось лишь поражением, выводом из строя лучших сил. Повстанцы и остатки выступивших отрядов отчасти скрываются в лесах и стягиваются в один большой отряд.'

Як видно із виступу Квірінга, представник Ніжинської партійної організації не був навіть присутній на з'їзді. Тому незрозуміло, чому багато друкованих видань зараз твердять, що на з'їзді був присутній представник Носівської партійної організації.

Під знаком питання стоїть навіть сам факт існування н Носівці партійної організації в 1918 році. Можливо, це були неофіційна партійна група. Як повідомляла районна газета «Прапор комунізму» за 11 грудня 1965 року, партійний осередок в Носівці був створений в 1919 році.

Ось текст цього повідомлення газети: 
:«Спроба організувати партійний осередок була зроблена в 1918 році, але окупація населеного пункту німцями перешкодила цьому. Перший партійний осередок було створено в 1919 році. Організатором його був інструктор Ніжинського партійного комітету [[Семенець І.|І. Семенець]]».

Восени 1918 року становище Гетьмана стало хитким. Після листопадової революції Німеччина фактично відмовилась підтримувати П. Скоропадського. Українські соціалістичні партії організували і провели масове повстання.

=== Грудень 1918, влада петлюрівців ===
В грудні 1918 року влада в Києві перейшла до Директорії, яку очолив український соціал-демократ В. Винниченко. Загальне керівництво військами здійснював С. Петлюра. В грудні війська Петлюри вступили до Ніжина. Представники нової влади з Ніжина прибули в Носівку Для ведення переговорів. Носівським партизанам було запропоновано перейти на сторону Директорії. Частина населення містечка підтримала новий політичний режим. І навіть окремі партизани відмовились перебувати під контролем більшовиків.

Однак комуністи не бажали втрачати Україну. Ще в листопаді 1918 року на Україну перекидалися частини Московської робітничої дивізії, другої кавалерійської дивізії, багато інших з'єднань з центральних районів Росії.

=== 1919, наступ більшовиків === 
Російські радянські війська були об'єднані з українськими загонами червоної гвардії та партизанськими підрозділами. В результаті об'єднання були створені перша та друга українські дивізії. Вони перейшли в рішучий наступ. Рухаючись на Київ та Катеринослав радянські дивізії спочатку долали опір гетьманців, а потім повстанських загонів Директорії. 12 січня 1919 року більшовицькі війська захопили Чернігів. Із Чернігова вони рушили в 2-х напрямках. Богунський полк першої української дивізії пішов у напрямку на Козелець, а [[Таращанський полк Першої української дивізії|Таращанський]] у напрямку на Ніжин. 23 січні 1919 року при підтримці місцевих партизан війська Таращанського полку захопили Ніжин. [[24 січня]] таращанці ввійшли до Носівки. Вдруге в Носівці була встановлена радянська влада.

На кінець січня в Носівській волості повсюдно створювалися ревкоми і комітети бідноти. Не забарилися з приходом і продовольчі загони, які мали забирати в селян «лишки» зерна.

Більшовики почали впроваджувати в повному обсязі політику воєнного комунізму. Разом з продовольчими загонами комітет бідноти заготовляв продовольство для більшовицьких військ і робітничих центрів Росії та України. Головою носівського комітету бідноти був Гаврило Хоменко.

4 лютого 1919 року Чернігівський губревком прийняв постанову про націоналізацію окремих галузей промисловості.

Більшовицький режим націоналізував маслобойню і млин. В приватній власності й надалі залишалися окремі підприємства: аптека Яржинського, млин Кривенка і Буняка, млин Дар'ялова, крупорушка Зимонського. Бралися на облік і розподілялися між бідняками майно і землі графа [[Мусін-Пушкін Володимир Олексійович|Мусіна-Пушкіна]], княгині [[Долгорукова|Долгорукової]], поміщиків [[Коробка Павло Степанович|Коробки]], Безсмертного, Писарєва.

В 1919 році більшовики поступово перейшли до реалізації власної програми в галузі сільського господарства. А їхня програма передбачала утворення на селі колективних господарств.

В березні на хуторі [[Платонівка]] організувалося перше в Носівці колективне господарство, членами якого стали п'ять незаможних селян.

В січні 1919 року в Чернігові почав діяти каральний меч більшовицької революції - Губ ЧК. В січні-лютому 1919 року були сформовані і повітові «надзвичайки». Надзвичайні комісії приступили до масового червоного терору проти всіх ворогів радянської влади. Це була складова частина політики воєнного комунізму.

Населення України було вкрай незадоволене заходами воєнного комунізму. Навіть великі партизанські загони, які раніше діяли в складі РСЧА, навесні 1919 року повернули зброю проти більшовиків. Загони отамана Григор'єва, Махна, Зеленого, Струка, Соколовського скували основні сили радянських військ. Селянські повстання охопили й Чернігівщину. Начальник Борзнянської міліції Шекера підняв антибільшовицьке повстання і захопив Ічню і Борзну. В селах Борзнянщини діяв загін отамана Ангела, на Прилуччині селянський виступ очолив отаман Вернигора. Більшовики Носівки були вимушені проводити щомісячні мобілізації для боротьби з повстанцями.

Член губревкому Н. Точоний писав, що в 1919 році на жителів Носівки посилили вплив петлюрівці.

=== Серпень 1919, боротьба денікінців і партизанів ===
[[29 серпня]] [[1919]] року в Носівку увірвались денікінці. Бронепоїзд денікінців прибув на Носівську станцію і дав декілька сигналів. Ці сигнали надовго залишилися в пам'яті багатьох носівчан: сирена була пароплавна і лунала на відстань декількох кілометрів. За бронепоїздом з'явився і військовий ешелон із солдатами. Нові окупанти розташувалися на вокзалі і цукровому заводі. Лютий білий терор, дике цькування української культури несли на своїх багнетах денікінські білогвардійці. Так, наказом від 3 серпня 1919 року командуючого добровольчої армії на території Чернігівщини було припинено кредит на утримання шкіл з українською мовою навчання. В наказі білогвардійського командира говорилося:

:''Викладання українознавства (історія і географія України) забороняється.''

:''Викладання малоросійської мови і літератури дозволяються, як необов'язкові дисципліни на загальних підставах.''

З лютою ненавистю білогвардійці знищували не тільки сім'ї партизан, а й предмети національної культури.

Під час свого керування в Носівці денікінські білобандити спалили місцеву бібліотеку, хоч її книжковий фонд складався виключно з сільськогосподарської літератури. Зате вона була українською мовою, і цього було досить, щоб розпалити несамовиту лють у п'яної білогвардійської вояччини. Щоб познущатися з національних почуттів мешканців Носівки, вони багнетами пошматували портрет Т.Г. Шевченка.

Під приводом розправи з партизанами денікінці нещадно винищували цивільне населення. У бюлетені інформації Ради оборони України за жовтень 1919 року повідомлялося, що, поряд з селами і містами Чернігівщини, від білого терору особливо потерпіли жителі Носівки, «по вулицях і шосе, - говорилося в повідомленні, валялися трупи розстріляних, замучених, спотворених до крайності».

В перші дні перебування в Носівці денікінці спалили подвір'я Хахуд, Ігнатенка, Покиньбороди, Гука. У відповідь партизани зробили те ж із господарствами носівчан, які підтримали білогвардійців.

Згодом ревком зібрав міський мітинг. Дізнавшись про це, денікінці направили в Носівку озброєний кінний загін. Командував загоном карателів ротмістр граф [[Мусін-Пушкін]]. Дуже кортіло нащадку титулованих володарів носівських земель повернути назад розкішне життя. Та не судилось знатному білогвардійцю розправитись з носівськими партизанами. Носівчани влаштували засідку і вщент розгромили денікінців.

У вересні 1919 року командир носівських партизан отримав наказ такого змісту: 
:''«У зв'язку з тим, що пуп. Носівка-Ніжин по лінії залізниці, зіпсована вашим загоном, знову відновлена противником і його бронепоїзди знову курсують по цій путі, наказуємо:''

:''Негайно усунути подібні явища. Сьогодні ж спалити не менше двох мостів з кам'яними биками, лагодження путі ні в якому разі не допускати.»'' 

Партизани Ніжинського повіту виконали це завдання. Справа дійшла до того, що на ділянці Носівка-Ніжин білогвардійці припинили в нічний час всякий рух. Денікінські ешелони рухалися тільки вдень і тільки в супроводі двох бронепоїздів, які безперервно обстрілювали артилерійським вогнем такі жахливі для них носівські ліси.

Білогвардійцям все ж таки вдалось захопити центр Носівки. Розмістилися вони в телефонній станції, шкільних приміщеннях та бібліотеці (тепер типографія).

Партизанська група в цей час була в Довідавшись про місце перебування ворога, частина її переодягнувшись в простих селян і взявши зброю, підкралася до будинків із денікінцями. Розташувавшись по сусідству з ними, партизани домовилися в дві години ночі почати наступ і подати про це сигнал великій групі партизан, що теж підійшла в центр міста з лісу. В призначений час був поданий цей сигнал — в штаб загону денікінців, в приміщення бібліотеки, були кинуті гранати. Внаслідок стрімкого нападу денікінська частина була знищена. Трофеї партизанів були великими. Після цього нападу білогвардійці боялися вночі залишатися в центрі Носівки.

В ніч на 9 жовтня партизани Покиньбороди напали на групу денікінців, що наступала з Носівки на Мрин. В короткому бою було майже повністю знищено роту 1-го Кексгольмського полку і захоплено один кулемет та дві тачанки.

[[19 листопада]] партизани захопили станцію Носівка і цукровий завод. Носівський і кобижчанський загони захопили у ворога два бронепоїзди - 'Буян' і 'Витязь', розібравши залізничну колію і не давши змоги ворогові відійти до Києва. Крім того, носівський загін допоміг Богунському полку знищити велике угрупування денікінців у районі Кукшин-Хотинівка. Разом з більшовицькими військами партизани атакували основні сили угрупування. Денікінці в паніці тікали через болото, де й були повністю розбиті. Партизани і червоноармійці захопили 7 гармат, 20 кулеметів і сотні полонених.

=== З листопада 1919, встановлення радянської влади ===
[[19 листопада]] [[1919]] року в Носівку ввійшли радянські війська. Певний час носівські партизани не могли чітко визначитись з політичною орієнтацією. Серед рядових бійців загону було багато патріотів України, які довіряли С. Петлюрі. І це недивно. Українські селяни високо цінували національно-визвольну боротьбу лідера Директорії. Голова реввійськради Радянської Росії Л. Троцький навіть рекомендував більшовицьким комісарам в ході агітації на Україні говорити, що радянська влада воює проти Денікіна в союзі з Петлюрою, бо селяни довіряли Петлюрі. Це вже пізніше більшовики зробили з Петлюри ворога українського народу. Той же Троцький Л. писав, що '... Украина будет нашей только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.'

Про великий вплив на носівських партизан петлюрівців свідчив член Чернігівського підпільною губкому більшовицької партії, губревкому і військово-повстанського штабу Н.І. Точоний. Ми спеціально перелічили посади Точоного, щоб ні в кого не виникло підозри в упередженості його слів: 
:''«В декількох словах треба згадати про петлюрівщину та махновщину, бо як не як, а ці останні намагалися вплинути на партизанський рух на Чернігівщині. Надто це стосується петлюрівщини, що всіляко намагалася взяти партизанський рух до своїх рук. Це особливо помітно було в одній з партизанських груп, яка оперувала в Козелецькому напрямку під містечком Носівкою.''

:''Петлюрівці почали там з того, що пропонували носити стародавню козачу одіж. Одного разу я заїхав до цієї групи, де й побачив, як в їхньому таборі старанно вертілися кравецькі машинки й вироблялася ця одіж.''

:''Немало попрацювали були наші товариші в цій групі, доки вирвали її з-під петлюрівського впливу…»''

Як «товариші» «попрацювали», ми можемо тільки здогадуватися. В грудні 1919 року носівські партизани вливаються до більшовицьких військ.

В цьому ж місяці радянська влада провела мобілізацію до РСЧЛ. Довгий час більшовицьку мобілізацію називали добровільною. Звичайно, серед носівчан були такі селяни, які йшли на фронт добровільно. 28 грудня добровольці відмовилися від медичних оглядів, щоб швидше стати червоноармійцями. В протоколі загальних зборів жителів Носівки значиться: 
:''«1. Іти всім здатним носити зброю, на фронт, не затрудняючи приймальної комісії медичним оглядом.» ''
Але третій пункт цього ж документу повідомляв, що серед 'добровольців' були й дезертири:
:''«3. Уходячи, ми прохаємо, щоб комісія по боротьбі з дезертирством всіх спійманих у нашій волості дезертирів після нашого уходу негайно передала в революційний військовий трибунал, а майно їх передати найбіднішим з червоноармійців, які пішли на фронт.»'' 

З огляду на наведений документ більшовицьку мобілізацію добровільною назвати важко.

Радянська влада в Носівці відразу ж відновила продрозкладку. На початку 1920 року для допомоги більшовицькому фронту в Носівці було зібрано 71 596 крб, сотні пудів хліба і продовольства.

Ще до захоплення Носівки денікінцями разом із ревкомом працював і комітет бідноти, який очолював [[Хоменко Гаврило Васильович|Гаврило Васильович Хоменко]]. В січні 1920 року відбулися вибори виконкому волості Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. А 12 січня відбулася сесія Носівської волосної Ради, головою якої було обрано бувшого голову комітету бідноти Г.В. Хоменка, завідуючим націоналізованими підприємствами був обраний Іван Горкавенко. В березні 1920 року створено Носівський продовольчий комітет, на посаду продкомісара призначено А. П. Хахуду. Партосередок очолив Петро Захарович Ігнатенко.

Робітники цукрозаводу врятували від розгрому свій завод і заводські майстерні. Це дало змогу відремонтувати його, пустити в дію і дати першу післяреволюційну продукцію: 13 тисяч пудів цукру.

1920 рік — рік націоналізації не лише землі та сільськогосподарських підприємств, а також і промислових підприємств: млинів, крупорушок, олійниці, миловарного, шкіряних, цегельних заводів.

Проте становище в с/г було дуже важким. Із 34 тис. десятин землі засіяно було багато менше половини. Катастрофічно не вистачало сільгоспреманенту, робочої худоби. Із 4163 господарств - 1500 зовсім не мали робочої худоби. Плуги мали лише 1987 господарів, борони 2628 господарів. Та й продрозкладка не сприяла збільшенню виробництва зерна, яке слідом за збором урожаю відбиралося продзагонами.

У травні 1920 року згідно з декретом ВУЦВКу створюються комнезами, які в усьому сприяли органам влади. Головою Носівського комнезаму був призначений [[Шелестюк Савелій Дмитрович|Савелій Дмитрович Шелестюк]].

В час наступу поляків, в червні 1920 року, в Ніжинському повіті знову оголошується воєнне становище, і влада знову переходить до волревкому під керівництвом Г.В. Хоменка. Але швидка перемога більшовиків на фронтах дозволяє відновити радянську владу. Тепер головою волвиконкому обрано комісара продкому [[Шиша Максим Йосипович|Максима Йосиповича Шишу]].

=== 1921, наступ махновців ===
В 1921 році носівський радянський актив посилали для боротьби з повстанськими загонами революційної армії П. Махна. Він був видатним ватажком українського селянства на півдні України. Довгий час його революційна повстанська армія воювала на боці радянської влади, як він сам говорив, 'на захист робітничо-селянської революції.' В листопаді 1920 року Н. Махно погодився піти на союз із більшовиками для боротьби з врангелівцями. Його армія понесла великі втрати при штурмі Перекопу і переході через Сиваш. Після захоплення Криму радянське командування вирішило позбутися незручного союзника махновських військ. За наказом Л. Троцького, близько 5 тисяч бійці» революційної повстанської армії, які уціліли після штурму Перекопу, були знищені військами Південного фроніу РСЧА. Махно збирає уцілівших свої солдатів і мстить більшовикам.

В 1921 році махновці рухаються з півдня через Чернігівщину. На своєму шляху вони знищують комуністів, чекістів, комісарів, продзагонівців та інший радянський актив. На Ніжинщииі спішно мобілізуються загони міліції, армійські гарнізони, продзагони і направляються на Дорогинку, кудою мали рухатися махновці. Але, коли звідний загін підійшов до Дорогинки, село вже було в руках повстанців. Помітивши ніжинський загін, махновці атакують його в чистому полі. Майже весь загін був перебитий. Близько 100 червоноармійців і міліціонерів загинуло в цьому бою. Серед загиблих були і жителі Носівки. Потім махновці рушили в Безуглівку, а звідти попрямували до Лосинівки, де від їхніх рук загинули десятки чоловік більшовицького активу. Тіла загиблих в Дорогинському бою було перевезено до Ніжина і похоронено в братській могилі Гоголівського парку.

Про бій із групою махновців розповідав носівчанин [[Прокопець Григорій Іванович]], який в складі продовольчого загону був направлений для відсічі підрозділів революційної армії: 
:Наш загін був посланий в с. Плиски для вилучення хлібних лишків. На чолі загону стояв комісар Шимплинський. В Плисках ми одержали розпорядження в бойовій готовності виїхати до Парафіївки для відсічі нападу махновської групи, яка, по даних розвідки, налічувала декілька сот бійців. На кожного продзагонівця було видано по 10 патронів.

:Коли ми прибули в Парафіївку. то приєднались до загону охорони заводу. Цей загін мав 40 бійців і 2 кулемети. Нам сповістили, ідо в цей день (а це був 2-й день Пасхи) під Дорогинкою махновці порубали шаблями 120 чоловік міліції. Ледве почало світати, охорона сповістила, що із села Рожнівки на нас рухаються махновці. Шимшшнський дав команду залягти біля волосного управління, а другу групу з кулеметом розмістили по флангах, з тим, щоб, коли ми відкриємо вогонь, друга група вдарила по махновцях з тилу.

:Ми відкрили вогонь. Було вбито 7-8 нападаючих, трупи яких махновці підібрали в свої тачанки і відступили від нас. Але з тилу по них ніхто не відкривав вогню. Тільки ми піднялися, як Шимплинський подав команду: 'Рятуйся, хто як може!'. На нас мчала махновська кіннота - біля чотирьохсот вершників. Всі почали розбігатися. Смичок вскочив у картопляну яму, я з Яковом Супруном вирішили сховатися в сусідній клуні. Але дорогу в клуню нам перегородив хазяїн. Тоді ми побігли до болота, яке було метрів за сто від нас. Я, Супрун і боєць Новобасанського заводу встигли вскочити в очерет і залягли в канаві, повній води. До болота підскочили 5 махновців, і почалися погрози в нашу адресу: 'Вилазьте, бо почнемо кидати гранати.' Новобасанський боєць вийшов із гвинтівкою і пішов на них. Одного з них він застрелив. Тоді решта кинулася до нього, і посікли його шаблями!

:Ми пролежали в болотній воді години півтори, коли махновці поїхали з села, тоді до болота підбігла дівчина з тієї сім'ї, де ми стояли на квартирі (а вона бачила, куди ми побігли), і почала звати нас. Але наші тіла так задубіли в холодній воді, що ми не змогли вилізти з канави. Коли ми вибралися з болота, нам допомогли дійти до хати.

:Хазяїн затопив піч, на піч занесли гречаної соломи, дали нам по склянці самогону, а потім на печі нас добре закутали. Після того, як ми переспали, ми вже змогли рухатися. Разом з парафіївцями ми пішли прибирати групи наших бійців. Чоловік шість були обезголовлені, і тіла їх порубані на частини...

В першу чергу треба було добитися безпечності життя. Як свідчать старожили, за цей час багато стало тих. хто свій добробут влаштовував за рахунок інших.

Довіримося розповіді свідка тих подій [[Савосько Іван Іванович|Івана Івановича Савоська]]: 
:В 20-ті післяреволюційні роки багато лиха заподіяла носівчанам банда Гаврильчука. Якось стало відомо міліції, що цей хижак в Пасхальну ніч призначив побачення із своїм зв'язковим під час богослужіння в Спаській церкві. Носівська міліція підготувала йому тут засідку. А щоб було надійніше, вона перевдягла двох міліціонерів у дівоче вбрання і відправила в церкву. Дійсно, бандит з'явився у церкві, але вже в дверях, помітивши присутність незнайомих дівчат, запідозрив засідку. Він повернувся і рвучко вийшов з церкви. Ясно, що перевдягнуті міліціонери вийшли слідом за ним. Проте він не втік, а причаївся за рогом церкви. Як тільки міліціонери, не помітивши його, наблизилися до цього місця, бандит розрядив у них свій пістолет. Обидва переслідуючі були вбиті.

:Зразу ж носівська міліція і військові оточили церкву і двори учасників банди. У одного з них, Сагайдака, знайшли навіть паску, яку він щойно вкрав у свого сусіда. Поодинці бандитів виловили. Конотопця тут же застрелили, вбили і Сагайдака, а Оксимець був поранений і втік. Він упіймався пізніше в с. Козари, де його закололи, коли він ліз у чиєсь вікно.'

А ось розповідь цього ж Савоська про інші бандитські напади. Старожил, якому в 1977 році було вже майже сто літ, зберіг у своїй пам'яті багато сторінок історії Носівки: 
:Було це зразу після революції. Одного разу, взимку, опісля півночі, до мене в хату вдерлися бандити, які не тільки називали себе партизанами, а й були ними насправді. їх було троє: [[Бондар Яким]] (уже помер), [[Заволовий Микола]] (вбитий на степах десь у вікні) і [[Дорошенко Юхим Петрович]] (до революції носив прізвище Голодний, а після революції замінив на Дорошенко. - тепер живе в с [[Шлях Ілліча]]). Всіх нас загнали в підпіччя. Заволовий вимагав золото, але яке в мене могло бути золото, коли я жив у такій халупі. Я дістав із трямка свої гроші: паперові і 3 карбованці сріблом, срібло він забрав собі, а паперові кинув додолу. Забрали в нас одяг, новий самовар... Вартував біля дверей Дорошенко. Над дверима висіла моя хутрова шапка, яку я привіз із армії. Він забрав і одягну мою шапку.

:Але в цей час із вечорниць ішли парубки. Вони побачили двоє саней, а коли стали наближатися до них, то варта біля саней почала стріляти. Парубки розбіглися, а ті бандити, що поралися в хаті, почувши стрільбу, мерщій забрали награбоване і повибігали з хати.

:Одного разу, коли я був під чаркою, я мав необережність запитати в Дорошенка, де він дів мою шапку. За це вони мене побили так, що мало не віддав Богові душу. А потім ще приходили вночі, але моя дружина не відкрила їм. На цей раз цим діло і завершилося. А я в свою чергу ніколи більше йому і не нагадував про шапку. Лише оце декілька років тому про неї нагадав Дорошенку син моєї другої дружини [[Сова Іван Олександрович]], який в той час працював там головою колгоспу. Дорошенко нічого йому не відповів, лише відвів погляд вбік і промовчав.' Про свою партизанську боротьбу Дорошенко надрукував спогади в районній газеті ('Прапор комунізму', 1965, 2 листопада), проте інші свої 'діяння' в спогадах він не описує.

== Носівка в період сталінського соціалізму ==

Громадянська війна закінчилась перемогою більшовиків. Уже в перші повоєнні роки вони вдалися до адміністративно-територіальної реформи.

З часів царської Росії Носівка була центром волості, яка входила до Ніжинського повіту Чернігівської губернії.

В березні [[1923]] року ВУЦКВ видав постанову про адміністративно-територіальний поділ окремих губерній, в тому числі й Чернігівської. Стара система поділу (волость — повіт — губернія) змінювалась новою (район — округ — губернія). Із 2-3 повітів утворювався округ, із декількох волостей район. У відповідності з новою схемою адміністративно-територіального поділу Чернігівської губернії було створено Носівський район, який входив до Ніжинського округу Чернігівської губернії. Отже в [[1923]] році Носівка стала районним центром. Замість волвиконкому було обрано райвиконком.

Головою райвиконкому став М. П. [[Костюченко]]. Нова адміністративна одиниця мала в собі 9 сільських Рад із 38 населеними пунктами. Найбільшими з них були [[Носівка]], [[Володькова Дівиця]], [[Шатура]], [[Данино]], [[Коломійцівка]].

В [[1930]] році ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову "Про ліквідацію округів і перехід на двохступеневу систему управління". Із вересня 1930 року райони підпорядковувалися безпосередньо центру. Ця адміністративно-територіальна реформа передбачала укрупнення районів. В 1930 році до Носівського району було приєднано територію ліквідованого [[Мринський район|Мринського району]]. А в [[1931]] році до Носівського району приєднали ще й землі розформованого [[Лосинівський район|Лосинівського району]].

В [[1932]] році ВУЦВК в черговий раз провів адміністративно-територіальну реформу. В Україні знову вводять трьохступеневу систему управління (район область - центр). В жовтні 1932 року було створено Чернігівську область, до якої ввійшов і Носівський район. Щоправда, в 1935 році зі складу Носівського району були вилучені землі Лосинівщини. З 1935 року Носівський район існував без змін до 1962 року.

Більшовицький режим намагався будувати щасливе життя трудящих за допомогою насилля. До речі, ні Ленін, ні Троцький, ні Сталін, ні інші керівники комуністів ніколи й не приховували насильницької природи держави диктатури пролетаріату.

Відразу ж вони створили однопартійну політичну систему, до якої ввійшли організації, що допомагали здійснювати повний контроль над суспільством. Основою політичної системи була більшовицька партія. Їй допомагали комсомольські і піонерські організації, профспілки, комнезами та інші інституції. На початку 20-х років значно зміцніла парторганізація Носівщини. Лише в 1920 році в ряди Комуністичної партії вступило 35 активних учасників боротьби за радянську владу. За рішенням Носівського райпарткому партосередки створюються на всіх підприємствах Носівки. На кінець 1927 року вони були майже в усіх великих населених пунктах району. Найбільш міцними і масовими були партосередки Носівки та цукрозаводу.

В 1920 році представник Чернігівського губкому комсомолу Макашов ініціював створення в Носівці комсомольського осередку. Наприкінці 1921 року в носівському осередку було вже 10 комсомольців. Першим керівником комсомольської організації Носівки був Гришко В. К.

Партійні органи здійснювали постійний контроль над комсомольськими організаціями і дбали про їх "ідейну чистоту". Тому в комсомольських осередках часто здійснювали чистки. Своєю постановою від 18 червня 1928 року бюро Ніжинського окружного комсомолу розробило заходи по зміцненню Носівської районної комсомольської організації. У відповідності з цими заходами пленум РК ЛКСМУ увільнив від обов'язків секретаря райкому Петренка П. В.

Особливу увагу компартія і комсомол приділяли боротьбі із своїм ідейним ворогом — церквою. Комуністи й комсомольці Носівки вели активну антирелігійну пропаганду. Так, в ніч перед Пасхою (1927 року) члени комсомольської організації влаштували на церковному подвір'ї карнавал, на якому виступив з промовою культпроп [[Самар]]. Ці заходи зірвали святкове богослужіння в церкві. В перший день Пасхи 1928 року комсомольці Носівки провели недільник по саджанню дерев.

Пізніше радянська влада Носівки навіть закрила та зруйнувала ряд культових споруд. Тому про [[Успенська церква в Носівці|Успенську]], [[Воскресенська церква в Носівці|Воскресенську]] та [[Спаська церква|Спаську]] церкви ми говоримо тільки в минулому часі. А більшість носівчан навіть не знають, де стояли ці ошатні храми.

Антицерковна та антирелігійна політика радянської влади сприяла вихованню павликів Морозових місцевого рівня. Газети все частіше друкували заяви такого змісту: 'Я гражданин Носовки Ничепоренко Ефим, отрекаюсь от отца который является служителем культа.'

В Носівці було проведено з'їзд безбожників під гаслом "Нехай всі боги ідуть прахом". В центрі Носівки палало багаття радянської інквізиції, в яке були кинуті ікони. При цьому духовий оркестр грав бравурний марш.

В музейній кімнаті [[Носівська ЗОШ I-III ступенів № 1|Носівської середньої школи №1]] демонструється унікальна фотографія. На ній зображено комсомольського ватажка [[Калинка (комсомольський ватажок)|Калинку]], який із своїми товаришами реорганізує приміщення синагоги в будинок культури.

Жахливою була доля ікон та релігійної літератури. Ось уривок із доповідної записки райвідділу НКВС молодшого лейтенанта держбезпеки Грицова: "Изъятые при обыске книги церковного характера — часословы, библии, псалтыри — уничтожены как не представляющие никакой ценности путем сожжения".

Поряд з цим комсомольські організації проводили і культурно-масову роботу по створенню гуртків художньої самодіяльності. Особливою популярністю в 1927-1929 роки користувався драматичний гурток під керівництвом вже згадуваного нами Самара.

Компартія тримала під постійним контролем і професійні спілки. В усьому світі профспілки мали захищати інтереси трудящих. Більшовики ж примушували цю організацію бути "школою комунізму". У вересні 1926 року скликаються друга районна міжпрофспілкова конференція. На ній було прийнято рішення Носівським профспілкам актинію включитись в боротьбу за створення матеріально-технічної бази соціалізму. Головою райпрофсекретаріату обирається профспілковий активіст [[Капустін]].

Комуністи не залишали поза увагою й виховання дітей. 1923 року в районі була створена перша піонерська організація. В її складі були діти активістів і бідняків. В 1926 році вже нараховувалось 8 піонерських організацій. На бюро райпарткому неодноразово обговорювали питання керівництва піонерським рухом Носівщини. Для роботи з піонерськими організаціями були підібрані досвідчені комуністи, за кожним піонерським загоном для допомоги в роботі закріплюють члена партії.

Така турбота не була марною. Піонери допомагали комуністам впроваджувати в життя волю ЦК ВКП(б). Член КПРС з [[1930]] року, учасник колективізації на Носівщині [[Сорока О.]] розповідав, як один піонер допоміг відшукати н сосновому бору схованку куркуля. Там було знайдено 14 ям, в яких зберігалося декілька тонн пшениці.

Під особливим контролем партії і комсомолу знаходились і вибори до Рад. Ось витяг з рішення зборів комсомольського осередку цукрозаводу: 
:''"Перед нашою партією, а також і комсомолом стоїть завдання втягнути в передвиборну кампанію широкі кола бідняцькою, середняцького, батрацького населення..., щоб до складу сільрад не попали не бажані нам елементи".''

Для налагодження сільськогосподарського виробництва потрібно було провести велику роботу по землевпорядкуванню. Адже поміщицькі масиви тепер були розподілені між селянами, хоч грунти на них були неоднакові. Сотні хуторів, як в степовій так і в лісовій зонах, не дозволяли рівномірно розподілити наділи.

В [[1921]] році почалося переселення хуторів у компактні населені пункти. Спочатку це були лісові хутори Носівки та степові хутори степової зони. У [[1922]]-[[1923]] роках були зселені хутори у невеликі пункти: [[Підгайне]], [[Лукашівка]], [[Андріївка]]. Тоді ж в компактні поселення були згуртовані [[Мала Носівка]], [[Літки]], [[Заводське]], [[Зелене]]. По всій степовій зоні землевпорядкуванням були закладені села [[Степові Хутори]], [[Кіровка]], [[Карабинівка]], [[Ясна Зірка]], [[Тертишники]], [[Шлях Ілліча]], які об'єднуються у дві сільські Ради Степовохутірську та Тертишницьку. Після створення цих окремих поселень Носівка, як населений пункт, зменшилася і по території і по кількості населення. В лісовій частині Носівки також із хутірних поселень було створено населені пункти [[Жовтень]] і [[Деброво]].

Про історію всіх цих населених пунктів ми не маємо можливості розповісти детально. Для прикладу візьмемо лише поселення [[Літки]]. яке знаходиться поряд з цукровим заводом.

В минулому на місці поселення Літки була долина затоплена майже цілий рік водою. Навкруги цієї долини були розкидані поодинокі хутори та відруби. В [[1902]] році на території Літок поселились [[Соловей Михайло Степанович|Михайло Степанович Соловей]] і [[Штанько Дем'ян Миколайович|Дем'ян Миколайович Штанько]]. Поступово кількість жителів збільшувалась. Займатись землеробством було дуже тяжко, тому що весною і в дощове літо долина була затоплена водою. Носівчани називали долину 'лихолітками', бо в таку пору землю доводилось обробляти з великим лихом. Для сполучення з окремими хатами робили насипи.

Поселення Літки сформували в 1920-30-х роках. В 1930-х роках осушили болотисту долину [[Лихолітки]], зробивши її придатною для життя населения. Сюди переселяють селян, які проживали на хуторах. Одночасно з формуванням поселення Літки зростають призаводське та пристанційне поселення, [[Робоча вулиця]]. [[Автоколонна]] та ін. Залізнична колія до цукрозаводу була побудована ще в [[1913]] році. В [[1932]] році в поселенні Літки було 150 дворів. Літки органічно ввійшли до складу Носівки. І в наш час навіть не можна визначити межу між ними.

На початку 1920-х років трудящі Носівки подали допомогу голодуючому населенню Поволжя. Лише з [[17 серпня]] по [[4 вересня]] [[1921]] року було відправлено до Росії 35 вагонів хліба та 1 307 680 карбованців.

І це в той час, коли в південних губерніях України голодувало від 4 до 7 млн. чол. Голова ВУЦВК Г. Петровський з цього приводу писав: «В России — перелом в лучшую сторону. На Украине — наоборот. Херсонские ужасы продажи человеческого мяса расширяются».

Політика военного комунізму викликала опір населення. Навіть в колишньому оплоті більшовизму Кронштадті відбулось повстання моряків.

Селяни відмовлялися працювати і оброблять всю землю. Праця для них втратила будь-який сенс. Бо продзагони і війська РСЧА забирали всі «лишки». Газета ЦК РКП(б) «Біднота« писала: «Крестьяне - производители исчезают, вместо них появляются просто едоки. Едок производит ровно столько, сколько нужно ему самому.» Мотивація праці на селі зникла. Це призвело до занепаду аграрного сектору.

Становище в сільському господарстві Носівки було дуже важким. Із 34 тисяч десятин землі волості засіяно було менше 9 тисяч десятин. Продрозкладка негативно позначилась на виробництві зерна, яке слідом за збором урожаю відбиралося продзагонами.

Щоб зберегти владу, більшовики відмовились від воєнного комунізму і перейшли до непу. Нова економічна політика передбачала заміну продрозкладки продподатком, який мав стимулювати селян до продуктивної праці.

Неп забезпечив відбудову народного господарства і пожвавив приватно-власницьке виробництво.

Продподаток був менший за своїм розміром від продрозкладки і сплачувався в кілька строків, після чого селянам надавали право вільної торгівлі хлібом.

Але в умовах непу Носівська влада не відмовилась від боротьби з приватним власником. В [[1923]] році продовжується націоналізація підприємств. 7 червня відбулась передача 2 цегельних заводів у Носівці, що належали [[Троїцька церква в Носівці|Троїцькій]] та [[Успенська церква|Успенській]] церквам, недавно створеному кооперативу.

Новостворений у [[1924]] році ветпункт розмістився в маєтку колишнього поміщика [[Гунько|Гунька]].

Через два роки в колишній садибі багатія [[Пушковський|Пушковського]] на околиці Носівки, організується районний [[агропункт]]. У його користування для дослідницьких робіт відводиться 17 гектарів землі з фонду націоналізованих земель.

В ті ж роки влада відібрала майно і землю в багатьох заможних носівчан: [[Шаули|Шаул]], [[Михайлюки|Михайлюків]], [[Тарасенки|Тарасенків]] та інших. Активну участь в націоналізації брали В. [[Климець]], С. [[Зуб]], П. [[Семенець]] та інші.

Нова економічна політика дала відчутні результат. Н [[1925]] році в районі працювало більше 150 різних, в основному дрібних, державних підприємств. Серед них [[цукрозавод]], [[шкірзавод]], 2 [[цегельні заводи]], 2 [[сукновальні]], і [[взуттєві майстерні]], кілька [[млин]]ів, [[олійниця|олійниць]], [[крупорушка|крупорушок]], 7 і торговельні і 20 культурних закладів. Набирав темпи виробництва [[Носівський цукровий завод]] після [[1920]] року, коли він дав першу післявоєнну продукцію. [[1921]]-[[1922]] роки були найбільш важкими для цукроварів. Вітри і посуха, град і шкідники привели до загибелі значних площ посівів. За цей сезон завод дав лише 4% довоєнного виробітку цукру. В [[1925]] році завод виробив 35 тисяч центнерів цукру. Ллє довоєнного рівня він досягнув лише в [[1928]] році, коли було вироблено за сезон 71,5 тисячі центнерів цукру.

В галузі сільського господарства також були помітні певні зрушення. В [[1925]] році з 33 254 десятин орної землі було засіяно близько 20 тисяч десятин. Довоєнного рівня посівні площі району досягли лише в [[1927]] році.

Особливо район відставав по врожайності сільськогосподарських культур. В 1925 році він лише по окремих культурах наближався до довоєнного рівня (по гречці, ячменю, картоплі). Врожай по інших культурах був ще дуже низький.

Помітні були також зрушення по росту моголів робочої худоби. Але в розведенні великої рогатої худоби і свиней становите не змінилося. В 1925 році кількість господарств, що не мали робочої худоби, скоротилася до 336 в межах Носівського району в порівнянні до 1156, що були в 1920 році в межах лише однієї Носівської волості. Корів і свиней ще не мали понад 2000 господарств.

Для багатьох господарств ще не була розв'язана проблема посівного матеріалу, сільськогосподарського реманенту і робочої худоби. Окремі господарства ще обробляли землю сохою і брали в оренду реманент. На 100 селянських господарств в [[1925]] році припадало 52 плуги, 64 борони, 74 вози, 2 віялки, 2 сівалки, 12 жаток і 21 молотарка.

В тому ж році 226 десятин землі здавалося в оренду і 289 господарств орендували її. Із 235 дрібних підприємств району, що відновили свою роботу, половина були приватними підприємствами, де використовувалася наймана робоча сила.

В торгівлі спостерігалася подібна картина. Із 73 торговельних точок 52 були приватними. В них також використовувалась наймана праця. Поруч з ними працювали й кооперативні заклади. По сумі товарообороту вони перевищували рівень усіх торговельних закладів.

На початку [[1922]] року на землях, що прилягали до носівського цукрозаводу, утворилося спеціалізоване господарство - [[бурякорадгосп]]. Роботи тут велися спеціалістами і технічними засобами цукрозаводу. Бурякорадгосп мав назву [[Мало-Носівська економія]].

В першій половині 1920-х років на Носівщині широко розгортався кооперативний рух. Найбільш розповсюдженою формою кооперативів на Носівщині були кредитні товариства. Вони мали свої статути і представниці; місцевих органах державної влади. За архівними даними н грудень 1925 року [[Носівське (центральне) кредитне товариство]] нарахувало 183 члени незаможних селян, 151 - середняків, 53 заможних селян і 46 нехліборобів. Всього в центральному кредитному товаристві було 433 члени.

Товариства на пільгових умовах постачалися державою машинами, сортовим насінням, транспортом і знаряддями праці. Кооперативи відкривали свої прокатні, обмінні, зерноочисні та інші пункти, якими користувалися не тільки члени товариств, а й інші селяни. На початку [[1926]] року в районі було дев'ять спеціалізованих та два універсальних кооперативних товариства, [[кустарно-промисловий кооператив]] і [[хутряна артіль]].

'''Освіта'''

В галузі розвитку культури Носівка і район в цілому досягли довоєнних показників. В роки непу тут було 10 початкових, 2 семирічні та 14 політосвітніх шкіл, в яких навчалося 2278 учнів. У них працювало 67 учителів. Порівняно з довоєнними роками кількість учителів і учнів зросла більше, ніж у два рази. В самій Носівці (разом з хуторами) [[1925]] року налічувалось 9 початкових та одна семирічна школи, де навчалося 984 учні.

В кінці 20-х на початку 30-х років посилюється робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Пункти по ліквідації неписьменності були розташовані в школах, сільбудах, клубах, хатах-читальнях. Для роботи з неписьменними залучались не тільки вчителі та працівники установ, а й інші жителі Носівки, які могли працювати з малописьменними.

Найбільш активно по ліквідації неписьменності працювали місцеві вчителі [[Бичинська Афанасія Афанасіївна|Афанасія Афанасіївна Бичинська]], [[Сопіга Олександр Степанович|Олександр Степанович Сопіга]], [[Яшевська Варвара Василівна|Варвара Василівна Яшевська]]. [[Хиленко Йосип Степанович|Йосип Степанович Хиленко]] та багато інших.

Багато громадян оволодівали грамотою самотужки, в своїх сім'ях, за допомогою інших членів сім'ї та дітей, які відвідували школу.

Школи для дорослих вперше в районі виникли в [[1925]] році. Тоді їх було лише 2 на 96 учнів. Та незабаром вони почали створюватися в усіх населених пунктах. В [[1928]] році їх працювало 14, а в [[1932]] ця кількість майже потроїлась.

Освітні програми в усіх навчальних закладах складалися на основі марксистсько-ленінської ідеології. В [[1926]] році для пожвавлення ідеологічної роботи в Носінні було створено школу підготовки пропагандистських кадрів з шестирічним строком навчання.

;Насильницька колективізація

Згодом випускників цієї школи використали для виконання сталінського плану колективізації. Зміст плану зводився до ліквідації приватних селянських господарств і створення колгоспів. Паралельно з колективізацією мало відбуватись і розкуркулення - ліквідація куркульства як класу. Всі ці заходи Сталін назвав будівництвом соціалізму на селі.

Великий вождь пролетаріату відкинув неп і повернувся до насильницьких методів воєнного комунізму. В черговий раз було використано жорстокий терор для побудови щасливого життя трудящих. За допомогою сили селян почали заганяти в колгоспи. Першою ластівкою колгоспного ладу в Носівці була артіль «КІМ», яку створили у квітні [[1929]] року в Підгайному. В листопаді-груди і цього року було створено ще 5 артілей в Носівці: ім. Свердлова, ім. Чубаря, ім. Дзержинського, 'Жовтнева перемога' і 'Червоний шлях'.

У січні [[1930]] року райком парті затвердив план колективізації Носівського району. [[25 січня]] бюро райкому заслухало на своему засіданні питання про хід колективізації. Для прискорення цього процесу створюються групи уповноважених. В лютому до складу бригад по колективізації були включені нові активісти і прибулі комуністи-двадцятип'ятитисячники.

Ці ударні групи мали провести суцільну колективізацію району. Шляхом залякування, шантажу, терору вони почати виконувати поставлене завдання. На [[1 березня]] 1930 року було колективізовано 52% селянських господарств Носівки. За цими цифрами були сльози і страждання тисяч носівчан.

Навіть центральні органи партії вимушені були визнати, що в перші місяці суцільної колективізації допускались поспішність і порушення принципу добровільності. Про методи «роботи» бригад розповів у районній газеті О. [[Дорошенко]], який під час колективізації проживав на хуторі поблизу Держанівки: 

:''«З активістів організовувалися бригади по розкуркуленню. До однієї і них включили і мого батька. Побачивши на власні очі до чого це веде і якими методами здійснюється, він категорично відмовився брати участь у знущанні над людьми.''

:''- Ну що ж, справа твоя, - сказав уповноважений з Носівки. - Тільки відтепер чекай нас і до себе в гості.''

:''Невдовзі так і сталося. Підстерігши, коли батька саме не було вдома, нагрянула до нас п'яна братія будівників скачкового соціалізму. Вимели з хати геть все, навіть латану-перелатану материну спідницю забрали. А наостанку глумились над беззахисними жінками та малолітніми дітьми, з п'яним реготом ще й піч розвалили.''

:''Вже перед заходом сонця повернувся на хутір батько і побачив на призьбі опустошено! хати голосячих жінок. До сусідів наша сім'я не пішла. Не хотів батько накликати і на них лихо. Адже залишаючи хутір, перепита ватага дужих молодиків категорично заборонила кому б то не було не тільки дати нам притулок, а й навіть нагодувати, погрожуючи вчинити з ними те ж саме, то й з нами».''

Під час колективізації селян залякували розкуркуленням. О. Дорошенко розповів, як воно проходило. Причому потрібно зважити на те, що батько О. Дорошенка був радянським активістом. В інших випадках бригади колективізаторів діяли набагато жорстокіше. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 200 000 селянських господарств. Разом з усіма членами сімей це становило приблизно 1,2-1,4 млн. чоловік. Понад половину з них - близько 860 тис. чоловік — виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія населення називалася «спецпереселенцями» і зазнавала нелюдських страждань, використовувалася на найважчих роботах. Багато з них, особливо літніх людей, дітей, жінок, загинуло.

Колективізація в перші ж місяці її впровадження викликала впертий опір селянства. В багатьох селах мали місце антиколгоспні виступи. Наведемо лише декілька фактів антиколгоспного руху в Носівському районі. В Лихачеві була погроза влаштувати Варфоломіївську ніч для активістів радянської влади. В [[Даніно]] були зірвані збори, на яких обговорювали питання про колективізацію, в селищі [[Червоний Шлях]] було вчинено замах на життя уповноваженого райвиконкому [[Бондар|Бондаря]] та голову колгоспу [[Горобей|Гороб'я]].

Вище партійне керівництво дає наказ уповільнити темпи колективізації. [[24 квітня]] [[1930]] року скликаються збори комуністів району. На них були запрошені всі уповноважені і голови сільських Рад. Збори обговорили постанову ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями в колгоспному русі» і статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». В доповіді секретаря райкому партії З. [[Якущенка]] і у виступах комуністів було викрито ряд фактів насильницьких дій в ході колективізації на Носівщині.

В прийнятому рішенні відзначалося, що окремі керівники і комуністи, в погоні за більшим процентом колективізованих, допустили факти насилля «підміну добровільного вступу до колгоспів залякуванням, введенням експертного оподаткування, відведення для середняків і бідняків (не колгоспників) земель четвертої категорії, залякування бідняків та середняків арештами під виглядом, що вони агітують проти колгоспів, невдалі вибори керівників колгоспів тощо».

Попередній план колективізації був завищений. В погоні за його виконанням в стислі строки місцеві керівники і уповноважені допускали грубі форми впливу на селян. Тому на зборах затвердили новий план колективізації по району. Частина уповноважених по колективізації була замінена, а винні були притягнуті до відповідальності.

Після того почався масовий відплив селян з колгоспів. В березні-квітні [[1930]] року з колгоспів району вибуло більше половини селянських господарств. На кінець квітня 1930 року в 16 колгоспах району залишилось 9 процентів селянських господарств.

Активний учасник колективізації на Носівщині О. [[Сорока]] писав: 
:''«В Мельниках Коломійцівської сільради … до колгоспу записалось 18 селян. Але невдовзі середняки, які вступили в колгосп, розібрали свое майно назад».''

Цей відступ радянської влади був тимчасовим. Восени 1930 року розгортається нова колективізаторська кампанія.

Лише за жовтень цього року в районі до колгоспів вступило 50 нових селянських господарств і було організовано 2 нові колгоспи.

В [[1931]] році темпи колективізації набувають більшого розмаху. Колективізація знову стає основним політичним завданням на селі. На його виконання партія мобілізує всіх активістів району. [[18 січня]] [[1931]] року на засіданні бюро райпарткому затверджується новий склад бригад по проведенню колективізації із 45 уповноважених. Серед них [[Кобзар]], [[Кльова]], [[Сапітон]], [[Семенець]], [[Шелест]], [[Супрун]], [[Приходько]], [[Рудь]], [[Плявейс]], [[Правіков]], [[Онищенко]], [[Вейсберг]] та інші.

В кінці квітня була оголошена ударна декада по колективізації: з райцентру в села виїхало 68 бригад, до складу яких ввійшло близько 200 активістів. Якщо на початку весняної кампанії в колгоспи вступало за декаду 15 господарів, то за другу декаду квітня 543.

Весняний наступ колективізації викликав чергову хвилю селянського опору. Весною 1931 року в [[Даніно]] було підпалене усуспільнене майно, в [[Хотинівка|Хотинівці]] під час пасхальних свят селяни побили представників районного центру і вигнали їх із села, в [[Пустотіно]] селяни відмовились обробляти землю. В цей період почастішали й терористичні акти проти радянських активістів. Під час колективізації загинули більшовики Ф. М. [[Назаренко]], П. Л. [[Рикуніч]] з Носівки, С. З. [[Короїд]] з Лихачева.

Вони були також жертвами жорстокої сталінської політики, бо ніколи насилля не породжує добро. Насилля може викликати тільки насилля.

Часто розкуркулені селяни вдавались до помсти і підпалювали садиби активістів. Про один із таких випадків розповідала [[Глінка Ольга Демидівна]]: 
:''«В ті часи колективізації мій батько був призначений головою Лихачівської сільської ради, де брав участь в колективізації У відповідь на цю участь розкуркулені помстилися над нами і спалили нашу садибу. Я в цей час разом з батьком їхала в Мрин. Побачивши заграву, мій батько виразився так: «Когось уже гріють». Але як тільки нас зустріли в Мрині, то сповістили, то згоріла наша садиба. Першим запитанням батька було: «А чи врятували матір?» Мати залишалась сама вдома. Йому відповіли, що матір вихопили з полум'я і винесли у вікно.''

:''Згоріла наша хата повністю з усім майном. Райвиконком продав нам хату одного із розкуркулених, в цій хаті я живу і зараз. А голова райвиконкому сказав на зборах: «Паліть Глінку хоч кожен день, він все одно буде завжди під кришею».''

В цей час партія мала достатньо сил, щоб подолані будь-який опір селян і примусити їх стати колгоспниками.

В 1932 році колективізація не припинялась жодного місяця. На початку 1933 року вона посилилась знову, а в січні перевершила попередній місяць більше ніж у десять разів. Процес колективізації продовжувався і в наступні роки. Наприкінці 1935 року 90% селянських господарств Носівки були в колгоспах . На усуспільнених землях селян Носівки було організовано 12 колгоспів: «[[Паризька комуна]]», Комінтерн, ім. Якіра, [[Колгосп імені Кірова|ім. Кірова]], «17 партз'їзду», [[Колгосп імені Енгельса|ім. Енгельса]], «Комунар», «Червоний шлях», «Перша п'ятирічка», [[Колгосп імені Шевченка|ім. Шевченка]], «[[Політвідділ]]», «[[Жовтень]]».

'''Голодомор'''

За допомогою колективізації Сталіну вдалося загнуздати українських селян. А щоб вони були слухнянішими і не сміли чинити опір, «вождь всіх часів і народів» покарав Україну голодомором. Один із авторів цієї книги був свідком голоду, тому далі йдуть його роздуми і спогади.

:«Розпочався голодомор 1932-1933 років. Багато моїх співбесідників заявляють, що все це вигадки — ніякого голодомору насправді не було. Звичайно, знайти тепер документи чи письмові джерела про це дуже важко. Але ж всі ці події відбувалися на моїх очах. Хоча мені тоді було 9-10 років. Страшні картини жахають мене і сьогодні при їх згадуванні.

:Візьмемо спогади [[Данилко Галина Василівна|Галі Данилко]] партизанки Носівського партизанського загону. В спогадах 'Самый главный экзамен' (в книзі Давидзона 'Орлята партизанских лесов'. К., 1990. с. 134-135) написано так: 
::«Это случилось, когда она должна была пойти в первый класс. На Украине царствовал голод. Люди умирали прямо на улицах и их некому было хоронить. Ей было семь лет и больше всего на свете она мечтала о еде. О любой - о куске черствого хлеба, затвердевшей каше, которую прежде скармливали свиньям, о картошке в мундирах... Когда ее повели в школу, она спросила: а есть там дадут?..

::Над черной классной доской висел лозунг. На красном кумаче белыми буквами было написано: 'Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!»

:І під цим лозунгом діти підіймали руку, і запитували: 'А юшку нам дадуть?' Юшку готували вчителі, вимінявши продукти у магазині 'торгсин' на свої власні золоті та срібні речі. Так виживала в Носівці Галиика і ще ряд дітей, що пережили голодомор.

:Галя говорила: 
::«Люди умирали на вулицях, і нікому було їх хоронити'. Дійсно, я пам'ятаю, як моєму батькові, який тоді ще не був членом колгоспу, сільрадою було дано наряд - запрягти підводу, проїхати по вулицях Горанській і Ковальчуківці, підібрати трупи, то лежали на землі, привезти їх на кладовище, викопати могильну яму і похоронити їх. На цю поїздку батько взяв і мене. Перед цим батько викопав у призначеному місці кладовища яму. Ми підібрали одного мерця і повезли на кладовище. Але там уже в ямі лежав інший мрець. Напевно, хтось із таких, як батько, посланих в наряд, не захотів сам копати яму, а вкинув свого мерця в готову яму. Але ми помітили, що цей 'мрець' ще не був зовсім мертвий і ледве помітно рукою відганяв мух, що купчилися над чолом. Мій батько був дуже віруючою людиною. Він перехрестився і почав копати для свого мерця нову яму, сказавши, що не буде брати на себе чужого гріха. Він відправив мене додому, а сам зайнявся похороном. Я й зараз пам'ятаю це страшне місце на центральному кладовищі.

::Я можу розповісти безліч картин тієї жахливої дійсності. Наприклад, я і мої сестри зібрали на полях насіння свиріпи, щоб набити олії. Батько зі мною поніс це насіння до олійниці. Коли олія була готова, нас обступили діти: 'Дайте нам олії!' 'Шукайте якусь посуду', - сказав батько. Коли вони принесли якусь банку, батько влив їм трохи олії. Вони тут же руками насипали в олію землі, розмішали все це і стали їсти.

::Або ось ранком виходжу в двір. Бачу, стоїть біля грядки квітів (мої сестри любили квіти) хлопчик років 3-х чи 4-х, стоїть і не зводить очей з грядки. Я підходжу до нього і говорю: 'Це топольки' (так називали по-домашньому квіти). Хлопчик довго мовчить, а потім переводить погляд на мене я ніколи не забуду цього погляду - і ледь чутно говорить: 'Яка користь із топольок? Ось якби тут були акації - із акації можна напекти 'лєпьошек'.

::Часто мені говорять: 'Назови хоч одного, хто вмер і голоду'. Це я можу зробити, не відходячи від свого двору. Ось перед нами сусід [[Філь]] — у нього вмер дорослий син. А ось за моїм двором сім'я Ляшенка - вмерли батько й мати, діти - брат і сестра - залишились живі; ще через двір, також Ляшенко, вмерли четверо дітей із шести. Двоє живуть і тепер і можуть підтвердити сказане».

Голод був наслідком багатьох чинників. Але основним з них була хлібозаготівля, коли хліб забирався від селян і вивозився. А залишене не могло хоч в якій мірі задовольнити мінімальні потреби селян України, і початком колективізації було розорено понад 200 тисяч господарств заможні селян, які були виробниками хліба. Вищою владою було встановлено, що колгоспи, які не виконали хлібозаготівлі, не могли видавати своїм колгоспникам навіть зароблений ними хліб. Хліб - заробіток не був виданий майже половині колгоспників.

Із України вивезено 7 млн. тони зерна, залишено селянам лише 6 млн., а у селян, які не були колгоспниками, забрано більше трьох четвертей врожаю, включаючи і насіннєвий фонд. Таким чином, тепер не викликає сумніву, що голодомор 1932-1933 року був цілеспрямованою політикою масового знищення українців.

Безпрецедентним є випадок, коли один із керівників Носівського району - заворг Носівського райкому партії [[Яременко]] — назвав хлібозаготівлі грабежем селян. Про це ЦК КП(б)У доклав у ЦК ВКП(б). Звідти негайно (14 грудня 1932 року) надходить 'Постанова ЦК ВКП(б) і РИК про хлібозаготівлі на Україні...', в якій зазначається: 
:«б) арестованных изменников партии на Украине, как организаторов саботажа хлебозаготовок ... Носовского района Яременко ... предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концлагерь.

:в) всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и севе 'коммунистов' высылать в северные области наравне с кулаками.' Підписався під постановою: Председатель СНК Союза ССР В. Молотов, Секретарь ЦК ВКП(б) И. Сталин.»

Як зазначено вище, колгоспникам тих колгоспів, які не виконали хлібозаготівель, заборонялося видавати зароблений хліб. Більше того, за незадовільне виконання плану хлібозаготівель Постановою ЦК КП(б)У від 15 грудня 1932 року в Носівський район (як і ще в 82 райони України) заборонялося завозити для продажу промислові товари. Таким чином, носівчани були залишені навіть без сірників і вимушені були діставати із скринь кресала, щоб викресати вогню і підпалити в печі.

Звичайно, таких як Яременко було небагато. Більшість була тих, хто вірою і правдою служили організаторам голодомору. Зупинимося ще на одному документі, що розповідає про ті страшні дні.

Це записка Чернігівського ДПУ секретарю обкому КП(б)У «Про продовольчі труднощі та голод в Чернігівській області». В записку введено і дані доповіді уповноваженого ДПУ Носівського району. Ось уривки із даної доповідної записки (подано відомості про ті 8 сіл Носівського району, які перевірялися. Носівка тут не значиться, бо вона не перевірялася, але становище тут було подібним до тих населених пунктів, що перевірялися).

:«На місці з'ясувалося, що перевірені села дійсно уражені голодом, внаслідок чого почастішали смертні випадки і в 8-ми сільрадах смертність від початку продовольчих трудностей досягає приблизно 10-20 і 30 чоловік.' ... 'Цифра голодуючих по 8-ми селах виражалась в 3960 чоловік...

:Сім'я колгоспника [[Боровик Леонтій|Боровика Леонтія]] віл виснаження зовсім не може виходити на роботу. Діти уже опухли від голоду. В бесіді з колгоспниками названий Боровик говорить: 'Бачите, до чого нас довели, раніше говорили - вступайте в колгосп, буде краще життя, а тепер я сам переконався, що доводиться помирати і ніхто не помагає. Колгоспник Сур Матвій 7.04. цього року помер на грунті голоду, решта сім'ї лежить не рухаючись, син 14 років уже зовеш не встає протягом 2-х місяців.

:Бідняк-одноосібник села Лосинівки [[Курко Степан]] лежить виснажений на грунті голоду і в бесіді з односельчанином говорить: «Радвлада сама змушує нас голодувати, хлібозаготівлі все забрали, а тепер нічим сіяти і їсти нічого. Раніше скотина харчувалась краще, як тепер людина».

... В селі [[Калинівка|Калинівці]] члени правління колгоспу та їх наближені поприписували собі трудодні й одержали по 8-Ю центнерів хліба. А більшість, особливо вдови, багатодітні сім'ї, потерпали від голоду, як, наприклад, колгоспниця Козлова Тетяна, мати кількох малолітніх дітей. Голова Вихор при звертанні до нього вдів, голодуючих заявив: 'У кого немає хліба, ті нехай здихають'.' Таке ж становище було і в Носівці.

Голод 1932-1933 років спричинив велику смертність селян. Люди змушені були їсти собак, котів, листя й кору дерев. В Україні зустрічалися численні випадай канібалізму. Села обезлюдніли. В деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що всі жителі села вимерли. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції знаходились тисячі пудів хліба.

Після голодомору страждання народу не припинилися. Йому судилося ще пережити масові репресії. Судочинство в країні здійснювали 'трійки' в складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення НКВС. Дуже часто справи фальсифікувались репресивними органами. До сталінських концентраційних таборів потрапляли сотні тисяч ні в чому не винних людей.

Працівники Ніжинського відділу ДПУ починають проводити підготовку провокацій проти інтелігенції Носівщини. Ідеї і практика колективізації не викликала захоплення в наукових працівників [[Носівська дослідна станція|Носівської дослідної станції]]. Чекісти знали про це і за допомогою донощиків збирали компромат на 'буржуазних спеціалістів'. Республіканське ДПУ в цей же час сфабрикувало справу 'Про контрреволюційну справу в сільському господарстві України'. Були проведені арешти окремих керівників цієї галузі в Києві та Харкові. Заарештували й заввідділом Наркомзему Подільського, який мав зв'язки з директором Носівської станції Кулжинським. Так з'явилась прив'язка до київської справи на Носівщині. Місцеві чекісти негайно цим скористались, маючи на цей час 4 томи 'компромату' на «носівських шкідників». Генеральному прокурору було направлено звинувачувальний документ такого змісту: 

:«Предварительным следствием установлено, что на Носовской исследовательской станции на протяжении 5-6 лет действовала контрреволюционная организация, которая систематически перекручивала политические директивы Коммунистической партии и Советского правительства, стремилась направить сельское хозяйство путём капиталистического развития... Для осуществления этих целей директор станции Кулжинский подбирал аппарат, который полностью состоит, по социальному происхождению, из лиц, враждебно настроенных против Советской власти. Сам Кулжинский — бывший дворянин... Эта банда направляла деятельность Опытной станции на обслуживание кулацких хозяйств... При помощи кулаков, которые пролезли в аппарат, станция была превращена в коммерческое предприятие, которое проводило сбыт скота с кулацких хозяйств социалистическому сектору народного хозяйства... Средства расходовались на развитие кулацких хозяйств... Члены этой организации стремились доказать преимущество капиталистических форм ведения хозяйства над социалистическим».

Місцеві чекісти сподівались на підтримку Києва. Але цьому матеріалу не дали ходу, бо не збирались влаштовувати великого процесу по сільському господарству. Но цій справі без зайвого шуму було засуджено в 1930 році 29 чоловік. Кулжинського серед них не було. Цього талановитого вченого біда тоді обійшла стороною.

У [[1938]] році Шевченківська сільська рада Носівського району захотіла посадити в тюрму бідняка [[Плиска Михайло Андрійович|Плиску Михайла Андрійовича]]. Для цього й створила кілька характеристик, з яких випливало, що Плиска куркуль і що його потрібно негайно кинути за колючий дріт. Справжній стан речей виявився настільки іншим, що помічник прокурора Південно-Західної залізниці, який розглядав цю справу, не витримав і постановив притягнути зловмисників із сільської Ради до кримінальної відповідальності.

У цьому ж році стали жертвою розстрільного вироку жителі с. Червоні Партизани [[Шкребель]] П. С., [[Компанець]] Г. А., [[Закалюжний]] З. Л., [[Железа]] П. І., [[Ляшенко]] П. Л. Винуватцями їхньої смерті можна б вважати шістьох односельців, на чиїх свідченнях ґрунтувався жахливий вирок, якби повторне слідство в 1962 не довело: ніхто тих «свідків» на допити не викликав і очні ставки не проводив. Всі їхні підписи під протоколами допитів підроблені.

[[Малинко Самуїл Андрійович|Самуїл Андрійович Малинко]] один з багатьох, кому довелось на собі відчути болюче тавро репресованого. Сім'ю Малинків під час колективізації виселили з Носівки до Північного Уралу.

В 1937 році його викликали в місцеві органи НКВС і звинуватили в шпигунстві та диверсійній діяльності. Слідчий намагався примусити Самуїла Андрійовича визнати себе винним у злочинах, яких він не здійснював. Лише в листопаді 1938 року йому коротко сказали:

- Ваша справа дуже заплутана. Якщо бажаєте, їдьте в Карелію на будови. Таких 'бажаючих' із 'заплутаними справами', як С Малинко, набрався цілий ешелон.

І почалися найважчі, ні з якими труднощами незрівнянні страшні п'ять років, протягом яких довелося і в Фінляндії дороги будувати, прокладати залізниці на Кольському півострові, у Воркуті.

В 1938 році було заарештовано жителя Носівки [[Смерега Іван Петрович|Смерегу Івана Петровича]]. Ми маємо спогади його дочки П. Смичок про ті криваві роки: 'Десь у 1925-26 роках батько влаштувався в Носівській пекарні пекарем, де зарекомендував себе добрим майстром своєї справи й працював до 1938 року. Запам'ятався назавжди той березневий ранок, коли він повернувся додому з нічної зміни. В хату зайшли два працівники у формі НКВС й почали робити обшук, а затим батька заарештували. Це було гак страшно, несподівано, як грім серед ясного неба. 1 досі вчувається плач матері, нас, трьох малюків.

За батьком ніяких гріхів не було. Він бус. дисциплінованим на роботі, чесним, працював сумлінно, користуючись авторитетом серед товаришів. Поважали його сусіди.

Але тут страшна незрозуміла підозра, звинувачення и тому, що він ворог народу. Ми не знали, що шукали ті двоє, перевернувши буквально все в хаті й нічого не знайшовши. Але батька все ж заарештували.

Більше його й не бачили. Тільки через сусідку, яка працювала прибиральницею в НКВС, батько передав мамі, що його забрали назавжди...

Найбільшому недругові не побажаєш того, що довелося пережити нам, дітям 'ворога народу' в ті часи, хоч більшість людей розуміли і співчували нашому горю.

Довго не було звістки від батька. Тільки перед війною ми одержали від нього листа з Північного Уралу. І більше після того - жодної звістки, хоч ми писали й писали йому до війни й після того, як вона закінчилася.

В 1950 році я написала листа в газету 'Правда', и якому все чесно розповіла про батька, але відповіді не одержала. В усі інстанції після чого продовжувала писати. Просила, благала розшукати батька, повідомити про його долю. І тільки в 1956 році до материної оселі прибув із Москви представник НКВС, який розмовляв з матір'ю, сусідами у райвідділі внутрішніх справ.

1 знову довге мовчання аж до 1965 року, коли мені було вручено офіційне повідомлення за №165/0-65 і трибуналу Київського військового округу про те, що після довгих років розслідування мого батька, Смерегу І.П., визнано невинним і реабілітовано посмертно. Помер він у серпні 1943 року, про що засвідчує довідка, видана Красноярським ЗАГСом.

Чесне і добре ім'я мого батька відновлено.'

Приклади можна продовжувати. Каральні органи із гонитві за процентами виявлених 'ворогів народу і шкідників' фальсифікували кримінальні справи.

За злою іронією долі постраждали від репресій навіть ті комуністи, які зі зброєю в руках встановлювали радянську владу в Україні. Не обминуло це лихо й уродженця села Володькова Дівиця М.Г. Крапив'янського. Свого часу він командував партизанським рухом Чернігівщини, боровся проти ворогів радянської влади. В мирний час він працював н Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ. У травні 1938 року його заарештували. На допитах М.Г. Крапив'янський вів себе мужньо і відкидав безпідставні обвинувачення. Очевидно, саме це його врятувало від розстрілу, але не змогло врятувати від ув'язнення. Свого часу спогади Миколи Григоровича про роботу правоохоронних органів СРСР в 30х - роках були надруковані в газеті 'Прапор комунізму'

Наведемо окремі уривки із спогадів М. Крапив'янського: 'В сирих одиночних камерах тримали нас у строгій ізоляції. В них при старому режимі томилися революціонери і тепер довелося нам, теж революціонерам.. Десь на двадцятий день мене повели на допит. За столом сидів радник юстиції Цегельман. Прочитав мені «звинувачення» і каже:

Щоб вам довго не мучитись, підпишіть, як не зробили ваші друзі. Вони вже на волі... - і він махнув рукою на підлогу. Я зрозумів, що хлопці підписали собі смертний вирок...

Мене знову викликали на допит. Слідчий був той самий. Запросив сісти і поклав переді мною два аркуші 'звинувачення'. Беру і довго по складах читаю раз і вдруге, від першої до останньої букви. Запитую:

- Ви, молодий чоловіче, вірите в оцю безглузду фальшивку? Знаєте, хто нас посилав у бій за владу Радянську? Сам вождь революції Ленін!

А він підхопився на ноги і так урочисто виголосив: Вас у бій посилав Ленін, а нас послав товариш Сталін... Я теж піднявся і кажу:

Ворогів треба нищити, а не старих більшовиків-ленінців.

Беру папери, рву на дрібні клапті, кидаю на підлогу і топчу їх ногами:

Ось де їм місце! - зло в мені закипіло.

Цегельман натиснув на столі на кнопку, в кабінет зайшли два наглядачі, схопили мене під руки і потягли до камери, тільки не до своєї, а до катівні, де іще були двоє. Збили з ніг, били в живіт і під боки, доки і свідомість мене не покинула.

До камери віднесли на носилках. На другий день я викликав лікаря. Він оглянув мене й каже:

Кістки поки що цілі, будьте з ними лагіднішими, то звірі в людській подобі.

Лікар пішов ... я годі дав сам собі слово стоячи на смерть...'

Основним винуватцем масових репресій прийнято вважати Й. Сталіна. Але беззаперечним фактом с й те, що державу диктатури пролетаріату будували під керівництвом В. Ульянова більшовики-ленінці. Ця держава, набувши в 1930-х роках жахливих рис, знищила й будівничих.

30-ті роки відкрили очі на 'соціалістичний рай' багатьом носівчанам. Навіть колишні червоні партизани почали критично ставитись до сталінського режиму. Окремі з них заявляли, що скоро буде переміна радянської влади і що потрібно звільнити Україну від 'сволочей всіх націй, що засмітили наш козацький рід'.2

Сталін будував справедливе суспільство - соціалізм за допомогою голодоморів, репресій, насилля. Він хотів досягнути добро через зло. Такий шлях є глибоко аморальний.

Ціною великих людських страждань комуністам вдалось побудувати казармений соціалізм. Перетворення відбулись в усіх сферах життя України. Помітно змінилась в 30-х роках і Носівка.

Напередодні війни в місті було реконструйовано цукровий завод. Якщо в сезон 1921-22 року за добу на ньому перероблялось 3,1 тис. цнт буряків, то в 1940-41 року 6.4 тис. цнт.

Збільшився випуск продукції на маслозаводі, шкіряному і цегельному заводах. Працювали швейна і взуттєва артілі, цех Ніжинського засолювального заводу, олійниця та ін.

Поступово відбувалось зміцнення й колгоспів. Велику допомогу господарству району надавали насіннєва лабораторія, зооветпункт, МТС.

Першості по врожаю досягла Носівська дослідна станція. В 1937 та в 1938 роках вона домоглася врожайності по 20,08 ціії. зернових з гектара, за що їй був присвоєний Диплом другого ступеня і Всесоюзна премія.

Високих успіхів домоглася ланка Наталії Юрченко з Мало-Носівського відділення бурякорадгоспу. Вона одержала по 518 цнт. цукрових буряків з кожного гектара на всій закріпленій за нею площі. За ці показники ланка була затверджена учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

З колгоспів району кращих показників у 1939 році домігся приміський колгосп ім. XVIII партз'їзду. Він зібрали по 20 центнерів озимої пшениці з площі в 850 га, по 17 центнерів ячменю та інших зернових. Колгосп мав 227 голів худоби, 60 вуликів бджіл.

У іншому приміському колгоспі ім. Карла Маркса того ж року було зібрано по 23 цнт ячменю, 21 цнт проса, 20 цнт вівса, 269 цнт цукрових буряків і по 150 цнт картоплі. Бригада Пилипа Сеня виростила по 285 цнт цукрових буряків, а в окремих ланках (Олександри Кондрашевської, Уляни Ткаченко і Ганни Новик) урожайність на закріпленій площі досягла 320-350 цнт.

За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства в 1939 році 5 колгоспів, 3 тваринницькі ферми і 25 колгоспів Носівського району стали учасниками ВСІ В. Н 1940 році це право вибороли 8 ферм і 38 колгоспників району.

Швидко зростала і поповнювалась працівниками сітка масових загальноосвітніх шкіл. Тільки в Носівці в передвоєнний час працювало дві середні, 5 неповних середніх і 4 початкові школи. До середини 30-х років в основному було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. В носівських школах навчалося понад три тисячі учнів і працювало 126 вчителів.

Враховуючи видатні заслуги у вихованні підростаючого покоління, в 1939 році уряд нагородив ряд іічитслів району. Серед них була також вчителька середньої школи №1 міста Носівки Афанасія Афанасіївна Бичинська. Свій творчий шлях вона почала ще в церковно-парафіяльній школі. На її очах ця школа виросла в найбільшу в районі Носівську середню школу №1. А.А. Бичимська не шкодуючи сил працювала на ниві народної освіти, користувалась великим авторитетом серед учнів, вчителів, громадськості Вона була першою вчителькою в районі, яку удостоїли найвищої урядової нагороди - Ордена Леніна. Першими медалями 'За трудову відзнаку' були нагороджені вчителі Драний, Скрипець, Зоценко, Скороход.

В тридцятих роках в Носівці працювало ряд, спеціальних навчальних закладів сільськогосподарського профілю, які готували спеціалістів для колгоспів, зооветпрацівників, насіннєводів, трактористів, ланкових, обліковців, бригадирів тощо.

В 1934 році в районі вперше організувалися піонерські табори, де під час літніх канікул відпочивали учні шкіл.

Довгий час позитивні суспільні зрушення приписували спочатку 'генію Сталіна', а потім 'мудрості політики КПРС'. Але, на нашу думку, ці перетворення відбулися завдяки праці селян, робітників, вчителів, лікарів всього працьовитого українського народу. Саме завдяки 'роботящим умам і роботящим рукам'' Носівку знали н Україні і в Радянському Союзі.

== Носівчани під час війни з нацистською Німеччиною ==

Мирна праця носівчан, як і всіх жителів України, була перервана фашистською навалою. 22 червня 1941 року за наказом Л. Гітлера в Україну рушили загарбницькі війська групи "Південь".

Через декілька днів в небі над Носівкою з'явився німецький літак і почав бомбардувати залізничну станцію.

На мітингах, що проводились в усіх населених пунктах району, виступаючі вимагали направити їх добровольцями на фронт.

[[11 липня]] [[1941]] року ополченцями стало 1650 мешканців району (в тому числі 73 жінки). Для захисту промислових і сільськогосподарських об'єктів, мостів, для боротьби з шпигунами був створений районний винищувальний батальйон, в якому [[27 червня]] 1941 року налічувалось 109 чоловік. Більше 2 тисяч жителів Носівки в перші дні війни були мобілізовані в армію. Всі вони хоробро воювали на фронтах Другої світової війни.

Ось одна із героїчних сторінок боротьби наших земляків. Про ці події розповіла газета "Комсомольський гарт" за 23 грудня 1976 року: „... 1941 рік. Червона Армія чинить відчайдушний опір гітлерівським полчищам. Наш земляк В. М. Гавриленко був начальником відділу постачання 5-ї армії Південно-Західного фронту, яким командував генерал-полковник М. П. Кирпонос. Відрізані від основних сил воїни на чолі з Гавриленком до останнього патрона відбивали атаки ворога. Радянські воїни загинули, але не здалися. Полковника Гавриленка і ще дев'ятьох офіцерів жителі похоронили в лісі, а після звільнення території від німецьких окупантів тіла полеглих перенесли в братську могилу до школи села Лучки Лохвицького району на Полтавщині.

Це тільки один з багатьох обелісків, який увічнює героїчну пам'ять полеглих носівчан, відомих і невідомих героїв.

В боротьбу з ворогом включилося все населення Носівського району. Багато носівчан працювали на будівництві оборонних ліній Барвінково-Комарівка та Глібов-Остер. Тут працювало близько 10 тис. чоловік. Керували цими роботами І. А. Окостень. І. П. Шелест, К. Я. Погрібний. Під час жнив трудящі приклали багато зусиль, щоб зібрати врожай, а коли вже почав наближатися фронт, мобілізовувалися всі сили для евакуації в тил цінного майна, худоби.

В цей час війська Південно-Західного фронту, які обороняли Україну, опинилися під загрозою оточення. Сталін не дав дозволу на їх своєчасний відхід. Тисячі й тисячі солдатів фронту загинули, понад 665 тисяч потрапили до фашистського полону. У вересні 1941 року через Носівщину почали відступати розрізнені частини Південно-Західного фронту.

На аеродромі біля села Іржавець загинув боєць 311 батальйону аеродромного обслуговування, молодший лейтенант [[Пономарьов Дмитро Іванович|Дмитро Іванович Пономарьов]]. Друзі похоронили його на сільському кладовищі. Це була перша воєнна могила на території району. Відступаючи, радянські війська залишали бойові прикриття. Бійці, які прикривали відхід військових частин, проявили безприкладний героїзм. Затримуючи просування передових німецьких військ, вони майже завжди жертвували собою, і ворог дорого платив за їхні життя.

Про такий випадок розповідають очевидці з південної околиці м. Носівки. Залишений біля залізничного переїзду для прикриття відходу своєї військової частини, один із воїнів кулеметним вогнем довгий час затримував просування німців. Героїчною смертю загинув цей солдат, до кінця виконавши свій військовий обов'язок.

В багатьох випадках імена цих героїв залишилися невідомими. На сьогодні відомо прізвище одного з них, який прикривав відхід військової частини в селі Степові Хутори, де і загинув смертю хоробрих Його прізвище Новаковський М. Ф.

Для боротьби в тилу ворога намічалося створити 4 підпільні групи, 3 групи підривників-диверсантів та партизанський загін чисельністю в 250 чоловік.

У віддалених лісах для них було закладено продовольчі бази та склади із запасами зброї та боєприпасів. Дев'ятого вересня проведено нараду-інструктаж із тими, хто мав залишатися для боротьби з ворогом на окупованій території. На цій нараді було створено 6 бойових груп. [[Стратилат Михайло Іванович|М. І. Стратилат]] проінформував про завдання, що ставилися перед бойовими групами. Присутні на нараді комуністи і активісти були поділені на групи. За попереднім планом шість бойових груп мали зібратися в лісі для спільних дій. Першу групу н складі 16 чоловік з дислокацією в урочищі Підгайне май очолити старий партизан, учасник громадянської війни О. П. Хахуда. Друга група (21 чоловік) під командуванням В. Й. Компанця мала діяти в урочищі Хмільники. Третю групу, до складу якої входило 12 бійців, П. І. Семенець повинен був вивести у місцевість Ляшенків Сад. Місцем розташування інших трьох груп було урочище Мостове. П'яту групу очолив М. Д. Симоненко, командиром шостої групи був призначений К. Т. Огієнко. Були також визначені і зв'язкові.

[[14 вересня]] 1941 року, об 11 годині ранку, в Носівку вдерлись гітлерівські війська. Почалась дворічна фашистська окупація. З перших днів окупації гітлерівці встановили в Носівці в селах району так званий "новий порядок". Вся влада зосереджувалась в руках жорстоких чиновників типу Генріха Дрозте, який очолював міжрайонну сільськогосподарську комендатуру Бобровицького і Носівського районів. Не маючи військової підготовки одержав за звірячу жорстокість звання офіцера.

Часто, вертаючись додому з каральних експедицій, він привозив, як трофей, закривавлений одяг та інші речі, які належали закатованим людям.

Восени 1941 року фашисти утворили окупаційну адміністрацію Носівську районну управу. Головою районної управи, або, як тоді говорили, районним старостою було призначено [[Аманов Микола Олексійович|Аманова Миколу Олексійовича]]. Районний староста до війни працював у радгоспі "Мала Носівка".

Окупаційний режим створив також і органи поліції. До складу районної поліції ввійшли в основному люди, репресовані радянською владою. З початку окупації і до середини 1942 року, коли поліцаїв одягли в спеціально пошиту для них форму, вони ходили на службу або в цивільному одязі, або в радянському військовому обмундируванні. В холодну зимову пору поліцаї одягали шинелі чи кожухи. На рукаві верхнього одягу поліцай був зобов'язаний мати пов'язку білого кольору.

Із зброї в рядових поліцаїв були російські трьохлінійки зразка 1891 року. Командири мали пістолети. У великих поліцейських станах на озброєнні були ручні і станкові кулемети радянського виробництва.

"Новий порядок" розпочався з арештів і розстрілів. Особливо жорстоко окупанти розправляються із радянським активом, партизанами і людьми, які підтримували зв'язок із партизанами. В перші дні окупації загинули в бою з поліцією жителі міста Григорій Падун та Іван Соловей. Впізнавши вбитих, окупанти арештували дружину і чотирьох дітей Падуна. Після нелюдських тортур їх живими закопали в могилу разом з убитим батьком. Фашисти розстріляли батьків Івана Солов'я, дружину Худолія, дружину і двох дітей Кривші. Дитину, якій виповнилося лише два тижні, гестапівець підняв і вистрілив у голову. За наказом Гітлера нацисти знищували цілі народи. До чорного списку потрапили євреї, цигани, представники інших народів Українці, ризикуючи власним життям і життям своїх дітей, переховували приречених на смерть. Носівська родина Сеників-Родняків тривалий час переховувала від фашистської розправи єврейку Маню Ліпкіну. Після війни Галині Василівні Данилко було присвоєне звання Праведника народів світу. Фонд Єврейської ради України "Пам'ять жертв фашизму" видав їй Диплом 'Праведник України'. Ось що в ньому надруковано:

:Данилко Галина Василівна.

:Присвоюючи Вам звання 'Праведник народів світу» ми високо оцінюємо Ваш подвиг і складаємо нашу вічну подяку за те, що у лихі часи минулої війни Ви виявили християнське милосердя та доброту, і, незважаючи на ризик втратити власне життя і життя Вашої родини, рятували євреїв, які були приречені на загибель. Єврейський народ не забуде Ваш благородний Вчинок і буде передавати ім'я Ваше з покоління в покоління, як приклад високої людяності та злагоди між нашими народами. Український народ, гордістю якого Ви є, може пишатися Вами.

:Ми схиляємо перед Вами свої голови.

:Голова фонду "Пам'ять жертв фашизму України": І. М. Левітас

Старший референт фонду: К. С. Винокур

За період німецького "господарювання" було знищено 76 жителів Носівки. Сотні носівчан були вивезені до Німеччини на примусові роботи і відправлені в концентраційні табори смерті.

Колишній в'язень "Освенціма" В. Бондаренко розповідав про концентраційні табори: "В'язні трудилися нал розширенням території табору. Копали траншеї. Запрягалися у вози, якими возили землю, пісок, будматеріали. Тягали важкий коток ... З нас вижимали останні соки. Есесівці прагнули якнайефективніше використати працю в'язнів. Робота, на їхню думку, повинна бути "вичерпною в повному розумінні цього слова". Працювати доводилось по 12 і більше годин на добу із невеликою перервою на обід. Люди швидко слабіли. їх чекав один кінець - крематорій.

Я на все життя запам'ятав лозунг, який висів над воротами в Аушвіц-1. В довільному перекладі з німецької мови він означає: 'Тільки праця робить людину вільною'. Важко придумати щось демонічніше, знущальніше".

В травні 1942 року на Носівщину прийшло ще одне зло "нового порядку": почалась примусова відправка молоді до Німеччини на різні роботи. Хлопці та дівчата з України мали замінити німецьких чоловіків, які були мобілізовані до нацистських військ.

Приблизно до початку цієї кампанії окупаційна влада почала психологічну обробку населення. На плакатах зображували веселих українських хлопців в комбінезонах, з-під яких виглядали вишиті сорочки.

Підпис під малюнком повідомляв: "Поїдеш в Німеччину - здобудеш гарну спеціальність!" На інших плакатах малювали українських дівчат, одягнених у вишиті плахти і чобітки. Зображені на плакатах українки поганяли лозинками німецьких свиней.

Малюнки супроводжувались відповідними підписами про цікаву працю і культурне життя, яке чекало на дівчат в Німеччині.

Але українці не бажали бути "ощасливлені" нацистами. Тому хлопців і дівчат заганяли силою в ешелони і під конвоєм везли до Німеччини.

В дні відправки невільників із натовпу рідних і знайомих чулися плач і стогін. Голосили і ридали матері, які проводжали своїх дітей в далеку Німеччину.

Багато молодих носівчан загинули в неволі віл важкої праці, бомб союзників чи від жорстокості наглядачів

Тих, хто ухилявся від відправки до чужо краю, карали. Якщо хтось переховувався, страждали батьки.

Тих носівчан, які залишилися в рідному містечку, нацисти залякували швидкою розправою. В сумний липневий день 1942 року на вулицях Носівки з'явилась страхітлива об'ява, яку було прикрашено німецьким орлом і свастикою в кігтях: '8 липня 1942 року обстріляно німецьких солдатів під час того, як вони виконували свої службові обов'язки. При цьому вбито унтер-офіцера німецької озброєної сили. Німецький рейх буде стократно карати і кожний замах на членів німецької армії.' 9 липня 1942 рок погроза була виконана. Розправу німецькі кати проводили Ніжинській тюрмі. В щоденнику безуглівської дівчина Ангеліни Полднєвої є згадка про цю жахливу подію: "Мені розповідала Тоня, як розстрілювали стариків, чоловіків, річних хлопчиків Володькової Дівиці. їх кидали в ями: кого мертвим, кого живим, і закопували."

Вороги жорстоко карали за найменшу співпрацю з партизанами. В одному з 'Порадників' для прислужники: нового порядку був поміщений навіть спеціальний розділ 'Боротьба з партизанами'. Гестапівці погрожували населенню: 'Страта чекає на того, хто надасть притуло» особам, що не належать до волості, або допоможе поданням харчів яким-небудь іншим особам'. Але ніщо не лякало жителів району, і вони допомагали партизанам.

Тема партизанського руху на Носівщині детально розкрита в книзі Буняка І. Я. «[[Партизанська Носівщина]]». Ми ж зупинимось лише на найголовніших подіях партизанської війни.

Нагадуємо, що ще до приходу фашистів в Носівку було сформовано 6 партизанських груп і закладено декілька продовольчих баз.

У визначений час партизанські бойові групи мали прибути до лісу в місця їх дислокації. Перші ж дні перебування в лісі принесли партизанам прикрі несподіванки. Група, якою повинен був командувати Омелян Хахуда, залишилась без командира. Герой громадянської війни в ліс не з'явився. Чимало членів бойових груп, коли наблизився фронт, відступили разом з військовими частинами. Дехто просто не з'явився у призначене місце. Знайшлися й такі, які ціною зради сподівались заслужити помилування загарбників. Ці зрадники видали ворогові розташування лісових складів продовольства і зброї.

Значна частина партійних керівників, залишених в тилу ворога для підпільної роботи і партизанської боротьби, поставленого завдання не виконала. В 1943 році Стратила г у своєму звіті ЦК ВКП(б) змушений був написати гірку правду: 'Треба сказати, що більшість із цих товаришів після приходу німців, на мій сором, втекли.'

У цьому ж звіті Стратилат написав і про поведінку багатьох представників партійної номенклатури Чернігівської області: 
:''«Секретар підпільної організації на Носівському цукровому заводі не витримав і втік. Третій секретар Носівського райкому партії пішов із загону відвідувати сім'ю і не повернувся. Переховувався в Прилуцькому районі, фашисти викрили і розстріляли. Другий секретар Остерського райкому партії відсиджувався у лісі. З ним було всього 12 чоловік. Самусь - секретар Ічнянського райкому партії весь час ховався. Інструктор Чернігівського обкому партії Нікон збирався весною 1942 року виїхати в Німеччину. Мої хлопці витягли його з команди. Другий секретар Бобровицького райкому партії пішов у полінію і здався розстріляний фашистами Сергієнко інструктор обкому - я казав йому, що він повинен показати приклад. А він махнув рукою і щез»''.

Стратилат виводить в ліс 200 чоловік, але в перші дні окупації більша частина їх розходиться по хатах. Залишається всього 60 чоловік.

Зважаючи на малочисельність загону, партизани уникали відкритих сутичок з окупантами. На початковому етапі боротьби основною була роз'яснювальна робота серед населення та налагодження зв'язків. Загальна атмосфера в загоні була досить важка. Невизначеність обстановки на фронтах пригнічувала багатьох, навіть членів підпільного райкому. Окостень і Кононенко пропонували не розгортати бойових дій, а зберігати сили до приходу Червоної Армії. Довгопол і Серновець пропонували іти до лінії фронту і там влитися в частини Радянської Армії. Потрібні були велика сила волі Стратилата, вміння працювати з людьми, щоб переконати всіх бійців у важливості боротьби з окупантами у тилу ворога.

В першій половині жовтня 1941 року було вирішено підготувати листа до всіх, хто не з'явився в партизанський загін, і під розписку вручити його. Завдання зустрітися з такими комуністами було доручено Симоненку, Шевирьову, Шелесту та ін. Для Івана Панасовича Шелеста це завдання закінчилось трагічно. Загибель Шелеста була першою втратою загону.

В жовтні він декілька разів за завданням Стратилата направляється в Носівку. Під час третього відвідування міста Шелест потрапив у засідку і був заарештований. При спробі втекти поліцаї його розстріляли.

Перший бій носівські партизани провели в ніч з 4 на [[5 листопада]] 1941 року. Група партизан в складі 17 бійців під командуванням Бондаря несподівано напала на поліцейський стан в с. [[Козари]]. Партизани знищили поліцію і захопили ручний кулемет, 4 гвинтівки, набої, гранати. Це було перше бойове хрещення. Перший успіх підняв бойовий настрій народних месників.

Заключним етапом організаційної роботи по формуванню загону Стратилат вважав прийняття бійцями партизанської присяги. Клятву вірності було вирішено прийняти [[7 листопада]]. Присяга морально зобов'язувала бійців бути відданими своїй Вітчизні і бути непримиренними до ворогів. А для тих, хто відступить від неї, служитиме підставою для покарання. Прийняття присяги було заключним акордом у формуванні загону народних месників.

Закінчився мітинг. Чіткі ряди бійців. Руки міцно стискають зброю. Гучно лунає голос Михайла Івановича Стратилата, а за ним кожну фразу присяги проголошують бійці: - Я, червоний партизан, - повторюють за Стратилатом бійці, — клянуся захищати Батьківщину до останньої краплі крові, до останнього подиху…

Словам клятви залишились вірні [[Матійко Єлизавета|Ліза Матійко]], П. Мазуренко, С Омельченко, О. Калина, [[Гейко Олександр Іванович|О. Гейко]], С Бібіков, В. Компанець, [[Мірошник Гаврило Григорович|Г. Мірошник]], К. Огієнко. Вони мужньо прийняли смерть і не порушили своєї клятви...

— І якщо я зраджу нашій великій справі, хай рука товаришів по зброї покарає мене. Кров за кров! Смерть за смерть!

Слова клятви вірності Вітчизні повторювали за командиром В. Шевчук, В. Невінський, В. Ярмош, К. Погрібний і багато інших. Всі вони з честю виконали слова

В листопаді 1941 року партизанський загін поніс ще одну втрату — від рук гітлерівців загинув зв'язковий, учасник громадянської війни [[Покиньборода Сергій Павлович|С. П. Покиньборода]]. Ми розповідали, як цей партизан «христосався» револьвером на Великодні свята під час громадянської війни.

В листопаді 1941 року Сергій Павлович пішов з лісу в Носівку. В місті його схопили гітлерівці і почали вимагати видати дислокацію загону. Сергій Павлович повів карателів у ліс, але не показав місце розташування партизанів. Гітлерівці жорстоко розправились з Покиньбородою.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни радянські журналісти та письменники назвали С. П. Покиньбороду носівським Сусаніним.

Хоча ніхто чітко не пояснив, чому Сергій Павлович повів гітлерівців у ліс.

В другій половині листопада 1941 року від рук ворога загинула юна партизанка Ліза Матійко ''(детальніше див. [[Матійко Єлизавета]])''.

Наприкінці 1941 року партизани здійснили ряд нападів на військові колони, що рухалися на фронт. Під час одного з таких нападів на колону автомашин партизанами були взяті великі трофеї: як зброї, так і продовольства. Але найціннішим трофеєм для партизан був радіоприймач із набором батарей. Це дало змогу народним месникам регулярно слухати зведення про події на фронтах.

Зустрівши опір партизан, окупанти змушені були створити пересувні штурмові частини.

Гітлерівське командування готує нову великомасштабну операцію по знищенню партизанського загону. Німецька агентура із зрадників вистежує розташування партизанського табору. Напередодні облави, в січні 1942 року, партизанські дозори сповістили, що бачили одну жінку, яка їхала лісом навпростець із Селища в Носівку. Компанець, який знав селищанських людей, заявив, що вона була зв'язана з поліцією і їхала повз табір невипадково. Так і сталося. По цьому сліду пішли карателі.

Стояли січневі морози, пішов великий снігопад. Перед обідом розвідка доповіла, що з населеного пункту Жовтень в напрямку партизанського табору ідуть колони німців і поліцаїв. Лише одних німців було понад 100 чоловік. Поліція була зведена з сусідніх районів.

Стратилат дав наказ - відступиш з боем в глибину лісу. Відхід прикривали Демченко і Невінський. Увірвавшись в табір, карателі підпалили землянки і не гаючи часу подалися з лісу.

Увечері загін повернувся до свого табору. Партизанське пристанище було знищене.

9 січня 1942 року неподалік віл села Зруб Ніжинського району на околиці лісу, в порожній клуні, партизанський загін зупинився на відпочинок. Командування провело засідання і поділило загін на три групи:

група Стратилата М.І. йшла до села Лісні Хутори:

група Симоненка М.Д. - до села Червоні Партизани;

група Компанця В.Й. - до села Мрин.

Кожна з груп мала забезпечитись у своїх рідних, родичів або знайомих теплим одягом, продовольством та потрібним інструментом для будування землянок.

Розмістивши основну масу бійців загону по таємних квартирах, ядро загону періодично збиралося в лісі. Зима 1941-1942 років була для партизанського загону дуже важкою. Фашисти посилили терор проти цивільного населення. В цей час партизани понесли багато втрат.

Навесні 1942 року партизани відновили активні воєнні дії проти ворога. 21 квітня 1942 року надійшло розпорядження командира загону Стратилата: всім партизанам^з'явитися на хутір Семениха. Зібралось близько 60 чоловік.' Згодом загін почав чисельно зростати. В числі нових бійців, які прибули до загону, був і Бовкун І.М.

Ще в березні 1942 року Стратилат мав зв'язок із оточеннями, які проживали в м. Ніжині. Зв'язок здійснювався через Кузьму Огієнка. На прохання оточенців прийняти їх в носівський партизанський загін, Стратилат поставив перед ними завдання підірвати військові склади в Ніжині. Це завдання виявилось для них не під силу. їх група здійснила невеликі диверсійні акти. Ллє по п'ятах підпільників ішла німецька розвідка. Тому вони просили, щоб їх швидше прийняли в загін. 5 травня 1942 року в загін прибув Бовкун. Партизани, зібрані Стратилатом, перебували на Сіриковому острові. Табірних землянок ще не було, всі знаходились просто неба. Вже з перших днів перебування в таборі Бовкун почав виявляти свое невдоволення, вимагаючи активізації дій.

На ці вимоги Стратилат заявив, що насамперед в загоні потрібно навести порядок, а потім приступати до бойових дій. 'Ось вас в бою поранять, - пояснив він, - а в нас немає навіть землянки для поранених.''

Стратилат дав наказ Бовкуну із групою партизанів піти в с. Колесники і дістати в жителів села харчі. Але Бовкун, виконуючи це завдання, розгромив поліцейський стан. Здавалося б, що для військового наказ командира -закон. Але Бовкун порушив наказ командира і отримав за це догану. Так між Стратилатом і Бовкуном виник конфлікт. Дійшло до того, що більшість бійців загону, загітованих Бовкуном, прийняла рішення іти до лінії фронту для з'єднання з частинами Червоної Армії. В липні загін розміщувався на кордоні Козарських і Кобижчанських лісів в урочищі Сучки. Тоді партизани розгромили колону ворожих автомашин, які рухалися на Носівку. Окупаній влаштували погоню за партизанами. Загін перебазувався на нове місце. З боєм партизани відступають в глибину лісу і відриваються від переслідування. Після цього на нараді активу було вирішено іти до лінії фронту.

Стратилат вимушений був підкоритися більшості Залишивши частину загону в Носівських лісах, він вирушив у похід. Але дорогою Бовкун демаскує загін, і його оточують окупанти. Це було під селом Гусавкою (тепер Менського району). Партизани відступили, втративши товаришів. Смертю хоробрих тут загинули Іван Радзін, Наталія Боровик, Кузьма Огієнко та інші.

Бій під Гусавкою розкидав загін в різні сторони. Бовкун із трьома бійцями звернули в болото, і німці припинили їх переслідування. Решта загону з боєм почала відступати до лінії фронту. Як стало відомо пізніше, ця частина бійців дійшла до фронту, перейшла його і влилась в ряди Червоної Армії.

Бовкун із своєю групою повернувся в Носівські ліси. Микола Симоненко, за наказом Стратилата, залишився в районі, командував тими бійцями, які не пішли із загоном. Симоненко переводить своїх людей в Кобижчанські ліси і зустрічається із Бобровицьким партизанським загоном, яким командував Бабич. Тут його застав Бовкун, що повернувся з-під Гусавки. За словами Симоненка, разом з Бовкуном було З бійці.

Бовкун просить у Бабича прийняти його в свій загін. Але Бабич відмовив йому. Тоді Бовкун вирішує діяти своїм окремим загоном. Із загону Бабича до Бовкуна переходить П. Кіхтенко. До них приєднуються Павло Сеник і Оксана Коробко. Вирішує діяти в складі загону Бовкуна і група Богданова, яка самостійно добиралася в Носівські ліси після бою під Гусавою. На нараді загону чисельністю 14 бійців було обрано керівництво: командиром загону став Бовкун, комісаром - Кіхтенко, начальником штабу - Сеник.

Після бою під Гусавою Стратилат із групою бійців чисельністю 9 чоловік також повернувся в район. Обидві групи зустрічаються, але Бовкун відмовляється діяти спільно із Стратилатом. Від Бовкуна до Стратилата перейшли Ярмош і [[Мірошник Гаврило Григорович|Мірошник]]. Таким чином, на місці единого Носівського партизанського загону утворилися і діяли окремо один від одного три партизанські загони: Бовкуна, Стратилата і Симоненка.

Симоненко із своєю групою повертається в Нільські ліси. Базуючись тут, він самостійно розпочинає боротьбу з ворогом. Цьому сприяло і те, що в його руках були зв'язки з підпільниками, явочні квартири. Його невеличка група швидко переростає у партизанський загін, що на весну 1943 року вже налічував понад 120 бійців. Цей загін починає „рейкову' війну. Перші підірвані ешелони саме на його бойовому рахунку. Загін Симоненка здійснює цілий ряд нападів на поліцейські стани навколишніх сіл.2

На початку діяльності загону Бовкуна аж до листопада 1942 року бойових операцій проводилось дуже мало. В організаційний період загону Бовкуна партизани несли втрати не в бойових операціях, а під час зв'язків з підпільними групами.

В жовтні загинув Савелій Юхимович Омельченко. До війни він працював директором Носівського цукрового заводу. В партизанському загоні він перебував з початку окупації району. Його вбили поліцаї під час відвідування явочної квартири в с. Мрин.

Другою тяжкою втратою партизанів була загибель Павла Васильовича Сеника - начальника штабу загону Бовкуна. Сталася вона 26 листопада 1942 року.

Павлу Васильовичу Сенику виповнилося 27 років, коли він здійснив свій подвиг. Сеник - кадровий військовий. Коли почалась війна, військова частина, в якій він служив, в числі перших вступила в бій з ворогом. Місяці безперервних боїв, оборона Києва. Відхід і оточення. Сеник пробирається в Носівку і стає народним месником. Його обираю п, начальником штабу загону, яким командував Бовкун. Сеник не тільки розробляв плани бойових операцій, а и особисто брав участь у них.

Якось зв'язкові донесли, то готується нова каральна операція проти партизанів. Потрібно було мати детальні відомості про ворожі частини, про їх дислокацію, озброєння Два відважні месники Павло Сеник і Павло Кабанець вирушили в Носівку на розвідку. Рухалися полем п Підгайного до Носівки. На околиці міста розвідники потрапили в засідку. Сеника було тяжко поранено в ноги Павло Васильович дав наказ Кабанцю повернутися в ліс, :і сам відстрілювався до останнього патрона.

Опритомнів у лікарні. Вороги обіцяли вилікувати за зраду. Коли відмовився давати відповідь на ворожі запитання, почалися тортури. Під час одного з таких допиті» Сеник кинувся на ката і був застрелений.

Після того, як тіло партизана було опізнане зрадником, гестапівці розстріляли всю родину Сеників. В гестапівських застінках загинуло 5 членів сім'ї і рідних Павла. Із сім'ї його сестри, Євдокії Василівни, гестапівці розстріляли навіть трирічного хлопчика. Врятуватися вдалось лише дочці Євдокії Василівни - Галині. Галя Данил ко встигла втекти до партизанів. У священній боротьбі з фашистськими загарбниками вона зайняла місце полеглого смертю хоробрих Павла Сеника. Галина мстила за його смерть, за смерть своєї сім'ї, за смерть тисяч людей.1 На початку листопада 1942 року в Носівські ліси до партизанів прибув уповноважений українського штабу партизанського руху Яків Романович Овдієнко. Він разом з радисткою Г. Дубовик літаком був перекинутий через лінію фронту на територію розташування Носівського партизанського загону Бовкуна.

Овдієнко привіз у загін інструкції та вказівки по розгортанню партизанської боротьби на окупованій території.

Саме в цей час відбувалась Сталінградська битва. Перед партизанами було поставлено завдання активізувати боротьбу із місцевими ворожими гарнізонами. Особливо було наголошено на значенні 'рейкової'' війни. Бо по залізниці німці підтягували свої резерви живої сили і техніки. Кожний пущений під укіс ворожий ешелон мав стати великою допомогою регулярній Червоній Армії.

Дізнавшись про існування окремої партизанські групи Стратилата, Овдієнко відправляється до нього. Переговори були короткими. Стратилат відразу погодився п.; приєднання своєї групи до загону Бовкуна. Об'єднання докорінно змінило стан партизанської боротьби. Цьому сприяв і авторитет Стратилата, і його зв'язки з підпільниками району. Тепер активніше запрацювали підпільні групи, зв'язкові.

Взяти хоча б такий приклад. Підпільні групи, створені в Малій Носівці та Дослідній станції, декілька разів намагалися перейти в партизанський загін. Але з часу Гусавського бою зв'язок із загоном, як згадував Степанов, було втрачено. І ось нарешті вдалось відновити зв'язок. Обидві групи із Малої Носівки і з Дослідної станції організовують переправлення підпільників у партизанський загін. Нові бійці загону зразу ж були задіяні в бойових операціях.

Листопад був врожайним на нові поповнення загону Бовкуна. В другій половині листопада в загін, крім членів підпільних груп із Малої Носівки і Дослідної станції, влилися бійці групи Стратилата. Ще більше поповнення чекало загін після нападу партизан на колишній радгосп Платонівку. Цей радгосп німці перетворили на свое господарство, яке постачало сільгосппродукти для окупантів.


Як робочу силу фашисти використовували військовополонених, що працювали тут під вартою поліції. Дізнавшись про Це, партизани звільнили полонених і поповнили продовольчі запаси. 15 вщент навантажених підвід вирушили з Платонівки. Військовополонені взяли зброю поліцаїв. До 12 бійців загону влилося 39 чоловік військовополонених. Захоплені продукти були сховані в лісі. Наступного дня провели збори і створили два взводи Шевирьова і Григор'єва, командиром залишився Бовкун. Після нападу на Платонівку загін Бовкуна знову передислокувався в Кобижчанські ліси. Агентура окупантів донесла про це гітлерівському командуванню. Над партизанами знову нависла небезпека. Нову облаву гітлерівці почали 16 грудня 1942 року.

Німці рухалися на партизанський табір із трьох сторін: від Козар, від Кобижчі і від Браниці. Дві години продовжувався бій, але сили були нерівними (фашистів було близько 2000, партизанів - до 60 чоловік). Тому командування прийняло рішення відступити в ліс. Попередньо з табору були вивезені всі продукти і боєприпаси.

Сміливо і відчайдушно боролись з ворогом і бійці загону Симоненка. 24 листопада, вночі, до села Плоского із боку Ніжина під'їхало кілька підвід із людьми. Це були партизани, переодягнені в поліцію. Вартовий поліцай вибіг на дорогу, але йому наказали негайно зібрати всю поліцію. 'Приїхала поліція з Ніжина, - пояснюють прибулі, - зараз буде спільна операція проти партизан'. Вартові метнулися виконувати наказ, навіть покидали свої пости. Незабаром почали сходитися плосківські поліцаї. Хто п'яний, а хто вже й заспаний. З ними поводилися чемно: запрошували в одну з кімнат старостату, відбирали зброю, зв'язували і відводили в іншу кімнату. Всі зрадники, які посходилися на виклик у старостат, були знищені. Врятувався лише начальник поліції.

Однак недовго довелося йому творити свої брудні справи Народні месники, яких водив у бій Микола Симоненко, міною підірвали приміщення поліції в Дослідній станції. Під уламками будинку загинув і начальник плосківської поліції.

На початку 1943 року Червона Армія перейшла в наступ. Це примусило народних месників перебудувати спою боротьбу. В цих умовах маленькі партизанські загони були малоефективними. Потрібно було створити великі загони, здійснювати бойові рейди по тилах ворога, знищувати комунікації окупантів. Обстановка змусила командирів загонів змінити тактику боротьби.

Січень 1943 року відомий об'єднанням загонів Носівського і Бобровицького районів. Про це розповіла. Бовкун у своїй першій книзі 'Солдати другого фронту'. Згідно цієї розповіді, Бовкун двічі намагався об'єднатися із Бобровицьким загоном. Проте командир Бабич навідріз відмовився це зробити. Бовкун просив допомогти зброєю. Але на це отримав відмову. Ось розповідь Бовкуна про останній його візит до Бабича: 'Цього разу ми говорили з Бабичем в його лісовій 'резиденції'' в присутності його людей і двадцяти бійців нашого загону, які стояли поруч, вслуховуючись в розмову, суворі, мовчазні...

- Ми вважаємо, що група, яку очолюєш ти і Брусиловець, не може залишатися далі на становищі самостійності, вона скомпрометувала себе серед населення.

Військове майно, що належить не тобі, а Радянській державі, ви злочинно транжирите замість того, щоб обернути його проти окупантів. Боротися проти гітлерівців ви відмовляєтесь, заплямували себе не гідними радянських партизанів вчинками. Ворогові це на руку. Якби ми мали зв’язок з обласним комітетом партії, або з нашим керівництвом по той бік фронту, ми б вимагали розпуску вашої групи, розформування її. Ми б ставили питання про притягнення тебе до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Але такого зв'язку поки що нема. Тому, щоб запобігти повному розкладу групи, ми відчиняємо двері свого загону для ваших бійців, враховуючи, то більшість із них - чесні, віддані Батьківщині люди, тільки випадково потрапили під твій. Бабич, вплив. Хто не хоче вливатися в наш загін змушувати не будемо. Тільки нехай не плутаються під ногами. Бешкетувати не дозволимо. І попереджаю: всі, хто перейде до нас, будуть розміщені по різних відділеннях і взводах, разом не залишимо'.

І ось закінчувалася розмова Бовкуна з Бабичем. Бовкун: 'А знаєш, Бабич, що ми вирішили розстріляти тебе і Брусилівця як негідників і боягузів?' Бабич зблід, смикнувся назад. В цю хвилину за куренем коротко тріснула автоматна черга. Пальцями правої руки Бабич рвонув кобуру на ремні. Я вистрілив з пістолета в упор і вискочив з куреня.

Кіхтенко тримав в руці автомат. Група Бабича була вже вишикувана біля згаслого вогнища. Сонячні промені яскраво освітлювали галявину, грали на вороненій сталі складеної на землі зброї.'

Так за розповіддю самого Бовкуна проходило 'з'єднання' Носівського і Бобровицького загонів.

В лютому 1943 року загін Бовкуна готує бойовий рейд по селах ряду районів. Але ще до здійснення рейду в партизанському загоні з'явилася своя кавалерія, котра сприяла успіхові цієї бойової операції.

Після того, як у партизанському загоні отримали відомості, що окупанти готуються вивезти до Німеччини понад 100 коней Бобровицького кінного заводу, партизанське командування ставить завдання зірвати цей акт. Згідно з розробленим планом вирішено захопити всіх коней і перевести їх у партизанський загін, де і створити свою кавалерійську одиницю.

Підготовлена О. Шевирьовим група зненацька нападає на поліцейську охорону. А інша тут же миттєве обеззброює палійську частину: коли відібрали зброю. італійцям просто наказали не виходити із казарм. Як наслідок, було забрано всіх коней і без втрат доставлено в партизанський табір. А наступного дня бобровицькому комендантові гауптману Бюрке було надіслано листа, к якому значилося: 'Наказ №26 по партизанському загону '3;і Батьківщину'. Підрозділом партизанів в Бобровиці взято 112 верхових коней. Всі коні в хорошому стані і придатні для використання в кавалерії. За сприяння в забезпеченні загону кіньми, виявлене в ротозійстві і головотяпстві, коменданту Бобровиці гауптману Бюрке висловлюється подяка'.

А ще в наказі значилося, що гауптмани Ніжинського. Носівського, Козелецького і Олишівського районів повинні потурбуватися про забезпечення коней потрібною кількість сідел і вуздечок. Якщо вимоги партизан не будуть виконані вони, гауптмани, будуть повішені на одній осиці разом і Бюрке.2

Таким чином, для проведення рейду партизани мали і гужовий транспорт, і кінноту.

Штабом партизанського загону було розроблено детальний план цієї сміливої операції. Ним передбачалися бойові рейди одночасно трьома групами по трьох окремих маршрутах по багатьох селах, де належало розгромити ворожі гарнізони і поліцейські стани, а в призначений час зустрітися в с. Кукшин Ніжинського району. Командування загону вважало, що їхні сили дозволяли здійснити цей задум.

Маршрут першої групи з'єднував партизанський табір із кінцевою точкою - Кукшином — по найкоротшій лінії: Кобижчанські ліси, Більський ліс, Плоске, Кукшин. Це був центральний маршрут.

Другий рейд намічався на схід від центрального. Він мав проходити степовими селами: Тертишники, Степові Хутори, Шатура. Данино, Лосинівка. Червоний Колодязь, Рябушине, Кунашівка. Мала Кошелівка. Кукшин. Цей рейд по відкритій степовій місцевості мав викопати 'кавалерійський дивізіон' Олександра Шевирьова.

Похід західного від Носівки рейду досягав Козельця. Далі маршрут перетинав шосе Київ-Чернігів ліворуч села Лихолітки і йшов паралельно Десні в напрямку Чернігова. Біля с Красилівки він знову перетинав шосе в напрямку Кукшина.

У центральній групі, яка рухалася через Нільський ліс. Плоске, Григорівку, наступали штабна рота Василя Компания і окремий взвод Потьомкіна. З ними пересувався штаб, командування загону: Бовкун, С тратиш ат та ін.

В Більському лісі Бовкун зустрівся із партизанським загоном Симоненка. М. Овдієнко запропонував Симоненку об'єднатись із Бовкуном. Симоненко погодився.

Далі центральна група попрямувала до Кукшина. В Кукшині бій тривав недовго. Швидко був знищений поліцейський стан. Центр села заповнили місцеві жителі. Партизани швидко змайстрували трибуну і провели мітинг.

А тим часом дві інші партизанські групи з боями долали свої маршрути, знищуючи ворожі гарнізони. Чи не найтяжче довелося роті Михайла Дешка. Маршрут її пролягав на захід від базування загону. Як зазначав Бовкун, загальна довжина рейду роти Дешка перевищувала 120 кілометрів.

Про складність походу згадує командир взводу Степанов: 'По цьому маршрут)' ми ішли тиждень. Після того, як ми заходили в село і розбивали поліцію, далі попереду на нашому шляху ворог збирав свої сили і влаштовував засади. Ми вимушені були під прикриттям свого вогню збочувати із шляху і йти по снігу до чагарників і заростів, щоб віддалитись від цих засідок'.

В інший раз він згадує про завершення рейду групою Дешка: 'На нашому шляху було багато перешкод. Перегинали шляхи мадяри. поліцаї, німці. Пробивалися ї боями, часто в обхід (маршруту). Тоді заходили в інше село По тяжкому шляху ми пройшли понад 120 км. Ішли шість днів і шість ночей. Три підводи везли убитих і поранених Коли ми прибули в Кукшин, нам надали відпочинок. А товаришів, привезених убитими, ми похоронили в Кукшині'.

Слідом за ротою Дешка в Кукшин прибув і кавескадрон Олександра Шевирьова. Партизани-кіннотники розгромили поліцейські стани степових сіл і здійснили блискавичні марші.

Вісті про наступ партизанів швидко поширювалися по Чернігівській області. Налякані окупанти втікали до Чернігова. Із степових сіл до Ніжина тікали старости, поліцаї. Партизани вирушили у зворотній рейд, але вже єдиною військовою колоною. На Носівщину повертались два загони, які прийняли рішення об'єднатись у з'єднання.

В березні 1943 року на загальних зборах партизанських загонів Бовкуна і Симоненка було оформлено створення з'єднання. З'єднання залишило назву «За Батьківщину!', командиром було обрано І.М Бовкуна, комісаром загону - М.А. Ґонту (після загибелі Гонги в квітні місяці комісаром з'єднання став М.І. Стратилат). В з'єднанні вже налічувалося 300 бійців.

Із Кукшина партизанські роти вирушили ранком 6 березня, а надвечір були вже в Кобижчанських лісах. Бовкун наказав кожній рогі окремо будувати свої табори на відстані 3-4 км один від одного. В цей час на працюючих партизан

рушили ворожі війська, укомплектовані в основному мадярами. Партизани не розгубилися і відбили всі атаки окупантів. За даними партизанського з'єднання, фашисти в цьому бою втратили близько 40 чоловік.

11 і 12 березня, після невдалої спроби знищити партизанів, карателі оточили село Козари. Два дні продовжувалась розправа фашистів над мирними жителями. Фашисти заходили в кожну хату, збирали туди всю сім'ю і розстрілювали. Не щадили нікого: ні старого, ні малого. Виходили з хати і підпалювали. 1 так все село, всі 600 дворів. У 'Хронологічному довіднику про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією' про козарську трагедію написано так: 'У цей день служили в церкві. Люди йшли причащатися. Але німці не звертали на це уваги. Вони вивели із церкви 270 чоловік молильників, загнали у сільський клуб і спалили. 150 чоловік були також спалені живцем у колгоспному сараї. З 4700 чоловік залишилися живими 432.

Два дні над селом стояла густа хмара диму. Були спалені всі колгоспні будівлі, 870 дворів колгоспників, дві школи, клуб, сільмаг, пошта.'

Пізніше було встановлено, що село було знищено каральною експедицією СД, яка складалася із німців, мадяр і біля 100 військовослужбовців чернігівського карального батальйону СД.

12 березня, увечері, командування загону вирішило з боєм вирватися з оточення і відійти в Нільські ліси. Партизани проходили лісом і бачили заграву над Козарами. Трагедія села кликала до помсти над ворогом. Народні месники розуміли, що найбільш дошкульних ударів вони зможуть завдати ворогові на залізниці, по якій фашисти відправляли на фронт підкріплення живої сили і техніки.

Ще до козарської трагедії в лютому місяці велику диверсію на залізниці здійснив залізничник Василь Татарчук. Разом із Іваном Дубиком вони дізналися, коли на фронт буде рухатися поїзд із німецькими солдатами. До диверсії залучили залізничних обхідників Івана Пелехая та Степана Ігнатенка. Коли стемніло, вони взяли потрібні інструменти і повідгвинчували гайки на з'єднаннях рейок, а потім повиймали із шпал костилі. В темряві здавалося, що колія в порядку: рейки були на місцях. Почувся гуркіт поїзда. Як тільки він підійшов до підготовленого місця, стався вибух. Паровоз і вагони з ворожими солдатами полетіли під укіс. Разом із вибухом боєприпасів сталася пожежа. Під уламками вагонів загинуло багато гітлерівців. Два ворожі санітарні літаки протягом доби вивозили з місця аварії вбитих і поранених солдатів та офіцерів.

Щоб запобігти наступним диверсіям на залізниці, и район дій партизанського загону фашисти пустили свій бронепоїзд. Він по декілька разів на день проїжджав по залізничній лінії і стріляв із своїх гармат. Після того, як проходив бронепоїзд, німці пускали в рух й інші поїзди.

Перебравшись в Більські ліси після Козарської трагедії, командування з'єднання доручило роті К. Скотаря та підривникам М. Іванову, М. Якименку та М. Буранову знищити бронепоїзд. Це було в першій половині березня. Підривники виготовили міну і підклали її у підготовленому місці. Рано вранці бронепоїзд під'їхав до замінованого місця. Партизани із замаскованої засади підірвали міну. Її вибух звалив паровоз і три броньовані вагони бронепоїзда. Рота Скотаря відкрила вогонь і пішла в наступ. Фашисти, які уціліли, почали відступати до болота, де їх догнали партизанські кулі. Партизани втрат не мали, а трофеї були багаті. Першу ж диверсію на залізниці Носівки партизани здійснили ще в травні 1942 року.

Після підриву першого ворожого бронепоїзда партизани майже кожну ніч пускали під укіс поїзди. Це змусило окупантів зовсім припинити рух поїздів вночі. Фактично припинявся рух на півдоби. А це наполовину зменшувало постачання фронту. Ремонт зруйнованої колії тривав по декілька діб. Замість того, щоб використовувати своїх солдат на фронті, гітлерівці змушені були тримати їх для охорони і ремонту залізниць.

Окупанти посилили охорону залізниці. Ними було введено круглодобове патрулювання на залізниці. Після цього партизани починають боротьбу із патрулями.

В ніч з 27 на 28 березня партизани здійснили напад на один з таких патрулів. Майже всі 45 чоловік патрульної групи були вбиті.

Німецьке командування направило на місце бою другого бронепоїзда. Під прикриттям гарматного вогню бронепоїзда окупанти підібрали убитих. Після цього фашисти починають артилерійський обстріл околиць Червоних Партизан і Сулака. В селах почалися пожежі. На деякий час бронепоїзд відійшов до Ніжина, а на його місце прибув ворожий ешелон. З вагонів вивантажилися карателі-мадяри і почали палити Сулак і околиці Червоних Партизанів - Якименці.

Їх жителі втікають в ліс. Фашисти стріляють у втікачів. А інша група карателів пішла по селу і почала розстрілювати мирних жителів та палити їхні подвір'я. Повторилася трагедія Козар. Мадяри спалили куток Якименці, хутір Сулак. В цей день загинуло біля 70 чоловік дорослих, більше 50 дітей, спалено 450 дворів. Багато сімей, що дібралися до лісу, в село не повернулося. Партизани організували для них окремий табір, де зібралося біля 500 чоловік.

Отож, після знищення одного бронепоїзда на залізниці з'явився другий. Він також курсував по тому ж відтинку залізниці і обстрілював навколишні села. Але швидко прийшов час розплати. Завдання по його знищенню виконувала рота В. Вовкогона. Міни заклали неподалік від Сулака підривники Якименко та Буранов.

Міни спрацювали добре. Партизани відкрили вогонь по гітлерівцях, які вискакували із вагонів. Але в селі була організована засідка. Карателі із Сулака пішли в наступ і почали оточувати сміливців. Щоб не потрапити в оточення, партизани вирішили відступити. В цей час було тяжко поранено політрука роти [[Мірошник Гаврило Григорович|Г. Мірошника]]. Партизанка [[Оля Мокренець]] зробила йому перев'язку і почала виносити з поля бою. Але Оля забарилася і не встигла своєчасно відступити. Разом з пораненим Мірошником вона потрапила в руки фашистів. Карателі доставили їх у Ніжинське гестапо. Гаврило Григорович Мірошник помер дорогою, а Олю гестапівці піддали нелюдським катуванням. Відважна партизанка не видала жодної таємниці.

Партизанські міни діяли не тільки на залізничних коліях. їх використовували і для підриву мостів через річки. Партизани довго не могли підірвати козарського моста через річку Остер. Для його охорони була виділена спеціальна ворожа військова частина. Всі підступи до мосту були під постійним обстрілом. Партизани зімітували напад на охорону, пустили по течії декілька плотів із мінами. Коли плоти підійшли до мосту, міни підірвали. Сильний вибух розніс не лише моста, а й ворогів, які скупчилися біля нього.

[[1 квітня]] [[1943]] року окупанти провели каральну операцію в с [[Плоске|Плоскому]]. Вночі велика кількість есесівців і допоміжників оточили село. Карателі в супроводі плосківської поліції почали арештовувати сім'ї партизанів. До хати Кузьми Коробки зігнали 46 мирних жителів. Багато з них не встигли навіть одягнутися. В хаті всіх закрили, поставили варту біля дверей і вікон, облили буди, бензином і підпалили. 46 жителів живими нелюди спалили в пекельному вогні. У будинку Коробки загинули і молоді вчителі Яковенки. Яків Денисович Яковенко вчителював у Носівці. Тут він познайомився із молодою вчителькою Галиною. В Носівці вони і побралися. Напередодні війни їх перевели у 8-річну школу села Плоского. Тут він став зв'язковим партизанів, часто відвідував загін. Це помітили запроданці. Так і потрапив до списку, в який окупанти заносили активістів для наступної страти. Яків намагався втекти від арешту. Але його вже за селом затримали ворожі патрулі. Галина Олексіївна, як побачила його в колоні смертників, з криком кинулася за ним. А потім не пам'ятаючи себе обняла свого чоловіка і без роздумів вирішила розділити долю Якова Денисовича. Так разом і згоріли вони в пекельному полум'ї.

У другій половині квітня загін мадяр рухався в напрямку села Плоского. Партизани підготували їм 'гостинну' зустріч. Партизани продовжували бій дві години. Фашисти, що чисельно в багато разів переважали партизан, почали підступати. Смілива атака народних месників у відповідь на наступ гітлерівців зовсім приголомшила мадяр. ЗО чоловік з них кинули зброю і здалися в полон.

Із подій на фронтах було зрозуміло, що на окупантів чекає поразка у війні. Це розуміли і поліцаї. Розгубилася і носівська поліція. Ще в лютому вона звільнила із в'язниці 40 чоловік арештованих, а сама в складі 32 чоловік на чолі з начальником поліції Бувайликом перейшла зі зброєю в партизанський загін.

Командування загону перевірило колишніх поліцаїв у бойових діях. їм було дано завдання здійснити диверсію на залізниці. Під керівництвом Симоненка вони пустили під укіс шість паровозів, які переганялись по залізниці. Після цього їх було зараховано до партизанського загону.

Остаточно перервати сполучення окупантів із фронтом було вирішено в травні. Були знищені всі уцілілі мости на залізницях і ґрунтових дорогах, в багатьох місцях підірвані залізничні колії. Рух на них припинився на декілька діб. В тупиках залізничних станцій, на коліях і перегонах скупчилося багато військових ешелонів. В ніч з 6 на 7 травня повсюди гриміли вибухи. На небі раз у раз спалахували блискавки. Цю ніч партизани назвали 'горобиною'.

== Примітки ==
{{reflist}}

== Джерело ==
* https://1ua.com.ua/nosivka/forum/en/3/Історія_міста_Носівка Nosivka - forum of city

[[Категорія:Книги]]
[[Категорія:Історія Носівки]]
[[Категорія:Носівка]]