Спокута гріхів

«Спокута гріхів» — збірка поезій Миколи Андрієнка, вийшла друком у 2006.

Автор збірки висловив подяку депутатові Чернігівської обласної ради Лазарю Вікторові Леонідовичу.

Вихідні дані й анотація

Андрієнко М.П. Спокута гріхів: Поезії. — Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2006. — 80 с. ISBN 966-340-157-5

Книга М. П. Андрієнка "Спокута гріхів" — плід багаторічної літературної діяльності людини, яка без перебільшення віддала себе сповна втіленню в життя української національної ідеї. Ця збірка — про Любов в її найширшому громадянському звучанні, про вірність раз і назавжди вибраній дорозі. Вона — як Подяка і Спокута тим і перед тими, хто ідеї Соборної України віддав найкращі роки життя, а також тим. кому не вдалося дійти до кінця в цю героїчну дорогу, хто на цю дорогу ще стане колись за покликом небайдужого серця, щоб боротися і перемагати.

Передмова

При вежі придорожньої тополі...
(або слово про справжнього Українця)

Буває - читаєш вірші, чи слухаєш пісню, чи дивишся картину начебто українського поета (митця) маляра, а воно - неукраїнське, хоча виголошене (намальоване українською мовою) українськими кольорами. Ні-ні, та й видає щось фальшиву нотку і чуєш чужий мелос, чужу настроєвість, чужу душу. Мистецтво обдурити не можливо. Скажімо, дивишся на "Чорний квадрат" Малевича - і бачиш не слов’янську натуру, а чужинецьку. Читаєш Пастернака - і бачиш не російську мелодику, а таки єврейську. Слухаєш численні рок-групи - і чуєш не нашу чебрецеву мелодику, настояну на зорях Чумацького шляху і грушевих садах України, а ворожі нашій натурі африканські ритми. Хоча слова можуть бути і начебто українські (якщо їх ще можливо розібрати)...

Але в хвилину душевного сум'яття береш, скажімо, томик Леоніда Талалая:

— ...І мимоволі прагнеш самоти, хоч пишеш, усамітнившись, листи і розумієш: всі твої писання не варті незрадливого мовчання. І грієш пізнє яблуко в долоні, і переводиш погляд на вікно, де виноград на світлім підвіконні переграє у бутлі на вино,

— і - чуєш: це - твоє, українське, хоча нема тут клятв та іншої патетики про любов до України.

Не клянеться в любові до Батьківщини і Микола Андрієнко - він просто живе нею. Пригадую, якось ми давали в "Сіверщині" його фотографію - стоїть він у білій святечній сорочці серед селян; хтось з велосипедом - основним сільським транспортом, хтось руками набитими розводить, а Микола Андрієнко чується серед них своїм. І вони знають його своїм - він не тікав, він був завжди з цими людьми - чи коли виборював незалежність України в бунтівному Народному Русі, чи коли тепер упорядковує районне життя на посаді голови районної державної адміністрації як представник Президента України і Української народної партії.

Дивина не в тому, що він ще й вірші пише. Дивина в іншому: вірші ті не покриті фальшивою позолотою лукавства. Він просто вірує "у чисте синє небо", "у пшеничні золотисті ниви". Він, певно, щасливий, бо знає - "не розійдуться дороги у моєї долі і Вітчизни". А що більше треба?

Микола Андрієнко знає, що "найсвятіше - дитина і мати", і він захоплено бачить, як від п’янкої і легкої гріховності "чумацьким шляхом уперше йшло на землю чиєсь життя". Таке бачення і є щастям, а не матеріальні блага. Сказано бо в Євангелії - що тобі, якщо багатств назбираєш, а душу втратиш? Микола Андрієнко, як свідчить його поезія, дбає про душу.

Але й душу, життя своє він бачить невіддільними від України: "Я караюсь з нею - і воскресну, як в бою нерівному загину...". Тут читається одвічна козацька віра про незнищенність життя - подивіться на так звану козацьку архітектуру, хоча б Катерининську церкву в Чернігові - вона заснована саме на вірі в незнищенність життя. Йдеш навколо цього храму раз. удруге, втретє, а з четвертого разу губиш початок і вхід у храм, зливаються архітектурні елементи, і ти мимоволі думаєш - життя безкінечне. Ця ідея була випалена роками совєтчини, але бачимо, що і в поезії Миколи Андрієнка, який явно не вивчав філософії козацького бароко, вона вперто проривається.

Микола Андрієнко справедливо бачить щастя, "якщо діти малі, Хліб і сіль на столі і є з ким Розділити тривоги".

Бачить він і "біча", загубленого довгим совєтським рублем, бачить і гірко карається, що в добу українського просвітлення, коли співало від щастя серце, коли їхали гості високі "при шаблях, в ясних жупанах", щоб засвідчити нерозривність із золотою козацькою добою України, не так сталось.... Коли роз’їхались важні гості -"залишився люд колгоспний, здебільшого, злий і п’яний". Бачить він і традиційного нашого хохла, викрученого роками неволі в продажності "до голих п’яток". Просить він іменем пам'яті про Богданові однострої і Залізнякові юрби та полки, просить прощення у Патріарха Володимира за оте поховання, що вилилося у "чорний вівторок". Але Микола Андрієнко живе з цими людьми, як може, їх приводить до тями і певний, що любитиме "навіть незрячу зачаровану землю свою".

Поет бачить, що він не рівня тим поетам-естетам, які вправно майструють красиві сонети. Але бачить він і тих хитруватих поліських дядьків, які не зупиняють тих хвальковитих естетів перед ярами й проваллями - "Вони ж бо дороги у нас не питали’". Андрієнку й питати не треба, бо не відділявся від свого носівського люду, що є невід'ємною частиною українського народу.

…І коли буде настрій відкрийте і прочитайте з коханою про ностальгійну ніч "із присмаком любові і вина". І серце, вистигле, збудиться та оживе пам’яттю. Про свій рід і нарід. Бо він - з любові.

Василь ЧЕПУРНИЙ.

Голова Чернігівського обласного товариства "Просвіта" імені Т Шевченка. редактор газети "Сіверіщина

Поезії

СПОКУТА ГРІХІВ

Вже й не свої спокутую гріхи 
Несу тягар чужих провин незримо 
Від Кия й благородного Хорива 
До здибленої нашої доби.
За все, що є і буде після нас; 
Що ми такі, але чомусь не інші, 
Хоч інші є, але на жаль, не ми 
Ми здатні лиш завидувати іншим! 
Там і моєї добрий шмат вини: 
Цей хрест тепер нести терпляче мушу 
Туди, де після лютої зими 
Зело тендітне сиву тишу будить. 
Ошую і одерную - пітьма, 
А шлях стрімкий дереться круто вгору 
Благаю лиш, аби моє життя 
Не обірвалось раптом на півкроку. 
Дійду! Не зупинюся ні на мить! 
Лишають сили стомлені рамена. 
Та ці слова - палаючі знамена 
До кожного із сущих донесу.


СЛОВО

Ти - моє чисте і праведне слово, 
Що не підвладне нікому й ніколи. 
Наче одвічне душі джерело 
Голосом совісті й серця було. 
Загартувалось в горнилі життя, 
Зроду не звідавши глум каяття. 
Не гендлювали тобою ніколи:
Присудом неба і щедрої далі 
Стало у світі такому мені 
Правди заради, заради борні.


ЕСТЕТИ

Естети, суворі естети 
Поети від бога, від неба поети!
Красиві сонети, біблейські сюжети 
Майструють донині поети-естети.
А рима підступна, як панна лукава, 
У нетрях високих думок заблукала. 
Та це не завада цнотливим естетам, 
Поетам від неба, від бога поетам!
У збрую коштовну впрягають Пегасів
І їдуть по світу натхнення шукати.
— Ми йдемо! З дороги! Віншуйте, сірома, 
Апостолів рими та віщого слова!
Знизали плечима дядьки у тривозі:
— Спинити б, там бездна, яри при дорозі...
— Хай їдуть, — хтось мовив, всміхнувшись лукаво —
— Вони ж бо дороги у нас не питали!


СВЯТО СПАСА

Відсвятились дари
На церковнім майдані,
Освятилась душа
І омилось чоло,
Благодаттю святою,
Не шаною дані
В кожне серце покірне.
Як світло зійшло.
Повінь добрих очей,
Хвиля щастя повсюди
І покірно внесуть
Крізь село, у двори, 
Чим вродила земля 
Ці освячені щедрістю люди. 
Чоловіки й жінки, 
І зовсім ще мала дітвора. 
Вічна земле, такою була ти 
В світлій вірі
Далекі століття тому: 
Сходив Спас на людей — 
І дощем проривалося небо 
На заспраглі, зі жнив 
Благодатні і щедрі поля. 
Україно, плането моя 
            громовиста, 
В круговерті віків 
Твоє не змінилось чоло: 
Сівачі, як на свято 
Виходили сіяти жито. 
Попросивши у неба 
натхнення святого свого.