Редагування Розум Олександр Миколайович

{{Однофамільці|Розум}}

[[Файл:Олекандр Розум.jpg|міні|Олекандр Розум]]

'''Олександр Миколайович Розум''' (народився [[21 вересня]] [[1952]] в м. [[Носівка]], українець) — музикант, фотожурналіст і фотохудожник.

== Життєпис ==
У 1968 закінчив [[Носівська школа № 4|Носівську школу № 4]] та, достроково, за 3 роки, [[Носівська музична школа|Носівську музичну школу]].

В 1968 вступив до Чернігівського державного музичного училища, яке закінчив у 1972 році за спеціальностями: артист оркестру; диригент оркестру; викладач дитячої  музичної школи по класу духових інструментів.                                                               

У 1972 році за розподілом був направлений на роботу в Ніжинський музично-драматичний театр на посаду артиста оркестру.

До призову в Радянську Армії працював у Ніжинському театрі та музичних колективах м. Чернігів.

У 1972-1998 проходив військову службу, в т.ч. 1974-1979 у Польщі, в Північній Групі Військ. Там здобув вищу партійну освіту, деякий час працював на партійній роботі у військових підрозділах.

З 1998 — у відставці. Фотожурналіст, фотохудожник. Має в активі ряд великих персональних фотовиставок.

Проживає в м. Полтава. У Носівці є батьківській дім.

Автор спогадів про батька [[Розум Микола Олександрович|Розума Миколу Олександровича]], включених до статей Енциклопедії Носівщини:
* [[Вулиця Миру (Носівка)|Вулиця Миру]]
* [[Михайленко Тетяна]]
* [[Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату]]

== Родина ==
Батько — [[Розум Микола Олександрович]] (1926—1977), працював у колгоспі «Паризька комуна», директором Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату. Учасник бойових дій Німецько-радянської війни, важко поранений, нагороджений медалями.

Мати — [[Розум Ганна Андріївна]] (до заміжжя Муха, 1924—2018), фармацевт, завідувач аптеки при лікарні цукрозаводу. Молодший лейтенант медичної служби запасу, учасник Другої світової війни, нагороджена медалями та відзнаками.

Сестра — [[Соломаха Валентина Миколаївна]] (до заміжжя Розум, 1949—2022) — 50 років працювала медичною сестрою в Носівській районній лікарні.

Одружений, має дорослих сина та доньку, дві внучки.

== Відзнаки ==
[[19 листопада]] [[2019]] року нагороджений відзнакою Митрополита Київського і всієї України Епіфанія «За заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом».

== Вулиці мого дитинства ==
: ''{{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/1337270936400389 | title = Вулиці мого дитинства. Спогади | publisher = Facebook | author = Олександр Розум | date = 15 листопада 2017 | accessdate = | language = }}''

Носівчани та гості міста добре знають це місце та [[Пам'ятний знак радянським воїнам, які звільняли місто у 1943|скульптуру воїна з вінком у руці]], яка стоїть біля сучасної автобусної зупинки "вулиця Миру", на стиці вулиць [[Вулиця Вокзальна|Вокзальної]] та [[Вулиця Миру (Носівка)|Миру]]. Цю місцину у вигляді невеликої трикутної ділянки землі, та, власне, і воїна на постаменті, скільки я пам'ятаю, весь час називають пам'ятником, але чи знає хто і пам'ятає, як і коли він з'явився на цьому місці? 

Спогади переносять мене у далеке дитинство, перед очима постають картини минулого, які нині, з плином часу прожитих років, відчуваються з новою силою, чітко та яскраво, як буцімто все відбувалось вчора, а не 50 років тому. Мабудь, природа-матінка нас так створила, що б ми всі, в кінці свого земного існування, мали можливість зробити переоцінку своєї життєвої дороги, зробити якісь висновки для себе, як ти прожив і що зоставляєш після себе. 

Дитячі картини нашого земного буття запам'ятовуються завжди насичено та яскраво. Це, мабудь, тому, що голодний до поглинання інформації розум дитини, пізнаючи навколишній світ, запам'ятовує і, як губка, поглинає все, що відбувається навкруги, всією своєю сутністю, мізками і серцем. 

Я уже немолода людина, але теж не є винятком цього правила. Спомини знову переносять мене у далеке дитинство, на це місце, в ті часи коли пам'ятника радянському воїну ще не було, а ми, хлопчаки, грали на цій місцині у свої ігрища, особливо, у період, коли присадибні городи ще були заняті всім, що там росло, тому ми не мали змоги бавитись на тій території у нашу "джоху" (лапта), футбол чи чергову війнушку, тому збирались на цьому кутку, на стику нашої [[Рябуха|Рябухи]] та Вокзальної. Ця містина називалась [[Клинок]]. Вулиця Вокзальна мала столітньої давньості бруківку, збудовану ще за часів цукрозаводчика графа Мусіна-Пушкіна у 19 столітті. Тут жило багато наших однолітків та тих, з ким ми навчались у 4-й школі; Самари, Дешки, Пономаренки, Приступко, Смоловики, Кононенки, Волівники, Грині та багато інших наших побратимів по гульбищах. 

А бавитись було де. Вся [[Голубенька]] (так називалось поле, яке було поряд) була у нашому розпорядженні. На той час на цьому полі ще не були збудовані [[Маслозавод]], [[Хлібзавод]] та [[Ситроцех]], не була незаселена нова вулиця, яку прорізали паралельно до нашої шкільної, на яку зселяли переселенців з усіх сіл, які мали бути затопленними водами Київського моря, ті території були вільними, або задіяни під колгоспні поля… На полі були низинки, залиті водою, або траплялись великі воронки, деякі з водою, а в інших люди брали глину. Чи то у війну так непрофесійно з літаків на [[Станція Носівка|станцію Носівка]] скидали авіаційні бомби, чи вони були вириті людьми — ми достеменно не знали. До сьогоднішніх днів жодна з них не збереглась, да і мало, хто пам'ятає, що вони були взагалі.

Літом з них навкруги було далеко чути лемент жаб, а взимку ми, відчайдушні хлопчаки, будували тут свої "штаби", так як морози у ті часи були чималі, то вода часто вимерзала, чи кудись дівалась, під кригою утворювались пустоти куди ми і проникали. Коли цього не було, на ковзанах ганяли по кризі, незважаючи на її товщину, часто провалювались і потрапляли у холодну воду, потім хутко бігли додому, щоб у щось переодягнутись, хоча у багатьох з нас одежина була на всі випадки одна… Ми ходили, хто в чому. На ногах були кирзові чи ялові чоботи, а то і шиті валянки в чунях, фуфайка, або якесь дешевеньке пальто. До нас не чіплялсись ніяки хвороби, нежить була, з носа текло, але ми на те не звертали жодної уваги, вона сама проходила з настанням весняного тепла. 

Пізньої осені, коли на всю потужність працював цукровий завод та продавав населенню для годівлі худоби жом від буряка, вулиця Вокзальна перетворювалась на великий крижаний шлях, так як вантажівки по кам'янці везли цей продукт виробництва у всі кінці Носівки, з нього стікала вода, яка на бруківці вмить ставала кригою, тому транспорт по цій сльозоті рухався потихеньку, обережно, то ми, відчайдухи на примітивних ковзанах, крючками чіплялись до кузовів автомобілів, мчали по дорозі, отримуючи велике задоволення від цієї небезпечної забави. Водії зупинялись і ганялись за нами, щоб відігнати нас, але ми розбігались хто куди, а потім знову збирались біля станції на повороті, що б знову робити те…

Бог нас беріг, у крайньому разі, я не пам'ятаю жодного випадку, щоб хтось із нас якось травмувався під час 
таких заїздів. 

По Вокзальній часто носили покійників на кладовище, яке нині уже офіційно закрите, біля вулиці Димитрова (нову назву не знаю). Носили, бо з машинами було сутужно, катафалок не було, тому сумна процессія на кладовище ходила пішки, оповіщаючи всю округу про похорон грою духового оркестру. Носили на спеціальних носилках з високими ніжками, щоб трудящі мали можливість час від часу відпочивати по дорозі до цвинтаря, ставили труну з покійником на землю… Священників на процесіях майже не було, бо церква на той час переживала роки утисків та гонінь, тому у Носівці батюшок не було взагалі, а з Ніжина чи інших місць їх боялись запрошувати, бо свято вірили не в існування Спасителя, а в світле комуністичне майбутнє, а ще боялись райкомівського начальства та місцевих каральних органів, тому похорони проходили з червоними знаменами, мітингами та грою духових оркестрів. 

Не знаю чому, але коли ми чули, як грав духовий оркестр, збігались на те місце, де зараз стоїть пам'ятник, щоб подивитись на це сумне дійство, а то і провести навік спочилого до кладовища. 

У споминах хотів би згадати свою рідну Рябуху, вулицю мого дитинства, з якої я вилетів у великий світ, та з 15 років розпочав своє доросле життя. Саме Рябухою називали її до 1960-тих років, коли вона стійко до сьогоднішнього дня має назву вулиця Миру. 

Я вже якось говорив, що на кінець 1950-х вона не була такою густозаселеною, як тепер, будинки були прості, в більшості, селянські хати під соломою, тільки декілька з них мали дах із металу, але з 60-х років вулиця стала стрімко розбудовуватись новими великими будівлями під шифером, а на зміну плетеним тинам із орішника, прийшли дощаті паркани. 

У 1960 році почав будувати великий на той час дім на три кімнати і мій [[Розум Микола Олександрович|батько]], бо до цього часу ми жили у "Шевченківській мазанці" 6 на 4 метрів, з маленькими віконцями, стріхою із соломи та призьбою, а за паркан з вулиці, яким я дуже пишався, слугував штахетник, зроблений із діжкових клепок, які тато виписав, як дрова, за рахунок своєї зарплати на [[Засолочна база|засолочній базі]], яка була в кінці нашої вулиці, на [[Цегельня|Цегельні]], де він працював. 

[[Файл:Люди з вулиці Рябухи в Носівці 07.jpg|800 px]]

''Моя перша батьківська хата, у якій пройшло моє дитинство. Мене ще не було на світі. [[Розум Ганна Андріївна|Мама]] стоїть з сестрою [[Соломаха Валентина Миколаївна|Валею]]. Біля хати сидить  наш вірний пес Шарик. Кругом ні деревця, ні забору. Простір. Ці "хороми" мали розмір 6 на 4 мертів. з невеличкими сінями, де стояв сепаратор на якому мама переганяла молоко, яке доїли від корови Бєлки. Жили на [[Вулиця Миру (Носівка)|Рябусі]], як на хуторі.''

Ту маленьку хатинку, яку і досі бачу у снах, будували у голодні 1947-1949 роки, а її будівництвом опікувалась моя мама [[Розум Ганна Андріївна|Ганна Андріївна]], яка у 1947 році приїхали у Носівку з міста Ромни молодим спеціалістом, відкрила при лікарні цукрозаводу аптеку, у якій і пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку, бо тато прийшовши з війни у 1947 році, ще довго лікувався у військових шпіталях Чернігіва та Ніжина, де з нього вирізали шматки металу, яким щедро нагородила його війна. 19 травня 1945 року, уже фактично після війни, недалеко від Берліну, у бою з фашистами, які ще чинили опір, його накрила ворожа міна, зробивши із юнака інваліда. 24 фронтових операцій довелось пережити моєму татусеві, борячись за життя. 

Часи були тяжкі, люди боролись з післявоєнною розрухою, голодом та усіма негараздами. 

[[File:Мешканці Рябухи в Носівці у дворі Прокопа Кондрашевського, червень 1956.jpg|800px]]

''Колишні хуторяни та їх нащадки. Тримались гурту, товаришували і підтримували один одного. І в свята і в горі разом. <br />Якесь свято на подвір'ї Прокопа Кодрашевського. Фотосвітлину зробив мій батько [[Розум Микола Олександрович|Миколай Розум]].''

Багато на вулиці жило переселенців із навколишніх степних хуторів, яких влада насильно переселила у райони поблизу станції Носівка, місця, які на той період були заселені слабо, але був створений колгосп "[[Паризька комуна|Парижская Коммуна]]", де хуторяни мали працювати за трудодні…

З вдячністю згадую діда [[Филь|Филя]], нашого сусіда на вулиці, який працював у цьому колгоспі їздовим, був добрим до нас дітлахів, ніколи не відмовляв нам проїхатись на возі чи взимку на санях, коли ми просили про те. Його донька з моїм татом навчались у одному класі, тому разом ходили зі степного хутору до школи у Носівку. 

На фотосвітлині за пам'ятником воїну чітко видно червоний паркан. Це дворище старих Пономаренків. Добре пам'ятаю та згадую цю сім'ю: здорового, могутнього хазяїна та, під стать йому, таку ж дружину, завжди усміхнену і привітною до всіх. Мені дуже подобалось бувати у них, у великій козацькій хаті під желізом (вона стоїть і нині, сини її зберегли), із сволоком під стелею. Вони працювали у організації, яка опікувалась бжільництвом у Носівці, у них у дворі був чи то склад, чи магазин всього, що відносилось до бджолярства, тому у господі відчувався стійкий дух бджолиної пасіки, воском, а у хаті пахло духмяними травами і свіжим домашнім хлібом. Тут було затишно і приємно знаходитись. Коли мій батько у справах приходив сюди, бо сам захоплювався бджільницьтвом, то я теж залюбки йшов з ним, бо мене завжди тут чимсь пригощали. 

Хочу зазначити те, що наша невелика за кількістю хат вулиця, мала дуже "потужне" на той час дитяче населення. майже у кожному дворі було по двоє-троє дітей, а у [[Кондрашевський Прокіп|Прокопа Кондрашевського]] — п'ятеро. Всі ми були приблизно одного віку, з різницею від 1 до 4 років, тримались чималого гурту, товаришували, а вулиця була місцем нашого постійного перебування. Я не пам'ятаю, щоб хтось із нашої "вуличної гвардії" ходив до дитсадка чи інший дитячий заклад, окрім школи. Такий був час. Батьки працювали, їм було не до нас, а "активне" виховання починалось тоді, коли хтось із нас встрявав у якусь чергову халепу. 

Виростав та мужнів на вулиці і я. Мама в умовленому місці у кастрюльці зоставляла якусь нехитру їжу, щоб я мав можливість переобідати, та з татом йшли на роботу, а мене чекала вулиця. 

Подумки повертаюсь до всіх друзів дитинства тої пори: Волівники, Омельяненки, Ємці, Товстухи, Куделі, Кихтенки, Жарчинські, Кондрашевські, Білобловські, Дмитренки, Бруси, Филі, Івахно та багато інших, бо назвав тільки сусідів з нашого кутка, з якими спілкувався найчастіше. 

Щоб ми не байдикували, батьки давали нам різні завдання, за виконання яких ми звітували, а тако ж отримували на "горіхи", коли чогось не виконували. Ми у домашньому господарстві тримали кроликів, то я опікувався ними, слідкував за тим, щоб у них було все необхідне, ходив за травою, чистив клітки, одним словом, робив усе необхідне для їхнього існування. Коли підріс та став навчатись у 6-7 класі школи, на літні канікули тато забирав мене на сезонну роботу на своє овочезасолочне підприємство, яким він на той час керував, де я через добу працював контролером на воротах, слідкував, щоб колгоспники, які привозили і здавали на переробку огірки, виїзджаючи, не крали те чи інше майно, а вивозили тільки те, що зазначено у перепустці. 

Так, до початку нового навчального року у школі, я заробляв собі на нові підручники, шкільну форму та взуття…

Ангели-охоронці, вищі Небесні сили оберігали нас, пацанів, від усього, що часом, могло закінчитись для нас погано, навіть, і трагічно, загрожувало, кінцем наших несвідомих життів, бо, часом ми ходили по краю…

Я народився 21 вересня, в день Різдва Пресвятої Богородиці, тому моя Небесна покровителька, Божа мати, охороняла мене і до цього дня я почуваюсь під її опікою. 

Пам'ятаю, як одного літнього дня прибіг до мене мій сусід і одноліток [[Кондрашевський Микола|Микола Кондрашевський]] та запронував запалити свічку, яку він поцюпив вдома разом з сірниками, але не мав можливості реалізовати задумане, бо там був суворий контроль зі сторони старших, а я був вільний від цього у своєму дворі, тому він вирішив зробити це сувмісно зі мною на моїй території. А щоб ніхто не накрив нас за цим заняттям, ми залізли на горище сараю, заховались у сіні, де мій товариш почав чиркати сірниками. У нього з цього нічого не виходило, що роздратувало мене і я прокричав речення, яке врятувало нас від можливої загибелі у вогні… "Хаба так палять ?! Дай я !", - почула моя сестра Валя, яка невідомо чому у цей час підійшла до сараю та почула мій голос. Вона приттю піднялась драбиною на горище, щось закричала і від побаченого зірвалась та впали на землю… Так закінчилась наша "операція" по запалюванні свічки. Вона мала продовження: Миколині сідниці горіли від кропиви, якою щедро відшмагала його мама Дуня, а мене відходила лозиною моя сестра. Чекав і батьківських розбірок зі мною, тому вдягнув на всякий випадок двоє штанів, щоб достойніше пережити виховну бесіду, але все для мене закінчилось, на моє здивування, добре. 

З великою повагою, шаною і вдячністю згадую свого давно померлого тата (він помер у 1977 році на 51 році життя), який, не дивлячись на всі мої шкоди, небезпечні вуличні пустощі та дії, такі, як виготовлення та використання різних пристроїв, зброї, пугачів, вибухових пакетів з сірникової сірки, димових пакетів, пляшок з карбітною сумішшю і всьому подібному, що могло нести для мене небажані наслідки, не лупцював мене, як це робили батьки моїх сусідів Кихтенки, Гарбузи, а особливо Кондрашевський Прокіп, який так шмагав сина Миколу після розкриття наших чергових "зальотів", що той тікав від нього з дому…

Батько мене фізично не карав, але знаходив інши методи впливу. Він дуже серйозно і правдоподібно обіцяв здати мене у приют, де виховують розбишак і тих, хто робить негарні справи, навіть збирав мені у дорогу речі і обіцяв реалізувати обіцяне при повторної шкоди. Я не знав, що це таке "приют" і де знаходиться те місце, але перспектива бути там мене лякала і стримувала. Коли навчався у 3 класі, нас, хлопчаків, захопило нове заняття, яке ми перехопили у старших, ми почали виготовляти примітивні пристрої для відстрілу патронів від малокаліберної гвинтівки, які були на той час у вільній продажі (як і вся інша мисливська зброя) і коштували 50 копійок за пачку. Нас "обезброювали" і сурово карали за це. 

Мій тато пішов іншим шляхом, за який я йому вдячний до сьогоднішнього дня. Після чергового "провалу" і конфіскації "пістолету", він запросив до нас у гості свого товариша, старшого лейтенанта міліції [[Авраменко Микола|Овраменка Миколу]], який будував по сусідству з нами будинок, товаришував з татом, а для мене був авторитетним дядьком-міліціантом (невдовзі він загинув, виконуючи службовий обов'язак, від кулі одного п'яного виродка при його затриманні), на відміну від двох інших, знаних у Носівці працівників міліції - [[Фесенко Олексій Семенович|Фесенка]] та [[Беба|Бебу]], які у страху тримали все населення райцентру. Особливо боялись Фесенка, який успішно і вміло боровся з самогоноварінням, був знаний і відомий на всю округу, коли об'являвся на вулиці, то все ховалось і завмирало, особливо жінки, затихали птахи і собаки переставали гавкати. Беба був автоінспектором, тому займався порядком на транспорті і дорогах. 

Дядя Коля Авраменко розповів мені деякі цікаві речі у відвертій "чоловічій" бесіді, про які я раніше не знав, після якої у мене пропав інтерес до "зброярства" та почалась ера нового захоплення.

У місті Ніжині для мене був куплений простенький, примітивний, пластмасовий фотоапарат "Юнкор", який коштував тоді, смішно сказати, аж 6 карбованців 50 копійок, але дав мені можливість з 3-го класу школи займатись фотографуванням, яке стало для мене улюбленою справою на все життя. 

Нашою вулицею, з настанням сезону заготівлі овочів, нестримною лавою проїздили вантажівки до самого верху завантажені огірками чи іншими овочами, які везли з усіх колгоспів району на засолбазу імені Анастаса Микояна, або ж по-новому філіал № 3 Ніжинського консервного комбінату. Це потужне на той час підприємство знаходилось у кінці нашої Рябухи чи Миру, біля желізної дороги, в районі Цегельні (так називався той куток), доїхати туди можливо було тільки по нашій вулиці, бо інши Привокзальна чи Тракторна (Ройченка ще небуло і в планах) через свій жалюгідний стан, заболоченність та багнюку не могла здолати жодна техніка, окрім хіба трактора. 

Наша вулиця Миру теж страждала і потерпала від цього руху, вантажівки розбивали її до такого стану, що на ній неможливо було, особливо у дощ, не те що проїхати, а, навіть, пройти. Люди буквально лазили по парканах та тинах, долаючи калюжи і ту страшенну багнюку, яку місила оця колгоспна техніка. 

Зверху на ящиках з огірками сиділи жінки-колгоспниці, які супроводжували і здавали на підприємство продукцію. Коли на канікулах мені доводилось там працювати, то завжди знав, яку кількість овочів поступало на переробку за зміну, бо ці дані брав у старшого приймальника і передавав батькові, який, як мовиться, з перших рук отримував від мене свіжу інформацію. Кожен день цей засолзавод приймав і переробляв від 20 до 80 тон відомих на ввесь світ Ніжинських огірків, які у діжках квасили, а потім відправляли у всі кінці неосяжного Радянського Союзу. Але це було у далекому минулому… Немає сьогодні і згадки про цей завод, його рознесли "свідомі" та "хазяйновиті" мешканці Носівки по цеглинці та деревинці і ніяка охорона не могла цьому зарадити, а тепер на тому місці великий смітник та хащі бур'янів. А воно для мене дороге і рідне сьогодні, бо там пройшла частинка мого дитинства, там працював мій тато, від простого робочого до директора, знав свою справу і зробив дуже багато доброго для колективу та людей, які жили поруч, будував дороги, елекростанцією цього підприємства освітив всі прилеглі вулиці, які практично до 1964 року потопали у темряві та освятлювались гасовими каганцями. 

Всі робітники, бондарі, різноробочі знали мене з народження, як і я їх, також знав все досконально, що там і де знаходиться, смакував найсмачніші у світі Ніжинські корнішони, сидячи верхи на діжці та гачком із проволоки через отвір для заливки россолу дістаючи їх один за одним маленьки, 3 - 5 сантиметрові малосольні огірочки неперевершеного смаку, якого неможливо забути, як неможливо забути запах кропу, хріну, часнику, россолу, що стійко тримались у переробному цеху під навісом, де творилось чудо створення цього відомого продукту. 

З теплом у серці згадую простого коваля [[Баришовець Антон Йосипович|Баришовця Антона Йосиповича]], який працював у кузні на цьому філіалі. Я любив спостерігати за його майстерною працею, поважав його всім своїм дитячим серцем за його доброту та щире, тепле людське відношення до мене та нашої родини, бо у тяжки для моїх батьків часи Антон Йосипович з дружиною допомагав нам вижити і був до самої своєї смерті нам рідним і близьким. 

Коли прохожу тією територією на нове кладовище, де покоїться моя мама, серце моє стискається болючим жалем від такого безладдя, безкарності і безгосподарності у державі, що привели процвітаючу переробну галузь до повного знищення. 

Коли вантажівки з огірками долали наше бездоріжжя по вулиці, ми великою дитячою зграєю бігли за ними і кричали: "Тітко ! Кинте гурка !" Огірок у Носівці називають гурком, так як на відро кажуть - ведро. Тіточки кидали нам того "гурка", а ми його з пилюки чи грязюки піднімали, витирали своєю одежиною і з жадністю їли. Навіщо нам були потрібні ті гурки — не знаю, бо у кожного на грядках вдома росли свої, але колгоспні були смачніши. 

Пам'ятник воїну відкривали у травні 1960 -го року. Він був поставленний на місцині, яка до того часу серед жителів того кутка ще називалась Клинком, від форми самої ділянки. Ніяких розмов, свідчень про те, що на тому місці було братське поховання серед жителів Носівки, дорослих, старших людей я не чув, а пам'ятник поставили там, як відзначення данини пам'яті загиблим у кровавій мясорубці нашим громадянам та увічнення всіх жертв другої світової війни. 

Дуже прикро, що більшисть загиблих на полях війни радянських воїнів для всього суспільства були невідомими, що говорить про те, що життя воїнів для держави нічого не були варті, так було зручніше, не потрібно було витрачати кошти на компенсації та пенсії для сімей загиблих, простіше дурити народ, а, зі зміною політичної ситуації у країні, розміщувати на пам'ятниках будь-яку бірку чи дошку, ніхто ніяких досліджень робити не буде. Тому, мабуть, і з'явився пам'ятний напис про братське поховання і на цьому пам'ятнику…

Я запитував старожителів вулиці, чи знають вони щось про поховання чи перезахоронення на Клинку біля пам'ятника, то всі говорили, що такого факта не знають. Одним із співрозмовником на цю тему був мій рідний дядько [[Розум Іван Олександрович|Іван Олександрович Розум]], який має 90 років від народження і практично живе на вулиці Миру все своє життя, то він на моє запитання відповів, що там немає ніякого поховання. 

Знав на кладовищі біля вулиці Димитрова братську могилу воїнів-визволителів Носівки у 1943 році, кількість яких приблизно співпадає з цією, що зазначена біля пам'ятника, пам'ятаю, як виглядала ця братська могила: пам'ятник заввишки 2 з половиною метрів у вигляді круглої колони діаметром 50-60 сантиметрів з зіркою на верху та табличкою. Чи є та могила на тому місці зараз — не знаю, але поставив собі завдання, знайти її на кладовищі при першому ж приїзді у Носівку. 

Коли робили реконструкцію центральної частини міста, всі захоронення, які були на вулиці Стратілата чи Центрольної, не знаю як вірніше, з усіх могил, що там були, перепоховали в одну братську на 38 чоловік, у якій був похований і Герой Радянського Союзу Ройченко. Про те поховання є багато документальних свідчень, а про поховання біля пам'ятника "Невідомому воїну" — жодного. Тому закликаю всіх, хто знається в історії Носівки, краєзнавців, знайти документальні підтверження, підтвердити або спростувати факт наявності братської могили на кутку Клинок та долю могили воїнам-визволителям Носівки на кладовищі, яке я згадував. 

Пам'ятник на моєму кутку поставили у часи, коли через свою недолугу зовнішню політику, яку вів Микита Хрущов, СРСР готувався до чергової, але вже ядерної війни. Наша країна була втягнута у затяжну Карибську кризу, відбулось таємне перекидання Радянських Збройних Сил та ядерної зброї на Кубу, що поставило країну за півгодини до початку війни зі США. В цей час країна потребувала багато патріотів, тому спорудження великої кількості пам'ятників, відкриття різних меморіалів та інши подібні заходи були направлені на виховання у населення високого патріотизму при підготовці його до війни, бо війну можуть виграти тільки ідеологічно підготовлені і виховані патріоти… 

Країна Рад мала стопроцентове населення — патріотів. 

Усі свято вірили у те, що в нас була найкраща у світі миролюбива держава, ми вірили в те, що за 20 років побудуємо Коммунізм, правда, не зовсім розуміли, що це таке, але були готові, хоча ходили у фуфайках, кирзяках, їли гливкий, чорний хліб, незрозуміло з чого спечений, але і на нього був призначений ліміт споживання. 

Наша Носівка отримала статус міста у 1960 році, хоча потерпала від безладдя, багнюки, освітлювалась гасовими лампами, бо не було електроенергії. Я до 1964 року готував домашні завдання у школу при гасовій лампі, сніданки мама готувала на керогазі чи примусі. Злидні і скрута були атрибутом практично кожної сім'ї, колгоспники не мали паспортів, а щоб його отримати, потрібно було вербуватись на великі будови коммунізму, а так працювали за трудодні у колгоспах. 

Більшисть дядьків на моїй вулиці, а в тому числі і мій тато були на війні з фашистами, але ділитись спогадами, як і де воювали — не спішили, бо, мабуть, спомини були гіркими, не ті, про які розказувало радіо, а ще тому, що боялись говорити, бо за "язик" можна було отримати багато неприємностей. 

Всі пам'ятники, зазвичай присвячувались невідомим воїнам. Так було краще і спокійніше. 

На нашому, який будували на моїх очах, на постаменті була прикріплена бетонна плита з написом (наскільки я приблизно пам'ятаю): "Вечная память советским воинам, павшим в боях с фашистскими захватчиками в 1941-1945 годах", а зверху була викарбувана зірка. Зараз цього напису на постаменті немає. 

У будівницьтві пам'ятника брали участь два дядьки з нашої вулиці, це дядько Супрун, сусід моєї бабці Ганни, та Юрчевський, їх давно вже немає серед живих. Інших робітників я не знав. Як сьогодні, пам'ятаю як заливався фундамент та мурувався із цегли постамент, а потім частинами привозили сам пам'ятник, який, як пилкою, був розділений на декілька частин, вони лежали у землі в очікуванні закінчення будівницьтва постаменту, було якось негарно на те дивитись, особливо на голову, яка лежала окремо. 

Ми, дітлахи, ввесь час були там поряд, бо для нас це була подія планетарного масштабу. 

Спочатку на постамент поставили і добре закріпили ноги солдата у чоботях, потім на них зверху монтували все інше, так і дійшли до голови. Стики зашпаклювали, а потім все пофарбували у сірий, добре не пам'ятаю, колір. Територія займала ту ж площу, що і тепер, її дуже гарно прибрали та обгородили по периметру невисоким парканом із бетонних стовпчиків, між якими були прикріплені труби у якості огради. 

Потім за діло взялись юнати та піонерія нашої 4-ї восьмирічної школи, котру, визначили, мабудь, відповідальною за цей важливий об'єкт. Були розбиті гарні квіткові клумби, а до самого пам'ятника зроблено доріжку, з двох сторін якої квітували квіти. Потрібно сказати, що все було зроблено добре та виглядала гарно і святково. 

У визначений час для відкриття пам'ятника зібралось багато людей, з тих, хто жив поруч, місцян, начальства із району, районного осередку Коммуністичної партії. 

Особливим чином були вишиковані учні школи, які прибули на це свято зі своїми учителями та керівництвом школи. Бачив багато педагогів, які потім були моїми вчителями і наставниками: [[Жигалова Ольга Степанівна|Жигалову Ольгу Степанівну]], учителя географії Данилка, мого любимого історика [[Буцан Сергій Максимович|Буцана Сергія Максимовича]], завуча школи Бабіч та інших. 

Усією дитячою душою я прагнув стояти там, у лінійці піонерів у яскравих червоних краватках, повязаних на шиї, тому зворушено вслухався та ловив слова тих, хто виступав на мітінгу, слідкував за всім, що тут відбувалось. 

Недалеко від мене у святковому піонерському однострої, білому святковому шкільному фартусі, стояла моя сестра Валя зі своїм класом та учителькою [[Приступко Устина Андріївна|Приступко Устиною Андріївною]], яка для мене стала першою вчителькою та наставником, бо очолила мій 1-Б клас 4-ї восмирічної школи, у яку, нарешті, мої батьки віддали мене на навчання. 

Піонери читали якісь вірши, дорослі, незнайомі люди говорили про великий подвиг, який звершив радянський народ під мудрим керівницьтвом комуністичної партії, а все дійство закінчилось покладанням квітів, та тим, що піонери на заклик влади до них бути готовим до боротьби за діло та ідеали Комуністичної партії, підняли руку у піонерському привітанні і прокричали у відповідь: "Завжди напоготові !"

При цих словах моя душа ледве не вилетіла з мене, бо я хотів бути героєм, звершати подвиги во ім'я рідної Комуністичної партії і тих, хто нами правив та указував, якою дорогою йти до нашого Світлого майбутнього. Нічого дивного, я був дитям свого часу. 

З тих пір пам'ятник воїну з вінком у руці стоїть на цьому місці та несе свою безмінну службу. 

З плином часу, зникла пам'ятна плита на постаменті, 4 школа забула про те, що обіцяла піклуватись за цим святим місцем, тому і стояв воїн багато років без турботи та піклування, але дядьки Супрун та Юрчевський будували його у свій час якісно, тому і протримався солдат до наших часів, доки один із лідерів багаточисленних партій, готуючись до чергових виборів у вищі ешелони влади, не зробив те, що ми бачимо зараз на цьому місці. І за те йому спасибі від Носівчан.

== Місто мого дитинства ==
:''{{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/628795813914575/posts/1334359390024877 | title = Місто мого дитинства | publisher = Носівка Nosivka Носовка | author = Олександр Розум | date = 12 листопада 2017 | accessdate = | language = }}''
Місто мого дитинства Носівка відсвяткувало своє 870-ліття. Коли його перший раз згадали у 1147 році в Іпатіївському літописі, Москви і Московії ще не було, а називалось воно Носів на Руді, де Рудь - перша назва сучасної річечки Носів очки (Рудка). Поселення тоді перебувало у складі Чернігово-Сіверської землі Держави Рюриковичів, а потім у складі Чернігівського князівства.

За час своєї історії моя Носівка (а тоді, ще Носове) пережило багато трагічних сторінок історії, загарбувалось литовськими феодалами, входило до Київського воєводства Великого князівства Литовського, а потім увійшло у склад Речі Посполитої. Піднесення у розвитку місто отримало у середині 17 століття, коли воно, як центр козачої сотні, ввійшло до складу Ніжинського, а потім Київського козачого полку.

Велике горе пережили Носівчани, коли у 1650 році епідемія чуми скосила майже все її населення, а в 1670 роках було повністю спалене ордою Кримського ханства. Але місто, як птиця Фенікс, відродилось із попелища...

На початок 18 століття Носівка - містечко, у якому діяло 5 козацькі школи, богодільня, гуральні, мануфактури, почали виникати промислові підприємства та появились великі землевласники, такі, як князі Кушелеві-Безборотьки та інши.

Для мене, як представника прославленого козачого роду Розумів, значимим є той факт, що у середині 18 століття більшою частиною Носівки володіла у минулому проста козачка, моя прапрародичка, дружина козака з Лемешів Григорія Розума, мати двох синів, які зоставили свій слід у історії , як України та і Держави Російської: Олексія Розума (графа Разумовського), вінчаного чоловіка Великої Государині Російської імперії Єлизавети та молодшого Кирила Розума (графа Кирила Разумовського), першого Президента Петербургської Академії наук та, одночасно, останнього наказного Гетьмана України, який відновив Мазепинську гетманську столицю у Батурині і зробив дуже багато корисного для відновлення козачих вольностей в Україні та розбудови автономії Козацької України у складі Російської імперії, Наталії Дем'янівни Розум (Наталки Розумихи), котра народилась недалеко від Носівки, прожила дуже складне, насичене подіями життя, а упокоєна у Козельці у величному Соборі Різдва Богородиці, який власним коштом Розуми-Разумовскої збудували в дарунок своїм землякам.

Прикрасою моєї Носівки, якою я милувався цими днями, є Троїцька церква, збудована у стилі українського бароко, яка по суті є козацькою, бо збудована у 1765 році на кошти козаків Носівської козачої сотні та Ніжинського козачого полку, а великий благодійний внесок у її розбудову внесла і Наталка Розумиха. Мабуть, ця церква була дуже потрібною і необхідною для Носівського краю та його населенню, бо Господь Небесний, попри всі лихоліття, війни, більшовицького свавілля та безбожної тиранії, зміни влад, голодоморів зберіг її до сьогоднішніх днів. Вона і тепер служить духовним прихистком багатьох Носівських вірян, але, на жаль, підпорядкована, що, на мій погляд, не добре, Московському патріархату. А її настоятеля отця Михайла я б не назвав великим патріотом сьогоднішньої України... Але це моя думка, а вона у кожного своя...

Значного розквіту та росту Носівський край отримав з 40 років і до кінця 19 століття, коли у Носівці, як і в інших районах, бурхливо почала розвиватись промисловість та інші галузі господарства. Так на 1897 рік Носівка мала 3166 дворів, 16947 жителів, волосне управляння, поштову станцію, винокурні, цукровий та 2 цегельні заводи, училище, муровані - Троїцька (1765), Миколаївська (1834), Воскресенська (1891), дерев'яні - Успенська (1796) та Преображенська (1877) церкви, діяли три земські школи, бібліотека, медпункт, а з 1847 року при цукровому заводі запрацювала лікарня.

Найбагатшими землевласниками та промисловцями у Носівці на той час були Кушелеви-Безбородьки та граф Мусін-Пушкін. Саме граф Мусін-Пушкін у 1847 році за 8 кілометрів від сучасного центру Носівки збудував прогресивний на той час цукровий завод та запотчаткував цукроваренну галузь, таку прогресивну і передову, що цей завод ще до недавнього часу працював і давав багато робочих місць Носівчанам. Але зараз, на жаль, у нові часи, став нікому непотрібним....

Завод будувався як промисловий комплекс, з усією інфраструктурою, що було дуже прогресивним явищем на той час. Рядом з підприємством було створено цілий каскад ставків, побудовані будинки для робітників, у яких і до тепер живуть люди, школу, першу у Носівці лікарню, дитсадок та ясла, магазини. Навкруги заводу почали зростати робітничі селища. Сам маєток Мусін-Пушкіних знаходився у мальовничій місцевості під Козарами, що було досить віддалено від заводу та земляних угідь графа, де при радянській владі був [[бурякорадгосп]], де вирощувались буряки для переробки на цукрозаводі. То ж, після того, як була побудована через Носівку залізна дорога, від свого маєтку до заводу Мусін-Пушкін побудував вузькоколійку, якою заводський локомотив, а то і коногонки з усієї округи вивозили буряки та все необхідне для виробництва.

Про початок та закінчення трудового дня на всю округу сповіщав заводський гудок, гудіння якого було чути на далеку відстань (я чув цей заводський сигнал буквально до 60 років минулого століття). До 60 років від заводу до станції Носівка ранком та в кінці робочого дня по окремій вітці "бігав" локомотив "Кукушка" з одним столітнього виду вагоном з лавками, який возив робітників та всіх, кому потрібно було у цей час їхати з заводу до станції. Цим транспортом користувався і я, коли хлопчаком їздив купатись та вудити рибу на заводські ставки. У аптеці при заводській лікарні все своє трудове життя пропрацювала на одному місці моя мама Розум (Муха) Ганна Андріївна, яка у голодному 1947 році закінчивши навчання у Роменській фармшколі, як молодий спеціаліст, у свої 22 роки приїхала до Носівки, відкрила та очолила аптеку при заводській лікарні і пропрацювала у ній все своє трудове життя, практично до 70-ти літнього віку. Вона була своєю для всіх селищ навкруги, знала всіх, хто там проживав, для яких робила свою благородну справу..

У Носівці знайшла свою життєву долю, вийшла заміж за Миколу Розума, народила мене та мою сестру [[Соломаха Валентина Миколаївна|Валю]], яка живе і нині по вулиці Миру, дай Боже їй здоров'я, якщо все буде добре, то 16 листопада будемо святкувати її 93-ліття. Тато, на жаль, уже 40 років, як пішов у вічність...

Мусін-Пушкін, з підтримки громади Носівки, збудував також дорогу, гаптовану гранітом (шосейку) від заводу аж до центру міста (десь 8 кілометрів, котра прослужила людям більше 100 років, доки у 60 роках минулого сторіччя її не перебудували на асфальтову.

У 1861 року через Носівку пройшло остання скорботна дорога з Петербургу на Канівську гору, місце вічного спочинку, великого Українця, сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. У 1961 році, до 100-річчя цієї події, на привокзальній площі станції Носівка був установлений пам'ятник-погруддя великому Кобзареві.

Згадуючи козацький рід Розумів, хотів би зосередитись на своєму прапрадідові Артему Розуму, який у середині 19 століття простим козаком вступив на службу в козацькі реєстрові військові формування. За 25 років служби у козацькій кавалерії дослужився до майорського чину, приймав участь у російсько-турецьких війнах 19 століття, нагороджений декількома Георгіївськими хрестами. Звільнившись у відставку, повернувся у Носівку, одружився. На отримані від царя за службу гроші, пенсію, землю, лісові наділи заснував своє родове гніздо у Лісних Хуторах та своєю працею на землі добував свій хліб насущний.

На початок 20 століття Розуми міцно тримали своє господарство і під час дії Столипінських реформ прикупили собі орної землі та заснували хутір десь у районі нинішнього Ставка чи Тертишників (точно місця не знаю, радянська влада все знесла під час колективізації).

Все було би добре, але буремні події початку 20 століття перевернули все на диби. З 17 до 21 років 20 століття влада у Носівці переходила із рук у руки декілька разів різним протиборчим сторонам, але у 1921 році побідили більшовики і заснували своє багаторічне правління. Почався великий експеримент над трудовим народом. Так почалось силоміцьке заганяння селян у колгоспи, яких зганяли з хуторів, проводили розкуркулення селянських господарств та інші репресивні акції від яких страждали трударі на землі і велика сім'я Розумів у тому числі, у якої силоміць було забрано все: добротну хату, землю, ліс, мого прадіда [[Розум Олександр Кузьмич|Олександра]] з його батьками дідом [[Розум Кузьма Артемович|Кузьмою]] та бабою Вірою, дружиною та трьома синами та донькою вимусили зі степу переселитись у селянську халупу на Рябусі (нині вулиця Миру) в районі залізничної станції Носівка, місцевість якої на той час була заселена дуже слабо, навкруги були заболочені місця та занедбані поля...

У 1932 році на Носівчан чекала нова велика біда, організована радянською владою - Великий голодомор. Люди масово вмирали з голоду. Скільки їх безвинних вбила комуняцька влада, достеменно невідомо до сих пір. Мої рідні вціліли, не дивлячись на страшенний тиск системи, Розуми до останнього чинили спротив вступу до колгоспу, платили побори, виконували зобов'язання, тримали корову, коня і не спішили у колгоспне ярмо, коли їх до кінця не дотиснули у 1936 році, коли дід Олександр потрапив до В'язниці (з якої на вийшов до своєї смерті), а сім'ї загрожувала нова висилка, Розуми стали колгоспниками колгоспу "Паризька комуна".

Зі свідчень моєї тітки Катерини та дядька Івана, допоміг вижити у часи голоду схований горщик з монетами царської чеканки від прадіда Артема, які у Ніжині у "Торгсині" вимінювали на пшоно та інші дешеві продукти, щоб не вмерти. Крім того, їли все, що підходило для цього із рослинності, а мій батько та дядько Іван, які були ще хлопчаками, ловили рибу у степових балках, та все, що там водилось, збирали гриби та іншу їстивність. Врешті-решт, вижили, слава Богу, ніхто не вмер. У 1941 року в Носівщину війною прийшла нова велика біда. Носівчани два роки були під окупацією. Яке життя було у моїх земляків – це окреме питання. Не мені судити, але війна - це завжди біль, смерть і горе…

Але багато із того, про що писалось у радянських виданнях, на повірку виявилось брехнею. Окупація була тяжкою. Прості люди в умовах Носівки (партизанський край) часто терпіли, як від окупантів так і від местників, так як усім потрібні були ресурси, а взяти все можна було тільки у людей. У Носівці були і німці, і мадяри і інший зброд лютіший за загарбників - їхні прихвосні , власівці, поліцаї, саме вони спалили заразом з жителями село Козари, де в лісах ховались партизани, за якусь їхню незначну акцію було смертю і вогнем покаране все село… Ця Козарська трагедія весь післявоєнний час висвітлювалась по-різному, мабуть, комусь не була потрібна правда до кінця.

У середині 60 років, я був у цьому селі під час відзначення тодішньою владою роковин цієї страшної трагедії, у якій у вогні загинуло тисячі людей (їх до сих пір не ідентифіковано. В крайньому разі, мені це невідомо.), так от те, що я почув від тих, кому вдалось спастись, говорили трохи не те, про що розказували наші радянські офіційні видання... Народ мовчав, до того його привчили системою і репресіями, мовчав довго, а жив декількома правдами.. Мовчали і мої предстаники Розумівської сім'ї, а першим заговорив дядько Іван, але коли уже дозволили - у 90 роках. А коли я старався розговорити його, та й ще на камеру, нічого не виходило. Страх від системи сидить у нас до цього дня…

У вересні 1943 року у напівспустошену Носівку повернулась радянська влада, а всі жителі, які були під окупацією, підпали під пожиттєву статтю "Проживал на оккупированной территории", що означало, що вони атоматично ущемлялись в громадянських правах і приписувались до зрадників держави, а в перспективі (це було у планах Кремля) підлягали виселенню. Як потім говорив однин із вождів - у країні просто не було такої кількості вагонів…

Польові військкомати зразу же взяли на облік і призвали до війська всіх пацанів, які підросли за два роки окупації та тих, хто залишився під час відступу радянських військ у 41 році і практично всіх без підготовки кинули у кровопролитні бої за визволення Києва, де більшість загинули та потопились у холодних водах Дніпра. Але Київ до 7 листопаду, річниці жовтневої революції був визволений, хоч Дніпро був червоний від крові. Забрали до війська і мого батька, хоча йому було тільки 17 років, але його відправили в учебку у російське місто Істра, тому на Дніпро він не попав. Свою данину війна взяла з нього уже після офіційного її закінчення 19 травня 1945 року, північніше Берліну, коли у бою з фашистами осколками ворожої міни його всього ізрешетило і на два роки напівмертвого покаліченого прикувало до госпітального ліжка. Він повернувся з війни у 1947 році. Ще декілька років з перервами лікувався у шпиталях Ніжина та Чернігова, де з нього хірурги в 24 операціях доставали метал війни. Але це уже інша історія.

Повоєнну Носівку я пам'ятаю десь з 1956 року, коли мені виповнилось 4 рочки, але я був вельми кмітливим, тому і зараз все добре пам'ятаю. У середині 50-х Микита Хрущов боровся за абсолютну владу і вводив нові порядки і закони, які закінчились кукурудзяним хлібом, що мало чим відрізнявся від пластиліну, виступами народу і його відставкою…

Народ жив дуже сутужно, я не наїдався. Все з городу. М'яса не бачили. Нас годувала корова Бєлка, яку тримали мої батьки, доки Хрущов нас лишив і цієї можливості, відібравши можливість тримати якусь живність у дворах, так як за все треба було платити великі податки. Мама і тато працювали за 54 рублі на місяць, з яких потрібно було ще купити облігації на відновлення народного господарства. А ми, дітлахи, росли самі по собі на вулиці. Нас на кутку було багато, бо з народжуваністю у повоєнний час було добре. Жінки народжували дітей, не дивлячись чи є у неї чоловік, чи нема. Жінок було багато, а чоловіки у дефіциті, злидні не були у перешкоді. Хати на нашій Рябусі були довоєнні в основному під соломою, але люди уже почали інтенсивно будуватись. За паркани, у більшості, слугували тини із плетеного орішника. Ми теж жили у маленькій мазанці під соломою, 4 на 6 метрів, без всяких зручностей, води і світла, але паркан з вулиці у нас був класний, із бочкових клепок, які, як дрова, у рахунок зарплати, виписав мій тато на засолзаводі, так як там працював. Я ним дуже пишався бо це був паркан, а не орішниковий тин.

На 60 рік почав будувати нове велике на той час житло і мій батько. Так як стару мазанку продали на знос, жили у сараї, де раніше жила корова Бєлка. Мене із-за цього будівництва у школу віддали у вісім років – було не до школи. На зиму 1960 року наша сім'я заселилась у недобудовану одну із кімнат нового будинку. Зимою страшно мерз, так як у тріщинах на нештукатурених стінах бачив, що було на вулиці, але був дуже радий новому будинку.

Жила у нас по сусідству мати-одиночка, колгоспниця Тетяна Михайленко, котра одна на колгоспні трудодні колгоспу "Паризька комуна" ростила сина Петра та доньку Світлану. Бідували страшно. І от, щоб як-то вижити, вона написала заяву на вихід із колгоспу та пішла працювати вантажником на засолзавод, де працював мій батько. Праця була тяжка, вантажила вагони бочками з продукцією, заготовляла лід для льодників та інше, щоб заробити якусь копійчину. У червні місяці, коли на її городі буяла цвітом картопля та росла інша рослинність, заїхав на подвір'я колгоспний "Челябінець"з великими залізними колесами і переорав увесь присадибний город. Землю їй обрізали під саму хату. Роками вона стояла пусткою і ми там грали у свої війнушки. От вам порядки тих часів. Але все мовчало, бо мали великий досвід, що можна отримати за язик.

У 1960 рокі Носівчани потішались від того, що одного ранку вони прокинулись городянами. Найбільшому селу у Радянському Союзі, правда районному центру, держава дала статус міста! Потішились з цього приводу на своїх концертах і великі гумористи і пересмішники того часу Штепсель та Тарапунька, які говорили, що Носівчани стали городянами, мабуть, від того, що весь рік ходять по городах, бо від багнюки на вулицях по них пройти не можливо. І це було дійсно так.

Не дивлячись на те, що райцентр тої пори уже мав розвинену інфраструктуру, заводи переробної галузі, мебельну фабрику, 5 шкіл, лікувальні заклади і все те, що належало мати місту і районному центру, процентів на 90 було не електрифіковано. Люди освітлювали будинки гасовими лампами, а їжу готували на керогазах або примусах. Я до 1964 року в новому будинку по вулиці Миру уроки в школу готував при гасовому каганці. От Вам місто і цивілізація! Так було б і ще незрозуміло скільки часу, якби мій тато, на той час у 1964 році, був уже директором засолзаводу, не зібрав вуличних мужиків, не зоорганізував їх у складчину купити все необхідне для проведення електролінії. У рекордно короткий час все було зроблено, дві вулиці, наша Миру та Тракторна були електрифіковані, підключені до електрогенератора, який працював на засолзаводі. Хоча батько за це отримав добре на горіхи за самоуправство від свого начальства у Ніжині, але райком партії (це була верховна рада району) його підтримав і захистив у цьому питанні. Так мої вуличани із темряви вилізли на світло.

З середини 60 по 80 роки наша Носівка перетворилась на суцільний будівельний майданчик, все місто фактично було перебудовано і набуло сучасного вигляду. Спеціалісти, потрібні для райцентру, почали отримувати сучасні квартири у багатоквартирних будинках. Вулиці асфальтувались, місто прикрасив новий будинок культури, кінотеатр. Було відкрито нову музичну школу та інші заклади. Одним із організатором перетворень і реконструкції був Олександр Іванович Комар, який на мою думку, зараз незаслужено забутий Носівчанами.

Днями, за сімейними справами, я приїздив до Носівки, ходив по її центральних вулицях, милувався краєвидами. Носівка живе, розвивається, центр дуже охайний, чистий. Вражає своєю чистотою річка Носівочка. Не бачив бруду на вулицях.Процвітає торгівля, люди світлі і гарно вдягнені, радість наповнювала мене від всього цього. Моє місто живе!

== "Юність у солдатських чоботах…" ==
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/rozuma1952/posts/5538311469572710 | title = "Юність у солдатських чоботах…" | publisher = | author = Олександр Розум | date = 12 червня 2021}}''

'''Частина перша.''' 

Друга половина 1972 року була для мене дуже доленосною, насиченою багатьма поворотними моментами життя. Я ступив на ту частину життєвого шляху, який змушував мене пройти його, не так, як мені б хотілось, чи як я планував, бо з настання осені до мене прийшли ті часи, коли життєві обставини, незалежно від моєї свідомості та вподобань, почали активно впливати на моє буття, місце і дії у суспільстві. Скажу відверто, то був нелегкий і складний час у моєму житті, бо події, до яких я був причетний, розвивались не так, як би мені хотілось, чи планував, все відходило на далекий план перед головною обставиною життя – у листопаді місяці 1972 року я мав обов'язок йти на службу до лав Радянської Армії. Ця ситуація тяжким камнем давило на мою свідомість, я був відверто розгубленим та безпорадним перед цією необхідністю. Час призиву з шаленою швидкістю наближався, я не знав, що мені робити… 

Після отримання диплому про закінчення Чернігівського музичного училища, я здав всі необхідні документи на вступ на воєнно-диригентський факультет Московської Консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського та невдовзі відправився на вступні іспити у Москву…Мав великі надії і амбіції на успіх. Добре здав всі екзамени по всіх предметах і спеціальності, дійшов до мандатної комісії але під час вже очікуваного тріумфу, зненацька для себе, був відчислений з факультету. Все виглядало банально просто. У 1972 році у Збройних Силах СРСР було введено нову категорію військовослужбовців- прапорщиків. В зв'язку з цією обставиною розпочалось масове звільнення з армії сержантів та старшин надстрокової служби, нависла загроза, навіть, розпаду штатних військових оркестрів, які були укомплектовані високопрофесійними музикантами з числа цієї категорії. В зв'язку з цим негативним явищем, найбільш активні та далекоглядні хлопці дружно прибули на вступні іспити на військовий факультет, який готовив диригентів для армійських штатних оркестрів. Цих служивих зачисляли поза конкурсом, а нас, юнаків, які армію ще не куштували і бачили тільки у кіно, відправляли по домівках. У такий " чорний список" попав і я. Мій душевний стан був страшний, надкритичний, я почував себе дуже пригніченим, ображеним, знищеним, розчавленим та нікому не потрібним. 

Кидався, як звір у різні боки і не знав, що робити. Якоїсь доброї поради чи допомоги досить було чекати, ніхто мені нічим не міг зарадити, через все я мусив пройти сам… потрібно було лікувати себе самому… Поїхав працювати до Ніжина, куди мене направили, як молодого спеціаліста на посаду артиста оркестру Ніжинського музично-драматичного театру, але це не принесло мені ніякої втіхи та радості, я знав, що не маю у театрі жодної перспективи, бо у листопаді, у розпал театрального сезону і гастрольних виїздів мені потрібно було йти до війська. Кому я був такий потрібний? Заспокоївшись, врешті, я просто чекав призову, бо щось глобальне планувати і починати робити не було ніякого сенсу. 
 
На початку листопада, як і очікував, отримав повістку. Мені було вже 20 років, мої ровесники вже повертались зі служби, а я, який мав два роки відтермінування від солдатської служби, 13 листопада мав прибути на збірний пункт. Подальша моя доля була у великому, густому тумані. За декілька днів до призиву поїхав попрощатись з батьками у Носівку, бо не знав, куди закине мене доля… 

На мій подив, повістка зобов'язувала мені прибути не на збірний пункт Чернігівського воєнкомату, а у відомий у ті часи будинок культури УТОГ, недалеко від Красного мосту… Як я потім зрозумів, громадкість Чернігіва вирішила тут організувати нашому брату-призовнику шикарні проводи до війська. Гримів міддю оркестр, чулись палкі промови та побажання на службу тих, хто організував цей патріотичний захід. Нас, призовників, зібралось у цьому місці досить багато. Було якось лячно від всього цього, що творилось з нами. Тут я отримав військовий квиток, та здав свій громадянський паспорт, виконав все, що від нас вимагалось. Після всіх урочистостей нас вишикували у велику колону, та під оркестр, у супроводі рідних, близьких та друзів повели до збірного пункту воєнкомата, який знаходився недалеко від цього ДК. Біля воріт неприємного для мене місця адміністрація відсікла нас від всіх, хто прийшов з нами та завела до середини цього замкнутого, сірого дворика. Все ! Прощавай, Свобода ! Ми залишились наодинці з обставинами та страхами за свою подальшу долю. Єдиною моєю радістю було те, що поряд зі мною на збірному пункті були мої друзі по навчанню в училищі, яких призвали на службу разом зі мною… Це мої близькі друзяки, з якими я ділився всім, а також отримував від них все, щоб вижити у голодні студентські роки Микола Первун ( він потім став моїм кумом ), Михайло Нагорний ( теж кум), нажаль вже померлий та Михайло Гришак. Було вирішено триматись гурту, щоб в випадках необхідності, давати колективну відсічь всім, хто посягнеться на наші права чи гідність. На збірному пункті нас періодично веселили, як могли, різного пошиву ветерани, які ділились з нами розповідями про своє героїчне минуло, а ми дрімали та клювали носами повітря перед собою… Були виступи художньої самодіяльності, це було більш весе заняттям, але ніщо на світі не могло розвіяти наші сумні думки про своє прийдешнє майбутнє… Нас турбувало головне питання: "Що буде далі?, та чому за нами не їде представник з армійської частини?". Ми вже знали, що номер нашої команди – 13, нас в ній 13 чоловік, а якщо приєднати ще й дату нашого призиву 13, то виходить з цього якась гримуча суміш. Нічого собі перспектива ! Ми швидко всі подружились, бо нас зараз єднали спільні обставини та доля. Всі у команді були професійними музикантами, ця інформація дуже мене тішила, для мене стало прояснюватись небо, бо я вже чітко розумів, що ні підводником, ракетником чи танкістом я не буду, для нашої команди уготована інша служба, я став розуміти, що став частиною якогось проекту, в якому нас планують використати по прямому призначенню, як музикантів… Це відповідало дійсності. Представник адміністрації зібрав нас та довів, що ми їдемо всі до військової частини 75110, у місто Київ, що нам дуже повезло зі службою, ми повинні цим пишатись, бо не кожному щасливиться служити у столиці. 

Оскільки за нами у зазначений термін ніхто не приїхав, було прийнято рішення відправити нас самостійно. Гуртом вибрали старшого, якому наш куратор надав всі відповідні документи, проїзні і таке інше, кожен з нас отримав під особистий підпис інструктаж і недовзі ми командою відправились на Чернігівський вокзал. По дорозі додумались заїхати у фотосалон і зробити загальне фото команди на згадку, тим самим відкривши фотолітопис нашого нового армійського життя. Від слідування до Києва потягом одностайно відмовились, а вирішили добиратись автобусом. В той час на подібних маршрутах курсували нормальні, комфортабельні на той час угорські автобуси "Ікарус". У ресторані на пасажирському вокзалі "Чернігів" наша команда вирішила добре з горілкою пообідати та відмітили свій початок військової служби. Пів шляху до столиці, до самого Козельця гуртом співали різних пісень, в основному українських, народних… По нашому зовнішньому вигляду, старенькій одежині, фуфайках було добре видно, хто ми такі і для чого кудись їдемо… А бриті голови деяких з нас красномовно доповнювали цю інформацію… Нам ніхто не зробив жодного зауваження за нашу поведінку, мабуть, через те, що жаліли нас… До того ж співали ми гарно, професійно, багатоголоссям, без всякої пошлятини. Оскільки я добре знав Київ, військову частину, мету нашого прибуття у столицю, знайшли без проблем, отримавши її адресу у військовій комендатурі біля станції метро " Арсенальна". Це був понтонно-мостовий полк, який знаходився на Куренівці. З настанням ночі ми своєю групою організовано пересікли поріг КПП військової частини та постали перед черговим офіцером. Далі все пішло, як по написаному, від помиття у лазні, переодіванні та вирішенні інших різних проблем, пов'язаних з початком військової служби. Були цікаві, комічні моменти коли нас перевдягали у військовий однострій… Я довго не міг розібратись, де передня, а де задня частина підштаників і для чого ті довгі шнурки замість гудзиків, вузли з них постійно розв'язувались, а вірьовки плутали ноги і ми іноді, навіть, падали по тій причині, коли босоніж, у цій нижній білізні літали по казармі, виконуючи команду " Відбій" Хто спав на верхньому ліжку, ввесь час приземлявся при побудці на спину сусіда, який спав на нижньому, тяжелезні чоботи взували, хто як умів, один свій, а інший сусіда, або лівий на праву ногу, а правий на лівий. Були проблеми з онучами, ввесь нас ми натирали ноги і натерпались від мозолів та потертостей. Так почалось наше навчання по програмі курса молодого бійця… Через пару днів я вже добре усвідомлював, куди попав, з якою метою, догадувавсь про своє недалеке майбутнє. У ту військову частину, куди ми попали, нашого брата, таких як я, зібрали десь до 200 чоловік зі всіх областей, які входили у Київський військовий округ. Це були дипломовані, професійні музиканти з вищою та середньою освітою, актори та культпрацівники. Так я зі своїми товаришами попав у систему, яку професійно вистроїв, організував та вміло підтримував Начальник воєнно-оркестрової служби ККВО підполковник Еміль Маркус… Військові музиканти київського гарнізону обожнювали свого начальника і шанобливо, називали його заочі "папа Маркус ". Це була свята правда. Заслужений діяч мистецтв УРСР, підполковник, високоосвітчена людина, був дійсно батьком для своїх підлеглих, це відчували всі причетні до військово-оркестрової служби, навіть я, рядовий, військовий музикант оркестру Київського Військового Суворовського училища Олександр Розум. 

Система Маркуса працювала безвідмовно. Епоху, коли воєнно-оркестрову службу ККВО очолювала ця видатна людина, до сьогоднішніх днів музиканти називають "золотою ", кращого розквіту військової музики Київський військовий округ не мав за всю свою історію. Так оркестр штабу ККВО у 1970 році виборов 1 місце у Радянському Союзі серед штабних оркестрів, а оркестр мого Суворовського училища на всеармійському конкурсі 1 місце серед оркестрів військових училищ та академій. В цьому була велика особиста заслуга Еміля Маркуса. 
 

В чому суть його системи? Насамперед, це жива робота з кадрами. Він добився такої ситуації, коли жоден музикант з "гражданки " не попадав на службу простим солдатом, бо, як він підкреслював, а його підтримували у цьому питанні маршали Гречко та Ворошилов, котрі особисто тісно товаришували з цією талановитою людиною, що гарного солдата можливо всьому навчити за три місяці, а от виростити хорошого музиканта, професіонала своєї справи – потрібно інколи ціле життя. Користуючись особистими приятельськими відносинами з керівництвом ККВО, вищими урядовцями України, Маркус добився того, що оркестри на постійній основі весь час комплектувались виключно професіоналами. Я хвилювався до призиву, де мені доведеться служити, а в цей час моя подальша доля була вже вирішена на самому високому рівні, я повинен був стати музикантом військового оркестру. 
 
Підрозділи оркестрів комплектували свій штат також за рахунок своїх вихованців, іншими словами, готовили свої кадри самостійно, на місцях, коли підходив час призивного віку, вихованець автоматично переходив на строкову службу та проходив службу у тому ж оркестрі. де був вихованцем. При цьому було дозволено всім бажаючим навчатись у музичних училищах та консерваторіях, навіть, інколи солдатам строкової служби. Сам Маркус вийшов у "люди" теж із вихованців, знав всі тяготи сирітства, тому трепетно відносився до цієї категорії майбутніх кадрів. У цю категорію музикантів зараховувались талановиті хлопчаки з небагатих соціальних груп людей, але в умовах Київського столичного гарнізону, вони мали великі перспективи на майбутнє. За державний кошт отримувалась освіта, практичні музичні навики, навіть, у перспективі їх чекала столична квартира. Бажаючих було багато, існував, навіть, негласний конкурс відбору. Більшість музикантів-надстроковиків, хто служив при Емілі Маркусі, досить швидко отримували житло., бо" папа " вибивав його в самих високих інстанціях влади, добре користуючись своїми природними задатками та кмітливістю для досягнення мети… 

Не існувало у природі таких кабінетів, куди б не зміг зайти Еміль Маркус. А виходив він з відтіля завжди з позитивним результатом. Тому всі підлеглі досить часто звертались до свого Начальника за дієвою допомогою і завжди її отримували, якщо їхнє звернення було реальним і потребувало вирішення. Силу авторитету "папи Маркуса" я мав нагоду відчути і на собі. Начальник оркестрової служби так міг "під'їхати " до Командувача ККВО генерала Салманова та керівника КП України Щербицького, що за проведення кожного військового параду на Хрещатику, всі учасники цього дійства, а це до півтисячі військовослужбовців отримували 10 діб відпустки. Всі – від офіцерів до вихованців ! У моєму активі було 4 військових парада на Хрещатику, за які я, рядовий Розум, отримував за кожен свої 10 діб відпустки. . 

Начальник оркестрової служби дуже мудро діяв, щоб отримати ці відпустки для своїх підлеглих. Коли, після проходження по Хрещатику урочистим маршем, оркестр повертався на своє попереднє місце, яке знаходилось прямо напроти урядової трибуни, а війська та учасники параду, залишали центр міста, перед початком демонстрації киян, виникала якась не дуже гарна пауза В той час, коли всі були в очікуванні вже інших дій перед трибунами, керівництво країни знаходилось на трибуні і не могло її покинути, створювалась некрасива технічна заминка свята. В цей час наш великий, зведений військовий оркестр на великому "форте", під керівництвом підполковника Маркуса робив яскраву кульмінацію всіх святкових дій у центрі столиці. Після величного вступу на всіх своїх інструментах, музиканти оркестру півтисячним багатоголоссям, на високому енергетичному підйомі починали співати хвалебний пісноспів, типу: "Партии Слава! От всего народа Слава! Слава великой и мудрой, партии нашей родной…" Всі на Хрещатику були у шоковому стані, а коли хор замовкав, наступала незвична тиша, а потім був вибух овоцій, лунали велики, шалені оплески, якими всі присутні на дійстві дякували нас за виступ. Поки овації ще до кінця не встигали вщухнути, а гості і високе начальство ще знаходилось у ейфоричному стані, папа Маркус швиденько перебігав Хрещатик, чітко карбуючи крок, підходив та рапортом доповідав Командуючому ККВО і Щербицькому, який стояв поруч, про успішне виконання оркестром завдань по проведенню параду. Ніякими уставами це не було обумовлено, але зовнішньо, зі сторони виглядало дуже ефектно. Перший секретар ЦК КП України, Командувач ККВО у присутності високоповажних зарубіжних гостей та всього керівництва України потискали руки Емілю Маркусу, дякуючи за прекрасну роботу, а наш папа вже, мабуть, за цей час вже встигав сказати, що оркестру за інтенсивну, напружену двохмісячну підготовку до параду та якісне обслуговування цього великого патріотичного дійства було б добре надати відпочинок. Командуючий при Щербицькому і гостями, ясна річ, не міг відмовити, тому зразу ж давав на Хрещатику відповідну вказівку своєму порученцю. Наш Начальник знову перебігав вулицю, а тепер перед собою, якби притримуючи на грудях багаточисельні нагороди, показував всім нам 10 розтопирених пальців, що означало, що 10 діб відпустки у нас у кишені. Дяка йому за це. 

Віддаю данину дяки цій енергічній людині за те, що він, не знаю як, домігся того, що всі культурні осередки Києва вільно допускали нас на всі свої культурні дійства, безоплатно солдати та вихованці військових оркестрів мали можливість бувати на концертах, культурних та мистецьких заходах столиці. Пропуском слугували емблеми лір на наших погонах. Я бував на концертах органної музики, оперному театрі, цирку, на великих галаконцертах у Палаці спорту чи Палаці"Україна" Кияни палко вітали нас, коли ми при повному параді у свята "водили по місту слона", тобто крокували по вулицям міста з маршами та піснями. Це було вражаючим явищем !Зараз це виконати, я думаю, практично не можливо, а в той час це було звичайною практикою. При Маркусі всі оркестри Київського гарнізону приймали постійну активну участь у великих святкових заходах міста, концертах та театральних дійствах. Ми були постійними учасниками великих об'єднаних концертів у Палаці "Україна" до різних державних свят, де я бачив, навіть, знайомився і спілкувався з відомими, знаменитими артистами України та великими творчими колективами, як хор ім. Вірьовки, Ансамбль українського танцю імені Вірського, капелою бандуристів України та багато інших. За лаштунками мав змогу спілкуватись з Юрієм Гуляєвим, Богатиковим, актором Оляліним, Клавдією Шульженко та багатьма іншими великими та відомими людьми. На великому концерті до ювілею створення УРСР у палаці "Україна", з відстані простягнутої руки, перший раз побачив " живою" ще 26 літню Софію Ротару. Зблизька спілкувався та фотографував відомий на той час Ансамбль пісні та танцю імені Александрова та багатьох інших. Список великий. Приходилось бути на урочистостях у Верховній Раді, і не тільки у депутатській залі але й і в інших місцях, які публічно не показують. Особливо великі навантаження приходилось нам переживати, коли підрозділ чергував по гарнізону. За день приходилось по декілька разів переодівати однострої в залежності від того, де нам передбачалось працювати. Таким чином мені за період служби довелось побувати у досить недоступних для пересічних людей місцях і побачити багато чого, що інші бачити не могли. Все це відбувалось завдячуючи нашому начальнику, підполковнику Маркусу. Його фраза, що оркестр повинен бути ввесь час серед людей і служити людям, діяли і приносили велику позитивну користь, як професійному колективу так і окремим музикантам, бо постійні виїзди та виступи були великою практикою виконавчої майстерності, цей характер діяльності заставляв нас багато партій творів заучувати напам'ять, що розвивало її, а часті виступи на людях тренували не боятись публіки… А це дуже важлива річ для музиканта… У всіх цих, на перший погляд дрібницях проявлялась велика мудрість та життєвий досвід Еміля Маркуса, за що я і вдячний йому до нині. 36 років пройшло, як помер великий Маестро, але легенди про нього ходять до цих днів, 20 його вихованців стали професорами консерваторії, тисячі зірками, а бувши підлеглі, нині ще живі, пам'ятають свого "папу" та приходять на його могилу, щоб добрим словом пом'янути цю велику людину. 

Час нашого карантину швидко спливав у напруженому ритмі навчань по всім предметах початкової військової підготовки, в ході якої, значно молодші від нас за віком сержанти створеної для цього адміністрації, робили великі потуги, щоб зробити з нас добре навчених воїнів. Ми займались строєвою підготовкою, уставами, провели стрільби на полігоні, за час яких були проведені і польові тактичні навчання, в ході яких я зрозумів, чому радянські солдати не здаються в полон, бо в тих шинелях, які нам видали, руки вгору підняти було практично неможливо, а поли шинелі не давали змоги вільно бігати, ми ввесь час путались у цих полах древнього військового однострою і часто, навіть, падали на землю. А як же йти у такій незручності у рукопашну? На нашу радість, всі польові заняття швидко закінчились, нас інтенсивно почали готувати до приведення до військової присяги. На плацу нас муштровали по всім елементам цього ритуалу, розучували стройові пісні та прийоми. Це у нас, на мій погляд, виходило добре, адже ми все ж були професіоналами. 

Військову присягу спланували на 5 грудня ( День Конституції СРСР), а перед цим весь особовий склад підрозділу був перевірений на предмет наших музичних здібностей і готовності проходити службу у оркестрах. Зі штабного оркестру до нас завітала ціла команда оркестрантів зі всіма інструментами і ми були перевірені на предмет нашої готовності проходити службу у цих спеціфічних музичних підрозділах… Я був готовий до цієї перевірки, бо у другому півріччі мені вже приходилось здавати спеціальність: перший раз на державному іспиті, а другий при вступі у Консерваторію…Тромбоном я володів добре. Після прослуховування вся наша команда була розподілена по військовим оркестрам. З нашої Чернігівської 13 команди у Києві залишилось 4 чоловіка. Я, а зі мною фаготіст Вася Трегуб із Черкас, баяніст Оліференко випускник Київської Консерваторії, попали в оркестр Київського Суворовського військового училища. Мої друзяки: Колька Первун та Міша Гришак – у Київське артучилище, а Мішу Нагорного забрали служити у штабний військовий оркестр ККВО. Доля інших 9 чоловік мені невідома, хтось поїхав у "Десна", а з відтіля на Кубу, хто у Білу Церкву чи інший гарнізон великого Київського Краснознаменного військового округу. Після всіх заходів, пов'язаних з складанням військової присяги, нас швидко почали розбирати на місця нашої подальшої військової служби. 

За нами трьома приїхав старшина надстрокової служби оркестру Київського Суворовського Військового училища старшина Фарбер. Невисокий, трохи заповний, для свого росту, досить старий, на мій погляд, мужик. Не розмовляючи ні з ким з нас, отримав документи, перевірив наявність згідно атестату наше майна, дав команду слідувати за ним і пішов собі, а ми, як дворові бобіки побігли за ним. Оце і все знайомство……Він мовчки йшов, а ми гнались за ним, боячись відстати у міському транспорті. Мовчазність Фарбера, неувага до нас, як до людей, бездушність, гнітюще вразила мене і надовго зіпсувала настрій. Одним словом, мені Фарбер не сподобався, я почував себе дуже погано і пригнічено в його присутності. З плином часу все потихеньку почало змінюватись на краще. Старшина Вольф Фарбер, як людина, розкривалась переді мною своїми позитивними гранями не кваплячись, потихеньку. Щоб зрозуміти і осягнути цю людину, знадобилось два роки сувмісної з ним служби, а на все усвідомлення величі цієї постаті, багато років… Це усвідомлення приходило і розвивалось у мені в процессі мого зростання та набуттям життєвого досвіду. Вольф Мойсеєвич за два роки служби заклав в мене багато того, що знадобилось мені у моїй практичній роботі вже зі своїми підлеглими на протязі багатьох років подальшої військової служби. Він був небалакучим, але коли починав говорити, спокійно, впевнено, не підвищуючи голос, було таке відчуття, що небо може впасти від його слів. 

Його, на мій погляд, побоювавася і сам Начальник оркестру підполковник Ніколаєв, тобто Фарбер міг показати, хто в хаті головний. Як мені стало відомо пізніше, Вольф Мойсеєвич і був головним авторитетом для колективу оркестра КСВУ, бо у далекому 1944 році саме він створив цей підрозділ, у Чугуєві, де було сформоване Київське Суворовське училище, тоб то був Першим керівником цього колективу. У 1947 році Суворовське училище було передислоковане з Чугуєва до Київа, а з ним, як структурний підрозділ, і оркестр, яким керував Фарбер Старшина на протязі декількох років зоставався керувати колективом, поки, у вже штатний оркестр Суворовського училища, не прислали штатного капельмейстера. офіцера. Всі ці роки, з самого початку заснування, "папа" Фарбер, так його називали підлеглі ( як Е. Маркуса) був незмінним старшиною оркестру. Диригети мінялись, а Фарбер був ввесь час старшиною. Через соліднй вік, да, мабуть, і вітсутності якоїсь освіти, йому вже не присвоювали звання прапорщика, але це не заважало йому бути авторитетом у підрозділі. Оркестр – це творіння його рук, розуму да, по-суті, всього його життя, тому старшина до всього, що відносилось до життя та діяльності оркестру, також ставився трепетно. 

Майно підрозділу, інвентар, різні однострої ( а їх було порядка 4 ) зберігалось у ідеальному стані. У папи Фарбера була своя методика підтримання уставного порядку. Всі речі і об'єкти підрозділу мали свого відповідального, все було забірковане бірками з призвіщами відповідальних, всі знали, хто за що відповідає, це все було у системі і чітко виконувалось. Якщо на одному з окон була бірка з призвіщем, наприклад, Іванов, то іванов ввесь час повинен слідкувати з ним так, щоб воно ввесь час було ідеальним. Коли це робити- справа Іванова. По суботам перед звільненням у місто, відбувалось велике прибирання. Папа суворо слідив за цими питаннями, а з ним краще було не конфліктувати, бо той попадав на довгострокову бесіду у його кабінеті, а це було страшніше, тортур. 

Коли ми вже підвечір, нарешті, добрались з Куринівки на Печерськ, на бульвар Лесі Українки, Фарбер не дав нам оговтатись, та став по черзі визивати до себе, проводити ознайомчі бесіди з нами, приймати речі, та проводити якісь формальні дії. Він записав у себе всі наші дані, хто ми такі, з відкіля та все, що його цікавило, прийняв від нас майно, а потім зробив те, що я не бачив і не зустрічав в жодній з військових частин, де мені довелось служити майже 27 років. Старшина у книзі обліку особового складу зазначив мене під номером 16, то з моменту моєї появи у оркестрі, всі мої речі, предмети форми, білизни і т.д. стали мати штамп 16, що означало, що ця річ належала мені – Розуму. Ця 16-ка була зі мною всю службу, доки я служив у Суворовському училищі… Навіть після прання всі мої речі, навіть, труси, простирадла, онучі знову повертались до мене, що говорило про те, що моїми речамі ніхто інший не користується. Це КЛАСИКА ! Це просто не можливо ! Але у Фарбера воно діяло. Правда, вирішення питань тилового забеспечення та, саме побутове обслуговування в училищі, наявність своєї лазні, пральні, дозволяли це робити… Але ж у наших сусідів, у підрозділі, який забеспечував учбовий процес, не було такого порядку. Там царював принцип: " Все вокруг колхозное, все вокруг мое".іншими словами, -"хватай, що ухватиш, а то залишися ні з чим…" Все, що зберігалось у комірчині старшини Фарбера, мало ідеальний стан, гарне прасування, чистоту, бо за цими питаннями старшина слідкував дуже пильно і суворо. Це, було практичною необхідністю, бо бували такі моменти, коли оркестр, під час чергування по гарнізону, був вимушений за один день декілька разів переодіватись в залежності від вимог проведення того чи іншого заходу у різні однострої, тому однострої завжди мають бути у повній готовності до використання, та мати ідеальний стан. Це святе ! Ми всі побоювались Фарбера, не тому, що він міг якось фізично впливати на нас, а боялись його бесід… Коли він визивав когось з нас на виховну бесіду, це був останній день Помпеїв, тому, хто попадав до Вольфа Мойсевича на виховну годину. Він міг годинами аргументовано втирати у наши мізки ази вимогів Уставів чи суть інших питань які стосувались виконання нами службових обов'язків. Всі, кому приходилось через це пройти, вибігали червоні і мокрі від напрягу. . Цих задушевних бесід вистачало на довго. Замічали, що Начальник оркестру теж іноді виходив від старшини з характерним кольором обличчя, коли у підрозділі щось діялось не так. Але ніколи суть спілкувань нашого прямого начальства не виходило за межи старшинського кабінету. 

Не дивлячись на таку неприступність і суворість старшини, Вольф Моісеєвич був людиною дуже, доброю та високопорядною… 

Не знаю всіх сімейних таємниць старшини, але коли одного разу мені довелось бути у його маленькій квартирі на Березняках, де проживав Фарбер зі своєю дружиною Надею, бачив які добрі відносини були між ними, це було добре замітно, якими очима вони дивились одне на одного. Якось нас, групу солдат відправили на Київський Зеленбуд…, щоб заробити щось із россади дерев для потреб училища… Коли почали збиратись повертатисьь до казарм, я підійшов до прораба та випросив у нього чотири чи п'ять деревців гарного сорту каштанів ( У Київі у ту пору садили все тільки гарне), приніс їх до підрозділ та запропонував старшині висадити їх біля свого будинку, бо на Березняках в ту пору зелені було ще дуже мало, мікрорайон був побудований на намивному піску. Вольф Мойсеєвич каштани взяв, подякував, а коли почав збиратись додому, попросив мене поїхати з ним, щоб довести почату справу до кінця, бо він у садінні дерев не дуже розумівся. Звичайно, я згодився. На місці я вибрав кращі на мій погляд місця, де б висадити каштани та бистренько взявся за роботу. 
 
Вольф Мойсеєвич носив воду для поливу, а дружина Надя спостерігала за цим всім дійством і дуже була радісна від того, що їй довелось бачити. Склалась така ситуація, у якій я тішився, що я не в казармі, яка набридає кожному солдату і дихаю волею, дружина старшини раділа каштанам, а "папа" Фарбер був щасливий від того, що його Наді було добре. Одним словом, нам всім було добре і радісно. Коли справа була зроблена, я зібрався вже бігти на автобус, старшина зробив спробу всунути мені п'ять карбованців за роботу, від чого мені стало недобре і соромно… Звичайно, я відмовився від цих грошей та побіг на зупинку. 
 
На наступний день Фарбер визвав мене до себе, щиро подякував за допомогу і зі словами " не обижайте мою Надю ", вручив мені пакет з свіжеспеченими пиріжками та цукерками. Я взяв цей пакет, і не від жадності, а просто не хотів образити цю добру жінку. З появою дерев біля дому Фарберів, у них з'явилась потреба приглядати за ними, що дуже тішило їх і приносило якусь насолоду від цього. Через деякий час Вольф Мойсеєвич радісно повідав мені, що всі деревця прижились і гарно розвиваються. Мені теж стало приємно від тієї новини. Цим випадком я відкрив для себе Фарбера зовсім з іншої сторони — людяної та доброї. Тепер мені стало зрозуміло, чому він дуже багато часу приділяв нашому "золотому" фонду – вихованцям оркестру. Бо сам мав долю сирітську, свою службу розпочав з сина полка, був вихованцем оркестру, прижився у Армії і присвятив їй все своє життя. Господь Бог не дав цій людині своїх дітей, тому він віддавав свою людяність чужим… 
 
Через декілька років, будучи у відпустці у Києві, я навістив Фарбера у Суворовському училищі. Перше, що він мені сказав при зустрічі, що мої каштани добре ростуть і виглядають дуже гарними Мені було дуже приємно те чути. Нажаль, то була моя остання зустріч з цією доброю людиною. 
 
Через багато років я від одного співслуживця з оркестру Ісаака Фішмана довідався про трагічне завершення життя цього подружжя. Вольф Мойсеєвич поховав свою дружину Надю та коротав свій вік вдівцем, один душею… Так і помер нікому не потрібним у тій самій квартирі, де я був, у повний самотності. Про його смерть сусіди довідались тільки тоді, коли по будинку пішов вже специфічний трупний запах., Хто і як поховав Вольфа Мойсеєвича, на якому кладовищі його поховали, мені невідомо, але з його смертю закрилась ціла велика епоха в історії військового оркестру КСВУ. 
 
Старшина Фарбер був організатором і першим керівником цього прославленого колективу військових музикантів. Це повинні знати та пам'ятати всі музиканти, які в наш час проходять службу у цьому підрозділі. Доброю пам'яттю про нього на Березняках повинні бути каштани, за якими доглядало подружжя Фарберів, але я не певен, що їм дали дорости до 48-річного віку, напевно, вони теж вже пішли у засвіти нікому не потрібними та забутими. 
 
На наступний день нашого перебуванні у підрозділі старшина Фарбер відрекомендував нас, трьох новоприбулих солдат, Начальнику оркестру майору Ніколаєву Івану Васильовичу. Воєнний диригент розпитав нас про все, що його цікавило, та ввів нас у суть справ, пов'язаних з особливостями проходження військової служби у оркестрі. Потім нас познайомили з усім колективом військового оркестру. 
 
Склад цього специфічного військового підрозділу був дуже строкатим. Фундаторами оркестру були старшого віку ветерани, які займали головні посади, це метри надстрокової служби, вже в літах чоловіки, котрі, як і Фарбер, проходили надстрокову службу у підрозділі з моменту його заснування у Чугуєві. Це була своєрідна каста високопрофесійних музикантів, котрі "виросли" у оркестрі, мали велику професійну підготовку, мінімум теоретичних, музичних знань, а вже про профільну освіту не буду. навіть, говорити. Все своє свідоме життя ці трударі військово-оркестрової служби прослужили у оркестрі, нічим іншим не займались і не вміли робити… 
 
Наступний прошарок – це сержанти та старшини надстрокової служби середнього віку, часто з вищою консерваторською освітою, які не змогли до кінця реалізувати себе у творчих колективах Київа чи інших місцях, тому від практичнодіючої системи "папи " Маркуса зуміли отримати Київсьі квартири, втянулись у військову службу, десь ще тихенько підробляли, використовуючи свої зв'язки зі своїми колегами на "гражданці", жили надіями на те, щоб ще з'їздити та послужити у наших військових оркестрах за кордоном, щоб заробити якусь копійку чи машину, та десь добре пристроїти своїх дітей. Вони мали добрі відносини зі своїми "колегами" з творчих колективів Київа, тому впевнено могли мати ще й додатковий заробіток. Дружини багатьох з них, як дружина старшини Григорія Стукалова, працювала у Київській опері, інши теж працювали у багатьох престижних творчих колективах столиці, що давало їхнім чоловікам можливість "підхалтурити" у вільний від служби час на стороні… Більшість з них були першокласними, чудовими музикантами, востребовані їхнім професіоналізмом, тому знайти підробіток на стороні їм було не складно. Вони у такому ритмі служили у військових оркестрах до самої пенсії і їх це повністю задовольняло. Потім, десь у 45 років, отримувалась, а наявність державних пільги та запасів здоров'я було досить ще для того, щоб десь при бажанні попрацювати. 
 
У наступну групу входили молоді сержанти надстрокової служби, які в більшості пройшли школу вихованців оркестру, строкову службу, мали великий досвід військового музиканта, але не мали ніяких ще матеріальних, тилових здобутків: квартир та всього іншого, вони тягнули свою лямку на невисоких посадах у оркестрі та чекали кращих часів для поліпшення своїх майнових та сімейних статусів, вирішення інших особистих питань в умовах української столиці. 
 
За ними йшли ми, музиканти оркестру з числа солдат строкової служби. Ця група спеціалістів мала гарну вищу або середню освіту, відповідну підготовку, добре володіла інструментами та всіма професійними навиками, але була самою вразливою і безправною. Солдат – він і є солдат. Ми повинні були чітко виконувати все, що від нас вимагало начальство, отримували свої 3.80 карбованців за місяць та не мали права ніяким чином і ніколи розкривати роти… Це був самий безправний і залежний від обставин прошарок Трішки краще у цій групі відносились до строковиків, вихідців із вихованців, вони користувались більшою прихильністю колектива та начальства, бо виросли на очах у всіх, мали вже досить гарний досвід оркестрової служби. Вони більш ретельно ставились до служби, бо за роки, поки вони були вихованцями, з них вибили волю на самостійне мислення, до того ж вони були у системі і пам'ятали про те, що їм ще потрібно ставати сержантами надстрокової служби. А ми, новоприбулі, були підневільні. . Для нас день служби пройшов, ну і хрін з ним. Строкова служба нам так остогидлювалась. що думка про те, що ти колись перейдеш на надстрокову, просто визивала у нас сміх… Над нами ввесь час нависала загроза бути відправленими за якісь провини чи низькі професійні, або дисциплінарні чинники у війська, за межі столичного гарнізону, на посади, далеко не пов'язаних з музикою. І це мало місце у оркестрі Київського Суворовського воєнного училища. Місцем для висилок у нас ввесь час був понтонний полк у місті Кременчук, у якому з музикантів робили понтонерів, на посади, на які призначали бувшого оркестранта, бувший музикант у руках окрім лома, лопати та кувалди іншого інструменту не тримав. 

Замикали ряд вихованці оркестру. Це хлопці шкільного віку, яких в силу життєвих обставин, батьки вимушені були віддати у вихованці оркестру. Вони навчались практичної гри на інструментах, ходили у вечірню школу, щоб отримати якусь загальну освіту… Вони ввесь час системно готували себе до строкової служби. Були випадки у гарнізоні, що вихованцем брали такого недоросля, якого вже завтра мали б призвати на службу в Армію і так, але батьки через свої зв'язки шли на це, щоб забезпечити своєму чаду тепленьке місце біля дому на період служби. На вихованців не діяв дисциплінарний устав у всій своїй строгості, тому вони часто доставляли великої мороки начальству. З настанням призивного віку, цю категорію переводили у солдати і вони продовжували служити у цьому ж оркестрі. Метою їхньої військової кар'єри було дослужитись у столичному гарнізоні до музиканта надстрокової служби, здобути якусь освіту та отримати столичне житло, а ще, в ідеалі, з'їздити послужити за кордон, а потім повернутись назад у свою квартиру, та тихенько дослужитись до самої пенсії. Цей прошарок був основним в іерархії Київського гарнізону. На цих кадрах тримались всі оркестри та діяла система "папи" Маркуса. 

Не можу сказати, що був у захваті від першого знайомства з Начальником оркестру майором Ніколаєвим (через пів року до свята Дня Перемоги він отримує підполковника. ) Чоловік невисокого росту, худенький, з широкими бровами та густим чорним волоссям на голові, трохи схожий на цигана, не визвав у мене великого захвату та симпатій. Але в процесі служби я мав змогу бачити його з різних сторін та ситуацій. На перший погляд дивакувата, на музичному сленді, cмурнувата особа, але на практиці Ніколаєв виявися високоосвітченою, інтелігентною людиною, яка захоплювалась класичною філософією, читала Cофокла, Діогена, Гегеля, Арістотеля, захоплювалась історією, культурою та мистецтвом, іншими питаннями, які далекі для пересічної, середньостатистичної людини. Чоловік високої культури та такту, з тонким відчуттям та сприйняттям природного гумору, пройшов через велику війну у діючій армії, служив у розвідці, багато чого побачив на своєму віку, виростив чудового сина, Олександра, офіцера " Альфи", з яким у подальшому у мене були добрі відносини, хоча спілкувались дуже рідко, обов'язки заставляли Олександра бути ввесь час у відрядженнях на відповідальних ділянках служби. Іван Васильович дорожив і цінував дружбу, він зробив все від нього залежне щоб перевести свого товариша, військового скульптора майора Ігоря Зарічного з гарнізону "Десна в Суворовське училище міста Київа, де засіяла його зірка великого Майстра скульптури зі світовим іменем. Щиро вдячний івану Васильовичу, Начальнику високопрофесійного колективу музикантів за чуйне відношення до мене, як до солдата, рядового та просто людини. Від нього залежала вся моя служба і солдатська доля. Багато чого доброго Ніколаєв зробив для мене та мого подальшого життя… Нажаль, я не дослухався до всіх його порад, а потім витрачав роки, щоб якось виправити ситуацію, але, нажаль, марно. 

Військовий оркестр Київського Суворовського військового училища під керівництвом підполковника Ніколаєва був на гарному рахунку у Київському гарнізоні, його добрі відносини з керівництвом училbща, особисто з Начальником КСВУ генералом Іваном Кауркіним сприяли доброму іміджеві військового підрозділу в училищі. Оркестр часто давав тематичні концерти перед суворовцями, був активним учасником всього культурно-масового життя військового навчального закладу, оркестранти займались розвитком художньої самодіяльності у підрозділах, ми, також, постійно працювали у підрозділах по розучуванні суворовцями строєвих пісень. Моя підшефна 5 суворовська рота добре виконувала у два голоси старовинну солдатську строєву пісню "Бородіно" на слова Михайла Лермонтова. 
 
Декілька днів знадобилось нам на те, щоб ми, новобранці, ознайомились да трішки призвичаїлись до нових умов нашого життя і місця служби, де нам прийдеться служити та виконувати свій солдатський обов'язок довгі 2 роки свого молодого життя. Нам потрібно було пройти через це. 
 
Продовження буде у другій частині.

== Посилання ==
* [https://www.facebook.com/rozuma1952 Олександр Розум] Профіль у Фейсбуці

[[Категорія:Уродженці Носівки]]
[[Категорія:Випускники Носівської школи № 4]]
[[Категорія:Фотожурналісти]]
[[Категорія:Фотохудожники]]
[[Категорія:Люди Р]]